Текст книги "Миколаївське небо"

Автор книги: авторов Коллектив

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 16 страниц)

Адмірал Макаров замовчав. Було видно, що подальші спогади завдають йому біль.

– Что же было дальше? – холодно запитав Нахімов.

– Дальше вы сами знаєте, Павел Степанович, – відповів Макаров, надпиваючи воду зі склянки. – Мне трудно об этом говорить.

– И все же, извольте рассказать о событиях этого дня до конца, – наполягав Нахімов.

– Дальше… – Адмірал Макаров тяжко зітхнув, обвів поглядом присутніх. – Дальше, у входа в залив, мой эскадренный броненосец подорвался на мине. Скорее всего, это была связка японских мин, потому что пробоина выявилась чересчур большой, и корабль в считанные минуты стал погружаться. Мы не могли спастись…

– А что канонерки? – запитав Коршлов.

– Они не могли подойти близко, потому что от детонации начали взрываться арсеналы «Петропавловска», а это грозило гибелью для всех. Все было кончено очень быстро. Команда даже не успела спустить на воду ни одного спасательного баркаса. До последней секунды я стоял на капитанском мостике. Рядом со мной постоянно находился господин Верещагин. «Вы умеете плавать?» – спросил он меня. Я ответил, что в такой холодной воде и при таком волнении даже самый лучший пловец может продержаться лишь несколько минут. «Жаль, – сказал он, потом добавил: – Море – не самая худшая могила для моряка. Прощайте». Мы обнялись. Потом раздался еще один взрыв, и корабля не стало. Взрывной волной меня отбросило на несколько метров и швырнуло в ледяную воду. Я пытался разглядеть рядом хоть кого-нибудь, но тщетно. Затем ноги мои свело судорогой, и… все, господа, это все, что я могу рассказать.

– А что было потом с Порт-Артуром? – запитав адмірал Ушаков після паузи.

– Узнав о том, что командующий флотом погиб, японцы осмелели и почти беспрепятственно вошли в залив Бохайванъ. Затем началась длительная и кровопролитная оборона крепости. Русские войска под руководством генерала Кондратенко героически сражались на подступах к Порт-Артуру. За несколько месяцев боев они выдержали четыре сильнейших штурма. Увы, после гибели Кондратенко крепость была сдана противнику генералом Стесселем, – сказав Макаров.

– Который был приговорен военным судом к смертной казни, но помилован царем, – додав Корнілов.

– Да, – протягнув Лазарев, – довольно безрадостная картина.

– Вы только не обижайтесь, Степан Осипович, – сказав Нахімов, – но скажите, вы считаете себя героем?

– Люди – как спички в коробке: для каждого свой черед вспыхнуть и сгореть, – зі смутком у голосі відповів Макаров.

– Э, не скажите, дорогой мой! – заперечив Нахімов. – Люди вашего уровня и ранга не должны сгорать просто так, ни за грош. Это наше общее мнение. Ведь правда, господа адмиралы?

– Я, господа, выполнял свой долг, – сказав Макаров.

– Выполняя свой долг, вы потеряли чувство ответственности перед Родиной. Долг и ответственность, мой друг, это, как ни странно, разные вещи, – хмуро сказав Нахімов. – Никто из нас не умаляет ваших прежних заслуг перед Отечеством. Но неужели была в том такая острая необходимость, чтобы вы сами, адмирал флота, выходили в море? Вы подвергли себя опасности. Причем, сделали это опрометчиво и, простите, необдуманно.

– Я хотел личным примером…

– Личный пример, говорите? И чего вы добились этим? Ваша гибель предопределила исход войны, господин адмирал!

– Не надо уж так строго, Павел Степанович, – сказав Ушаков. – Вы и сами-то на Малаховом кургане от пуль не уклонялись. Тоже личный пример показывали.

Нахімов кивнув головою і замовк. Настала пауза.

Адмірал Макаров дістав з кишені хусточку й промокнув зіпріле чоло. По його обличчю було видно, що він згоден з усіма твердими доказами Нахімова.

– Подойдите, пожалуйста, Степан Осипович, – покликав Лазарев. – Посмотрите-ка на шахматную доску.

Макаров підійшов до лави. На дошці Корнілов і Нахімов пересували фігури.

– Вот, смотрите, – сказав Корнілов, – это – ваш броненосец, это – две канонерки. А вот здесь вы увидели японскую эскадру. Так?

– Так, – погодився Макаров.

– Теперь вот что, – продовжував Корнілов, – вы шли курсом на зюйд мимо острова Чходо, а затем повернули на вест и стали возвращаться, так?

Макаров хмуро кивнув.

– Японская эскадра вас не преследовала, так?

– Да.

– Тогда почему же вам, опытному моряку, не пришло в голову проложить обратный курс по собственным следам? Или вы не знали, что в заливе плавает полно японских мин?

Макаров мовчав, нервово покусуючи вуса.

– Вот как вам необходимо было маневрировать, – сказав Нахімов, підтверджуючи слова Корнілова, і став пересувати фігури на шахівниці. – Вот здесь вы разворачиваетесь, вот так уходите. Все. Тем самым вы сберегли бы себя для Родины, господин адмирал.

– Благодарю вас, господа, – глухо сказав Макаров. – Но теперь уж ничего не исправить.

– Да, историю переписать невозможно, – підсумував Ушаков.

– Однако я слышал, что в современности находятся некие силы, которые хотят определенные события прошлого в ином свете показать, – сказав Лазарев.

– Нас с вами это не касается? – запитав Нахімов, насупивши брови.

– Ни в коей мере. Наше место в истории государства незыблемо! – відповів Лазарев.

– Ну, а в остальном – Бог судья, – узагальнив адмірал Ушаков.

– Кстати, господа, – помітив Корнілов, – скоро светать начнет. Нам пора заканчивать совет.

– Что ж, – сказав адмірал Лазарев, – мы, с вами неплохо провели время. Пора, так сказать, по домам. А где, друзья мои, этот мальчишка?

– Да вот он, здесь, – відгукнувся Корнілов. – Мужественно просидел с нами всю ночь.

– Эй, Константин, – покликав Нахімов, – подойди-ка.

Хлопчик, у якого сну не було в жодному оці, наблизився до адмірала. Той, як і раніше, здавався йому суворим і неприступним. Навіть якусь образу Костя почував у душі. За адмірала Макарова, якого так лаяв Нахімов.

– Голодный? – запитав Павло Степанович по-батьківськи.

– Есть немного, – боязко відповів Костя. Адмірал вийняв з кишені кітеля два яблука і простягнув хлопчикові.

– Ешь, – сказав з теплотою в голосі, – тебе нужнее.

– Спасибо, – відповів Костя.

– Шахматы не потеряй, – сказав на прощання Корнілов.

– Не потеряю. У меня скоро доигрывание, я тут подожду, пока клуб откроется, – сказав він, оглядаючись. – А вы часто сюда приходите?

І коли Костя повернувся до співрозмовників, нікого поруч вже не було. Тільки голос адмірала Макарова з темряви пролунав, як напуття.

– Жизнь в равной степени состоит из удачи разочарований. Следует только помнить о том, что рано или поздно всему приходит конец, – сказав цей голос, і все навколо стихло.

Костя встав з лави, оглянувся ще раз. Бульвар був порожнім. Хлопчик пройшов до пам’ятника. Адмірал стояв на постаменті, спрямувавши свій сумний погляд на схід. Там посвітлішало небо, порожевіли хмари. Десь неподалік з відкритого вікна став нервово «пікати» будильник – голосно так, на всю вулицю. Прокидалося місто, жадібно вдихаючи обпаленими грудьми ранкову прохолоду – недовгу й тому ще більш бажану.

Костя повернувся до лави, кинув розсіяний погляд на шахівницю. Час для нього затаївся, перестав шелестіти крилами невблаганних хвилин, застиг – начебто запечатаний до конверта з позначкою «до запитання». І раптом хлопчик зрозумів, що бачить наперед усі ходи свого успішного догравання. Це були ті ходи, що показав щойно Нахімов, пересуваючи фігури. Це був ендшпіль адмірала Макарова, який Степан Осипович сто років тому зіграв неправильно…

… О десятій годині ранку він уже повернувся додому. Відкривши двері, Костя побачив батька.

– Татку, ти повернувся! – вигукнув він. – А я у відкладеній партії зіграв внічию і розділив перше місце з Шиманським!

– Який ти в мене молодець! – сказав батько, обіймаючи сина. – Я вірив у твою перемогу.

Костя звільнився з обіймів батька, прислухався. На кухні хтось дзенькнув посудом. Хлопчик глянув на батька.

– Бабуся приїхала? – запитав він.

– Ні, – відповів батько. – Розумієш, я давно хотів тебе познайомити…

У цей час у вітальню ввійшла жінка. На ній був мамин фартух. Зупинившись, вона притулилася до стіни.

– Це тітка Галя, – сказав батько, якось винувато розводячи руками.

– Здрастуй, Костику, – сказала жінка й усміхнулася. – Будемо дружити?

– Не знаю, – буркнув хлопчик, не зводячи очей з фартуха.

Він підійшов до батька, пригорнувся до нього і заглянув у вічі.

– Ти дотримаєш слова? – запитав якось по-особливому строго.

– Тепер так, – відповів батько й обійняв сина. – Пропоную після сніданку піти погуляти всім разом. Ми давно не були на бульварі імені адмірала Макарова.

Костя здригнувся і посміхнувся своїм спогадам.

м. Миколаїв, січень 2006 р.

Олександр Кудрявцев
ТРІЩИНА

Тріщина вперше заявила про себе в ту саму мить, коли мені подзвонила Галинка, щоб швиденько продиктувати маленького нехитрого вірша. Вірш називався «Бездиханна Мрія». Це був текст пісні. Галинка попросила віднести текст на студію «Ольвія-Рекордз», що знаходилася у Палаці творчості учнів. Її начальник був дуже суворий і десятихвилинну відлучку міг розцінити, як привід до звільнення. У студії з середини липня працював над своїм новим альбомом Сергій Лавочкін. Текст треба було передати людям із його команди.

Лавочкін був нашим земляком-миколаївцем. Перший же магнітоальбом підніс його на музичний Олімп, і протягом останніх півтора року «земеля» жодного разу не опускався нижче третьої сходинки в численних рейтингах популярності. На початку весни Сергій Лавочкін отримав гран-прі «Санкт-Петербурзької відлиги» – вищу музичну нагороду на просторах колишнього «непорушного», російськомовний варіант «Греммі».

Становище напівбога естради змусило його розпрощатися з осілістю і кочувати з міста до міста. Рішення на якийсь час осісти на історичній батьківщині виникло у співака, очевидно, з міркувань фінансового характеру: запис альбому в нашому місті коштував набагато дешевше, ніж у студіях братерської, у минулому, республіки.

Літнього віку вахтерка, яка сиділа при вході до Палацу творчості учнів й ретельно просвічувала всі дитячі таланти, які входили в цю кузню, двічі пояснила, майже розжувала, у який бік мені слід іти і як високо треба підніматися. Але навіть після цього знайти студію я не зміг.

Я піднявся на четвертий поверх, де, за словами вахтерки, розміщалася «Ольвія-Рекордз». Здивовано озираючись, знизав плечима: у який із трьох коридорів потрібно було звертати, я встиг забути.

Діставши сигарету, я чиркнув сірником і жадібно затягся. Перегнувшись через поручні, взявся розглядати сходовий майданчик поверхом нижче. На моєму лиці застиг безтурботний вираз, начебто в Палац творчості зайшов я виключно для того, щоб оцінити внутрішнє оздоблення цього шедевра соціалістичного кубізму. Це скидалося на якусь дивовижну гру, у якій моя байдужість повинна була обдурити тих, хто не бажав, щоб я передав продиктований Галею текст. Мнимі недоброзичливці втратять пильність, і в особі старої жирної балерини, піонера-переростка або похмільного худрука, які знають, де знаходиться триклята студія, з’явиться моє рятування-спасіння.

Я продумав дальший сценарій: знайду Лавочкіна й особисто, хоч би як там не шипіли й лили жовч підмайстри, передам йому списаний моїм рівним почерком аркуш. Я бачив кожну деталь: цілеспрямовано ступну вперед, стисну його долоню в нахабному рукостисканні і з апломбом представлюся: «Олександр Берсенев».

Сигарета зотліла до фільтра, але ніхто так і не матеріалізувався на сходовому майданчику. Я підкурив наступну. Недокурок, на зло демонові «совкових» лабіринтів, втиснув у діру, що світила цнотливо-білим поролоном, вирізану на спинці незручного коричневого крісельця.

Діставши з кишені текст, я уважно його прочитав. Він мені не сподобався: кілька слів були підібрані невдало, у двох місцях страждала рима, в одному – порушувався розмір. У мене в голові виник злочинний, навіть трохи блюзнірський задум – піддати текст виправленню. Гіршим від цього він не стане – друзі вважали мене талановитим поетом.

Захоплено підшукуючи синонім до слова «засмутитися», я не помітив як до мене підійшли. І тільки тінь, що впала на аркуш, змусила мене обернутися.

За моєю спиною стояв Сергій Лавочкін. Він ніяково м’яв у долоні свої повні губи. Ми цілу хвилину сконфужено мовчали. Я так був ошелешений його несподіваною появою, зовсім забувши, як збирав у кулак свою нахабність і прагнув знайомства. Що збентежило знаменитого співака, мені було невідомо.

– Ви дозволите присісти? – для чогось запитав він і, не чекаючи відповіді, сів. У те саме крісельце, у спинці якого, немов мінометний осколок, спочивав мій недокурок.

– Курите? – несподівано запитав я.

– Так, – відповів Лавочкін.

Я почав шарити по кишенях. Вивернув одну, другу, перевірив навіть маленьку кишеньку сорочки. Нічого.

Розгублено заморгавши, я розвів руками.

– Ви курите «Темп»? – запитав Лавочкін. І вказав поглядом на білу сигаретну пачку, що лежала на самому краї сходового майданчика.

Імовірно, діставши другу сигарету, я недбало сунув пачку в кишеню і вона, досить було мені поворухнутися, вивалилася.

Я нахилився, пальці торкнулися гладкої прозорої оболонки… Пачка хитнулася, центр ваги змістився і вона полетіла вниз. Через дві секунди пачка з глухим, картонним звуком вдарилася об плити чотирма поверхами нижче.

Лавочкін, дивлячись на мене, як мені здалося, з жахом, приглушено запитав:

– Звідки у вас цей текст?

– Чесно кажучи… Я вам його… Це… – Я чомусь зніяковів, ніби насправді безжалісно почеркав текст ручкою. – Я не знаю, хто автор. Це краще запитати в Галі. Галі Мін.

– Це останній текст мого брата.

– З вашим братом щось сталося?! – злякався я моторошнуватого підтексту.

Вони працювали разом: його брат Ігор був і композитором, і автором слів, і аранжувальником. Без нього співака Сергія Лавочкіна просто не існувало б.

– На перший погляд, нічого незвичайного, – співак надовго змовк, немов прокручуючи подумки якісь події. – Ми жили в «Туристі». Квартиру Ігор продав торік. На третій день… чи на четвертий… не пам’ятаю… у холі готелю ми зустріли худючу, наче смерть, жінку. І вона всучила Ігореві ті прокляті брошури, – слова Лавочкіна були схожі на сповідь.

– Ви бачили такі: «Хто насправді править світом?», «Коли зазвучать труби Страшного Суду?» Ми жили з Ігорем у різних номерах. Того ранку він затримувався – звичайно Ігор заходив за мною і ми разом направлялися в ресторан снідати. Я зайшов у його кімнату. Постіль була не прибраною, на подушці лежав текст пісні, а на журнальному столику – брошура, у куточку якої я знайшов напис: «СЕРГІЮ, З БОЖОЮ ДОПОМОГОЮ МЕНІ ВДАЛОСЯ НАРЕШТІ ДОПИСАТИ «БЕЗДИХАННУ МРІЮ». Я ВПЕВНЕНИЙ, ЦЯ ПІСНЯ ПІДКОРИТЬ СЛУХАЧІВ, ЗМУСИТЬ ЇХ ПЛАКАТИ. ТВІЙ БРАТ ІГОР». Знайшли Ігоря швидко. Напевно, ви не раз зіштовхувалися з усілякими новоявленими християнами. Він був серед них, – Лавочкін зробив паузу й важко зітхнув.

– Текст я ношу з собою, – він дістав з кишені піджака акуратно складений блокнотний аркуш. Назва «Бездиханна Мрія» була виведена великими друкованими літерами.

Ми порівняли текст, записаний мною під Галине диктування, і той, автором якого був Ігор Лавочкін. Різниця полягала в одній зайвій, у моєму варіанті, комі.

– І в чому сенс цього ідіотського розіграшу?.. – почуваючи себе обдуреним, зло мовив я. – Не думаю, щоб Галя могла дозволити собі щось подібне. Скоріш за все, її теж ввели в оману.

– Тепер ви розумієте, чому я так здивований? Але найголовніше, – тоном семирічного хлопчиська, що повідомляє стра-а-ашну таємницю, вимовив Лавочкін, – я ніколи, нікому не показував цей текст. Я не маю ні щонайменшого уявлення, відкіля він у вашої знайомої. Більше того, вперше про неї чую.

З центрального коридору вискочив маленький круглолиций чоловічок у дорогому сірому костюмі. Він посміхався, але його посмішка більше скидалася на оскал. Чоловічок, докірливо погойдуючи головою, направився до Сергія. Мене він в упор не зауважував.

– Сергійку, як можна?! Ми вже почали переживати. Роботи – непочатий край, підняли на ноги стільки людей, а Сергій Лавочкін прохолоджується!

У музичному діловодстві я розбирався кепсько. Тому наклеювати ярлики – імпресаріо, менеджер, продюсер – на спинку гнома в сірій парі не зважився. Більш за все гном нагадував опікуна.

Лавочкін винувато зсутулився і покірно побрів слідом за ним. Ідучи, співак навіть не обернувся. Немов геть-чисто про мене забув. Я хотів було окликнути його, але гном у сірій парі на мить оглянувся і пропалив мене наскрізь своїм поглядом. Тепер я зрозумів, чому Лавочкін був настільки покірливий – людині, здатній так на тебе дивитися, навряд чи хтось міг суперечити.

Я безпорадно подивився довкола, в наївному сподіванні, що свідком сцени, у якій я мимоволі взяв участь, був хтось ще. Мені хотілося почути: «На твоєму місці кожен стояв би, як безмовний бовдур. Твоя нерішучість тут ні до чого. У гномі насправді є щось демонічне.»

Однак мої сподівання так сподіваннями й залишилися – свідків не було, приборкувати свої комплекси мені належало самому.

Я терпіти не міг незручні становища. І саме в такому становищі зараз опинився. По-перше, Галинчине доручення я не виконав. По-друге, у мене залишився блокнотний аркуш, на якому Ігор Лавочкін власноруч записав свій останній текст.

Блокнотний аркуш слід було повернути, це вирішило б одразу обидві проблеми. Здавалося, не було нічого простішого. Однак – не для мене. Я не бажав більше зустрічатися з гномом у сірій парі, і своє небажання міг охарактеризувати не інакше як словом «надзвичайне».

Я вирішив залишити блокнотний аркуш на коричневому кріселку, хоча й розумів, що перша ж прибиральниця відправить його в сміттєвий бак.

Потоптавшись ще хвилин п’ять на сходовому майданчику, я спустився вниз. Знайшов у холі телефон-автомат і згадав, що мені потрібно було подзвонити Катюші. Тиждень тому ми домовилися сходити на пляж.

У моїй голові спрацював перемикач. Відсунулися на задній план і Сергій Лавочкін, і «Бездиханна Мрія» і дивовижний гном… Залишилася одна лише Катюша, моя солодко-гірка дівчинка.

Солодко-гіркий – такий був на смак дивовижний коктейль, до складу якого входили ніжність і відраза, бажання відгородити від болю і бажання біль заподіяти.

Три місяці тому Катерина вийшла заміж за мого друга Ваню Давидова.

Давидови жили в сусідньому будинку. Я часто заходив до них у гості. Тим самим караючи себе. За те, що прорахувався, упустив свій шанс. Адже зустрічався я з Катюшею майже рік: обіймалися, цілувалися, але…

Це «але» все й вирішило. Я не бажав затягувати її в ліжко. Доти, доки не визріє в моїй душі справжнє почуття. Мені здавалося, що не любов, а лише її зародок, живе там. Без любові сексом можна було займатися з ким завгодно. Але не з Катюшею. Я терпляче чекав. І от – дочекався.

Регулярно, раз на два тижні, мені доводилося вислухувати Ваньку. У ці хвилини він здавався мені особливо огидним. Цей дурень усе виправдувався переді мною, не бажаючи розуміти, що відбив Катюшу тільки через моє небажання, не побачивши міражів любові, тримати її біля себе. Від нашої колишньої дружби залишився лише смердючий труп.

Телефон-автомат проковтнув обидва мої жетони. Зганяючи свою злість на вахтерці, я гучно заявив, що настав час телефон викинути на смітник. Вахтерка в боргу не залишилася, єхидно зазначивши: «Отож бо, синочку, пора. З таким зв’язком телеграмою і то надійніше буде».

Я в черговий раз розлючено набрав новий Катюшин номер. І почув її радісний щебет, що вона, як завжди, попередила своїм солодко-тягучим «Са-а-ашечка». І моє тіло немов прошило електрострумом – подих завмер, серце пропустило удар, а потім гарячково застукотіло, руки зсудомило.

– О пів на четверту, як домовлялися. На косі, біля труби. Ваня сказав, що візьме вудки.

Я вичавив із себе стверджувальне «Ага». Катюша прощебетала: «Тоді – бувайчик!» і поклала трубку.

Близько хвилини я простояв, розсіяно розглядаючи носки своїх черевиків. Потім, увірувавши, певно, що навчився приборкувати телефонні автомати, знову взявся дзвонити без жетона. Цього разу Галинці. Автомат уже після другої цифри замогильним голосом забубонів: «Неправильно набраний номер. Неправильно набраний номер. Неправильно набраний номер…»

Я натиснув на важілець. І знову на другій цифрі стався зрив.

«Неправильно набраний номер. Неправильно набраний номер…»

Від цих слів, що вимовлялися монотонним, безмежно втомленим голосом, хилило в сон. Вони скидалися на заклинання. Або молитву.

Я подзвонив у довідкову.

«Молодий чоловіче, – позбавленим інтонацій, ще більш неживим, ніж в автовідповідача, голосом вимовила чергова довідкового, – АТС-51 у нашому місті немає. Вам дали неправильний номер».

– Дівчино, як це неправильний номер?! – прокричав я у трубку, але у відповідь почув лише голосні гудки, що нагадували передсмертну гикавку. Я підійшов до вахтерки і запитав, чи немає в неї телефонного довідника.

Одягнена в синю робу бабця відповідати на моє запитання не стала.

Я залишив будинок Палацу і за звичкою потягся за сигаретою.

Сигарети лежали під сходами. Згадавши, що в пачці їх залишалося всього три штуки, я вирішив не повертатися.

Незабаром звернув на Радянську, головну вулицю міста. На Радянській було не менше трьох десятків кіосків і крамничок, що торгують усіляким порохном, від колотих кокосів до горілки в поліетиленових стаканчиках. Я дістав гроші, пригадавши, що саме на Радянській я кілька разів купував свої улюблені сигарети «Match».

Більшість кіосків з невідомої мені причини були зачинені. У відчинених же строкате тютюнове різноманіття змінили ряди бляклих квадратних пачок з написом «Стара фортеця», немов продавці вирішили познущатися над курцями.

Від роздратування я став порикувати, щільно стиснувши зуби. Звуки, які я видавав, часом нагадували гудіння високовольтного трансформатора.

Жертвою собі я обрав багатокутний кольоровий кіоск із загадковим написом «Вочег». Не знайшовши на його полицях нічого, крім «Старої фортеці», я просунув свою голову у віконце кіоска і вихлюпнув в обличчя нафарбованій з несмаком юній продавщиці своє обурення: «Ви знущаєтеся?! Ви мені чесно скажіть?! Вважаєте, я повинен курити цю погань?!»

На поличці, в яку впиралися її круглі колінця, стояла попільничка-саморобка – порізана ножицями коричнево-зелена пивна банка. Від одного краю попільнички до іншого перекинулася схожа на стрижень від тонкого коричневого фломастера сигарета «Моrе». Вона випускала ароматний димок.

Зненацька комір моєї футболки виявився зім’ятим, тканина болісно урізалася в шию. Далі ривок – і мою голову різко й грубо висмикнули з віконця. Я преболяче вдарився потилицею.

На мене вирячилися маленькі червоні очиці – здавалося, ніби дивився бультер’єр. За винятком вічок і голови, усі інші частини тіла були занадто масивними. Вибивало просунув свою коротко обстрижену голову у віконце кіоска й звернувся, пересипаючи свою мову узорчастим матом, до дівчини. Я узагальнив його слововилив: «То що, вбити цього гада? «– запитував він.

Серце нагадувало паровий молот, кров кипіла від вприснутого в неї адреналіну. Я не міг вирватися з рук громила, судорожні скорочення моїх хирлявих м’язів не давали результатів.

Він збирався розмазати мене по асфальті, але раптом йому на плече лягла красива (рівні пальці, акуратно підстрижені рожеві нігті) чоловіча долоня. Громило з розвороту вдарив. Щось захрумтіло. Він зі свистом утяг повітря і схопився за руку, якою завдавав удару. Рука була в крові.

Мій несподіваний рятівник тримав у руці велике металеве розп’яття. По тілу Ісуса струменіла кров громила: кісточки його пальців потрапили в знівечене тіло металевого месії.

Почувся звук багатьох кроків. З Потьомкінської, що перетинала Радянську, звернула помпезна, повна відчуття власної гідності процесія. Красиві чоловіки й жінки простували, взявшись за руки. Вони тримали в руках кіптяві смолоскипи, чорний дим яких осідав на білій цеглі й дзеркальних вітринах магазинів. Це були п’ятдесятники.

Мій рятівник влився в ряди факелоносців. Процесія, яка його поглинула, втративши однорідність, вивергнула зі свого черева групу міцних, усміхнутих хлопців. Вони попрямували до викидайла. Той позадкував. Хлопці обняли його. Один із них, поцілувавши мого кривдника в щоку, простягнув йому свою долоню і повів убік процесії, що віддалялася. Громило жадібно подивився на мене, немов уважав, що я можу йому допомогти.

Остаточно прийшовши до тями, я побачив, що тримаю в руках кольорову брошуру з золотим написом на титульному листі: «Чи може верблюд пройти крізь голкове вушко?» Трохи нижче були зображені долари, що кружляли у вихорі, марки, фунти. Купюри, опускаючись на землю, складалися в число звіра, 666.

Я зім’яв брошуру і жбурнув її у брудну урну. Перед тим, як згинути в чорному проваллі, брошура блиснула заголовком: «… Ізь гол…»

Біля тролейбусної зупинки, між двох кіосків, синього книжкового, і облізло-рожевого, що торгував талонами, сиділа товста баба, яка торгувала насінням. У місткій мисці лежали білі прямокутні пачки – «Темп». Я заплатив за дві.

Замість золотих молдавських левів, що прикрашали герб тютюнової фабрики, на пачці була зображена розгорнута книга. Попередження Мінохорони здоров’я, що приїлося, зазнало істотних змін: «Від усякої напасті позбавить вас Віра в Господа нашого, Ієгову!»

Тоді я не надав цьому значення, навіть пожартував: «Свіжо!»

Зробивши кілька затяжок, я остаточно розслабився. Роздратування зникло. Я дивився на світ крізь рожеві окуляри.

Насолоджуючись тим, як нікотин отруює мій організм, я пропустив напівпорожній тролейбус. Добре, що на це ніхто не звернув уваги: у нашому місті, що катастрофічно страждало від недоліку транспорту, за такий вчинок могли запросто обізвати ідіотом.

Подумки я повернувся на півгодини назад.

«Це дурниця якась! – сказав я собі. – Немає п’ятдесят першої АТС! А як же Галинка? Її я знаю чотири роки, три з них – регулярно дзвоню їй. Вона живе й працює на схід від центра. Я. впевнений, що Всі абоненти, що мешкають там, обслуговуються нібито неіснуючою АТС-51… Неіснуючі номери. Неіснуюча АТС. Залишається сказати: «Неіснуючий район». Буддизм якийсь! Як там буддисти проповідують? Речі, що нас оточують, це майя – мильні бульбашки в нескінченності порожнечі. Так, здається?»

Підійшов черговий тролейбус. Я, затоптавши недокурок і рукою підштовхнувши двері, що не до кінця відчинилися, опинився в його квадратній утробі.

На майданчику біля зупинки «Вулиця Червоних Майовщиків», тієї зупинки, де мені треба було виходити, за час моєї відсутності установили металевий навіс. Навіс був не пофарбованим, метал балок покривав оранжево-коричневий наліт. У контурі навісу проглядувалися гострі лінії середньовічної готики. Люди чомусь цуралися тіні від навісу, юрблячись під спекотним сонцем.

… Катюша була одна. Вона сиділа на сіренькому покривалі, підібгавши під себе ноги. Прикриваючи очі долонею, але все рівно продовжуючи мружитися, дивилася на водну гладь, що блискала в променях сонця. На Катюші була верхня частина купальника й чорна, у дрібну складку, спідниця. Я безшумно підійшов ззаду і ніжно торкнувся долонями її пліч.

– Вітаннячко! – відгукнулася вона на мій дотик. – Ванька незабаром підійде. Його викликали: аварія на заводі.

– Попереджаєш? – поцікавився я.

– Знову? Знову ти починаєш? Припини, прошу тебе! Адже ми йшли сюди не за тим, щоб сваритися.

– Ти вважаєш, я провокую сварку? – театрально здивувався я. – Та хіба я здатний на це? Усім же відомо: я – ангел, – іронія здавалася мені вкрай доречною.

– Розумію, – кивнула головою Катюша і в’яло всміхнулася. – Це схоже на одну дуже розповсюджену чоловічу хворобу. Ти мене хочеш, але не можеш. Бачити, – спробувала відбутися жартом Катюша.

– А ти й можеш, і…

– Припини! – вона спробувала скинути зі своїх пліч мої долоні. – Адже ти сказав, що крапки над «і» ми розставили! Що ворушити минуле ти не будеш більше! Чи твої слова вже нічого не важать?

– Боже мій! – сплеснув я руками. – Клятвопорушник прямо-таки! Фу!

– Може, досить насміхатися з мене? Адже тобі легше від цього не стає. Навпаки, твоя провина…

– Я в чомусь винний? – перебив я Катюшу, у моїх словах відчувалося навмисне здивування.

– У тім, що я пішла.

– Ну-у-у! Убила. Наповал. Виявляється, це я винуватий! Яка проникливість! Я винуватий! Я винуватий!!! У чому? У тім, що не гатив, як сучку? У тім, що не казав «Люблю», коли, насправді, не любив? У тім, що не брехав? Я ж ніколи тобі не брехав! Хочеш, скажу, чому ти вийшла за Ваньку заміж? Просто стомилася ти, зстраждалася! Ти думаєш, я не розумів, про що ти думала увесь час? Оченятка тебе видавали. «Під кого б підстелитися, кому б віддатися? Нехай нікчема, аби лиш в штанях щось бовталося!! Побіг! Аж перевертаюсь».

Усередині мене, пульсуючи, витікав величезний нарив. Душу на частини розривав біль. Заглушити його можна було, лише знищивши Катюшу.

І Катя була розчавлена, розмазана по піску.

Моя жорстокість перетворила її в пластилін, готовий відобразити будь-як форму. І цей пластилін повільно затікав за зламані краї тріщини, що розширювалася.

Я стяг з Катюші спідницю і потяг її у воду. З-під ніг, у шлейфах мулу і піску, слизькими кометами вискакували бички. Погойдуючися в мутній воді, плила темно-зелена клоччаста твань. Сірі хмари, що матеріалізувалися, немов від помаху чарівної. палички, вигиналися своїм черевом убік водної гладі.

Уздовж фарватеру вишикувалися яхти з золотими хрестами на червоних вітрилах.

Крізь плескіт хвиль долинали чисті звуки зверненого до Нього гімну.

Я м’яв Катюшині груди, як на Радянській – золотобуквенну брошуру п’ятдесятників, безжалісними поцілунками рвав її губи. Кров капала у воду й у ній розпливалися мутно-червоні обручі.

Хмари напухали, немов небо було вагітним якимсь грізним одкровенням.

Я зірвав з Катюші залишки одежі. Розтиснув пальці, куці квітчасті шматочки неквапливо потонули в темній воді.

Раптом зірвався вітер. Піднялися хвилі й стали розгойдувати нас, не даючи зблизитися. Я двічі намагався схопити Катюшу за талію, притягти, але її тіло зробилося чомусь напрочуд слизьким. Наче покрилося тонким шаром слизу.

Я схопив Катюшу за волосся, і в цю мить вперіщив дощ. Пролунав родильний зойк неба. Сяйнула блискавка, у її електричному світлі на яхтах спалахнули золоті хрести. І слідом за цим, розколюючи гуркоти грому, закричав Ванька.

Я здався. Відпустив Катюшу і знесилено побрів до берега. І чим ближче я до нього підступав, тим свинцевішою – і за кольором, і за вагою – ставала вода.

Ванька стояв по щиколотки в піску. Він стискав кулаки, стримуючи в собі чи то плач, чи то бажання звернути мені шию.

Катюшина блузка, яка лежала на трубі, промокла. Крізь тонку білу тканину в двох місцях проступили плями іржі, що нагадували величезних червоно-коричневих амеб.