Текст книги "Миколаївське небо"

Автор книги: авторов Коллектив

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 16 страниц)

– А Миколаїв? – трошки уїдливо запитала дружина.

– Миколаїв – це виняток, що, як завжди підтверджує правило. Це – як Центральний парк у Нью-Йорку. Серед хмарочосів незайманий зелений луг. Виняток.

– Якби ньюйоркці не були такими наполегливими, не було б ніякого винятку. Я не права?

– Маєш рацію, – погодився Андрій. Миколаївці – молодці. Наполягли. Але, як не дивно, цей антирекламний феномен завдячує рекламі. Якщо не помиляюсь, саме миколаївські рекламісти першими виступили проти горизонтальної реклами в місті. Правильно я кажу, Богдане? Ти ж у нас про Миколаїв усе знаєш.

– Правильно. Спочатку запротестувала «Наша доля», її підтримала Корпорація альтернативної реклами Деменських, потім рекламна аґенція «В&М» і пішло-поїхало. Так про це у всіх підручниках історії сказано. Річ у тім, що спочатку у Миколаєві найбільше понаставляли рекламних щитів. Вертикальних. Тоді в місті й виник перший антирекламний бунт. Це навіть назвали Миколаївською революцією. Під тиском мешканців міська рада наклала мораторій на будь-яку зовнішню рекламу: і вертикальну, і горизонтальну. Тому, коли почав розростатися Рекламний Купол, у Миколаєві небо залишалося відкритим. Донині.

– І так буде повік! – радісно завершив голова сім’ї та сильніше натиснув на педаль акселератора. – До Миколаєва залишилося сто кілометрів. Радуйтеся! Незабаром ми побачимо небо.

Лютий, 2006 р.

Анатолій Маляров
ГРА В МИНУЛЕ

Миколаїв не тільки місто наречених, але й сховок усіляких фантасмагорій.

… Породиста дама в пишному шиньйоні й просторому кімоно командирським контральто сказала:

– Дочка забирає мене в Баварію. Наймаю вас сторожити квартиру, поки посередники запропонують гідну ціну. Ви – письменник, сподіваюся, гонор не Дозволить вам украсти або насвинячити. Десять гривень на добу вас улаштує?

У моєму становищі влаштовувало навіть саме безплатне проживання. Видавництва брали рукописи тільки зі спонсорськими грішми, газети друкували рідко й не платили, а до пенсії чекати було ще три місяці.

Будинок для обраних: доглянутий, у гайочку, двері броньовані, ящики для сміття приховані; зустріти людину – рідкість. Не випадково під фронтоном зневірена душа цеглою по кумароновій плитці вишкрябала: «Будинок великий, а поговорити ні з ким».

Кастелянша десь у підвалі, очевидно, гнала самогон. Приносила сировину й збувала продукцію вночі. Мене запримітила в перший прихід. Поскаржилася, мовляв, сама дуріє від одного запаху спиртуози й запитала: «Ви як людина інтелігентна не змогли б раз на тиждень дегустувати це пійло? Бутербродик я буду приносити разом з пляшечкою. Сто грамів вас улаштує?»

У такий спосіб моя самотність на час тушувалася.

Красти й свинячити я не вмів, а от біс пізнання в мені прокинувся одразу, як тільки десять гривень нагодувало, а пляшечка додала впевненості. Я оглядав дивовижну для мене чотирьохкімнатну обитель осмислено, з усім моїм життєвим і творчим досвідом. Спочатку поверхово, тобто, ледь торкаючись до того, що було на видноті, потім поглиблено, дещо піднімаючи, читаючи тексти на картинах і розкиданих сторінках, на фотографіях; ненароком висмикуючи шухляди, які виявилися незамкненими. Узагалі, хороми виглядали давно не прибираними й покинутими поквапливо.

Особливо зала так метрів на сорок квадратних і почивальня із пом’ятими покривалами й думками. На Порозі розкладений пилосос.

Ішли дні, вміст пляшечок накопичувався в мені. Часом я уявляв, що живу у віртуальному світі, спеціально посланому мені як літературний матеріал. Ні дзвінків у двері чи по телефону, ні зустрічей у під’їзді… Я – сам.

Із вітальні в кухню двері настіж, за ними розкішні меблі з закарпатського бука; ліворуч – кабінет, там комп’ютер, на стіні кинджал, два телевізори, на підлозі дві купюри по двадцять гривень. І тонко кута шафа цікавої роботи з незамкненими шухлядами. Комп’ютер у ніші.

Я – Робінзон у безлюдному світі. Облаштовуюся. Ні, не шукаю матрац і покривало, вивчаю околиці. За грубкою – пляшки з– під «Абсолюту» й «Білого лелеки», порожні пачки й недокурки «Кінга» і «Мальборо», тільки-но прикриті дорогим, але пошарпаним віником. За шторою на підвіконні – м’яті рецепти: седуксен, еленіум, феназепам-мезапан, не розбереш, але здогадаєшся – пошуки спокою через алкоголь, нікотин і фармакологію.

З кожною новою знахідкою зупиняюся, вивчаю портрети господині на столах,' стінах, у стопці. Молода, трохи старша й років п’ятдесяти – щоразу гарна, готова до спалаху магнію, приваблива. У сарафанах, кофтах, відкритих і закритих сукнях, з буйними й вибагливими зачісками. На тиснутих, зі смаком підібраних шпалерах поруч із портретами господині, часто вирвані з м’ясом цвяхи й слабка тінь прямокутника: очевидно тут висіла інша рамка. Швидше за все, чоловіка, оскільки жодного чоловічого образу в квартирі не знайти.

Під стосом файлів виявилися документи: посвідчення про смерть генерала, рапорт полковника про відставку… підписаний жіночим прізвищем. Господині? Але вона на всіх знімках у цивільному!

Зовсім доконали знахідки другого тижня. У далекій шухляді – купа запилених орденів, а в загашнику, в репсовому ганчір’ї – пістолет.

Потягло спуститися вниз і попросити в кастелянші дострокову пляшечку.

Пережив напад страху: куди потрапив і чи не доведеться відповідати?

Потім заговорила творча жилка: докопатися до істини й описати.

І тут – хай Бог помагає! У розкішному туалеті, за унітазом знайшов м’яті начерки: лист чи сповідь? Рештки сторінок інтригують, нервують. Склав, прочитав усе, що було доступно. І вдень упав поспати – сили закінчилися.

Уночі з мене рвалися рядки, образи, репліки. Я проганяв їх. Досвід переконував мене: не пиши, це нікому не потрібно.

І не писав би, якби в кабінеті не виявив комп’ютера. Такою технікою я не володів. Та чудеса тривали – навчився враз.

Ще пробував відірватися від писання. І тут виникла крапля, що переповнила все моє терпіння: у дорогій папці знайшов написані нервовим, плутаним почерком із граматичними помилками, з повторами й найдурнішими вигадками доноси, що починаються словами: «Джерело повідомляє, що…»І я побачив уві сні свій витвір. Не новелу, не повість – драму. Відразу й на сторінках і на кону. Почув діалоги, впізнав людей. Прокинувшись, не пішов у парк погуляти до приходу собачатників із псами, забув про милу консьєржку з пляшечкою – сів набирати на комп’ютері п’єсу. Я вже знав імена дійових осіб, бачив їхні фізіономії, проникав у їхні страхи, адже деякий, властивий часу життєвий досвід у мене був.

Кажуть, у мій час із темними органами контактував кожен четвертий обиватель. Я– не виняток…

Я втямив, яке щастя самотність. Ніхто в будинку, у місті, навіть у світі добрим порухом душі не перешкодить мені. На землі тільки я й ці п’ятеро персонажів – живіші за живих, більш живі, аніж я. Вони говорили рідною українською мовою. Втративши чоловіка-генерала через секретні служби (убивство чи самогубство?), згублена алкоголем і наркотиками, відставна гебістка Аура, вигадує собі ретро: відшукує своїх колишніх інформаторів і вимагає сьогодні, у дні напівдемократії й дикої волі, писати доноси. Задля гри, задля пустощів, тільки б оживити свою кінчену душу й ще раз познущатися над давньою паствою… Гра ця руйнує залишки спорохнявілого існування рано постарілого Кутепи, колись закоханого у свою мучительку…

***

Не пам’ятаю, через скільки діб я вибіг купити хліба й мокрої ковбаси. Від консьєржки, що озвалась до мене, відмахнувся. Її зілля мені не годилося, у мене з’явилося інше підживлення.

У лихоманці минув місяць, ще два тижні. А може, три, ні в кого запитувати про числа й дні. П’ятдесят восьма сторінка відбита… Прийшов заголовок – «Гра в минуле». Усе стало нудотним, чужим, марним. Мене вивертало, бісило й водило з кута в кут. Я впав на карпатський диван і спав ніч і день, навіть по маленькому сходив під себе.

Депресія тривала й тривала. З важкою головою я підняв гривні з підлоги кабінету, примусив себе дійти до крамниці канцтоварів і купив пачку паперу. Силуючи себе, переклав п’єсу на сторінки. При цьому дивився повз монітор і аркуші.

Напосів на прибирання, купання. Гаряча вода, ванна з трьома кутами, шампуні, мазі, пінки, махрові простирадла – виявляється, все це може існувати в нашому місті. Я виріс у власних очах, випростався, м’язи налилися, у голові розвиднілось.

Гарячково я кинувся до рукопису. Вичитував, правив, немов чуже, не завжди вірячи, що цю репліку вигадав я, що такий поворот подій не мав місця в цій квартирі рік або три тому. Усе літературне, усі красивості, усю зарозумілість викорінив розжареним залізом.

Ще набирав, читав і правив.

Нарешті зрозумів: краще я не можу.

Драма відокремилася від мене, зажила власного долею. Долею, яку вона ще мала зустріти.

Я випрасував, чи не вперше, свої штаненята, знайшов у шафі генерала немодну краватку, зачесав своє розпатлане волосся в поетичне каре й тричі перехрестився:

– Господи, зроби милість… Не треба грошей, не треба слави – нехай справжні майстри сцени полюблять цю непідроблену бувальщину! Допоможи!

Статечний і мудрий художній керівник театру прочитав п’єсу за два дні:

– Талановито зроблена річ, – сказав він з легкою задишкою, – але ви не боїтеся наслідків? Я побоююся… І потім, драма не зовсім для українського музично-драматичного… Скоріше для російського художнього. Спробуйте…

Знов потяглися нелічені дні. Я перекладав. Благо, у хоромах загадкових генералів-полковників збирали все – билиці й словники, і комп’ютерний перекладач, який я опанував досить просто.

Молодецький, заряджений на жарт і незбагненно закручений перебудовою театру директор подивився п’єсу майже при мені.

– Можна ставити… у принципі. Мене обдало жаром, я полюбив цього чоловіка. А він сказав:

– Я в бігах між держадміністрацією й спонсорами. Рукопис передам головному режисерові.

Моє життя перетворилося у свято очікування. Ніщо так не підносить душу, як надія. Запитайте в першого ліпшого православного. Я зачастив до консьєржки: авансом пропивав десятигривенники, залишені господаркою про запас, ковтав чарками шмурдюк. Але не поправлявся – гарячка з’їдала енергію. Головний читав довго. Їздив додому, у Харків, звідки повільно переселявся до нас, возив артистів у Севастополь на конкурс, повернувся з премією. Освоював наше місто й театр.

Нарешті він повернув мені п’єсу:

– Можна ставити, – повторив він слова директора і додав: – Знайдіть режисера й вперед.

Це в наш-бо час шукати путнього режисера. І кому? Мені, хто сто років тому в театрах був приживалою, а нині знає тільки своїх віртуальних персонажів! У мене немає ні зв’язків, ні грошей, ні сміливості. Я зрозумів – це відмова. З усією можливою у рабі гідністю я забрав рукопис, поспівчував головному:

– Так, так, у вас облаштованість на новому місці, поновлення своїх постановок…

Утік. Повз консьєржку прослизнув, як мимо вицвілої афіші. Нормальні люди з горя п’ють, а тут – відвернуло.

Сидів у бездонному кріслі з листками якоїсь нікому не потрібної писанини в руці. У потилиці гуділо, потім холонуло. З великим запізненням і знесилено я полегшував душу, тобто плакав. Розради чекати не доводилося. Жодної душі поруч, мовчав телефон, давно не дзвонили у двері…

Втім, ні, мариться: дзвонять. Галюцинація? Помаленьку дуріємо… сиджу.

Дзвоник безпардонний, вочевидь, хтось знає, чого хоче. Я його уявив живим. Однак, це замикання струму, коротке чи довге, але треба відчинити двері.

У вітальні стояло чудо: провідна артистка російського театру Інга Березіна. Їй було за сорок, доглянута, пещена, під гримом грала двадцятип’ятилітніх і п’ятдесятилітніх; та просто гарна й Богом обдарована жінка. Вона дивилася мені в лице, м’яко усміхалася, тактовно, не зауважуючи розквашених очей, розбухлого носа, зсунутої краватки в соплях, ковтунів у зачісці…

– Вибачте, я задихалася. Присядемо?

– Заради Бога, заради Бога!

Я не знав, де мені її посадити. Вона красиво зайняла моє місце в кріслі й підняла на мене свої круглі, невинні й одночасно хтиві очі:

– У поїзді з головним я прочитала вашу п’єсу. Знаю про всі її митарства. Я все життя мріяла зіграти роль без фальші… У театрі зараз це не пройде.

І замовкла, видимо, готуючись сказати щось страшне.

– Що ж робити? Що ж робити? – по-бабськи й у той же час по-резонерськи безнадійно схлипнув я.

– Не сприйміть мене за помішану, але ця річ не може пройти повз мене. Я знаю, що ця зала тимчасово належить вам… Знаю, що ви колись скінчили театральний, ставили, грали… Простіше! – оглушливо скрикнула Інга. – Ми можемо зіграти вашу п’єсу самі й для себе. Ви – Кутепа, я – Аура й Поліна, обидві ролі – мої ролі…

– Психотерапія? – промукав я. – Така чуйність? І від вас?..

– Ви не готові зрозуміти мене… говорите зовсім не про те. Давайте-но керувати буду я.

– У нас виходить сцена з паскудної мелодрами. А я серйозна людина. І п’єсу писав з усіх сил…

– Про справу потім. – вона раптом вихопила з-за своєї спини місткий пакет і взялася вивантажувати на стіл бутерброди й термос. – Перекусимо.

***

З наступного дня ми впали… або піднеслися в дитинство. Вивішували розклад репетицій відповідно до зайнятості Інги в театрі. Я роздруковував ролі, вона виманювала в своїх костюмерів одежину для наших персонажів. Репетирували по понеділках і середах двічі на день, в інші дні – вечорами, коли партнерка не брала участі в спектаклях на великій сцені. За її відсутності я боявся потьмарення розуму, жахався раптової, безпричинної смерті, природних катаклізмів, зміни влади, розчарування партнерки… Знаходив собі заняття, скажімо, складав анонси для преси, вивішував на кухні, намагаючись жартувати, радіти, дивуватися. Вона приходила, читала мою рекламу й сміялася набагато більше, ніж заслуговували мої опуси.

У жодному театрі я не зустрічав такої суворої творчої дисципліни, такої щирої самовіддачі. Кожну сцену, півхвилинний шматок акту ми повторювали десятки разів, придумували, згадували з нашого побуту деталі й фарби, найсуворіше карали одне одного за штампи, вульгарності, несмак. І заохочували за знахідки. Інга навіть цілувала мене за чергову удачу.

Якось відключили електрику. В аспідній пітьмі я звалився на диван і розкинув руки. Зник у реальності, не відчував ні тіла, ні душі. Поруч прим’яли подушку голі коліна, наді мною шепотіли гарячі вуста:

– Ви не рано постарілий невдаха. Ви просто втекли далеко вперед і загубилися в майї, не наздогнати. У вас міцне волосся, що не втратило забарвлення, білозуба посмішка. Очі бачать у пітьмі. Ось на мені ґудзик. Ось його вже немає. Ось блузка. Немає її! Бачите? Це груди… Поторкайте. У вас вовча хватка. Це солодко! О, ви тільки зверху припорошені нестатком і нерозумінням. Ви тільки граєте пересічного простачка, щоб не виділятися, не принижувати принижених. От зняти лахміття з вас, добратися до суті… Потенція – дерево! Я цілую вас назавжди. На вічну пам’ять. Нехай моє поклоніння буде завжди з вами…

Повторної ночі любові не було. Жодної, незважаючи на те, що обоє ми були вільні.

Я вліз і щохвилини сидів у шкурі Коки Кутепи, а йому не міг спасти на думку неморальний вчинок; Інга грала й Ауру, що втратила відчуття реального, і Поліну, яка давно, ще з першими клієнтами відкинула від себе навіть смак сексу. У нас було вище надбання – непідроблений театр.

Мене можна зрозуміти – я причастився до блаженного. Але вона? Жінка – диво!

Репетирували й переконували одне одного:

– Зіграємо прем’єру тільки для себе!

– Нікому-нікому не покажемо!

– Жодна людина не варта такого видовища!

– Жоден не зрозуміє!

Якось в антракті ми помітили, що худі, бліді, старі. І втішали себе:

– Так і треба, віддаємося до самозабуття!

– Ми й згідно ролей маємо бути старшими!

І я повірив, що в Інги не було іншого задуму, як зіграти мою п’єсу вдвох і тільки для себе. І зробив кілька знімків у ролях.

… Понеділок. Театри міста відпочивають, глядачі звикли по понеділках не відвідувати спектаклі. А в нас – прем’єра.

З ранку ми мовчали, були зібганими, напруженими, мацали кожну деталь меблів, реквізиту, костюма; ходили один за одним і дублювали перевірки.

Потім розійшлися по різних кімнатах і примусили себе поспати, набратися сил. Про обід забули.

Грали як востаннє в житті. Зовсім забули, хто я й хто вона, – жили в нас тільки Кутепа, Аура, Поліна…

Потім почувалися, ніби нас переїхали асфальтоукладачем. Напівмертвими лежали по диванах. Мовчки розійшлися.

Нам було мало. Наступного понеділка була друга прем’єра. Успіх її для нас перевершив найсміливіші сподівання. А гордість переповнила чашу. Адже ми творили не на продаж. Навіть не заради слави. Заради наших душ…

Так співається пісня в степу – безпричинно, заради себе.

Вирішили зіграти третій спектакль…

Але Бог не завжди любить трійцю.

Коли ми були вже в костюмах і в гримі – у двері подзвонили.

З’явилася господиня з посередником і покупцем.

***

… Я хворів довго, навіть відвідував психлікарню. Прочув: Інга Березіна звільнилася з театру й виїхала до Італії. Дуже нескоро вона з’явилася на тиждень у нашому місті. Під іншим прізвищем – Аталано. В Неаполі вона вийшла заміж. Ми більше не зустрічалися.

Я цілий рік за копійки розмножував «Гру в минуле», розсилав по театрах країни: може, де-небудь ще знайдеться двійко-трійко божевільних…

Коли розпач хлюпнув через край, я згадав долю другого тому «Мертвих душ», розклав багаття в палісаднику й взявся нишком від сусідів виносити поштучно екземпляри рукопису, подзвонив директор Художнього театру.

– Як тиск? – почав він своїм жартівливим тоном, від чого співрозмовник відразу налаштовується на його безтурботну хвилю. – Я вам підніму його. Нарешті, і справді ми прочитали вашу «Гру в минуле». Кайф!

Я мовчав. Не вірив у реальність дзвінка, як не вірив у все, що складало перипетії моєї торішньої творчості.

– Зайдіть, підпишемо договірчик.

Прем’єра відбулася через три місяці, точно двадцять сьомого березня, у День театру.

Серцеві напади я пережив не легше від потрясінь. Знову лікувався, навіть у клініці.

А спектакль все йде та йде.

Грудень 2005

Ольга Бакк
БАГАТОЗІРКОВИЙ КУРОРТ «ВАРВАРІВКА»

Літо – пора відпусток… Хто б сперечався! Тільки от поїздка на модний курорт не кожному по кишені. З іншого боку, річка – теж непогано. Тим паче що Миколаїв привільно розкинувся на берегах одразу двох річок. Потьомкін був не дурень, вибираючи місце для майбутнього міста. Напевне, фаворитові Катерини теж клопіт з готівкою докучав, от і вирішив він влаштувати курорт саме тут – до моря ж недалеко… Приплив заганяє солону воду аж до Варварівського мосту. І пляж у Варварівці непоганий. Не такий людний, як у центрі, зате чистіший. Варварівка нині – мікрорайон; узагалі-то в місті багато кварталів з дивними назвами: Соляні, Аляуди, Намив, Абісінія…

От і тішив свої лінощі Юрко, лежачи на річковому пісочку, помірно брудному. Лежав, потягуючи злегка прохолодне пивце, та споглядав дівчат, що не покотили по далеких курортах… Надвечір на пляжі з’явилася ВОНА.

Біле волосся з моднячим зеленуватим відливом, розсипане по плечах з недбалістю, що дарується престижними салонами, купальник з легким натяком на пристойність, запаморочлива смаглявість. Не вульгарно-коричнева річкова, а золотисто-медова – пам’ять про тропічне море або дорогий солярій. Вона не йшла – пливла… Ні! Вона несла своє божественне тіло провінційним пляжем, недбало збираючи данину захоплених поглядів чолов’яг, що отетеріли. Несла, ігноруючи демонстративну неувагу жінок, що вмить перетворилися з гарнесеньких та милих лялечок у похмурих гарпій.

– Привіт, – сказала богиня. – Рот закрий!

Юрко сіпнувся і слухняно прикрив рота. Поки панночка стелила рушник, він у найбезпосереднішій близькості від свого носа оглядав її прегарні груди, пружні сідниці і нескінченно солодкі сантиметри запаморочливих ніг. Коли все вищезазначене вляглося поряд з Юрком, і на нього ласкаво глянули очі кольору міцного чаю, він відчув себе у раю.

– Не заперечуєш?

– Гмм! – тільки й зміг відповісти Юрко.

– Спеко-отно сьогодні! – чи то проспівала, чи то проказала красуня.

– Угу!

– А ти балакучий… Люблю таких, – голос був такий же прекрасний, як і його власниця. – Як звуть тебе, велеречивий мій?

– Ю… Ю-ю… Юрій…

– Ну, ось і познайомилися. Юрко, значить. А мене – Руслана. Друзі кажуть на мене Руся, – вона змахнула головою, і волосся слухняно лягло на спину. – Пивцем пригостиш?

Юрко, який вирішив було залити зніяковілість пивом, закашлявся і пролив на себе залишки:

– У мене скінчилося… – побачивши її усмішку, він поквапився: – Я зараз!

Стрімголов він кинувся до пляжного кіоску. Чоловіки проводили його заздрісними поглядами.

– Ось, – Юрко плюхнувся на пісок поряд з Русею і протягнув запітнілу пляшку. – Я не знаю, яке ти любиш, тому взяв світле.

– Ти багато ще чого про мене не знаєш, – млосно зауважила Руся. Від її голосу у хлопця по тілу побігли мурашки. – Я люблю темне. Але й це піде.

Вона піднесла пляшку до губ, і Юркові захотілося провалитися крізь землю. Він дуже швидко перевернувся на живіт. Лежати було незручно. Чоловіки, що позабували своїх вірних подруг, практично синхронно повторили квапливий рух Юрка.

– Непогане пиво, – похвалила Руся. На горлечку пляшки залишився слід криваво-червоної помади.

– Може… скупаємося? – ризикнув запропонувати Юрко.

– Б-р-р, – повела округлим плечем Руся. – Вода брудна, та й водоростей багато.

– Тоді навіщо ти сюди прийшла? Чи ж не засмагати?

– Майже, – лукаво всміхнулася Руся. – А ти?

– І я майже, – розсміявся Юрко. – Естетично насолоджуватися.

– Швидше еротично, – підморгнула Руся. – Ти тутешній?

– Не зовсім. У мене тут родичі… Я іноді до них приїжджаю. А ти?

– Я тут… проїздом, ніколи раніше не бувала. Та й потрапила сюди, загалом, випадково.

Тим часом пожвавлення, що охопило пляж з появою Русі, досягло апогею, і нерви деяких осіб сильної статі не витримали високої амурної напруги. Кращі представники місцевої фауни – Павло Шафа, що насправді був «дахом» для половини міста, і Микола Бойко, його спритний сподвижник, – наблизилися до парочки, яка вела милу бесіду.

– Хлопчику, тобі тут не затісно? – наголошуючи на слові «хлопчику», глузливо запитав Бойко.

– А то ми тебе можемо посунути, – процідив крізь зуби Шафа, – якщо сам не відповзеш.

– Хлопці, та ви чого? – розіграв здивування Юрій, чудово розуміючи «чого», не дурень.

– Того! – нависнув над ним Шафа. – Котись звідси, поки ноги не повисмикував.

– А якщо в мене такого бажання нема? – Юрко сів, підтяг коліна до грудей.

– Ми тобі допоможемо, блін, – сказав Бойко, з ніжністю ката дивлячись на бовдура, що наважився сперечатися з «дахом».

– Молоді люди, що це ви до нас причепилися? – устряла в світську бесіду Руся. – Ми вас не чіпали, то і йдіть собі стороною.

– Це ти з ким зараз балакала? – оторопів Шафа. – Це хто тут молодий?

– Може, запитаєш, хто тут людина? – запропонувала Руся.

– Ти що, коза, конкретно з глузду з’їхала? – обурився Бойко. – Що за пургу женеш?

– Коза? Бідне-енький! У тебе ще й із зором проблеми? – вже відверто глузливо протягнула Руся. – Чи може, люб’язний, ти латентний зоофіл?

– Чого-чого? – хором перепитали Шафа й Бойко, остовпівши від нечуваного нахабства дівчини.

– Словник тлумачний простудіюй, а потім із розумними людьми розмовляй, – порадила Руся.

– Я ща з тобою побалакаю! І з твоїм друзякою теж! – Шафа загрозливо підтяг труси, що за пріснопам’ятних часів іменували «сімейними».

– Знаєте, люб’язні, ви мені абсолютно не подобаєтесь. Вигляд у вас якийсь такий… не гламурний! Правда, Юрчику?

– Еге ж, – відгукнувся той, гарячково міркуючи, в що йому виллється словесна жвавість неймовірної Русі.

– Ну все, голуби, – нависнув над ними Бойко. – Ща ви йдете з нами, блін…

– Та що ти кажеш! А якщо я відмовлюся? – Руся посміхнулася і кокетливо провела пальчиком по своїх грудях.

Від її посмішки Шафа похитнувся, як від удару в щелепу. Зачаровано простеживши за пальчиком, він ікнув і витиснув:

– Тобі допоможуть дійти, люба моя! Колян, ану маякни хлопцям!

«Хлопці», кількістю не менше дюжини, вешталися під найближчою різнобарвною парасолькою. За сигналом ватажка вони вишикувалися в щось схоже на великий китайський мур, вельми вдало затуливши потенційні жертви від сонця та очей свідків.

– Ну що, коза, йдемо, чи як? – просипів Шафа, не відриваючи погляду від пальчика Русі, – який у своїй подорожі по тілу саме підібрався до стегна.

– Чи я-як, – промуркотала Руся.

Її рука перемістилася до горла і торкнулася кулона у вигляді русалки з різного кольору очима – одним зеленим, другим блакитним…

Кілька секунд хлопчаки навколо Юрка й Русі насолоджувалися сліпучою усмішкою дівчини та похмурими фізіономіями товаришів по банді. Потім розлетілися, як кеглі в боулінгу після влучного удару кулі. Кулею, точніше, двома кулями, виявилися вельми симпатичні хлоп’ята, з обличчями і комплекцією вогнетривких сейфів.

– Познайомся, Юрку, це Міха і Ста-асик, – ніжно проспівала Руся. – Мої друзі.

«Сейфи» по черзі потисли (трохи не відірвавши) руку Юрка, та й відчалили собі, так само мовчки, як з’явилися.

– Тобі не здається, що тут дуже людно? – запитала Руся, роздивляючись невдалих залицяльників, що перебували в комі. – Може, знайдемо більш… е-е, затишну місцинку?

Юрко, притиснувши до грудей джинси, нервово кивнув. Міркувати все одно не вдавалося. Якби Руся запропонувала йому зараз піти повіситися на брудершафт, він так само погодився б.

Затишна місцинка знайшлася доволі далеко від пляжу. Стара верба опустила свої довгі коси в воду, створивши непроникний для погляду намет. Берег усередині зеленого намету вистилав білий, найчистіший пісок. Дивно, що такий відокремлений притулок залишався не запаскудженим любителями інтиму.

Руся підійшла до Юрка, поклала йому на плечі руки. Очі дівчини були зовсім близько… Близенько… Не вірячи своєму нахабству, Юрко потягнувся до її губ. З легким стогоном вона відповіла на поцілунок. Дівочі руки попливли по шкірі, від них йшов сухий жар, проникав у самісіньке серце хлопця і колов голочками в паху. Руся пригорнулася сильніше, на що Юркове тіло миттєво відгукнулось відповідним чином. Це явно сподобалося Русі, і руки дівочі, спритні як дві змії, зірвали з Юрка плавки.

– Гм, – дозволила вона собі зауважити.

Ніжні пальчики пробігли по недвозначній ознаці його бажання, і в голові Юрка неначе вибухнула бомба. Прийнявши вигук дівчини за ознаку схвалення, він накинувся на Русю, ніби тільки-но вийшов з багаторічного монастирського полону. Розкішна партнерка солодко стогнала, коли він, наче зголоднілий вепр, зубами здирав непотрібні смужки тканини…

Що було далі, Юрко так ніколи й не пригадав. Він пам’ятав, що БУЛО, а ось подробиці, на зразок: як, скільки, що саме, – випали з пам’яті геть-чисто. Залишилося тільки відчуття чогось нестерпно-приємного, кошмарно-солодкого, нестямно-млосного…

Коли хлопець отямився, то зрозумів, що лежить на рушнику та витріщається в зелене склепіння. У голові тихенько дзенькало, в тілі була неймовірна легкість, немов його накачали повітрям. Вилиці звело від дурнуватої посмішки. Поряд сиділа Руся і розчісувала своє дивовижне волосся.

– Ну що, герою, – промуркотала вона, і нахилилася над ним, провівши волоссям від підборіддя до кінчиків пальців на ногах.

Коли її дихання обпалило низ живота, Юрко здригнувся. «Тільки не це!» – промайнула млява думка. Сил абсолютно не було. Навіть говорити.

– Я бачу, ти трохи втомився, – розчаровано протягла Руся.

На цей відвертий випад проти його чоловічої честі Юрко все одно не відповів. Ні, в інший час він би встав дибки й довів, що він іще – о-го-го! Але тільки не зараз… Ця зачарована красуня витягла з нього всі сили.

– На, випий, – Руся простягла йому пляшку пива.

Юрко підвівся на одному лікті, тремтячою долонею обхопив пляшку і випив залпом. Пиво потекло по підборідді. Рука з пляшкою безвільно впала на пісок. На нього ж звалився і господар.

– Ну що, любий? Я так розумію, на сьогодні все? Дуже шкода… В мене на тебе були грандіозні плани, – Руся скептично посміхнулася. – Мабуть, не судилося.

Вона встала, висмикнула з-під Юрка рушник і задрапірувала своє фантастичне тіло.

– Ти хто? – прохрипів Юрко.

– У якому сенсі? – звела брови Руся.

– Ти не жінка. Ти – робот! Що ти зі мною робила? Звідкіля в тебе стільки сил?!

– А, ось ти про що! – дзвінко розсміялася Руся і опустилася поряд з Юрком.

Її пустотлива долонька знайшла забавку на його тілі. Але іграшка не відреагувала на дотик.

– Знаєш, а ти маєш рацію. Я не жінка… Я – русалка.

– Хто-о? – Юрко рвучко встав і зморщився. Руся не встигла його відпустити.

– Що, погано чути? – удавано здивувалася вона. – Русалка я. Знаєш, з хвостом, у воді живуть. Казки читав?

– А де… хвіст? – очманіло запитав Юрко, втупившись у її ніжки. Довжелезні, справжнісінькі… Дві.

– Ех, Юрію. Темна ти людина! Який хвіст?

– Ну, ти ж сама казала! – Юрко перелякався. Дівчинка ж бо – того, з вивертом!

Візьме й залюбить до смерті… Або в жертву його принесе. А що? Поруч нікого. Тільки два її приятеля. І залишаться від Юрка одні плавки на піску. Хоча ні – плавки вони теж зариють, це ж доказ! Або утоплять його разом з плавками. Пішов Юрко купатися – і втопився…

Руся розсміялася, немовби прочитала думки коханця:

– Хвоста нема. Пластична операція.

– Що??!

– А то! Були б гроші! А луску зручно депілятором знімати. Жодних проблем.

– Ти жартуєш?

– Аж ніяк, – хижо посміхнулась Руся.

Сонце вже опустилося за обрій і в сутінках, що наступали, Юркові здалося, що її волосся починає світитися. Мертвотним зеленкувато-білим світлом, як море в липні… Він зненацька їй повірив, наче по голові стукнули сокирою – БУМММ! – і ввімкнулося розуміння. Разом з ним прийшла цікавість.

– Гаразд, про ноги наче зрозуміло. А дихаєш ти як?

– Дуже просто. Двоякодихаюча істота. Генна інженерія, чув?

– Чув, – невпевнено мовив Юрко, – а в нас хіба це вже вміють?

– У нас – так, але не у вас. Між іншим, наша підводна цивілізація на тисячі років древніша за вашу, сухопутну. Коли якась ненормальна риба виповзла на берег і мільйони років перетворювалася на мавпу, яка потім з таким же скрипом стала людиною, інша, набагато розумніша риба залишилася у воді й набагато швидше еволюціонувала в інтелектуально розвинену й гармонійну особистість. Наша наука далеко пішла вперед. Вам і не снилися такі досягнення.

– А звідки ти знаєш людську мову?

– Не сміши мене! – відмахнулася Руся. – Я гадала, ти розумніший. Кораблі стільки століть тонули з книгами, тепер йдуть на дно з комп’ютерами. Плюс – радіо, телебачення…

Зголоднілий комар вчепився в сідницю, і Юрко, спересердя хлопнувши по ній, раптом виявив, що голий. Він став нервово натягувати плавки, трапляючи двома ногами в один отвір. Одягнувшись, хлопець відчув хоч якусь упевненість.