Текст книги "Без права на реабилитацию. Часть 2"
Автор книги: авторов Коллектив
Жанры:
Политика
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 21 страниц)
повідними німецькими чинниками коштувала ОУН за всі роки... багато
жертв у людях... ОУН розуміла, бо було їй ясним, що у спільній
боротьбі України і Німеччини за новий справедливий лад у світі,
зокрема, на сході Європи, треба Україні знову і знову дати крові і
жертв” [27].
Колишній головнокомандувач УПА Василь Кук, він же “пол-
ковник Коваль”, “Леміш”, “Юрко”, який зараз мешкає у Києві й іноді
дає інтерв’ю на захист ОУН-УПА, забув, що у 1960 році у “Відкрито-
му листі» до Ярослава Стецька та інших керівників ОУН за кордоном
писав: “...На прикладі “союзу” з німецьким фашизмом яскраво видно,
до яких страшних наслідків може такий “союз” призвести, яких важких
ран може завдати своєму власному народові, орієнтуючись на чужу
допомогу, на чужу силу. Такий болючий досвід у минулому повинен,
здавалося б, назавжди відібрати бажання... у всякої політичної партії
йти на чергову співпрацю з новими антирадянськими силами з новими
“союзниками”, та так, на жаль, не є...
99
...Активна співпраця ОУН з німецьким фашизмом до Великої
Вітчизняної війни і під час її привела до страшних спустошень краю,
до великих жертв, яких український народ не зможе забути” [28].
Колишній член Центрального проводу ОУН і командувач УПА
“Північ” – Галаса Василь Михайлович, свого часу зробив такі зауваження:
“Я, колишній кадровий націоналіст, прийшов до остаточного і без-
сумнівного висновку: діяльність ОУН – то злочин проти українського
народу, а моя особиста участь у ній – трагічна помилка... Факти звірячої
розправи ОУН над своїми жертвами до самої смерті стоятимуть у мене
перед очима страшним маревом... У чому, скажіть, були винними
немовлята, яким бандерівці розбивали голови об одвірки?” [29].
Колишній командувач УПА “Схід” – Воробець Федір, він же
“Верещак”, “Орест”, “Олекса”: “... під моїм керівництвом були скоєні
великі злочини проти представників Радянської влади та мирного
населення, не кажучи вже про масове знищення учасників ОУН-УПА,
запідозрених у співпраці з органами Радянської влади. Достатньо сказати,
що лише в одному Сарненському надрайоні ОУН: у районах Сарненському,
Березовському, Клесовському, Висоцькому Рівненської області і Давид-
Городенському, Сталінському, Пінському Мінської області, Білорусія,
підлеглими мені бандами (загонами) УПА і боївками СБ згідно з
отриманими звітами тільки в одному 1945 р. ліквідовано 6000 чоловік
мирного населення. Найбільш злочинними фактами бандитських
проявів на керованих мною територіях були: вбивство командувача
фронту генерала Ватутіна в Острозькому районі Рівненської області у
квітні-травні 1944 р., вбивство групи радянських офіцерів у кількості
12 чоловік в Клесовському районі Рівненської області у лютому 1945 р.,
вбивство 10 військовослужбовців, у тому числі начальника винищу-
вального батальйону, ліквідація робітників радянсько-партійних органів
у кількості 20 чоловік весною 1945 року в Костопільському районі
Рівненської області, вже не кажучи про масові зіткнення і ліквідацію
невеличких груп та поодиноких бійців, про диверсійно-терористичну
діяльність на залізничному транспорті і шосейних дорогах” [30].
“Левко” – рядовий стрілець боївки окружного провідника ОУН
на Житомирщині у листі-сповіді (1948 р.) до свого друга “Куща” писав:
“Тільки тепер я зрозумів, що наробив і як загубив своє молоде життя.
Не маючи рідних, я... довірився тобі, як старшому брату, і дав заманути
себе в бандитську шайку. Невже ти не розумів, куди мене штовхав і
на який шлях направляв? Хіба це була боротьба за волю, за народ, як
ти мені говорив?
100
Адже ми самі грабували і вбивали його гірше, ніж німці, і все це
називали боротьбою “за самостійну Україну”. Ця дурна витівка багато
взяла у мене крові і майже не саме життя” [31].
На підкріплення висновків дослідників українського націоналістич-
ного руху та осіб, причетних до його діяльності, – зауваження-
застереження видатного історика, першого президента України Михайла
Грушевського: “... націоналізм – це ганебно для українського народу,
бо націоналізм завжди хоче крові і постійно шукає ворогів” [34].
Виходячи із наведених висновків про діяльність ОУН-УПА,
зроблених дослідниками і самими учасниками націоналістичного руху,
можна ствердно сказати: не можна їх визнавати “ветеранами руху ,опору Другої світової війни і борцями за незалежну Українську
державу ”,бо вони творили народовбивство .
Проект Закону народного депутата України Богдана Костинюка
та інші проекти і “різні наукові дослідження” вступають у протиріччя
з уже прийнятим Законом України від 17.04.1991 р. “Про реабілітацію
жертв політичних репресій на Україні» і законами України “Про статус
ветеранів війни і гарантії їх соціального захисту” (22.10.1993 р. та
22.12.1995р.).
У цих законах чітко розписано, хто є хто.
Члени ОУН і бійці УПА, які скоїли тяжкі злочини перед державою
і народом, не підлягають реабілітації.
Учасникам ОУН і бійцям УПА, в яких чисті руки, які реабіліто-
вані, та інші, котрі не причетні до насильницьких дій, згідно з вказаними
законами, надається статус ветеранів війни – учасників бойових дій,
інвалідів війни та учасників війни.
Таким чином, соціальні питання щодо учасників ОУН-УПА вирішені
у повному обсязі, як і для інших громадян держави, які захищали
Батьківщину у роки Великої Вітчизняної війни та інші часи.
Що ж стосується організаційних структур ОУН-УПА, то вони є
злочинними і згідно з міжнародними правовими актами та чинним
законодавством України не підлягають реабілітації.
Й насамкінець. Український націоналістичний рух ніколи не був
і не є самостійною силою, тому не може бути мови про визнання
українських націоналістів, колишніх членів ОУН і бійців УПА та їх
лідерів, чиї руки заплямовані людською кров’ю, “ветеранами національно-
визвольних змагань II світової війни з 1939 до 50-х років, ветеранами
руху опору німецькому окупаційному режиму, учасниками боротьби
за незалежну Українську державу”, як цього вони вимагають.
101
Україна... Вона ніколи не забуде тих кривавих оргій, що їх чинили
садисти-оунівці, вона ніколи не простить жорстокості і наруга над
собою. І ми не простимо! Пам’яттю своєю, іменами тих, хто загинув
від волохатої руки мерзенних поплічників – сатрапа гітлерівського
нелюда!
Ми пам’ятаємо сокиру, що вкоротила життя тисяч і тисяч невин-
них людей, дітей, немовлят. Сокиру ту занесла для страшного удару
рука ката, ім’я якому – український націоналізм як різновид фашизму.
Люди !Будьте пильні !
Источники
1. Архів КДБ УРСР, справа 7310, т. 1, – С. 61.
2. Ткачук А.В. Перед судом історії. Харків, 2000. – С. 45.
3. Архів військової частини, 1227, справа 388, – С. 93.
4. Чередниченко В.П. Антинародна діяльність українських націо-
налістів у роки ВВВ// Український історичний журнал. – 1975. – №8,
– С. 34.
5. Даниленко С.Т. Дорогою ганьбі і зради. – С. 231-232.
6. Давиденко В.А. УПА № 5190. – С. 11.
7. Ткачук А.В. Перед судом історії. – Харків, 2000. – С. 21-22.
8. Бандера С. Перспективи української революції. – Видання
ОУН, 1978. – С. 88-89.
9. Легенда. 1941-1944. Чорні дні Волині. – Товариство Волинь.
СШП. – С. 6.
10. Нюрнберзький процес. – М., 1961. Т.7.
11. Товариш. – 1995. – №15 (133), квітень.
12. Войцехівський А.А. ОУН. Через призму фактів. Науково-
практична конференція у Києві 09 04.1992 – С. 48.
13. Політика і час. – 1991. – №11; Шевчук В. УПА. – С.83.
14. Товариш. – 1996. – №42 (212), жовтень. Товариш. – 1994. – №20
(85), травень; Миколайчук В. – Житомир. – 1998. – №7-8, лютий.
Комуніст. – 1997. – №21 (166), травень.
15. Український самостійник. – 1950, лютий.
16. Архів УКДБ Ж/о №1197-5-137).
17. Політика і час. – 1991. – №11. – В.Шевчук. УПА, – С. 83,
Товариш – V – 1994. – №19 (84) архів КДБ. Спр. №197-5-804-847.
18. Дашичев. Крах стратегії німецького фашизму. – М., 1973,
Т. 2. – С. 63.
102
19. Вісті з України. – 1961. – серпень, №69.
20. Гадан Я. Твори у 4-х т. – К.: Наукова думка, 1977. Т. 2.
С. 186-187.
21. Даниленко С.Т. Дорогою ганьби і зради, – С. 239-243; Федуняк
А. А правда то одна// Комуніст. – 1996. – №8 (101), лютий.
22. Товариш. – 1993. – №50 (63), грудень.
23. Сірий генерал. – М., 1970. – С. 172.
24. Поліщук В. Гірка правда. – Канада-Донецьк. – С. 61, 80, 95,
280.
25. Масловський В. Бандера: прапор чи банда. //Радянська Україна. –
1996, 18 жовтня.
26. Людської крові не змити. Книга фактів. – К., 1970.
27. ЦДА України, фонд 3833, опис 1, справа 49, с. 1-2; Дмитрук К.
Безбатченки. – С. 31.
28. Кук В. Відкритий лист. 1960. – С.14.
29. Вісті з України, 1967; Матейко І. Різуни, а не учасники
визвольних змагань// Вільна Україна, 1997, №20, жовтень.
30. Арх. №31937-1-88, арх. 2/91-25.
31. Микитенко В. Кати, або про банду “Павла-Миколи”, що діяла
на Житомирщині. – Газ. “Радянська Житомирщина”, 13.12.1991, №30.
Вільна Україна. 1997. – №7, квітень.
103
Масловський B.I.
Замість післямови (до праці «З ким і проти кого воювали
українські націоналісти в роки Другої світової війни »)Вже пора поставити крапку. Бо подібні викривання можна про-
довжувати без кінця. На поставлене запитання – з ким і проти кого
воювали українські націоналісти в роки Другої світової війни? –
відповіли самі націоналісти та ті автори, які писали про ОУН – УПА.
Однак ще раз нагадаємо читачам кілька суттєвих позицій:
“ОУН сподівається, – писали бандерівці 14 серпня 1941 року в
“меморандумі”, посланому в Берлін, – що в рамках німецької політичної
системи можуть здійснювати свої ідеали спонтанно і відомо...”; “Коли
ж Німеччина пішла війною проти Росії, нашого ворога, – писав Степан
Бандера в 1948 році в брошурі “Слово до українських націоналістів-
революціонерів за кордоном”, – то Україна (читай: українські інтегральні
націоналісти – В.М.) не могла прийняти неприхильне цього факту...
Тому наша лінія дії була чітка: невідступне відстоювання її – готовність
до приязних взаємин і до спільної війни проти більшовицької Росії і
тільки проти неї...”
Тут, як бачимо, Бандера ставить наголос на війні “проти більшо-
вицької Росії” і “тільки проти неї”. Завершував свою думку провідник
ОУН такими однозначними застереженнями: “Таку політичну лінію
ми вважаємо за єдино правильну, її ми намітили, її реалізували і
важкими жертвами відстояли – і до неї завжди признаємося...” Отже,
свою (як і ОУН-бандерівців) позицію у минулій війні Бандера вважав
“єдино правильною” і до неї “завжди признавався”, тобто її схвалював і
не відмовлявся.
А чи “признаються” у своїх численних злочинах нинішні шану-
вальники донцовщини і бандерівщини, які вже реанімували свої структури
в незалежній Україні?
Вже понад півстоліття минуло з часів однієї з найстрахітливіших
воєн, які знало людство. Зарубцювалися шрами землі, але рани людей
ще болять і кровоточать. Відходять у небуття зболені життям ветерани
Другої світової. Але Пам’ять народна живе в серцях живих і чесних
людей. Історія, як відомо, вчить нинішні і прийдешні покоління уму-
розуму. Але, як бачимо, недавня історія нічому не навчила нинішніх
шанувальників й апологетів злочинного інтегрального націоналізму.
Вони не тільки не відмовляються від злочинів минулого, але й тепер
ставлять пам’ятники есесівцям 14-ї гренадерської дивізії СС “Галичина”,
104
провідникам ОУН-УПА Є.Коновальцю, А.Мельнику, С.Бандері, Р.Шухевичу
та іншим, славлять убивць поляків, євреїв, росіян, українців як націо-
нальних героїв України, їх іменами називають вулиці і площі, від-
роджують людиноненависницький дух донцовщини і бандерівщини.
Окремі з націонал-фашистів, навпаки, не тільки реанімують злочини
минулого в цілості і незмінності, але й намагаються найганебнішим
граням історії надати ще ганебніших віддзеркалень.
Мало того, сьогодні з’явились такі шанувальники, які ідеологію
войовничого, інтегрального націоналізму (за Донцовим) прагнуть
перетворити на об’єкт наслідування, традиціоналізму, перетворюють
її в галицький фундаменталізм, а криваву практику бандерівщини – в
розгнуздану політичну істерію людиноненависництва і людиновбивства.
Такі методи політичної дії вони вважають рятівними для сучасної
незалежної і “демократичної” України.
Можливо, нинішні українські націоналісти не такі, як були в
недавньому минулому? Можливо, уроки історії не пішли їм на користь?
Ні! Маємо те, що маємо, як сказав один із “національних” політичних
діячів. Вони нічого не забули і нічому не навчились.
Знову “національна еліта” (“луччі люди”, “ініціативна меншість”
за Донцовим, яку тепер називають “національно свідомими” чи “націо-
нально заклопотаними”) об’єднуються в такий же тоталітарний “орден
кращих людей”, як і в 30-ті – 40-ві pp. Сьогодні вони кричать: “Ця
організація (орден!) повинна складатися з ідейних однодумців і за
своєю внутрішньою організаційною структурою повинна мати напів-
військовий характер. Це повинен бути своєрідний орден, про який
писав Д.Донцов” (Напрям. 1991. №4).
Вони знову шукають “ворогів України”, знову від істерії і людино-
ненависницької параної у них паморочиться голова, напружуються
нерви і чухаються кулаки...
Хто ж ті “вороги України”? “Коли говорити про теперішній
історичний період, – пише один із затятих “національно свідомих”, –
то головним ворогом України була, є і, без сумніву, ще довго залишати-
меться Росія”. Бо “найкращий москаль – це мертвий москаль”. Для
цього, звичайно, можуть згодитися всі ті засоби, увесь злочинний досвід
бандерівщини, здобутий у минулому. От і доводиться нинішнім
шанувальникам ОУН-УПА оживлювати “поганьблені сторінки” минулої
війни. “Коли йде боротьба на виживання, – пишуть неофашисти у
“вільній” Україні, – не варто плакатись, що якийсь-то метод боротьби
вульгарний чи жорстокий. Якщо перед тобою вороги, вони повинні
105
бути знищені, скопрометовані, вигнані... Про моральність поговоримо,
коли переможемо...”.
“За українську ідею було пролито вже стільки крові, вже полягло
стільки людей, не тих недомірків, недолюдей, яких ми бачимо щоденно
на вулиці.., що якщо ми зараз програємо, якщо не скористуємось
моментом, якщо ми зараз зупинимось перед тим, щоб пролити кров,
цього не проспіться нам ні на цьому світі, ні на тім”. А поки-що
нищать пам’ятні знаки на місцях захоронения тих, хто загинув від рук
гітлерівців та оунівців, в центрі Львова спалюють кострища книг
“ворогів”, демонстративно шматують червоні, російські та польські
прапори, посилають бойовиків УНА-УНСО на бойові діяння в При-
дністров’я, Абхазію і Чечню, зривають ордени з ветеранів війни і
праці, та знущаються над ними. 9 травня 1997 р., в День Перемоги над
фашизмом, група необандерівців у Львові зупинила колону демонстрантів-
ветеранів війни і поглумилася над нею. Те ж сталося і 27 липня того
ж року, в день річниці визволення Львова від німецько-фашистських
загарбників. Аналогічні акції проводять войовничі націоналісти в Івано-
Франківську, Тернополі та в інших містах Галичини. Такі свавільні
побоїща та акти вандалізму творяться постійно при потуранні місцевих
націонал-“демократичних” властей. “Прецеденти світової історії показують, –
голосять нинішні войовничі націоналісти, – що захистити націю, не
дати їй вмерти не розвинувшись, може тільки націоналістична диктатура...”.
Зразком такої диктатури для них є фашистські диктатури Гітлера і
Муссоліні (“Напрям”, 1991До6, С.13-15).
Така відверта проповідь фашизму не випадкова, бо цьому всебічно
сприяють націонал-“демократи” і націонал-“реформатори”, які прийшли
сьогодні в Україні до влади. Вони потурають сьогодні усьому, що
голосять і чинять націоналісти. Власне, з ініціативи шанувальників
войовничих націоналістів нині і державотворці (від рядового націонал-
“патріота” до Президента) заговорили про “національну мрію”,
“національну еліту”, “національну ідею”, при цьому перекручуючи
зміст цих понять. Тому-то так безцеремонно фальсифікується історія,
перериваються могили, знищуються пам’ятники, реанімується все
ганебне, що було в минулому, реабілітуються “борці за визволення”,
“національні герої”, есесівці з дивізії СС “Галичина” і різуни із боївок
ОУН-УПА. Тут нічого дивного, бо, як визнають самі пропагатори,
“сучасні концепції українського націоналізму”, “...взагалі націоналізм...
є явищем деструктивним, бо спрямований на руйнування...”.
106
Завершуючи цю книгу, я повинен навести досить яскраву і суттєву
характеристику всього того явища, що називається українським войовничим
націоналізмом, подану видатним поетом України Василем Симоненком .
Дарма націоналісти, вчорашні і нинішні, зачисляють його у свою зграю.
Наведемо цю характеристику повністю:
НІ ,НЕ ВМЕРЛА УКРАЇНА !
Я зустрічався з вами в дні суворі,
Коли вогнів червоні язики
Сягали від землі під самі зорі,
І роздирали небо літаки.
Тоді вас люди називали псами,
Бо ви лизали німцям постоли,
Кричали “хайль!” охриплими басами,
І “Ще не вмерла... голосно ревли.
Де ви ішли – там пустка і руїна,
І трупи не вміщалися до ям –
Плювала кров’ю “ненька Україна”
У морди вам і вашим хазяям.
Ви пропили б уже її, небогу,
Розпродали б і нас до всій землі,
Коли б тоді Вкраїні на підмогу
Зі Сходу не вернулись “москалі”.
Тепер ви знов, позв’язувавши кості,
Торгуєте і оптом, і вроздріб,
Нових катів запрошуєте в гості
На українське сало і на хліб.
Ви будете тинятись по чужинах,
Аж доки дідько всіх не забере,
Бо знайте: ще не вмерла Україна, –
І не умре!
107
Яцко Б .А .
Ответ докторам наук
Газета «День» 9 апреля 2005 г. опубликовала открытое письмо
докторов исторических наук, профессоров А.Гуржия, В.Кучера, В.Короля,
С.Кульчицкого, А.Лысенко, А.Реента, В.Сергийчука, В.Стецкевича,
О.Удода, Ю.Шаповала Президенту Украины В.Ющенко, Председателю
Верховной Рады В.Литвину, Премьер-министру Ю.Тимошенко. К
сожалению, количество докторов наук не перешло в научное качество
их письма. Оно вообще не содержит ничего, что имело бы отношение
к науке. Если письмо писалось всеми десятью докторами наук, то как
же мало в нем «научного» приходится на каждого доктора. Впрочем,
письмо-то писалось не на тему науки, а как политически заказное.
Мы, старшее поколение, помним подобного рода заказные письма
представителей «интеллигенции» властям с жалобами или требованиями
по вопросам, совершенно далеким от их творчества. В данном случае –
далеким от исторической науки. В свое время некоторые авторы
письма имели отношение к созданию «Политической истории Украины».
К сожалению, вместе со своими коллегами по перу они продолжают
заниматься «политическими историями».
Письмо начинается фразой: «Мы озабочены ситуацией, сложившейся
в обществе вокруг истории Второй мировой войны и ее составляющей –
Великой Отечественной войны». Если оставить в стороне «озабоченность»
авторов «ситуацией», то прежде всего, надо бы сказать главное: разве
не они своими трудами создали эту ситуацию, суть которой – фальси-
фикация истории Великой Отечественной войны, ее главных составляющих?
Так чем же авторы «озабочены»? Не тем ли, что фальсификации пока
не всеми в обществе воспринимаются как правда, которую пытаются
навязать доктора – вместе и поодиночке? И главная помеха в этом для
них – живы еще те, кто ту войну выиграл, кто знает ее не по книгам,
знает правду о ней и противостоит той мутной волне фальсификации,
которая катится девятым валом на все общество, главным образом –
на молодое поколение. Именно поэтому основное содержание этого
политического письма – травля ветеранов. А если поток лжи и
оскорблений льется на ветеранов в год 60-летия Победы, то можно себе
представить, какие моральные качества лежат в основе нравственности
докторов! Но что говорить о том, чего нет.
Они пишут, что каждый раз к юбилею Победы «острота полемики
возрастает до критической черты». Ради справедливости надо сказать,
108
что пишут доктора свои труды не только к юбилеям, а трудятся кругло-
годично. Но вот что касается полемики, то тут они, мягко говоря,
власть, к которой обращаются, обманывают: о какой полемике может
идти речь, если все, что направлено против ветеранов, против правды
истории, публикуется мгновенно, газеты даже перепечатывают уже
напечатанное, как, например, газета «Сільські вісті», если материал
в них отвечает их «линии»?
А линия сегодня одна: сделать фашистских пособников, «сокирників»
героями Украины, освободителями ее от немецко-фашистского рабства.
Их уже ставят «на почесну сходинку борців за свободу України». А
ветераны не имеют возможности публично ответить на эту клевету –
им недоступны СМИ. Спасибо лишь «Киевскому вестнику». Так какая
же это полемика, если одна сторона публикует все, что захочет, а другой
на все это ответить не дают? Это все равно что забивать мячи в ворота
противника, связав перед этим вратаря. На что же тогда доктора еще
и жалуются? Добиваются, чтоб ворота убрали совсем?
Они утверждают, что по вине ветеранов диалога по проблеме
ОУН и УПА не получается, «к нему никто не стремится!». Действительно,
ни ОУН, ни УПА, ни сами доктора не только к диалогу не стремятся,
но и уходят от него. Совсем недавно, в феврале с.г., такой диалог
нами предлагался, при условии, что он будет публичным, в прямом
эфире. Или в печати, на открытых и честных условиях: ветераны
публикуют свое видение проблемы, доктора – свое. Они вежливо ушли
от ответа. Так кто не готов к диалогу: могучая когорта «ведущих ученых...,
признанных в мировом научном сообществе», или мы, ветераны?
Внесем ясность. Доктора отлично знают, что им нельзя выходить
в прямой эфир с ветеранами перед народом Украины. В так называемых
научных дискуссиях суть вопроса всегда можно спрятать за хитрыми,
мало кому известными или понятными словами, типа «глорификация»,
уводить разговор в другую сторону и т.п. Приемов много, на то они и
доктора. А вот в прямом эфире надо выходить только с теми фактами,
которые видны, понятны и известны простым людям. Более того, эти
простые люди давно пишут верховной власти: когда же, наконец,
перестанут бередить раны попытками вновь и вновь реабилитировать
«сокирників»? Тут, уважаемые доктора, глорификацией не прикроешься,
не скажешь, как вы заявили на своей пресс-конференции 14 апреля,
что эти письма «фальшивые». Если ученые Института истории Украины
действительно хотят честной, открытой дискуссии с ветеранами, то
обращаться принято в таком случае к тем, с кем хотят дискутировать,
109
а не к властям. Или у докторов собственных научных ресурсов не
достает, и они решили привлечь «административный ресурс»?
Чтобы читателям было понятно, что имеется в виду в части фразы
«ведущие ученые» и ей подобных, ниже в тексте поясним. Читаешь
письмо и невольно вспоминаешь известную комедию «За двумя зайцами»,
герой которой, Голохвастов, представляясь собеседникам, говорил:
«Честь имею рекомендовать себя!». Вот так и авторы в письме не-
однократно «имеют честь рекомендовать себя» «профессиональными
учеными», «выдающимися учеными», «учеными, признанными мировым
научным сообществом» и т.п. Как писала в свое время «Литературная
газета», «если нельзя, но очень хочется, то можно». В похожей ситуации
мой дедушка говорил мне: «Если хочешь узнать вкус вина в бутылке,
то пробуй вино, а на этикетки не обращай внимания».
Что же касается замечания о том, что в решениях Нюрнбергского
процесса (в данном случае – «трибунала») ОУН и УПА не фигурируют,
то удивительно это слышать от десяти докторов наук, тем более,
исторических! Для этого достаточно обратиться к статьям 9 и 10, в
которых перечислены те, кто попадает под определения, по которым
должны нести ответственность «группы лиц и организации», ибо
характер их деятельности и сотрудничество с фашистами как раз и
есть основание для их осуждения. (Нюрнбергский процесс. Сборник
материалов. – 1954. Т. 2, стр. 1022). Ну а уж документов, даже и на
Нюрнбергском процессе, в которых абверовцы рассказывают о
сотрудничестве с ними украинских националистов, – пруд пруди. И
они хорошо известны нашим докторам.
В письме со слезой изложена история слушаний в Верховной
Раде вопроса о «правдивом отображении событий Великой Отечественной
войны в учебниках истории». «Показательно, – пишут авторы письма, –
что на это собрание не приглашались ведущие ученые...» Опять неправда:
на собрании присутствовал доктор А.Лысенко. Он выступал и сказал,
надо думать, все, что хотел, и не только от своего имени. А вот то,
что на том слушании (16 сентября 2004 г.) он еще не был «ведущим
ученым», а стал им только к моменту написания письма – это не вина
ветеранов. Ну а о том, как ветераны якобы «расстреливали» учебники
по истории, об этом надо рассказывать на 16-й странице «Литературной
газеты».
Непременным, само собой разумеющимся атрибутом научной
работы является наличие в ней логики. Жаль, что она как раз и не
просматривается при самом тщательном изучении письма. Себя авторы
110
именуют создателями «новой исторической концепции» Второй мировой
войны, а чуть ниже приводят перечень «узловых положений» советской
исторической науки. Следов этих положений в трудах подписантов
нет. «Нетрудно заметить, – пишут доктора, – что авторы (то бишь
ветераны – Б.Я.) стучатся в открытые двери (по-русски – «ломятся в
открытые двери» – Б.Я.). Никто и не отрицает справедливого, освобо-
дительного характера Великой Отечественной войны, содружества
народов Советского Союза в борьбе против нацизма, их решающей
роли в победе над захватчиками». Как же «не отрицает», когда на мой
вопрос на пресс-конференции 14 апреля о том, почему же в открытом
письме Красная Армия даже не упоминается как освободитель Украины
от немецко-фашистских захватчиков, один из подписантов письма
Ю.Шаповал, ответил: «А Красная Армия и не освобождала Украину!»?
Так для кого же двери к правде закрыты? Где же логика в позиции
докторов? Я не стану приводить ответ Ю.Шаповала полностью – не
то вино в бутылке, но думаю, что и этого достаточно для понимания
того, что за компания написала открытое письмо.
Авторы пишут: «Советская концепция этой войны отмечена
сплошной глорификацией, героизацией, идеологизацией, мифологизацией,
а нередко и откровенной фальсификацией...» и продолжают: «Поэтому
профессиональные историки («Честь имею рекомендовать себя!»)
пытаются воссоздать объективную картину войны во всей ее полноте...».
Странно слышать этот перечень «грехов» советской историографии
из уст «профессиональных» историков! Авторы говорят об этом так,
как если бы ко всему этому они не имели и не имеют отношения.
Ведь половина подписантов письма (если не больше) и создавали ту
советскую историографию, на которую теперь, как говорят в народе,
«катят бочку». Господин Ю.Шаповал самоотверженно трудился в
Институте истории партии Украины, стал там кандидатом наук и рьяно
разоблачал националистов и буржуазных идеологов. А сейчас пере-
строился по команде «Кругом марш!». Так когда он говорил правду –
тогда или сейчас? Занимался «откровенной фальсификацией» раньше
или занимается ею сейчас? Вот что сказал о сегодняшней ситуации в
украинской исторической науке П.П.Толочко, ученый действительно
с мировым именем: «...такой, доведенной до абсурда идеологизации,
такого беспрецедентного по своим масштабам мифотворчества, такой
откровенной фальсификации, как сегодня, не было никогда. (А он
знает положение и в советской историографии – Б.Я.). В украинской
исторической науке происходит обвальный процесс утраты профессио-
111
нализма... (Он уже, к сожалению, произошел, чему свидетельство –
открытое письмо «ученых» к властям – Б.Я.). В почете дилетанты-
беллетристы, способные из конъюнктурных соображений выдумать
все, что угодно». Не только, добавим, выдумать, но и написать. Надо
ли комментировать эти слова?
П.П.Толочко пишет, что и в советской историографии «грешили»
упомянутым. Да вот только в ней героизировались герои героическое,
а не предательство; сияющим рисовалось действительно светлое,
чистое, а не грязное и кровавое, подлое; идеологизировалось то, что –
как идея – принималось массами, ибо действительно достойной была
идея, а не культ мешка с долларами, как сейчас; мифологизировалось
то, что того заслуживало – Матросов, Космодемьянская, Гастелло,
молодогвардейцы, панфиловцы, всех не перечислить. А что мифоло-
гизируете сегодня вы, господа хорошие? «Сокирників”? Головорезов?
Истязателей? Фашистських пособников? Вот поэтому и не согласны
авторы на разговор в прямом эфире.
Странно, что это надо объяснять докторам наук: все перечисленные
«грехи» советской историографии не есть «грехи» истории, а это
отклик на свойство человеческой психологии, которая хочет и героизации,
и мифологизации, и прочего. Что и проводится в жизнь искусством,
всеми другими видами творчества, в том числе, в разумных пределах,
историей. Все они создают в сознании людей ОБРАЗ. Разница только
в том, КАКОЙ образ создается: морально приемлемый, чистый или
морально убогий и грязный. Но это уже другая тема. У докторов же
все это, как говорится, в одной куче. И делят они гусей на белых и
жирных.
Доктора пишут, что «каждый имеет право на собственное видение
тех или иных процессов». И это нормально. Но есть одно «но»: не
может быть разных взглядов на некоторые вещи, в какой-то мере это
относится и к войне. Если бы не это обстоятельство – что на некоторые
вещи нельзя иметь разные взгляды – то человечество давно бы рас-
сыпалось, не было бы в нем тех скреп, на которых оно держится.
Разве могут быть разными взгляды на то, что надо уважать родителей,
стариков, вообще старших, помогать слабым, не обижать детей, убогих?
В этом же понимании ряд явлений, связанных с войной: нельзя убивать
раненых, военнопленных, воевать на стороне оккупантов твоей Родины,
нельзя продавать ее, нельзя... Многие из этих «нельзя» записаны в
целом ряде международных договоров, например, в Гаагской конвенции
1907 года, 11 «нельзя» из которой нарушали бандеровцы.
112
Или вот образец элементарной демагогии: «Постоянное давление
компартийных структур и руководителей (а не рядовых членов)
«советской» организации ветеранов на ученых и преподавателей вузов,
авторов учебников истории напоминает травлю, «выкручивание рук»
приснопамятных доперестроечных времен». И в чем же все это
выражается? Об этом ни слова. И дешевый прием «разделяй и властвуй»:
виноваты «руководители», «а не рядовые члены». А нам-то как раз и
пишут исключительно рядовые ветераны – когда власть перестанет
над ними издеваться со своими попытками реабилитировать фашистских
пособников? Сделайте простой шаг: зайдите к нам на Липскую, 16,
выберите из огромной пачки писем любые и побеседуйте с их авторами.
Может быть, хоть тогда поймете чуть больше, чем понимаете сейчас.
И как же это вам, в сравнении с нами молодым мужчинам,
