Текст книги "Дикі банани"

Автор книги: Аркадій Фідлер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 13 страниц)

ПАЗУРИ РОДИНИ ДЕО

Важко собі уявити більший воєнний ураган, ніж той, що пронісся над країною дванадцяти таїських князівств Сіп Сонг Чо Таї в другій половині дев’ятнадцятого століття. Досить було, щоб на узбережжі аннамської імперії з’явився зловісний димок французьких військових кораблів, як хижацькі ватаги сусідів кинулися на здобич. Вони грабували поселення над Чорною річкою, хапали все, що могли, билися між собою, вони не тільки грабували країну, але часто-густо жерли одне одного.

Батько вісімнадцятилітнього Део Ван Трі, Део Ван Сенг, господар Лаї Чау, коли на його села напали бірманці, тицьнув молокососові до рук шаблю і наказав битись. У Сенга були й старші сини, але Трі він найбільше довіряв. І не помилився, його улюбленець виправдав надії, – і тоді, й пізніше.

Молодий вождь на чолі своїх таї розгромив бірманців так, що ті назавжди втратили бажання вдиратися до Чорної річки. Але згодом виявилося, що Трі не просто хороший воїн і неперевершений шукач пригод, а ще й здібний політичний стратег, видатна індивідуальність з незвичайною особистою чарівністю, що приваблювала людей. Він умів порозумітися з бандами так званих Китайських піратів, які, наче голодна сарана, під назвою Чорних прапорів налітали на країну. Тримаючи їх в остраху, Трі заприятелював з їхніми вождями і як вірний прихильник аннамського двору підбурював китайців виступити проти французьких загарбників. Він своєчасно зрозумів, що найбільшу небезпеку становлять заброди з Європи, і ненавидів їх всією душею. А коли бої з французами розгорілися в Тонкінській Дельті, Трі воював на боці китайських і в’єтнамських загонів.

Сіамці, честолюбні сусіди з півдня, хотіли поживитися під час розпаду аннамської держави. Разом з Лаосом, якому вони вже перед тим нав’язали свій протекторат, вдерлися на землю Дванадцяти князівств і зайняли Дьєн Б’єн Ф, у й Туан Гіао. В той час Део Ван Трі воював у Дельті з французами. Його батько в Лаї Чау як міг зволікав із складанням васальної присяги на вірність сіамцям, а для переговорів надіслав до них чотирьох послів – трьох синів і зятя. Сіамський командуючий допустився підлої зради: він безцеремонно ув’язнив послів і завіз їх з собою в Лаос як заложників.

Родина Део розлютувалася. Део Ван Трі не гаючись примчав з Дельти і, поповнивши свій загін у Лаї Чау, з п’ятьма сотнями головорізів вдерся в Лаос. Але до Луанг Прабанга, королівської столиці Лаосу, він потрапив запізно: заложників встигли вивезти, а забиратися в глиб Сіаму було божевіллям. Отож він, сповнений люті, приписуючи частину провини лаотянцям, наказав вирізати всіх, хто потрапив під руки. Загинув би і король з сім’єю, якби не встиг утекти. Пограбувавши і знищивши дощенту місто, Трі вирушив назад, у В’єтнам, щоб продовжувати боротьбу з французами.

Тим часом французькі війська, переборюючи в Дельті останній опір в’єтнамців, просувалися майже без сутичок у гірські тили. Део Ван Трі двічі перерізав дорогу загонам полковника Перно, але двічі зазнав поразки і не міг уже стримати його переможного маршу. Увійшовши до Лаї Чау – це було в грудні 1887 року, – французи побачили, що місто лежить у руїнах, а все населення пішло в гори. Нічого не добившись, Перно повернувся в Ханой, а над Чорною річкою залишився господарювати Део Ван Трі – тигр, ще більш непоступливий, ніж раніше, до того ж овіяний легендарною славою.

Отоді на сцені з’явився француз Огюст Пав’є. Він не воював із зброєю в руках, а мав» якісь інші засоби. «Завойовником сердець» називали його земляки. І справді, через кілька років він здобув для Франції королівство Лаос без жодного пострілу. У 1888 році Огюст, наче чаклун, обернув родину лаїчауських тигрів на приручених ягнят. Маючи вплив на сіамський двір, він добився звільнення обох братів-заложників. Перед тим як привезти їх до рідного Лаї Чау, Пав’є прибув у Ханой, де французи влаштували на їхню честь бенкет. Побачивши таку доброзичливість і водночас зростаючу міць в Індокитаї, частина родини Део відверто перейшла на бік французів. Трималися лише Трі та його батько, але, коли обіцяна допомога з Юннані не прийшла, вони опинилися немов у пастці – довелося поступитися і потиснути давно простягнену руку. «Завойовник сердець» здобув неабиякий тріумф, а переможці, радіючи, що на цих окраїнах світу, нарешті, запанує їхній лад, наділили родину Део майже абсолютною владою над країною білих, частково чорних таї та гірських племен.

Део Ван Трі, голова роду, виявився вірним союзником. Вісімнадцять років, аж до самої смерті, він ні разу не зрадив французів, завжди грав їм на руку. Більше того, коли зграї китайських бандитів, його давніх приятелів, вдиралися через кордон, Трі громив їх нещадно. Не милував він і своїх підданих.

Володарі колонії не стримали деспота й не відірвали хижацьких рук од його жертв. Трі виявив неймовірну варварську пожадливість. За згодою колоніальних властей відбирав у селян як податок третину їхнього врожаю, а у купців – половину привезених до Лаї Чау товарів. Один чоловік з кожної сім’ї мав працювати на користь його роду, а крім того, Трі ще вимагав найрізноманітніших жертв. Без офіціальної згоди колоніальних властей, хоч і при їхній таємній підтримці Део Ван Трі міг убити невинну людину, яка чимсь йому не догодила.

Серед населення, особливо серед чорних таї, яких найжорстокіше визискували, жевріло невгасиме обурення, але бойові загони родини Део, розкидані по всіх селищах, душили терором будь-який початок бунту. Чи знала про це французька влада колонії? Звичайно, знала! Знала з тривожних рапортів, що їх надсилали до Ханоя французькі командири з Лаї Чау, рапортів, які описували потворні зловживання родини Део і мимоволі викривали французьку колоніальну систему. Писалися ті рапорти не стільки від обурення, скільки від страху перед заворушенням серед пригноблених мас. Військові вимагали позбавити влади родину Део, ув’язнити найзлочинніших, а решту переселити у Дельту, до в’єтнамців, щоб там трохи знешкодити їхню підступну діяльність.

Лишається загадкою все, що там коїлося. Ці рапорти виявилися голосами в пустелі. Центральні колоніальні власті лишилися глухими. Вони цілком підпали під згубний вплив кліки великих експлуататорів, які й не думали приховувати свого цинічного твердження, що «колонії існують не для того, щоб розбещувати і жаліти тубільців».

Єдине, що зробила центральна влада, це після смерті Део Ван Трі запровадила в Лаї Чау громадську адміністрацію начебто для обмеження привілеїв і сваволі родини Део. Дурниці! Део так міцно вп’ялися в країну, що й далі безкарно тиранили людей, а хто чинив опір, той неодмінно гинув так само, як і раніше. Доведене до відчаю безперервним гнобленням плем’я мео повстало, і, щоб придушити горян, французьким загонам довелося три роки гасати по схилах.

У міжвоєнні роки нічого по суті не змінилося; сини Део Ван Трі безчинствували й далі. З часом чіткіше вимальовувалася постать Део Ван Лана, четвертого сина Део Ван Трі. Це була грізна постать. Лан, як батько, розмовляючи з людьми, примружував одне око, а другим презирливо міряв людину. Від батька він навчився тієї істини, що з французами треба жити в злагоді. Хто віддасть їм душу, той здобуде рай для тіла. Отож, він був відданий їм, як пес. Ван Лан кілька років навчався у Франції, звідки повернувся з зовнішнім французьким лиском і з свідоцтвом довіреної особи.

У 1916 році, коли Ланові було приблизно тридцять років, майор Дюссо, командир в Лаї Чау, так писав про нього і його братів до полковника Фрікенона: «Прошу не довіряти Ланові й Мунові, здатним до всього, навіть до злочину». Коли після першої світової війни Лан став начальником багатющої долини чорних таї у Дьєн Б’єн Фу, він виявився таким жорстоким, що французи змушені були відкликати його, побоюючись загального бунту. Нічого не змінилося і в наступні роки в Нгіа Ло, в Таї Нгуйєн, у Ван Чан: скрізь Лан поводився як брутальний розбійник і садист. Деякі французи не могли зрозуміти, чому колоніальні власті, незважаючи ні на що, з якимось маніакальним засліпленням знову й знову обдаровували прихильністю таку небезпечну людину.

Під час другої світової війни Део Ван Лан ще більше прикипів до поблажливих опікунів і цілком зв’язав з ними свою долю. Вони в боргу не залишилися. Коли японці після короткої окупації в 1945 році пішли з Лаї Чау, французи знову дали йому владу. Незабаром Лана обсипали привілеями, про які він не міг навіть мріяти: йому надали цілковите право управляти провінцією, вершити судові справи і стягати податки. Дозволили сформувати військові загони й чавіть розширити район влади аж до берегів Чорної річки, – словом, повністю розв’язали йому руки, аби він зробив тільки одне: знищив у своєму районі прихильників руху Опору В’єтміну.

О, це йому подобалося, Лан не міг би й думати про кращу нагоду! Нарешті він чинитиме злочини офіціально, з наказу вищої влади, більше того, – в ім’я Франції! І він чинив їх. Члени родини Део так розперезалися, що за три-чотири роки їм удалося знищити все, що тільки могло нагадувати рух Опору. Та коли вони досягли мети й нажилися на майні уявних зрадників, а запалу не зменшилося, тоді весь азарт був спрямований на інших підданих.

Те, що чинив Део Ван Лан, перевершувало людське розуміння. Хитрий і недурний, він передчував близький кінець, отож, у ньому наче сконцентрувалися жадібність східних деспотів і хтивість до багатства. Він шаленів, топтав і тиранствував, вичавлював з людей все до останньої краплі.

Навіть смерть свого сина Лан повернув на власну користь. Коли в 1950 році його син Део Ван Фат потонув у Чорній річці, мабуть, потоплений під час сварки з американським офіцером, всі піддані Лана мусили принести до садиби Део великі жертви – буйволів, свиней, домашньої птиці, величезну кількість кошиків рису, горщиків горілки тощо. На поминки використали тільки частину дарів, а те, що лишилося, жертвувателі мусили викупити за готівку в сріблі або золоті.

Під час розмов з людьми, за винятком французів, Лан завжди був у поганому настрої, похмурий і жорстокий. Дуже низький на зріст і товстий, він відзначався неймовірною фізичною силою, незважаючи на те, що йому пішов сьомий десяток. З своїми солдатами Лан поводився як з голотою, безжально гвалтував їхніх жінок, якщо ті йому впадали в око. Одного разу незадоволені солдати без зброї вдерлися до його дому. Део оборонявся. Знаючи якийсь смертоносний прийом китайського боксу, він сам впорався з солдатами, хоч їх було близько чотирьох десятків. Двох чи трьох він убив ударом кулака, а решту жорстоко побив; сам вийшов з цієї халепи лише трохи подряпаний. Після цього ніхто вже не сумнівався, що Лан мав демонічну силу.

Коли надійшла година поразки, французи, що були прихильними до родини Део, допомогли їй втекти у Францію і, крім того, погодилися вивезти літаками майно Део Ван Лана в коштовностях і в благородному металі. Скільки ж нагарбали вони того багатства за вісім років? Під час мого перебування в Камбоджі, мені потрапила до рук буржуазна газета «La leberte» за 12 березня 1957 року, що виходила в Пном Пені. Там була невеличка замітка з Франції про те, що до апартаментів на Авеню де ля Репюблік в Парижі, які належали колишньому в’єтнамському генералові Ле Ван В’єну, вдерлися зломщики і вкрали в нього індокитайських дорогоцінностей на сто мільйонів франків та шість мільйонів готівкою. А Ле Ван В’єн був лише дрібною рибиною порівняно з родиною Део. Отже, можна собі уявити, скільки награбованого вивіз Лан до Франції!

Слухаючи розповіді про злочини Део Ван Лана і читаючи рапорти про нього французьких офіцерів на місцях, я зрозумів, чому Франція так швидко програла колонії і зазнала поразки в долині Чорної річки. Хоч би й не було поразки під Дьєн Б’єн Фу, вона все одно втратила б країну рано чи пізно, бо програла її в серцях пригнобленого народу. Передача всієї влади кровопивцю Део Ван Ланові, а крім того ще й надання йому таких небувалих привілеїв, було помилкою, що свідчила про дивовижну сліпоту й брак політичного розуму. Невже володарі колонії не могли збагнути, що ненависть населення до Део Ван Лана означала ненависть до Франції?

А моральна сторона цієї справи? Ті, кому Франція не байдужа, можуть зрозуміти страшну трагедію жителів над Чорною річкою і цинізм центральних колоніальних властей в Ханої. Де ж тут Франція Мольєра, Вольтера, Віктора Гюго, Франція Пастера і Жоліо-Кюрі? Не було її над Чорною річкою. Тут вп’ялися своїми пазурами інші французи, і вони не мали нічого спільного із справжньою Францією, хоч і виступали від її імені.

СВЯТА КРОВОЖЕРЛИВА ПЕРЛИНА

На ніч мені було відведено чистеньку кімнатку в колишній резиденції французького командуючого. Щоб потрапити до спальні, треб? було пройти через дві великі кімнати, де спали члени нашої експедиції. Таким чином, я був під надійною опікою, оточений чуйною вартою, міг спати безтурботно, як у бога за пазухою. І я спав.

Але вночі несподівано прокинувся. Від Чорної річки у відчинене вікно линув шум, наче зі скель спадала вода. Що це? Ввечері я не помітив ні водоспаду, не чув і шуму води. Довкола панувала мертва тиша, тільки шаленіли тропічні цвіркуни. Очевидно, саме тому нічна акустика долини так посилювала відгомін води. Надвечір мені показали страшне місце, де за наказом Део Ван Лана в річку зі скелі кидали його жертви; і я мимоволі зв’язав з цим загадковий шум. Звичайно, я зразу ж схаменувся: адже це дурниці, бо саме в тому місці, де кидали нещасних, річка була надзвичайно глибока і, хоча б яка швидка течія билася об скелі, вона не могла спричинити такий сильний гуркіт. Довелося відкласти розв’язання нічної загадки до ранку, – і я знову міцно заснув.

А вранці ми зробили нове відкриття: в Лаї Чау ніч тривала довше, ніж в інших місцях. Долину оточували високі гори, і сонце виповзало з-за них майже на годину пізніше, ніж деінде. Наче злі сили в резиденції Део хотіли довше затримати темряву. А втім, коли нарешті сонце зійшло і розігнало імлу, який же радісний день засяяв! Тільки зграйка ворон, Шорних космополіток, пролетіла над узгір’ям, каркаючи так само голосно, як і у нас. Натомість з’явилися на деревах і в кущах співучі птахи.

Щойно розвиднілося, я вибіг на терасу, щоб оглянути річку. Звичайно, знайшов причини! Тут-таки під нами, де звужена річка робила раптовий закрут навколо скелястого мису Део, потік перекочувався через каміння, що частково виглядало з води, і від цих бистрин походив нічний шум.

Здається, все ясно, та на цьому справа не кінчилася. Під час сніданку до нас завітав Лам Ксунг, голова адміністративного комітету в Лаї Чау, надзвичайно приємна, послужлива і розумна людина. Коли я ненароком згадав про нічний шум, Ксунг зробив лукаву міну й комічно стурбувався.

– Не дивно! – жваво заявив він. – Це дух Перлини стривожив вас уночі.

– Якої Перлини?

– Дух родини Део. Він колись сидів у цих скелях посередині річки й дуже надокучав людям.

– То хіба він є й тепер? – спитав я жартома.

– Мабуть, залишився, коли Део втекли, – посміхнувся Ксунг.

А втім, справа з Перлиною не завжди була такою веселою.

Своєю Перлиною родина Део називала скелю, яка ще донедавна стирчала з потоку на цьому гострому закруті Чорної річки. Течія, особливо поривчаста під час припливу, вдарялася об скелю з нестримною люттю перед тим, як скотитися назад у вир. Це було страшне місце для веслярів і плотарів; щороку, особливо дощової пори, тут гинуло багато, човнів і плотів.

Дід Лана, Део Ван Сенг, звернув увагу на жах, який скеля вселяла людям, глибоко переконаним, що в кам’яній брилі сидить нечиста сила і вона є причиною нещасть. Сенг скористався з такої нагоди. Він підтвердив, що там і справді сидить злий дух; але він, Део Ван Сенг, з ним у близьких стосунках – і дух нищить тільки тих, хто недоброзичливий до родини Део і скупиться на жертовні дари.

Його син, Део Ван Трі, ставши абсолютним володарем країни Сіп Сонг Чо Таї, довів значення скелі до демонічної могутності. Вона стала називатися Перлиною й була місцем перебування сімейного духа, який прислужував родині Део. А для того, щоб цей дух убивав лише поганих людей і оберігав добрих, Трі встановив обрядові свята на його честь, під час яких усе населення складало жертви духові й родині Део. Веслярі й плотарі, які за наказом володаря мусили часто пропливати повз цю скелю, ставали наче перед божим судом. Перлина наганяла такий панічний жах, що кожен, наближаючись до неї, мертвів і, якщо по відношенню до Део в нього совість була нечиста, він з переляку остаточно губився й розбивався об скелю. Культ Перлини неймовірно зміцнював страх і панічну повагу до Део.

Союз між скелею й родиною Део зміцнювався з кожним роком, і люди вже не сумнівалися, що Део завдячували своєю надприродною міццю й всевладдям страшній Перлині. Коли пожадливий Део Ван Лан дорвався до влади, він, певна річ, не занедбав культу скелі і в ім’я її духа вичавлював з людей численні пожертвування. Система насильства діяла справно до останньої хвилини, і тільки поява частин В’єтміну поклала цьому край.

Але жителі Лаї Чау все ще не довіряли Перлині. Родина Део втекла, а скеля стирчала з річки, як погрозливий кулак упиря. Деякі боязкі навіть шепотіли проміж себе, що розгніваний дух може вийти з скелі й убивати людей на землі. Та ненависть до всього, що зв’язано з Део, була сильніша, й одного дня люди підпливли до скелі, підклали міни й висадили її в повітря. На дрізки розсипалося знаряддя терору – і ця загибель нікому не зашкодила. Тепер тільки каміння трохи виступає з води, нагадуючи про давню лиху силу.

– А плоти не розбиваються? – спитав я.

– Ні! – відповів Ксунг. – Хоч скеля як була у воді, так і лишилася.

– Не розумію.

– Тротил висадив тільки надводну частину Перлини, а її основа, об яку, власне, розбивалися човни й плоти, лишилась у воді.

– І тепер люди не гинуть?

– Дуже рідко.

– Чим же це пояснити?

Ксунг повільно струсив попіл з цигарки. Очі його засвітилися лагідним блиском:

– Люди тепер не Оояться. То жах штовхав їх на скелю… Жорстокі Део втекли, і від людей одійшов страх, люди перестали боятися; це впадало в око на кожному кроці в Лаї Чау.

Був чудовий ранок, коли ми вперше вийшли на коротку екскурсію.

Місто, щоправда, було мляве, нерухоме; мабуть, воно ще не прийшло до пам’яті після страшної війни. А раніше, перед падінням колоніального режиму, тут було гучно. В місті стояли солдати чужоземного легіону й тубільних загонів. Приїздили китайські купці з великим вибором товарів. Процвітали картярські будинки й будинки розпусти.

Та одного чудового дня все це загинуло. Основи старого життя змела революція. Проросли нові пагони, і хоч вони ще слабі, але вже відомо: з здорового, міцного насіння зародилося нове життя. Люди перестали дивитися одне на одного вовком, відчули себе в єдиній великій сім’ї.

Наприкінці головної вулиці, що йшла паралельно до річки, стояв великий розкішний будинок з величезними, ніби портал, дверима, до яких вели широкі сходи. Коли ми наблизилися, на ганок випурхнули, наче хмара барвистих метеликів, діти з зошитами в руках. Це була школа.

– Школа, – пояснив Ксунг, який і досі супроводжував нас. – Раніше тут був картярський дім.

– Це єдина школа в Лаї Чау? – спитав я.

– Ні, їх три, а раніше була одна, і то виключно для дітей прихильників родини Део. Тепер тут дві початкові школи і одна трирічна. В них провадиться навчання мовою таї, але водночас вивчають і в’єтнамську. Раніше школа була тільки в Лаї Чау, тепер у кожному великому селі навчаються і дорослі, й діти.

Революція робила своє. Над Чорною річкою вперше національні меншості, навіть із нечисленних племен, залучено до творчої діяльності. Те, що всі прагнули створити єдину братню сім’ю, яка сиділа б за одним столом, – не було пустим звуком. Чудовий вихор струсонув людей, вивітрюючи всяку затхлість. І в цьому було знамення часу.

Я з подивом дивився на голову адміністративного комітету і слухав його теплі слова. Дам Ксунг був мудрим управителем свого району, повним благородного запалу, далеким од будь-якого фанатизму. Його родина зазнала багато горя від Део Ван Лана, який ув’язнив його брата, вітчима, а дружину відібрав, щоб віддати комусь з своїх офіцерів. Незважаючи на це, Ксунг говорив про жорстокість Део без піни на губах.

Цього ранку Ксунг рано попрощався з нами: в місті відбувався триденний з’їзд членів В’єтнамського народного фронту, який об’єднував усі громадські організації. Це була благородна кузня, де виковувалося дружне життя. На цих зборах однакову вагу мали голоси і гірських мисливців дао чи мео, і таї з долини річки Лаї.