Текст книги "Дикі банани"

Автор книги: Аркадій Фідлер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 13 страниц)

– Необхідно, ха-ха! Необхідно! – засміявся Сій, розвеселивши й інших са.

Виявилося, що тесть Сія – людина заможна, і у нього три свині. За таку увагу зятя він заколе одну свиню, а може й дві, та, певно, не поскупиться на рисову горілку. Бенкет влаштує на славу, буде що попоїсти й випити. А якже Сій сам дасть всьому раду? Він мусив узяти з собою всю чесну компанію – власну родину, кумів з їхніми дітьми та й друзів. Хіба можна про них забувати?..

Коли ми зібралися їхати далі, люди са теж вирушили в дорогу. Все своє злиденне майно вони несли на плечах у кошиках, допомагаючи собі поясом, закладеним на чоло, як роблять це індійці у південноамериканських джунглях. Здавалося, що не кошики, а самі злидні придавлювали їхні голови до землі, але ці люди весело посміхалися.

Наближаючись до Туан Гіао, я мимоволі все частіше поглядав ліворуч на далекі вершини, серед яких звивався кордон Лаосу. Там, у густих, безлюдних лісових нетрях, здається, жили ще, наче допотопні потвори, гігантські буйволи, грізні гаури, велетенські носороги з двома рогами, а трохи далі на півдні все ще водилися, як тисячу років тому, стада диких слонів.

У тій західній країні, наче багатолюдний острів, розляглася долина Дьєн Б’єн Фу. Там, як розповідають міфи, була колиска народу таї, і там, уже без міфів, знайшла свою могилу пиха колоніальних загарбників.

Такі думки снували в моїй голові, коли я оглядав західні краєвиди. Ми під’їжджали до Туан Гіао, звідки перехресний шлях вів до Дьєн Б’єн Фу. Близько полудня здалеку показалися долини і численні хати.

СТАРА МЕЛОДІЯ, НОВИЙ ЗМІСТ

У Туан Гіао ми приїхали пополудні. Це чимале село, адміністративний центр чау, тобто повіту. Війна зруйнувала давнє селище, і тепер в Туан Гіао всі будівлі нові. Хати мешканців зроблено наспіх, просто на землі, їх не встигли ще поставити на палі, як того вимагав звичай таї. Чорні таї, які з’їхалися сюди з різних околиць, відчували себе, мабуть, піонерами на чужій землі. Туан Гіао було останнім великим поселенням чорних таї; дещо далі на півночі жили вже білі таї.

Просторий будинок для гостей, споруджений на узгір’ї в оточенні інших урядових будівель, височів над селищем і розлогою долиною з рисовими полями. Вид з гори – не знаю вже скільки разів і скільки днів я захоплювався ним! – тут був тим привабливіший, чим нижче сідало сонце і чим більше рожевіли гірські схили.

Туан Гіао справляло враження в’єтнамського села. Може, тому, що виникло воно недавно і скидалося на села Дельти з великим чотирикутним майданом, де, напевне, відбувалися різні збори. Сьогодні він був футбольним полем, місцем завзятих змагань в’єтнамських солдатів. Так само, як і в Дельті, – довгий ряд вкритих соломою хатин-мазанок, які притулились одна до одної біля головного шляху. Або отой малюк, що повертається з поля, сидячи на спині покірливого буйвола, малесенька біла плямка на гігантській сірій масі, – він їхав так само без сідла, як їздять в’єтнамські хлопчики. А те, що в цьому селі жили тільки таї, (підтверджував квадратний бамбуковий поміст, встановлений в кутку майдану для славетних любовних конкурсів, хан куонг.

Як тільки ми приїхали в село, Куйєн одразу кудись зник – видно, він почав гарячкову діяльність, щоб не допустити вчорашньої невдачі.

Після обіду, гуляючи за селищем, ми зустріли в долині мисливця, що прямував на полювання в гори з допотопною кремінною рушницею. Немолодий таї трохи знав французьку мову й охоче розповів, що йде полювати на диких курей, яких у цих краях безліч, здебільшого біля підніжжя гір.

– Можна натрапити і на оленів-мундчаків, а' от тигрів і пантер тут немає, – пояснив він і, задоволений, рушив далі. Незабаром з села вискочив хлопчик, наздогнав мисливця, щось йому сказав, і обидва майже побігли назад.

– А де ж кури? – пожартував Тунг, коли вони проминали нас.

– Йдеться про більшого звіра, – не залишився в боргу мисливець.

– Робота Куйєна, – весело сказав мені Тунг.

За день в селі не сталося нічого особливого. Куйєн десь запропастився. Вечеряли ми самі. Було вже досить темно, коли з адміністративного комітету запитали, чи не хотіли б ми подивитися народну забаву, що має відбутися край головного шляху, на майдані. Оце так запитання!

Прибувши На місце, я Ледве повірив Своїм очам. Забава була у повному розпалі. На майдані – сила народу, мабуть, прийшли мешканці Туан Гіао разом з дітлахами. Більшість людей стояли, деякі повільно прогулювалися, дехто сидів на стільцях, а решта примостилися хто де. Надвір винесли кілька столів, поставили оливкові лампи, але вони погано розсіювали пітьму. Зате розведені там і тут багаття кидали на людей неприродні, фантастичні відблиски.

Хоча присутні поводилися спокійно, було гомінко, як звичайно на таких забавах. З усіх кінців одночасно линули протяжні співи – хорові і сольні. Неподалік виразно, на весь голос співали діти, мабуть школярі. Коли вони на хвилину замовкали, в перерві між куплетами чулося квиління флейти, чоловічі, а ще далі дівочі голоси.

– Нам пощастило! – шепнув мені Тунг.

– Отже, ви не думаєте, що ця забава влаштована спеціально в зв’язку з нашим прибуттям?

– Думаю, що не спеціально.

– В такому разі, де жінки з ласощами, дозвольте вас запитати, друже Тунг?

Адже в цих краях не можна собі уявити нормальної забави без різних продавців засахарених фруктів та інших ласощів, а тут саме цього бракувало. Очевидно, святкову забаву було організовано зненацька, вмить, і Тунг, безумовно, про це знав, бо в напівтемряві я помітив усмішку на його устах.

– Нам пощастило з товаришем Куйєном! – твердив він з гумором.

Як я вже згадував, коли ми з’явилися на майдані, забава йшла на повний хід, а коли ми злилися з натовпом, на нас ніхто не Звернув уваги. Інстинкт актора тут був у кожного в крові.

Раптом звідкись виринув Куйєн. Ми весело його привітали, як і належало вітати героя дня, а він уже не відходив од нас і став Тунгові перекладачем. Діти верещали так, що здавалося, от-от порвуться барабанні перетинки, але в цій суворій завзятості дітлахів було стільки наївного розчулення, що краяло серце.

– Про що вони співають? – запитав я Куйєна.

Вони співали пісню, вивчену в школі:

 
Ми любимо мир і свою батьківщину,
Будемо стояти пліч-о-пліч, в бою,
Кров ми готові оддать до краплини,
Щоб захистити вітчизну свою.
 

Куйєн і Тунг допитливо дивилися на мене, чекаючи відповіді. Я був зворушений і щиро похвалив дітей. Моя відповідь блискавично облетіла натовп. Почалися справжні змагання.

Кілька чоловіків урочисто сіли за стіл. Спочатку почав мугикати один, йому відповів другий, третій, четвертий. Але це не була звичайна пісенька, як у дітей, а скоріше приглушені слова, співуче розтягнуті в якийсь страшенно жалісний мотив.

– Добре співають, розумно! – сказав Куйєн мрійливо і почав перекладати.

Перший з чоловіків співав про злидні людей за часів панування французів:

 
Ми жили погано, змушені були кидати домівки й жінок, щоб десь заробити.
Тяжко працювали, не мали нічого, бо все відбирали пани і французи.
Тоді не було чого їсти, нас гнали на примусові роботи задарма, були ми м’ясом гарматним…
 

Чоловіки, що сиділи довкола, хором стверджували ці слова. Соліст заспівав голосніше.

 
А чому нам тепер добре?
 

На це інший таї відповів співуче про президента Хо Ші Міна, про Партію трудящих і уряд демократичної республіки, про віру в спільні сили, про надію на всі народи В’єтнаму… йому вторив чоловічий хор, але так само сумно, як в куплетах про давні кривди. Про що б не співали таї – про давні злидні чи про теперішнє радісне життя – їхні пісні неодмінно протяжні.

Куйєн з гордістю заявив, що почута нами пісня дуже популярна в усьому автономному районі. Її охоче виконують й інші народності.

Недалеко почала витанцьовувати молодь. І ми попрямували туди.

Вісім танцівниць-підлітків виконували чотири відомі танці таї: «Віяла», «Шарф», «Капелюшки» й «Дзвіночки». Проте в цих танцях було більше доброго бажання танцювати, ніж вправності. Під час танців дівчатка приємно співали.

Майже кожен феодал мав колись балетну трупу, до якої брали тільки найвродливіших дівчат. Вони були прикрасою його гідності і завжди виступали на честь приїзду поважних гостей. Славилися танцівниці-таї на весь Індокитай і чарівною красою, і тими приспівками, якими лукаво причаровували гостя. Вони умовляли його пити, їсти, почувати себе вільно, а вони ладні догодити його примхам.

– Раніше, – пояснив мені жваво Куйен через Тунга, – вони танцювали тільки для свого пана і його гостей. А тепер дівчата танцюють для народу.

– А що вони співають? – спитав чемно.

Під час танцю з віялами танцюристки співають про тяжке минуле жінки, про занедбаних дітей. Наступний танець з шарфами стверджував, що тепер жінки вільні і мають однакові права з чоловіками. Танець «Капелюшки» розширяв цю тему і запевняв, що жінки щасливі, наче зграя птахів, яка весело сідає на гілки дерева, обсипаного чудовими квітами. Під час четвертого танцю – дзвіночків, дівчата обіцяли бути працьовитими, раніше прокидатися і пізніше йти з поля. Маленькі танцівниці напружували голоски, коли запевняли, що їхні чоловіки будуть ситими, а діти – добре зодягненими.

– Це дуже стара мелодія, – зауважив Куйєн, – але зміст новий!..

На другий день ми мали вирушати в дорогу на світанку, отже, час був уже й відпочити. Проходячи повз освітлений стіл, ми помітили жінку, яка при світлі ліхтарика, тримаючи якийсь папірець, меланхолійним голосом виспівувала тужну історію. Хор жінок підтягував за нею так протяжно, що це вразило навіть моїх товаришів.

– Дуже стара народна легенда! – зауважив Куйєн і не гаючись почав перекладати Тунгові.

Історія була досить цікава, але страшенно довга. Скорочено вона виглядала так.

В одній поважній родині була» донька такої нечуваної краси, що люди не могли проминути її, не озирнувшись. Звали чудо-дівицю Нгок-Хоа, що значить квітка яшми. Одного разу побачила дівчина бідного юнака і покохала його так палко, що родичі змушені були погодитися на їхній шлюб. Обоє були щасливі. Але в тому самому містечку, де жили молоді, вештався чиновник Дьєн В’єн, який мріяв просунутися по службі. Для цього йому треба було дістати милість свого господаря-князя. Врода молодої жінки штовхнула його на огидний вчинок. Він намалював її портрет і подарував панові, запевняючи, що в житті ця жінка ще красивіша, гідна стати фавориткою могутнього князя. Пан зацікавився. Підлабузника підвищив по роботі, а красуню, незважаючи на те, що вона заміжня, наказав привести до себе. Дьєн В’єн на чолі князівських солдатів силоміць притягнув жінку до пана разом з її чоловіком, який не хотів розлучатися з нею. Нгок-Хоа, сильна своїм коханням, не злякалася князя. Гордо стоячи перед ним, заклинала, що при одній греблі не може бути двох каналів, в одному селі не може бути двох старост, одна жінка не може мати двох чоловіків, а якщо пан що-небудь з нею зробить, то вона накладе на себе руки. В її відчаї було стільки кохання до чоловіка, що пан розчулився. Він одпустив подружжя додому, щедро винагородив їх, а підлого чиновника вигнав з країни на ганьбу й вічне поневіряння.

– Дивовижна історія! – вигукнув я весело.

– А що в ній такого смішного? – спитав спантеличений Тунг.

– Ота панська ласка!..

Ми хотіли вже повернутися до своєї квартири, але в цей час почався хан куонг. На бамбуковому помості, який здіймався за кільканадцять кроків од місця забави, розклали велике багаття. На поміст вилізло чимало людей, і почалися співи. Тунг пояснив, що нам теж треба піднятися туди. Не гаючись, ми пішли.

На помості дівчата пряли нитки на мотовилах, а біля багаття сіла літня жінка, старостиха хан куонґу. Жінка співала, щохвилі переходячи на флегматичне голосіння, яке підхоплював дівочий хор. Її слова проголошували подяку урядові за те, що він поновив добрий, стародавній звичай любовних конкурсів.

– Люди ще бідні, – провіщала співачка, – отже, принесли мало горілки, але незабаром буде краще, бо розквітне загальний добробут.

За першою жінкою замугикала друга, така ж стара матрона. Потім відізвався чоловік. Придивившися до нього пильніше, я впізнав мисливця за дикими курами.

Мисливець співав, що він старий – йому вже сорок років, одружений, але, незважаючи на це, радий, що поновлено давній, старий звичай. Він охоче бере участь у конкурсі, бо пісні про кохання омолоджують його. Він заздрить веселій забаві молоді, яка, створивши дві групи – дівчат нагорі, а юнаків долі, перекидається жартівливими слівцями й складає пісні кохання.

Хлопці тим часом стояли внизу щільною стіною, але жоден рота не відкрив. Якісь мляві, вони байдуже слухали, що їм нудно виспівують старі люди і, мабуть, думали про своє – нетерпляче ждали кінця забави, щоб побути з дівчатами без конкурсів. Це була трохи комічна забава: любовний конкурс без молодих.

Але найбільше мене вражало те, що навіть про кохання таї співали крізь зуби, повільно розтягуючи слова.

Надивившись досхочу на всі розваги, ми рушили додому. А коли озирнулися, багаття все ще палали, і до нас долинав переплутаний гамір співів і протяжних голосів. На нас дивилися віковічні вершини навколишніх гір і зірки, як і мільйони років тому, мирним блиском освітлювали долину, де люди вкладали новий зміст у стару мелодію.

НЕЩАСНИЙ ТАМ

Останній відрізок нашої подорожі з Туан Гіао до Лаї Чау був найдовший: їхати треба було кілометрів сто п’ятдесят. Ми вирушили задовго до світанку, і день застав нас уже далеко від Туан Гіао. Цього ранку в гірському краєвиді з’явився новий мальовничий елемент, який мої друзі жваво вітали: туман. Він застилав густим килимом найнижчі частини долин, де розкинулися рисові поля, а понад тим білим покровом повітря було чисте-чисте. Наша дорога звивалася високо вздовж схилів, і, зазираючи в низини, можна було подумати, що то не туман, а таємні озера, які розпливлися серед Гір.

– Точна прикмета – кінчається осінь, – зауважив Тунг. – Такий туман стоятиме до кінця грудня, а подекуди і в січні.

Минуло тільки дві години, як зійшло сонце, а воно вже розігнало всі випари, і настав звичайних пекучий день з напрочуд прозорим повітрям, таким характерним для гір Сіп Сонг Чо Таї.

Приблизно в цей час ми проїздили останні села чорних таї. Тут, немов відрізаний, закінчувався район їхніх поселень, наче ми дійшли до кордону іншої держави. Однак це було зовсім не так: далі жили люди тієї самої народності, розмовляли тією самою мовою, тільки то були білі таї.

Досі жінки таї носили на голові тільки завої, тепер з’явилися конічні солом’яні брилі, правда трохи відмінні од в’єтнамських, більш сплющені. І чим далі на північ, чим ближче до кордонів Китаю, тим більше сплющені були брилі. Напевно, це перші видимі сліди китайського впливу. Білі таї носили вже зовсім плоскі гігантські тарілки з соломи, надзвичайно дивовижні, крислаті й ошатні.

У одному з тих останніх сіл ми побачили кілька чорних таї, у солом’яних брилях. Я велів зупинити машину, щоб сфотографувати їх, коли вони проходитимуть повз нас, але жінки страшенно обурилися. Одна, у брилі, посадженому задерикувато набакир, крикнула на мене так гнівно й вороже, що мені перехопило дух. Сварлива молодиця була, очевидно, в поганому настрої.

Потім ми пробивалися через безплідні, майже зовсім безлюдні гори. Ці пустки, що відділяли чорних таї від білих, здалися мені магічною завісою, за якою на нас чатували усякі несподіванки, від яких захоплювало подих, – завіса перед майже казковим краєм. Адже в цьому гірському кутку між Китаєм, В’єтнамом і Лаосом на протязі останніх десятиліть відбувалися важливі події, а історична драма, що розігралася тут, прокотилася луною по всьому світу, доходячи до Пекіна, Парижа й навіть Лондона. Тут народжувалися неабиякі індивідуальності, великі серцем люди і страшні своєю жорстокістю сатрапи. Тут була колиска родини Део, останніх великих деспотів Сходу, які зовсім недавно зійшли з кривавої арени.

Саме тут жили в ореолі напівлегендарної слави білі таї, на яких мандрівники, що побували у цих краях, не могли надивитися. Про них писали, що вони більш горді, вищі й вродливіші, ніж чорні таї, але такі ж чесні, гостинні, відверті і швидкі до розваг. Правда, білі таї чоловіки ледачіші за своїх братів. Вони нібито примушували інших, зокрема своїх жінок, обробляти рисові поля, а самі залюбки сиділи біля вогнища й без кінця радились у справах свого повіту.

Залишилися позаду безплідні гори, знову буйні джунглі запанували на схилах і долинах, а людей усе ще не було. Дещо пізніше з’явилися садиби, згодом невеликі села.

Спочатку в одному, а потім і в другому селі ми на кілька хвилин зупинялися, виходили з машини, щоб розім’яти ноги й поговорити з людьми. Як ми і сподівалися, білі таї справили приємне враження. Вони ввічливіші, балакучіші, та чи гордовитіші, вищі й красивіші від чорних таї – цього встановити за короткий час нам не пощастило.

Незабаром ми в’їжджали до спадкового заповідника роду Део.

Ім’я Део я вже не раз чував і в Ханої, і раніше, в Польщі, дещо читав про нього у нечисленних книжках про Індокитай, які пощастило знайти вдома. Це ім’я звучало завжди якось особливо, казково, але разом з тим зловісно. Део були білі таї й становили такий могутній клан феодалів над феодалами, що хоч і не починали свій родовід од богів, як китайські імператори чи королі Лаосу, але все-таки до останнього часу вважали себе за напівбогів. Навіть французи не похитнули тієї божественної шани, яку віддавали їм не тільки чорні, білі, рожеві таї, а й усі інші сусідні народності.

Я вважав, що Део – старовинний рід вельмож, як і багато інших, закинутих десь у далеких горах Азії. Та в міру наближення до В’єтнаму, а потім у В’єтнамі до Чорної річки, я дізнавався про такі подробиці, що в моєму уявленні ці патріархальні напівбоги перетворювалися на несамовитих демонів. Тут коїлися огидні, як у страшній казці, речі. Були вони тим жахливіші, що все це відбувалося зовсім недавно, в другій половині двадцятого століття.

Надзвичайно глибокі яруги річки Нам Меук, які ми перетинали, вражали нас і викликали в нашій уяві найсміливіші припущення. Тут навіть сама природа припасовувалася до бурхливих вчинків людини й створювала настрій, сповнений драматичного напруження. Незабаром у горах дещо розпогодилось, і, побачивши край дороги хатину таї, ми зупинилися, бо шофер мусив долити води в радіатор.

Усі вийшли з машини.

Хата, за звичаєм таї, стояла на палях й була оточена затіненою верандою, на яку можна злізти по зручній драбині. Люди висипали з хати на веранду й дивилися так, наче були занепокоєні нашою затримкою.

– Ми налякали їх! – посміхнувся я до Тунга.

– Тут, мабуть, не так часто бувають з такими візитами! – мій друг зробив кумедну міну.

На веранді стояло кілька жінок, дітей, підлітків. Біля стіни спав літній чоловік. Розбуджений зненацька, він приглушено скрикнув, скочив на ноги і здивовано витріщився на нас, ніби перед ним з’явилися упирі. Жінки почали заспокоювати його ніжними словами, і обличчя чоловіка набрало нормального виразу.

Але нас вразив його вигляд. Худий, наче живий скелет, чоловік скидався на навіженого, а коли звертався до жінок, то з горла виривалося якесь незрозуміле белькотіння.

Мені казали, що серед таї майже немає божевільних, отож цей нещасний зацікавив мене. Я спитав Куйєна, чи такий він од народження.

– Ні, – відповів Куйєн, який уже встиг розпитати про все.

Він, очевидно, довідався про щось надзвичайне, бо вся четвірка – Куйєн, Тунг, Дьєн і Хунг – швидко загомоніли. Кілька разів лунало слово Део Ван Лан ім’я останнього сатрапа, який ще донедавна хазяйнував тут і втік з французами. За хвилину мої друзі дійшли згоди і обернулися до мене.

– Що сталося? – спитав я заінтригований. – Якась сенсація?

– Ото ж бо й є, що сенсація! – відповів Тунг. – Те, що нам розповіли жінки, просто жах. Але для часів, коли Део Ван Лан був тут володарем життя й смерті, це було звичайним явищем. Чудовисько Део Ван Лан скалічив цього неборака. Він застосував для цього нам тенг, ту паскудну рослину…

– А що таке нам тенг?

– Кущ з колючими гілками, причому тверді колючки ростуть тільки в одному напрямі і нагадують гострі, як вістря, стріли. Таку колючу гілку встромлюють глибоко в стравохід і, коли її висмикують, колючки видирають шматки тіла. Такий нещасливець довго не протягне. Оцей – його звати Там, – все-таки мав щастя: він не врізав дуба, вижив…

– Ви кажете, що таку гілку йому встромили в горло?

– Так. Він уже не може як слід розмовляти.

– А для чого це робили?

– Проста річ: Део Ван Лан гнівався на нього…

Ми зійшли на веранду і зазирнули Тамові в рот.

Чоловік здивувався, але слухняно робив те, що йому говорили, вважаючи, мабуть, що перед ним лікар. Те, що ми побачили, було жахливо. Горлянка, хоч трохи загоїлася, була так пошматована, що аж ніяк не була схожа на горло людини.

– Чим же він накликав на себе такий гнів? – спитав я Тунга.

– Впасти в немилість цього нелюда було неважко. Таких жертв, як Там, можна налічити сотні. Це – страшна історія…

Горе спіткало Тама кілька років тому. Він був здоровий заповзятливий господар, якому щастило. Мав гарних дочок і вдалих зятів, але особливо красивою була наймолодша дочка, Денг, якій тільки-но минуло дванадцять років.

Део Ван Лан був не лише деспот, а й розгнузданий розпутник, хоч йому вже перевалило за сімдесят. Він вважав, що має право на всіх жінок в районі, який перебував під його владою. У кожному селі були посіпаки і донощики; а Тама запідозрювали у симпатіях до руху Опору. Део Ван Лан вирішив у відповідь на таке зухвальство розправитися з Тамом і його родиною.

Під час одного з своїх виїздів він вдерся з озброєним почтом До садиби Тама і наказав привести йому Денг. Батько просив змилуватися, доводив, що дочка ще надто молода, але Део Ван Лан, презирливо знизав плечима, велів зв’язати Тама, а дівчину вночі згвалтував. На другий день насильник забрав її з собою, щоб віддати в дружини одному із своїх офіцерів.

Тоді сталася нечувана річ, безприкладне богохульство. Доведений до відчаю батько вголос знеславив Део Ван Лана. Цей навіжений образив можновладця, перед яким люди падали на коліна прямо в пилюку. За таке зухвальство – смерть. Нещасного привезли до Лаї Чау і там присудили до випробуваної кари: як завжди у таких випадках, було оголошено, що в ньому сидить злий дух, якого треба вигнати за допомогою колючої гілки куща нам тенг. Саме так Део Ван Лан зробив з Тамом, а тоді конаючого він наказав зашити в мішок і вкинути до Чорної річки.

Це була безсумнівна смерть. Але Там якимсь чудом уцілів. Течія викинула мішок на берег, і милосердні люди, нехтуючи небезпекою, у великій таємниці врятували засудженого. Коли французи зазнали остаточної поразки й деспоти разом з ними втекли за кордон, Тама перевезли додому і почали лікувати.

От на цьому шляху до Лаї Чау я зіткнувся безпосередньо з жахливими подіями. Їх ніхто тут не вигадував, вони існували в житті, про що, на жаль, надто виразно свідчило нещастя Тама.

– Яка з них Денг? – тихо спитав я Тунга, потай позираючи на присутніх жінок.

– Її немає! – відповів той.

– Померла? – спало мені мимоволі на думку.

– Ні, вона жива, але її немає у В’єтнамі.

– Део Ван Лан забрав її з собою до Франції?

– Ні, – посміхнувся Тунг, – адже таких, як Денг, було тут чимало. Надто дорого обійшлося б.

Я зацікавлено поглянув на Тунга. Його фривольний гумор був надто несподіваний за цих обставин.

– Де ж вона поділася?

– В Лаосі. Пішла туди з чоловіком, за якого її віддали.

Ми розпрощалися з родиною Тама і через дві години спускалися з гір у простору долину, в якій звивалася велика річка. Над правим берегом біліло мурованими будиночками красиве містечко Лаї Чау. Я дивився на нього, розчулений, з піднесенням, наче побачив уперше поважну і заслужену людину, про яку досі знав лише з героїчних оповідань. Я з радістю вітав Чорну річку, як добру знайому, яку зустрів після стількох днів поневіряння по гірських шляхах. Вона була тут молодша, ніж під Хао Біном, але така ж могутня, приваблива і водночас страшенно поривчаста і нестримана, справді гірська.

Не зупиняючись, ми проїхали містом. Бачили головну вулицю і кілька менших, поперечних. Було вже пополудні, час, коли в інших поселеннях розпочинався рух. А в Лаї Чау панував спокій, і тиша відразу впадала в око. Місто справляло враження мертвого. Ще й досі у Лаї Чау жили пристрасті родини Део. І коли Део зійшли зі сцени, місто негайно впало в летаргію, а нові соки його ще не оживили.

Але то не був занепад. Лаї Чау не зійде з карти світу. Незабаром воно розквітне, я певен, місто лежить у самому серці прикордоння, там, де схрещуються не тільки шляхи, але й інтереси трьох держав.

Проїхавши Лаї Чау, ми опинилися на пагорбі, що височів над південно-західним краєм міста. Тут стояли різні адміністративні будинки і казарми, споруджені ще французами: в них розміщалося колись командування так званої четвертої військової території, що охоплювала майже всю теперішню провінцію Тай Мео. На самій вершині гори містилася резиденція французького командуючого, яка досить добре збереглася. Тут нам запропонували квартиру. В цьому великому будинку, що дихав приємною прохолодою, є розкішна зала з кам’яним паркетом і кілька величезних дверей-порталів, які виходять на терасу.

Французи знали, навіщо будували навколо резиденції терасу: краєвид звідси навдивовижу чарівний. З височини, яка підносилася метрів на сто над долиною, видно Лаї Чау, що лежить наче барвиста іграшка на долоні. У цю ідилічну картину вдирається Чорна річка, непокірна посланниця китайських гір. Вона з шаленством напасника бореться з долиною в конвульсивних закрутах, поки знову не впадає в провалля між горами й зникає з очей, женучись за новими завоюваннями.

А гори? Тут вони громадяться вище, енергійніше, ніж раніше, зухваліше здіймаються схилами і глибше падають у безодню. Важко сказати, чого в них більше – прихованої загрози чи лагідної доброти? Але ясно одне: вони чудові. Французи, які збудували цю терасу, щоб милуватися чарівною величчю гір і долини, в останні роки свого панування позирали на ті гори з жахом: крізь заплутані пасма зі сходу потайними стежками просочувалися зловісні сили, що пророкували кінець тогочасним володарям.

Французи, мабуть, частенько поглядали й на північ. Там, на протилежному боці, у вилогах, створених Чорною річкою та її притокою Нам На, на скелястому високому мисі гордовито височіли кілька білих будинків. Так само, як і французькі поселення, вони панували над усією долиною й були показнішими, ніж будинки в місті, а один великий будинок, наче укріплений палац, здавався навіть більшим за резиденцію французького командуючого. Це було гніздо роду Део. Найвище укріплення спорудив син Део Ван Лана перед падінням колоніальної влади. Невже цей дурень був такий засліплений, що не помічав, як невблаганно наближалася історична розплата?