Текст книги "Дикі банани"

Автор книги: Аркадій Фідлер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 13 страниц)

ЩЕ ОДИН ПЕРЕЖИТОК

Прибувши до В’єтнаму, я одразу ж, ще на ханойському вокзалі, зустрівся з місцевими літераторами. Приємно відзначити, що ми легко знайшли спільну мову і встановили сердечні стосунки. Наші зустрічі й цікаві розмови відбувалися неодмінно за чашкою чаю, який чудово пахне квітами магнолії.

На одній із таких зустрічей Нгуен Ван Бонг, автор відомої повісті з часів війни під назвою «Буйвол», розповідав про труднощі, з якими він зіткнувся при написанні нового твору. Щоб ми краще зрозуміли його, Нгуен Ван Бонг переказав зміст своєї повісті. Молодий герой, що походив, як і сам автор, з дрібноміщанської родини, кохав дівчину, що належала до того ж класу. Це було на окупованій французами території. На заклик Хо Ші Міна, юнак покинув рідне містечко і наречену, прорвався через лінію фронту і вступив до лав руху Опору. Тут він познайомився з товаришкою по зброї, дівчиною з бідної селянської родини, свідомим бійцем революції, і вони покохали одне одного. Після війни, повернувшись до містечка, юнак побачив, що його колишня наречена лишилася йому вірною, і більше того: почуття хлопця до неї також не згасло. Тут і починається конфлікт. Юнак кохає обох дівчат. З однією його поєднує спільне походження, з другою – спільна політична платформа. Він не знає, яку взяти за дружину. Автор теж не знав, як же закінчити свій твір. І ми не могли йому допомогти.

Ця зустріч з Нгуен Ван Бонгом відбулася в перші дні мого перебування у В’єтнамі, коли я ще погано знав звичаї цієї країни. Якби це трапилося трохи пізніше, я міг би дещо порадити авторові. Мене здивувало, що він сам не додумався. Адже за в’єтнамськими звичаями, герой твору мав повне право одружитися з обома дівчатами. Багатоженство завжди було тут звичайним явищем, воно процвітало за часів імператора, існувало в період колоніалізму, існує й тепер, у народній республіці. Я знаю кілька випадків з сучасного життя, коли, як і в повісті Нгуен Ван Бонга, влада не тільки погоджувалася на двоєженство, а навіть радила його, як найсправедливіше людяне розв’язання таких ситуацій.

У християнських країнах існує погляд, що там, де вкоренилося багатоженство, неможливе справжнє кохання. Вьєтнам спростовує де. В’єтнамці глибоко відчувають, що в коханні найвище, і в їх літературі – поезії, драматургії, легендах – є чимало прекрасних творів про натхненне кохання, яке не тільки не поступається перед європейським, а може й перевершує його.

Навіть за теперішніх часів, коли країна пройшла крізь грози війни і революції, залицяння у в’єтнамців мають дуже поетичний характер. Так, наприклад, закоханому допомагають дві, рослини: ліана бетель і пальма арекі. Юнак приносить листя бетелю і пальмовий горіх своїй любій, і, якщо та їх бере, значить, дівчина поділяє його почуття. Чому саме бетель і арекі? Бо це, як розповідає поширена у В’єтнамі легенда, символи палкого почуття і непохитної вірності.

Колись два брати любили один одного так сильно, що важко було знайти подібну любов у всій країні. Та ось старший брат одружився з вродливою шляхетною дівчиною і в перші ж місяці забув про свого молодшого брата. Того це страшенно вразило; не перенісши завданого удару, він подався світ за очі. Через кілька днів, зовсім знесилений, молодший брат упав на березі річки і помер. Духи, що співчували його горю, з милосердя перетворили його у вапнякову скелю.

Незабаром старший брат зрозумів, якого горя завдав своїм щастям молодшому братові, і помчав шукати його. Добігши до річки, зібрав рештки сил і виліз на вапнякову скелю, щоб, затуливши очі від сонця, роздивитися навколо. Але на вершині він, знесилений, помер. Духи обернули його б пальму з довгим листям, схожим на долоню, що закриває очі від сонця.

Не дочекавшись чоловіка і його брата, дружина, сповнена лихих передчуттів, побігла їх шукати. Побачивши над річкою вапнякову скелю, на вершині якої росла пальма арекі, вона люблячим серцем зрозуміла все, що тут скоїлось. У жінки ще вистачило сил дістатися на скелю і обійняти пальму. Вона вмерла і стала ліаною бетелю.

Коли звістка про це долинула до імператора, він особисто приїхав сюди і наказав збудувати на честь вірного кохання чудову пагоду. З того часу стало звичаєм жувати листя бетелю і горіхи арекі з вапном, а закохані на доказ своїх почуттів дарують одне одному листя цих благородних рослин.

Кохання у молоді В'єтнаму буває таке палке і трагічне, що іноді призводить до самогубства. В Ханої я мешкав у віллі поблизу нібито досить глибокого озерця, яке називають Озером закоханих самогубців. Ті, хто зазнав сердечної катастрофи, приходили сюди топитися. Це були юнаки і дівчата, які не могли пережити розчарування в любові, але найчастіше смерті шукали ті, уперті батьки яких не погоджувалися на шлюб з коханим.

Одного травневого вечора симпатичний чоловік – радник Міністерства культури Суунг повіз мене у північну частину міста до так званого Великого озера, відділеного від Червоної річки потужною дамбою. Вулиці міста лишилися позаду, і шосе повело нас між двома частинами озера, з якого повівав свіжий вітерець. В травні у В’єтнамі вже стоїть нестерпна спека, а над Великим озером завжди прохолодно, і саме тут з вечора до пізньої ночі відпочивають люди. Шосе в цьому місці називається Дорогою закоханих, бо здебільшого тут гуляє молодь. Видно, Суунг хотів мені показати, що в’єтнамська дорога до соціалізму не виключає романтичної Дороги закоханих. І справді, ми помітили тут кілька десятків пар, що сиділи у малоосвітлених куточках над берегом, близенько притулившись одне до одного.

– Це справді закохані? – спитав я зацікавлено.

Суунг, типовий в’єтнамець, спочатку не зрозумів, що я маю на увазі, а коли я пояснив, жваво відповів:

– Ні, це наречені.

– Усі? Геть усі?

– Усі.

Колись тут наречену або нареченого вибирали батьки, причому вся церемонія супроводжувалася обрядами, що існували протягом віків. Основним було визначення посагу чи викупу, який батьки молодого повинні були платити батькам молодої. Як правило, викуп складався з десяти злитків золота, а це для середньої в’єтнамської родини становило досить значну суму. Отак «куплена» молода дружина приходила в дім чоловіка і тут неодмінно потрапляла під деспотичну владу не лише чоловіка, а й його матері. Свекруха вважала справою честі і своїм обов’язком – а може, то просто була помста за те, що довелося викинути стільки золота – якнайжорстокіше ескплуатувати невістку. В перші роки після одруження молода дружина в основному була попихачем і служницею у свекрухи, незалежно від того, як кохав її чоловік.

Нові часи і революційні ідеї послабили становище і обмежили владу свекрухи, значно знизили посаг, проте давні шлюбні звичаї уперто живуть ще й досі.

Шарль Мейє, мій товариш по мандрах у хащі Камбоджі, француз, який протягом десяти років вивчав звичаї індокитайських народів, розповідав мені про долю молодої француженки, що вже після другої світової війни вийшла заміж за в’єтнамця. Вони познайомилися і покохали одне одного під час навчання в Сорбонні. Одержавши дипломи, молоде подружжя поїхало до Сайгона, рідного міста чоловіка, і тут вскочили у препаскудну халепу через старі звичаї. Хоч свекруха й мала добре серце, але лишалася забобонною матроною, з гідністю якої було несумісне легковажне ставлення до її прав і обов’язків. Тому француженка з університетським дипломом мусила підкоритися всевладній традиції і в усьому догоджати свекрусі протягом «року – цей термін був такий короткий тільки тому, що чоловік узяв її, не заплативши батькам у Франції жодного злитка золота.

Одного разу, коли в їхньому сайгонському домі зібралися гості – там був і Шарль Мейє, – француженка при всіх обійняла чоловіка. Треба було бачити, який диявольський погляд кинула, на неї свекруха за таку зухвалість!

Розлучення для чоловіка здавна вважалося надзвичайно легкою справою, судовий процес тут був відповідно спрощений. Треба було знайти сім головних гріхів, за допомогою яких чоловік міг позбутися своєї дружини. Серед них найголовнішим була безплідність, потім докучливість характеру, передусім балакучість і надмірна заздрісність. Якщо любов пройшла, це теж вважалося підставою для розлучення, але чоловіки рідко з цього користалися, бо цілком законним було багатоженство. Чоловіки вдавалися до розлучення лише у виняткових випадках – адже робочі руки у господарстві завжди потрібні. До того ж при одруженні платять чималі гроші. Взагалі розлучень було небагато, бо й жінки не дуже прагнули до цього: доля розлученої жінки була сумна.

Багатоженство у В'єтнамі розв’язувало і понині подекуди розв’язує чимало родинних труднощів та громадських ускладнень, яких не позбавлені і громадяни тих країн, де узаконено одноженство. З роками дружина поволі виходила з-під свекрушиної влади, але водночас, старіючи, втрачала і любов чоловіка. Отож, зберігаючи добрі взаємини з чоловіком і права першості в домі, дружина погоджувалася – особливо, коли сама не мала дитини, – щоб чоловік вибрав собі другу жінку, звичайно значно молодшу. Частенько навіть сама ж її знаходила, бо для неї було не байдуже, яку товаришку життя вона бере під свій дах і до свого господарства. Взаємини між старою жінкою і молодою були точнісінько такі, як колись між першою жінкою та свекрухою: старша мала повну владу над молодшою, командувала нею, немов своєю служницею – і так до самої смерті. Це ніби своєрідна винагорода чи відплата за те, що перша дружина поступається перед іншою. Чоловік міг мати кілька дружин, але тільки перша залишалася повновладною хазяйкою в домі і матір’ю сім’ї. Навіть діти інших жінок по закону належали їй.

Багатоженство дозволяли собі лише заможні люди: кожна нова дружина коштувала більше за попередню, бо чоловік не тільки платив відповідну суму батькам нової нареченої, але й мусив робити коштовні подарунки першій дружині, немовби дякуючи за її згоду на новий шлюб.

Розмовляючи з в’єтнамськими приятелями, я цікавився, що змушувало молодих дівчат ставати другими дружинами, коли кожна з них могла вийти заміж за парубка і бути єдиною або першою дружиною. Мені пояснювали, що вирішальну роль у цій справі відігравало бажання мати забезпечене життя – гарантований горщик рису і чистий одяг. Більшість в’єтнамських юнаків забезпечити цим жінку не могли.

Мої співрозмовники, політично свідомі в’єтнамці, щиро розповідаючи про це, запевняли, що рано чи пізно багатоженство у них зникне, як і інші пережитки та звичаї. Але навіть у тих формах, які воно має тепер, цей пережиток тисячолітнього укладу суспільних відносин, що пустили у в’єтнамське життя глибоке коріння, не завдає особливої шкоди. Воно нікому не завдає кривди, не ображає нічиїх почуттів, не створює психічно ненормальних взаємин. Уже тепер багатоженство у В’єтнамі зникає, але й там, де воно ще є, в сім’ї здебільшого панує спокій і згода. Коли б цього не було, сказали в’єтнамці з усмішкою, то хіба влада народної республіки погодилася б на багатоженство?

Щоб докладніше уявити собі це явище, я розпитував про нього в багатьох своїх знайомих у Ханої і, здається, прийшов до висновку, що все саме так і є, як це пояснювали мені в’єтнамські товариші.

ЕКСПЕДИЦІЯ

Отже, про Тунга. Повне ім’я цього хлопця Буї Кванг Тунг, але ми називали його просто Тунг. Він був моїм постійним супутником у подорожі по В’єтнаму. На моє прохання Тунга приставили до мене ввічливі в’єтнамські власті. Супутник з нього, треба прямо сказати, незамінний. Років двадцяти п’яти, юнак чудово володів французькою мовою, знав її ще з дитинства. Шість років служив у війську, воював під Дьєн Б’єн Фу. Походив з інтелігентної родини. Батько його був, здається, банківським чиновником.

Тунг був дуже чемний, привітний, лагідний, послужливий і завжди посміхався. Своїм зростом він становив незвичайний виняток серед в’єтнамців – був майже на голову вищий од своїх співвітчизників.

З властивою йому сумлінністю Тунг у перші ж дні докладно розпитав про мої звички, нахили й плани, дбайливо записав усе це в своєму блокноті, прагнучи якнайкраще виконувати мої бажання. Його цікавило, коли я прокидаюся, коли лягаю спати, коли їм, яка страва і яка робота мені більше до смаку. Пообіцяв одвезти мене в бібліотеку і роздобути всі праці, що стосуються національних меншостей у В’єтнамі. Взагалі обіцяв показ'ати і пояснити все, що я забажаю.

– Невже все? – запитав я.

– Так, товаришу, все поясню.

– А чому, наприклад, увечері збирається перед готелем Хоа Бінг стільки рікш?

Тунг цього не знав, але й запитання вважав дивацьким жартом європейського гостя. Своє збентеження він приховав звичною посмішкою і далі чемно намагався виявити більше моїх бажань і потреб. Здається, ми поговорили про все, а хлопця ніби ще щось непокоїло. Виявилося, він хотів знати, які політичні проблеми у В’єтнамі мене найбільше турбують.

–. Мене передусім цікавить ваша природа, звичаї ваших національних меншостей: як у них одружуються, вмирають, як кохають, народжуються, працюють…

– Може, ви б хотіли знати про роботу профспілкових організацій, товаришу? – це вгамовувався Тунг.

– Ні! – вигукнув я, сміючись.

Хлопець не міг цього зрозуміти: адже я приїхав до В’єтнаму з країни народної демократії. А всі, хто звідти приїжджав, цікавилися політикою, профспілками і партіями, розпитували про видобуток вугілля, про земельну реформу… Довелося мені викласти на стіл усі книжки, які я привіз із собою. Показуючи ілюстрації до цих книжок, виданих різними мовами світу, я намагався пояснити Тунгові коло моїх інтересів: лісові звірі, джунглі і племена, що живуть у них. Я мужньо і палко обстоював свої інтереси. Але Тунг здивовано дивився на мене: він ніяк не міг зрозуміти, що ми цікавимось усім в’єтнамським, а не тільки політикою.

Мій намір зробити подорож в автономну провінцію Таї Мео і по дорозі завітати до Лаї Чау, що на північному заході В’єтнаму, зустрів у Ханої повну підтримку. Міністерство культури спорядило навіть спеціальну експедицію для мене. В ній брали участь кільканадцять чоловік – чотири шофери, кухар з помічниками, фельдшер, два солдати, мій особистий ад’ютант Ву Бої Хунг. Керівником експедиції був офіцер в’єтнамської армії симпатичний Лю Тхі Дьєн. Звісно, з нами їхав і Тунг. У розпорядження експедиції було надано дві автомашини – грузовик і радянський газик. Ми мали доволі харчів, різні прилади і навіть маленьку пічку, де можна було спекти хліб.

У перший день нашої подорожі лагідно світило сонце. Періоди виснажливої спеки і літніх дощів уже минули. В Дельті закінчилися жнива, селяни відпочивали, ходили один до одного в гості. На дорогах було повно людей у конічних солом’яних брилях, усі вони наче кудись поспішали і майже всі тримали на плечах довгі коромисла з ношею. Брилі й коромисла – невід’ємні реквізити країни, їх можна було бачити всюди.

На річках, яких у Дельті безліч, ми побачили незрозумілі величезні риштування. Подекуди їх було так багато, що здавалося, ніби то ліс дерев’яних скелетів якихось пекельних машин. Скрізь, де тільки була вода, люди розставили сіті на рибу, вірніше, на рибку, рибчинку. Бо хоч тутешні води й дуже рибні, але всю рибу таких розмірів, як долоня, і більшу давно вже виловили.

Вражаюча невідповідність між величезними спорудами для ловлі риби і надто скромними результатами цієї ловлі свідчила про наполегливість людей і їхню безприкладну терпеливість.

Хвилин п’ятнадцять я стежив за одним рибалкою. Він раз у раз занурював у воду сітку на довжелезній жердині, але не спіймав жодної риби. Та своєю непохитною стійкістю він завоював мою щиру повагу.

Країна рисових полів, широка й рівна, як стіл, з безліччю сіл, захованих у бамбукових гаях, країна каналів і каламутних річок з низькими берегами була якась спокійна й нічим особливим не відзначалася, хіба що родючою землею. Та коли Тунг, зітхнувши, сказав: «Як тут гарно!» – я його добре зрозумів. Повітря насичене бадьорою свіжістю, а країна – великою історією.

Понад дві тисячі років у безперервних боях в’єтнамці захищали північні кордони Дельти. Там, на краю долини і в горах, їм доводилося завжди пильнувати із зброєю в руках'. Багато хто гострив зуби на родючі лани Дельти, але хоробрі в’єтнамці не влускали нападників. Хвилі завойовників розбивалися об опір захисників і, відкинуті в гори, або залишалися там, або гірськими стежками сунули на захід, у долину річки Чорної і ще далі – до Лаосу, Сіаму і Бірми.

Коли подивитися на кольорову етнографічну карту сучасного В’єтнаму, то однорідні групи населення можна побачити лише на території самої Дельти і вздовж морського узбережжя, де щільною групою живуть в’єтнамці племені кінх. Позаду Дельти, в горах, тобто на дев’яти десятих території В’єтнаму, карта поцяткована так, ніби то несамовита картина якогось футуриста. Цю територію населяють кілька десятків народностей і племен.

Виїхавши з Ханоя, ми відразу ж побачили гори, які вимальовувалися в блакитній далині на західному боці горизонту. За годину швидкої їзди ми наблизилися до них. Кількасотметрові стрімкі скелясті велетні самотньо стирчать серед рисових полів, а далі зливаються в гірські пасма. Тут, на неродючих гірських схилах, живуть люди досить численного племені муонг, що прославилося своїм акробатичним танком «бамбука».

Внизу, в родючих долинах, мешкають в’єтнамці, які оселилися тут багато віків тому.

Разом з людьми по шосе йшло багато собак. Часто вони, зручно вмостившись, лежали посеред дороги, не звертаючи ніякої уваги на автомашину. Щоб не задавити їх, шофер мусив об’їжджати.

Народи В’єтнаму, Лаосу і Камбоджі, а також китайці їдять собаче м’ясо. Тільки плем’я яо, яке в’єтнамці називають ман, становить один з небагатьох винятків. За міфічною легендою їхнім прабатьком був пес, через те жоден яо нізащо в світі не з’їсть собачого фрикасе. Інші народності й племена вважають, що собаки – їстівна тварина, як свині або домашня птиця.

За кілька кілометрів од містечка Хоа Він ми побачили на шосе гицеля. Я попросив зупинити машину і вийшов. Мої товариші Хунг, Тунг і Дьєн вискочили за мною. Гицель на невеличкому візку віз кількох собак. Кожен з них сидів окремо у плоскому кошику. В таких кошиках тут возять на базар свиней. За візком бігли ще чотири собаки. Їх зв’язали між собою так, що один без одного не міг втекти. Але собаки й не думали тікати.

Ця картина для європейця дуже незвична, та хіба розчулився б я, побачивши, як везуть на базар курей? Звісно, ні.

Не слід забувати про одну важливу, а може й вирішальну обставину: на Сході люди споконвіку голодували. Щоб не померти, вони їли все, що потрапляло до рук. Певна річ, навчилися їсти й собак. Європа навіть у найтяжчі часи не переживала таких нестатків.

Неподалік Хоа Біна ми під’їхали до великої річки і просувалися вздовж берега. Це була річка Чорна, після Червоної – найбільша водна артерія Північного В’єтнаму. Як і всі місцеві великі річки, вона бере свій початок у Китаї, в горах Юннань. В її басейні живуть переважно таї, народ із знаменитими і особливими звичаями, з якими я мав ближче познайомитися трохи згодом.

Хоа Бін – чимале містечко, в ньому понад дві тисячі населення. Розкинулося воно в тому місці, де річка Чорна витікає з гірських ущелин Сіп Сонг Чо Таї і створює широку рисову долину. Це останнє зосередження в’єтнамців: звідси на захід живуть уже національні меншості. В горах, що оточують місто, оселилося плем’я муонг.

Коли ми в’їхали до містечка, нас вразило незвичайне пожвавлення і святковий настрій мешканців. На головній і, здається, єдиній вулиці багато людей, особливо молоді. То було сьоме листопада, річниця Великої Жовтневої соціалістичної революції! Озброєні фотоапаратами, ми швидко змішалися з юрбою. Я, єдина в Хоа Біні і в цілій околиці європейська дивовижа, типовий довгоносик, як називали колись в Азії європейців, а до того ж ще поляк – балан, як казали в’єтнамці, викликав доброзичливу сенсацію. В очах жителів містечка я був ювіляром; правда, тут знали, що поляк – не росіянин, але ж Польща і Радянський Союз – сусіди і розташовані десь там в Європі так далеко від Хоа Біна.

Хунг, Тунг і Дьєн дружнім колом оточили мене. До них приєдналися двоє солдатів з експедиції і шофери. Усмішки, знайомства, дружні потиски рук. Підходили місцеві і повітові службовці і ще якісь люди, і всі тиснули мені руку. Я сердечно привітав учителя і начальника поліції, потискував руки дорослим, юнакам і дітям, поздоровкався з якимось чоловіком у тюрбані, що був страшенно вражений. Потім виявилося, що він з племені муонг.

Тунг, Дьєн і Хунг червоніли від задоволення. Раптом Тунг почав весело про щось розмовляти з групою молоді і потім звернувся до мене.

– Ви, товаришу, знаєте, як ми любимо нашого президента і чому називаємо його Дядечком Хо?

– Авжеж знаю.

– От і тутешні діти називають вас, товаришу, Дядечком, – закінчив урочисто Тунг.

В’єтнамський народ надзвичайно гостинний. Скільки я подорожував по цій країні, мене всюди зустрічали так само щиро і сердечно, як у Хоа Біні, особливо молодь.

На своєму шляху ми зустрічали багато дівчат, молодших і старших, рідше – жінок. Вони були не такими сміливими, як хлопці, але теж зацікавилися баланом. Я помітив, що Тунг, Дьєн і Хунг майже зовсім не звертали на них уваги, а якщо й кидали погляд, то мимохідь, ніби вважали дівчат за надзвичайне зло, від якого мене треба оберігати. Коли траплялося, що в натовпі ми могли зіткнутися з групою дівчат віч-на-віч, товариське коло скеровувало мене в інший бік. Звичайно, шкода! Мені дуже хотілося сфотографувати їх. В усякому разі дірки в небі від цього не було б.

Ввечері, коли стемніло, на закінчення свята на площі показували радянський кінофільм.

Не дочекавшися кінця фільму, ми пішли на квартиру, відведену для нас на постоялому дворі, що належав адміністративному комітетові. Тільки-но ми появилися, як із темряви виринув молоденький Ху Ван Туйєн і відразу повів мене вмиватися: на подвір’ї, під дахом, було приготовано миску з теплою водою, пахуче мило і свіжий рушник. Я повинен був помитися до пояса. Ху Ван Туйєн був з усіх поглядів винятковим юнаком: круглоголовий і дуже схожий на ескімоса, він відзначався також чисто ескімоською благодушністю. На його обличчі грала широка посмішка, і він завжди наспівував щось веселе. Чарівний хлопець.

Після Туйєна мною заволодів Данг Льє, наш санітар, якого ми прозвали «доктором». На свої, двадцять років він був надто поважний і наполегливий, зовсім не такий, як Туйєн. Данг Льє за допомогою Тунга спокійно, але категорично зажадав, щоб я ковтнув пілюльки хініну.

– Я маю ліки від доктора Перожинського, – відповів я, – і вживаю їх раз на тиждень.

Вечеряв я, як і завжди потім, у приємному товаристві Дьєна і Тунга. Страви були смачні, в’єтнамсько-європейські: курка, свинина, рис, різні овочі, сирі банани, китайський чай, а на десерт міцна й запашна в’єтнамська кава. Ну і по кілька маленьких ковтків лікувального шампанського, яке ми поділили на трьох.

Я дуже полюбив Дьєна, керівника експедиції, йому було тридцять п’ять років, але скидався він на двадцятирічного юнака. Його рухи, його вдача, манера говорити були якісь лагідні, майже жіночі. Проте всі знали, що під час війни Дьєн був прикладом стійкості, мужності і витривалості. На вигляд він був людиною зовсім не енергійною, робив усе дуже спокійно, просив майже пошепки, але слухали його з першого слова. Яка дисципліна була в нашій експедиції! Я відчував, що це тип офіцера, створений великою, двохтисячолітньою традицією хороброго народу, тип, цілком відмінний од войовничого солдата, до якого ми звикли в арміях Європи.

По вечері, коли ми сіли пити каву, до нашого столу, чемно вітаючись, підійшов літній в’єтнамець. Літній, бо мав уже сорок п’ять років. Це був Нго Ван Кві, наш перший кухар, худий як тріска. Він нахилився до Тунга і щось прошепотів йому.

– Товариш кухар, – звернувся до мене Тунг, усміхаючись, – питає, чи смачною була вечеря і чи досить їжі.

– Якщо так і далі піде, – вигукнув я сердечно, подаючи кухареві руку, – то ми повернемося до Ханоя гладкими, як свині.

Кві подякував і задоволений відійшов.

Чи був я щасливим цього вечора?

Так, я був щасливий, адже ми стояли біля підніжжя неприборканих гір, де нас очікували пригоди. А сам факт, що я ставив собі таке запитання, про дещо говорив. Я знав, що мене оточує доброзичливість людей, ладних стати догори ногами, щоб мені догодити, але догодити так, як вони це розуміли.

Я ліг спати під щільною сіткою від москітів.

А тим часом під стелею нашого будинку лунали веселі голоси ящірок-гекконів, невтомних ловців комах. Пристрасно, визивно, пожадливо бриніли їхні бойові прицмокування:

– Гек, гек… – кидали вони короткими серіями. У напівсні я сприймав їх, як дружні вітання.

Мене вже зморив сон, коли я відчув, що хтось тихенько підкрався до моєї постелі і обережно обмацав її. Я заспокоївся. То Туйєн, радісний співак, кругленький хлопець, опікун мого сну: обережно, щоб мене не розбудити, він оглядав, чи протимоскітна сітка щільно прилягає до ліжка. Розчулений таким піклуванням, я міцно заснув.