Текст книги "Дикі банани"

Автор книги: Аркадій Фідлер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 13 страниц)

Усі чиновники мали озброєні особисті загони, хоча народ, здавалося, міг усунути несправедливого деспота і замінити його іншим членом феодального роду, але він рідко коли міг скористатися з цього: деспот, який уже обростав пір’ям і мав збройну силу, не давав скривдити себе. До того ж верхівка не була жорстокою по відношенню до таї, бо потребувала допомоги для обдирання всіх сусідніх меншостей – пуоків, са, манів і навіть мео.

Ця феодальна система і панування окремих родин тривали ще задовго до прибуття сюди французів, які, завоювавши країну, використали той лад. Колонізатори не контролювали феодальних господарств, їх цікавило тільки, щоб вчасно вносили до центральних кас призначені суми податків і не робилося таких зловживань, які могли б спричинитися до заворушень.

Те, що нам розповідав в’єтнамець з Йєн Чау, більш-менш збігалося з відомостями, які я вже мав. Але мені хотілося перевірити правдивість його розповіді, і я попросив запитати, чи знає він звичаї гостинності таї.

Здивований в’єтнамець запитливо подивився на Тунга.

– Якщо йому неприємно про це розповідати, – додав я, – то нехай це залишиться вашою таємницею.

– Та що ви! – квапливо запевнив мене Тунг. – Ми не маємо перед вами таємниць!..

– Дякую. Отже, чи знає він щось?

Так, він знав і, заохочений моїм поглядом, а також словами Тунга, дав докладні пояснення.

Таї, що протягом віків заселяли родючі долини, незважаючи на навали ворогів, жили в достатку. З незапам’ятних часів гостинність вони вважали найбільшою з чеснот. Приймання гостей перетворилося у них майже на релігійний обряд. Доходило навіть до того, що господар, намагаючись в усьому догодити гостеві, пропонував йому свою дочку.

Дівочій честі ніхто не надавав тут великої ваги, як то було, наприклад, у в’єтнамців з Дельти. Таї були навдивовижу яскравою протилежністю в’єтнамцям: вони від щирого серця розважалися, любили випити, потанцювати, пустували, не думаючи про завтрашній день. Дівчата поводилися цілком вільно. Але позашлюбних дітей у таї не було – такий категоричний і непохитний закон звичаїв, якого додержувалися з давніх-давен.

– Цей звичай зберігся і до сьогодні, – чесно признався в’єтнамець, – але тільки в глухих селах, розташованих далеко від головного шляху. Тут, понад битим шляхом, цей звичай уже зник, поступився новим законам, що йдуть з Дельти…

Я був сердечно вдячний в’єтнамцеві за те, що він розкрив переді мною цікаві старовинні закони і звичаї. Коли нам подали обід, він наказав принести шкуру тигра, якого застрелив тиждень тому. Я висловив бажання придбати її.

– Але це молодий тигр! Малий! – застеріг в’єтнамець.

– Дрібниці. Нехай буде молодий…

Шкуру принесли, і тоді виявилося, що то не тигр, а пантера. Очевидно, в мисливських справах цей в’єтнамець розумівся гірше, ніж у людських. Шкури я не купив, бо вона була зіпсована, мабуть, хижак довго захищався, перш ніж його вбили. В’єтнамець обіцяв приготувати для мене кілька шкур справжніх старих тигрів, коли ми повертатимемося через Йєн Чау до Ханоя.

– А тепер я міг би, – посміхнувся він, – дати вам тільки живе ведмежа…

– Ведмежа? – зацікавився я. – Де воно?

Звіра привів на ремінці його власник. Він упіймав його на своєму кукурудзяному полі, куди малюк з матір’ю-ведмедицею заблукав уранці, щоб поїсти кукурудзи. Ведмедицю застрелили, а малюка легко наздогнали і схопили живцем.

Ведмежа, стоячи на задніх лапах, сягало майже трьох чвертей метра. Було йому, мабуть, не більше як півроку, проте гострими зубами воно вже вміло добряче кусатися. Але кілька цукерок одразу підкупили звіра, і він дозволив себе погладити.

Ведмежа було геть чорне, тільки виділялася біла смужка, під ключицею, наче білий комірець, і біла нижня губа. Я дивився на нього з цікавістю. Адже, як і народи племен мео, яо чи пуоки, звір був жителем гір, населяв усі гірські пасма південної Азії, від Гімалаїв аж до японських островів, де айни обожествляють його.

Проте щоб купити ведмежа, яке зв’язало б мене по руках і ногах, не могло бути й мови; зрештою, і таї не був схильний до такої операції.

– Він дуже любить звіра? – здивувався я.

– Любить! – В’єтнамець скривив губи, від чого ще більше випнулися його верхні зуби. – Він хоче позбутися своєї хвороби – подагри.

– За допомогою ведмежа?

– Саме так. Він годуватиме його, а потім уб’є і використає жовч на ліки. Жовч ведмедя – це найкращі ліки.

Я уже знав, як високо цінували в Азії жовч ведмедя, а ще більше людську жовч. Вважалося, що це прекрасний, майже чудодійний цілющий засіб. Ще в XIX столітті лаотянці організовували експедиції проти народів мой в Аннамських горах, щоб здобути людську жовч на ліки.

Мені було шкода цю красиву тварину, яка мала стати жертвою, але нічого не можна було вдіяти.

Коли таї відійшов, тягнучи на повідку кудлатого полоненого, в’єтнамець сказав:

– Раніше так само тягнули пуоків…

Через півгодини по обіді ми мали вирушити далі. Поки товариші улагоджували справи в адміністративному комітеті, я подався в місто разом з молодим таї, який трохи розмовляв по-французьки, і, здається, був службовцем у комітеті.

Містечко складалося з самих бамбукових хат. Будівлі адміністрації були найбільші і стояли на схилах. Будинки в’єтнамських купців – значно менші – вишикувалися вздовж самої дороги, а на краю оселі, на кінці вулиці, що вела до рисових полів, стирчали на палях хати таї. Будинки адміністрації і в’єтнамців стояли не на палях, а прямо на землі. Всі забудови мали солом’яні дахи.

Ми пішли до халуп таї, сподіваючись знайти там цікаві види для фотографування. Біля однієї хати, що стояла край рисового поля, побачили натовп і попрямували туди. Люди оточили бабусю, що звивалася на подвір’ї в якомусь безпомічному, невдалому танку. Вона була зодягнута надто строкато: найрізноманітніші стрічки, пояски, ланцюжки. Мій супутник, побачивши її, мовив зворушено:

– Мот нхінг!

– Що це означає? – спитав я. – Хто вона?

– Чарівниця! – сказав він.

– Можна підійти ближче? – завагався я.

– Мабуть, можна, – відповів той.

Ми стали поряд із глядачами, які, захоплені зненацька несподіваною появою європейця, не знали вже, на що більше витріщати очі. Стара поставила недалеко від хати клітку, до якої за хвилину перед тим посадовила курку і кілька курчат. Це була, як виявилося, знахарка запрошена до хворого. Її пацієнт, хлопчик років шести, стояв заплаканий трохи осторонь, біля своєї матері, яка тримала його за руку.

– На що він хворіє? – запитав я.

– Зуби болять, – пояснив таї, спитавши перед тим сусідів, що стояли поряд з нами.

Тим часом баба, мугикаючи собі під ніс щось незрозуміле, дрібочучи, наче в танці, ногами і старанно вимахуючи руками, дала хлопцеві випити коричневої рідини й потім почала виганяти з нього хвороби. Біль, зрозуміло, походив від бісика, що засів у зубі. Слід було його звідти виманити. А мудра знахарка – як запевняв мій супутник – вміла робити це чудово, бо вона – видатний спеціаліст щодо духів, домовиків і всякого іншого чортовиння. Чарівною паличкою жінка торкнулася обличчя переляканого хлопчика, потім провела нею по тілу вниз аж до п’ят, далі завитками по землі до курятника, горлаючи: «Цип, цип, цип». Невидимий для нас, але паскудний бісик під дією магічної сили мав залишити зуб і йти слідом за паличкою. Коли баба наблизилася до клітки з курми, вона раптом відчинила її, впустила нікчемника всередину і хутко замкнула, щоб не втік. Ніхто з присутніх, звичайно, того бісика не бачив, але у всіх був такий вираз обличчя, ніби вони вірили, що стара чародійка ув'язнила маленького злюку.

Я хотів сфотографувати цю сцену, але таї запротестували, роблячи грізні міни і знаки, щоб я не лякав домовика. Я скорився і слухняно сховав апарат.

Бісик уже не повернувся до хлопчика. Зуб – о диво! – перестав боліти. Не має значення, що саме так ефективно вплинуло: хвилювання пацієнта, чи, ймовірніше, рідина, яку дала йому випити стара, – напевно, відвар вгамовуючих біль рослин, – досить того, що все закінчилося щасливо.

Ця маленька сцена на околиці Йєн Чау, що тривала не більше кількох хвилин, допомогла мені краще вникнути в закамарки інтелекту таї, ніж велика, серйозна лекція. Важко сказати, чи вірили присутні в наявність бісика в зубі. В мене склалося враження, що всі, на чолі з самою знахаркою, прекрасно розважалися, що це була просто театральна вистава, а не похмуре вигнання сатани з людини. Лагідний народ, який любить розваги і цурається турбот, як диявол свяченої води, напевно, сидів по самі вуха в забобонах, але навіть у них він знаходив добру нагоду коротко розважитися.

БУЯННЯ ДИВНОЇ ПОЕЗІЇ

Відразу ж після Йєн Чау починається звичайний для цієї країни краєвид. Фантастичні гари і пущі, буйні і неуярмлені. Позаду лишилися долини з рисовими полями, і ми вже минали перевали, їдучи по голих вершинах, понад стрімкими урвищами. Таї тут не було, тільки зрідка траплялися невеличкі поля і хатинки мео, розкидані на далеких недосяжних схилах.

У нижніх частинах яруг, де було найвологіше, витягували свої довгі шиї дикі банани. Це переконувало мене в тому, що саме тут їхня батьківщина. Потім нова радість – ще одне цікаве відкриття: тут росте чудова декоративна рослина, яка так само підкорила увесь світ і належала до найпрекрасніших. Серед зеленого хаосу впадало в очі її гігантське листя, червоне, як полум’я, і розчепірене, немов пальці щасливої руки. Невже щедрі гори Сіп Сонг Чо Таї були батьківщиною і цієї чудової рослини?

Крім того, в цих лісових хащах сиділи духи – лісові пі со, і гірські – пі пунг. Ці злі духи ловили нерозсудливих людей, які насмілювалися забрести у таке бездоріжжя. Через них мандрівники частенько збивалися на манівці і не раз, блукаючи, гинули. Отож, виходячи в дому, належало пам’ятати про духів. Корисно було принести їм заздалегідь маленьку жертву, ну хоча б чарочку горілки, яку набожно простягали туди, де мали бути духи, а потім її випивали самі.

Гіршими були духи, які іноді перевтілювалися в тигрів, бо ці звірі були розумніші й більш хижі, ніж звичайні тварини. Але найгрізнішими були демони ні поп, що вселялися в деяких людей. Ці люди, самі того не відаючи, сіяли навколо себе хвороби, нещастя й лихо. Тільки найхитрішим чаклунам вдавалося викрити їх і знешкодити.

Ми зустріли кількох мандрівних мео. Їх легко було розпізнати по широких срібних кільцях, що їх носили всі мео. Молоді чоловіки здебільшого прикрашали себе кількома кільцями. Це, очевидно, було ознакою їхньої чоловічої гідності, так само, як у дівчат, – ознакою жіночності і їх успіхів у сердечних справах. Закоханий хлопець, якщо почуття було взаємним, дарував на пам’ять своїй коханій срібне кільце. У мео це вважалося ознакою хорошого тону. Дівчата, не соромлячись, з гордістю носили й по кілька таких кілець.

З першого ж погляду вражали обличчя мео. Приємні і непогані, вони були плоскими, з виразно монгольськими очима і носом. Це свідчило про те, що народ, мео ближчий до монголів, ніж до китайців. Такі ж риси вразили мене й тоді, коли я зустрів у китайському поїзді двох мео. В їхній поставі була приваблива щирість і простота. Вони дивилися у вічі з шляхетною гідністю людей, які на протязі тисячоліть вважали найбільшим і єдиним своїм багатством особисту свободу.

Коли мео частували їх цигарками, вони брали їх залюбки, але, мені здавалося, робили це для того, щоб не образити нас. Мео вірні друзі і союзники в’єтнамців ще з часів війни. У відношенні до іноземців, вони стримані й сповнені гідної скромності.

Там, де гори, які ми об’їжджали, розступалися, утворюючи долини, неодмінно траплялися поселення таї: у зручних місцях люди обробляли свої рисові поля, а поблизу на палях здіймалися їхні хати.

Яка релігія у таї? Охоче відповів би, та не знаю. Затиснуті з одного боку Лаосом, а з другого північнов’єтнамською Дельтою, отож поміж буддійських лаотянців і конфуціанських в’єтнамців, таї знаходилися наче в якійсь порожнечі між могутніми крилами двох азіатських центрів і релігійних осередків, якими були Індія і Китай. А втім, ні від одного, ні від другого сюди не дійшли хвилі нових вірувань. Таї й донині зберегли первісну релігію всіх східноазіатських народів – культ предків і досить примітивний анімізм. Таї – народ досить високої культури, у них завжди була непогана громадська організація. Тим більш дивно, що їх не торкнулися новітні релігійні впливи. Мабуть, неприступні гори відрізали таї від культурних течій з заходу і сходу.

В країні Сіп Сонг Чо Таї не було пагод, як у Лаосі і в Дельті. Не було також бонз, вуличних постатей у жовтих тогах, характерних для цих країв, які, щоправда, тепер зустрічаються рідше і в Дельті. Посередництво між людьми і невидимими силами здійснювали щодня батьки сімей, чаклуни, а під час важливих церемоній і свят – голови феодальних родів.

У релігійних справах Схід не знав того войовничого фанатизму, що існував на Заході. Вибачливе ставлення до інших культів тут було принципом. Навіть у відлюдних гірських місцевостях до всього, що десь-інде викликало побожну запопадливість, ставилися з поблажливою усмішкою. У таї дуже розвинена поетична жилка. Вони легко і спритно вкладали життєві факти у поетичні шати напівказок, напівмрій. Легенди для них мали таке ж значення, як і народні літописи, які вони глибоко цінували. Безтурботні філософи й охочі до незвичайного залюбки вбирали все, що їх оточувало, вводячи у сповнені пригод оповістки епічні образи, драматичні метафори і параболи.

Майже біля кожної хати таї за кільканадцять кроків стояла скромна маленька хатинка, точна мініатюрна подоба звичайної хати. Разом з палями вона була заввишки не більше як півтора метра. Спочатку я подумав, що це курник. Але то був вівтарчик, присвячений духам предків дружини господаря дому. Тільки тут жінка мала право поклонятися своїм дідам, а не в хаті, де на почесному місці стояв вівтарчик предків чоловіка. Жінки посідали в громадському житті другорядне місце, в усьому прислужували чоловікам. Маленькі розміри хатинки відповідали їхній незначній вартості на цьому світі.

А звідки палі? Чому таї завжди будували хати на палях? Може, для того, щоб уберегтися від вологи? Аж ніяк!

Давно колись Тао Кунг Тунг, вождь таї, полюючи на оленів, зустрів у гущавині молоду чаклунку, доньку короля драконів. Королі драконів славилися своїми прекрасними доньками. Вождь таї закохався у дівчину. У них народився син Тао Кінг Тінг, який згодом став знаменитим стрільцем і ставним королевичем. Замолоду хлопець частенько ходив з батьком на полювання.

Якось у лісі юнак постояв під деревом. Потім він пішов собі, а самиця мавпи гібона, Нанг Нхі, зіскочила з гілки і старанно обнюхала те місце, де стояв королевич. Від цього вона народила красеня сина, Ам Ка. Мавпи на Сході – дуже благородні і шановані істоти, і коли наступного року молодий королевич побачив мавпу Нанг Нхі з дитинкою і довідався, що це його син, він узяв маля на виховання. Ам Ка ріс добрим хлопцем і хорошим воїном. Виховуючись серед людей, люблячий син не міг забути свою матір, що жила в лісі, і тужив за нею. Він страждав від думки, що ніколи не зможе зустрітися з матір’ю, бо мавпи, як відомо, неохоче сходять на землю. Успадкувавши владу після діда і батька, Ам Ка став начальником таї і тоді вирішив зустрітися з матір’ю. Тому й побудував свою хату на палях: мати, не торкаючись землі, могла приходити до нього з верхівок дерев. Всі таї наслідували приклад улюбленого вождя і саме тому почали зводити свої житла на палях.

Таї – мешканці гірських долин і ніколи не живуть на схилах. Отож палі рятують їх від поводі. Життєва необхідність стала звичаєм, і народ дав йому зворушливе казкове пояснення, показавши цим свої поетичні почуття.

Таї дуже люблять життєві втіхи, не знають пекла, не мають чистилища. Їхні душі по смерті відлітають одразу на небо, де не володарює бог, і живуть так само, як жили на землі, тобто одні купаються в достатку, в розкошах, проводять час у блаженному неробстві, а інші мусять працювати, служити цим щасливим. І це вже навіки. А от куди потрапить душа, буде спочивати вона на трояндах чи працювати в поті чола, це залежить від земних заслуг людини. Які ж то заслуги? Річ проста, слід поводитися чесно і благородно, але передусім треба бути багатим. Хто заможніший, хто щедріше приносив духам жертви, того чекало на небі більше щастя, спокусливі розкоші, блаженство і насолоди. А оскільки частина жертв діставалася як данина феодальним панам, всі прекрасно розуміли, що той, хто найбільше догоджав панам, в першу чергу йшов до раю.

Хунг, який мав швидкий погляд орла, пильно вивчав околиці, які ми проїжджали. Він перший зауважив свіжу могилу. Кроків за сто від дороги в гущавині на пагорбі замайоріло щось кольорове. Це був біло-червоний прапор на високій щоглі. Ми зупинили машину і стежкою рушили на узгір’я. Водій поспішив у село покликати старосту. Незабаром з’явився старий таї у чорному каптані і такому ж завої на голові, що прикривав його вуха і шию начебто від злих духів.

Ми підійшли до могили. На ній було накидано стільки речей і всіляких дрібниць, що спочатку всі розгубилися. Чого там тільки не було: дві маленькі хатинки і невеличкий тин, різноколірні стрічки і дерев’яні скульптури, паперові вирізки, а на велетенській щоглі найрізноманітніше дрантя.

Старий таї ввічливо і терпеливо почав пояснювати, а Тунг перекладав його слова. У цей хаос поступово входив порядок. Кожний предмет набував якогось значення, кожна крихта – виразу, а ганчірка – незвичайної ваги. Ого, як розгулялася уява таї на цій могилі! Знову напівзачарований, я питав себе, хто ж вони, ці славетні таї, – діти чи мудреці? Напевно, і ті, й другі, а насамперед істоти, яких торкнулося буяння дивної поезії, сповненої прихованого гумору і, можливо, якоїсь затаєної великої насмішки.

Небіжчик походив із сусіднього села Пан Боонг. Він, очевидно, був досить заможним, бо з його господарства на поминки, чи то пак, пробачте, на жертву для його душі, – забили двох волів, три свині. М’ясо цих тварин з’їли. А крім того, з’їли ще двісті кілограмів рису і випили не одну сотню літрів горілки. Поки родичі, приятелі і всякі кумоньки з навколишніх сіл їли, пили й веселилися, труп кілька днів лежав у хаті, обкладений кусками срібла довкола шиї, щоб дух на тому світі міг цим сріблом покрити витрати на подорож. Чаклун, вимахуючи шаблями, які тримав у руках, закляттями полегшував відхід душі. Робив він це власне для особистого захисту, бо душа померлого відходила неохоче, а часом і скликала на допомогу інших духів, щоб пожартувати з добрими людьми.

Потім надвечір чоловіки винесли небіжчика на ношах до найближчого узгір’я, де заздалегідь було очищено від заростів місце для могили і приготовлено велику купу сухого дерева, щоб спалити останки. Звечора запалили багаття, а вранці, коли вогнище пригасло, найстарший син (померлого вигріб з попелу обвуглені кістки, поклав їх в урну і закопав у землю. Але на цьому похорон не кінчився. Ні, це був тільки початок церемонії, бо ж роздратована душа не хотіла покидати світ живих і могла наварити людям поганого пива й накоїти лиха. А йшлося про те, щоб вона була в доброму гуморі і лишалася доброзичливим опікуном для родини. Треба було показати душі, як її вшановували на прощання, скільки докладено зусиль, щоб вона на тому світі лишилася щасливою.

Насамперед над місцем, де закопали урну, збудували на палях двометрову хатинку, точну копію хати, в якій жив колись цей чоловік. До хатини приставили маленьку драбинку, щоб душа могла зайти всередину і відпочити. Поблизу посадили по кущу бананів, цукрової тростини і ананаса, щоб душа ніколи не знала голоду. Навколо хатинки і садочка поставили тин з хвірткою, а за кілька метрів перед хатинкою і поза нею поклали дві великі каменюки, які значно пізніше, коли все інше розсиплеться в порох, вкажуть нащадкам на місце поховання. В хатинці стояли пляшки з горілкою, чаша і полумисок рису на один день. Душі навіть не треба було підводитися, щоб з’їсти ці запаси: дві стрічечки, жовта і біла, вели від закопаної урни вгору, до хати, де стояла їжа. Це був, так би мовити, травний тракт душі.

– Так, усе вже ясно як день! – сказав я Тунгові, хоч досі терпляче слухав. – Багато ще таких подробиць?

– Дуже багато! – відповів друг хвалькувато.

– Тоді, може, подякуємо старому? – пробурмотів я.

– І поїдемо? – здивувався Тунг. – Не можна!

– Чому?

– Ми б завдали йому великої прикрості! Таї вважатимуть це поганою ознакою для себе. Престиж…

– До дідька той престиж!..

Але нічого не можна було вдіяти. Цей келих, раз почавши, треба було випити до дна. Отже, ми слухали далі розповідь таї.

У хатині покладено шматок сітки від москітів, маленькі подушки і навіть люльку для куріння опіуму. Під хатиною, на землі, над тим місцем, де закопали урну, поклали шапку небіжчика і його стару куртку, щоб душа могла прикритися від нічного холоду. На хатині було розвішано в’язки з тоненьких бамбукових пасків у формі кілець, і кожна розумна людина знала, що це гроші, потрібні душі на тому світі. Висів там і кошик для рису, а біля драбинки лежала купа бамбукових стружок, щоб душа могла розкласти собі багаття.

Недалеко від хатини, за тином, у землю закопали таку високу щоглу, що вона стриміла над верхівками сусідніх дерев. Без щогли, так званої као, могили таї не можна було собі уявити. Звідси душа відлітала на небо звичайно на птаху, вирізаному з дерева. Наш небіжчик мав більш гідний засіб пересування. Замість птаха у нього був кінь. Товста, коротка балка, прибита горизонтальна до щогли на половині її висоти, зображала вершника; кошик, прикріплений до балки, правив за сідло, а два бамбукові кийки з обох боків кошика – за поводи. Над конем висів велетенський парасоль, щоб душу не палило сонце, а біло-червоний прапор на самій верхівці щогли звертав увагу всіх духів потойбічного світу на високоповажність небіжчика. І щоб родині, боронь боже, не дорікнули за скупість, на дрючках, прикріплених упоперек щогли, були понавішані різні клапті тканин і каптан небіжчика. Душа була б вельми невдячною, якби не визнала зусиль і доброї волі сім’ї, яку покинула.

Поміж щоглою і хатиною збудовано ще одну хатинку, меншу, ніж ця, зате барвистішу, бо її дах і стіни були з яскравих пасом кольорового паперу. Перед тією веселою халупою уява європейця начисто спасувала, і не можна було збагнути, яке її призначення. А виявилося, що все тут зрозуміло: адже душа в подорожі мала чимало багажу, отже, ця халупка була транспортом для перевезення пакунків!

Старому таї ми дали пачку польських голок і розпрощалися з ним. Усі були задоволені: дух померлого – від того, що йому присвячено стільки уваги, старий таї – що дістав голки для дружини, а ми – що діждалися кінця поетичної розповіді. Нарешті, ми знову сиділи в нашому прозаїчному газику.