Текст книги "Дикі банани"

Автор книги: Аркадій Фідлер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 13 страниц)

ЛІКАРНЯ І «ЛЮБОВНИЙ КОНКУРС»

Коли б не випадкові зупинки та знайомства, відстань між Сонля і Туан Чау по крутій, але непоганій дорозі можна було б покрити на нашому газику за три години. А ми приїхали до Туан Чау лише близько другої пополудні, в час найбільшої спеки. Останній відрізок шляху перед Туан Чау, пішов під гору, і з холодних висот, де жили мео, ми знову опинилися в теплій країні таї.

На моїй карті Індокитаю не було столиці Туан Чау. Та це й не дивіно, бо на ній не знайдеш навіть значно більшого й старішого містечка Сонля, центру чорних таї. Чому столицею автономної провінції стало не людне Сонля, а непоказне невеличке Туан Чау? Мабуть, не хотіли образити білих таї, які живуть далі на півночі.

Туан Чау – поганеньке містечко, в якому легко, як і в більшості подібних післявоєнних селищ, розрізнити три, зовсім відмінні один від одного райони: вздовж головного шляху тяглася шеренга великих куренів-мазанок з крамницями в’єтнамських купців і ремісників, які приїхали сюди з Дельти після війни; на узгір’ї стояли солідніші, хоч і одноповерхові будинки провінціальної адміністрації, а нижче шляху, за будинками купців, у болотистих завулках понад берегом озера тулилися хати тубільців на палях: це й було селище таї.

За півкілометровим озером з якоюсь яскраво-зеленою водою здіймалися досить стрімкі гори, а там, де долина робила в них пролом, біліло кілька величеньких недавно споруджених будівель. Чудовий краєвид озера і протилежного берега притягав погляди, але, на жаль, спека і втома притупляли зір і захоплення.

У перші хвилини нашого перебування в місті я вже знав, що будинки за озером – це лікарня, предмет загальної любові і гордості. Пишалися нею всі: і в’єтнамці з моєї експедиції, і чиновники адміністрації, і в’єтнамські купці, і таїські селяни.

– Лікарня! – Тунг говорив так проникливо, наче це слово п’янило його, і очікувально поглядав на мене.

– Велика лікарня, хороша! – охоче визнав я.

Ми зупинилися на ніч в одному з адміністративних будинків, призначеному для гостей. Нго Ван Кві і його кухарський почет жваво взялися до роботи. Поки з’їли смачний обід, була вже третя година.

Після обіду Дьєн як керівник нашої експедиції поспішив до адміністративного комітету. А ми з Тунгом подалися блукати селищем, захопивши з собою фотоапарат і сітку на метеликів. Та метеликів можна зловити тільки на околиці селища, де буяла розкішна рослинність. На безлюдому битому шляху ще лежали стоси товарів, викладених поблизу крамничок. Зрідка зустрічалися жителі цієї околиці, в’єтнамці і в’єтнамки у конічних солом’яних брилях, а ще рідше – таї. Вулиця була схожа на в’єтнамську.

На цій вулиці Тунг страшенно розсердився. Його вразило грабіжництво купців, класово чужих йому, але все-таки земляків. За дерев’яну скриньку, що коштувала в Ханої вісім тисяч донгів, тут кровопивці брали двадцять п’ять. Мене розважило чесне обурення Тунга, і я ладний був обійняти цього чудового юнака. Тунг, любий хлопче, будь терплячий – на шляху до соціалізму зустрінуться й труднощі.

Повернувшись, ми застали в хаті Дьєна, який задоволено посміхався. В адміністративному комітеті пояснили, що тепер гаряча пора, бракує часу, але все-таки дали нам цінного помічника – працівника відділу культури Куйєна, який начебто знав звичаї таї та навколишніх племен і мав супроводжувати нашу експедицію, доки ми перебуватимемо на території таї.

Дьєн одразу ж привів Куйєна, літнього чорного таї років п’ятдесяти. На жаль, цей представник культури ні слова не знав по-французьки, отже, посередником залишився Тунг; уся інформація, цілком зрозуміло, доходила до мене, так би мовити, з других рук. Куйєн мав спокійне, замкнуте обличчя і справляв враження флегматика, не дуже щасливого з того, що йому наказали подорожувати з нами по країні.

Після кількох хвилин розмови, опинившись наодинці з Тунгом, я поділився з ним своїми побоюваннями:

– Цей Куйєн якийсь сумний. Може, він не хоче їхати з нами?

Моє зауваження здалося Тунгові таким недоречним, що він спочатку навіть не міг збагнути, що саме я маю на увазі. Тільки коли я докладніше пояснив йому, він поглянув на мене очима, повними здивування.

– Що ви, товаришу! Він же дістав наказ!

Обличчя мого друга свідчило, що Тунг певен: цей наказ дуже переконливий і справедливий.

Незважаючи на кислу міну Куйєна, я попросив його ознайомити мене з цікавими тутешніми звичаями.

Вогник здивування оживив очі Куйєна, який трохи розгубився.

– Хіба у вас немає таких звичаїв? – наполягав я.

Куйєн вивчаюче глянув на мене і сказав:

– У Хуані ©же кілька днів ми проводимо хан куонг.

Я нічого не зрозумів і почав жваво розпитувати.

Хуана – це маленьке селище за чотири кілометри від Туан Чау, а хан куонг, як виявилося, це те, що у Франції називають caurs d’amour, тобто любовний конкурс. Я багато читав про ці знамениті конкурси, тепер не приховував свого зацікавлення. Мені кортіло побачити хан куонг.

– Він відбувається щовечора, як тільки стемніє, – пояснив Куйен, пожвавішавши.

Сонце стояло ще високо, до заходу залишалося більше двох годин, а мені хотілося зробити кілька фотознімків ще засвітла. Отож я запитав Куйєна і моїх друзів, чи не можна було б нам ознайомитися з хан куонгом на годину чи дві раніше, ніж було це заведено. Моя компанія охоче підтримала цю пропозицію. І от за кілька хвилин до Хуани помчав наш посланець на велосипеді, щоб попередити людей і все приготувати. А десь за якихось півгодини вирушили туди на газику і ми.

Французи, як і інші мандрівники, описуючи свої враження від країни таї, наймальовничіші сторінки присвячували любовним конкурсам. За цим звичаєм, сухої пори року, як тільки сутеніло, молодь сходилася на сільському майдані. Це були турніри красномовства і дотепів. Дівчата влаштовувалися на помості, який спеціально будували з очерету і бамбука, заввишки півтора метри. При світлі вогників вони пряли нитки на мотовилах. Внизу, на землі, сідали хлопці, і кожен по черзі імпровізуючи співав обраниці свого серця пісеньку, сентиментальну й поважну, жартівливу й злосливу чи взагалі якусь дошкульну. Дівчина платила тим самим, відповідаючи пісенькою, не менш дотепною, чутливою чи гострою. І отак, наспівуючи, обоє тішили критичних слухачів – молодих, старих і навіть дітей.

Треба мати царя в голові, щоб вийти переможцем у цьому своєрідному змаганні, подолати суперників, здобути визнання у дівчат і загальні оплески. Справу вирішували культура, жвавість розуму, поетичність, жартівливий дотеп. Це були справжні іспити, і коли юнак спритно відповідав на загадки, поставлені йому дівчиною, то діставав нагороду і право сісти на помості поруч своєї обраниці.

Ці незвичайні змагання і визнання сили розуму були, безумовно, благотворним китайським впливом. Перед тим як таї оселилися у долинах між південним Китаєм і Сіамською затокою, вони жили по сусідству з китайцями і перебували під впливом їхньої культури. А відомо, якою шаною у Китаї було оточено вчених, поетів і взагалі людей розумової праці: тут генерал завжди йшов позаду вченого, а якщо він хотів щось значити, то мусив показати себе як вояка і як учений. Світло китайської культури проникало, ясна річ, і до всіх сусідніх народів та племен.

Раніше любовні конкурси мали переважно матеріальний грунт, так само, як і звичай «робити зятя».

– Хан куонг, – пояснював Куйєн, – під час війни забули і, мабуть, не згадали б зовсім, коли б ми не дбали про розквіт гідних звичаїв та народних розваг. У Хуані оце робимо перші спроби відновити хан куонг…

– І успішно?

Куйєн на хвилинку завагався, але й оком не змигнув:

– Дуже! Люди збираються щодня. Старі, молоді…

– І молоді теж?

– Насамперед молоді, хоч для них це й новина. Старші показують їм, як відбувався хан куонг до війни, і молодим подобається…

Було ясно, що народна влада відновлювала любовні конкурси не в інтересах батьків – власників дочок, а для того, щоб показати, чи, може, навіть і нав’язати своє розуміння моральної суворості. Отож, наближаючись до Хуани, я почував себе так, ніби ми під’їжджали до якогось поля бою.

Кілька хвилин їхали тією самою дорогою, що вела до Туан Чау. Там, де невеличке джерело перетинало шлях, ми вийшли з машини, хоч жодного селища не було видно. Стежкою вздовж струмка пішли вгору і вже через кількасот кроків перед нами розляглася широка чудова рисова долина, оточена звідусіль досить стрімкими схилами.

Сонце вже спускалося до заходу, і вся долина палала чарівним полиском золота. Це фантастичне видовище змінювалося барвами троянд і міді, живиці і бурштуну. Палали жовта рисова стерня й білі кручі вапнякових гір, зелені букети дерев на високих скелястих урвищах і навіть лазурний купол неба над долиною. А те, що все це було таким золотим від сонця, робило враження непереборної усмішки, повної добрих ознак. На село Хуана, перші хати якого були за кілька десятків кроків од нас, вже падала тінь найближчої гори, але це була не зловісна тінь, бо й саме село випромінювало відблиски від протилежних, ще ясних схилів. Таким пишним світлом неба й землі вітало нас село, і ми визнали це доброю прикметою.

На жаль, люди не встигли підготуватися до обряду. І не з своєї вини. Таї ніколи не пропускають нагоди повеселитися; а тут траплялася неабияка нагода – приїхав мандрівник з далекої Польщі. Єдиною причиною того, що село не приготувалося, було обмаль часу. Селяни дізналися про новини в полі, бо саме були жнива. Щоправда, при звістці про гостей люди кинули роботу, але робили все неквапливо, а хвилини летіли.

Село чимале – кілька десятків хат – і досить заможне. В цих місцях спокійно жили колишні багатії, хоч у них і відрізали частину землі, наділивши нею бідноту. Стояла сонячна погода, відчувалося, що всі задоволені і в доброму настрої. Я не дивувався, що саме це село обрали для перших спроб любовних конкурсів. Люди, очевидно, знайшли тут таємницю щастя і мали такий вигляд, наче їм постійно хотілося посміхатися, танцювати й розважатись. Насамперед, танцювати, бо без цього не можна уявити собі молодих таї.

Перші женці й жниці вже поверталися з полів. Усі вони несли нелегкі кошики, повні рисового зерна, але, незважаючи на це, рухалися з чарівністю, яку ми бачимо у нас тільки на виставках мод. Тут ніхто нічого не виставляв, усе відбувалося з природною простотою, і все-таки була тут якась дивна святковість.

Жінки, здавалося, пливуть у легкому стриманому танці. Це були дівчата й молодиці. Довгі до кісточок, обтягнуті спідниці ще більше підкреслювали плавність їхньої ходи. Яким чудом ці селянки, що виконують тяжку роботу і в полі і дома, до похилого віку зберігають такі гнучкі стрункі талії і стільки грації в кожному русі?

Ось із хати назустріч женцям вийшла молода жінка. Вийшла? Ні, випурхнула, пересуваючись легкими плавними рухами. Хащі навколишніх гір багаті павами. Це, безумовно, у пави перейняла вона оті граціозні рухи. Жінка йшла, трохи вихиляючись і по-молодечому взявшись правою рукою в боки, а мені здавалося, що вона виконує фігури іспанського танцю, повністю перенесеного у ці азіатські краї. Але вона й не думала танцювати. Жінка просто йшла до женців і щось гукала; її танцювальні рухи були мимовільні.

– На хан куонгу бувають і танці? – спитав я.

– Ні, танці то інша річ. Прийде й до них черга, а поки що поновлюємо любовні конкурси, – пояснив Куй єн.

Коли ми приїхали, чемні жителі почали швидше збиратися, щоб встигнути засвітла сфотографуватися. Нас провели на невеличкий майдан посеред села, де стояв очеретяний поміст для хан куонгу. На цьому квадратному помості завширшки і завдовжки десять кроків могло сісти кілька десятків чоловік. На жаль, ми не застали на ньому нікого.

Стовпи, на яких стояла ця естрада, здіймалися високо над нею й були з’єднані між собою багатьма мотузками. На цих мотузках-гірляндах тріпотіли в повітрі шматки білого й червоного паперу, вирізані у формі риб. Поміст і ці оздоби дуже нагадували мені естради для наших сільських оркестрів, тільки хуанська естрада була дещо просторіша. Мої друзі пояснили, що ці шматки паперу не прикраси, а зображення духів, які опікають хан куонг.

До нас підійшов симпатичний таї у чорному береті – господар однієї з сусідніх хат – і запросив до себе на чай. У нас не було часу, і від чаю довелося відмовитися.

Наш новий знайомий користувався великою повагою в селі й симпатіями у влади: він ішов у ногу з часом, а одну з своїх дочок видав без «роблення зятя» за працівника адміністративного комітету провінції. Приймаючи мою відмову з стриманою ввічливістю, він заявив, що зажде, доки ми зробимо знімки.

Тим часом люди вже сходилися, тільки все ще мало було головних героїв хан куонгу – молоді. Це частково пояснювалося тим, що хлопці й дівчата довго працювали в полі, а потім їм треба було ще помитися. Отже, на поміст сходили самі літні жінки з кулеподібними коками на головах. Вони несли в кошиках веретена й клубки бавовни і, сідаючи на низенькі стільчики, снували нитки. Обличчя в них були невиразні, жін, ки в чорних сукнях виглядали, наче сови.

Я звернув на це увагу Тунга:

– Чому жінки такі смутні? Напевно, воліли б сидіти в своїх хатах за вечерею?

Тунг запитав про це у Куйєна, а тоді пояснив:

– Ні, товариш Куйєн ручиться, що вони не смутні. Це тільки так здається.

– А сумні обличчя?

– Товаришу, – посміхнувся Тунг як людина, що добре розуміється на цій справі, – вони просто зосереджено працюють.

Поступово майдан заповнили чоловіки, жінки, прибігли діти. Молоді все ще не було. Нарешті з’явилися дві святково вбрані козулі в білих кофтах з срібними пряжками спереду, але не» в доброму гуморі.

Щоправда, надходили й хлопці у віці, визначеному для любовних конкурсів, але ні ті, ні інші не поспішали з забавою. Та й справді, до кого ж вони залицятимуться? До літніх матрон, що сиділи на помості замість молодих дівчат? Ролі помінялися, ми ставали предметом найбільшого зацікавлення на цьому хуанському майданчику.

Сонце сідало, і тінь гори подовжувалася, вкриваючи вже навколишні рисові поля. Протилежні схили ще променіли червоним блиском сонця, але в самому селі день швидко згасав.

Конкурс підводив, бо ще, як мені пояснювали, було надто рано. Доводилося показувати щось інше. Хоч би гру на флейті, незмінному інструменті закоханих.

Флейта відіграє на Далекому Сході надзвичайно важливу роль у любовних оправах. Нею користуються тільки чоловіки, і той, хто вміє на ній добре грати, володіє жіночими серцями. Мене запевняли, ніби в м’яких, ніжних звуках флейти такі непереборні чари, що закоханий може не тільки розповісти своїй обраниці про почуття, які володіють ним, але й викликати у неї гарячі сльози та безмежну відданість йому.

– Є в Хуані відомий флейтист, – заявив Куйєн, – не одна жінка заходилася слізьми, слухаючи його гру.

Відомий флейтист уже пройшов на майдан і почав грати на флейті. Ми підійшли до нього. Це був таї не першої молодості і не дуже гарний, зате на голові носив тропічний шлем, а на руці – годинника. Музикант з великим натхненням виконував мелодію любовного закляття. Мені шепнули на вухо, що це саме те закляття, перед яким не встоїть жодне жіноче серце. З прикрістю я подумав, що на мої недосвідчені вуха це не оправляє великого враження. А втім, я напевно помилявся, бо, глянувши на Тунга, Дьєна, Хунга, Куйєна і двох чи трьох селян, – пересвідчився, що всі вони дуже зворушені.

Поряд з флейтистом сидів дідусь, який, незважаючи на свою дряхлість, приплентався на свято. До його вух, мабуть, уже не доходили спокусливі любовні звуки, але він занепокоєно стежив за моїм обличчям, щоб вичитати в ньому враження, викликане грою флейтиста. Відчуваючи натхнення музиканта і захоплення моїх друзів, я дивився на себе як на святотатця.

Випадково я поглянув убік. Що це? Недалеко стояла молода матір з немовлям на спині і теж слухала гру. Але в її очах не було побожності. Більше того, жіночка не могла стримати своєї веселості і, прикриваючи рот долонею, сміялася. До такого настрою привели її любовні закляття флейтиста!

Я подивився навколо. На майдані зібралося вже повно людей і панував» притишений гомін. Хто стояв близько, той прислухався до звуків флейти так уважно, як і мої друзі, але ті, що були позаду, взагалі не слухали, бо майже нічого й не чули. Мене вразив вигляд дванадцяти чи тринадцятирічної дівчинки, що стояла біля мене з маленьким братиком на спині. Цей підліток був, певно, єдиним слухачем, що всім серцем вбирав звуки флейти. Красиві чорні очі дівчинки були задумливі, її дитяча душа, мабуть, літала десь далеко, снуючи золоті сни кохання.

А поруч стояло ще двоє дівчат, теж дуже молоді, але не такі наївні. Видно, вони вже знали, що таке любовне закляття і як його треба розуміти. Тому обидві кипіли від незадоволення і не приховували своїх сумнівів. Якби флейтист бачив, якими красномовними гримасами одна з них висловлювала розчарування, то не витримав би і заридав.

Ні, щось тут зараз не клеїлося, конкурс не справджував надій. Флейта звучала надто фальшиво, ставало нудно. І тут господар близької садиби, на щастя, нагадав нам про чай. Його повторне запрошення ми охоче прийняли. До великої хати вели сходи, а не драбина, як до інших. На очеретяній веранді милася дочка господаря, що прийшла недавно з поля.

Настав чудовий вечір. Люди розійшлися по хатах, і Хуана повернулася до свого звичайного життя. В усьому відчувалися спокій, зичливість. І я чудово розумів мандрівників, що, пізнавши очарування таїського села, воліли надовго лишитися серед його мешканців.

Хоча любовний конкурс і не вдався, та, вирушивши присмерком у зворотну путь, я і мої друзі були у піднесеному настрої.

Але це тривало не довго. Вже на половині дороги всі заспокоїлися, затихли, повернулися до своїх офіціальних обов’язків.

Коли наближалися до Туан Чау, було вже зовсім темно, і кілька тьмяних вогників по той бік озера вказували на садибу лікарні.

– Там лікарня! – одізвався Куйєн з глибоким задоволенням.

– Так, лікарня! Чудова лікарня! – промовив чуйно Тунг.

– Лікарня – прекрасна справа! – вторив я.

– Завтра оглянемо лікарню, – почулося в темряві.

ЗЛИДНІ Й УСМІШКИ ПЛЕМЕНІ СА

На квартирі все для нас приготували. На сім чоловік накрили стіл. Неодмінна миска з теплою водою чекала вже на мене, а поряд стояли усміхнений Туйєн з рушником і наш поважний «доктор» Данг Льє. Коли я трохи струсив з себе дорожній пил, Данг Льє виступив наперед і кашлянув. За допомогою Тунга я дізнався, чого доктор сердився на мене: виявляється, я забув про гігієну і вже три дні не міняв білизну.

– Вже, вже міняю! – вибухнув я сміхом і, каючись, хотів побігти до чемодана.

Данг Льє чемно затримав мене і безмовно вказав рукою на крісло. На ньому лежав мій чемодан, а поряд – свіжа білизна і сорочка.

Данг Льє мав рацію: переодягтись, я відчув себе на сьомому небі.

На стінах нашої квартири висіли червоні афіши з якимись гаслами. Тунг пояснив мені, що це прадавній в’єтнамський і китайський звичай – першого дня календарної весни, тобто на початку лютого, вивішувати написані на червоному папері мудрі сентенції, які висять цілий рік або й довше. Тут були висловлювання Хо Ші Міна, в яких він радив шанувати громадське майно, дбати про освіту, а також закликав служити народові від щирого серця й на повну силу. Так стара традиція використовувалася в нових умовах.

Незабаром приїхали представники адміністративного комітету – два таї й один в’єтнамець. Цей в’єтнамець добре знав французьку мову, і ми одразу розпочали жваву й приємну розмову.

На другий день ми вирушили досить пізно, бо дорога від Туан Чау до Туан Гіао мала бути неважкою. І справді, нам пощастило доїхати за якихось три години. Битий шлях, хоч і звивистий, був на диво добрий, його недавно старанно відремонтували, – мабуть, тому, що ця ділянка під час війни найбільше постраждала від французьких літаків. У машині було тісно, бо з нами їхав Куйєн; але ранок видався чудовий, і настрій у нас був непоганий. Навіть Куйєн, не дуже ощасливлений наказом супроводжувати мене, наче трохи пожвавішав.

На дорогу частенько сідали дикі голуби. Вони трохи менші від наших і інакше забарвлені, але, зрештою, їм притаманні всі риси родини голубів. Так само, як і у нас, вони сидять на землі до останньої хвилини, й злітають майже з-під коліс автомашини, наражаючи шофера на нервовий дрож від думки, що ось-ось задавиш їх. Але це траплялося рідко.

Я дивився на зухвалих птахів, і моє серце мліло від думки, що стільки кілометрів одділяло мене від крилатих шибеників на батьківщині, а проте і ті, й тутешні мали однаковісінькі звички, немов походили з одного гнізда. А люди? Люди так само, Іншої раси, чужої мови, з різними побутовими умовами – якими близькими вони були мені.

Характер гір, серед яких мчав наш газик, не змінився. Не змінювалися й люди, яких ми зрідка зустрічали. Це були чорні таї, а часом і мео. Але через деякий час за якимсь поворотом дороги, на стику з струмком, ми побачили юрбу подорожніх, душ двадцять чоловіків, жінок і дітей, які вражали своїм зовнішнім виглядом, їхній брудний неохайний одяг являв собою мішанину всього, що носять таї, мео і навіть в’єтнамці. Але до жодної з цих народностей їх не можна було віднести.

– Хто вони? – запитав я Куйєна.

– Са! – відповів той зневажливо.

Я велів зупинити машину.

– Чи варто? – буркнув Куйєн. – Це дикуни. Нічого цікавого.

– Варто!

В’єтнамські друзі, сповнені поваги до національних народних меншостей, бодай навіть найвідсталіших, услід за мною вискочили з машини. За ними вийшов і Куйєн.

Таким чином, нарешті, ми зустрілися з племенем са. В Індокитаї воно перебувало на найнижчому ступені суспільного розвитку, у безпросвітних злиднях. Чимало віків вони були поневолені таї. В цих жахливих умовах, безпорадні й знесилені, вони часто помирали з голоду. Їм випала така ж сувора доля, як пуокам з-під Йєн Чау.

Етнологічно люди са належали до південних племен, зокрема до численної сім’ї малайо-почлінезійських народів, що жили, як відомо, на островах двох океанів – Індійського і Тихого, в широкому трикутнику, південна частина якого тягнеться від Мадагаскару через Зундські острови до острова Пасхи, а північна вершина сягає Чорної річки, в басейні якої ми саме подорожували.

Вчені вважають, що са – давні жителі цієї території, в той час як таї, мео та інші народи прийшли сюди пізніше. В Лаосі й Сіамі побратимів са називають кха, а в Камбоджі і Південному В’єтнамі – мой, що означає – дикун. Але не всі вони лишилися дикими. Ті, що населяли рівнини басейну нижнього Меконгу, після злиття з індуськими завойовниками у першому столітті нашої ери створили могутню державу кхмерів з такою високою цивілізацією, що руїни давньої столиці Ангкорі становлять сьогодні сьоме чудо світу. Теперішні камбоджійці – це вироджені нащадки давніх кхмерів.

Етнологи довго сушили собі голови над загадкою, де саме була прадавня колиска малайо-полінезійських народів і як вони переселялися: чи з Зундських островів прийшли на азіатську землю, чи, навпаки, з Азії на Південні острови. Різні дослідники пояснювали це по-різному, але переважала думка, що ці первісні люди жили в Азії і звідти рушили на завоювання островів, так само, як і їхні супутники-банани.

У порівнянні з моями, що населяли південні пасма Аннамських гір на кордоні Камбоджі і Південного В’єтнаму, людям са випала сумна доля. Там, на півдні, деякі племена користувалися відносною незалежністю і навіть досягли певного рівня культури, а на півночі було зовсім інакше. Тут люди са, гноблені віками, виснажені голодом, не могли й мріяти про інше життя, як тільки в неволі у таї, точніше – у таїських феодалів, яким ці бідолахи служили.

Французи створювали у своїх колоніях допоміжні поліцейсько-військові відділи, так звану місцеву гвардію, залучаючи до неї молодь усіх підлеглих народностей. З таї, особливо білими, найлегше було домовитися, бо їхні вожді-феодали стояли на боці французів. З людьми са французи потрапили в халепу. Не маючи ніякого уявлення про солдатську доблесть, вічно принижені, са були нездатні до військової служби, і довелося махнути на них рукою. Зрештою, так само довелося відмовитися від набору солдатів з хоробрих воїнів мешканців гір, мео, які, на відміну од племені са, були мужніми оборонцями своєї незалежності і через це ворогами будь-яких примусових зв’язків з чужинцями.

Наша раптова поява анітрохи не стурбувала і не збентежила перехожих. Вони вітали нас дружніми знаками, це мене трохи здивувало: адже то були дикуни, що виросли в непрохідних хащах, бідолахи, яким так допекло невільництво. Правда, останні кілька років вони вже не були невільниками. Та хіба після стількох віків уярмлення можна раптово й радикально змінитись? А от я бачу ввічливих, навдивовижу ввічливих, приємно усміхнених, навіть скажу більше – по-товариськи настроєних людей. І тільки згодом я збагнув справжню суть речей. Їхня слухняність і покірність, ввічливість і усмішка були в минулому не чим іншим, як єдиними в тих умовах оборонними заходами проти загрози цілковитого винищення. Якби тисячу років тому са хоч трошки скидалися на мео і чинили загарбникам дійовий опір, – то вони б перестали існувати і зникли з поверхні землі.

Помітивши, що Куйєну не дуже легко з ними порозумітися, я запитав, якою мовою вони розмовляють.

– А ніякою! – відповів таї. – Хіба ж у них мова? Це зліпок усіх мов.

– Ну, гаразд. Але як вони спілкуються між собою?

Куйен цього не знав й почав розпитувати. Люди охоче пояснювали, але він кінець кінцем нетерпляче знизав плечима:

– Кажуть, що це їхня власна мова і нею вони розмовляють між собою. А насправді це окремі слова таї, тільки страшенно перекручені й переплутані з в’єтнамськими. Важко розуміти їх.

Зрештою, немає значення, яка мова са. Я знав, що в інших районах В’єтнаму і в Лаосі людей цієї національності не переслідувала така сувора доля. Кхао користувалися там власною мовою, бодай і скаліченою чужими варваризмами.

Злидні са проявлялися в одязі. Одяг, особливо у жінок, був серед національних меншостей на Далекому Сході важливою і серйозною справою. Але в той час, як усі сусідні племена пильнували особливості свого вбрання, люди племені са до краю занедбали цю національну рису й натягали на себе все, що підказувала їм фантазія і випадок. Я впізнав у їхньому одязі дещо від таї, французів, мео, в’єтнамців, китайців. Літні жінки і підлітки найохочіше вбиралися в блузки таї із Срібними пряжками. Вони носили їх недбало розстебнутими або застебнутими тільки до половини, відкриваючи верхню частину тіла. Здаля, на перший погляд, можна було подумати, що це вільно зодягнені таї, і справді, може, саме тут крилася помилка Жулавського, який твердив, що жінки таї мають оголені груди або животи. Цією дорогою він їхав до Дьєн Б’єн Фу і, може, саме тут побачив жінку са, зодягнену, як таї.

Чисто малайські риси обличчя і кремезні фігури були в небагатьох са. Здебільшого вони мали найрізноманітнішу зовнішність. В цілому люди справляли непогане враження. Деякі молодиці відзначалися навіть пишною вродою, а юнаки – правильними рисами обличчя й розумними очима. Я сфотографував трьох са, і на одному знімку побачив три відмінні один від одного типи чоловіків: перший – гарний хлопець з овальним обличчям у білому завої був схожий на індуса, другий, повновидий – справжній малаєць, третій, у солом’яному брилі, скидався на в’єтнамця або китайця з півдня. А насправді вони всі були одного роду.

Люди з племені са робили для себе з бамбука келехи, а з гарбуза горщики. Але зовсім не вміли шити, в цьому я переконався особисто. Я привіз із Польщі багато голок і роздавав їх по дорозі зустрічним жінкам. Не було такої таї, жінки мео або яо, яка не брала б їх залюбки. Я мав намір подарувати голки і жінкам са, але з цього нічого не вийшло: вони не тільки не хотіли брати, бо не знали, що воно таке, а навіть боялися торкнутися гострого чортовиння. Тільки одна, кмітливіша, взяла подарунок і намагалася навіть узяти ще. Жінка збагнула, як вона сама пояснила, тихенько хихикаючи, що в крамниці у китайця можна виміняти за голки інші кумедні речі.

Куйєн підійшов до нас і висловив бажання розповісти одну лаотянську легенду про плем’я са та його побратимів кха і мой. Таємниче минуле цих племен, а також їхня цілковита несхожість з іншими національними меншостями служили приводом для виникнення сили-силенної різних легенд.

Бок Сегер, міфічний праотець людства, одного разу улився до нестями рисовою горілкою і голий упав на траву, його найстарший син почав кепкувати з п’яного; другий син, чутливіший, прикрив батька банановим листям, а третій – накинув на нього ще й свій одяг, не насмілюючись при цьому глянути на голе тіло. Прокинувшись, Бок Сегер зажадав пояснень, що з ним скоїлося. Довідавшись про все, він страшенно розгнівався на старшого сина. Зірвавши з нього одежу, батько прогнав його в пущу. Жінка вигнанця пішла слідом і, відірвавши шмат од верхньої частини своєї сукні, обв’язала чоловікові стегна. З того подружжя й» походять племена са, кха і мой, жінки яких оголюють своє тіло вище пояса, а чоловіки носять лише набедреники. Крім того, ці племена покарані ще й тим, що живуть у безпросвітних злиднях. Двоє інших доброчесних синів стали предками лаотянців і в’єтнамців. Останні – люди, відомі своїми добрими звичаями та високою доброчесністю, походять, ясна річ, від найменшого сина Бока Сегера.

– Чудова, цікава байка! – охоче похвалив я Куйєна. – Але ви забули додати, що Бок Сегер пізніше пом’якшав і простив нащадків старшого сина.

– Вперше таке чую! – оторопів Куйєн.

– Ну, як же? Подивіться на одяг са! Він складається з самого шмаття, це правда, але кожен із них має на собі значно більше, ніж набедреник, а жінки так закриті, немов самі себе соромляться!.

Куйєн чи не вперше цього дня посміхнувся.

Ми почали розпитувати наших нових знайомих, куди й чого вони мандрують. Після деякого манірничання вони пояснили мету своєї подорожі. Вона була досить незвична. Одному з них Сію кілька днів тому пощастило і він убив з самопалу оленя-мундчака, тварину в цьому районі майже винищену, більшу за нашу сарну і меншу за оленя. Видно, духи виявляли до Сія особливу симпатію, і радість у хаті щасливця панувала безмірна. Сій, пам’ятаючи старий і вельмиповажний звичай, вирішив найкращу частину дичини віднести тестю і тещі. Відрізавши стегна разом з ногами, він рушив у дорогу, йти треба було далеко, три дні.

Сій, сповнений справедливої гордості, показував нам м’ясо, яке виблискувало різними барвами і досить-таки смерділо, бо сонце вдень пекло по-тропічному, хоч ночі в листопаді прохолодні. На цей знак любові зятя я дивився з належною повагою, але висловив здивування, що Сій односив жертву не сам, а в такій численній компанії. Хіба це було необхідно?