Текст книги "Дикі банани"

Автор книги: Аркадій Фідлер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 13 страниц)

ТРОЄ БІЛЯ ВОГНИЩА

Без пригод ми залишили парку долину й знову опинилися на схилах. Вони були вкриті лісом, але ця рослинність дещо відрізнялася від тієї, яка красувалася в низинах. Чим вище в гори – тим менш вона буйна. Ми проїхали лісом, багатим на величезні деревовидні папороті, а потім просувалися полонинами й скелями. Час від часу з’являлися скромні маленькі поля кукурудзи на місцях спаленого лісу – перші ознаки близьких поселень мео. Але ні людей, ні їхніх хат не було видно. На височинах повітря стало значно холодніше. Данг почував себе так добре, що почав мугикати щось під ніс.

– Данг! – звернувся я до нього. – Люди в долинах казали, що у вас дві дружини. Це правда?

Мео перестав мугикати й обернувся.

– Правда! – відповів він охоче. – У нас всі мають по дві дружини. Такий звичай.

– Справді! – пожвавішав я. – Це дуже дивно. Адже ви не берете дружин з інших країн та навіть з інших племен.

– Ніколи!

– Отже, я не розумію, як це виходить. Кожен дорослий мео має дві дружини. Хіба ж у вас жінок удвічі більше, ніж чоловіків?

– Так, це дивно, – відповів Данг, на хвилинку задумавшись. – У нас більше жінок.

І він почав пояснювати. Насамперед, у мео народжувалося більше дівчаток, це був незаперечний факт. Наприклад, Данг мав дві дочки і сина, у його молодшого брата були самі дочки, так було і в інших родинах. Крім того, суворі умови життя на гірських висотах, виснажувальна примусова «праця в недавньому минулому, часті бої за незалежність – усе це було причиною більшої смертності чоловіків. Тому, – закінчив Данг, – чоловіки здебільшого мають у нас по дві дружини, жінок вистачає для всіх…

Я нічим не дав зрозуміти моєму милому товаришеві, що його пояснення не дуже переконали мене. Але, безумовно, чоловіки тут помирали швидше. Досвідчені люди запевняли мене, що причиною фізичного виснаження чоловіків було захоплення опіумом, який вживали виключно чоловіки.

Двоєженство мео – особливий звичай.

Перший шлюб складається тоді; коли дівчині близько двадцяти років, а хлопцеві близько десяти. Як і на всьому Сході, родичі хлопчика дають кошти на весілля й виплачують батькам нареченої викуп, здебільшого – невеликий. Після чого молоде подружжя створює власну домівку. Протягом кількох років вони живуть як брат і сестра, аж поки хлопець не змужніє.

Найважливішим і притому почесним обов’язком жінки є виховання з хлопчика-чоловіка справжнього мужчини. Отже, родичі хлопця, приглядаючи йому дружину, шукають не красивого обличчя, а насамперед моральних якостей і навіть педагогічних здібностей. Тому перші дружини не відзначаються красою і в розквіті своєї молодості не знають справжнього почуття, як інші дівчата. Зате вони горді, – і всі мео з повагою визнають це! – коли зроблять з шибеника чоловіка. Обов’язки, які в інших народів і племен виконують батьки, тут свідомо беруть на себе перші дружини. Мені здається, що вражаюча добропорядність мео, – а саме, безмежна чесність, зворушлива прямолінійність думок, неперевершена мужність – наслідок цієї виняткової школи, єдиної у своєму роді.

Ту розповідав мені, що колись у горах він побачив молоду жінку, яка працювала у полі з малям на спині. Коли у неї спитали, скільки років її дитині, та пояснила, що це не її дитина, а брат чоловіка.

– А де ж чоловік? – спитали.

– Чоловік лишився дома! – відповіла жінка. – Він ще малий, не вміє працювати. То ж я сама працюю і забираю з собою діверя, бо чоловік нездатний няньчити його…

Коли чоловікові минало років двадцять і він був у розквіті сил, глибоке почуття, особливе шанування до дружини, яка передчасно старіла від важкої праці, лишалося. А втім, незважаючи на свою прив’язаність, він починав поглядати на дівчат. Дружина дивилася на залицяння чоловіка крізь пальці. Так вимагав звичай мео. Правда, жінка може і не погодитися на другий шлюб чоловіка, але таке трапляється рідко: вона не хотіла дістати прізвиська ревнивої баби. А якщо в неї ще й немає сина, то погоджується без заперечень; адже син – це вершина мрій і запорука щастя. Отже, молодий чоловік цього разу з власної волі бере собі дружину, звичайно, молодшу від себе, як це буває взагалі в світі.

З цього часу всі троє живуть не лише під одним дахом, а й сплять на одному ложі. Мені казали, що такі подружжя щасливі, що в них панує дружба, згода і немає суперечок. Старша жінка розуміє, що чоловік має до другої жінки інші почуття і не проявляє ревнощів, якщо чоловік справедливо розподіляє прихильності.

Коли сонце сховалося за гори – так само, як в Лаї Чау, на годину раніше, ніж у долині, – ми зупинилися на ночівлю недалеко від маленького гаю, на галявині, порослій високою травою. Поблизу дзюркотів струмок, і невелика печера у близькій скелі обіцяла захист від нічного холоду. Отже, ми мали під рукою все, що треба було – воду, паливо, харч для коней і непоганий притулок. Одразу кожен узявся до роботи. Мені довелося подбати про ночівлю.

При світлі кишенькового ліхтарика я заглянув в усі куточки й щілини печери, але нічого підозрілого – ні змій, ні скорпіонів не знайшов. Тоді наносив гілок, прикрив їх ковдрами, і королівські ложа були готові. Поки ще було видно, носив з лісу сухий хмиз для вогнища, Данг порався біля коней, путаючи їм передні ноги, а Хон готував вечерю.

За чверть години я з відстані кількох десятків кроків глянув на наш табір і страшенно здивувався. Переді мною була наче класична картина дикого Заходу. Полум’я вогнища стріляло вгору, і з його хиткого світла то виринали, то знову ховалися приємні табірні аксесуари: двоє лісових мандрівників, рушниці, окорок на рожні, кінські крупи в напівтемряві, розкидані на землі сідла і в’юки, гострий виступ скелі, фантастична гілка небаченого дерева і спокусливий запах печені.

Дуже смачною була дичина, яку ми заїдали жменями нашвидку розігрітого рису, взятого ще з долин. Печеня була така, що пальчики оближеш. Я ум’яв, мабуть, кілограмів зо два, а мої товариші їли ще краще. Це був незабутній бенкет, який урочисто проходив у мовчанні, бо кожен був зайнятий тільки собою.

Після цієї важкої роботи, ми, втомлені, зручно вмостилися біля вогнища і, пускаючи клуби диму з цигарок, поринули у приємні мрії.

– Данг! – промовив я. – Залицяння молоді – така ж важлива річ у мео, як і у таї?

Данг і Хон – колишні солдати, мали ширші погляди, ніж багато інших їхніх земляків, і з ними можна було порушувати найінтимніші питання.

– Важлива річ! – ствердив Данг. – Зрештою завтра ви самі це побачите!

– Як це відбувається? Що в залицяннях найважливіше?

– Флейта.

Мені відразу стало сумно. Я згадав жалісне квиління флейтиста в Гуані, та Данг, помітивши моє розчарування, захитав головою.

– Флейта – важлива річ! – переконував мене лагідно мео.

Він почав докладно пояснювати, що перші кроки в зближенні двох молодих мео, – це справа великого такту і делікатності, не так, як у інших народів. Хлопець такий несміливий, що навіть не наважується заговорити з дівчиною, а от музичний інструмент допомагає йому освідчитись у своїх почуттях. Для цього є різні флейти, але найкраща – маленька, з очерету, коротша за долоню, з вібруючим усередині шматочком міді. Така флейта дає найрізноманітніші звуки, і кожен звук – це вислів мовою кохання. Все можна сказати цими звуками, які тихої ночі лунають за кілька кілометрів. Дівчина з сусідньої гори чує їх, добре знає, що це для неї, і розуміє кожен звук.

Але простіше порозумітися за допомогою свисту. Хлопець зриває з дерева цупке листя і починає висвистувати на ньому ім’я коханої, і коли дівчина прихильна до нього, то так само відповідає йому з своєї гори. Здебільшого тільки після такого вступу молоді зустрічаються.

Якщо до одруження далеко, то закоханим не можна зустрічатися в хатах родичів або поблизу них: сімейні духи страшенно образилися б за таке зухвальство. Отже, молоді тікають увечері в поле, де стоїть сторожка на високих палях, і там наспівують собі любовних пісеньок.

Коли хлопець надумає одружитися, то засилає сватів до дівчини. Батьки зустрічають сватів перед своєю хатою, а потім частують, але головне полягає в тому, де саме частують сватів. Якщо на подвір’ї, то це – відмова, якщо в хаті – згода.

З розлученням справа нелегка, його дають тільки на бажання жінки, а не чоловіка, бо той завжди може взяти собі другу дружину. Коли ж дружина хоче залишити чоловіка і зв’язати своє життя з іншим, перший дає розлучення, але другий мусить повернути йому всі витрати, яких чоловік зазнав під час спільного життя. Доки перший чоловік не одержить все належне, діти, що народилися від другого шлюбу, стають власністю першого чоловіка і назавжди входять до складу його родини.

Хон слухав розповідь Данга з такою ж цікавістю, як і я, потім приніс з в’юків змелену каву і поставив на багаття кофейник з водою.

– Данг, ваш шлюб щасливий? – спитав я.

– Дуже щасливий.

Данг був винятком серед своїх земляків, бо так склалося, що він одружився вперше у двадцять два роки. Його дружина була на рік молодша. Вони любили і люблять одне одного, але на п’ятий чи шостий рік спільного життя, коли народилася друга дочка, відносини між ними почали псуватися. Дружина, бачачи його тугу, сама порушила питання про другу жінку. Він був відносно заможний і легко знайшов дівчину, далеку родичку першої жінки. Тепер вони жили всі троє у великій згоді. Молода дружина подарувала йому сина, якому вже вісім років.

– А сцен ревнощів не буває в сім’ї? – спитав я.

Не буває. Жінки подружили, між ними ще не було жодної сварки. Молодша спокійна, лагідна, а старшу Данг оточує такою увагою і пошаною, що їй бракує хіба що пташиного молока.

– Не знаю, – звірювався Данг, – чи усвідомлюєте ви собі, які чутливі й вразливі наші жінки. З ними треба поводитися чуйно, як з тендітними квітками, обережно…

Я вже дещо чув про надмірну чутливість чоловіків мео. Безмежно, по-дитячому довіряли вони всім зустрічним, навіть незнайомим, вірили їм на слово. Але найменша нечесність, недодержання обіцянки негайно руйнували віру і раз назавжди відштовхували мео від цих людей. Як я вже згадував, мео – це зразок безприкладної порядності.

– Наші жінки! – задумливо мовив Данг, і його очі ніби затуманилися. – Мій молодший брат теж мав двох дружин, чесних жінок. Єдиний раз він підвищив голос на старшу дружину в якійсь безглуздій дріб’язковій справі. Тільки на хвилю втратив самовладання і… вона отруїлася.

На небі засвітилися зірки, повіяло прохолодою, і тим приємніше було сидіти біля вогню. На щастя, запасів палива було досхочу.

– У лісовій долині ви, Данг, згадували про чарівні роги, – сказав я. – Чи маєте ви їх – при собі?

Обличчя мео враз набрало шанобливого виразу:

– Так.

Він витяг їх з торби і подав мені.

– Тільки прошу, не впустіть на землю!

Це були два конічні шматки буйволячого рога завдовжки сантиметрів п’ятнадцять, складені разом. Щоб здобути їх, треба відтяти кінчик рога, потім розрізати навпіл уздовж осі конуса. Такі дві половини мали з одного боку плоску поверхню, а з другого були закруглені. Коли їх тримати в руках, то це звичайні шматки рога. А от якщо кинути на землю, вони враз набувають чарівної сили і, залежно від того, як упадуть, притягують доброго або злого духа і тим самим подають добрі чи погані прикмети.

– І ви вірите в це?

Данг таємниче посміхнувся:

– Ті роги я успадкував од предків. Мій батько вірив у них, вірив у них і дід. А зрештою, – мео подивився на мене хитро, – скажіть самі, хіба напала на вас пантера, коли ми проїжджали через пущу в теплій долині?

– Ні.

– От бачите! Роги завжди провіщають правильно.

– А якби вони зараз упали, тоді що?

– Ой, тоді б чарівні сили почали діяти так само, як мотор в автомобілі, коли натиснути стартер! – пояснив Данг, гордий з вдалого порівняння, і швидко відібрав у мене роги, щоб, бува, нічого не трапилося.

Друг Данга неспокійно крутився біля багаття. Ми весь вечір розмовляли тільки про звичаї мео, Данг був у центрі уваги, і це страшенно непокоїло таї. Хон заздрив другові. Кінець кінцем він не витримав і зауважив, що у таї також є цікаві шлюбні звичаї: наприклад, «роблення зятя».

– Знаю, знаю! – сказав я.

Тоді Хон назвав хан куонг – любовний конкурс.

– Еге-гей! Теж знаю! Бачив його! – я мусив трохи вгамувати запал хлопця.

Хон, значно молодший од Данга – він не мав ще й тридцяти років – був до смішного честолюбний. Він страшенно розпалився. Його завжди приємне обличчя комічно нахмурилося, коли він намагався пригадати цікаві події, щоб здивувати й засліпити нас. Раптом погляд хлопця зупинився на печері, і він радісно вигукнув:

– А що ви знаєте про наші гроти кохання?

– Небагато, – признався я. – Майже нічого. А ви їх знаєте?

– Чи знаю я? – очі його заблищали. – Адже я сам брав участь в обряді у гроті кохання.

– І було там щось цікаве?

– Ще б пак! – Хон обхопив обома руками голову, його очі світилися від задоволення.

Мені здавалося, що ми були трохи напідпитку, тому у нас виник веселий, задерикуватий настрій.

– Справжній брехун! – підбурював я Хона начеб' то серйозно і тому дивився на нього недовірливо. – Бреше, аж пил іде!

– Клянуся, присягаюся! Я був там! – запевняв нас Хон.

Я знав, що між Чорною і Червоною річками, отже, паралельно до нашого шляху Хоа Бін – Сонля – Лаї Чау громадилися найбільші в цих краях страшенно заплутані гори, а серед них траплялися неприступні долини. Вони були майже недосяжні для зовнішніх впливів. Там у білих таї зберігалися повір’я і звичаї – можна сміливо сказати – тисячолітньої давності. Існував ще культ духа землі, найстаршого і найвищого божества на Далекому Сході. Це був батько і начальник інших духів. Під його владою були всі творчі можливості, і сидів він у печерах, які славилися своїми чудовими якостями. У гротах, присвячених плодючості і поширенню життя, таї провадили обряди збільшення врожаїв і щастя для людей.

Великої слави набула печера Сам Ле поблизу Нгіа Ло. Щороку в ‘березні чи в квітні певного дня сюди з багатьох сіл сходиться молодь на так зване Свято весни. Це були або знайомі між собою хлопці та дівчата, або ті, що прагнули тут, у святому гроті, знайти обранця чи обраницю свого серця.

Сиділи вони у тому гроті іноді протягом дня і ночі. Залишали його просвітленими, виходили, тримаючись за руки, переконані, що знайшли своє щастя. Люди так вірили у надприродну міць гроту, що блаженство їхніх сердець тривало досить довго, а якщо життя припиняло це щастя, то молодь не втрачала надії: наступне Свято весни знову запрошувало на богобоязливу урочистість.

– А тепер, – запитав я, – люди ще ходять до грота кохання?

– Я чув, що вже ні, – відповів Хон.

Ми слухали розповідь таї з великим хвилюванням.

Тим часом Данг почав готуватися курити опіум. Він вийняв з в’юків люльки, завдовжки дві третини ліктя, з округлим маленьким отвором, і запалив біля себе оливкову лампочку. Потім ліг на бік. То, очевидно, була класична поза для даного ритуалу. Після цього мео вмочив тоненьку гілку в густу темно-бронзову рідину, яку він зберігав у невеличкій пляшечці, і припалив її над полум’ям. Коли опіум на кінці гілки почав тихенько шкварчати й виділяти голубуватий димок, Данг приклав кінець гілки до люльки і втягнув дим.

– Ви курили опіум? – спитав мене мео.

– Ні.

– Шкода. Жінки й опіум це, мабуть, найбільша насолода! – проголосив він сентенційно.

– Але мені казали, що той, хто надто любить опіум, той менш здатний кохати жінок.

– Хто надто любить опіум, так, це правда! Але – що таке «надто»? В усякому разі у нас всі чоловіки курять опіум, і це вважається ознакою мужності так само, як гра на флейті. Куріння опіуму, – запалювався далі добрий Данг, – лікує хворих майже від усіх хвороб, а здоровим збільшує сили і повертає молодість. Чого ж бажати ще? Адже третьої можливості немає!.. Спробуйте разок!

Данг знову припалив собі краплинку опіуму й затягнувся. Коли він випустив дим, я відчув нудотний, неприємний запах.

– Що? – добродушно здивувався мео, побачивши вираз мого обличчя. – Не подобається?

– Як смажене лайно буйвола з холерою! – зауважив я.

– Доберете смаку тільки тоді, коли закурите самі! – спокусливо запевняв Данг.

– Гаразд! Приготуйте для мене люльку! – попросив я.

Данг подав мені люльку. Я втягнув дим. Звичайно, я сподівався негайно ж побачити чарівні видіння, але, до біса, не сподівався того, що відразу настало: смак і запах були такі огидні, що я не витримав. Це була третя можливість, якої не передбачав Данг: здорова людина закурила і стала хворою.

Було вже пізно, доводилося думати про сон. Данг і Хон вирішили по черзі пильнувати коло багаття.

Мені як гостеві дозволили спати безперервно. І тільки-но я впав на постіль, як одразу заснув.

На світанку мене розбудив дивний гомін. У напівсні мені здалося, що навколо мене зібралася вся Азія і настирливо когось лає. Отямившись, я впізнав голос Данга, а коли підвів голову, то побачив його біля вогню. Мео войовниче вимахував рушницею у напрямі лісу і туди ж таки надсилав прокльони.

Хон, що лежав поруч, теж прокинувся.

– Бійтеся бога, Данг, що там скоїлося? – заволав я.

Мео підвівся й глянув у напрямі нашої печери, затуляючи очі від світла вогнища.

– Ця паршива свиня! – буркнув він, розлютований. – Немає ані крихти сорому!..

Я підскочив з постелі.

– Яка свиня?

– Пантера! Зазіхала на наших коней, така погань! Така підла шахрайка!

– Що ж тут дивного? Чому шахрайка?

– Як це «чому»?

Данг обурився, що я не розумію цього, але швидко прохолонув від запалу, такого невластивого його вдачі.

– Чому шахрайка? – почав він спокійніше. – Адже роги вчора вранці ясно показали, що під час подорожі буде все гаразд, а вона не хоче на це зважати. Цій розпусниці захотілося конини!

– А що ви так довго вигукували, Данг? Адже це була справжня проповідь!

Мео вже цілком оволодів собою. Бліда посмішка задоволення пом’якшила риси його обличчя.

– Я мусив набалакатися з цією шельмою! – його голос став лагіднішим. – Я так приголомшив її, що вона добре запам’ятає! Всіма чортами її обклав!

– І подіяло?

– А що, може, ні? Після цього вона пішла геть, наче у воді вимочена!

– Але, напевно, ваша рушниця і яскраве вогнище також зробили своє діло?

– Зробили, звичайно, зробили! В житті так завжди буває, що одне мусить допомагати другому! – філософствував він, кумедно скрививши обличчя. – Чари теж потребують деякої допомоги…

НОВИЙ РІК У МЕО

Цього ранку сніданок готував Данг, а Хон і я носили хмиз для багаття. Данг обіцяв, що за дві години ми дістанемося до маленького села На Хам, де святкують Новий рік, і там наїмося досхочу… Тому він не радив зараз багато їсти й запікав тільки п’ятнадцятифунтовий шматок мундчака, який ми, до речі, вмить ум’яли.

Потім осідлали і нав’ючили коней, але перед тим як вирушити, Данг кинув на землю роги. Задоволений, він звернув нашу увагу на те, як вони впали: обидва однаково, плоско на поверхню дороги. Добра прикмета!

День видався чудовий. На небі ні хмаринки. Туман, крізь який ми пробивалися вчора вранці, лишився далеко позаду, немов в іншому світі. Він, як прикордонна стіна, відділяв нас від долин з їхнім своєрідним кліматом, людьми, племенами. Дивовижно прозоре повітря ніби вкривало гори якоюсь незвичайною оболонкою, і здавалося, що ми подорожуємо розлогими просторами чужої планети. Ми їхали узбіччями недалеко від вершин. Блакитне небо здавалося неприродно близьким.

Верхні частини гірських схилів і вершини були голі, а низовини й яри вкриті густою рослинністю. На лісових масивах ми незабаром побачили невеличкі поля, а на них кукурудзяну стерню. Це свідчило про те, що близько люди. Потім проминули поля маків. Добування опіуму з маківок і годівля свиней становить головне заняття мео.

Село На Хам не схоже на наші села. Хати тут стоять далеко одна від одної і розкидані по схилах на багато кілометрів навколо. Біля однієї хати ми помітили натовп і повернули туди.

Новий рік! Це велике свято в усіх народів Далекого Сходу. У мео немає більшого свята, і тому Новий рік майже в кожній сім’ї відзначають від листопада до лютого, залежно від того, як і коли хто закінчить збирання врожаю. Коли ми приїхали, кукурудзу вже зібрали, а нову роботу ще не розпочинали, і ці два-три тижні перерви мео розважалися й бенкетували.

Ми наблизилися до людей; впізнавши Данга, вони дуже зраділи. Ті, що були в хаті, виходили і вітали нас, вимахуючи руками, тримаючи їх долонями догори. На одному пагорбі молодь грала в м’яча, який був зшитий з різнобарвного шмаття. На жаль, я не міг ближче придивитися до цієї розваги, бо, тільки ми злізли з коней, нас гостинно запросили до хати.

Стара й занедбана хата здавалося ось-ось розвалиться: цього ранку тут зарізали величезного кабана і тепер прямо в хаті його ошпарювали окропом.

Господар посадив нас на долівці біля низького столу, на який поставили кілька величезних полумисків з різними стравами, а переді мною навіть фарфорову тарілку: полумиски і тарілки, безперечно, були символом заможності. Принесли рис, смажену печінку, варені легені, свинячу грудинку, багато зеленої городини й сире січене м’ясо – біфштекс по-татарськи. Ця страва не мала нічого спільного з справжнім біфштексом, бо коли я поклав до рота трохи м’яса, то мій язик аж задерев’янів, так вона була наперчена. Я негайно прополоскав рот кукурудзяною горілкою, яку передбачливо приготували для мене в бамбуковому келеху, але виявилося, що хрін од редьки не солодший: горілка мала принаймні сімдесят градусів і диявольськи пекла у роті. Інші страви були, на щастя, кращими, а городина з кислуватим присмаком – просто чудова.

Коли ми вже попоїли, до хати наче бомба влетів сяючий хлопчисько, щось радісно вигукуючи. Всі підвелися і з веселим гомоном вискочили на подвір’я, а Данг значуще кивнув мені головою. Перед хатою весела компанія зупинилася і стала прислухатися: з сусідньої гори, де стояла хата іншого мео, виразно долинуло кувікання свині. Незважаючи на велику відстань, чути було добре, бо на нашому узгір’ї враз припинився будь-який рух. Усі нерухомо слухали небесні звуки, а потім веселість охопила всю юрбу. Люди сміялися, жартували, кидали дотепи; одним словом, вони раділи наступному бенкету у сусіда.

Мене дуже зацікавили розваги молоді, і я попросив Данга, щоб він пішов зі мною. Недалеко від хати маленькі шибеники крутили дзиги, так само, як роблять це їхні ровесники у нас. Я зауважив, що дзигу запускали двоє, один за одним. Данг пояснив мені, в чому полягає гра. Треба, щоб дзига другого гравця крутячись торкнулася й перевернула дзигу першого.

– Яку ж нагороду дістане переможець? – спитав я.

Мео на хвилинку задумався.

– Ніякої нагороди, – відповів він. – Мабуть, просто задоволення, насолоду од виграшу, і нічого більше…

Це була вражаюча риса дітлахів, і безкорислива пристрасть малюків якось своєрідно поєднувалася з незвичайними властивостями людей мео.

За двісті кроків юнаки й дівчата грали в м’яча. Ця гра так само, як і крутіння дзиги, належала виключно до новорічних розваг. Дівчата стояли навпроти хлопців на відстані двадцяти кроків. Хлопці були зодягнені звичайно: в темні короткі каптаники і широкі штани; в той час дівчата вбралися святково: їхні ліфи і довгі фартухи виблискували темно-синім атласом. Барвисті шарфи, пов’язані кілька разів навколо талії, підтримували ці фартухи. На голові у дівчат були різноколірні хустки або темні завої, кокетливо обв’язані світлими стрічками, а на шиї багато срібного намиста.

Гра в м’яча тривала від світанку до ночі безперервно протягом багатьох днів на тій же самій галявині. Сюди сходилася молодь не лише одного села, а й з навколишніх сіл. Це було дивне, дуже дивне залицяння.

Залицяння німе. Годинами хлопець і дівчина невтомно кидали один одному м’яча, не промовивши жодного слова і майже ніколи не змінюючи поважного, зосередженого виразу обличчя. Тільки іноді дівчина мугикала собі під ніс пісеньку, мов тихесеньке закляття. Це були перші кроки зближення між молодими, відзначене у мео, як я вже казав, нечуваною несміливістю. Молодь уміє порозумітися за допомогою звуків флейти чи листя і в киданні м’яча вона теж має широкий словник ніжних звірень. Мовою м’ячів молодь може висловити все, що їй потрібно. Ніжні запитання й відповіді, освідчення в коханні і сцени ревнощів, зневагу, презирство чи сердечне зацікавлення, – все це можна виразити киданням м’яча.

Ми підійшли до гравців і придивлялися до них добру чверть години. Нічого особливого я не помітив. Більше того, я б сказав, що то був точний механізм машини, яка весь час оберталася в бездумному колі. Десятки, сотні разів те ж саме. Тільки два чи три рази мені пощастило помітити, як одна дівчина кинула м’яча іншому юнакові, але, коли той відкинув його, вона знову повернулася до свого партнера.

До нас підійшов Хон.

– Така ж гра, – сказав він, – є і в нас, і в усіх таї. Вона зветься кон.

Це правда – таї теж кидають м’яч, але в них це весела розвага з видачею фантів тому, хто не встигне схопити м’яча, тоді як у мео це було обрядом.

Я спитав Данга, чи можна й мені трохи погратися м’ячем. Почувши це, він щось сказав гравцям, а мені запропонував зайняти місце одного з юнаків. Його партнерка ні на хвилинку не завагалася, навіть не моргнула, вона почала кидати м’яч мені. Я вдало справлявся з грою. Та під час п’ятого кидка дівчина скерувала м’яч дещо вбік, де стояв інший гравець. Я налетів на хлопця і не впіймав м’яча, який, на мій сором, відскочив од землі. Я хутко зловив його і почав шпурляти далі. Але під час п’ятого кидка сталося те саме, тільки м’яч пішов уже за моєю спиною, я знову наштовхнувся на гравця й промахнувся. Коли цей випадок повторився втретє, я визнав себе переможеним. Сміючись і жартома сварячись на дівчину пальцем, я покинув коло гравців. Веселість молоді на хвилинку змінила хід гри, але тільки на хвилинку; потім одразу ж обличчя згасли, рухи ввійшли до звичного ритму, і все пішло усталеним порядком. Усталеним з давніх-давен.

У житті мео виняткову роль, значно більшу, ніж у сусідніх племен, відігравали невидимі сили. З усіма духами вони були запанібрата. Люди мео, на противагу китайцям, не визнавали ліків, незважаючи на те, що їхні ліси мали безліч лікарських рослин. Всі хвороби мео перемагали виключно за допомогою магічних заклинань чаклунів і силою духів. Як не дивно, а мео менш страждали від епідемій, ніж таї; зичливим духам, безумовно, полегшував завдання свіжий, холодний клімат піднебесної країни.

Я з подивом пересвідчився, що мео, такі залежні на кожному кроці від духів, власне, мало боялися їх. Боги не були для них такими страшними, як мстивий Ієгова для євреїв чи кривавий Уітцілопочтл для ацтеків Можливо, вроджена добродушність і безстрашна вдача мео тримали духів у шорах, в межах (певної пристойності.

Біля хати кілька чоловіків, літніх і молодих, стріляли з самострілів по цілі. Хоча мео виготовляли для себе рушниці-кремнівки і з часів війни ховали в своїх хатах не одну сучасну гвинтівку, але кожен з них мав також і самостріли. Зараз вони стріляли з самострілів середніх розмірів у маленький клаптик паперу і за тридцять кроків ніколи не промазували. Стріли з важкого твердого дерева обтесані, наче дротик, без вістря. Це – самостріли для птахів. Мене запевняли, що вони на відстані тридцяти кроків пробивали голуба навиліт. Всі гірські народи Далекого Сходу користувалися такими самострілами.

Близько першої години пополудні ми почали збиратися в дорогу. Гостинний господар і старшини, що прийшли з інших схилів, намагалися затримати нас, запевняючи, що свинини й іншої їжі вистачить ще на багато днів, – але ми не піддалися спокусам, а Данг пояснив, що небіжчик в Та Чуонг нетерпляче жде.

– Небіжчик ще не смердить, почекає! – заспокоювали нас. – Отже, ви маєте час!

– Напевно, вже смердить! – ввічливо заперечував Данг, і вони кінець кінцем зважили, правда трохи засмучені й здивовані, що ми так легко відмовляємося від нагоди попоїсти досхочу.