Текст книги "Дикі банани"

Автор книги: Аркадій Фідлер

ЗДІЙСНЕННЯ СЛІВ ГОРЬКОГО

З нашої бази в Лаї Чау ми виїжджали в близькі й віддалені околиці. Всюди я зустрічав нових людей, дізнавався про цікаві звичаї і повертався на наше миле узгір’я з блокнотом, повним заміток. Нишпорили ми і в самому місті, перепливали пірогою на другий берег Чорної річки і видиралися на скелястий шпиль колишньої резиденції родини Део.

З кількох будинків, що належали Део, тільки в одному містилася метеорологічна станція. Решта були занедбані. Самі стіни лишилися тут від давньої розкоші.

Доброзичливий і інтелігентний голова адміністративного комітету Лам Ксунг був нашим опікуном у дальших поїздках; він знайомив мене і з людьми, і з проблемами, що мене цікавили. Люди племені са становили в цих краях, безумовно, одну з найцікавіших проблем, і ми вирішили поїхати в їхнє село Фьєнг Дат. На жаль, це село було розташоване приблизно кілометрів за п’ятдесят від Лаї Чау в гірській глушині, і дістатися до нього було нелегко. Тому ми з дня на день відкладали цю екскурсію.

Тим часом ми побували у найближчих закутках Долини, заїхали в Муонг Тонг, де стояла рота чи дві солдатів, а оскільки начальство в тих далеких од світу горах нудьгувало, то воно зраділо нашому візиту і з щирою сердечністю частувало нас чаєм. Коли ми, розмовляючи, пили ароматний напій, командир раптом попросив мене виступити перед солдатами. Це було наче грім з чистого неба. Я здивувався, але командир не жартував. Отже, без усякої підготовки, дещо сконфужений я став перед солдатами. Поруч, як завжди, був Тунг, що перекладав мою промову з французької на в’єтнамську мову.

Про що я мав говорити? Звичайно, про недавнє Дьєн Б’єн Фу, про радість і незабутнє враження, яке ця перемога справила на всіх людей доброї волі. Переборовши перше хвилювання, я промовляв дедалі сміливіше і, очевидно, краще, бо в міру того, як Тунг перекладав, я помітив серед солдатів пожвавлення. Після мене виступив офіцер з доповіддю про міжнародне становище. Потім ми всі сфотографувалися на подвір’ї й сердечно розпрощалися.

– Ми будемо довго пам’ятати цей день! – запевняв мене командир, міцно тиснучи руку, і посміхаючись додав, що йому хочеться наказати солдатам викупати мене в річці Нам Лаї, яка протікала поблизу.

– А це навіщо? – засміявся я.

– Кажуть люди, що хто раз викупався в Нам Лаї, незабаром повернеться…

Але обійшлося без купання, і ми поїхали, глибоко переконані, що добре зробили, відвідавши цей віддалений куточок.

Щоб дістатися шляху, де стояв наш газик, треба було перейти Нам Лаї тимчасовим містком, зробленим з гнучких бамбукових дрюків. Розрахований він був на вагу тутешніх людей, що на третину легші за мене, отож уже по дорозі сюди, я побоювався, щоб цей місток не завалився. І тепер, на зворотному шляху, приятелі почали кепкувати, що місток мусить тріснути піді мною, і я за всіма правилами впаду у Нам Лаї.

Річка в тому місці була не дуже глибока, але у мене в кишенях лежали різні речі, серед них і блокнот, тому вимушене купання було ні до чого. Озброєний солідною жердиною, я переходив місток обережно, крок за кроком, наче ведмідь-канатоходець. Запопадливий Тунг побіг з фотоапаратом на берег, щоб сфотографувати катастрофу, але його сподівання були марними, йому пощастило схопити на плівку лише мій перехід та приятелів, що потішалися з мене. Між нами, звичайно, і Хунга з нерозлучним портфелем під пахвою.

А втім, забава забавою, солдати солдатами, а справа племені са дедалі більше не давала мені спокою. Я відчував подих переламних змін, виразний початок нової ери; оскільки ми не могли виїжджати з Лаї Чау на довгий час, то я, де тільки міг, збирав усякі відомості про життя цієї народності. Зрозуміло, Лам Ксунг подавав нам неоціненну допомогу, і коли в місті з’являвся який-небудь тямущий са, він одразу ж присилав його до нас із перекладачем.

Таких са в лаїчауському районі було близько тисячі. Картина жахливих злиднів і занепаду, яку я побіжно намалював після першої зустрічі з цими людьми на дорозі між Туан Чау і Туан Гіао, підтверджувалася цілком. Внаслідок багатолітньої залежності від феодалів таї плем’я са не тільки голодувало, але насамперед духовно виродилося. Люди навіть перестали мріяти про кращий побут. Вони отупіли, втратили здатність гніватися, бунтувати. Їхня усмішка і безтурботність були скоріше згодою на поразку, ніж ознакою радості.

В найурожайніші роки люди са збирали кукурудзи не більше, як на вісім місяців, а решту року голодували, їли корінці, лісові ягоди або тяжко працювали у таї на правах невільників, заробляючи лише на злиденний харч. Їхня покірність негативно позначалася на них же самих: са мали стільки заборонених духами днів, що тижнями нічого не робили саме тоді, коли треба було сіяти або рятувати жнива. З духами вони нічого не могли вдіяти, як це чудово робили вправні мео. Перемога нового ладу звільнила са від панів таї, але з-під влади огидних духів визволити їх було важче.

Вони були такі бідні, що навіть не могли купити солі і добували її з попелу бамбука. Вогонь викрешували, ударяючи залізом об камінь. Знаряддя не мали майже ніякого, не знали жодного ремесла. Ці люди були віддані на ласку інших племен. Са в усьому наслідували сусідів, у найгіршому теж, як наприклад, у «робленні зятя». Феодально-колоніальний режим не тільки нічого не робив, щоб витягти са із занепаду, а навпаки, штовхав їх до загибелі, яка чатувала на них.

Визволення країни відразу змінило умови життя са. Народна влада енергійно і розумно поспішила їм на допомогу. Звичайно, за короткий час не можна прищепити любов до праці або послабити шкідливу віру в заборонені дні і в злих духів. Але негайно було полегшено їхню долю. Хазяїв таї зобов’язали як слід оплачувати працю са, а перед новим урожаєм купувати у них за готівку лісові продукти, зокрема бамбук. В адміністративному комітеті у Лаї Чау са мали свого постійного представника Нук Ба Сена, мого доброго знайомого, який пильнував, щоб не було зловживань або якоїсь кривди.

В час мого перебування над Чорною річкою більшість поселень са одержала необхідний сільськогосподарський реманент, а в деяких селищах вже багато місяців працювали таї-інструктори, навчаючи горян господарювати на землі. Са, до яких ще недавно ставилися з презирством, почали поволі відчувати себе громадянами країни.

У горах Сіп Сонг Чо Таї клімат прохолодний. І, щоб забезпечити себе теплим одягом, народи, що тут жили – таї, мео, яо, – вирощували бавовник і займалися ткацтвом. Са теж вирощували бавовник, але не вміли його переробляти, тому приносили його до таї у Долину і вимінювали на готові тканини. Пограбовані, обдерті виходили вони після цієї комерції. Отже, для поліпшення життя слід було навчити са ткацтву. Але народна влада зіткнулася тут з несподіваними труднощами.

Ні за які скарби са не хотіли торкнутися хоча б пальцем ткацького верстата чи мотовила. Вони так боялися злих духів, що сама думка про ткацтво проймала їх панічним жахом. То була одна з найсуворіших заборон, нав’язаних їм надприродними силами.

Стародавня легенда так розповідає про цю заборону. Колись зухвала родина са навчилася від таї виробляти пряжу. Одного разу вночі сім’я вийшла на подвір’я, щоб попрацювати, але на неї напав тигр, хоча горіло вогнище, й поранив жінку й дітей. Це був тигр-демон. З того часу са заприсяглися ніколи не ткати.

Цієї присяги вони додержувалися так вірно, що, коли прийшла народна влада і таї подали їм руку допомоги, са заявили, що вони готові зробити все, тільки не торкатися ткацького верстата. Люди не хотіли гинути в пащі тигра, а коли зичливі інструктори посилено їх умовляли, чинили завзятий опір. Забобонні горяни почали підозрювати, що це замах на їхні найглибші вірування, а турботливість вчителів тлумачили по-своєму, вбачаючи в цьому підступне бажання кинути людей са на здобич злим духам і тиграм.

Тільки згодом на кожному кроці горяни, відчуваючи істотну допомогу народної влади, почали соромитися свого недовір’я до таї. А деякі, більш допитливі, частіше сходили в Долину і з радістю дізнавалися, що вони, недавні невільники, одержали привілеї, яких не мали інші. Їх звільнили від податків і примусових робіт.

Найдопитливіші са почали тепер дещо інакше думати про себе і своє плем’я. Це було щось подібне до зародку громадської думки. Несміливо народжувалося в них досі не знане, а саме – почуття власної гідності і сором за свою відсталість. ЦІ люди походили з села Фьєнг Дат. Вагаючись, вони погодилися, щоб у їхніх хатах встановили ткацькі верстати.

Коли інші родини довідалися про таку богохульну зухвалість, то втекли в пущі, а деякі прокляли їх за те, що вони накликають на плем’я нещастя. Перше мотовило захурчало в Фьєнг Дат – і нічого не трапилося. З тремтінням наближалася дружина одного з сміливців до верстата, але грім не вдарив. Інша не хотіла бути боягузкою і доторкнулася до ткацького верстата. Тигр не вистрибнув з гущавини.

Са пригнали легковажних шаленців і почали ждати, коли спаде на них помста злих духів. А тим часом перший, виготовлений за допомогою інструктора шматок сукна пробуджував подив і тривогу – ніхто не наважувався надіти його на тіло. Сукно продали в Долині в державній крамниці за добрий казанець рису. Рис з’їли, і ніхто не отруївся.

Противники запевняли, що святотатців кара не мине, і якщо не їх самих, то дістане їхніх дітей, але вони вже не могли нічого вдіяти. З віддалених районів приходили до Фьєнг Дат цікаві люди. Вони приглядалися до мотовила і верстата, обводили здивованим поглядом сусідні хащі, чи не з’явиться тигр, і поверталися додому вражені. Отак ламке мотовило набирало непереборної сили тарана, що розбивав страшний мур і прокладав шлях першим променям світла до хат людей са. «Людина – це звучить гордо!» – прекрасне гасло. У Лаї Чау, в глухих закутках, за горами, за лісами благородні й сміливі носії влади здійснювали слова Горького з таким розмахом і в такий спосіб, що навіть завзяті вороги цього ладу змушені були ставитися з повагою до їхніх справ. Тут, на цьому краю світу, нові форми ставлення людини до людини добре приживались і повертали людську гідність затурканим дикунам, що були приречені на загибель. Дружня рука направляє їх до великого кола цивілізованих людей.

БЕНКЕТ ДЛЯ ТАЇ

До Фьєнг Дат ми не поїхали: бракувало часу. Ми підрахували, що коли грунтовно ознайомитися з Лаосом і Камбоджею, то вже треба подумати і про повернення до Ханоя. Отже, ще кілька невеличких екскурсій по території країни – і настав день нашого від’їзду з Лаї Чау.

Напередодні від’їзду Дьєн, керівник експедиції, вирішив влаштувати прощальну вечерю для танцівниць з Бан Мо і кількох представників лаїчауського начальства. Мій доброчесний почет уже не боявся близькості молодих таї, і я не пізнавав своїх зразкових аскетів.

З Бан Мо прилетіли дівчата, зодягнені у білі ліфи з срібними пряжками і в чорні, довгі, вузькі спідниці. Вони здавалися чарівними пташенятами, жвавими, рухливими, чемними і таємничими. Двоє чи троє зазирнули на мить до нашої резиденції і враз зникли, як злякані синички. Інші з самого ранку розлетілися по місту, ожививши до того безлюдні й похмурі вулиці. Там, де сиділи заспані китайські торговці, засяяли проміння радості й ясних усмішок.

Коли близько полудня ми з Дьєном і Тунгом поверталися з міста додому, то не повірили своїм очам, такі тут сталися зміни. Всі вікна, двері, колони, передпокій були уквітчані листям диких бананів, наша резиденція перетворилася у веселий гай нарядних рослин.

– Що де за декорація? – гукнув я здивований.

Мої приятелі теж були вражені, але незабаром все з’ясувалося. Під час нашої подорожі я кілька разів говорив Тунгові про глибоке враження, яке справляють на мене дикі банани, і не приховував, що воли пробуджують у мене згадки про мої давні подорожі по інших країнах. Про це знав Тунг, знали й усі учасники нашої експедиції. Дійшло це й до вух мешканців Бан Мо. І вони вирішили зробити мені милу несподіванку й оздобили наш будинок дикими бананами.

Надзвичайна пам’ять!

По обіді в нашому будинку, наче у вулику, зароїлися танцівниці. Тераса резиденції з фантастично прекрасним видом на долину стала центром свята. Наче райдуга, засвітилася вона різними барвами, звідусіль чулося щебетання. Танцівниці, перезираючись, стали в ряди, гітарист торкнувся струн. Спочатку зазвучав якийсь напівурочистий спів, мабуть, на честь гостя. Потім чарівні танці, такі самі, як колись у Бан Мо. Після одного-двох танців – перерва. Дівчата розліталися, як русалки, сідали на балюстраді тераси, поправляли волосся чи блузки і задоволені, посміхаючись, тихесенько хихикали. Вони були надзвичайно щирі й безпосередні. Потім знову зривалися в танці.

Танцювали для мене і моїх в’єтнамських приятелів. Наш завтрашній від’їзд був єдиною причиною цих танців.

Після заходу сонця нас запросили до головної зали резиденції на бенкет. Це був уже не варварський бенкет мео біля вогнища. Стіл завдовжки десять чи більше метрів був накритий величезною білосніжною скатертиною. На столі стояли фарфорові тарілки, виблискували келишки й пляшки, лежали ложі й «виделки, і на блюдах парували китайсько-в’єтнамсько-таїські страви. Це приготував наш головний кухар Нго Ван Кві і зробив усе дуже красиво. Стіни було прикрашено листям диких бананів, і ця мальовнича оздоба теж підносила настрій.

Моїми сусідками за столом була літня таї і танцівниця. Вони не знали французької мови, але ми мило порозумілися усмішками, очима й жестами. Я помітив, що молодші більше налягали на їжу, а пити уникали, зате старші не боялися нічого. Обов’язком жінок було прислужувати сусідам, і вони робили це тактовно, з натуральною привабливістю, без докучання.

Настрій у всіх був чудовий. Цьому сприяло й те, що не було офіціальних промов: ще на початку вечері ми одностайно вирішили відмовитися від них. Замість того під кінець вечері, коли подавали чай, каву і якісь вишукані солодощі, дехто вирішив здобути лаври співами. Раз у раз хтось підводився і починав співати. За винятком двох чи трьох більш-менш веселих пісень, усі були здебільшого сумні, які я добре знав. Як і раніше, це викликало в мене подив: адже ці люди, такі лагідні й веселі взагалі, відкриваючи рота для співу, перетворювалися на плаксіїв. Оце так! Мені від душі хотілося сміятися.

Співав і Дьєн. Це була скоріше мелодекламація пісеньки, популярної в північному В’єтнамі:

 
Своєму коханому я подарувала куртку.
Повернувшись додому, я обдурила батька й матір:
На мосту вітер зірвав її з мене.
 
 
Своєму коханому я подарувала обручку.
Повернувшися додому, я обдурила батька й матір:
На мосту впала вона у воду.
 
 
Своєму коханому я подарувала солом’яний бриль.
Повернувшися додому, я обдурила батька й матір:
На мосту вітер зірвав його з мене.
 

Гучні оплески нагородили керівника нашої експедиції. Я знав, цю пісеньку і плескав найголосніше.

Раптом крізь загальний гомін до мене долинув вигук: балян! (поляк!). Голоси посилилися, і вже наче лавина вигуків долетіло до мене: балян, балян!

Я запитливо глянув на Тунга.

– Хочуть, щоб товариш теж щось заспівав! Польською мовою! – пояснив він.

От так халепа! Оце мене впіймали! Я присягався всіма святими, що не маю голосу, що я тюхтій, який не вміє взяти жодної ноти, що колись один індієць у Південній Америці, почувши мій спів, подумав, що я хочу принести його в жертву, але всі аргументи, за які я хапався, наче потопаючий за соломинку, спадали як з гуся вода. Сконфужений і сполоханий, я мусив підвестись.

Бачачи, що мені не пощастить викрутитися, я вирішив заспівати щось жартівливе. Це здалося мені єдиним виходом з цієї ситуації. На щастя, я пригадав пісню, яку багато років тому мугикав мій батько. Це була страшенно сумна пісня.

Я задуднів кладовищенським голосінням:

 
Я без мети,
Ти без мети, як отой із люльки дим.
Нас тільки двоє, двоє, та й годі, – полетімо ж із ним…
 

Щоб пісня була смутнішою, я деякі слова, як «дим» і «з ним» протягував майже до безконечності. Не маючи ані слуху, ані голосу, я немилосердно фальшивив, але вирішивши, що тільки один раз козі смерть, надолужував мімікою і гучним голосом, що гримів, як єрихонська труба.

Я думав, що від моєї сумної пісні слухачі будуть вражені, але наслідки були цілком протилежні. Присутні сяяли від задоволення, а коли я скінчив, висловили свій захват вигуками і бурхливими оплесками. Спантеличений, я підозріливо дивився на сусідів, але ті були справді захоплені.

– Про що говорила пісня? – запитав мене Тунг крізь гомін.

– Про дим з люльки і про марність життя, – пояснив я.

– Ах, – відповів він задоволений, – у нас також є пісенька про люльку, дуже приємна, мелодійна, філософська…

Та ось у глибині залу пролунали ритмічні удари гонгів. У молоді, особливо у дівчат, запалали очі. Почулися заохочуючі голоси:

– Сюе! Сюе!

Це була назва популярного танцю, милого всім таї. Він полягав у тому, що танцюючі бралися за руки і, стаючи в коло, робили дрібні кроки вперед і назад, відповідно до такту, який вибивав гонг або бубон. При цьому коло повільно посувалося проти руху годинникової стрілки.

Так починалося сюе і цього разу. Кілька дівчат підвелися з-за столу й утворили маленьке коло. За хвилину удари гонгів і танцювальні кроки наче злилися в один міцний, невидимий вузол. До танцюючих підбігли троє чи четверо юнаків, які розширили коло. Ніхто не співав, чути було лише човгання ніг і удари гонгів, що звучали наче непереборний пульс самого життя.

Десь у світі вчені сушили собі голови над розщепленням атомного ядра, ракети вирушали в космічний простір, державні діячі надсилали один одному ноти, а тут молодь, танцюючи свій сюе, мало думала про далекі клопоти і подих смерті.

Удари гонгів і танцюючі полонили дедалі більше людей. Раз у раз якась дівчина або й якийсь старший за віком чоловік включався до сюе; молоді таї, що не брали участі в бенкеті, прибігали знадвору і збільшували коло. У всіх палали обличчя.

Я приглядався до танцюючих з сердечним зацікавленням. Мені розповідали, що сюе – найкращий посередник в інтимних почуттях. За умовним шифром юнак, тримаючи дівчину за руку, натискував пальцем багато разів на її долоню. Це означало ніжне запитання, і коли дівчина відповідала йому так само, то значить і вона прихильна до нього. Заінтригований, я кидав погляди на з’єднані в танці долоні, але так нічого і не побачив.

До мене раптом підійшли дві дівчини. Вони посміхалися розгублено й схвильовано. Одна з них – це та прекрасна танцівниця з замріяними очима, яка марила про великий світ і яку я в душі називав Русалкою, бо, коли вона сиділа на камені в Бан Мо, я порівняв її з скульптурою русалки в копенгагенському порту. Тепер дівчина наблизилася до мене разом з товаришкою і рухами рук запросила до танцю.

Я підвівся, і ми включилися в коло. Лівою рукою я тримав за руку Русалку, а правою – її подругу. Танець дуже легкий, треба було тільки добре вслухатися в ритм гонгів, а ноги вже рухалися самі. Так минуло кілька хвилин, і визнаю, що в монотонній гармонії звуків і кроків відчувалася особлива чарівність.

Час від часу я краєчком ока поглядав на Русалку, і тоді вона, завжди уважна, теж підводила на мене привітний погляд.

Близько одинадцятої ночі милі гості почали розходитися. Прощалися ми довго сердечними, братерськими потисками рук. Люди виходили гомінливими групками або поодинці щасливі, збуджені і зникали в мороці. А мені здавалося, що разом з ними відривалися шматочки мого серця.

Після відходу всіх гостей в домі запала якась меланхолійна тиша. Приємно було дивитися на те, що лишилось, як пам’ять про цих чудових людей, на стеблини і листя диких бананів. Вони звисали з стін у жахливому безладді або лежали по кутках, наче сама звихрена пуща вдерлася до нас у залу. Велике листя було пошарпане, але від його свіжої соковитої зелені йшла непереможна радість і бадьорість.

Раптом мені спало на думку, безумовно, банальне, але дуже слушне порівняння племен і народів, з якими я познайомився в цих горах, з дикими бананами. Як і ті рослини, ці чудові люди були могутні, ставні, повні благородної простоти, цілком здорові і повні ще недозрілих плодів. Я був певен, що, облагороджені, ці дикі банани обов’язково принесуть солодкі плоди.

На другий день з першими променями сонця ми залишили гостинне Лаї Чау і вирушили у зворотну дорогу. Біля підніжжя нашого узгір’я лежала густа імла, вкриваючи білим кожухом долини. Перед тим як в’їхати у долину, я обернувся: позаду ще видно було наш будинок, який потопав у соковитій міцній зелені диких бананів.