Текст книги "Дикі банани"

Автор книги: Аркадій Фідлер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 13 страниц)

НЕБУВАЛЕ ГЕРОЙСТВО НА ДОРОГАХ

Наш газик їхав на безпечній відстані від грузовика, але частенько інтервал між машинами збільшувався до кількох кілометрів. Тоді наш водій кожні дві-три хвилини подавав сигнали, і ця його старанність збуджувала неспокій і пильність. Зустрічних автомобілів тут було небагато. Чому ж шофер так часто сигналив? Кого бажав застерегти чи налякати? Тигрів? Але тигри не нападали серед білого дня. А може, він боявся людей?

Час від часу ми бачили на дорогах мандрівних таї і мео. Одного разу назустріч нам ішло кілька таї з коромислами; вони несли якісь клітки. Я наказав зупинитися і швидко приготував фотоапарат. Їх було п’ятеро чи шестеро, самі Юнаки. В клітках сиділи живі лісові птахи з чудовим пір’ям. Таї обійшли мовчанням наше приязне вітання і гордо прямували далі, не відповідаючи нам ні словом, ні посмішкою.

Біля річки кілька таї – молоді чоловіки й дівчата – ремонтували міст. Наш газик переїхав річку по мілкому місці і зупинився. Я підійшов до робітників. Це були народні працівники – зен кон, як їх тут називають. За існуючим законом усі чоловіки і жінки автономної провінції віком від сімнадцяти до п’ятдесяти років обов’язково повинні два місяці на рік працювати на користь свого краю.

Я сфотографував дівчат, які, сидячи навпочіпки, нарівні з чоловіками дробили каміння важким молотком. Вражала величезна диспропорція між маленькими руками їх і чималим молотком. На руках були срібні каблучки та браслети, а вдягнені вони були майже святково – у складних завоях, елегантних кофточках і спідницях, але без срібних пряжок спереду.

Раптом одна таї не витримала: природжена веселість і кокетливість взяли гору. Дівчина, підвівши голову, засміялася. Тільки тоді я помітив, яка вона красива; з усіх таї, яких ми досі зустрічали, вона була найвродливішою.

На шляху аж до Лаї Чау працювали не тільки робітники, мобілізовані з навколишніх сіл, а й молоді в’єтнамці, кінх, які добровільно приїхали сюди з Дельти.

Цей шлях був свідком великого геройства за часів недавніх боїв. І тепер, після війни, в горах палав вогонь небувалого героїзму, який годі було шукати десь-інде. Коли я докладніше дізнавався про життя й самовіддану працю молодих в’єтнамців, у мене зароджувалася величезна повага до них – хотілося щиро потиснути руку кожному.

Це були хлопці й дівчата із Спілки прогресивної молоді, знаменитого Танх Ньєн Ксунг Фонг. Зрештою назва не має значення. Коли після багатолітньої визвольної війни Північний В’єтнам, нарешті, добився миру, найпередовіша частина в’єтнамської молоді присвятила свої найкращі роки батьківщині, відбудові країни. Ці юнаки і дівчата йшли на найважчі ділянки, які вимагали величезного напруження. З небувалою стійкістю і нелюдською витривалістю вони відбудовували фабрики, ремонтували залізниці і річкові греблі, а насамперед – шляхи у віддалених горах.

Поміж Йєн Чау і містечком Сонля дорога подекуди була добра, вирівняна. Тут працювали команди прогресивної молоді. Хлопці як один бадьорі, енергійні, аж душа радіє. Тільки знаряддя праці в них усе ще примітивне. Кирками довбали гранітні гори, лопатами згортали уламки, тачкою возили кам’яні брили на край дороги, скидали в безодню. Труд цей був величезний, але ще більшою була сила їхнього духу і завзятість.

Коротка зупинка в Хат Лот, де розмістився табір молодіжних команд. Кілька просторих бараків справляли непогане враження. Нас запросили до своєрідного клубу, в якому, крім кількох ілюстрованих газет з різних країн народної демократії, нічого не було.

Скромний, приємний чоловік, мабуть керівник табору, зичливо інформував нас. Він розповідав приглушеним голосом, був лагідний, але смутний: частенько ми зустрічали у в'єтнамців таку зовнішню оболонку, під якою іноді крилися несподівані запаси пристрасності й енергії, що дивували європейців. Та наш оповідач мав якийсь особливо пригнічений вигляд. Можливо, причиною цього була його тривала розлука з сім’єю: в Дельті жила молода дружина і двоє дітей, яких він не бачив ось уже чотири роки.

– Як це – без відпустки? – здивувався я.

В’єтнамець посміхнувся з почуттям гідності.

– Чотири роки в розлуці, далеко від сім’ї? – не міг я заспокоїтися. – Невже ви не сумуєте?

– Дуже сумую, – відповів він тихо.

Табір прокидався о пів на шосту за ударом гонгу. Займалися ранковою гімнастикою, милися по пояс у холодному струмку і снідали. Основною їжею був рис, перемішаний з товченими земляними горішками.

Працювали від сьомої години до пів на дванадцяту. Великі переносні стіни з очерету рятували робітників од сонця. Дерева підрубували сокирою, пилок не було. Динаміту для висаджування скель теж не мали, розбивали їх молотом.

Коли переїздили на нову ділянку, робітники одразу будували бараки з очерету і бамбука. Щомісяця вони одержували двадцять сім тисяч донгів[4]4
  Донг – грошова одиниця ДРВ. Сто донгів за офіціальним курсом дорівнює 30 крб. 60 коп.


[Закрыть], що вистачало тільки на найскромніші потреби. Та люди розуміли, що уряд тепер не міг платити їм більше, тому не те що не скаржилися, а навпаки, були горді з своєї праці. Їх задовольняло почуття виконаного обов’язку, любов і визнання всієї громадськості.

У таборі бракувало ліків, не було навіть радіоприймача. Але молодь створювала свої акторські групи і в неділю іноді влаштовувала вистави.

Ця добровільна служба тривала три роки. Хто відзначався на роботі, того посилали до Дельти на якісь курси або до технічної школи. Після виконання свого патріотичного обов’язку юнаки поверталися додому такі ж бідні, якими приїхали сюди, зате багаті на загальну повагу.

Незвичайний, відважний народ, патріотичний і витриманий, здатний на самопожертву заради своєї країни!

«РОБИТИ ЗЯТЯ»

Монг, двадцятичотирьохрічний чорний таї з маленького села недалеко від Сонля, був зухвалий і задерикуватий. Заслужений партизан часів війни, він тепер викликав на герць цілий світ. Монг настроїв проти себе всіх. Одні вважали його викінченим скандалістом, інші – небезпечним сутягою, останнім негідником, блюзніром і навіть – чого тільки не вигадають! – злочинцем, якого слід було вбити, як паршивого собаку, щоб оберегти решту від пошесті. А я, навпаки, бачив у ньому тільки діяльного поборника прогресу і неабиякого сміливця.

Молодий Монг насмілився виступити проти стародавнього звичаю. Але те, що він зробив, було таке нечуване, що навіть занепокоїлася народна влада. А тим часом пристрасті розпалювалися: за місяць перед нашим приїздом до Сонля вороги Монга підступно спалили вночі його хату і тепер загрожували йому смертю, якщо він не підкориться споконвічним звичаям.

Монг затявся і заявив, що не підкориться. Зціпивши зуби, хлопець і не думав відступати. Загартований тривалою війною, він знав, за що йшов у бій, за що мав рани, знав, за яке майбутнє дістав нагороди. Тепер Монг збунтувався проти закостенілого звичаю і був непохитний: він не хотів стати невільником тестя, не визнавав ярма «езе», не бажав «робити зятя». Ця скандальна історія схвилювала всі долини, гнів охопив людей, деякі навіть закликали духів помститися зухвальцеві.

Я побачив Монга, коли той прямував до адміністративного комітету. Він ішов просити підтримки. Це був вродливий таї з приємним, можна сказати гарним обличчям. Не вірилося, що в ньому було стільки впертості і непокірності. Він ішов замислений, обв’язавши голову так, що два кінці чорного завою стирчали наперед, наче роги бика. Я готовий битися об заклад, що він навмисне зробив це, аби показати ворогам свою задерикуватість.

Що ж зробив цей хлопець? Просто закохався в дівчину, і та відповіла йому взаємністю. Хлопець заручився згодою своїх і її батьків на шлюб. І отут починається порушення освяченого традицією звичаю: Монг оформив громадянський шлюб і оселився з молодою у власній хаті, не даючи за наречену ніякого викупу. Він вважав, що, віддавши стільки років боротьбі з загарбниками, досить уже заплатив. Але це викликало загальне обурення і жахливі наслідки: Монгові спалили хату, а тепер хотіли його вбити.

Ця справа страшенно мене зацікавила. Чим більше подробиць я узнавав, тим більшим героєм був у моїх очах Монг: адже він почав запеклу війну.

Святі і непорушні звичаї народів Далекого Сходу здавна захищали інтереси батьків дівчат: за своїх дочок ті мають одержати від майбутніх зятів чималі злитки золота, срібла й інші коштовності.

Сувора громадська думка забороняла будь-які потаємні відносини між юнаками й дівчатами. І лихо було тій дівчині, яка приймала в обійми хлопця десь-інде, а не в хаті своїх батьків: домашній дух ображався і насилав нещастя на винуватців та їхні родини. А якби народилася позашлюбна дитина, – то це був би вже кінець світу й віковічна ганьба, навіть злочин!

З другого боку, діти були дуже бажані. Їх вважали необхідною ланкою культу предків, при якому наступність поколінь відігравала основну роль. Не можна було й подумати, щоб нормальний чоловік не хотів мати синів, які після його смерті шануватимуть пам’ять батька і молитися його духові. Не було більшої неслави для таї і його близьких, як померти, не залишивши синів. Ось чому молоді таї потрапляли у цілковиту залежність до батьків своїх наречених. Вони мусили покірно просити в них руку дочки, платити їм, служити і коритися.

Жінки у таї і дома, і в полі працюють значно більше за чоловіків. Звідси деякі європейські доктринери роблять квапливий висновок, що плата за дружину є головним чином платою за майбутню робочу силу. Може, це й так, але не зовсім. Справа виявляється складнішою, визиск тут брутальніший, хитріший.

Батько дівчини продавав зятеві не тільки робітницю, але насамперед жінку, яка мала подарувати чоловікові сина, легального сина, що згодом буде виконувати культ предків. Майбутній зять потрапляв у пастку і хоч-не-хоч мусив платити за дівчину ціну, визначену батьком. Це був єдиний, буквально єдиний шлях мати повноправного сина.

Чи справді єдиний? Адже здобути взаємність своєї коханої легко, переконавшись, що дівчина ладна йти за ним у вогонь і воду, юнак мусив би збунтуватися проти тиранства батьків, забрати дівчину, збудувати собі хату і сказати всім, що вони одружились і їхні сини після смерті куритимуть йому фіміам перед вівтарем предків.

Здавалося б, нема нічого простішого, та нехай би молодий шаленець зважився на це. Пекло звалилося б на його зганьблену голову, тисячі перешкод отруїли б йому життя. І навіть якби зухвалий бунтівник не дозволив видерти останньої смужки рисового поля чи спалити хату, то все одно не зніс би одного: загального презирства. Оголосити, що безсоромна пара живе, як дикі звірі, без благословіння батьків, отож, і без опіки зичливих духів, – це означало знищити молодих. Мабуть, від цього найбільше й страждав Монг.

А коли б і це не вплинуло, батько дівчини міг дістати іншу, відчутнішу допомогу. Всі інстанції, від третейського суду на селі до трибуналу в чау, а в разі потреби й вище, твердо боронили б інтереси тестя і засудили непокірливого зятя до найтяжчої кари. Не на смерть, звісно, але все робили б так, щоб йому набридло життя і він волів за краще вмерти.

Мати дітей, а особливо синів, мріє кожен таї. Звідси й особлива увага до всього, що стосується народження дитини.

Надумавши одружитись, юнак надсилав сватів до батька коханої. Серед його дрібних подарунків неодмінно було листя бетелю і горіхи арекі, – на Далекому Сході це символ вірного кохання. Якщо все складалося позитивно, свати і родичі нареченої домовлялися і встановлювали розмір плати. Звичайно юнак був голий як бубон, тому складали умову, за якою він мусив служити в господарстві тестя. Ця служба здебільшого тривала від шести до дванадцяти років, залежно від принадності дівчини, її громадського становища і від того, чи дуже юнак закоханий.

Як тільки доходили згоди – іноді внаслідок запеклого торгу, – родичі майбутнього зятя оправляли бенкет. Після цієї церемонії юнак як офіціальний жених з чистою совістю входив у перший день заручин до хати нареченої, а точніше – до хати батьків її. Починалися визначені угодою роки його праці на тестя. Цей період називався «езе», що значить «робити зятя». Якщо у цей час народжувалися діти, стосунки переважно закріплювалися. Але частенько бувало й інакше: молоді набридали одне одному, і жених ішов геть, втрачаючи, певна річ, час вислуги. З цього найбільш радів батько молодої, бо він міг розпочинати все з початку з іншим зятем і далі наживатися на безплатній праці парубка.

Зрозуміло, що дівчата дбали про свою чарівність і принадність, але не менше від них у цьому була зацікавлена вся сім’я. Батьки намагалися якнайдовше зберегти красу дочок, виховати в них ввічливу і лагідну вдачу, витонченість тощо. Дівчата мало працювали, але на це дивилися крізь пальці, аби вони не втратили привабливих форм, завойовницької посмішки й блиску очей, знаменитих на весь Індокитай. Пізніше життя брало з них за все, покладаючи на плечі жінки особливо важку працю, але поки що дівчата жили мов у раю, як рідко коли живуть дівчата інших народів, – не думаючи ні про що, наче барвисті метелики, співучі птахи, пахучі квіти або князівни, що танцюють на золотому килимі життєвих чарів. Так в усякому разі співали про них закохані хлопці.

Якщо наречений не хотів жити під одним дахом з тестем і працювати на нього, то він міг збудувати собі хату, але щороку мусив давати тестеві стільки рису, м’яса, солі, тютюну і спирту, що той міг вільно утримувати всю родину протягом періоду, який був обумовлений угодою. Якщо юнак був зайнятий на службі, то замість себе він міг послати в господарство тестя робітника, щоб той одробив за майбутнього зятя.

Коли минали зумовлені угодою роки, жениха, який давно уже втратив пушок молодості, чекали ще матеріальні збитки – весільний бенкет. Ця урочистість належала до важливих обрядів таї, і її влаштовували на кошти зятя надзвичайно пишно. Забивали буйволів, свиней, курей і приносили їх у жертву родинним духам з купами рису і численними глеками горілки. Молодий залазив у борги на багато років, але в його житті наставав перелом: зять звільнявся від ярма тестя. Нарешті він міг зажити у своєму домі і стати батьком родини. У нього росли власні дочки, й він пильнував, щоб ті були красиві й принадні, щоб кінець кінцем і в його дім прийшов працьовитий зять.

Революція багато в чому поламала цю традицію. Юнаки, зайняті на державній роботі, не мали часу «робити зятя». Вони одразу вели наречену до управління запису громадянського стану, і сам дідько не міг їх примусити працювати на тестя. Впливовий зять – велика честь, але хто ж заплатить за дочку, хто задарма обробить рисове поле? Батьки часто скреготали зубами і шукали для своїх дочок звичайних, без високого становища зятів, які б шанували давні звичаї.

Монг не довго барився в адміністративному комітеті. Я бачив, як він виходив з урядового будинку, його там не дуже заспокоїли. Це видно було з першого погляду. Хоч роги його завою стирчали так само гордовито, як і раніше, але на обличчі вже не було задерикуватого виразу. Воно було похмуре, сумне, тільки очі свідчили, що він не занепав духом і так легко не залишить поле бою.

НЕ ТІЛЬКИ ДОРОГИ БУВАЮТЬ ЗВИВИСТИМИ

Шалені гори. В них коїлися дивні речі. Дорога, якою ми їхали, хоч була погана, а все-таки оправляла враження якогось порядку, з’єднувала одне невеличке містечко з іншим, вела до людей, що вміли читати і контролювати життя. А ось гори лишилися поза всякою увагою. Там був хаос, і в цьому хаосі ховався хижий звір і жили люди.

Як пуоки під Йен Чау, так у горах за Сонля проблему становили люди нечисленного племені дао. В усій автономній провінції їх було хіба що з тисячу триста чоловік, а під Сонля – мабуть, одна чверть цієї кількості.

В Сонля стояли в’єтнамські солдати. Коли ми вранці вийшли на прогулянку, то побачили військових, що товпилися тут і там біля великого критого ринку. Тут же на майдані сиділо багато жінок таї, що продавали привезені з навколишніх сіл продукти.

Незабаром ми виїхали до Туан Чау, столиці автономної провінції, і довго милувалися навколишніми краєвидами. Я захлинався від захоплення. Природа безупинно годувала мене тим самим багатством, але, незважаючи на це, емоції лишалися свіжими, чутливими, як і першого дня. Не було ні краплі перенасичення або нудьги.

По дорозі до Туан Чау я зрозумів, у чому справа: головна причина полягала в людях. Це була країна великої людської драми і духовної перебудови. Як на схилах гір, де жили пуоки, відбувалися невидимі трагедії, так, мабуть, і в долинах у таї свіжими були ще недавні події. Адже лише кілька років тому тут пронісся історичний ураган, який перевернув догори дном увесь колишній суспільний лад. З незапам’ятних часів феодал був тут абсолютним господарем, а поневолена людина знала тільки пнути на нього спину. Не підлягало ніякому сумніву, хто кого мав право бити, з кого можна дерти шкуру. Цей лад не був ні найкращим, ні досконалим, але все-таки таким знайомим, звичним і насамперед визнаний духами.

І от з далеких низин, від гирла річки, сюди прийшли люди. Вони промовляли пристрасні, дивовижні, тривожні слова. Про справедливість! І ці дивні слова відразу ж підкріплювалися ділом: панів виганяли, а селянам наказували кувати своє щастя. Усі стали вільними. Мабуть, ніде в світі революція не робила такого глибокого перевороту, як у цих горах Сіп Сонг Чо Таї.

Ще кілька років тому, зобачивши пана, перехожі падали перед ним навколішки. Сьогодні, ясна річ, ніхто вже не кланявся до землі, але мимоволі тягнувся до шапки чи завою, угледівши на дорозі автомобіль.

Раніше влада феодала була абсолютною і неподільною. Проте піддані знали, як боротися з нею. На околиці Сонля серед таї жила легенда, яка красномовно свідчила про хитромудрість народу.

Коли Фа – найвищий бог таї, що втілював сили природи й неба, заходився творити світ, то спочатку це йому не дуже вдавалось, і робота, відверто кажучи, була нікчемною. Знахабнілі хижаки загрожували суцільним винищенням іншим, лагіднішим тваринам, а також і людині, за тих часів ще нікчемному створінню. Переслідувані часто в розпачі зверталися до свого бога, у якого нарешті урвався терпець, і він вирішив особисто перевірити все на місці. Спустившись на землю, Фа удав із себе мертвого. Хижаки завили з радості, певні, що тепер здобудуть увесь світ. Жах охопив тих істот, які прийшли оплакати свого творця.

Про хитрість Фа знав тільки комар, що якось довідався про задум бога. Потай, по-приятельському комар звірився черепасі. Під час процесії до останків творця черепаха відстала од інших, але її пожаліла людина і взяла собі під пахву. Розчулена тварина розповіла двоногому створінню про хитрість бога. Опинившись біля останків творця, людина, хитруючи, лицемірно залементувала: «Добрий Фа, як нам жити без тебе, світ загине в безладді! Не кидай нас, Фа!» Творець зрадів, бачачи такий сум. Він, на власні вуха почув, хто має рацію. Схопившися з землі, Фа покарав усіх хижаків, вкинувши їх до величезного багаття. Їхня міць пропала в полум’ї, а хто врятувався, той навіки зберіг на собі сліди вогню. У тигра залишилися жовті смуги, пантера дістала чорні плями, а ведмідь і дикий кабан так забруднилися вугіллям, що й досі мають темну шкуру. В той же час Фа нагородив людину чудовим талантом: розумом і здатністю панувати над усіма звірами.

З того часу таї шанують черепаху, яка начебто є опікункою людського роду.

Ця дуже поширена серед таї легенда була для старих і молодих наукою, як хитро треба поводитися з паном. Але таї, котрий розповідав мені цю казку ламаною французькою мовою, робив дивні гримаси і бурмотів, що колись були добрі часи.

– А тепер недобрі? – поцікавився я.

– Тепер? – махнув він рукою, трохи обурений. – Колись господарем був багатий пан, і його можна було обдурити, а тепер? Ці нові чиновники не дають пошити себе в дурні…

Радянський газик, витвір сучасної техніки, мої в’єтнамські друзі, теж сучасні й жваві, – а навколо непролазна незаймана пуща, і в ній усміхнені чи стурбовані, але завжди повільні таї з їхніми старовинними легендами. Які ж це фантастичні контрасти в тих відлюдних місцях! В’єтнамців, енергійних, хоробрих і завзятих, з їх пристрастю до нового прогресивного слід шанувати й любити; але особливо сердечну любов викликає народ, який, наче плем’я орлів, причаївся під вершинами гір, щоб там чесно жити й будувати нове життя.

Це мео. Вони мене причарували. Вже в Ханої я зацікавився згадками французьких літописів про мео і розповідями багатьох в’єтнамців. А коли зустрівся з цим народом віч-на-віч у їхньому буденному житті, коли докладно вивчив їхню вдачу, я захоплювався ними дедалі більше.

Мео не були ангелами або якимись бездоганними людьми. Зовсім ні! В їхній історії діялися іноді жахливі речі. За мирного часу вони були втіленням доброти й лагідності, але під час війни на них находило нелюдське шаленство. Мео проявляли таку жорстокість, від якої стигла кров у жилах. У Північному В’єтнамі є долини, в яких і дотепер живуть страшні спогади про навалу мео 1860 року.

Вибухи такої жорстокості пояснюються розпачем. Розпач охоплював їх час від часу, як убивча хвороба. Відколи мео увійшли в історію – а увійшли вони майже чотири з половиною тисячі років тому, – сильніші сусіди завжди переслідували їх і винищували, як диких тварин.

Старокитайські літописи, що необ’єктивно описували мео як огидних бестій, сповнені подробиць про безперервні сутички. З другої половини XVIII століття маємо вже докладні описи цих людей і в європейських джерелах – їх зробили місіонери, які побували в Китаї. У той час на кордоні провінцій Сичуан і Куейчоу існували дві держави мео. Горяни чинили відчайдушний опір китайцям, що нападали на їхні віддалені поселення. Тому китайський імператор наказав знищити непокірливих. Але виконати цей наказ було неможливо. Карні загони і навіть цілі армії, які надсилали китайські губернатори в гори, були вщент розбиті.

Тоді імператор Као-цунг мобілізував сили всього Китаю, щоб викорчувати лихо. Це завдання доручили найенергійнішому генералові Акую, даючи йому необмежені повноваження й ресурси. Загони китайців у запеклих боях здобували гору за горою і, перш ніж рушати далі, укріплювали кожну вершину й кожну ущелину міцним гарнізоном. Та, незважаючи на таку перевагу, китайці не були певні у щасливому закінченні війни, якби генералові не спала блискуча думка.

Мео мали в горах неприступні фортеці, які можна було захопити тільки за допомогою гармат, але жахливе бездоріжжя не давало змоги китайцям використати їх. Акуй наказав розбити гармати і перенести їх крутими стежками. Потім під стінами бастіонів мео китайці побудували ливарні й заново відлили гармати. Тепер Акуй уже бив ворога скрізь, де зустрічав його, і, нарешті, здобув останню фортецю. Непереможний досі король мео, бачачи марність дальшого опору, здався разом із сім’єю і рештками свого війська в полон, повіривши запевнянням Акуя, що китайський імператор виявить до нього милість.

Імператор був іншої думки. Короля мео і його дружину було публічно закатовано на площі перед імператорським палацом у Пекіні, а всіх інших полонених було роздано як невільників солдатам, що відзначились у цій війні. Так було винищено більшість мео. Але ті, що лишилися в гірських сховищах, не думали складати зброї. Вони переходили до більш зручних схилів, заселяли південні гори Китаю, В’єтнаму, Лаосу, навіть Сіаму і в сутичках із сусідніми народами боронили свою незалежність. І ось тепер, коли в Китаї і Північному В’єтнамі сталися радикальні зміни, мео вперше в історії дістали ораво на людське життя.

Якщо видається дивним, що цей народ усе-таки існує протягом кількох тисяч років, то ще дивовижнішим, просто неймовірними здаються якості його характеру. Ці невгамовні воїни від природи зворушливо лагідні й чуйні, винятково чесні й сумлінні, щирі, правдиві і надзвичайно гостинні. Незважаючи на переслідування, яких вони зазнали в минулому, незважаючи на важкі умови життя на гірських вершинах, мео лишилися по-дитячому ласкаві, веселі. Вони горді, але не зарозумілі, і водночас самовіддані, товариські, приязні щодо всіх інших племен, які не пригноблювали їх. Уже давно мео вміли виготовляти вогнепальну зброю, яку вони, наївні у своєму довір’ї до людей, частенько на свою загибель продавали агресивним сусідам.

Люди монгольського походження, мео були в усьому азіатському світі таким разючим винятком, що примушували замислюватися багатьох етнографів. У хаосі деспотизму вони здавалися острівцем простодушності. Чи ж слід дивуватися, що у ненажерливих сусідів вони пробуджували нездорові апетити, і чи слід дивуватися, що я так полюбив цей незвичайний народ, який жив серед хмар, ніколи не визнаючи над собою гноблення, і так дивно поєднував у собі риси чоловіка, воїна, дитини?

На битому шляху, яким ми під’їжджали до Туан Чау, був звичний ранковий рух. Назустріч нам траплялися мандрівники, групки таї, часом мео.

Два мео рубали дерева на краю пущі і колоди складали край дороги. Я попросив зупинити машину.

– Ми перебуваємо на висоті понад дев’ятисот метрів над рівнем моря, – заявив Тунг, вказуючи на працюючих.

– А хіба мео ніколи не працюють нижче? – запитав я.

– Дуже рідко. Вони не переносять тепла і хворіють. В долини сходять лише на кілька годин – продати щось, купити солі – і мерщій повертаються в гори…

Обидва мео вражали своїм незвичним виглядом: старший, округлий товстун, був схожий скоріше на вгодованого купця, ніж на горянина, його товариш був приємний і вродливий юнак з ніяковою дівочою усмішкою…

Чепурун носив сім чи вісім срібних кілець. Вони були значно тонші від тих, що ми бачили у інших мео, і наче підкреслювали його витончений смак. На чотирьох пальцях лівої руки виблискували чотири велетенські срібні персні в формі пазурів хижого звіра – незвичайна для чоловіків оздоба.

– Нарцис, Нарцис! – посміхнувся я до красеня, даючи йому зрозуміти, що мене зацікавили його розкішні прикраси.

Скромний, несміливий хлопець нічого не відповів. Зате його гладкий товариш, мабуть, трохи знав в’єтнамську мову, бо весело сприймав наші питання.

– Це справжні пазури тигра! – дивувався я.

Товстун, киваючи головою, засміявся і підтвердив, що я вгадав. Це й справді наче чотири пазури тигра. Дістав він їх від шамана, щоб краще захищатися.

– Захищатися? Від кого? – поцікавився я. – Від духів?

– Де там! – простогнав забавно мео, поводячи очима. – Він мусить боронитися від інших жевжиків, таких молокососів, як і сам. Вони чіпляються до нього, отож шаман дав йому срібні пазури…

– Чому? – спитав я.

– Цей негідник, – сміявся старший мео, – має успіх у всіх дівчат.

Такий наче несміливий хлопець, виявилося, був неабиякий баламут, знеславлений полюбовник і пустун, відомий в усіх навколишніх горах.

Балакучий веселий товстун, зраджуючи таємниці серця свого молодшого товариша, водночас одкривав перед нами завісу незвичайних звичаїв.

Серед мео не було звичаю, який так вкорінився у таї, відробляти тестеві за дружину. Єдиним обов’язком молодого було оправити пишне весілля, а якщо він не мав на це ні коштів, ні заможних родичів, що допомогли б йому, то позичав гроші у тестя і потім відробляв цей борг. А взагалі юнаки не давали собі наплювати в кашу і немилосердно порушували права тестя. Улюбленим і найпевнішим засобом здобути собі дружину тут було викрадення дівчини. Хлопці завжди викрадали своїх коханих, якщо батьки заперечували проти цього шлюбу. Це робилося, звичайно, за згодою нареченої. На другий день після викрадення хлопець приводив дівчину в її рідну хату, отоді батькові не лишалося нічого іншого, як погодитися на шлюб.

Отак і зробив півроку тому наш герой Вуа Зе. Він намітив собі найкращу дівчину свого племені, яке жило на схилах між Сонля і Туан Чау, і вважав, що досить тільки раз заграти для неї на флейті, як вона сама впаде йому в обійми. Але його чекало розчарування. Хлопець дістав гарбуза. Можливо, серце гордої дівчини було вже зайняте, а може, просто цей ловелас їй не подобався. Словом, вона відмовила йому. Тоді ображений Вуа Зе вирішив діяти за звичаєм мео: з двома приятелями він заховався поблизу поля, на якому працювала дівчина, напав на неї і викрав.

В романтичній історії мео траплялося, що дівчат викрадали проти їхньої волі. Здебільшого полонянки через деякий час мирилися з своєю долею. Але гордо вита дівчина не здавалася, а ніжності Вуа Зе викликали у неї огиду і ненависть.

У цю справу втрутилася місцева влада. Батько викраденої і її колишній наречений зняли таку тривогу, що власті змушені були вжити заходів. Одного ранку в укритті Вуа Зе з’явилися стражі безпеки і твердою, але справедливою рукою перервали його ідилію: Вуа Зе попрямував у в’язницю, а звільнена дівчина повернулася додому. Її батько мав чимало спільників, які намагалися дошкулити Вуа Зе навіть за гратами…

– Мабуть, не дуже дошкуляли, якщо він уже на волі, – перервав я розповідь товстуна.

Той пояснив, що Вуа Зе випустили з в’язниці тільки для того, щоб, покутуючи свій злочин, рубав для держави дерева. По» закінченні роботи повернеться знов у в’язницю.

Потім мео заявив, що вже час трохи попоїсти, і голосно гукнув до лісу. Там, під деревами, стояв курінь обох робітників. Звідти відповів жіночий голос. Незабаром з заростей вийшла молода жінка, яка несла в горщику густий суп з кукурудзи. Мео, вказуючи на Вуа Зе і на жінку, урочисто повідомив:

– Його дружина!

Це була гарна дівчина, типова красуня мео – здорова, присадкувата, з рішучим виразом обличчя. Звичайно, її не можна було порівняти з прекрасним Вуа Зе, в якого вона, мабуть, була до нестями закохана. Це видно було з її поглядів, які вона крадькома ніжно кидала на своє божество.

– Виходить, він швидко втішився після тієї дівчини, – зітхнув я.

– Після тієї дівчини?! – мео вибухнув гучним сміхом. – Але ж це та сама!

– Як та сама? Та, яку-він викрав, і яка його так ненавиділа?

– Саме так, та сама! Його засадили у в’язницю за те, що він її викрав, а тепер усе змінилося – вона закохалася в нього. Та вироку не скасуєш. Вуа Зе все ще відбуває покарання.

Коли ми знову рушили звивистим шляхом крізь пущу, я подумав, що товстун мав рацію: тут звивисті не тільки дороги, а й людське щастя.