Текст книги "Дикі банани"

Автор книги: Аркадій Фідлер

ТАНЦІВНИЦІ В БАН МО

Долиною у верхів’ї річки Лаї ми їхали до села Бан Мо, за вісім кілометрів од Лаї Чау. Дорога вела вздовж річки, й ми частенько бачили на ній водяні млини, крупорушки і – найчастіше – засіки з вершами на рибу.

– Бідолашні риби! – зітхнув я. – Стільки тут на них чатують, певно вже й останню повитягали…

Член адміністративного комітету Ту, який супроводжував нас, запевнив, що вершів тут багато, але риби ще більше.

– Риби розмножується сила, – відповів Ту. – В наших річках поживи для неї безліч. Тому риба, не перебільшуючи, росте, як свині у мео.

Він помітив по виразу мого обличчя, що я не певен цього, і додав:

– Кожна родина, яка має тут верші, виловлює стійки риби, що можна прохарчуватися день-два щотижня протягом цілого року.

Річка Нам Лаї була невелика, завширшки понад десять метрів і порівняно мілка, а засік виднілося незліченна кількість: отже, її «врожайність» здавалася ще більш незвичайною.

Згадалося, скільки риби я побачив кілька днів тому в Нам На, коли випадково глянув у річку: там просто кишіло. Пізніше, в Камбоджі, я пересвідчився, що в річках і справді надзвичайно багато риби. Мабуть, в Індокитаї винятково сприятливі умови для такої плодючості риби: тут було як у казці з скатертиною-самобранкою.

У долині Нам Лаї, завширшки приблизно в півкілометра, простяглися рисові поля, і чим ближче ми під’їжджали до Бан Мо, тим більше людей працювало в полі. Це були переважно чоловіки, що трохи мене здивувало, бо скрізь на полях ми завжди бачили жінок. Я запитав Ту, і він пояснив, що жінки лишилися в селі, щоб прийняти нас як належить. А взагалі жінки в Бан Мо працьовитіші, ніж в інших місцях.

– Це таке зразкове село? – кивнув я головою.

– Зразкове, – відповів не вагаючись Ту і показав нам кількох таї, які пересаджували молоду рисову розсаду. – Те, що ви бачите, є нашою великою перемогою!

Я не розумів, про що йдеться, і тільки пізніше у селі мені пояснили тріумф прогресу: село, пориваючи з віковічною традицією, вирішило два рази на рік сіяти рис і двічі збирати врожай.

– З Бан Мо Део Ван Лан набирав танцівниць до свого балету, – розповідав нам Ту.

– Ті самі танцюватимуть і сьогодні? – з цікавістю спитав я.

– Е, де там! То нова молодь, післявоєнна.

До Бан Мо, де налічувалося хат п’ятдесят, ми в’їхали у піднесеному настрої. Жителі села, святково вдягнені, чекали нас на головному шляху або біля своїх хат. Жінки були вбрані у чорні шовкові пальта, що сягали кісточок, а на шиї висіли оздоби – срібні нитки і пряжки. На грудях у кожної біліли дві вузькі, короткі смужки, пришиті вертикально. Літні жінки були здебільшого худорляві, вилицюватими обличчями і одягом схожі на китаянок.

Молодиці й дівчата були менш схожі на китаянок. Вони, як завжди під час урочистих свят таї, вбралися в білі вузенькі ліфи з срібними пряжками і чорні довгі спідниці. Молодь не примусила довго чекати і, як тільки ми вийшли з газика, почала танцювати.

Це були звичайні традиційні танці таї: танці кошичків, віял, капелюшків, дзвіночків. Дванадцять дівчат під акомпанемент мандоліни виконували плавні рухи плечима, тримаючи в руках якусь річ, символ даного танцю. Всі вони ритмічно вигинали тіло й, наче звиваючись, рухалися то сюди, то туди, а часом, м’яко присідаючи, майже ставали навколішки. Можливо, в цих фігурах танцю вони відображали якісь процеси своєї щоденної праці, але це важко було розпізнати. Їхні танці не були для мене новиною, бо такі ж я бачив у Туан Гіао при світлі багаття і чув ті самі привітні співи.

Але тут я був надзвичайно вражений. Мене захопив, розчулив цей танець. Там, у Туан Гіао, дівчата рухалися тільки для того, щоб рухатися. Ці, наче справжні маленькі артистки, захоплювали своєю нечуваною граціозністю й ніжністю. Вони причаровували. Я пригадав здавна поширене у цих краях повір’я, ніби танцівниці божественного походження, спеціально створені Індрою, богом стародавніх індусів.

У танці дівчат начебто й не було спільних рухів, скоріше це було якесь безладдя рухів. Кожна з дванадцяти по черзі, на свій кшталт, виконувала певні сцени, але здавалося, що вона робила це надзвичайно досконало, тільки їй одній властивими рухами. І разом з тим рухи всіх танцівниць зливалися в одну фантастичну гармонію. Чудове видовище! Це був найвищий ступінь, на який міг піднестися народний ансамбль, справді аматорський. Це пояснювалося споконвічною традицією й виразною іскоркою хисту кожної танцівниці.

Після перших, уже цілком зрілих танцівниць, яким було по вісімнадцять років, виступило друге коло також з дванадцяти дівчаток, віком від одинадцяти до тринадцяти років. І ці, молодші, – теж непогано танцювали, зважаючи на їхній вік.

Я був зворушений і, не приховуючи цього, вголос висловив своє захоплення. Мої щирі похвали викликали серед жителів села велику радість і створили в усіх добрий настрій. Ту пояснив, що в Бан Мо здавна народжувалися найкращі танцівниці, і тут краще, ніж деінде, збереглися стародавні танці. А нова влада всіляко підтримує й оновлює культурну спадщину народу.

– Все, що ви мені досі показували, то лише частина давніх чудових танців. А де, власне, найкрасивіший і найприємніший танець? Куди ви його поділи? – ущипливо запитав я.

– Який танець?

– Адже донедавна всі виступи танцівниць починалися танцем пляшок і келехів, які дівчата тримали на голові. Танцівниці кокетливим співом вітали гостя, а потім щедро частували його горілкою з цих пляшок. Чи було таке?

– Було! – визнав Ту з невиразною гримасою людини, яку спіймали на гарячому.

– І тільки після цього першого сердечного танцю вітання, – вів далі я, – починалися інші: капелюшків, віял, дзвіночків тощо…

– Невже ви, товаришу, були тут перед війною? – спитав Ту здивовано.

– Ні! Я тут уперше.

– Тоді звідки ви знаєте про це?

– Знаю з французьких книжок, авторів яких ви пригощали, мабуть, саме так! – випалив я і обернув усе на жарт, щоб не збивати з пантелику моїх друзів. – А тепер скажіть мені серйозно, чи й справді танець пляшок уже не існує?

Запала мовчанка.

– Можливо, тут уже кинули пити горілку, – відгукнувся Тунг, але не можна було зрозуміти, чи він говорить це серйозно, – і тому танець пляшок зник…

– Ні, – заперечив Ту. – Танець пляшок існує й тепер, і танцівниці могли б похвалитися своїм умінням, тільки…

– Тільки що? – спитав я, зацікавлений.

– Жителі Бан Мо не хотіли показувати гостеві, що в них і досі є таке пияцьке вітання…

– Що запаху горілки вони уникають, як дідька лисого, і вже взагалі не п’ють? – узагальнив я.

– Щось подібне до цього, – визнав Ту, комічно закопиливши губи. – В усякому разі, вони вирішили вітати дорогого гостя інакше, сучасніше, гідніше.

Я засміявся, і всі навколо теж посміхнулися.

Під час перерви, коли танцівниці і їхні приятельки розсипалися по дорогах села, як білі квіти, нас запросили на чай до Кьєна – поважної персони на селі. Господар мав невелику хату. Нас частували на просторій веранді. Ми сиділи на низеньких стільчиках з м’якого очерету, не вищих ніж дві долоні. На відповідно низькому столику стояли атрибути гостинності: гігантський термос з чаєм, кошички з апельсинами, безліч різних чашок і подарунки для мене – маленька дитяча пірога, барвистий кошичок і зшитий із шмаття м’яч для гри, що називалася кон.

Веранду обсипали люди. Були там танцівниці, літні жінки і, певна річ, найповажніші чоловіки села, не кажучи вже про дітлахів, які обсіли всі щілини. Виявилося, що це своєрідні урочисті збори таї на мою честь. Бо коли ми почали їсти апельсини і пити чай, насолоджуючись його ароматом квіток магнолії, господар Кьєн взяв слово і виголосив, як кажуть, зразкову промову: він говорив про те, що я приїхав до Лаї Чау дуже до речі – незабаром відбудеться з’їзд членів Народного фронту, а тепер обговорюються жнива і укладаються плани на майбутній сезон; і про те, що раніше таких сердечних зустрічей з закордонними гостями у В’єтнамі взагалі ніколи не було; і що, на жаль, ці гості так рідко добираються до Лаї Чау, отже, всі дуже раді, що гість із Польщі, який пише книжки, завітав до цього закутка, за що вони дякують в’єтнамському і польському урядам. Жителі Бан Мо переказують полякам сердечне вітання, а гостеві урочисто обіцяють, що працюватимуть ще краще, старанніше, дбайливіше для збільшення врожаїв і для блага народної республіки.

Тунг швидко перекладав мені слова промовця, вдаряючи в такт по великому дзвону. Я хотів так само гідно відповісти Кьєну, але раптом прибігла середніх років жінка й завела страшенно одноманітну мелодію, сповнену протяжних звуків, імпровізовану на мою честь:

 
Приїхав ти, гостю, до нашого села, незалежно від того, що вже пізно.
Якщо ти приїхав до нас річкою, то, мабуть, привіз тебе човен.
Якщо ти обрав сухопутний шлях, то, очевидно, їхав залізницею.
А якщо повітрям, то, безумовно, літаком.
Тим часом із столиці автономної провінції ти добрався до нас автомобілем і, хоч дорога погана, зрештою, дістався.
Отак сходяться всі народи.
У нас немає красивих квітів, тому прийми хоч непоказні дарунки: бажаємо тобі погоди і здоров’я, а найбільше – здійснення всіх твоїх бажань.
 

Це було зворушливо, просто й приємно. Вона співала, а таї стверджували її слова протяжним, мелодійним і дедалі міцнішим стогнанням, що (я вже тепер знав) не передає сумні почуття.

Коли жінка замовкла і Тунг усе переклав на французьку мову, таї дивилися на мене й чекали відповіді. На противагу хоровому стогнанню я взяв зовсім інший тон, жартівливий. Весело посміхнувшись співачці, ніби дякуючи їй, похитав головою і гукнув Тунгові:

– Ні, ні, ні, ні! Не все, що вона співала, відповідає дійсності!

Тунг втупив у мене перелякані очі й сказав приглушеним голосом:

– Чи треба їм це перекладати? Мабуть, не слід!

– Перекладайте, друже мій, перекладайте їм сміливо! Вона казала, що в них немає красивих квітів, а це не відповідає дійсності. Їхні квіти – це, власне, танцівниці!

Через Тунга я виклав таї свої думки про великі можливості танцівниць з Бан Мо, про те, що їх треба відшліфувати, як шерехаті діаманти. І тоді вони заслуговуватимуть на те, щоб вийти з цих тісних долин і засяяти десь у великому світі. Може, в Ханої, але чому б не досягти ще більшого?

Розсипаючи влучні й невинні, як мені тоді здавалося, компліменти, я й не гадав, що присутні сприймуть їх з таким зворушенням. Це було, наче олія для вогню, як необережне порушення найприхованішої, я б сказав, – небезпечної туги. У таї запалали очі, несподівана хвиля раптом зірвала з них буденну загату. А один з таї, батько танцівниці, хотів, мабуть, похвалитися своїми знаннями з географії й почав голосно виливати свій запал:

– Так, нехай вони славлять в світі наші народні танці! Нехай їдуть до Ханоя. Нехай їдуть до Пекіна, Москви, Варшави, Праги, Берліна і Белграда, до Лондона і Нью-Йорка…

Дружньо і тактовно я стягнув його з хмар на землю й заспокоїв. Приглушуючи полум’я, необережно роздмухане, я запевнив чоловіка, що шлях до слави не такий вже легкий, що перед тим танцівниць чекає праця над собою, важка, наполеглива, копітка праця…

Праця – знайоме, звичне гасло, і всі швидко повернулися до нормального стану. А найбільше на конику праці любив гарцювати Кьєн, і тому він знову взяв слово і знову почав говорити про зусилля й видатні досягнення села. А тих зусиль ще потрібно буде – ого-го!

Це не жарт – перемогти старий закон, який живе тут з давніх-давен, і запровадити новий: два рази на рік вирощувати рис. Скільки було кепкування, скільки опору! Говорили про спеку і про образу родинних духів, питали, де взяти час на багатотижневі розваги? Однак спробу зроблено. Коли півтора року тому вперше невеличке рисове поле дало два щедрі врожаї протягом року і господарі його зібрали великий врожай – злосливим недовірам втерли носа, їм стало ніяково. Бан Мо здобуло право пишатися. З цього часу інші села пішли, за його прикладом і також мали успіхи.

А дівчата з Бан Мо? Це – невичерпне джерело слави для села, вони не лише танцівниці, а й передовики праці. Раніше молоді дівчата не дуже любили працювати, будь-яку важку роботу в полі виконували тільки чоловіки. Тепер інакше! Гасло рівноправності знайшло грунт, хоч і тут вороги мало на голову не ставали, аби перешкодити прогресу.

Коли, залишивши гостинного Кьєна, ми пішли прогулятися селом, всюди роїлися білі каптани і чорні спідниці, всюди нас вітали душевні посмішки. Бажання потанцювати не пройшло, і, де тільки сходилася молодь, одразу ж починалися танці. Дівчата бралися за руки і приспівуючи танцювали в одному колі. Бан Мо було цього дня куточком щасливих людей.

Біля однієї хати ми зустрілися з надзвичайно вродливою дівчиною. Я помітив її ще у натовпі, і тоді мене вразили риси її обличчя: вони були європеїзовані. Очевидно, це дочка француза і таї. Тунг теж помітив дівчину, і ми весело заговорили з нею.

Звичайно, в розмові ми не торкалися її походження, бо це було надто делікатне питання. Вона розповіла нам, як танцівниці захопилися можливістю дальшого удосконалення своєї майстерності. Під час жартівливих балачок я дав дівчині баночку пахучого крему. Танцівниця мала гарні, великі, замріяні очі і прекрасний овал обличчя. Коли вона, засоромлено дякуючи мені, зашарілася, я вирішив, що це, мабуть, найвродливіша дівчина в Бан Мо.

Ми мали відвідати ще одну гостинну хату. Але як тільки жителі села довідалися про мій інтерес до лісових звірів, кілька таї провели нас на вершину узгір’я і показали пастку на тигра. На маленькій галявині серед густих заростей стояла клітка, збита з міцних палиць, з отвором, що автоматично закривався. Принаду – козеня або теля – садовили за маленьку перегородку всередині клітки так, щоб тигр, почувши мекання, заскочив усередину, але принаду розірвати не міг. Тепер пастка була порожньою.

– Мабуть, сьогодні ввечері посадите принаду? – спитав я мисливця, що супроводжував нас.

– Сьогодні ні, – відповів той. – Вже кілька тижнів у нашій стороні не було жодного тигра. Коли він з’явиться, ми посадимо принаду.

– А як же ви довідаєтеся, що він з’явився?

– О, тигр, – це великий пан! – Таї кумедно закопилив губи. – Він залишає сліди, вночі стогне, часом його бачать люди…

Я довідався, що пастку збудовано три роки тому і відтоді спіймано одинадцять тигрів. Отже, клітка існувала ще за часів колонії. Я покрутив носом і пирхнув з удаваним незадоволенням:

– Погано, що не спіймали дванадцятого тигра!

– Дванадцятого? – мисливець трохи очманів та й друзі мої не могли збагнути, що я маю на увазі.

– Ну, ясно, дванадцятого тигра: Део Ван Лана!

Мисливець ані на хвилину не втратив певності.

– Спіймав би, їй-бо, спіймав би, – заявив він цілком поважно, – тільки дівчата мене підвели.

– Дівчата? – тепер уже він задав мені головоломку.

– Ну, ясно, дівчата: жодна не хотіла, щоб замкнули її як принаду.

Оце жартівник! Блискавично відплатив мені тією ж монетою.

Час було повертатися до Лаї Чау. З жителями Бан Мо я прощався, як із давніми, сердечними друзями. Напрочуд легко зав’язалися між нами людські почуття. Це було радісне і творче село. А чарівність дівчат-танцівниць назавжди лишиться у мене в душі.

Наш газик повільно рушив.

Край села, за хатами, біля дороги лежав камінь, метрів два заввишки. На ньому сиділа дівчина. Коли ми наблизились, я впізнав її. Це була танцівниця з замріяними очима, що марила про далекий світ.

Коли ми проїжджали повз неї, великі очі дівчини не відриваючись дивилися нам услід чи то з жалем, чи а благанням.

Отак від Бан Мо почалися чубові дні близьких і далеких екскурсій навколо Лаї Чау. Настав період нових переживань, нових фантастичних вражень від того дивного світу.

ДИКІ БАНАНИ, ЩО ЗАСПОКОЮЮТЬ НЕРВИ

Ми їхали втрьох на конях: переді мною Данг – мео, за мною – Мао Ван Хон – таї.

Після двогодинної їзди в густому тумані ми раптом опинилися на сонці. Від разючого контрасту аж очі засліпило.

Як у фантастичних міжпланетних повістях, ми в’їжджали у світ інших понять, інших звичаїв, іншого способу життя, ніж там, унизу. Це була піднебесна батьківщина племені мео, хоч куди не кинь оком – людей ані сліду.

Перед нами був напрочуд красивий гірський краєвид.

Приємно було дихати холодним і чистим, наче кришталь, повітрям, блукати поглядом по далеких схилах та лісистих ущелинах. Данг повернувся до мене і навіть посміхнувся, що з ним траплялося дуже рідко.

– Моя країна! – вигукнув він весело, радіючи, як дитина, з того, що вже не дихатиме випарами паркої долини.

Це була весела екскурсія в гори. Десь там на схилі, що називався Та Чуонг, помер якийсь родич Данга, і ми вирушили на похорон. Третій товариш, Мао Ван Хон, був таї, але ми взяли його з собою тому, що він друг Данга.

Ми їхали плоскогір’ям, вкритим дуже рідким лісом і досить високою травою, яку тут називали слонячою. Зненацька легке шарудіння й швидкий рух у заростях привернули нашу увагу. По червоно-бронзовій шкірі ми впізнали мундчака. Переляканий олень описав перед нами півколо і став за кущем, кроків за вісімдесят од нас.

Данг, що був найближче до звіра, скинув рушницю, але, побачивши, що то мундчак, опустив її.

– Стріляйте! Чому не стріляєте! – шепнув я. Сам я зброї не мав. Поведінка Данга була дивною. Він заперечливо похитав головою і стежив за мундчаком з неприхованою тривогою.

Раптом за нами загримів постріл. Це вистрелив Хон. У кущах залунав приглушений крик. Хвилину було чути тріск гілля, потім запала тиша.

– Лежить! – сказав я і здивовано глянув на Данга. – Чому ж ви не стріляли?

Мео заклопотано посміхнувся.

– У нас є повір’я, – відповів він несміливо.

– Невже не можна стріляти в мундчака? – не йняв я віри.

– Не те! – лагідно заперечив Данг. – У нас вважається поганою прикметою, якщо почуєш пойнятий жахом крик мундчака. Тому я й не хотів стріляти, щоб він не крикнув…

– А все-таки поранений звір відізвався!

– Так, але це був його смертельний голос. Це не береться до уваги…

Хон зареготав і ущипливо кинув:

– Я знаю краще, чому він не стріляв!

Мео глянув спідлоба на Хона і з іронією промовив:

– Люди з країни п’явок все знають краще…

Лісові п’явки траплялися тільки в долинах, де жили таї.

– Я знаю, – вів далі непохитний таї, – чому він не стріляв. Бо не хотів, щоб його пукавка стала посміховищем. На такій відстані напевно б промазав.

У мео була кремінна рушниця, яку зробили ковалі його племені, а у таї гвинтівка, здобута у солдатів іноземного легіону.

– Під час війни, – заявив мео спокійно, – я вбив з неї трьох зрадників…

– Але, мабуть, зблизька, за кілька кроків… – засміявся Хон.

Спокійний Данг промовчав, ніби не почув ущипливих слів товариша, і на цьому закінчилися дружні кепкування, до яких я вже звик.

Юнаки були товаришами по зброї. Вони подружили в лавах армії В’єтнаму під час останньої війни, хоч і належали до різних народностей.

Мундчака випотрошили. Хон поклав його на свого коня, і ми рушили далі. Близько полудня звернули на стежку, якою, мабуть, мало хто ходив, місцями вона губилася на скелястому грунті. Ми опинилися над такою безоднею, що мене охопив жах. Мео заспокоїв, запевняючи, що його коні йдуть впевнено, до того ж вони мудріші за людину, тому радив спокійно заплющити очі й цілком покластися на коня. Легко радити!

Стежка зникла над безоднею, залишилися тільки де-не-де невеликі вибоїни стрімкої стіни, на які кінь, тихенько стогнучи, обережно ступав. Часом мені здавалося, що мій кінь взагалі не стоїть на землі, а висить у повітрі над прірвою. Я не бачив, куди він ступає, а перехилятися не наважувався. Під кінець цієї пекельної переправи мої нерви не витримали, – здавалося, що безодня тягне до себе. Тільки нелюдським зусиллям волі я поборов це несамовите враження.

Незабаром, за струмочком, ми зробили коротку зупинку. Я витяг з в’юків пляшку спирту, привезеного ще з Польщі, і нашвидку зробив кварту горілки. Ніколи вона не здавалася мені такою доброю, як тепер. Потім, ніби здурівши, я поліз до в’юків, набрав в обидві жмені цукру, мабуть, половину наших запасів, – і влаштував бенкет трьом коням. Для них це було справжнє свято, добрі тварини аж іржали від насолоди!

Це маленькі коники, але такі сильні й витривалі, що проходили по горах сто кілометрів без відпочинку. На превеликий жаль, вони були для таї, а не такому довгалю, як я. Отож, сидячи на своєму румачку, я скидався на Дон Кіхота, бо ногами торкався матері-землі, а час від часу навіть і вітчима-каменю. Але після диявольської переправи я вже не бурчав про невідповідність кінських і моїх ніг і тільки пестив любовним поглядом кошлатий загривок мого друга.

Після перевалу ми з’їхали на кількасот метрів униз, в розлогу безлюдну долину. Тут ми знову опинилися в тропічному кліматі: стало парко, душно; долину вкривали буйні джунглі, повні барвистих великих метеликів. У джунглях аж кишіло від усяких істот, цвірінчало, свистіло, плюскотіло. А коли над нами з’явилися чудові кольорові птахи, що належали до родини пітта, червоні, як полум’я, і яскраво-голубі, до того зовсім не боючись нас, – я зрозумів, що це справжній рай для природо знавця, де людина своїм хижацтвом ще не заплямувала первісної природи.

Я спитав Данга, чому люди досі не оселилися тут.

– Таї поблизу немає, – пояснив мео, – а для нас тут надто тепло. Крім того, тут з давніх-давен водяться пантери, яких важко знищити. Наші кажуть, що це злі демони… Ми не любимо цього лісу.

– А нам пантери не загрожують?

– Ні, – відповів юнак, прикусивши нижню губу, – сьогодні вранці, перед тим, як ми мали вирушати в дорогу, я кинув чарівні роги, і для нашої екскурсії всі ознаки були добрими. Пантери не зустрінуться…

Ми їхали заростями, ледве помітною стежкою, один за одним. Данг, як звичайно, попереду, Хон – позаду. Данг пильно дивився довкола, кидаючи погляди в гущавину і, очевидно, добрі прикмети турботливо підкріпляв своїм гострим зором.

Раптом він зробив рукою знак, щоб ми зупинилися і замовкли. Коли я простежив за його поглядом, то побачив на деревах кілька великих птахів. Хоч я чув про них, але живих бачив уперше. Я остовпів від такої дивини. На могутніх дзьобах, подібних до дзьобів американських туканів, росла інша дивина: великий ріг, начебто птахи мали два дзьоби. Це були рогодзьоби.

Серце у мене закалатало, коли я побачив ці опудала. Ледве дихаючи, я жер очима птахів. Усі п’ять чи шість сиділи на одній гілці на певній відстані одне від одного. Здавалося, природа зле пожартувала над ними, бо яку ж користь міг принести птахам цей абсурдний нарост на дзьобі?

Але ще смішнішою була поведінка птахів. Сидячи на гілці, вони час від часу з гідністю оглядали себе, поважно кивали дзьобали й відгукувалися одне до одного приглушеним белькотінням, подібним до кумкання жаб. Рогодзьоби були схожі на достойних професорів, які обмірковували надзвичайно важливі проблеми.

Зайняті собою, вони не помічали нас.

Данг обережно повернувся до мене й шепнув:

– Скажіть, ви вмієте вимірювати на око відстань?

– Чи вмію вимірювати відстань? – здивувався я. – Звичайно, вмію.

– Ви бачите отого птаха, що сидить найближче?

– Бачу.

– Чи був мундчак од нас далі, ніж той птах?

– Мабуть, ні. А ви хочете стріляти в нього, Данг?

Мео пропустив запитання повз вуха. Він підніс свою рушницю, прицілився, тримаючи зброю подалі від обличчя, – рушниці людей мео мають маленьку рукоятку, як у пістолетів, отже, їх не прикладають до плеча, – і вистрелив.

Рогодзьоб тріпочучи впав на землю в густу поросль. Злякані птахи спурхнули, але, бачачи конання одного з своїх, н» втекли, а з страшенним вереском почав стрибати над нами з гілки на гілку. Своїм голосним обуренням вони наповнили весь ліс. Можна було перестріляти їх усіх.

Мео зліз на землю і попрямував шукати убитого рогодзьоба. Він приніс його і мовчки показав мені, що куля прошила птаха навиліт. Потім, не дивлячись на Хона, зарядив рушницю, прив’язав до сідла здобич і сів на коня. Ми поїхали далі, але ще довго до нас долинали крики рогодзьобів.

Сонце стояло ще високо в небі, а тут, унизу, була дивна сутінь, сповнена невловимої погрози. Нерви, мабуть, ще не прохололи від переляку над безоднею; пуща, там, де вона була найгустішою і найтемнішою, здавалася мені небезпечною пасткою. Сто чортів, де ж моя звичайна витримка! В душі я соромився самого себе, а втім, ніби під чарами, потай шастав очима поміж кущів, чи не побачу де пантери. Зачарована, лиха пуща!

Та не скрізь вона була густа й похмура. Де-не-де дерева рідшали, менше товпилися, і більше падало світла. Тоді розповзалися ворожі тіні, а де сонце доходило до землі, там виднілися чудові яскраво-зелені султани диких бананів. Банани приносили блаженне заспокоєння. Вони були символом безпеки. Більше того, вони були великими ненажерами. Тільки в цих несамовитих джунглях я помітив, як жадібно банани пили сонце; їхнє гігантське листя давало їм можливість всмоктувати більше проміння. Мало на землі рослин, які так пристрасно тішаться погодою, так захоплюються блакиттю неба. Я зрозумів, чому скрізь на світі я любив їх, наче братів. Нас поєднували спільні пристрасті.