Текст книги "Повне зібрання творів"

Автор книги: Андрій Кузьменко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 20 страниц)

что я не знаю, что куріть,

И стоіт лі вообщє куріть,

єслі так хочєтся куріть»

Закінчився день, я ліг у своє ліжко-батут, а кольорові кола продовжували плавати навіть перед закритими очима. Мордухович серед ночі упав з ліжка і навіть не проснувся. Наркоз Віті Колокольчікова після вчорашньої дегустації ввійшов в історію як кращий засіб для бальзамування мумій.

Зранку нас розбудив крик беззмінного днєвального Нєфьодова. Він стояв на тумбочці протягом останнього тижня за те, що з’їв п’ять таблеток паркопана, які мали служити Гавріличу за заспокійливе. Гаврілич розніс половину неврології, а половину замінірував, а Нєфьодов – скотина – пробалдів дві доби, з відкритим ротом дивлячись кислотні мультики на екрані своєї підсвідомості, і попустило його тиждень тому, тепер він вдало припаркувався біля тумбочки. ББ ніколи не оприлюднював ЧП у відділенні й боровся з ними своїми власними силами. От і цього разу він сказав: – Нєфрітов, ти у мєня умрьош на тумбочкє.

Схоже, Нєфьодов був не проти. Тумбочку в неврології можна було б порівняти хіба що з інформаційною стійкою в аеропорту Дубаї – там постійно був двіж, мінялися люди й картини життя. Нєфьодов із простого разгільдяя-наркомана за тиждень перетворився у носія цінної інформації, таку собі наворочену бабцю-комп’ютер, яка сидить під під’їздом і відає всім, що діється навколо. Так і цього ранку, зайшовши у відділення, ББ одразу наказав: – Нєфрітов, докладивай проісшествія.

– Гаврілич напісял в ордінаторской!

– Што єщьо? – парирував Борісич.

– Обнаружена кровь на столікє в душе, – голосом Лєвітана, якому прищемили яйце, продовжував інформувати Нєфрітов.

– Тоже Гаврілич? – без тіні сумніву спробував уточнити ББ.

– Нєізвєсно, товаріщ майор.

– Нє називай мєня майором, Нєфрітов.

– Я Нєфьодов, товаріщ майор.

– Ти – Нєфрітов, – Борісич махнув рукою, показавши цим жестом, що не бажає більше слухати новини, бо вони не особливо відрізнялися від вчорашніх. За ББ, кульгаючи на одну ногу, зайшла Спіца. Її совині очі були вилуплені так сильно, що здавалося, Спіца зараз пукне.

– Нєфьодов, пазаві мнє Колокольчікова, – з надією на ранковий оргазм попросила вона. Але містер Нєфьодов не проходив курсу етики в Йєльському універі та не особливо переймався тонкощами стосунків Спіци і Колокольчіка. Тому він просто сказав:

– Он у Нелькі в терапії, со вчєра єщьо нє прішол.

ББ в цей момент пробігав у першу палату для огляду і зробив вигляд, що не чув про Вітю. Він ставився до Колокольчіка, як до старого піаніно, яке шкода викинути. Але десь у глибині душі ББ розумів, що Віктор у вільний від роботи час своїм уральським хоботом псує весь його напрацьований за довгі роки контингент. Тому єдине, що міг зробити бос, – це обмежити Колокольчіку вільний час, і частенько засилав його на каторжно-санаторні роботи до себе на дачу.

Натомість Спіца почула інформацію аж за дуже добре, покрилася плямами, ніби до неї раптом вчепилася екзема, і, затинаючись, перейшла на

дуже високі колоратурні нотки в голосі:

– Так, как, как так, ік, как, ік, так, што, ік, кто? Срочно ка, ік, мнє.

Нєфьодов ніколи не вчився логіці у Сорбонні, але його маленький мозок мав особливість давати ногам команду «змиватися», коли хтось збоку кричить і гикає. Тож він, стукаючи задниками тапочок по асфальту, погнав за Вітьою.

Старша медсестра Ніна Нікіфоровна також заковиляла у відділення. Вона завжди запізнювалася на роботу чітко на 45 хвилин, але ББ в душі сподівався, що колись вона таки запізниться назавжди. Вона окинула всіх своїм фірмовим скляним поглядом Клінта Іствуда, не то недовірливим, не то доброзичливим, від якого хотілося не то обійняти її, не то дати їй табуреткою по голові. Нікіфоровна сунулася по коридору боком, ніби старий западлянський скунс, водночас спостерігаючи за ББ, який оглядав в палаті офіцера. Під ноги вона теж не дивилася, тож цілком логічно зайшла в шафу з ліками та вивернула всі таблетки на підлогу.

– Уть-іть, – закректала Нікіфоровна, зловила за вухо Роушана (таджика, який нон-стоп третій місяць підряд співав пісню «ай ем зе діско таньчор») і копняком запросила його до ліквідації аварії. Роушан співав свою пісню, не розкриваючи рота, і це було подібно на гудіння людини, яка жує шкарпетку і паралельно пробує вести телепрограму. Він продовжив її співати, стоячи на колінах і збираючи колеса, і, повірте, показав себе відмінним селекціонером, бо після обшуку його піжами ми витрясли дві пачки препаратів групи «А», які легко могли вивести зі строю армію генерала Паулюса.

Я частенько ініціював ревізію кишень наших братів з Азії. Не то щоб мені було шкода, що вони проведуть якийсь час на березі Дуже Тихого океана, я просто відповідав за кожну таблетку, а всі вони були на обліку. Дав, наприклад, Гавріличу в пасть пігулку – записав у журнал. А за пропажу двох пачок такої потужної дурі Андрія Вікторовича могли відправити у місця, описування яких не принесло би ні мені, ні вам аж такого естетичного задоволення.

Дуже часто ввечері, слухаючи на Боріному бобінному магнітофоні зразка 1971 року плівки, які мені записувала з польського радіо та надсилала мама, я здригався від стуку в вікно. А відкривши його, прирікав себе на годинний діалог з численними наркозалежними захисниками Батьківщини, що населяли наш госпіталь і просили виділити їм в якості компенсації за важкий трудодень хоч якийсь засіб для стирання пам’яті. Жодного разу я не піддався на провокацію, і зовсім не тому, що був твердим, як Брюс Вілліс. Я просто розумів, що зомбі полізуть звідусюди і зжеруть з таблетками і мене.

– Уть-йопть, – старечим фальцетом Нікіфоровна почала скликати всіх на уколи. Неврологія ненавиділа робити уколи в Нікіфоровни. На то було дві причини:

1) Вона плутала людей і коней.

2) Вона плутала прізвища і призначення лікаря. Найбільше проблем викликали в неї прізвища братів «косоглазих».

– Сухманов, Суканов, чьорт нєрускій, Сучкамаров, – пробувала вона видобути із себе правильний варіант, набираючи в гігантський шприц з гігантської ампули якусь бадягу.

Прізвище нещасного насправді було Уксуманов, він, весь побілілий, стояв у коридорі в очікуванні екзекуції. Одного разу Нікіфоровна впарила йому укол через штани, бо він знімав їх надто повільно, чим здобула собі імідж серйозного фехтувальника. Тепер Уксуманов боявся, що не встигне розвернутися до неї вуликом і з ходу дістане рапірою в живіт або груди.

– Уксусанов, нєрускій чьорт, – долітали фальцетні обрізки вокала з ін’єкційної, – захаді, ну што ти будеш дєлать, оглох што лі! – розмахуючи шприцом, як шпагою, кричала Нікіфоровна.

Уксус зайшов всередину. Свідки спочатку почули, як рветься жива тканина від проникнення п’ятисантиметрової голки, а секундою пізніше – удар у боксерський гонг. Це голова Уксуманова при падінні тіла в обморок шмальнула по металевій кушетці. Нікіфоровна не приховувала своєї ненависті до братніх народів радянської Азії, тому, рятуючи його, приговорювала не зовсім стандартні напутні слова: – Здох нє здох, чьорт полосатий, вставай давай, Сукараков, нєрускоє плємя…

Весь цей час вона змазувала аміаковим розчином йому губи та ніс, від чого вони спухали, як після укусу тарантула. Не то щоб Нікіфоровна не знала, що нашатирем треба просто поводити біля носа – просто вона працювала так завзято, що амплітуда її рук була набагато ширшою, ніж та, яку контролював мозок. Через п’ять хвилин Уксуманова виштовхнули в коридор опухлого та блідого від страху, а також з гульою на голові, яка формою нагадувала задній поворотник в Ікаруса. А ще через п’ять хвилин він уже стояв перед Спіцою, захмелілою від кількості нашатирю на квадратний сантиметр, і на суміші курду та узбецького просив її виписати його назад у частину.

Паштет тихо сповз з ліжка на підлогу, пискнув своє ранкове «мяу» та, не скидаючи халат, який волочився ззаду, як задрочена фата принцеси, поплівся до туалету в кінці коридору – чи то митися, чи то не митися. Він любив годину роздивлятися нові утворення на своєму обличчі. Наприклад, нереально довгий волосок у носі або біленький, соковитий чирячок на губі.

– Крутой прищь, – можна було почути рецензію.

Зуби він чистив виключно пальцем, на який намотував рушник. Але на даний момент він стояв перед дзеркалом і пробував вирвати з вуха кущ, який виріс за останню добу. Його відображення спотворювало реальність, і він постійно промахувався, хапаючи пальцями пустоту. Ззаду за ним, ніби тінь від тепловоза, виросла постать Роми, який любив до години одинадцятої ранку погуляти по відділенню з голим торсом. Голим – це дуже відносно, бо, зістригши все волосся з грудей і спини Мордуховича, можна було б на місяць зайняти роботою івано-франківську фабрику валянок. Рома, навпаки, чистив зуби довго та ретельно. Оскільки вони в нього виділялися найбільше, він нещадно шурував їх щіткою для здирання іржі з металу.

Вже через 20 секунд Паштєт був весь покритий відходами Роминої життєдіяльності та, ніби сантехнік, на якого прорвало трубу міської каналізації, пішов до клубу, творити свої доленосні плакати. А Ромчик, звільнивши місце між зубами, пішов його знову замуровувати в столовку.

Шеф столовки, стара алкоголічка Нюра, ставилася до солдатиків по-материнськи та годувала їх відповідно. Вона накладала велетенські порції першим десятьом, після чого інші десять залишалися без їжі взагалі. Менш везучим вона пропонувала першими прийти на обід, і тоді без їжі залишалися ті, хто нажерся зранку. Таким чином була вирішена проблема надваги, а вся неврологія ходила стрункою та підтягнутою.

Нікіфоровна також любила заскочити на сніданок. При цьому вона залишала когось у маніпуляційній без штанів, а сама спокійно закидала в себе його порцію. Так сталося і цього разу. У позі наведеної на ворожі позиції гаубиці в маніпуляшці стояв худий солдатик, якому Нінок сказав, що йде за ватою. Його мортира вже підмерзла, його трохи трусило. А Нікіфоровна ще сиділа напроти Мордуховича та мріяла, як би пройшло її життя, якби вона мала таку пащу.

У коридорі біля входу почулися приглушені голоси. Нєфьодов виправдовувався, а хтось басом наїжджав на його тупу та нескромну персону. Це повернувся з терапії Колокольчіков, він мав вигляд поношеної швабри. Руки звисали нижче колін – він міг почухати п’ятку не нахиляючись. Лице покривала дводенна наждачка, з рота смерділо. Вітя притиснув Нєфріта до стінки та випитував його, дихаючи в лице співрозмовника котами з вінегретом. Він не розумів, що в такій атмосфері Нєфріт навряд чи зможе щось сказати, тому злився ще більше.

Із кабінету вилетів ББ, явно чимось стурбований. Судячи з усього, його браконьєрську сітку, повну дзеркального карпа, який ще 25 років тому вже був занесений у Червону книгу, витягнув рибінспектор. Щойно Борі подзвонив із села бичок, з котрим вони ту сітку закидали і який здав їх обох разом з сіткою. Рибалка була другою віддушиною ББ. Першою був секс, третьою – полювання. Але друга і третя віддушини були нерозривно пов’язані з першою та майстерно скомбіновані Борісичом в єдине ціле. Іншими словами: він міг приїхати без риби і звірини, але ніколи не повертався без зарубок на своєму любовному карабіні. Факт конфіскації сітки означав, що рибалка на цьому тижні пролітає, а дві русалки вже чекали на романтичну подорож у болота Бологойского району.

Тут нашому босу під ноги потрапив Колокольчік – у дивному вигляді та з запахом із рота, ніби там щойно здохла тонна ставриди. ББ не був прихильником галасливих судових справ, але тут якось усе склалось, і він дав Кутузова:

– А ну-ка, одно і второє – строітца в карідорє! І вапщє, все строітца! Распаясалісь, курортнікі, я вам устрою Кісловодск! Щас повипісиваю нафіг всєх, будете, как люді, служить в войсках, а не жрать мясо гасударствєнноє у мєня на галавє. – Тут на очі йому попався Сєрьожа Бєспалов, який місяцями робив у Борі вдома і на дачі ремонт. Борісич моргнув йому та махнув рукою, щоб той заліз назад у нору.

Таким ББ був раз на 150 років, і все відділення понуро почало збиратися в шеренгу. Госпітальний стрій відрізнявся від військового тим, що це був не стрій, а хрен знає шо, Я стояв останнім, Нєфріт першим, усі інші – між нами. Якщо подивитись збоку, то наша процесія нагадувала бомжів, які чекають безплатної зупи.

– Ета што, воєнниє? – крикнув Борісич, хоч іноді сам забував, що служить в армії.

– Етот брєд, ета дрянь, ета… – на секунду в нього закінчилися погані слова, бо він був людиною інтелігентною та доброю, – ета… вонь, чомусь додав ББ. Під час своєї промови він просувався вздовж нашої шеренги і в цю секунду став акурат перед трьома козаками, яким ми ввечері покоцали сопілки. Тріо відрізнялося від решти зовнішнім виглядом, а насамперед тим, що ноги в них були півколом, як у ковбоїв, і зігнуті в колінах.

– Ровна стаять, кагда я гаварю, – бос так дав по верхніх нотах, що Гаврілич сприйняв це як сигнал попісяти. ББ шукав очима якусь річ, аби запустити її в діло, і намацав в кишені халата неврологічний молоток, який відразу був вихоплений зі швидкістю Чака Норріса. Борісич довго служив у Монголії і навчився там двох речей: вирубати людину одним ударом молоточка та за потребою довго не досягати оргазму. Зараз він використав перший талант і макнув одного ковбоя по плейстейшену. Той присів і видав звук колеса, з якого стирчить кусок дроту. Вся шеренга притихла, бо абсолютно всі були в курсі того, що пережило наше тріо Мареничів. Тут молоточок направився в бік плейстейшена-2, але боєць встиг незграбно повернутися. Тож, якби зозулька в цей момент вилізла з його годинника, то дістала би прямо у дзьоб, а оскільки до 12:00 було ще хвилин десять, то гострий край молоточка заліз прямісінько у шпаківню та застряв там, як у пеньку. Борісич навіть витратив пару кілоджоулів, щоб виколупати його звідти. А поки він діставав з дупла свою сєкіру, то вигледів розпухлий образ у штанах третього козака. ББ жестом, гідним Глєба Жеглова, різко зняв з того штани разом із трусєлями. За ним стояла Нікіфоровна. Вона дожовувала котлету та з інтересом чекала появи монстра. Монстр вивалився неохоче – весь у бинтах і зельонці, як кабачок, що виріс за одну ніч.

– Ета што такоє?! Нормальниє люді вени рєжут, а ви што вздумалі? Да я вас под трібунал! – закричав Борісич, та одразу зрозумів, що перегнув, бо і статті за шари в пісюнах ніколи не було.

– Я вас! Ану в кабінет бистро! А, Андрюша, тоже зайді! – і швидко, як умів тільки він і Вуді Аллен, повернувся на місці та погнав до себе. Я знаком показав, щоб шеренга розчинилась у повітрі, мінімум на годинку, разом з кастрованими ковбоями, а сам пішов на розбори.

У кабінеті мене зустрів уже зовсім інший Борісич. Його рожица розпливалася в зубатій єврейській посмішці на всі зуби, а скла окулярів пускали зайчики на портрет Брєжнєва на стіні.

– Шари заганялі, ги-ги, да, прідуркі, мнє Нелька расказивала, у нєйо адін раз два шарікі там і асталісь, ги-ги. Ти абработал хоть? – питливо поглянувши на мене, він дістав із тумбочки якусь імпортну баночку антисептика інтимних місць. – На, дай етім ідіотам, а заживьот – прівєзі їх ка мнє на дачу, пускай викопают ров со свінарніка в рєчку. Ги-ги. Нада будєт Людке рассказать!

Я вже й не питав, якій із Людок, головне, що пронесло. А «пронесло», народ, в армії – слово номер один!

Глава VII. «Секс в барокамері»

Людка – до речі, жінка Борісича, сексапільна інтелігентна дама, яка коротала своє життя яко начальниця барокамери. Приємність від спілкування з цією людиною можна передати хіба що в терабайтах оцифрованої інформації суцільної радості і комфорту. Але природа не хотіла бачити спокійних мужчин, які сидять на кухні і закохано дивляться на красуню жінку, яка стругає в миску олів’є. Природа прирекла нас, мужиків, на вічний пошук. Хоч знаєте – від добра добра не шукають, а вдруг знайдем! А попадеться гірша – помучимся і знову в путь. От так і митарствуєм. Не був вийнятком і ББ. Він постійно перебував у фазі активного пошуку замінника для господині свого домашнього вогнища і часто робив це майже в присутності самої господині. Люда подзвонила ББ і попросила замінити її на півгодинки. До неї якраз мав прийти старий полковник у відставці, таке собі мурло, яке ціле життя нещадно гробило себе, а Людка мала за два тижні відновити всі його відмерлі за сорок років органи у своїй барокамері. Камера була німецька, нова. І медсестра у Люди була нова і німецька. Ви поняли. Боря за нею гинув вже тиждень і чекав тільки моменту, щоби своєю плойкою вскучерявити трохи зачіску Марінки. Видно, в них вже відбувся тантричний діалог на відстані, і обоє чекали фізичного розрішення конфлікту гормонів. І тут – як в кіно.

– Андрюша, зайді! – крикнув Борісич тоном, переповненим тестостерону, і почав давати мені цінні вказівки.

– Я іду Люду заменю, а она в воєнторг бежит к дєвкам. Ти пріді туда, попадісь на глаза єй, єслі чьо – поможеш там, отнєсті-прінєсті, і када в барокамеру она пойдьот – ти мнє дай знать срочно. Набери в ордінаторскую.

Власне там, на столі в ординаторській, мав розігратися бурний фінал воєнно-служебного романа. Я галопом поскакав в воєнторг виконувати секретну місію по відмазці шефа, а шеф взвалив на свої плечі тягар еволюції, званий штучним відбором, – і в такому ж темпі побіг виконувати свою частину функцій, аж халат завернувся ззаду, як хвостик тер’єра.

Мурло з червоною рожею і з синіми мішками під лупастими очима прийшло в барокамеру і вже їздило по вухам Марінці, коли вбіг захеканий Боря. Він подивився Маріні на ноги і не став піднімати очей вище, щоби не напасти на Марінку при ньому.

– Так-так, пачєму єщьо нє раздєтий, бистренько вот в ета, – він подав відставнику спеціальні бавовняні штанці і майку для барокамери. Той повільно, кряхтячи, почав крутити їх в руках, роздивляючись і розтягуючи.

– Оні новиє, нє нада їх крутіть, адєвайтє і айда! Нікто в ніх нє умер. – По його вигляду було видно, що він готовий засунути діда в барокамеру в його пальто і черевиках, лиш би швидше перейти до дегустації основного блюда. Основне блюдо також нетерпеливо покусувало губу і потихеньку звільнювало площу стола для майбутніх неписьмових операцій. Вони б давно з ББ вже на нейтральній території тряхнули целюлітом, але кожен раз Марінку зустрічав і провожав її ухажор, симпатичний, але дуже інтелектуально не гнучкий хлопчина. Він весь час поза її роботою проводив з нею, як невід’ємна, але абсолютно непотрібна частина її шикарного тіла, тому в Марішки залишався тільки цей єдиний момент для стрибка в кукурудзу. І вона була готова. ББ помогав діду одягатися, забіг до нього за ширму і задом-наперед натягнув на нього калісони, і тепер ширінка, яка опинилася ззаду, зрадницько видавала присутність газового балона за нею. Борісич засунув насилу Мурло в камеру, той хотів щось наостанок сказати, але слова потонули під герметичним ковпаком, який закрили руки боса, виставили таймер, і шеф сказали: – 15 мінут, – рум’янець покрив лице ББ, він зробив крок у бік столу, і ми ніколи не взнаєм, що творилося далі, бо це було останнє, що бачив дідо в віконце камери. Далі вони вдвох пропали з видимої зони.

Я в той час крутився, як пес на заправці, навколо Люди, розуміючи, що надлишок моєї уваги може бути розцінений як спроба затримати її в магазині, а так як жінка вона розумна – вигрібати каки зі штанів може прийдеться нам вдвох з ББ. І тому намагався вести себе розслаблено, постійно очима шукаючи між клієнтів Люду, щоб вона не свиснула непомітно. Як і геніально прорахував Борісич – вона все-таки попросила мене занести сумку з якимось дефіцитом, але не у відділення, а в машину до Борі – в стару Побєду, з якої в мене і почалася ця одностатева і однобока любов до цієї марки. Я хапонув кульок наперед себе і погнав у сторону КПП, біля якого стояли припарковані жигулі, москвичі і волги офіцерів, а над ними височів айсберг Борі. Від воєнторга до барокамери було йти хвилини чотири, тому треба було дзвонити терміново, інакше Людка могла цей щасливий дует перетворити в тріо. На КПП завжди товклася купа народу: приїжджали рідні, дєвочки, сестрички, другани, привозили, відвозили, передавали. На КПП працювала бабулька, яка не розуміла, де вона працює, інакше би вона просто зійшла з розуму від двіжухи, яка там панувала. У неї завжди в пріоритеті були дівчатка, які приходили піднімати бойовий дух солдатикам, їм пропуск навіть не видавали, а всій решті вона влаштовувала довгий і нудний допит. Я вихопив у бабки телефон і набрав 038 – номер барокамери. Короткі гудки. Я набрав ще раз – і ще раз ті самі гудки дали мені знати, що, видно, телефон постраждав у ході еротичної баталії і був або скинутий на підлогу, або розбитий, або вирвали шнур з розетки. Я вже казав, що ББ славився короткими забігами, і вся надія була на то, що він вже біля фінішу. Я кинув сумку у Побєду і погнав кругами до барокамери, щоб обігнати Люду. Вона стояла і тринділа з кимось із медсестер за 200 метрів до входу в своє відділення. ББ любив екстрім. Хоча по ньому і не скажеш – лице, як в Ангела з ікони, от хіба що зловіщий відблиск окулярів видавав його хиже вовче нутро. Я влетів в передбанник і крикнув: – Борісич, полундра! Телефон не работаєт, – в сусідній кімнаті, судячи по звуках, якраз, видно, був апофеоз, і Боря вирішив відмовитися від чемпіонства на короткі дистанції, враховуючи нечасті змагання в парі з Марінкою, і дав дальнобойщика. В нього була книжка ДАО на 600 сторінок, де на кожній з них описувалося, як не кінчити в перші тридцять секунд. Після моєї фрази, Здавалося, Боря не міг кінчити до кінця життя взагалі. Я визирнув на двір – Люда повільно підходила до будинку, тримаючи під руку ту ж сестру, і сміялась, не маючи поняття, яка трахомудія відбувається в десяти кроках від неї. Я влетів назад і побачив картину – на столі замість красивого розніженого тіла Марішки лежить розкарячений дідо, а ББ цілує його взасос. Даааа, Борісич, я всьо міг простити, але геронтофілію, йо майо.

– Тащі нашатирь, бистра, і адреналін, – в голосі ББ було більше паніки, ніж у всіх жителів Риму під час епідемії тифу.

Я приніс все в секунду, і тут зайшла Люда:

– Боря, всьо хорошо?

– Да, Людік, Марішку начмєд позвал, а я прікорнул нємного і нє услишал таймер.

Боря дув дідові в рот і робив штучний масаж серця, я підніс нашатир йому під ніс і краєм ока побачив Марішкині трухани, рожевенького смачнючого кольору, повні життя і фантазії, які зачепилися за носок лівого Боріного мешта. Я кинув баночку на підлогу, опустився на коліно, і підняв це ажурне творіння, нюхнувши по дорозі, засунув собі в кишеню. Про себе відмітив – ДА! ОНО! Дідо почав квакати, Люда не встигла ще впасти в обморок, труси перестали бути слідами злочину. Дідо-Мурло поводив білками, подивився на Борю, на мене, на Люду захрипів: – Я вас под суд, я – Боря знову почав робити йому штучне дихання рот-в-рот.

– Андрюша, Люда, ідіте ко мне, я щас, – продовжував насилувати воскресшого ББ.

– Боже, он же умний мужик, чуть не угробіл старіка, ну как можна так? – Люда йшла по тротуару, даючи дорогу грузину в білих носочках, який тарабанив вечерю в відділення у двох відрах з надписами – Первоє і Второє. Ми підійшли до неврології, Нефьодов, слава Богу, ходив за Ніною Нікіфоровною і збирав на собі її прокльони: – Нєфьод, собачій рот, рукі-то із жопи, чьот ух, нєдатьопа, – булькала старим паровозом Нікіфоровна, а я, не вникаючи в подробиці їхніх відносин, завів Люду в кабінет чоловіка і пішов робити їй чай.

А самого так і тягнуло на арену, де завершався наш тріллер. Через 7 хвилин чайник закипів, і в кабінет разом із запахом нашатиря забіг ББ. Посмішка Цезаря світилася окулярами на нас:

– Отдєлался льогкім іспугом, обосрался, со

страху і в обморок упал, што я нє открил после звонка, оно і лучше – меньше кіслороду пашло, криво посміхнувся він.

– Я ему двадцять рублєй сунул, хватіт гаварю, штоб штани постірать, ги-ги, – поправив на носі окуляри ББ.

– Отправлю етава амбала, Колокольчікова, к нєму на дачу – пускай гавно на картошку патрусіт. – Боря єхидно заржав, я бачив по ньому, що він засвітив тільки вершок айсберга секретів, чим ще обросла ця історія – нам не взнати ніколи.

– Ну, он молчать-то хоть будєт? – перестрашено спитала Люда.

– Он за еті деньгі нам пєть по утрам будєт под балконом, жлоб, – Боря відкрив шафку з невідкладними ліками, налив всім коньячку і вивів мене в коридор:

– Труси Марішкіни отдай, єйо там етот, ги-ги, бульдог уже ждьот, – він запхав собі самий сокровенний винахід людського умислу в кишеню своїх воєнних галіфе і підсвистуючи побіг в бік безтрусої подружки. Потім вернувся, допив з Людою коньяк і довго не виходив з нею зі свого Амурного Офіса. А я ще на один день був ближче до дому.

Глава VIII. «Ноїв Ковчег»

Після мого стислого оповідання у вас може

скластися досить однобоке враження на рахунок нашого госпітального існування. Ви праві абсолютно. Ми втілювали в життя фантазії всіх бійців Радянської армії по причині того, що були на крок ближче до свободи, ніж вони, на ковток більше свіжого повітря ми мали кожного дня. І тому всі мріяли, а ми в поті чола все це мусіли зафіксувти в історії. Я пам’ятаю, як не міг сформулювати лист додому, в якому інформував мамцю і татка про то, що я в госпіталі. Уявіть собі, що ваше чадо пише з армії: Ма, всьо норм. Я в лікарні. І тому, оберігаючи ніжно тендітну психіку своїх батьків, крихку, як цнота Марії Стюарт, я вибрав спосіб лояльніший – я написав, що я у воєнному санаторії. Мама приїхала через 33 годи-ни.

Четверта ранку, вокзал міста Калінін кишить народом у фуфайках і з рюкзаками.

«– Видно, поки я їхала, москалі почали війну, – подумала мама, спостерігаючи за тисячами сірих людей, атакуючих електрички. Вони організованими масами нападали на поїзди, зупиняли їх, перевертали, ставили на рейки і їхали далі. А їхали вони на «дачькі».

В руских людей поняття дачі зовсім відмінне від нашого. По-перше, дача знаходиться за 250 км від місця замешкання самого дачника і дорога в два боки може зайняти у вас півжиття. Приїхав з дачі – а тут внуки вже підростають. І тому всі вони, як в останній раз, в куфайках, з потертими рюкзаками, як на війну покидали рідні домівки. А чувіха в касі так само мала власний погляд на

толеранцію людських відносин і тому на питання

– А гдє у вас гостініца? – сказала просто і лаконічно

– Нє знаю, і опустила перед мамою шторку свого маленького провінційного театрику. А через чотири години спання на холодному пластмасовому кріслі вокзалу – готель виліз з тумана, як йожик в мультіку, тільки виявилося, що там нема місць. Тоді чомусь ніколи не було місць в готелях. Видно, тому, що в Союзі не було сексу вдома. Зато в готелях точно він був. Але місця знайшлися, коли мама пригостила на рецепції чувіху солодким пирогом, який сама пекла, чим викликала масовий оргазм серед готельних бабів, який супроводжувався жахливим криком щастя їх же самих: – Людка, бягі сюда, тут таааакой растєгай прівєзліі, тааааакая випєчка, ти сє ща руку сажрьош! – варто було дожити до таких рецензій на свою працю.

Мама шукала мене недовго. Бабка на КПП посвятила її в ході ранкової співбесіди у всі наші кулуарні секрети – куди і до кого приходять дівчатка, що і за скільки приносять в бідончиках офіцерам і т. д. А коли через 5 хвилин вона побачила мене в джинсах і в білому халаті – зрозуміла: я в санаторії.

Вітя і Володя, два мої кенти-воділи, дуже бурно переживали за свободу відданого їм богом куска планети, на якому вони так і не відчули до дємбєля, що вони в армії. Моя поява на цьому острові щастя не викликала в них ентузіастичних поривів дружелюбності і братерства, але за тиждень ми з Вовчиком вже крутили бабінник в Боріному секс-шопі і записували наш перший і останній акустичний альбом на псячій англійській мові. Псячій, бо хіба собаки могли подумати, що то англійська, жителі ж Британських островів пожиттєво відмовили б нам у в’їзді в Об’єднане Королівство за ганебне до неї відношення. Вони вчили мене їздити на всіх машинах нашого автопарку, не думаючи про то, що любу з них я можу в секунду перетворити на нерухомість. Острів Щастя і Ейфорії ніжно плив в океані гімна, і ми вирішили затягувати на цю територію потопаючих за його границями.

– В першу чергу треба рятувати жінок, – сказав я і зустрів повну підтримку екіпажу нашого Ноєвого Ковчегу. Я придумав виїжджати в місто на Нюшці – старій санітарній колимазі – і підбирати всіх потопаючих в суворих реаліях совдепу дівчат, забирати їх до нас на острів і тут вже видавати їм нове право на життя – з ким хочеш, скільки хочеш, як хочеш. А щоби зашорені комуністичними примітивізмами молоді створіння не вискочили по дорозі до своєї долі з машини – я запропонував відкрутити ручки від дверей салону зсередини. Звичайно, якщо починалася паніка і якась з принцес пробувала вистрибнути в вікно – вибігав Ангел Володя і випускав молоду пташку доживати свій вік у світі без сонця, а от хто доїжджав за границю королівства зла і ступав ногою на землю благословенну, землю вибраних Боженьком Людей – приходив туди знову і знову. Ні я, ні Вова, ні Вітя ніколи в житті не забудем загадкову постать, яка повергла нас в заціпеніння розміром свого декольте. У ньому спокійно можна було розмістити vip-ложу оперного театру плюс кіоск з морозивом. Її звали Іра Іпатьєва. В момент її виходу на нашу територію Сємьонич впав в кому і почав пити одеколон, щоб хоч якось прийти до себе. Такі Люди не мали права ходити по землі. Вони мали тільки літати, і ми готові були дати Ірі крила, і я, і Вовка, і Вітя, і навіть троє разом ми були готові окриляти її п’ять раз на день. Але Іра завжди говорила нам меседж: – Я нє гатова вот так, штоби сразу аткрицца, мнє надо как-то прівикнуть к вам, што лі, разгавори, тіпа такоє всьо. Да, грудь у мєня бальшая, мєня всєгда мальчікі хатєлі, но ви другіє, я чуствую.

В цей момент ми всі і навіть Сємьонич дружно і в такт кивали головами: да, да, Іруся, ми другіє.

І вона привикала, спочатку з Вовчиком в машині начмеда, потім з Вітьою в машині командира, потім зі мною в обох машинах. Ми говорили дурниці, Іра свято вірила в них, я свято вірив в то, що вона вірить. Ми їли виноград і плювали кісточки на панель «Волги», вони провалювалися в систему вентиляції і на другий ранок, коли Вітя включав обдув, кісточки летіли в табло заспаному начмеду, помогаючи йому скорше прийти до себе. Іра так і залишилася зі своїми мегацицьками недослідженим індивідуумом для науковців нашого острова. Помацав ті глобуси тільки ваш відданий коментатор суворої армійської доби, але я впевнений – Вова з Вітьою також мали за собою ряд суттєвих досягнень, як, наприклад, – запхати руку під светр, або ненароком своєю ногою умудритися залізти до витоків її ніг і так далі. Одним словом, важка ретельна дослідницька робота. Її загадкова будова тіла залишила і глибокі рани в районі пахових шариків Віктора Колокольчікова, який бачив цю аномальну особу всього секунду біля гаражів, в момент її висадки, а його посадки для удобрення гімняками фазенди пострадалого в барокамері підполковника Мурла.