Текст книги "Повне зібрання творів"

Автор книги: Андрій Кузьменко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 20 страниц)

Любити платити

Через мої окуляри

Я часто бачу, шо буде, шо буде з нами.

Такі окуляри!

Куда ми з вами живемо?

Хтось каже: нам то не треба – кому зто надо!

І лишається ззаду.

Через мої окуляри

Всьо виглядає ясніше – ну зовсім як правда!

І може навчити —

Може навчити хотіти,

Може навчити любити,

Любити платити!

Шоби потім цінити

Наше життя – то мінне поле.

Куда не сунься – чужі навколо.

Надійся на себе – своїх, може, й не буде.

В нас є тільки ми – озимі люди…

І шо тут саме цікаве:

Ти ж то їх маєш так само – такі окуляри!

Візьми і вийми з футляру.

Наше життя – то мінне поле.

Куда не сунься – чужі навколо.

Надійся на себе – своїх, може, й не буде.

В нас є тільки ми – озимі люди…

Люди чекають

Я назбираю гроші, сяду на поїзд.

І, як завжди, на самі ліпші місця білет.

Під теплий чай знайду огризок паперу —

І так народиться зовсім новий куплет…

Оу-о!.. Везе мене поїзд,

Стукають колеса знайомий ритм.

Оу!.. Пролітають перони,

Люди на перонах чекають зими…

В купе моєму є вікно-телевізор,

З дитинства люблю то найліпше на світі кіно.

Машини там чекають на переїздах,

І незнайомі люди кличуть мене…

Оу-о!.. Везе мене поїзд,

Стукають колеса знайомий ритм.

Оу!.. Пролітають перони,

Люди на перонах чекають зими…

Десь там попереду чекають вокзали

І ті кіоски, шо не мають вчорашніх газет.

Після концерту я спакую гітару,

І знов на саме ліпше місце білет…

Люди, як кораблі

Я не твій брат – ти не сестра моя.

Ніколи не розказуй мені, хто

і в чому є винний на нашій землі —

Люди, як кораблі.

Кожен пливе, поки хвиля несе

і поки глибока вода,

Глибока і темна до самого дна,

До самого-самого дна…

На глибині зустрічаються всі

Так, ніби в морі місця нема,

І труться бортами, аж стогне земля від зависті, підлості й зла…

Хтось не доплив,

Бо йому помогли

набрати повні трюми води,

Бо стати героями

тої війни дуже хотіли вони…

А до берега тихо хвилі несуть

Поранені душі живих кораблів.

А від берега знову в море ідуть

Ті, хто вірив і правду знати хотів…

Наш Океан знає більше, ніж ми,

Секрети всі у нього на дні.

А ми ходим зверху, великі й малі, —

Люди, як кораблі.

Гордо пливем – і не вірить ніхто,

Шо ним зацікавилось зло,

І серед вітрів ми не чуєм щурів,

які прогризають нам дно…

А до берега тихо хвилі несуть

Поранені душі живих кораблів.

А від берега в море ідуть

Ті, хто вірив і правду знати хотів…

Маленька зимна пташка

Я зимними руками – так-так,

Беру і всьо кидаю – то не так.

А потім запитаю – так-так,

Чому навколо мене всьо не так?

Маленька зимна пташка – так-так,

Велике зимне сонце – то не так…

Я зимними руками – так-так,

Беру гаряче сонце – то не так.

А потім запитаю – так-так,

Чого воно гаряче – то не так?

Маленька зимна пташка – так-так,

Велике зимне сонце – то не так…

То не так…

То не так…

То не так…

Маленька зимна пташка – так-так,

Велике зимне сонце – то не так…

Малий

Коли я був малий-дурний давно

І думав трохи забагато,

Я в голову забив, шо зміню той світ.

Тепер лежу, як камінь, і спокій заливає,

А потім, може, піду-піду десь вбік…

Коли я був малий-дурний,

Хотів дістати небо, а вийшло,

Шо від себе сам кудись втік.

Тепер лежу, як камінь, і нічого мені не треба,

Я хочу тільки чути, як підуть всі…

Смерть – то є спокій і ніч…

Манекен

Я – манекен з пластмаси,

І мої мертві очі

Не дивляться нікуди,

Вони зроблені зі скла.

Я майже як людина

За грубим склом вітрини,

Але під модним костюмом

Моє холодне тіло.

Посеред магазину

Стою і приміряю різні маски —

То мудрі і веселі,

То бідні і нещасні.

А я хотів би жити,

Я міг би полюбити.

Поміняйтеся зі мною,

Хто змучився від свої ролі!

Одягніть на мене шкіру,

Пришийте мені серце —

Я дуже хочу жити,

Я не можу бути мертвим…

Я манекен з пластмаси,

Дурна пап’є-машина,

Ненатуральним сміхом,

Криве моє лице…

Є люди-манекени,

Є манекени, як люди.

Хто знає, кому більше

Від Бога треба тепла?

Медор

Тихо… тихо… то я, і не підходь заблизько,

Витри соплі, дивись мені в рот.

Всьо, шо зара’ почуєш, запиши на листок і не забудь вже.

Не роби мені зле…

Він був добрий і тому собі все

Носив за спиною важкий пістолет,

Шоб стріляти дурних.

І за то я його поважав і любив.

Я був друг.

Його пес Медор, шо мав очі, як кров,

Білі зуби і лапи міцні, як залізо,

Любив з ним гуляти, вони разом ішли

Туда, де завжди було повно дурних.

А над домом його висів прапор добра,

А під домом стояв БТР, і коли

Хтось наглий вилазив на голову людям, він їхав

І всі дихали легше.

І сусіди, і просто люди любили його,

І ствердно махав головою наш бог,

Як дивився на нього від себе згори,

Але та, як все, всьо то, шо зле і дурне,

Ніколи не спить і все чекає момент.

Мені тяжко казати, але треба, шоб чули ви:

Його давній і нібито вірний друг

Купився за гроші і зрадив.

І довго не міг зрозуміти Медор,

Чому йому треба сидіти в підвалі, і вмер…

Але то ше не всьо… Десь всередині я чую, шо можу так само, як він.

Я тоже вже маю велику собаку і пістолет.

Не роби мені зле…

Мовчати

Давай виключим світло і будем мовчати

Про то, шо не можна словами сказати,

Не можна писати, неможливо зіграти,

А тільки мовчати, тихенько мовчати…

Давай мовчати про то, шо дівчата

Не вміють сховати, не можуть спати,

Давай про мене і про тебе мовчати,

Мовчати, аж поки не захочем кричати…

Місяць впав, темно в кімнаті.

Як добре, шо ти навчилась мовчати

Про то, шо ніколи не змогла би збрехати,

Про то, шо ніколи мені не спитатись…

Ми будем з тобою у ліжку лежати,

Лежати, як сніг, водою стікати.

Ми будемо жадно свої сльози ковтати,

А з ними слова, яких не сказати…

Давай помовчу тобі просто на вушко,

Холодною стала чаю кружка.

А ми ше маєм про шо помовчати,

А ми ше маєм про шо полежати…

Як світло проб’ється через наші штори,

Ми знову з тобою, як сніг, заговорим.

А поки ше темно є в нашій кімнаті,

Давай з тобою будем ПРОСТО…

Модна країна

Я їду скоро, бо чекає мене Європа,

Везу віддати в Інтерпол своє нове фото.

Наклею вуса, домалюю великі брови,

Нехай німаки доганяють, шо я струйовий.

Дороги наші, ями, я їх не помічаю,

На «гольфі» за сто марок не їду, а літаю.

Хрипят динамики – надривно поет Земфира,

За півгодини вже таможня і кінець ефіру.

А може, всьо піде ше на краще,

Бо, може, не піде ше на гірше…

О майне лібен штрасе, як я за вами скучив!

Хто знає, де купити паспорт, шоб жити тута?

В Берліні на одного німця два українця,

Тому німецьку мову вивчити не спішіться.

Везу додому я товара на пів-КамАЗа,

Я не боюся – на таможні залізна маза.

Ціла Європа знає, шо то є Україна,

Така струйова супермодна країна.

А може, всьо піде ше на краще,

Бо, може, не піде ше на гірше…

Моя дочка Україна

На твоїй ніжній дитячій долоньці

Я роздивляюсь дороги, якими ти входиш

Тихенько

В круті лабіринти невідомих історій.

На твоїй ніжній дитячій долоньці

Всі лінії долі розходяться і зливаються ріками в море широке твоєї любові.

Виростай, виростай – частинка мого серця,

Зацвітай, зацвітай – мого життя деревце.

Виростай, виростай, маленька Україна,

Я з тобою – я тут – ти рідна моя дитина…

Виростай!..

Виростай!..

В твоїх бездонних дитячих очках я бачу промінчики сонця, які підсвітять тобі незнані дороги.

В твоїх бездонних дитячих очках я бачу себе,

Знов такого малого-малого,

І хочу рости в морі твоєї любові.

Виростай, виростай – частинка мого серця,

Зацвітай, зацвітай – мого життя деревце.

Виростай, виростай, маленька Україна,

Я з тобою – я тут – ти рідна моя дитина…

Виростай, кохана пташка – сили набирай,

Не шкодуй платити людям – ти запам’ятай.

Виростай з гніздечка свого – різні будуть дороги,

Ти свою шукай!..

Моя королева

Я люблю твої губи, їх смак шоколаду,

Люблю твої руки, їх дотик нереальний,

Люблю твої очі, твоє молочне тіло,

Люблю тебе так сильно, шо, певно, з’їв би…

Моя королева, поцілуйся зі мною,

Моя королева, буду тільки з тобою!

Я люблю твій голос, як подих вітру свіжий,

Люблю твій спокій, коли ти засинаєш ніжно,

Люблю тебе вдома, люблю на роботі,

Люблю тебе так сильно, аж сохне в роті…

Мудрий, бо німий

Багато-гато років, як я був дуже малий,

Всі риби жили в небі, а дерева в воді.

А я ходив до школи на високій горі,

І люди були добрі… я був дуже малий…

Багато-гато часу і немало вина,

Старі сухі дерева догоріли дотла.

Нема кого питати, де я маю піти?

Не хочуть говорити мої мудрі птахи…

Земля собі летіла… осінь-літо-зима…

І небо там висіло, де вже нині нема.

Я можу набрехати і лишитися сам,

Я можу написати і забути слова.

Ходили мої ноги, а не видно слідів,

Робили мої руки всьо, шо я захотів-хотів.

Дивились мої очі, але їх вже нема,

Колись ще мої губи говорили слова…

О-о!.. мудрий, бо німий…

О-о!.. мудрий, бо німий…

Я не хочу того всього за собою забирати,

І не можу вже ніколи нові гори малювати.

Плакати не час, ніхто не хоче того знати,

Тільки сльози будуть довго свої знаки малювати.

Плакати не час, гаряче море тихо впало.

Я лишився на піску і там, де риби повмирали,

Вже не чути наші кроки, там нема чого ходити.

Я лікарства не шукаю, бо ним можна отравитись…

О-о!.. мудрий, бо німий…

О-о!.. мудрий, бо німий…

На даху

На даху треба дивитися в небо

І обережно ходити не треба,

Бо дах – то є місце, де ходить птах.

Це – дах.

На даху треба сісти на комин

І повдихати той дим, що виходить,

Бо дах – то є місце, де ходить птах.

Це – дах.

На даху добре…

На даху добре…

На даху треба закрити очі,

Скакати у хмари білої ночі,

Бо дах є високо, але крил не треба

На дах…

Що треба на даху, я знаю добре,

Бо курс я пройшов ходіння по сходах,

Але я не хочу, щоб ще хтось сюди заходив…

Най буде дощ

Той вітер – то страшний дивак

І зовсім робить всьо не так.

Якби я силу його мав,

До купи хмари би збирав.

Най буде дощ,

Най миє нас,

Най змиє бруд

За весь той час…

Зимні краплі моїх сліз

Вкрили землю, як роса.

Хто не спав, не бачив снів,

А я завжди тільки спав.

Через то коли відкрив

Очі, сльози потекли.

Не спинити вже тих сліз,

Такі файні були сни.

Най буде дощ,

Най миє нас,

Най змиє бруд

За весь той час…

Втікає дим крізь пальці,

Не втримати його в руках.

І скільки не старайся,

Він собі як вільний птах.

А я так хтів тримати дим,

Затиснув пальці аж до крові.

Та залишились пусті

Мої скривавлені долоні.

Най буде дощ,

Най миє нас,

Най змиє бруд

За весь той час…

Наприклад

Так кожен день,

Постійно цілий час

Я роблю своє діло,

Ніц не маю до вас.

І кожен день я кажу

«Альо» в телефон,

І кожен день

Я плюю на шкло.

Наприклад…

І кожний ранок

Я виходжу на балкон.

Якісь бики мішають

Для будови бетон.

А я собі стою

В своїх зелених трусах.

Захочете дістати,

Я залізу на дах.

Наприклад…

А як я маю досить

Тих дурних муравлів,

Побути на їх місці

Я б ніяк не хотів.

Всі лазять десь

І носять собі

Всяку фіґню.

Я ліпше йду додому,

Може, трохи посплю.

Наш останній танець

Ти танцювала так близько до мене,

Ти танцювала так довго,

Шо я постарівся і чуть не вмер.

Ти танцювала небезпечно для себе,

Загасло світло, музика стала —

І шо тепер?

То є наш останній танець…

Танцюй – покажи ше раз.

То є наш останній танець…

Не плач – поки маєм час.

То є наш останній танець…

Малюй тіні наших рук.

То є наш останній танець…

Забудь – просто йди на звук.

Ти танцювала так легко, як небо,

Ти танцювала так дивно, шо я

Забувся і не зняв той фільм.

Ти танцювала, не жаліючи себе.

Останній вихід – публіка встала —

І шо тепер?

Наше місто

Вчора на паркеті хтось забувся свої зуби,

Певно, Юрік трохи випив і, напевне, знов забуде.

Лампи не світили, було ще не дуже пізно,

В туалеті знов місились – то є наше місто.

Торбин на балконі випив зовсім небагато,

То для мене є смертельно, як два пальці обісцяти.

Колонки сильно гупали, стояли всі на місці,

Шкло і технологія, а збоку – наше місто.

П’ятниця, субота і неділя – порнографія,

Бо то є сателіт, а не просто фотографія.

Кнопки натискає Саня Скрябін, мій колега,

Треба вміти натискати, а не вмієш – то не треба.

Зоська має риби, і я тоже хочу мати,

Я не буду ніц робити, буду риби годувати.

Я знаю, що в тістечках можна кожен день поїсти,

Ну, бо хулі тут робити, якшо то є наше місто?

Наші

Ми – діти країни з червоними зірками,

великими бровами і стабільними рублями,

ми – діти революції – кров з молоком

І вся наша історія – то радіо «Шансон».

Ми – діти країни, якої вже немає, і до сих пір

нас часом ше совками називають,

Але ми – українці, нормальні, здорові,

Напишем своїм дітям правильну історію.

Наші хлопаки давно не люблять сало,

Наші хлопаки не носять шаровари,

Наші дівчата вміють нас любити,

Бо наші – найкращі – чого нам ше хотіти?!

Ми ходимо по вулицях з своїми рюкзачками,

Ми добре розбираємось – де ліво, а де право.

Стидайтеся, панове, Україна – то не Африка,

І ми давно не чумаки, і ви давно не мавпи.

Ми гуляєм вечером з дівчатами,

Бо ми їх любим і в нас дівчат багато,

І діти будуть в нас нормальні і здорові,

І ми їм напишем правильну історію.

Наші хлопаки давно не люблять сало,

Наші хлопаки не носять шаровари,

Наші дівчата вміють нас любити,

Бо наші – найкращі – чого нам ше хотіти?!

Не вмирай

Відкрий ті свої очі, підемо над став,

Там всі прозорі хвилі – я руками їх брав.

Відкрий і подивися, я боюся тут сам,

Вже темно за дверима, але ти не вмирай…

Тільки ти не вмирай…

Ти маєш дивне світло у своїх очах,

Відкрий мені їх, бо їсть мене страх.

Холодні твої руки – я боюся їх сам,

Загрію тобі пальці, тільки ти не вмирай…

Але ти не вмирай…

Відкрий ті свої очі, підемо над став,

Там всі прозорі хвилі – я руками їх брав.

Тихенько риби плачуть, і ми підем туда,

Ніколи не побачать нас – глибока вода там.

А ти не вмирай…

Глибока вода…

Тільки ти не вмирай…

Тільки ти не вмирай…

Тільки ти не вмирай…

Не дай

He клич мене туда, там тихо й зимно.

Брехня, моя брехня солодка, як крила.

Не дай…

Не дай, шоб бачив я, як плачуть твої очі,

Не дай, шоб злий язик будив нас серед ночі.

Не клич, я не піду, бо більше не треба,

Дороги не завжди збираються в небо.

Не дай…

Не дай, шоб я лишив тебе, нам буде тяжко,

Не дай забути сни, без того жити страшно,

Не дай, шоб бачив я, як плачуть твої очі,

І не дай, шоб злий язик будив нас серед ночі.

Не йди ніде, я сплю на твоїх колінах.

Не кожен день встає сонце на стінах.

Не дай…

Не дай, шоб я лишив тебе, нам буде тяжко,

Не дай забути сни, без того жити страшно,

Не дай, шоб бачив я, як плачуть твої очі,

І не дай, шоб злий язик будив нас серед ночі.

Не дай…

Не засипай ті ями

Я дерева вкрию, бо вже низько хмари є тяжкі,

Хтось води налиє, бо так сумно, тихо без води.

Я з тобою піду, бо пора вже нам кудась піти,

Ми принесем снігу і насиплем землю на горби.

Не засипай ті ями…

Я дорогу знаю, я то бачив вже не раз, як спав,

Я роботу маю, ше такої я ні раз не мав.

Ми вже скоро прийдем, я тебе занесу аж наверх,

Ти не хочеш світла, бо його тут забагато.

Небо

Небо висить, моє небо,

Небо висить, моє небо.

Я хочу скинути небо, небо,

Я хочу скинути небо, небо.

Летять мої хмари,

Хмари летять, мої хмари.

Я хочу копати хмари,

Я хочу копати хмари, хмари.

Хмари летіли тут, хмари,

Небо висіло тут, небо.

Назад завішайте небо,

Назад завішайте небо, небо.

Назад завішайте небо,

Назад закидайте хмари.

Назад завішайте небо,

Я хочу скинути небо…

Небо каже (йди сюда)

Ніколи не знав і не бачив, як то є,

Напевно, я спав, не рахуючи ночей.

Далеко втікав, пам’ятав, шо люди злі,

Ніхто не впізнав свої сльози на мені.

Небо каже: йди сюда…

Небо каже: йди…

Довго шукав тихе місце, теплий дім,

Бо, видно, нема бідним сонця на землі.

Я побудував собі сходи аж до хмар,

І добре є там…

Неділя, понеділок

Красива і добра, подібна на Бога,

Розумна і мудра, і зовсім не нудна.

Неділя – день раю – заскоро нам минає,

Я маю відмазу, шоб не вмерти відразу…

Пережити понеділок, вівторок, середу, четвер,

Мити зуби і не хтіти бачити тебе.

Без тебе понеділок, вівторок, середа і знов

Довга п’ятниця, субота – в неділю вся любов.

Поїду на шару, трамваї задаром,

На квіти для тебе дістану гроші з неба.

І місця багато без тебе, я не можу спати,

Самому погано, а треба знов так само от…

Пережити понеділок, вівторок, середу, четвер,

Мити зуби і не хтіти бачити тебе.

Без тебе понеділок, вівторок, середа і знов

Довга п’ятниця, субота – в неділю вся любов.

Банально на вікна неділя лягає,

Не скоро, не довго, а тиждень минає.

Ти прийдеш, ми будем на ціле місто двоє,

Моїми словами ти скажеш: було варто…

Пережити понеділок, вівторок, середу, четвер,

Мити зуби і не хтіти бачити тебе.

Без тебе понеділок, вівторок, середа і знов

Довга п’ятниця, субота – в неділю вся любов.

Нема дурних

Він казав: там буде добре,

Я покажу вам дорогу.

Всі пішли, ніхто не плакав,

І не шкода – нас багато.

І нема, нема, і вже не буде

Тих, кому повірять люди.

Нема, нема, нема тут нікого,

Хто ше тут кричить до Бога.

Нема дурних, нема дурних,

Давно вже тут нема таких,

Нема дурних, нема дурних давно

Моє місто мерло тихо

І без звуку, і без крику.

Записали нам касету

Всі підряд пісні пра ето.

І нема, нема, нема дурних,

Давно вже тут нема таких.

Нема, нема, нема тут нікого,

Хто ше знов кричить до Бога.

Нема дурних, нема дурних,

Давно вже тут нема таких,

Нема дурних, нема дурних давно

Ненормальне літо

Ніч – день – місяць – рік.

Сплю – їм – сплю – їм.

Роблю своє – робиш своє —

Робим своє – роблять своє.

Так було дотепер,

Так було віддавна,

Але дивно, хто ми є тепер?

Телевізор – новий бог,

Запиши мене до себе в рай,

Кольоровий рай.

Ненормальне літо,

Аномальні квіти…

Риба – птах – мавпа – пес.

Дарвін – люди – ево – рево.

Я живу – ти живеш —

Ми живем – колись помрем.

Так було дотепер,

Так було цілий час,

Але дивно, як ми ше живем?

Вже далеко не смішний

Чорний гумор нових технологій,

Аналогій.

Ненормальне літо,

Ненормальні квіти.

Аномальні діти

На початок світу…

Нуль – один – нуль – один,

Нуль – один – нуль – один,

Але дивно, як то всьо ше є?

Далеке ехо злих ракет

Нам доказує, шо час ше йде,

Сам не знає де.

Ненормальне літо без сонця,

Ненормальні квіти на стінах.

Аномальні діти нормальні

На початок світу…

Нікому то не треба

Попадали на землю

Всі ті, шо я придумав, слова.

Ногами затоптали,

Пішли і того всього нема вже.

На день чекали довго,

А він собі прийшов, і не день.

Порізали, забули,

В стіну намурували і вже

Нікому то не треба.

Я був ше вчора такий малий.

Прийшли великі хвилі,

Забрали то всьо, шо я ліпив.

Я маю дивні плити,

На плити я складаю свій час.

Як трохи зачекаю,

То всіх переживу і буду сам.

Так тяжко є чекати,

Ще можна задавити вас катком.

Я хочу бути добрим,

Я тільки трохи сам на себе злий.

На небі трохи тепло,

Під небом трохи зимно нам всім.

Не треба мати очі,

Не хочуть мої руки тепла.

Зі всього лупить током,

Боюсь ходити по землі один.

Ніколи я не думав,

Шо може цілий рік пройти за день…

Нікому то не треба.

Я був ше вчора такий малий. Прийшли великі хвилі,

Забрали всьо то, шо я ліпив,

Нікому то не треба…

Оля

Руки скинь вгору —

І від тебе сонце мліє.

Розпусти косу —

І від тебе я здурію.

Гори золота дай

І нічого нам не треба.

Ніхто й так би не дав,

Бо далеко є до неба.

Оля… Оля… Оля…

Сльози свої кидай

На розпалену землю.

Скоро буде тут рай,

Якщо схочеш, напевно.

Я подумав собі,

Чи лишитися жити?

Добре так мені,

Де ж себе заподіти, де ж?!

Оля… Оля… Оля…

Оля… моя Оля…

Осінь-зима

А я тобі розкажу, коли настрою нема,

Дерева засихають – то приходить зима.

Сльози замерзають, бо зима – то зима,

І в мене зима, і в тебе зима.

В старому магазині і вітрини нема,

Колись її розбили, коли була зима.

Я добре пам’ятаю, що зима – то зима,

Холодна зима, чорно-біла зима…

По осені приходить зима…

Всі ходять на роботу, як нічого нема,

І хмари постояти стали – довга зима.

По радіо казали, що зима є зима.

Мені би покурити шось – ні в кого нема.

По стінах моїх лазив десь маленький павучок,

Він лапав ціле літо жирні мухи на гачок.

А потім, видно, хтось сказав: зима є зима,

І тільки сніг пішов, а павука вже нема.

По осені приходить зима…

Я маю чорний ровер, я давно його мав,

Я всіх кобіт, шо знаю, вже на рамі прокатав.

Завіз його в гараж, бо зима – то зима,

Холодна зима і тепла зима.

То вже, напевне, всьо, шо я хотів тобі сказати,

Дарую тобі білий сніг, бо як не дарувати!

Тепер ти пам’ятаєш, шо зима – то зима,

Холодна зима, кольорова зима…

Плани (На тоді, коли)

Я плани склав собі на день,

Бо було місце, де писати.

І на ніч склав собі також,

Щоб зовсім в ліжко не лягати.

Плани на тоді, коли

Не маєш часу,

Плани на тоді, коли

Не маєш сили,

Плани на тоді, коли

Прийде хтось інший,

Плани на тоді, коли…

І так писав я вечір весь,

Прийшов хтось і сказав: субота.

Я пишу то, я пишу все,

А завтра вранці на роботу.

Плани на тоді, коли

Не маєш сили,

Плани на тоді, коли

Не маєш часу,

Плани на тоді, коли

Прийде хтось інший,

Плани на тоді, коли…

Я вже не їм і не лягаю,

Я плани маю і складаю.

То ті, хто так собі жиє,

Не знає, хто він є і де,

Є і де…

«Побєда»

Я їздив на «Побєді» там, де рівно, і по горах,

Ше я їздив і по лісі, де ведмеді жиють в норах.

Я купу всього видів, купу всього чув і мав,

А багато ще такого, шо я навіть і не знав.

Я лягаю на дивані і не хочу засинати,

Зараз буде «Музобоз», і я хотів би там заграти.

Де я був і що я бачив, вже нічого не пам’ятаю,

А для того завтра рано на «Побєді» виїзжаю.

Я вже синій, бо так кожен день,

Цілий день я їду в своїй «Побєді»,

Цілу ніч вона може, але я засинаю,

Але я доїду, бо музика грає…

Бо музика грає…

Бо музика грає…

І знову через поле, через ліс і через гай

Я їду на «Побєді», збоку пташки пролітають.

Я знаю всі дороги, ну а може, і не знаю.

Та я просто скоро їду, мене ровер обганяє.

Я дуже сильно люблю вишивати на «Побєді»,

Вона має грубі двері, як у школі в туалеті.

Я їду, вітер дує, і аж кола відлітають,

Вже коли повідлітають, то ніхто не полапає.

Понурі танці

Там, на паркеті, робиться страх – то понурі танці.

Всі на одному місці стоять, тільки я хитався.

Вітер холодний на місці застиг, можна в руки взяти,

Не розберешся – кудись треба йти, бо хочеш спати.

Змучені ноги понуро ходять по воді…

Солодкі муки… то не мій сон… я тут є чужий…

Притулися

А під ногами вже нападало листя – то осінь,

І на роботу з ранку встати не хочеться зовсім.

А ти пішла і вже ніколи не прийдеш… так сумно…

Метро відкриють через пару хвилин… буде шумно…

Притулися тихенько,

Обійми мене ніжно,

Знаєш – зовсім не смішно…

На джипах їздять молоденькі дівчата – на фітнес,

А з тепловоза хтось зливає соляру – то бізнес.

А ти пішла і, може, вечором прийдеш – я скучив,

В лице піском кидає вітер – ну як він замучив!..

А зверху часто хмари плачуться нам на погоду,

Хоч неживі вони, а все-таки трохи їх шкода.

А я нап’юся пива з самого ранку – я вільний,

Нарешті Бог почув мене і хтось вкрав мій мобільний…

Просто ми

Візьми свою гітару, напиши два слова,

Дай свого серця ритм – і буде пісня нова.

Дай своїх вулиць шум і запах сигарети,

Мороз по шкірі, джінси і старі касети.

То є просто рок,

Просто ти,

Просто я.

То є просто рок,

Просто ми

Не просто так придумали…

Включи транзистор зранку і не падай з ліжка,

То просто радіо заграло твою пісню.

То просто ді-джей в’їхав в твої тексти,

Під неї вперше хтось займеться сексом.

Сто тисяч рук злітає за акордом в небо,

Сто тисяч пар очей запалить твою сцену.

Сто тисяч голосів співає твоє соло,

Візьми свою гітару, напиши два слова…

Птахи

Раз високо в небі

Я зустрів чужих птахів.

Всі вони летіли

Звідтам, де і я хотів.

Крилами шуміли,

Наганяли дикий страх.

Потім в воду сіли

Просто в мене на очах.

І я собі захотів

Політати десь під небом.

Двоє гарних крил —

І мені вже ніц не треба.

Я собі захотів

Подивитися на люди.

З висоти птахів

Я побачив то, шо буде.

На старих деревах

Вони мають свої хати.

То не є далеко,

Та не можна їх дістати.

Вони мають крила

І не роблять зла нікому

А як стане зимно,

То летять собі додому.

І я собі захотів

Політати десь під небом.

Двоє гарних крил —

І мені вже ніц не треба.

Я собі захотів

Подивитися на люди.

З висоти птахів

Я побачив то, шо буде.

Разом ми

Чи не бачиш, шо я стараюся,

Але трудно є плавати на

Такій глибокій воді, як ми.

Я чую твій шепіт…

Чи ти чуєш, шо я вмираю,

Але прощатися – то ніби так,

Як би трохи вмирати…

Ти чуєш, шо кажу?

На мілизні потонуло

Менше, ніж ми.

Але будемо разом,

Разом ми…

Чи не бачиш, шо я стараюся,

Але трудно є плавати на

Такій глибокій воді, як ми.

Я чую твій шепіт…

Руки медузи

Там, де глибока і темна вода,

Там, де нікого вже живого нема,

Ми раз ходили, ну, бо мусили йти,

Ми заблукали – там море води…

Кроків не чути і не видно слідів,

Я би і далі так ходити хотів.

Він дуже дивний, той затоплений рай,

Ходять медузи, ти їх не відганя-а-ай!..

В очі нам лізуть руки медузи…

Ва-а-а-а-ай!..

Сльози течуть і коляться дуже…

Ва-а-а-а-ай!..

Очі нам гладять руки медузи…

Ва-а-а-а-ай!..

Медузи сторожать свій тихий світ,

Вигнали шуми, вигнали світло.

Носять на плечах цілі тонни води

І не говорять, бо не мають коли…

Їм вже не зимно, тільки тепло їм там,

Холод не чути, коли сумно є нам.

Ти їх послухай, наверх не тікай,

Їхнє повітря ще глибше вдихай!..

Сам

Ше вчора ти був там, де всі.

Дивився на мене,

Такий змучений, злий,

І шось говорив.

Слова твої бились о шкло

І падали вниз, ніби мертві птахи,

Шоб лежати, як сон.

Тебе вже нема, і я

Лишився тут зовсім сам,

Стою перед зимним шклом…

Твій тато заплакав, і я

Тоже плакати хочу,

А ти сльози забрав

І свої, і мої.

Ти вже не побачиш себе,

Я знаю – ти вмер, шоб не бачити тих,

Хто тебе надурив.

Тебе вже нема, і я

Лишився тут зовсім сам,

Стою перед зимним шклом…

Тебе вже нема, і я

Лишився тут зовсім сам,

Стою перед зимнім шклом…

Сам собі країна

На твоїх джінсах – американський прапор,

На твоїй майці – канадське кленове листя,

У твоїх очах видно тільки одне питання:

Хто мені скаже – чому я тут народився?

Не твоя вина – шо ти батька свого син,

А твоя біда – не вміти бути ним.

Не стидайся – то твоя земля,

Не стидайся – то Україна.

Добре там є, де нас нема,

Стань для батька нормальним сином.

Ти знову купиш

Струйові німецькі шузи,

Твої вуха давно вже звикли до чужої музики.

На твоїх губах застигла гримаса болю,

Чому я тут ше – я хочу давно на волю!

Не твоя вина – шо ти батька свого син,

А твоя біда – не вміти бути ним.

Не стидайся – то твоя земля,

Не стидайся – то Україна.

Добре там є, де нас нема,

Стань для батька нормальним сином.

Секс (То море з людей)

Мліють мої губи, і гудить моя кров.

Я знаю: то, шо буде – буде знов, і знов, і знов.

І я ковтаю дим, ковтаю сірий дим,

Бо ти лежиш так близько, вся закутана у дим.

На шторі хтось із вулиці знов проектує фільм,

Актори ті, шо грають там, давно вже є німі,

Сліпі і німі, сліпі і німі, сліпі і німі, і відчувають нас.

Та гра є не надовго, просто треба мати час,

Я знаю твоє тіло, поїдаю його сам,

Не можу перестати, хочу ше хоча би грам.

Стікає нам по пальцях піт повільно, ніби віск,

Лови його, бо буде пізно, як загасне ґніт.

Коли загасне ґніт, коли загасне ґніт,

Я топлюся на ліжку, ніби айсберг на вогні.

Я роблю дикі хвилі, та нашо вони мені?

Кричу на себе сам, бо точно знаю: то є гріх.

І граю з себе клоуна, і душу з себе сміх,

Я їм тебе, я їм тебе, я їм тебе,

І вже най буде як є.

Секс – то є море з людей…

Моя апаратура вже нагрілася до сліз,

Хвилина ше, секунда ше – і я сповзаю вниз.

Мій голод забиває час повільно, ніби кат,

Я роблю то, шо хочу, то, шо не можливо вкрасти.

Дай ше мені, дай, дай, дай води!

Комп’ютер вже закинув всі програми і забив,

Мій мозок вже не дихає, бо дим його накрив.

Я вдихаю дим, з’їдаю дим, скакаю в дим,

Тільки ти не спіши.

Не хочу скоро втратити, шо можна ше нести,

Не хочу віддавати то, шо тільки принесли.

Старий брехун на небі місяць кліпнув і пішов,

Здурив мене, а я повірив, дав і не знайшов.

Стоп, йди назад, стоп! – мої м’язи кричать.

Моргає телевізор чорно-білим кіном.

Він хоче показати то, шо бачить, тільки то.

Годинник собі став, і механізми тихо сплять.

В кімнаті дуже тихо, тільки вени гудять.

Секс – то є море з людей…

Соло

Ми з вами є на тій землі – як клавіші на піаніно.

Хтось – бемоль, а хтось – дієз, але в кінці з нас кожен – людина.

Хтось – біла клавіша, а хтось – фальшива брудна чорна нота,

Хтось завжди буде – «за», а хтось обов’язково буде – «проти».

Часом так є, шо хочеш заграти соло

На одній струні – знайди в собі сили скоро.

Часом так є – шо хочеш, хочеш

На одній струні – знайди в собі сили!

І хтось придумав ше до нас – шо білих клавіш трохи більше,

А чорні вище них стоять – їх зачепити пальцем легше.

І так живемо в сім октав – маестро тисне на педалі,

Хто – пан між нами, хто – пропав – вистава довга, їдем далі.

Ми – маленькі молоточки,

Ми – частинки піаніно.

Граєм міліон мелодій,

Б’єм по струнах своїм тілом.

Часом так є, шо хочеш заграти соло

На одній струні – знайди в собі сили скоро.

Часом так є – шо хочеш, хочеш

На одній струні – знайди в собі сили!

Спи собі сама

Часом буває так, шо хочеш почути

Речі, яких ніколи б не знати.

І тягне за руку тебе в то місце,

Де думаєш: краще б очей не мати.

Ти дивишся в кухні на кран і воду,

А правда нізвідки не виходить.

І дивляться в очі тобі знайомі, а їхні очі твоїм говорять:

«Спи собі сама, коли біля тебе мене нема!..»

Часом буває так, шо в магазині ти хочеш крикнути:

«Ну в чому я винна?»

Тебе окидають розуміючим оком,

Дуже болить, хоча й ненароком.

І ти ростеш, старієш, вмираєш,

А тої правди так і не знаєш.

Боїшся її і від неї втікаєш,

І в стінах своїх ти одна засинаєш…

Старий

Налий води ше туда, де не треба,

Колись ти більше за нас тої сили мав.

На пальці стань і дістанеш до неба —

Єдине місце, де ніколи не будеш сам.

Не мучся, не чекай, страх має зуби,

Не слухай то, шо всі кажуть, піди собі.

Ти маєш досить давно тої муки,

Ти навіть сам не знаєш, скільки тобі, старий.

Той цілий спокій так просто не прийде,

А на старих деревах гнізда старих птахів…

Таких, як ти, вже нікому не треба,

Твій светр так, як ти сам, вже такий старий.

Не забувай, шо всі люди – дерева,

Не раз я бачив, як дерева вогонь палив.

Той цілий спокій так просто не прийде,

А на старих деревах гнізда старих птахів…

Старі фотографії

Здається, шо то було так давно,

Коли в руках тримаю цей альбом.

Нам було абсолютно все одно,

Не маючи нічого, мати всьо.

За гроші не купити тільки час,

Він всіх нас методично поділив.

Когось він опустив, когось підняв,

А є на кого взагалі забив.

Старі фотографії на стіл розклади,

Дитячі історії смішні розкажи.

І справжнім друзям не забудь – подзвони,

Бо, добре чи зле, з тобою завжди вони.

Дешеве пиво і сухе вино

Робили нас щасливими людьми,

І, ніби чудо, польське радіо

Нам відкривало той незнаний світ.

Ми жили всі так, ніби то був сон

І можна бути вічно молодим.

А залишився тільки цей альбом,

А мрії розлетілися, як дим.

Старі фотографії на стіл розклади,

Дитячі історії смішні розкажи.

І справжнім друзям не забудь – подзвони,

Бо, добре чи зле, з тобою завжди вони.

Ми грали примітивну музику

Так чесно, шо пробила би до сліз.

Чекали, шо прийде такий момент,

Коли під ноги впаде цілий світ.