Текст книги "Повне зібрання творів"

Автор книги: Андрій Кузьменко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 20 страниц)

– Я сплю, – пояснив цю неувагу до моєї персони Рома Мордухович, і порція слини, об’ємом з середнього розміру каструльку, знову вилилася на подушку-мочалку.

– Я віжу, но єсть прічіна проснутса, – попробував я включити інакші способи заінтригувати відмерлу свідомість друга.

– Пробуй, удівляй, – його очі так само випукло дивилися кожен в свою, протилежну, сторону, і закрадалася думка, що Ромині предки, можливо, були чимось середнім між слимаком і кальмаром.

– Группа КИНО, сер. Послєзавтра во дворце спорта. Ферштейн?

Одне око Роми закліпало, поки друге все ще не подавало жодних проявів життя.

– Продолжайтє, – величезний рот внука Челентано і, можливо, самки тюленя розтягнувся в посмішці, в якій можна було б сховати утюг.

– Ми завтра валім в льогкій самоход, по льду через рєку, мінут 15 бистрого ходу. Виходім в сємь, пріходім – как раз, вся мач-мала начінаєтса всєгда с опозданієм, в дєвять вибєгаєм назад і красівєнько в полдєсятого дома. На два с половіной часіка отмажемся.

– Форма одєжди, бос? – Ромчик явно зацікавився лишньою можливістю потрусити своїм давно застояним целюлітом. На роботу його ніхто не брав, враховуючи статус батьків, та і враховуючи стійкий факт, що Рома нічого особливо робити не вмів.

– Во дворце дубак, можна взять пальтішкі офіцерскіє – у мєня троєчка єсть новєнькіх. Сойдьом за фанатов Браво, – в мене дійсно на випадок форс-мажорного виходу в люди був недоторканий запас – три офіцерських госпітальних пальта, які покроєм були дуже подібні до тих, що носили стиляги в 70-х роках, «підстрілені», коротенькі, до коліна, з високим «крутим» коміром.

– Нравітса! – обидва ока Мордуховича почали кліпати і рухатися синхронізовано, а слина перестала витікати з рота.

Похід в палац спорту на концерт через лід був для нас в новинку. Щоб попасти в нього цивілізованим способом – треба було об’їхати півміста на трамваї, що забрало би хвилин 45, а по факту він стояв прямо напроти госпіталя через Волгу, яка в цьому місці мала ширину 600—700 метрів. Зима була люта, морози стояли більше місяця, і ми не раз бачили придурків, які ганяли по льоді на Москвичі, та так ні разу і не провалилися, на наш превеликий жаль. Стрьомно, звичайно, було топати в темноті по замерзлій річці, знаючи, що купи фанатів відморозити собі сраку на рибалці насверлили ще більшу купу дірок в льоді, через які вони нав’язували контакт з підводним світом, який, в свою чергу, забив на них, на їхні вудки, валянки, наживки, гачки по меншій мірі десь до літа. Самі подумайте – людям зимою холодно навіть одягненим, а рибі – голій, в холодній воді, ще мастити собі голову, шукаючи дірку в льоді, щоби взяти в рот якийсь гачок з черствим хлібом? Наївно. Вся риба Волги спала. А рибаки-маньяки сверлили свої лунки, чим дещо ускладнювали наш вечірній похід.

Шоста година вечора, ми з Ромою закрилися в битовці, в якій колись відбувся драматичний діалог Жанки і качка. Ми приміряли пальтечка, моє було мені якраз, а Рома в своєму виглядав так, ніби тато-фетишист одягнув на себе шкільну форму сина-третьокласника. З п’яти ґудзиків він міг защепити лише передостанній один, тому прийняв вольове рішення – йти на концерт нарозпашку. Ця розпашка виглядала досить еротично, прямо над єдиним, задіяним в процесі гудзиком, нависала хмара волосся з грудей Мордуховича, він одягнув під пальто нову майку з глибочезним трикутним вирізом, яку мама йому підкинула на минулому тижні, і виходило так, що на концерт він збирався йти майже голий, принаймні спереду. Рома оглянув себе задоволено в тріснуте дзеркальце на стіні, з запханим в куточок календариком із зображенням мавпи, дуже подібної на нього самого, і підсумував побачене – «могло бить і хуже», хоча на мою думку – «хуже бить» точно вже не могло. У вікно зашкребли, по почерку ми відразу впізнали Паштєта.

– То, что ви сєйчас дєлаєтє, – хуже прєдатєльства, – почувся за вікном приглушений голос, і для підкреслення важливості сказаного Паштет траурно потягнув шмарки носом.

Ми не дуже хотіли його брати з собою, бо з везінням Паштєта нам завжди поза територією госпіталя різні верстви населення пробували наваляти незалежно від причини конфлікту.

– Ето трусость, мерзость і дєрзость оставіть мєня здєсь, в етой вшивой ямє для прокаженних собак. – Паштет знов шморгнув носом зі звуком, ніби він засмоктав через соломку тарілку бульйона.

– Йди сюда, естетіще хреново, маєм ми і тобі прікід, – переглядуючись з Мордуховичем, відповів я йому через закрите вікно і чомусь також шморгонув своїм шнапаком.

Через двадцять секунд тіло Паштєта, замотане в халат, закотилося, як рулон лінолеуму, до нас в битовку. Побачивши Мордуховича в його пончо, рот Палича розійшовся у його фірмовій посмішці, знаєте, коли очі стають щілинками:

– Какой же ти чемодан, Рома, єй-богу, ти хоть жопу вазеліном смаж, тєбя ползала сєгодня хотєть будєт с такім декольте. – Паштет оглядаючи смакував кожен сантиметр прикиду Мордуховича і нарешті опустив очі на самий низ. Завершальною деталлю цього еклектичного модельного ансамблю були лакові шлюбні мешти, які на Західній Україні в ті часи одягалися всього раз в житті – на власне весілля або на похорон, в залежності від того, коли ти на них заробив.

– Ти што, єщьо женітса сьодня будеш? – радості Сєрого просто не було меж, спортивні штани з лакованими туфлями виглядали просто екстравагантно і бездоганно. – Батя, ну ти сільон в модє. – Паштет почав хихотіти дрібно-дрібно, як миша, хоча я ні разу не чув, як ржуть реальні миші. Ну якось так, напевно.

– Ти попізді мнє єщьо, сам в ніх пойдьош. – Ромина губа зловіщо відкопилилася, і Паштет побачив два ряди величезних, як лопати, ідеально білих наточених зубів, якими Мордухович міг спокійно перекусити його на дві нікому не потрібні половинки.

– О’кей, шутка. Стільний прікід получілся, чєго ти? Пошлі, штоль? – Паштет натягнув на себе пальто мінімального розміру і втонув у ньому, ніби одягнув плащ баскетболіста. Тонесенькі ножки ледве-ледве виглядували з-під низу, що робило для нього можливим культпохід на другий бік ріки навіть в червоних стрінгах. Бригада нарешті була укомплектована і виглядала набагато яскравіше, ніж когорта артистів, на творчу зустріч з якою ця бригада і збиралася. Коли я переліз через паркан і оглянув зі сторони двох членів нашої культурологічної експедиції, подумки подякував Боженьку за то, що він не надихнув нас на поїздку в трамваї. Наше тріо було настільке різнопланове в іміджовому плані, що, подивившись на нас, одночасно хотілося плакати і ригати. Якби Віктор Цой знав тоді, чого нам коштував похід на його концерт, він би приїхав і заграв прямо в душовій у неврології.

Тільки ми зробили перші несміливі кроки по льоді почувся зрадницький тріск, що всі втрьох аж присіли від несподіванки.

– Ого, прішлі, бля, – Рома вдивлявся в темноту під ногами в надії побачити тріщини. Але виявилося, що це підперджував Паштет. Він посковзнувся, і від втрати рівноваги його сфінктер неконтрольовано спустив в повітря коротку кулеметну чергу, після чого над рікою понесло вчорашньою фасолькою.

– Фу, Доктор, ти, бля, што лі пукнул? Мне і так страшно, а ти усугубляєш, – я поморщився від запаху спертого в лабіринтах Паштєта повітря, яке розрізало морозну свіжу атмосферу, зненацька вирвавшись на свободу, ніби розкидаючи навколо зігнилу картоплю.

– Прірода. Нічо не подєлаєш, єслі гази не вийдут – я вспорхну діріжаблєм, – вже офіційно і відкрито заявив вчений друг, і ми слід в слід потопали до протилежного берега, де нас чекала зустріч з прекрасним.

По дорозі нам траплялися просвердлені фанатами примерзлих до льоду жоп луночки, через які Паштет пробував дослідити товщину льоду, пхаючи в них ногу. Стояла тиша і темнота. Калінін взагалі освітлювався слабо, тобто майже зовсім. Всі люди якось звикли ходити в темноті, але нам після госпіталя, який сяяв, як центр Мюнхена перед Різдвом, ніби очі виколупали. Приблизно 7 хвилин сліпого ходу, і першим на берег ступив Мордухович.

– Піздєц, Земля! – урочисто констатував він, ніби ми перейшли пішки Берингову протоку.

– Ура, а может, не пойдьом туда, што-то ми как-

то стрьомно виглядім все, – несподівано повернув руль в сторону Паштет.

– Што я даром твоїмі пьордамі всю дорогу дишал?

Мордухович встромив в сніг велику палку, щоб мати в темноті орієнтир – як вертатися назад.

– Всьо, Палич, не бзді, ідьом за білєтамі, – перекреслив я шляхи сикливого другана до відступу, а сам в умі прикинув, як ми будем виглядати в черзі за квитками в своїх оригінальних, м’яко кажучи, концертних костюмах.

– Пацани, ми виглядім так, будто ми виступать прішлі, а не смотрєть, – останню спробу відчайдушно врятуватися Паштет ковтнув зі сльозами.

Ми кинули на пальцях – програв Рома, всі скинулись по троячці, і він, подібний на вагітного слона, покачуючи бивнями, пошаркав шлюбними туфлями по снігу у бік каси. Я волів не бачити цього епізоду взагалі, хотілося стати посеред площі перед палацом і крикнути всім, які роздивлялися Рому, ніби в кунсткамері: «– Люди! Я нормальний! Я не знаю ні того здорового дебіла, ні того меншого недоношеного щура! Я прекрасно розумію, чому ви реагуєте на них так, ніби в зоопарк привезли бізона, який какає трюфелями. І я співчуваю нам з вами, що на концерті прийдеться бути разом з ними під одним дахом, який може загорітися від сорому, що допустив під собою це чудо».

Рома відчував на собі колючі погляди десятків людей і нервово почісував щетинисту траву, яка стирчала в нього з вирізу на грудях. Він не терпів особливої уваги до себе, і коли вона все ж проявлялася – всіляко прагнув її уникати. Так і тепер він шукав в голові спосіб, як закритися від цих всіх неприємних очей, які шпильками кололи його зі всіх боків і заставляли чесатися щоразу більше, інтенсивніше і то в самих неочікуваних місцях. Рома підняв комір пальта, і всі навколишні спостерігачі виявили для себе ще один шокуючий елемент його гардеробу. На зворотній стороні коміра дерев’яною масляною фарбою хтось набазграв слово «НЕВРОЛОГИЯ» – був тоді такий тренд в моді – підписувати халати і пальта, щоб не переплутали, не дай Бог. Ми з Паштетом тут же підняли свої і з жахом виявили ще два шокуючі написи «УРОЛОГИЯ» і «ТЕРАПИЯ».

– Бля, чуствую, концерт будєт здєсь, а нє в залє, прошипів Паштет, а я вже почав оглядуватися в бік річки, чи нам не перерізають шляхи відходу якісь недобрі сили.

Навколо Ромчика почали скупчуватися молоді люди, спортивні і підтягнуті, активно жестикулюючи й оперуючи досить вузьким спектром нелітературних слів в адресу нашого друга. Друг стояв другий перед віконцем каси, одне його око дивилося на касира, а друге спостерігало за групкою молодих скінхедів, які вже знали, що прийшли на концерт виключно на Рому. Від передчуття розплати за неформальний вид на їхній території – їх теліпав тваринний

оргазм.

«– Чекайте, хлопці, ви ще нас з Паштетом не бачили, – про себе подумав я і уявив, як їхнє свиняче щастя, побачивши нас, відразу помножиться на три».

Ромчик взяв квитки і відходив було від каси, як до нього підскочив маленький, як болонка, в спортивних штанцях тіпок, щось пропищав знизу вверх і через секунду відлетів так, ніби його збив грузовик. Рома, не зупиняючись, ребром долоні тріснув його по шиї і по всій видимості зламав або шию, або голову, бо тіпок зник з нашої історії понині. На щастя, в палаці відкрили двері і народ повалив сотнями усередину. Група молодих неврівноважених людей з обмеженим лексиконом була відрізана від Роми потоком налаштованих на рок фанів, і ми, скориставшись цим подарунком долі, заплили в зал разом зі всіма, перебираючи в голові різні варіанти закінчення того, що так прогнозовано відбулося на вході. Скіни завжди приходили організованими купками на концерти, вираховували так званих «неформалів» і приводили їх до чуття давніми дієвими методами десять на одного. Ще пару секунд тому ми вловлювали їх стріляючі по залу погляди в пошуках Головного Неформала Вечора, але вир людський роззосередив їх і розкидав по території залу, як кінь розкидує свої гімна під час кругового бігу на арені цирку. Які ці коні все-таки унікальні істоти – одночасно виконувати супертрюки і холоднокровно срати! Мені б так. Я колись чуть не загинув під час концерту, коли піддомкратило, пішов шукати в темноті дабл і провалився в люк за сценою. А так би і співав, і срав тут же. Коням же можна, чому нам нє? Вибачте за художній відступ, їдем далі. На сцену вибігли хлопці в однакових піджаках, група СЕКРЕТ, народ почав танцювати, скакати, і увага до нашого тріо з боку соціума відчутно послабшала. Ритмічна хвиля людей ховала від нас ядовитих баракуд з лисими бошками, які шниряли по залу в пошуках загубленої ними жертви. Але музика робить своє, за пару хвилин ми під її магічним впливом скакали і підспівували зі всім народом, нарешті не відчуваючи себе дискомфортно. В темноті – хоч голим скачи, не то що в наших підписаних піджаках. Секрет помінявся на Браво, Агузарова тільки що прилетіла з сузір’я Кассіопея з відром на голові, позакидувала в народ якісь брєдові ідеї, і мені прийшла думка, що ми в своїх прикидах пасували би до неї набагато більше, ніж її єврейчики в акуратних попсових костюмчиках. Потім була Аліса – Костя Кінчев пробував нагнати на аудиторію артистично-показовий страх, демонічно зиркаючи по залу в пошуках – кого би на вечір замолодити, але після тридцяти хвилин змучився, здувся і уступив місце Метру. Вийшов Цой босий, з гітарою і об’явив всім, що його група не приїде, бо застряла в якомусь кішлаку із-за снігових заметів, а він на своїх «Жигулях» прорвався, мол, і тепер готовий порвати нас всіх. Безперечно, щось було в цьому косоглазому чувачку, який взяв весь зал за яйка і тряс його сорок хвилин як хотів. Народ вив, плакав, гордо ричав – Ми ждьом перемен! А коли прозвучала фраза – Пожелай мне удачі в бою! – я зразу врубався, що це про нас. Тіпочки вирахували Рому, який був на голову вище всіх навколо, осатаніло розмахував своїми кеглями в ритм і, підспівуючи, щедро бризкав на людей слиною. Більше того – по наших пальтах вони зрозуміли, що ми з тієї ж самої «неформальної» тусовки, що і Рома, і вигрібати ми будем какашки з Ромчикових лакованих лодочок всі разом. Всі випадки, коли я слухався свою інтуїцію, вона рятувала мене. Я всі їх пам’ятаю навіть. І зараз вона мені кричала на вухо: «Валіть звідси! Вже!» Я не став перепитувати цю шановну даму, що вона мала на увазі, і під черговий приспів «Пожелай мнєєє удачі» рвонув Мордуховича за рукав, Паштєта за другий і потягнув у бік виходу, над яким світилися зелені вогники. Вся спортивна секція в цю ж секунду рушила за нами. До виходу ми добралися перші, дякуючи Ромі, який виконував роль комбайна, який молотив живих людей замість соломи. «Сектанти» були метрів десять за нами, комбайна свого в них не було, і вони тому явно приторможували. Одному довгому якось вдалося скоротити дистанцію, і він майже догнав нас на своїх тоненьких циркулях. Це була його фатальна помилка, бо він не врахував співвідношення своїх і Роминих параметрів, засліплений бажанням помсти. Рома забіг за кут, показуючи рукою, щоб ми продовжували свій тріумфальний біг в сторону ріки. Довгий Дишель вискочив секунду після і рвонув за нами з пробуксовкою, дякуючи якій на долю секунди він застряг на одній точці, в якій тут же хмарою смерті за його спиною виріс Рома Мордухович і зі всієї сили занурив копняком свою лаковану лодочку йому просто в саме шоколадне око. Дишель якось не по-людськи квакнув, здійснив сальто через голову і приземлився, щоб дістати феноменальну подачу, гідну Дієго Марадони, лівою лодочкою туди ж, в то саме сопло. Траєкторія польоту була не така граціозна, як попередня, і закінчилася попаданням його конячої голови просто в ліхтар, після чого він замерехтів, а власник кінського прикусу склався вдвоє на снігу. Рома, замість додати прискорення своєму тілу кентавра і доганяти нас, зробив контрольну зупинку біля Дишла, ретельно оглянув свої, вже не такі святкові лодочки, виявив на них мікротріщини від прямого попадання в дупло зі злими бджолами, посік своє лице збентеженими зморшками і сказав: – Гніда, ти мнє туфлі своїм очком убіл, – і витер їх, зануривши в сніговий намет, набираючи трохи снігу в шкарпетки. В цей момент з дверей бічного виходу палацу спорту виплеснувся залишок банди скінхедів і, роздивляючись навколо незрячими від ненависті до всього інакшого, ніж вони звикли бачити, очима, без напрягу зауважили свого побратима, який злився зі стовпом в неприродній позі і творив скульптурний ансамбль «Пацик і Абажур».

– Вон оно! – крикнув один з перших і трохи зашвидко підбіг до Мордуховича, дістаючи відвертий удар «На Одессу» головою Роми, завбільшки з тепловоз. Нападаючий відразу вріс в землю, губи його моментально розпухли, і він став подібний на корову-вампіра, залишаючись стояти на колінах і не знаходячи пояснення свого плачівного стану.

Ми з Паштетом притормозили і намагалися віднайти в темноті то місце, де Рома втикнув свій рятівний жезл. Назад дорогу було віднайти набагато важче, бо другий берег світився дуже однаково вдалині, і де серед цих вогників був наш госпіталь – це було головне питання вечору. Паштет мружив очі, бігав по берегу взад-вперед і кляв себе: – Лучше би я срал по дороге, чєм пєрдєл. Хоть би азімут оставіл.

– Ай, бля, – почулося метрів двадцять ззаду.

До Ромчика підбігли двоє пациків і вчепилися за шиворот пальта. Я не думаю, що йому стало важче бігти, просто він обернувся подивитися, чи нема нікого за ним на хвості, побачив два тіла, які теліпалися ззаду, і зупинився різко. Тіла впали. Два гігантські кулаки опустилися мішками з цементом їм на голови. Хлопці пукнули з безвиході і зробили вигляд, що померли, інакше мішки впали б на їхні черепки ще раз. Рома повірив їм, встав, а потім раптом передумав, не повірив і з розгону впав на них своєю масою горбатого кита, випускаючи на волю все, чим були набиті їх кишки, і в цю секунду ще один нещасний, не маючи можливості затормозити на льоді, під’їхав, не контролюючи траєкторію, ковзаючись на підошвах, просто впритул до його ніг. Дві ноги, як дві столітні карпатські сосни, зробили «ножички», підрізаючи і підкидаючи потерпілого в повітря, заставляючи його впасти на лід на всю площу своєї накачаної в якомусь підвалі спини. Звук був, як від падіння шафи на підлогу.

– Беге! – крякнув він і в темноті почав розгублено вишукувати кліпаючими від страху і шоку, виряченими, як в бульдога, очками постать московського брата Кінг Конга, в якого він чудом не врізався. Брат стояв рівно напроти того, звідки виглядав своє нещастя черговий браток. Якби Рома був левом, він би рикнув перед нападом, а так, побачивши перед собою стоячого на колінах, розвернутого спиною і дещо нахилившись вперед, майже на рачках, противника, він просто наступив на нього і побіг дальше. Можливо, через мільйони років археологи майбутніх цивілізацій знайдуть зліпок його перестрашеного розчавленого фейса на дні Каспійського моря і будуть будувати нові революційні гіпотези про еволюційний зв’язок людини і камбали. А Рома, здавалося, не помітив перешкоди, вдавивши його в лід своїми шлюбними лижами, і, неповоротко розмахуючи руками, поспішив за пелетоном, тобто за мною і Паштетом, які рваним темпом здійснювали свій перебіг через Волгу. Рваний він виходив за двох причин – прискорення і гальмування. Прискорення – бо було страшно, гальмування – бо цікаво ж, бля, не пропустити момент, як відбувається зустріч людини з циклопом. Наш циклоп-єврей Ромчик від бігу почервонів, як свіжозварений бурячок, його маса не додавала легкості пересування незграбному, але чомусь надзвичайно сильному тілу, і від ударів його каблуків об лід розліталися міліарди осколків, як на херовому салюті на День Міста. Не красиво – уверх і вбік, а якось побутово дуже, як з-під колеса машини болото – у всі сторони, ще й несмачно чвакаючи під ногами. Як він не провалювався – знає один Господь, але я обіцяв не допитуватися його про це. На лід почала вивалювати, напевно, вся аудиторія палацу спорту. Деякі сподвижники і однодумці наших опонентів вже на бігу за нами розділили дещо їхню думку про нас і, прийшовши до висновку, що такі примітивні особи, як ці троє з відвертими надписами на комірах, якраз і спричиняють весь ідеологічний дизбаланс їх рідного міста. Як висновок – їх на льоді було вже чоловік сорок. Враховуючи невдалий досвід лідерів гонки, які в даний момент вже не особливо були переслідувані думкою про охоту, вся група трусила задом більш-менш в одному ритмі, не виділяючись з колективу. Дехто навіть приноровився зухвало курити на ходу. Тіло Ромка бігло вперед, а ліве око невпинно стежило за ордою, яка була готова закрутити нас в банку зі шпротами, теліпаючись десь на потилиці.

– Ти етот бичок сожрьош сєводня, – прохрипів він і почав збавляти темп, явно маючи на то причини.

– Срать хочу, срать хочу, – запищав збоку Паштет.

– Может, бєлий флаг вибросім, я покакаю і дальше побєжим? – кинув він своє запитання кудись угору в космос і подримбуляв далі, підмітаючи лід пальтом, як сторож катка перед шкільним хокейним матчем.

Ромчик ззаду раптом зупинився, повернувся до нападаючих і досягнув небувалого стратегічного ефекту: основна маса, звичайно, зупинилася, побачивши його відкритий рот із зубами, а три тормози по інерції підбігли до нього майже впритул, після чого двоє з них зіткнулися головами у Роми в руках і впали на третього, з бичком в зубах. Ромчик поправив недопалок в роті прицільним ударом лакованого мешта і примайстрував його художньо на місці двох вибитих ним же центральних верхніх різців, естетично маскуючи ним новостворену діастему (то така дірка між центральними зубами).

– Мінус трі, – пискнув Паштет і теж розвернувся в напрямі Роми, отримавши несподіваний приплив адреналіну. Ромчик встиг гепнути ще одного карлика по яйцях ногою, здається, цей хруст стоїть в мене в вухах досі, а карлик і досі літає. Літає і співає голосом Джастіна Тімбер-лейка над рідним Калініном. Да, знали би чуваки, що їм буде коштувати ця погоня за смертю. Непідготовлене плем’я переслідувало нас сьогодні, ну і нехай на ньому відіграються сили природнього відбору, дякувати старому Дарвіну. Рома єбнув ще одного бідаку просто в писок долонею, площею з кухонний стіл, і навічно вдячна посмішка застигла на його здивованому лиці. І тільки-но він впав на плечі і хотів було помацати руками новий рельєф на губах – Паштет вальнув патиком-дороговказом по руках і губах одночасно. Світло виключили для цього актора нашої п’єси, і ми переходимо до наступного тріо нефартових бичків, яке зловило Паштєта за пальто. Їхній нефарт полягає в тому, що тільки за пальто вони його і зловили, не враховуючи зміїно-мишиної фізіології нашого мікродруга, який вискочив з того пальта, як поїзд з тунелю, і вже без нього і патика, який застряг у рукаві, продовжив свій льодяний маршрут. Поки відбулася ця заминка, декілька козаків обійшли мене збоку і намагалися перерізати мені дорогу до спасіння. Чіткий аналіз мойого бойового ока показав, що у цього нерівного бою може бути дуже непрогнозований кінець, і я мудро вибрав тактику вимотування противника бігом. До лав Радянської армії я гордо відправився із книжкою кандидата в майстри спорту по біатлону, що надавало мені неабиякі переваги перед переслідувачами в плані швидкості і дальності пересування. Я різко звернув вліво і побіг вверх по течії річки, не скорочуючи відстань між нами і кидаючи їм на ходу фразу: – Ребят, я кмс по біатлону, я могу до Астрахані отсюда пробєжать, пожалєйтє ногі.

– Ти, бля, убля, на бля, субля, – почувся з-за спини град образливої риторики в мою адресу, але ефект швидкого бігу дещо стирав основну суть цієї словесної подачі. Нападники явно не відвідували секцію легкої атлетики і дихали так важко, що здавалося, за мною по ріці ще тепловоз. Темнота вже якось не різала очі страшним і невідомим, людина швидко звикає до оточуючих її обставин і, я думаю, могла б спокійно пожити навіть під водою деньок-другий. Ромчик біг, розмахуючи руками, і хлопаки в надії наблизитись до нього збоку ніби попадали під пропелер кукурузника, і, відповідно, їх відкидало з різними ступенями травм з його запланованої траси. Боженько тримав свою рученьку над нами з неба і не дав на той момент людству можливості користуватися мобільними телефонами, бо у противному разі на нашому березі нас би чекало не спасіння, а яничари, які б гідно довели до кінця свою ганебну справу. Ситуація підійшла до кульмінаційної точки, коли один з поганяйлів Паштєта втрапив ногою у висверлену місцевими фанатами гемороя лунку. Серго розказував потім, що одне його, Паштєта, яйце при одному тільки спогаді про цей звук завжди закочується під диван і трясеться. Чувак, самий серливий зі всіх гангстерів, всю дорогу біг з самого заду і уважно дивився під ноги. В момент Роминої розправи з черговим балдойодом він відірвав погляд крілика від землі і глипав очима, якби бути подалі від цих вертольотних лопастей, які рубали народ на шаурму. І на тобі – злий жарт чорта, який їхав збоку на лижах і припасав різні западлянки для учасників цього льодопробігу: нога попадає в пустоту, ще й мокру, ще й інерція, відповідно, його грабля ламається, відповідно, він всім тілом загнаного лося подається вперед, відповідно, лід тріскає ще більше, відповідно, він у воді весь, відповідно до цього народ шугається, Рома зупиняється, Паштет віддаляється, я з командою бігунів нарізаю круги, і картина виглядає приблизно наступним чином: центр сцени – жертва в лунці, коло жертви у позі Кутузова Рома з інеєм на грудному мохері, з його арабських кудряшок на голові йшов дим, як з труби котельні в лютому, навколо нього чоловік десять з поріділої не на жарт групи захвата, які грізно обступили їх кільцем, але з обличчями дітей, які насрали в нові колготки.

– Так, пацани. Ви, конєшно, ублюдкі рєдкіє, сорок рил на троїх, знаю, знаю – ето давняя калінінская традіція встрєчать дорогіх гостей, – Ромчик взяв на себе ініціативу у веденні переговорів, вставши на одно коліно і взявши за мокру чуприну стогнучого і мичачого ковбоя в лунці.

– Єщьо одна мразь падайдьот хоть на міліметр – я утоплю ету блядь, а потом утоплю ету блядь, – він тикнув пальцем в того, хто стояв найближче, і видно було навіть із задніх рядів, як його щоки зі страху повисли, як в сенбернара, – а потом йобну і утоплю слєдующую і слєдующую, пока всєх вас, блядєй калінінскіх, не утоплю. – Рома не шукав особливих епітетів, чітко передаючи суть найближчого майбутнього, яке на всіх них чекало. В головах братків мухи поодиноких думок хаотично билися об внутрішні стінки черепа, бідака в лунці не знав, від чого плакати більше – від болі, від холоду чи від такого позорного кінця. Щодо його друганів, то ніхто з мафіозі не хотів тягнути на собі мокрий мішок гімна з поламаною ногою і до ранку пояснювати його баті-алкашу причини такого повернення сина додому.

– Тіхо, мимра, не мичі, бля, – Ромчик забув в пилу слово «мурена», з якого вийшла мимра, натиснув на його голову, і та зникла під водою, – ну, дауни, нах отсюда, на тот берег, откуда сбєжалісь, шакали, а ету хуйню я витяну і тут аставлю, – і щоб підтвердити свої світлі наміри, він за патли витягнув за голову по пояс над лункою бідну мокру Мимру з поламаною ногою і синіми губами. Мурена не кліпала очима, риби ж не кліпають, і браток моментально ввійшов в роль, тільки по його поведінці було видно, що він грає роль дохлої риби. Ромчик помітив це і влив трохи життя в його тіло, побивши його долонями по морді.

Народ, переглядуючись, почав відступати назад, ситуація була дуже кінематографічна, і ніхто з присутніх не знав сценарія виходу з неї в ролі Стівена Сігала.

– Ти, Гібон, – почувся голос з темноти, де стояла смарката мафія, адресований скоріше за все Ромі, а гдє гарантії, что ти єго того, – невидимий голос зробив паузу для значимості сказаного, – ну нє того, ну, утопіш ккарочє, – він в кінці аж почав заїкатися від таких перспектив закінчення вечору.

– Уроди, валіте скарєє, я умру, бля, пака ви дабазарітєсь, – почувся голос на цей раз з лунки. Мурени, взагалі, не говорять, але це також не можна було назвати голосом, це був скоріше шип старої пластинки, або звук шептуна старого дідуся, віроломно випущений в автобусі.

– Во-во. Чєловєку ванная на пользу пашла.

Сразу мислі умнєют, – Ромчик ще раз взяв Мимру за голову і зробив нею занир під лід.

– Ногі в рукі, мігам! – скомандував ще один голос з темноти, і всі послушною отарою з численними втратами погнали в бік палацу спорту, – а ти, Гібон, в город нє вихаді, дастанєм павсюду!

– Ти свойо гавно сначала с лункі достань, патом гавкать будеш, – Рома в чілєнтановській посмішці розтягнув свою пащеку, віднотував затихання перебігаючих річку копит, взяв за шиворот Мимру і витягнув його на лід.

– Ну, щасліво, підар. За тьолкамі надо бєгать ночью, а нє за мужикамі, – Ромчик зраділо хрюкнув і, підскакуючи, побіг в сторону госпіталя, до якого залишалося метрів триста.

Я, натомість, брутально вимотав свою команду бігунів. Я зі змагань пам’ятав прекрасно, що у випадку, коли суперник відривається від тебе і зникає з очей, охота його доганяти відпадає моментально, ти сходиш з траси і йдеш в ліс на малину. А коли він мотляє своєю задницьою протягом 7 кілометрів у тебе перед носом, тобі обов’язково захочеться, як любому нормальному мужчині, обігнати його і позбавити себе такого приниження – заглядати йому прямо в духовку, після чого на губах появиться біла піна, яка означає, що ти добігався. І так було з моїми суперниками. Вони почали відставати буквально пару секунд тому, і я вже спокійно міг собі дозволити старий тренерський прийом – повернутися і бігти спиною вперед, спостерігаючи за ними.

– Нє хєр сі було вийобував, – як казав колись один мій сільський знайомий своїй мамі і татові, коли ті програли в піраміді МММ всі свої гроші. Точно так само сказав би він і мені в цій ситуації: тільки я відчув азарт насолоди від перемоги, моя нога попадає в лунку позаду мене, слава Богу, не ламається, а просто по коліно занурюється в холодний противний рот зимової ріки.

– Папал, хахляра, – почув я засохлі голоси вмираючих нападаючих, які, підбадьорені побаченим, рвонули на мене з новими силами, ніби з’їли тарілку кокаїна.

Я витягнув ногу з води, але ця маленька вдача не додала мені швидкості. Накульгуючи на мокру і тяжку культю, я поскакав до берега, як заєць, який втікає від мисливця і хоче срати одночасно. Переді мною були комиші, що означало зручну близькість берега, але де за ними знаходиться госпіталь, я собі в цей момент уявляв слабо. Я забіг в комиші, розпихаючи дико їх руками, здихаючі доганяючі були з два метри за мною. Звук тріснутого бампера розірвав повітря, як штанину. Цікавість перемагає страх в такі моменти, і я оглянувся. Перший з трьох спортсменів з перекошеним від болю лицем, злапавши ротом в падінні комиш, летів мені під ноги. Два других почали підлітати, як повітряні змії – різко і неприродньо.