Текст книги "Повне зібрання творів"

Автор книги: Андрій Кузьменко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 20 страниц)

– Слюшяй, Андрей, чєво у тєбя рука тонкая, а? – Армен завжди ставив мені одне й те саме запитання, я розцінював його як комплімент і не відповідав, а він не чекав відповіді. Вірменів влаштовували до шпиталю чітко раз на рік, щоб робити ремонти. Кращих за них у цій сфері не було нікого. Тому чуваки знали – три місяці їм ніщо не загрожує. Вони жили у своє задоволення. І між тим неспішно працювали, причому так, щоб через рік самим же переробляти. Я пройшов далі, а з магазину виглянула продавщиця Люда з лицем, як у Наф-Нафа.

– Андрюш, ББ у сєбя?

– Да, Люд, а што?

– Скажи, я єму достала лєчьо, – так, ніби видала таємницю племені майя, вкрадливо сказала Люда та зникла в норі.

Я прекрасно знав мотивацію. Люда давно набивалася на аудієнцію до Борісича, а його оперативна пам’ять була зайнята молодою медсестрою, яку він ще не встиг примостити на свою корягу справедливості, тож Люда, а також весь воєнторг в її особі страждали по-своєму. Я відкрив двері приймального, і вухо вловило нетипові для нього звуки, подібні на гру електронних барабанів, відтворювану ротом.

У стройбатівській формі сидів на кушетці пацанчик, який явно вибивався із когорти людей, котрі на цю кушетку потрапляли. Прийомна сестра записувала щось у журнал і, не піднімаючи очей, кивнула на нього:

– Неврологія, забірай.

– Паштет, – муркнув цей штемп собі під ніс і продовжив ротом відтворювати звуки ритм-машинки. Я не зрозумів, що за паштет, але напрям нашої діяльності передбачав нестиковочки у спілкуванні з пацієнтами – я звик, мене це вже не дивувало.

– Маус, – ще раз муркнув він і затріщав ротом сольник із пісні Хербі Хенкока, під яку в той час вся країна танцювала брейк. Рідна душа, подумав я, хоч і шизік, у цьому я був переконаний однозначно.

– Павлов Сєргєй, карочє, називай мєня как хош, – нарешті хоч якось по-людськи заговорив Паштет, бо то був він, герой нашого часу і цієї книжечки.

– Пашлі за мной, я, нєуравновєшений брюнет, Пітон, Кузьма, Андрєй, називай как хош, – відповів я у тому ж стилі, й ми попленталися по симпатичних госпітальних алейках.

– Я – чєловєк із хіп-хопа, – знову озвався Паштет, – я читаю реп, іногда хажу босіком по Москвє.

«– Хвора тварина, промайнуло в мене в голові, і разом з тим виникла впевненість у тому, що наступні півтора року будуть для мене аж ніяк не скучними».

Паштет виявився потужним художником. Правда, він круто малював тільки мишей, а решта в нього виходила як у всіх. Але для армії вистачало і миші, тому його приписали до клубу писати плакатним пером комуністичні слогани. Я зайшов до Сєрого під вечір, він як раз був зайнятий по вуха своїм першим шедевром: «Сава Комунисичкой Парти и Совецкому Союза!». До речі, смішним був не факт написання Паштетом елементарної фрази з декількома помилками, значно смішніше було те, що плакат провисів у цьому вигляді аж до мого дємбєля і ніхто не звернув на нього уваги. Я не виділявся з натовпу і, подивившись впритул на роботу, яка в ширину займала з чотири метри, сказав: – Круто, чувак!

Досить важко роздуплитися у граматиці перед полотном, площею з Бердичівський район. Ти лазиш по ньому, як мураха на аеродромі, буква від букви знаходяться на гігантських відстанях. До того ж потім плакат висів перед входом у шкірвенвідділення, де правив балом Віктор Броніславович, який не відносився до справжніх будівельників комуністичного майбутнього. Йому було плювати на цю граматику. Віктор Броніславович був одночасно і старшим медбратом, і просто батьком усіх нещасних, які потрапляли під його юрисдикцію. Всі наявні симптоми він лікував одним способом: чи на тілі мала місце висипка, чи герпес, чи лишай, ви чули одну відповідь: Абасци! Якщо ж завдання видавалося вам неможливим з фізіологічних причин, ви чули: Пускай кто-то абасцит!

Все! Інших методів лікування у Броніславовича просто НЕ ІСНУВАЛО. В мене часом складалося враження, що він те «Абасци!» каже підсвідомо, незалежно від ситуації, просто – слово-паразит, як багато хто вживає «знаєш» чи «тіпа». Мені подобався цей старший медбрат. Я бачився з ним нечасто, але коли приходив по роботі – приводив якогось нещасного із супутньою болячкою, зачасту в області кучерявості Андромеди, щоби той, переповнений надії на швидке спасіння, почув у відповідь одне вищезгадане слово, – то завжди відчував якийсь дивний комфорт від перебування поряд.

Маленький, шустрий, Броніславович ідеально підходив під опис педофіла, як їх зазвичай змальовують у дешевих жовтих журналах. Його лице постійно сіпалося, очі нервово вишукували чергову жертву. Він дивився на людей так, ніби хотів зазирнути їм під білизну, хоча це, напевно, було правдою, адже, дякуючи своїй професії, він змушував мужиків знімати труси частіше, ніж Ющенко говорив фразу «Слава Україні!». Незважаючи на це, він із непідробною цікавістю завжди розглядував те, що звідти випадало чи виглядало.

– Ого! Чєво ето Генка твой хмурий сєводня, – любовно роздивляючись вужик одного солдатика, майже впритул, носом до носа, Броніславович наділив його людським іменем.

Часом він давав цьому органу чудернацькі назви, в залежності від того, які асоціації в нього при цьому виникали: «Спрячь Креветку, побрєй Антона, зашкурь Єнота, достань Котовського». Фантазія була рідною сестрою Броніславовича, причому виключно у цьому ракурсі, бо для решти випадків він був геть конкретний і малослівний – Абасци!

Я відійшов від основної лінії оповідання, змальовуючи портрет Броніславовича, щоб він якось достойно появився в наступному епізоді нашої притчі. Паштет, дописавши свою єресь на полотні, яким можна було накрити Дарницький вокзал, потягнув мене допомогти розвішати його над входом у царство старшого медбрата. Ми принесли його під кабінет, і я постукав: – Да, да, – почувся добре мені знайомий голос.

– Віктор Броніславовіч, ми тут плакат прінєслі, – сказав я з-за дверей.

– Нахєр мнє халат, заході, – було чути, що Броніславович зайнятий чимось важливим.

Я крутнув ручку, і ми запхалися з рулоном червоної тканини, величиною з баобаб. Перед медбратом, як я собі і уявляв, фасадом до боса, а задом до нас, стояв маленький узбек зі спущеними аж до підлоги штанами і трусєлями. Броніславович зачудовано розглядував його хруща і примовляв:

– Ти Горбатова давно гулял?

– Какома Гарбатама? – узбек пробував пробитися через стіну мовних незручностей.

– Ну, Ішака давно корміл?

Паштет стояв і спокійно роздивлявся дупу узбека, ніби перед ним стояв новий Бентлі.

– Ішак дома, Узбекастанама, – сором’язливо посміхаючись, відповів Каміль, бо так звали то безштанне чудо.

– Я гаварю, Змєйониша када душил?

Було ясно, що запитання, поставлене прямо, явно заощадило би Броніславовичу час, але він

продовжував, смакуючи свою красномовність:

– Каміль, Мусліма в кішлак када запускал?

Я розумів, що цей процес може тривати до вечора, і спробував перебити:

– Віктор Броніславич, нам нада плакат прістроіть, Євтюхін пріказал. – Євтюхін був нашим начмедом, суворим, але дуже мудрим чуваком, і при ньому жилося еквівалентно інтелектуальним здібностям кожного персонажа. Тупіші пахали, мудріші кайфували. Мене такий розклад дуже навіть тішив, і я користувався всіма бонусами другої частини цієї постанови.

Броніславович на секунду відірвався від вивчення узбецької аномалії й невдоволено зиркнув на нас.

– Раздєвайся, – традиційно зустрів він нове лице у вигляді Паштєта.

– Мяу, – видав Паштет, бо він завжди мявкав, коли ситуація обходила його рамки розуміння та заставала мозок зненацька.

– Да, да, ти – кот, раздєвайся, – без тіні сумніву Броніславович повторив команду.

– Я держу плакат, – сказав правду Паштет.

– Атпусті єво,– запропонував Броніславович, ніби плакат був якимось звіром.

Узбек в цей момент пробував було натягнути трусєля, але Віктор Орліний Глаз вдарив його по руках, і майтки впали на попереднє місце.

– Єслі ви просіте, то – вот. – Паштет, нарешті,

припинив роздивлятися кормушку узбека, відчепився від плаката і якось миттєво спустив піжамні штани.

Ми з Броніславовичем опинились у дивному стані я залишився наодинці з рулоном, який важив, певно, не менше Паштєта, а Броніславович був убитий тим, що побачив. Очі заморгали, ніби хтось дунув йому в лице мукою. Він моментально забув про Каміля. Паштет, завдяки своїм анатомічним особливостям, був стрімко піднесений до рангу святих. Я стояв ззаду й тому не став очевидцем цього свята, але те, що Бронік роздивлявся закінчення його кембрика аж десь біля коліна, говорило про неабиякі можливості власника.

– Палич мьорзнєт, – так само моментально одягнувшись, мявкнув Павлов і додав: – Магу пазнакоміть с папой. – До чого це було сказано, не здогадувався ніхто, навіть автор.

Паштет часто вживав фрази, не особливо пов’язані з контекстом. Броніславович вирішив закінчити трудовий день на позитиві. Він повернувся до узбека:

– Так, Камал, ти, ета, абасци там, гдє зудіт, а ти здоров, – він якось сумно-весело глянув на Паштєта.

– Я Каміль, – натягуючи штани, спробував усправедливитися узбек, але Броніславович уже забув про нього. Він робив усе водночас – збирав папери, знімав халат, складав у голові плани на вечір: чи то погортати підручник судової медицини, чи то випити пару пляшок пива. Вже у дверях він повернувся й тикнув пальцем кудись надвір: – Там плакатік павєштє, – і вибіг так, як умів бігати тільки він – якось бочком, як краб. Ми з Паштетом переглянулися.

– Он пєдік? – з надією запитав Паштет.

– Вродє нє, – не зовсім впевнено відповів я.

– Желєзний чєл, – резюмував Паштет.

– А ти, нормальний? – глянув я на нього впритул. – Показивать пєтуха каждому?

– Я за ето єму нарісую миш! – закінчив він наш діалог і реально намалював на столі шариковою ручкою афігєнну мишу, яка роздивляється свій піцюрик у лупу.

Малюнок був величиною з відкритку, і я підозрюю, що Броніславович потім той кусок стола відрізав лобзиком і вставив у рамочку над ліжком. Я звик до Броніславовича аж через рік. Тоді вже був мільйон доказів непричетності нашого героя ані до педофілів, ані до пєдіків, просто він любив свою справу й самовіддано тішився подарункам долі, які часом на нього падали, як тішиться шофер, коли дістає нову резину до свого КрАЗа, як радіє сантехнік, коли бачить, як знову ожило, булькаючи, щойно відремонтоване ним очко. Це природно! І це правильно! Людям має приносити задоволення обрана ними професія.

Ми з колегою вийшли на двір, зловили там Каміля, який курив вже третю підряд, приходячи в себе десь дуже здалеку, і наказали йому прибити плакат над входом у відділення. За тиждень ми його знову перевішували, змусивши вже двох рускіх чуваків, бо Каміль прибив його догори ногами – для читача Корану кирилиця однакова, що вверх, що вниз. Підходив час вечері, й ми потеліпались у бік гаража, де були ще два мої кенти, єдині солдати строкової служби в госпіталі – водії начмеда та начальника госпіталя – Вовчик і Вітя.

Володя Шконда був чуваком романтичним в душі, круто грав дві пісні на гітарі й під моїм керівництвом півтора року здирав соляк групи Bucksfizz з пісні Londontown. Вітя був простішим, щоб не сказати – зовсім простим. Він постійно говорив різнокаліберну фігню та розчісував до крові пробор на голові – рівно посередині, як це роблять справжні, непідробні, ісконно рускі рагулі. Гребінець, величиною із граблі, стирчав у нього із задньої кишені ручкою вгору, якщо його там не було, то це був не Вітя.

Я любив ходити до цих чуваків. Більшість часу вони проводили за парканом нашої установи та розказували масу історій, не зв’язаних із життям всередині периметра, які в наш час можна було б прирівняти хіба до перегляду фільму в крутому 3D-кінотеатрі. Вони не любили Паштєта. Вовчик – за те, що йому ніколи не світило стати таким дивним і водночас крутим, а Вітя просто не любив, бо він не любив, коли з десяти сказаних слів він розумів одне. Його власна фраза відносно Паштєта характеризує його ставлення до нього значно яскравіше, ніж я би спробував пояснити: – Я б єво на гражданкє – і, смачно сплюнувши, він пробував незв’язними звуками мичання, гудіння, хрипіння підшукати ТЕ слово, – що б він із ним зробив.

А оскільки слово те сиділо так глибоко, що Віті не вистачало сил витягнути його назовні, то і ми всі задовольнялися почутим, адже суть бажань можна було зрозуміти. Паштєт, не доходячи сто метрів до гаража, раптом різко повернув наліво і почалапав у бік клубу, де мешкав – у вигляді знаку запитання, одягненого в коричневий солдатський халат і чорні кирзові шльопки. Я тоді ще не звик до таких перепадів, тому довго дивився йому вслід. Нарешті, я зрозумів, що він трансформувався в якусь інакшу систему координат, де я не існую, і сверли чи не сверли його ззаду очима, ефекту не буде, побіг до пацанів.

У гаражі було людно. Крім двох воділ, там був ще Сємьонич, водій нашої Нюшки – старої санітарної розвалюхи, яку ніхто не міг списати, бо термін її експлуатації закінчився по документах ще в 43-му, десь на Курській Дузі, а на ній досі возили бідак у дурдом. Ці люди займали одну половину битовки, а на другій розвалився Рома Мордухович. Щоб не ділитися маминою передачею із цілим колгоспом у відділенні, він винайшов спосіб заточити все привезене у гаражі. Там Рома завжди був поза конкуренцією. Вітя постійно щось трендів і тому не дуже встигав їсти. Вовчик їв весь час, але в нього, по-перше, був маленький рот, а по-друге, він занадто довго ржав з моїх дешевих приколів, якими я набув популярності серед цього квартету. А Сємьонич мав 700 років, і один бутерброд із червоною ікрою вганяв його в такий транс, що він ще годину марив і, повільно пережовуючи, шепотів: – Сука. Су-у-у-ука.

Рома ж у транс не впадав, і рот у нього був, Богу дякувати, грандіозний. Він молотив усе двома могутніми жорнами, які в процесі еволюції невідомим чином передалися йому від тиранозавра. Навіть тоді, коли Рома ржав, він міг робити це, не відриваючись від основного заняття: по спині розміром з піаніно перекочувалися горби, а із глибин легенів виривалися ритмічні звуки дизельного мотора підводної лодки.

На столі ще було процентів із 50 того, що привезла мама Роми. Маму я бачив вдень у нашій альтанці. Тоді вони з сином мило спілкувались, не дивлячись одне на одного, а батько Роми протягом години курив у машині, після чого вона стала нагадувати міні-модель крематорію. Я підсів до столу та зрозумів, що починати розказувати приколи вже запізно, бо через п’ять хвилин можна буде облизати хіба що власний Джаламбай, тому підключився до процесу. Загальне чавкання переривали неспокійні вигуки Сємьонича.

– Сука, су-у-у-ука, – скавулів він із кутка, і дивився на стелю, і жував бутер з ікрою так натхненно, ніби їв власну руку.

Тузік, дворняга розміром з лося, марно пробуючи не робити клопоту своєю присутністю, змітав хвостом зі стола посуду та підбирав на підлозі те, що з неї випадало. Одного разу він заодно з котлеткою майже зжер Вітіну шапку, але його зупинила металева кокарда з зіркою – або він був у душі комуністом, або його просто ламало їсти латунь. Рома копнув пса під зад у надії позбутися його з нашої компанії. Такий удар зніс би з рейок електричку, але Тузік вильнув хвостом, показав, що зрозумів натяк, і дружелюбно оскалив зуби до Роми – мовляв, не переживай аж так, десь там у перспективі я тобі обов’язково відповім взаємністю.

– Рома, ти в натурє, я вапшє, – спробував висловити своє захоплення трапезою Вітя.

– Сука, – коматозно закотивши очі, доповнив Сємьонич, облизуючи банку з-під ікри вже не зсередини, а ззовні. А Вовчик просто жував своїм міні-ротом і в глибині душі шкодував, що Творець не додав йому пару зайвих сантиметрів на периметр вхідної дірки.

Так, в атмосфері взаємоповаги, під високоінтелектуальну бесіду і проходила наша вечеря. Фінал усі любили найбільше. Батьки Роми привозили спиртне, яке стане відомим широким масам співвітчизників тільки у далекому 2000 році. Коньяки, віскі, ром, що ми пили в армії, я після дємбєля не бачив довгих 11 років, аж поки цивілізація не докотилася до брам Києва, а моя кишеня, нарешті, не набула такого статусу, коли до супермаркету можна заходити за покупками, а не спитати в касирки, яка година.

Ромчик зі своїм традиційним оскалом і висячою до рівня пупка нижньою щелепою витягнув із рюкзака чергову пляшку фантастичної, як на той час, форми та назвою, яку ми так і не ризикнули прочитати вголос, – «Courvoisier». Вітя пішов до своєї чорної «Волги», якою він возив по Калініну шефа, дістав із бардачка три гранчаки – два нормальні, один надбитий. Нормальні він розділив між собою і Вовкою (вони були з одного райцентру, і це було справедливо), надкусаний дав Ромі, а нам з Сємьоничем дісталося по пластмасовому – не плутати з пластиком. Тоді такого чуда ще не було, і я з лабораторії свиснув два стаканчики для аналізів, маю надію, ще до їх прямого застосування.

– Пісі какі, – прокоментував мої дії Віктор, і ми почали.

Ромчик розлив по півсклянки. Він єдиний знав, як треба пити напій такого рівня, але, перебуваючи в компанії неандертальців, не став вибиватись із шеренги, а вальнув залпом ароматний французький шмурдячок. Ми не відставали, і тільки Сємьонич недовольно скривив губи та пішов до своєї шафки. Там висів рушник кольору «мокрий асфальт» і смердюча гаражем роба, в якій він валявся під Нюшкою весь той час, коли нікуди не їздив. Сємьонич запустив руку кудись у мішанину кишень, плям, ременів і запахів й витягнув звідти чекушку – 250-грамову пляшечку Пшеничної. Неукомплектований він не виїжджав в рейс ніколи: – Я с буйнимі єхаю, – цей аргумент давав йому можливість сідати за руль буйновоза абсолютно синім. Сємьонич потряс чекушечку в руці, вміст її апетитно покрився вируючими бульбашками. Він зішкріб нігтем фольгу-кришку-безкозирку, крутанув флящинку ще раз, сказав: – Ну, йопта, нахер, – і хильнув весь об’єм за один раз у кілька ковтків.

Взагалі, жителі Калініна, які працювали в госпіталі, мали особливість висловлюватися коротко та дуже ясно формулювати свою думку, що вчергове і продемонстрував Сємьонич. Ми допили коніну, й на порядку денному постало моє катання на Нюшці. Кращу машину мені поки що не довіряли, і я оргазмував за кермом старого доброго катафалка, що перевозив своїх пасажирів виключно в один бік – у дурдом Бурашево під Калініном. Я посадив Рому збоку як консультанта: після 300 грам коньяку він якраз був здатний адекватно й терпляче пояснювати мені послідовність маніпуляцій.

Сємьонич пішов спати. Будучи на чергуванні, він мусив постійно бути у формі. Часом він забував, що живе в селі, та пив у битовці цілий тиждень, аж поки не приїжджала його бабулька на мотоциклі з дільничним міліціонером й не забирала додому тіло чоловіка. Тіло починало нагадувати людину десь через дві доби. П’яним він був зовсім не буйним і нікому не заважав своїм мирним, комфортним алкоголізмом.

– Вижимай сцеплєніє і втикай пєрвую, – Рома займав 80 процентів кабіни, пробував підім’яти під себе ліву ногу, щоб я вільно міг оперувати важелем. Це були мої дебютні виїзди, і тоді біля мене мали сміливість сидіти тільки люди, м’яко кажучи, глибоко нетверезі. Рома майже не боявся їздити зі мною, незважаючи на те, що пару разів дістав гілкою по морді через відкрите вікно, коли я не розрахував габарити і правим боком протягнув Нюшкою по кущах акації. Шкіра на Роминому лиці була товста, як у носорога, тому колючки йому не нашкодили.

Ми рушили уздовж госпіталю, по прямій, яка йшла з кілометр, а потім несподівано завертала за котельню і, попри шкірвенімперію Броніка, повертала направо та розбивалася на три основні артерії наших володінь. Одна йшла до адміністрації, друга петляла між відділеннями, а третя виходила назад на поздовжню вулицю, з якої ми стартували. Двічі вдаривши Рому лобом об скло, я врубив третю та вирулив на пряму. Ромчик дожовував залишки царської вечері, куски розміром з тапочок випадали в нього з рота прямо під ноги. Я доїхав до котельної, Роман дещо запізнився з командами, я пізно повернув руль, пізно переключив передачу на понижену, і пасажирські двері зрадницько відкрилися. Ромина нога випала з машини, ніби окреме фізичне тіло, в’їхала в бордюр, потім – в таджика з тачкою, на якій він віз на кухню бачки з-під їжі, потім проскакала ще десь 40 метрів паралельно машині, трохи розпухла та застрибнула назад у кабіну. Ромчик поводився так, ніби то була не його нога, а, наприклад, нога його брата, яка їхала автостопом у Крим.

Таким ненатуральним способом ми під’їхали до роздоріжжя трьох шляхів, і я, не маючи чіткого плану, куди звернути, не звернув узагалі та поїхав прямо по газону, залишаючи два жирні сліди свого злочину на посаджених молдаванами квітах. Краєм ока я помітив, як із кущів попереду вискочили дві плями, дуже подібні на голі дупи. Скоріше за все, своїм наїздом ми перервали чийсь скромний солдатський відпочинок, і якесь дівчатко ще довго буде асоціювати вільне кохання на свіжому повітрі з ризиком потрапити під колеса машини. Я крутнув вліво, опанував ситуацію, принаймні так я думав у той момент, і різко натиснув на гальма, хоча з таким самим успіхом міг гальмувати ногами, бо в Нюшки то була проблема. Так сталося й зараз. Я гепнув бампером об стіну гаража, а з іншого боку впав з кушетки, притуленої до стіни, Сємьонич. До речі, коли Сємьонич хропів, у Калініні тріскався асфальт, а наївні метеорологи чекали на Волзі цунамі. Але після падіння він замовк і лежав на підлозі, як дельфін, викинутий на пісок.

Я всунув ключі від Нюшки Сємьоничу в куфайку, а сам почалапав з Ромчиком у храм душевнохворих, обговорюючи неслухняним після Курвуазьє ротом деталі мого «вождєнія». По дорозі, ніби причіпний вагон, до нашого поїзда підчепився Паштєт і гнусаво, як ведучий радіо Промінь, почав терти на вухо якусь терпку заразу. Зморений подіями останніх двох годин і не маючи жодного бажання слухати маячню Паштєта про його експерименти з ацетоном, я заліз у блискучу систему труб душа Шарко і включив воду. Приємні голочки застрибали, танцюючи брейк по змученому тілі, я був за секунду від піка задоволення, аж двері в нашу спа-територію відкрилися – за ними хиталася фігура Антона Гаврілича.

Відставного полковника піддомкратив суп з фасолькою, який він з’їв за вечерею. Гаврілич прокинувся і шукав туалет. У мене колись було таке, що після 13 пляшок вина, випитих з кумом Шоніком, я замість WC зайшов у шафу з одягом. Але зараз не про мене – Гаврілича інстинкти привели значно ближче до цілі. Оскільки нюху в нього давно не було, він керувався ідеальним для його древнього віку слухом і просто пішов на шум води. Мордухович і Паштет на секунду завмерли, оглядаючись на старого полковника у відставці, я ж був обмежений в рухах, враховуючи моє голе омовєніє. Гаврілич, не підозрюючи нашої присутності, швиденько забіг у кімнату, сів у ванну, в якій хворим витягували хребти, і зробив свій скромний вечірній внесок у вигляді двох симетричних праліне. Потім намацав рукою жилет для витяжки, використав його не за призначенням, натягнув штани й потюпав у свою палату. До цього ганебного випадку я вже був добре знайомий з можливостями Гаврілича. У період його важких припадків мене відрядили до нього в палату – запобігати його спробам зробити собі кривду. Він, звісно, все це робив глибоко підсвідомо, але його фантазія не мала меж. Наприклад, колись він засунув пальці у склянку з водою та пробував потемки влучити в цей же стакан проводом до електричного чайника. В результаті вода зі склянки була на моєму покривалі, а шнуром від чайника у міліметрі від нього розмахувала рука Гаврілича. Отже, рятуючи його, я більше рятував себе. Ми вийшли з обісраного Гавріличом спа-салону та пішли шукати якогось узбека, щоб він розмінував територію. Рома поніс в душову під пахою заспаного прибиральника, а ми з Паштетом пішли назустріч новому випробуванню під назвою шарики.

Глава VI. «Операція «Шарики»

В часи Радянської доби, коли в нашому розвинуто му суспільстві не було ні сексу, ні порнографії, ні іншої гидоти, людей до всіх вищеперечислених мною, не без задоволення, стимулів до нескучного існування тягнуло, як мух на єгипетський пляж. Одна половина тихенько займалася цим під периною, прислуховуючись, чи не йдуть в спальню діти, або – чи не заглядає сусідська сволоч у вікно, а друга сміливо експериментувала на собі різні міфічні, неперевірені методи сексуального розкріпачення населення, як, наприклад, – операція (тут жінок прошу збігати за кавою) вживлення пластмасових шариків під шкірку пісюна. Спочатку експериментатор у образі Мікеланджело випилю-вав ці шарики з органічного скла напильником і місяць носив їх у роті, як свої яйця пелікан, а потім на його шляху поставав я, або подібні мені «знахарі», і відбували акт екзорцизму з їх пенісом, ножом і шарами. Зачасту – така операція була частим явищем в армійських нижчих колах, але якщо в середовищі з’являвся носій і успішний користувач цього гіперболоїда, то черга йолопів вибудовувалася моментально.

Носієм таким у нас був Колокольчіков. Він давним-давно, ще в дев’ятому класі, запихнув у свій метровий «колокольчик» три подібні на великі бородавки штучки, які, за словами очевидців, доводили дівчат до оргазму Ще до того, як вони встигали зняти труси. Вітьок в госпіталі наслідив достатньо, і цей факт ще підлив масла в рекламну кампанію шариків, тому мене протягом трьох останніх тижнів тероризувало декілька охочих записатися на тюнінг зони бікіні.

Я ніколи не проводив цієї маніпуляції, але закарбоване армійське правило кричало в вухах спочатку зроби, а потім видно буде! І ми з Паштетом пішли за цими йолопами та Колокольчіком. Через пару хвилин ми всі стояли перед кам’яним столом, розставляючи на ньому необхідні для операції інструменти. Доступу до скальпелів я не мав, тому ми збиралися використати для розрізу головної шкірки Мужчини звичайний хлібний ніж, якому плоскогубцями відламали завкруглений кінець і він був подібний на велику розплюснуту викрутку. Паштет автоматично став моїм асистентом. Йолопи раптом засумнівалися в потребі операції. Вітя взявся їх переконувати: – Ти чьо-о-о, у тя вапщє с тьолкамі тєпєрь жир будєт!

Йолопи по-дурному скалилися та з перестрахом косили оком на мої приготування. Тим часом Колокольчік пішов у палату і приніс фляшку з-під солодкої води Буратіно, наповнену якоюсь їдкою субстанцією. Він хапонув першим і передав естафету далі, мовляв, для внутрішнього наркозу. Ми з Паштетом і Мордуховичем також «обезболились». Вітя сказав, що цей самогон гнав його дідо. Якщо так, то дідо працював на аміачному заводі. Очі виїдало, в рот ніби пшикнули міліцейським балончиком – ідеальний стан для операції. Я сподівався, що пацієнти почувалися так само.

Першим ми підвели до стола Єрьому. Для чого йому був цей тюнінг – до сих пір не може визначити Кафедра Тяжких Уражень Інтелекту від Житомирського Цукрового заводу. Він був страшний, як невідомий тоді ще світові Шрек, тільки рижий, як Торі Амос з веснушками, величиною з 15 копійок кожна, і з зубами, які штахетами похиленого паркана виглядали у всі боки з-за потрісканих, постійно обкусаних губ. Яка нещасна мала пройти всі ці майстерно змальовані мною принади, щоб нарешті бути скошеною наповал наявністю в нього бонуса? Я не знав. Він теж, але гнаний якимось рефлекторним тваринним інстинктом бика, який ковиляє за іншими на бойню, він зняв свої армейські трухани, які переживали вже енну реінкарнацію, та обережно виклав на стіл свій бублик. Паштет навіть завкруглив рот, надихнутий побаченим скоцюрбленим хробачком, натягнув шкірку двома пальцями, наспівуючи на ходу придуманий хіп-хоповий куплет: Возьмі єго рукой,

Тогда он будєт с тобой.

Ето твой ковбой,

Не наступі ногой.

Колокольчик досвідченим оком експерта оцінив ситуацію і намітив зеленкою місце надрізу. В моїх очах давно пливли плями від прийнятої на груди отрути, і маленька зелена плямка зливалася із тим калейдоскопом. Я вирішив не відтягувати, пацієнта не попереджати, й рубонув ножем, висікаючи іскри з гранітного столика. Єрьома так і залишився стояти, закривши очі та відвернувши голову в інший бік. Колокольчик взяв малу єрмолку в руки, покрутив і сказав: – Шари давай!

Єрмолич виплюнув шарики собі в руку та подав Віті. Гой запхав їх кудись у червоне місиво у своїй руці та замотав бинтом. Таким чином ми прооперували ще двох і допили залишки наркозу. Хлопці-долбойобці були відправлені в палати, а Колокольчіков підвів підсумок операції:

– Адніх зашарашилі. Пайду к Нельке схожу, может, тоже зашарашу.

Мене здивувала досконала методика використання слова «зашарашу» – в двох абсолютно різних значеннях. Причому точність дії, передана цим дієсловом, просто поражала. Адже коренем тут був шар, який ми і заганяли цим нещасним, ну та й Бог з ними.

Нелька. Ця медсестра із терапії мала офігенні ноги, але все те, що вище, не піддавалося описанню без застосування важких медичних діагнозів. Титул Міс Дисгармонія шукав її по світі з дипломом з туалетного паперу і ніяк не міг віднайти маленький будиночок на березі Волги. Колокольчік зазирав до неї виключно тоді, коли перебував у фазі гострого розфокусу. Сьогодні був Нелькин день. Вона ніби відчувала наближення свята, тож перед роботою вилила на себе всі залишки парфумів, які тільки знайшла вдома. (Кажуть, з того часу ворони в цьому районі більше не літають низько над землею.) Колокольчік витягнув з тумбочки остатки дідової гидоти, яка мала невдовзі виступити в ролі афродизіяку, та почалапав, високо піднімаючи ноги, ніби на них були лижі, в бік КПП.

Містер Паштет зайшов у столовку та відкрив холодильник, в якому йому залишали порцію другого, якщо він не встигав пообідати, малюючи свої партійні лозунги. Сьогодні це було картопляне пюре й котлетка з ложечкою салату та кісточкою масла. Він обережно загорнув усе це діло в газету і також вийшов у ніч – в сторону клубу. Там, за сценою, він обладнав собі кімнатку, зробивши стіни із половинок тенісного стола. І коли хтось з офіцерів хотів на чергуванні пограти у пінг-понг, Паштет мусів розбирати свою хату.

У «квартирі» Паштєта було два види речей – художні й для душі. На художніх зупинятися не варто, а для душі в нього були чашки Петрі, які він виносив з лабораторії разом з посіяними в них бактеріями з чиїхось аналізів, а також велика термошафа, де він любовно вирощував все нові й нові штами різноманітних грибів. Дію тих грибів він з успіхом і не без задоволення тестував на собі. Цього вечора Паштет, він же Доктор Біологічних Наук Сергій Павлов, помістив тарілку із своїм другим у термошафу, набрав на реостаті ідеальну для життєдіяльності бактерій температуру і, наспівуючи на ходу видуманий текст, звернувся калачиком на столі біля керамічної стіни термошафи: «Порой так хочєтся куріть,