Текст книги "Повне зібрання творів"

Автор книги: Андрій Кузьменко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 20 страниц)

– Зі статтею 7-В на гражданці ти постоїш пару місяців на обліку, і якщо нікого за цей період не зґвалтуєш і не задусиш, стаття автоматично втрачає силу. А на роботу можеш ходити з першого дня. Поняв, Пуцько?

Роман був готовий зробити мені масу приємних речей прямо під столом в ординаторській, де відбувалася наша розмова. І таких людей ставало дедалі більше. Через тиждень число комісованих по статті 7-В дорівнювало одинадцяти, а до початку навчань кількість їх виросла до 70 чоловік. Нікого з керівництва Бурашевського дурдома, на моє щастя, не збентежив факт різкого приросту латентних шизофреніків в Московському окрузі за останній місяць. Статті видавалися, справи захищалися, люди пісялися в штани, матюкалися на персонал і відпускалися додому. Я рятував наших від чучмеків, чучмеків від наших, правда, чучмеки не завжди розуміли простий слов’янський постулат: краще раз насцяти собі в штани, ніж все життя дозволити срати собі в душу. Всі паперові справи були завершені, госпіталь був готовий до від’їзду. Дівчата Калініна ридали, бо на три тижні залишалися без веселого розважального містечка, переповненого клоунами будь-яких національностей і мастей. До кожного з відділень підігнали автобуси, не поїхав на пікнік тільки шкірвен; Броніславович довго матюкався з цього приводу, але потім притих, зрозумівши, що він тут може бухати не гірше, ніж вони там, і ще й не треба буде трястися 600 км на грузовику. Мені приписали кунг – така квадратна будка на кузові, а всередині повністю обладнаний кабінет швидкої допомоги. Я мав їхати в цій тюрмі дві доби до Горківських болот. Лежанки не було, і я збацав собі місце з матраців на підлозі, і кожен раз, коли машина в’їжджала в яму, я відчував, як мій хребет а хрустом висипається в труси. Кунг закривався тільки ззовні, тому пісяти часто приходилося у баночку. Відправляти шоколадні «факси» було ще важче, бо машина постійно рухалася і можна було промазати повз газетку, розстелену на підлозі, ловлячи рівновагу на зігнутих ногах. Одним словом, специфіка поїздки вимагала від мене максимального контролю над фізіологічними процесами і витримки. Паштет підсів до мене на останніх двостах кілометрах пограти в карти і був змушений вийти через п’ять хвилин, бо свій контроль він не включив і внаслідок цього залишилася жирна коричнева полоса, яка достатньо видима навіть на темно-синіх військових трулях.

Місце дислокації являло собою саме справжнє болото з комарами завбільшки з чайок. Хлопці почали випадати з автобусів і грузовиків і з дикого будуна будувати великі польові палатки, які від найменшого вітру падали на перебуваючих там людей, як парашути. Наш табір виглядав, як табір румунських циганів. Командирів ми побачили день на третій, коли вони почали шукати медсестру, щоб поставила комусь з них очищувальну капельницю. Навчання були в розпалі. Десь далеко було чути гуркотіння важкої військової техніки, а в нас преваліювали дзижчання комашні і дзілінькання стаканів. Особовий склад порозбрідався по навколишніх селах у пошуках їжі і самогонки. Я з Паштетом також відбув на завдання у глиб лісу. Азимут неможливо було визначити, бо нас постійно хитало. Від випадкової їжі срачка нападала кожні п’ять-десять хвилин, і ми фундаментально заміновували підходи до табору, часто самі нариваючись на міни, розставлені своїми ж бійцями. Дві години чалапання по болоту привели нас до акуратного будиночка на березі лісового озера. Ми засіли в кущах і намагалися вияснити, хто ж базується всередині.

– Кузьміч, ми шлі два часа, неужелі ето Швейцарія? – заплітаючи язиком, спитав Паштет, який правою рукою виколупував з носа напіврідкий ще сталактит, а лівою тягнув з землі корінь якоїсь рослини.

– Как же башка баліт, – поділився я бідою з другом.

– Я над етім работаю, вот – пожуй, должно попустіть, – впевнено сказав Паштет, протягуючи мені добутий з землі корінь. – Ілі нєт, – так само впевнено закінчив він, відкусивши його кусочок. Корінь не допоміг від будуна, але в декілька разів підсилив наш і без того гіперактивний метеоризм. Ми лежали в траві і, як дві зенітки, лупили холостими в небо.

– Хорошо, хоть холостимі бйом, – зауважив Палич, – а то би по уши в гавне валялісь.

Раптом двері хатинки відкрилися, і на ґанок майже на чотирьох виповз солдат в домашніх тапочках, тримаючись за стовп, піднявся на ноги і пустив потужний струмінь просто на сходи.

– Йоб твою мать, шо за холера, знов сходи обісьцєв, – почувся його меседж, адресований ні до кого.

– Наш, то єсть мой, – пробував коротко пояснити я Паштету приналежність солдата до однієї зі мною ментально-мовної групи.

– Твой? Знакомий, шоль? – Сєрий з недовірою підняв брови вище кокарди на шапці.

– Земляк! Щас спросім, – в мене защеміло під ребром від рідної мови, почутої зненацька десь посеред тайги.

– Братик, ти відки будеш? – крикнув я, встаючи на ноги.

– Бля, але м сі напив нах, – знов сам до себе звернувся солдат.

– Брате, я зі Львова, а ти звідки? – підійшовши мало не під сам струмінь, який не стихав, перепитав я. Паштет ще не вилазив зі схованки і продовжував жувати реактивний корінь.

– Я Мирон з Дрогобича, ти шо тутка робиш? – він кинув на мене недовірливий погляд, не

перестаючи поливати сходи.

– Я Кузьма, зі Самбора, на учєнія приїхали.

– То земляк, курва, чи шо получається, – лице Мирона просвітліло, і струмінь почав бити з перебоями.

– Земляк! – Сльози набігли мені на очі.

– Заходи, братику, я сі ту вже замахав з тими басурманами, – Мирон хитнувся в бік хати і струменем вказав на двох косооких новобранців, які перестрашено спостерігали це все з коридора.

– Я маю ше одного, можна? – не конкретизуючи, запитав дозволу я, маючи на увазі Паштєта.

– Наш? – грізно перепитав Мирон.

– Недуже.

– Москаль?

– Так, але такий, позитивний, – пробував я підняти планку друга в очах представника дрогобицької спільноти.

– Най йде, зара виясним, – Мирон трухонув баламбасом так сильно, що крапельки попали йому в очі.

– О, курва, дощ чи шо? – Мирон защепився і жестом запросив до хати.

– Духі, вєшатся, – скомандував він двом казахам, які, чесно кажучи, були готові і повішатися.

– Давай тушонку, Чінгізхан, бля, – Мирон з

розгону завалився на крісло біля вікна, закинув ноги в тапках на стіл і звернувся до другого казаха:

– Мамай, тєгни горівку, чого перхоть трусиш?

Казахи, здавалося, розуміли угалицький діалект краще за рідний, і кожен мотнувся в свою сторону виконувати наказ.

– Так ти москаль, говоріш? – повернувся Мирон до Паштєта, який вже колупався пальцем в якомусь екзотичному вазонку.

– Нет і єщьо раз нєт, – дипломатично відповів Сєрий, – я естонєц.

– А, друге дєло, естонєц, то вже почті шо наш, – задоволено хмикнув Мирон і вирвав фляшку мутняка з рук Чінгізхана.

– Ну шо, хлопці, Слава Україні! – він налив всім по повній і заставив випити все до останньої краплі. Подій, які розгорталися далі, на жаль, моя пам’ять не в стані відновити. З обривків відеоряду того дня можна було згадати хіба що декілька фактів: Мирон служив у цій хаті банщиком у генерала, через місяць він мав іти на дємбєль, а казахи були німою прислугою. Поки генерал на навчаннях – командує в хаті Дрогобицький ґазда. Решта інформації розчинилася в тих нелюдських дозах ядерного алкоголю, яким нас надзвичайно тепло приймав господар. Так само неможливо згадати – скільки часу ми провели в цьому теремі. Казка закінчилася одного ранку, чи вечора – я побачив перед собою збентежене лице Мирона, подібне на морду коня, якого різко шарпнули за поводдя: – Зьома, уйобуйте, нах, шеф приїхов, давай скоренько – тудій-ка – во, через кухню, – і він поволік моє тіло в бік задніх дверей, видаючи масу незв’язаних між собою епітетів і прокльонів. Паштєт чудом опинився разом зі мною викинутим за двері, але чомусь в махровому халаті, замість шинелі, яка була на ньому до цього, і в банній шапці на голові.

– Ого, – тільки і міг видусити з себе я, уявляючи Паштєта на перекличці в цьому генеральському наряді. Ми пішли в хащі, в надії, що нас винесе десь поблизу болота, де стояли наші цигани. Комарі ігнорували наш малочисленний загін і пролітали мимо, скоріше всього по причині страшного перегару, який міг обсмалити їм крила і ніс. Очевидці казали, що ще тиждень після повернення від нас несло бормотухою і часником. Зі всіх сторін було чути постріли і шум техніки, зверху літали військові літаки і комарі. На нашому ж маршруті все було спокійно. За якийсь час ми вийшли на дорогу, яка привела нас до сільського магазину, перед яким юрбився народ. Дані розвідки донесли, що в магазин привезли мило і більше двох кусків на руки не давали. В тумані алкогольних парів ми прийняли рішення поставити Паштєта в чергу і купити мила, яке ми зможем обміняти на їжу, хоча можна було зробити простіше – обійти чергу за милом і купити їжу, за якою черги не було.

Паштет простояв в черзі півгодини, перезнайомив

ся з активною половиною села і уклав договір «Шило на мило», суть якого була в наступному: Палич і я купуєм чотири законних куски мила, віддаєм безплатно Дяді Міші, а він нас безплатно пускає в баньку, кормить і відвозить на мотоциклі в наше логово. Скільки часу минуло з моменту, як ми його покинули, – ніхто не знав. Числа путалися в голові, і стан був такий, ніби останніх пару днів ми харчувалися виключно блідими поганками.

Дядя Міша відхерачив віниками нас в бані, майже привів до чуття, накормив і погрузив в мотоцикл з коляскою, мотивуючи свою відмову щодо ночівлі великою можливістю загриміти в тюрму за дезертирство. Останнє слово швидше за інші пробилося в мою свідомість через товсту кору подій останніх годин, і ми мовчки згодилися їхати. Махровий халат Паштєт обміняв в Дяді Міші на фуфайку, але банну панамку не віддав і тепер нагадував дезертира після бані. Ми петляли по лісі хвилин сорок, я сидів в колясці, а Паштєт два рази випадав на ямках із заднього сідла. Дядя Міша висадив нас, перехрестив і, сказавши: «З Богом», – швиденько змився. Навприсядки ми наблизилися до границь наших володінь. Пацанів якраз збирали на перекличку.

«– Ну, зараз все і взнаєм заодно, – подумав про себе я і почав перебирати способи інформування батьків про то, в яку сраку попав».

– Строітся! – хриплим голосом крикнув Начмед. Народ почав збиратися докупи, ця маса скоріше нагадувала коров, ніж людей. Ми теж примкнули

до загального хаосу, правда, в другу шеренгу.

– Смірно, вольно! Слушай мою команду! – тремтячим від нервів і перепою голосом кричав Євтюхін.

– С етово момента ні одна скотіна нє покідаєт пєрімєтр полевого госпіталя. Со штаба ученій звонілі, что вчєра в капоніре какая-то мразь насрала на капот замаскірованного італьянского джипа. С деревні пріходят трєвожниє ізвєстія о том, что викопана вся картошка і сожрана вся птіца. Ето нєдостойно повєдєнія совєцкого солдата. На пєрвий-трєтій ращітайсь!

Народ почав вибирати кожного третього, тобто того, хто мав відробляти загальні гріхи. Я з Паштетом опинився першим і другим, і вийшло так, що довгов’язий солдатик, який стояв після нас третім, навіть гадки не мав кудись виходити з палатки, тепер мусів нести на собі хрест мій і Паштєта. Третіх в кількості чоловік сто вишикували в колону і з лопатами повели розміновувати територію, по якій вже просто неможливо було пересуватися без лиж. До нас знову нікому не було діла. Ми навіть не вникали – скільки часу були відсутні. Проблеми шукали нас самі, як відомо, і знайшли черговий раз навіть тут, в лісі на болоті. Ми стрільнули курити і пішли в сторону автопарку послухати побрехеньки воділ. Люди на колесах завжди більше бачать, аніж люди на копитах, тому за інформацією всі ходили до них. Я сів в коло до шоферів, навколо вогника, і розвісивши на кущах вуха, дрімав під якусь неправдоподібну розповідь, як один з них перепсував за один день аж п’ять місцевих дівчат. Чесно кажучи, бачивши контингент, який населяв цей район, важко було стверджувати, що їх можна зіпсути ще більше, скоріше – навпаки. Мирний гул і матюки шофери і перервала репліка новоприбулого, адресована до водія Ікаруса: – Льох, у тя чьо, бля, автобус с вертікальним взльотом, шо лі? Ти как єво паставіл-та, а?

Льоха був не в стані відповісти на поставлене йому запитання по причині, як мінімум, десяти промілів, які заважали думати, говорити і дихати. Проте вся ватага повернула голови в бік оратора, піднялася і за відсутності інших інтересів поспішила прояснити цей факт. За ними, як пес на запах лівера, побіг і я.

Ікарус Льохи стояв між двома соснами, висотою з хмарочос. Причім, відстань від заднього і переднього бамперів до кожного дерева була не більше, як 10 сантиметрів.

– Вот ето ювелір, нах, – сказав старий воділа, якого всі кликали Махно.

– Да, Льох, удівіл, – чулися репліки інших.

Картина була, як з фантастичного фільму. Поставити так автобус фізично було неможливо. Слава Богу, сам Льоха перебував в повній гармонії тіла і землі, він лежав на животі, впершись носом в мох, і був єдиним, кого ця ситуація менше всього вразила. Тільки натреноване око могло помітити Паштєта, який сидів в корчах в своїй банній шапочці і, какаючи, спостерігав за бардаком навколо автобуса. Я свиснув йому і помахав пальцем.

– Круть, да? – з очима, як у сови, запитав він мене, киваючи в бік аномального явища.

– Та вобщє, как так можно било, – не приховуючи здивування, продовжив тему я.

– Елементарно, Кузьміч. Он стоял под горку, я сєл за руль і даже не заводіл, нечем било, просто спустіл ручнік, звук такой уматовий, будто конь пукнул, і єво бочком-бочком, тіхонько поставіло ровно мєжду сосен, я чуть не обосрался, хорошо хоть випригнуть успєл.

Мені в цей момент знов дико захотілося в теремок до Мирона, в місце, де час йде сам по собі, а ти живеш не в ньому, і всі обставини навколо неможливо зв’язати з твоєю в них участю. Я дико захотів додому.

Ніхто не пам’ятає, як ми повернулися в Калінін. Як грузилися, як їхали, чи приїхали всі, хто там був, – досі загадка. На території надутими півнями лазили хіба що пацієнти шкірвена, вимазані зільонкою і всілякими смердючими болтушками виробництва Броніславовича, які за нашої відсутності захопили контроль над зайнятою територією. Два дні тому міністр оборони видав наказ про демобілізацію весняного призову, і в мене чесалися руки випробувати на собі всі свої привілеї у вигляді доступу до печаток, ключів і сейфів. Була п’ятниця, я розумів, що в понеділок буде вже запізно, бо всім зомбі вистачить два дні на повне відновлення відмерлих частин мозку, і вони як мінімум ще на місяць з будуна запряжуть мене в роботу. Пізно ввечері я зайшов в штаб, поскладав на столі всі необхідні для звільнення документи і печатки і почав незворотній процес самодемобілізації. За Євтюхіна я підписувався більше разів, ніж він сам, тому при можливій перевірці виникло б логічне питання: чий підпис є оригінальним.

Остання печатка була поставлена в моєму військовому квитку. Я акуратно все поховав на місце і написав на прощання короткий лист для жителів цього казкового острову, який мене свого часу так гостинно прийняв.

«Спасибо за все, что вы мне успели дать и научить за зти 18 месяцев. Я бы с радостью остался, но я очень хочу домой. Вечно ваш должник – Андрей».

Може, це виглядало за дуже лаконічно в порівнянні з тим, що вони для мене зробили, але в цей момент мені було – до сраки. «Ето армія, Андрєй», як вчив мене Юрій Ізраілєвіч, і там свої закони: ризикнув, пролізло, не зловили – значить переміг.

Я не пішов прощатися ні з ким з друганів, бо прийшлося би їм викласти мій план. Я втратив з ними контакт і ніколи в житті, напевно, більше їх не побачу. І тому всі герої нашої новели залишилися в моїй пам’яті казковими персонажами, яких ніби і не було ніколи, і тому казки завжди хочеться постійно перечитувати, щоби черговий раз впевнитися, що це – казка.

«Я, Шонік і Шпіцберген»

Ми з Шоніком – куми. Згадайте любий анекдот про кумів – це про нас. Шонік живе в Ужгороді і має до кордону ближче, ніж ми з вами до молочного магазину. Ця небезпечна близькість і сформувала в ньому таку рису характеру, як «Хронічне Несидіння вдома» або «Пріключенія Шоніка». Шонік почав відвідувати концерти всіх світових зірок трохи раніше, ніж став говорити слово «мама». Пізніше він заразив цим і мене.

Я опускаю всі пікантні особливості наших попередніх поїздок, маючи надію, що вони також знайдуть своє відображення у печатних творах в майбутньому, і познайомлю вас із непересічною подією навіть для таких бувалих козаків, як ми, – «Експедицією на Шпіцберген!».

Якої холери туди пхатися? – чую звідусіль ваше логічне запитання. В той час, коли Україна перейшла в температурний режим Турції і можна, стоячи в трусах на балконі, отримати сонячні ванни, як в Анталії, – ми вирішили нанести візит Північним Широтам. Ця ідея визрівала в моїй неспокійній голові від часу, коли географічка в школі попросила віднести глобус у вчительську. Тоді я сказав собі, що там – в льодах – моє місце, і зреалізував свою мрію через тридцять років, протягом яких я морально до цього готував себе і своє найближче оточення.

Отже, дійові особи нашої компанії – Шонік, його дівчина Настя, я, моя жінка і вірний тверезий соратник – Муха і Саня – наш файний колега з Франківська. Трохи про нього: ми з ним знайомі давно, але він не знав, що ми – панки, і тому поїхав.

Частина 1. «Як зекономити на переїзді, або Пасивний садомазохізм»

Андрій Вікторович Кузьменко, тобто я, добре відомий у своєму оточенні спеціаліст з планування ідіотських переїздів. Навіть самий елементарний маршрут він може перетворити на захоплюючу і, саме головне, непомірно дорогу для здоров’я і гаманця подорож. Для того щоб мати гарантію повного виснаження організму і ненависті до себе всієї решти подорожуючих, треба зайти в Інтернет і пошукати рейс компанії Wizzair до пункту призначення. Пара нескладних маніпуляцій – і за десять хвилин тобі приходить на електронку підтвердження, що чудо сталося – ти придбав 5 квитків з Києва до Осло по ціні – 179 гривень!!! Ти сідаєш і плануєш подорож далі, забиваючи в маршрут маловідомі норвезькі міста і села, тримаючи на колінах карти і ноутбук. За дві години маніакального секса з вай-фаєм і Інтернетом ти отримуєш цілу низку роздрукованих квитків на літаки норвезьких компаній і резервацій на готелі по маршруту слідування нашої групи «Катастрофа». Голова, правда, квадратна, але почуття гордості за пророблену роботу і шкляночка холодного італійського – найвища нагорода за недавні муки. Цей процес мав місце зимою, за півроку до виїзду. Були враховані найдрібніші нюанси, і не було звідки чекати несподіванок. Йшов час, і росло збудження від факту наближення подорожі в Арктику. Білі ведмеді стали снитися мені по ночах, а вдень я годинами милувався їхніми зображеннями в Інтернеті. За два тижні до від’їзду Wizzair надіслав мені листа, в якому проінформував, що рейса з Києва не буде. Можете, мол, використати гроші на інший переліт. Я вмію складати з негарних слів речення з ганебним змістом, що і було ефектно зроблено черговий раз. Але це означало одне – ВСЕ НАШЕ ПОДАЛЬШЕ ПЕРЕСУВАННЯ СТОЯЛО ПІД ЗАГРОЗОЮ! Будучи в душі людиною заощадливою, я відразу відкинув можливість шукати переліт до Осло нормальним шляхом. І жадібно взявся за улюблену справу.

Моя Муха, вона ж Маня, вона ж Жінка-Герой, удостоєна спеціальної премії – «за 20 років, прожитих в невідомості того, що буде завтра», була поставлена перед фактом від’їзду поїздом до Ужгорода – звідти вночі на машині 400 км до Катовіц, звідти літаком до Осло в 6.00 ранку, звідти трьома автобусами до інакшого аеропорту, з якого ми наступного дня мали вирушати на північ. З очей Мухи читалося запитання: «Чому так складно, Андрій?», але Андрій мовчав. Він не хотів брехати, а тим більше – говорити правду.

Готель аеропорту знаходився від самого аеропорту на відстані 7 км, і дорога до нього на автобусі коштувала більше, ніж мій пресловутий економний переліт з Катовіц до Осло. За готель окрема подяка Шоніку, який в останній момент поміняв резервації нормальних готелів на ненормальні, роблячи зсилку на то, що варто зекономти пару копійок, і таким чином група «Катастрофа» стала на давно проторені рейки, і колектив почав нас тихо сповідати. Саша з Франківська також вибрав не найлегший спосіб догнати пелєтон в Польщі. Машиною у Львів, звідти літаками до Варшави і Катовіц. Як висновок – вони зустріли мене 30 травня в аеропорту Гардермоен такими, ніби йшли туди з Прикарпаття пішки.

Чемпіоном в дисципліні «Найдебільніший переїзд року» став я. 28 травня – переїзд автобусом Київ—Ковель на концерт, вночі – Ковель—Луцьк на концерт нічний, зранку автомобіль Луцьк—Ужгород, після нічного концерту літак Ужгород—Київ в 7.00 ранку, там живий ефір на М1, потім у 13.50 переліт в Донецьк, там жваве спілкування із прикордонниками і з фляшкою «Джек Денієлз», потім машина до Маріуполя, там концерт, машина зранку в Донецьк, літак до Києва 30 травня в 6.50, звідти літак в Копенгаген, звідти всього годинка – іти – в Осло. Правда, просто?

Люба нормальна людина після таких знущань над своїм імунітетом просто доповзла б до ліжка в готелі, повісила на ручку дверей табличку «не дай Бог розбудиш» і запала б в летаргічний сон. Ха! – скажем ми вам! У нас в планах було ще дві позиції – традиційний похід в «Hard Rock Cafe» і на концерт групи AC/DC! З помнутими рожами ми вирушили в бік центра в надії, що нас спіткає перша удача за останні 48 годин. Півгодинки їзди на взятій напрокат машині (ще 150 євро, економно, правда?), і ми на місці – нас вітає «Hard Rock Cafe Oslo». Ресторан величезної американської сітки, розкиданої в основному по столицях і великих містах світу. Він підкупляє атмосферою, доброю музикою і кухнею. Меню невелике й однакове у всіх точках. На стінах – гітари і шмотки світових зірок! Навколо нас рискають десятки перезбуджених фанів AC/DC, які викрикують окремі фрази з пісень і відбивають ритм ножами і вилками. У нас традиція – я хаваю ребра, які подаються таким парканом довжиною з півметра, а всі решта нападають на курячі крильця, які, як і паркан ребер, готуються за спеціальним хард-роковським рецептом. Стара добра американська хімія. В роті оргазм. Ми мовчимо, бо наші роти нагадують бетономішалки. Шонік погладжує свій іміджовий пузік, за таким заняттям він проводить 75 процентів життя, починає ходити взад-вперед по залі, що означає близькість натупного етапу поїздки. Голосно шморкається разів сорок підряд, одночасно веде розмову по телефону з трьома різними абонентами на інтелектуальну тему – в кого від чого будуй, і напихає рот крилами. Нарешті кістками завалений стіл, руки по лікоть в приправах – це кінець. Ми їдем на концерт.

Норвеги не люблять ходити в гості один до одного, але люблять ходити на концерти. Там можна зустріти знайомих. Поговорити, посміятися, а головне – ПОПИТИ ПИВА! Відношення до алкоголю в Норвегії нелюдське. Його продають тільки в будні з 12-ї до 18-ї години. А в ресторанах після 20.00 ти не допросишся і каплі вогняної води. На концертах пиво продають до останньої секунди. Тому там завжди аншлаг, і AC/DC в Норвегії вже третій раз за рік.

Виступ затримують на дві години. Ми з Мухою нагадуєм двох інвалідів з важкими вадами опорно-рухового апарату. Ноги підкошуються, руки німіють, в спину ніби забили залізний штир! А нордичні люди тільки радіють з того, що пиво можна буде пити на дві години довше, і нагадують свиньок, одягнутих в футболки AC/DC. Вони розливають його один на одного, вимазують навколишніх кетчупом, пісяють на ноги тих, хто стоїть ззаду, одним словом – душевно відпочивають.

Нарешті переповнений пивними парами стадіон розриває звук гітари Ангуса Янга, і від образ за затримку не лишається і сліду. Перед тобою 60-річні монстри, які перемелюють на лівер вміст повного стадіону. Ти либишся у відповідь на пролитий на твої штани бокал його попередньому власнику і радісно підіймаєш пилюку разом з норвезькими братами і сестрами. За дві пісні до кінця ми втікаєм, щоб не бути затоптаними отарою п’яних вікінгів, і через годинку з наших номерів виривається на волю храп п’яти замучених на рудниках людей. А через п’ять годин ми вже стоїмо на стійках реєстрації Scandinavian airlines, смакуючи той факт, що за 4 години ми будем всього за 1330 км від Північного полюсу.

Частина 2. «Свальбард і Дундочка»

Я залишив вас на стійках реєстрації «Скандинавських авіаліній», а сам відправився подумки на 7 годин назад, в кімнатку готелю «Гардермоен», де Шон, я і Світлана Іванівна стали учасниками таїнства під містичною назвою «Дундочка». Не кожен може собі дозволити після перерахованої мною низки тортур залишатися повноцінною людиною. Це можем тільки ми – АЛКОГОЛІКИ.

Віскі з колою і з льодом. Воно заходить в горло так, ніби казковий водопад з верхівок гір вливається у хвилі фйорду. Верхнє піднебіння зморщується від насолоди так, як зжимається ваша дупа в момент вільного падіння на американських гірках. Всі рецептори ротової порожнини кричать: «Ура! УРА!». І тихо вмирають разом з інтелектом, для того щоб завтра зранку встати і відчути різкий запах тисячі невидимих котів, які нагадили вам на зуби. Щелепи починають дрібнесенько цокотати від передсмаку наступаючого оргазму. Це алкоголізм. До цього чарівного стану космонавта треба йти довго і вперто. Роками ви мусите дотримуватися залізних правил високого Статуту, і головне – не відкладати на завтра то, що можна випити ще сьогодні. Якщо ж ви, випадково зневаживши ці неписані істини, не дай Бог, пропустили хоча б одне заняття – всьо! Все треба починати від самого початку. Професіоналом вам вже ніколи не стати.

Ми сіли на краю ліжка, і Шонік дістав першу із взятої членами експедиції у дьюті-фрі батареї літрових баньок віскаря. Ми їхали на північ. Ніхто з наших в таке задуп’я ще не забирався, і тому ми чітко знали – тільки правильна Дунда може поставити опір можливим перешкодам. На Закарпатті Дундою називають дитячу сосочку. Боже, наскільки це символічно. Сосочка дає дитинці то, що дає їй мама, і зараз вона у мене в руках, а за секунду буде в роті і дасть мені то, що мама навряд чи могла би мені дати в цей момент. В далеких і численних поїздках Шонік отримав чорний пояс по змішуванню інгредієнтів Дундочки. Краще від нього це міг зробити тільки Менделєєв.

Шон погладив себе по животі, пройшов по кімнаті метрів чотириста туди-сюди дрібними крочками, нагуляв необхідну спрагу і апетит, і Дунда пішла з рук в руки, із уст в уста. Не буду вдаватися в подробиці нашої тайної вечері, щоб не викликати слюновиділення у величезної армії наших однодумців, які зараз не можуть собі дозволити такої насолоди. Повернуся до стійок реєстрації аеропорту, перед якими ми стояли із виразом людей, яких придавила бетонна плита, що зірвалася з крана. Світлана Іванівна після пам’ятного святкового вечора, проведеного з грузинами в Донецьку, втратила деякі професійні навики і на якийсь час отримала диплом практиканта, тому справжній ефект Дунди відчувало тільки двоє людей в експедиції. Аеропорт Гардермоен достатньо комфортний, але є там декілька нюансів, які заважають сконцентруватися. Перший з них – автомати самостійної реєстрації. Вони подібні на автомати, в яких ми поповнюємо телефонні рахунки в Україні. Люди з цивілізованих країн проводять паспортом по спеціальній щілині – апарат ідентифікує твою особу й пропонує роздрукувати собі посадковий талон. Я чіхрав своїм паспортом до моменту, поки аж наполовину витер зображення свого фейсу на фотографії, а апарат вперто мене не пізнавав. У Норвегії будун особливий. Присутні всі симптоми крім болю голови. Але всі вони якось підсилені за рахунок відсутності найнеприємнішого. В мене почався потняк. Шонік намотував кілометраж між мною і Саньою, витрясаючи із сумок весь свій полярний інвентар в пошуках листочка з кодами резервації. Я потів і складав погані слова у бурхливий потік, Шонік гладив себе по животі і ржав дрібним сміхом людини, в якої щойно вкрали машину. Листочки були на місці, але не в тому, яке він шматував увесь цей час. Нам все-таки вдалося встигнути на борт літака до Лонгербієна – малесенького і єдиного цивілізованого містечка архіпелага Шпіцберген. 200 людей спокійно зайшли на борт І ТАК САМО СПОКІЙНО ДАЛИ НАМ МОЖЛИВІСТЬ ВОЗЗ’ЄДНАТИ наш розкиданий по салону колектив. Це було важливо, бо в повітрі ми мали провести більше чотирьох годин, а спілкуватися з бабулькою-норвежкою мені надоїло ще на стоянці.

Через 15 хвилин польоту народ в літаку почав масово засинати. Шонік не відділявся від колективу і широко відкрив рот, закинувши голову назад, роздивлявся дивні кольорові плями, які плавали перед закритими очима. Величезний норвег, що сидів спереду, страшно підвонював і створював враження людини, яка душ бачила тільки в кіно. І коли літак трухонуло на повітряній ямі, він випустив маленького Хоттабича, який відразу відправився гуляти по салону. Спочатку в цьому ганебному вчинку я запідозрив кума, але норвег випустив ще одного Мюнхгаузена, вже зі звуковим супроводом, і барон повис прямо переді мною, так що сумніви розтали. Врятувала ситуацію стюардеса, яка появилася зі столиком з напоями, вона дещо сколихнула повітря, і важку хмарку віднесло в бік бізнес-класу.

Роблячи вигляд, що теж сплю, я косив оком в ілюмінатор і намагався розгледіти білого медведя на крижині. Замість нього я побачив маленьку білу комашку в свинцевих водах Північного Льодовитого океану – це гігантський океанський лайнер віз «жирних» американців уздовж північної границі Росії на Аляску. За десять хвилин пілот сповістив, що під нами Шпіцберген, і ми почали знижатися. Під літачком розкинулася Арктика. Правильної форми величезні паралелепіпеди гір були розставлені майже в правильному порядку і по-господарськи притрушені снігом, на який ніхто не ступав ще з тих давніх часів, як Вітя Павлік вчився пісяти в горшок. «Ой, бля», – вирвалася в мене широко відома фраза Володимира Сосюри. Дякуючи красі і витонченості української мови, можна ось так просто, в двох словах передати вам всю велич місцевої природи. Колеса скрипнули об бетон, і аероплан понісся по посадочній полосі між двома грядами гір, які зажали аеропорт, ніби в тиски. Шонік проснувся, кинув свою звичну після відсутності в компанії фразу – «Шо такоє?» і, не чекаючи відповіді, почав лапати І-Phone’ом сигнал GPS, тикаючи апаратом у вікно і вириваючи своїй Насті клапоть волосся. Шон – реальна жертва засобів комунікації. Щоб нормально з ним поспілкуватися, вам прийдеться спиляти сотову вишку або збити ракетою супутник.

СВАЛЬБАРД – норвезька назва Шпіцбергена. Аеропорт нагадував автостанцію «Дачна» у Києві. Крім чучела білого медведя у залі – все решта було таким самим, як там. Муха підсіла до нього для першої заполярної фотки, і я поняв, що вже набагато менше, ніж на початку подорожі, мрію про зустріч з оригіналом. На вулиці було +2, і це дякуючи близькості води, нагрітої Гольфстрімом, труба якого закінчується десь поблизу, огинаючи півсвіту. Вкрита льодовою кашею поверхня фйорду, на березі якого приліпили цей аеродром, свідчила про то, що купатися сьогодні будем навряд. Наша отара залізла в довгий, як пісні Буланової, автобус. Багажник був розділений на дві частини. В першу кидали торби ті, хто їхав у «Шпіцберген-готель», а в другий – ті, хто валив у «Редісон». Ясний перець, ми кинули їх у другий. Купивши квитки в шофера, який здавався сином медведя і поштальйонші, або поштальйона і медведихи, – ми рушили з місця. Перше враження від побаченого – один в один територія Яворівського ВО «Сірка» зразка 1991 року, коли всі кому нє лєнь щось ламали і крали з заводу. Порозкидані гусениці від тракторів, снігоходи, СОТНЯМИ припарковані на голій землі біля бараків. Будинків там нема взагалі. Вони тріскають від морозів і валяться, а бараки трохи гнуться зимою, а весною набувають попередніх форм. Наш «Редісон» боком незграбно виліз з-за повороту, і Шонік ще раз процитував Сосюру, побачивши, в якій дупі будуть жити благородні Дони і їх супутниці. Сірий двоповерховий барак ніби сповзав з високого горба до води. Купа каменів перед ним служила за клумбу, на якій стояв знак – Radisson Polar Hotel. В холі нам запропонували стопочки з якоюсь червоною рідиною. По добрій логіці це мав бути місцевий самогон, але, побачивши, як скривився Шонік, я зрозумів – це був просто чай. Потеребивши в руках наші паспорти, тьотя за прилавком сказала, що треба почекати, бо номери ще не готові. Народ фантастично хотів щось закинути за драбину і почав перекидуватися натягнутими фразами і поглядами. Ми в країні Риби, хтось констатував факт, і всі запитливо повернули свої голодні і злі рожі до тьоті за прилавком. Ресторан КРОА, кинула нам люб’язна рецепціоністка і заблокувала на моїй картонці на випадок хуліганської поведінки 1500 євро, які я до сих пір не можу забрати. Міраж у вигляді великого жирного жареного тунця повів нас вверх по доріжці, посиланій щебенем. Це була головна артерія Лонгербієна. По обидва боки від неї хаотично порозкидані дерев’яні бараки сумно спостерігали темними вікнами за п’ятьма ідіотами, які приперлися за 5 тисяч кілометрів, щоб побачити цю застиглу в часі картину. Діточки Лонгербієна мали просто чарівний атракціон у вигляді ржавого стенду для їзди на скейті і їздили по ньому на попах. Видно, на острові стенд взагалі виконував роль Діснейленда, і він зібрав усіх присутніх у місті кіндерів за цим радуючим око заняттям. Замість бетонного фундаменту місцеві зодчі використовують вбиті в землю дерев’яні стовпи, до яких прикручуються товсті дошки, а на них вже ставиться будинок, теж дерев’яний. Такий будинок я з Шоніком міг би зваяти за годину, але таке питання не стояло.