Текст книги "Повне зібрання творів"

Автор книги: Андрій Кузьменко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 20 страниц)

– Строітца! – скомандував Скворцов і ікнув настільки потужно, що з рота в нього вилізла велика пивна булька, а очевидці, які стояли найближче, стверджували, що він в той момент ще й пукнув.

– Ра-а-ащітайсь! – ще раз ікнув він, і всі, хто ще лишився в живих, почали рахуватися.

За нашими спинами поїхав поїзд. Ми дорахувалися до сорок третього. На вокзалі Петрозаводська нас сідало сорок п’ять. Решта їхала до Москви. Цифра не сходилася, й голова Скворцова не хотіла приймати цю інформацію як факт. Ми рахувалися разів десять. Але на сорок третьому люди вперто закінчувалися. Габаритні червоні вогники поїзда як раз зникли за поворотом, коли той із новобранців, на кому закінчувався відлік, відкрив рот і тихо видав: – Ми їх в поєздє забилі.

– Атставіть забилі? Хто забил? – в паніці розбризкуючи пероном піну від пива, закричав Скворцов. – Уб’ю казлов!

З войовничим настроєм Скворцов побіг у приміщення вокзалу.

– Как астанавіть поєзд?! – долинув зсередини його грізний дитячий писк.

– Слєдующая станция – Бологоє, єдьтє туда, там встрєтітє. Поєзд пассажирскій, на таксі дагонітє, спокійно відповів йому касир, не просинаючись.

Скворцов вибіг на двір і з розгону влетів у машину таксі, ніби забувши про власну маленьку армію, яка займала весь перон Вишнього Волочка. Але через секунду він висунув голову з машини та скомандував:

– Занять пазіциї на вакзалє. Старший – ти, – він тикнув пальцем у самого здорового з нас. – Нє піть, нє дуріть, нє хуліганіть. Мєсних нє трогать. Буду через час.

Таксист рвонув з місця, а ми залишилися – з величезною спокусою закінчити свою службу прямо зараз, сівши у електричку, яка, власне, підходила на другий перон.

Глава II. Учєбка маразма

Перші дні війська довгі, як полярні зими. Таке враження, що зранку тобі було вісімнадцять, а ввечері – вже за сорок. Нас ретельно готували до прийняття присяги, і ми годинами топали по плацу та чеканили стройовий крок. Після обіду всіх вистроїли в шеренгу, і капітан Скворцов спитав:

– Кто єсть із музикантов?

Почути щось таке в перші дні дурдому, коли в умі вже підшуковуєш місце на стелі, щоб прив’язати шнурівочку та повіситись, було, м’яко кажучи, шоком.

– Я! – несподівано для самого себе голосно гавкнув я, аж закашлявся.

– Вийті із строя, – Скворцов недовірливо подивився на мене, бо побритий під нуль й дико затягнутий ременем я більше нагадував сачок для риби, аніж культурного діяча.

– Чєм дакажеш? – Скворцов продовжував тест на профпридатність.

– Магу сиграть на піаніно, – несміливо відповів я.

– На раялє каждий дурак сможет. А на трубє дуєш?

– Єслі Родінє надо, то дуну.

– А пєть магьош, с ансамблем?

– Да пєл вродє на гражданкє. Смагу, таваріщ капітан!

Скворцов забрав мене, і ми довго йшли лабіринтами чоловічого монастиря, на території якого в п’ятдесятих роках розмістили Школу Молодших Авіаційних Спеціалістів. По дорозі Скворцов мовчав, на його обличчі відображалися всі муки Ісуса Христа. Він наперед переживав сцени, в яких його вбивають за то, що він затусував якогось прахадімца в орденоносний ансамбль. Ми вперлися в каптьорку, з-за дверей якої долинали такі рідні моєму вухові звуки. Хтось пердів на тубі, хтось волав у мікрофон, хтось, ніби напильником, совав по струнах електрогітари. То була МУЗИКА, яку я аж ніяк не очікував почути на третій день армії. Двері відкрились, і Скворцов представив мене: – Баєц іграєт на трубє і прі надабнасті пайот. Іспитайтє і вєчєрам далажитє.

Він повернувся і щез, не очікуючи на реакцію отупілих від какофонії звуків воїнів, які нещадно мучили свої музичні інструменти. Один, видно рукавадітєль, в окулярах з величезними, як дно трилітрової банки, лінзами, підійшов і дав мені мікрофон.

– У нас послєзавтра канцерт, а вакаліст дємбєльнулся. Нада пару пєсєн разучіть, понял?

– А какіє іграєтє?

– Пака нікакіх. Вспамінаєм, бля, і чьота нє клєітца.

В ті часи суперпопулярною була пісня Статус Кво – Ін зе армі нау, яку я винахідливо і запропонував пацанам.

– Как раз пад прісягу, да, рєбята? А штоп нікто нє дагадался, ми єйо на рускій пєрєвєдьом. Типа – Сєйчас ти в армії.

– О-ба-на! – всі широко відкрили роти від такого легкого вирішення глобальної проблеми.

Я пішов перекладати текст, а пацани здирали партії, перемотуючи пісню туди-сюди на магнітофоні. Через двадцять хвилин ми вже валили нічим не гірше за Статус Кво, а під вікнами нашої каптьорки зібралася невелика купка наших перших фанів, які курили та плювали собі під ноги, вживаючись у роль героя нашого хіта. Мене навіть не будили вранці – я йшов на десяту на репетицію.

– Ти точно в дитинстві гімно їв – як би сказала моя тернопільська подружка Оленка, не раз підмічаючи моє неправдоподібне везіння.

– Бєрєгі голос, – сказав мені Скворцов, – штоб нє абасрался на смотрє.

Я їв подвійні порції, масла давали ледь не по кілограму, щоб змазувалися голосові зв’язки. Подумки я вже бачив себе керівником того ансамблю аж до дємбєля і спокійно засипав під крик днєвального «– Рота, атбой!».

Було перше травня 1987 року. Поприїжджали наші батьки, їх запустили на територію учєбки, і ми могли фрагментарно спостерігати їх у щілини в паркані, який відділяв наш плац від стадіону, де мав проходити святковий концерт. Нас відвели в баню та дозволили так довго митися, ніби завтра намічалися торги людьми. До мене підбіг Скворцов: – Бистра бєгі в музикалку, трубач забалєл – будеш іграть на параде.

– Кузьма, бері тубу і пашлі строіцца, – рукавадітєль тикнув мені в руки трубу, розміром з Володимирський собор, і я, одівши її собі на голову, як факіри замотуються пітонами, з підкошеними колінами поковиляв за оркестром. То аж ніяк не входило в мої плани, адже я мав тільки співати Статус Кво, а тут бляцка туба намалювалася. У тій всій історії був лише один плюс – у туби всі ноти звучать однаково, приблизно як пукає кінь. Я колись чув то діло в селі, коли дядько їхав на возі і збирав в людей молоко, а кінь нервово бив копитом і в такт випускав в атмосферу скомпресовані дози пропан-бутану з характерним ритмічним звуком. Коротше, якщо дути по темі, тобто старатися пердіти в долю з усіма, то можна було й не спозорити честь духового оркестру.

Ми стали в урочисту шеренгу, наш рукавадітєль роздав усім ноти, махнув рукою, і ми пішли. У всіх ноти чомусь нормально трималися на спеціальних зажимах, прироблених до їхніх інструментів, а я свої тримав тією ж рукою, якою й тиснув на клавіші. Ноти постійно падали мені на ніс, і я наступав на ногу комусь зліва або бив тубою по трубі чувака справа. Цей двобій супроводжувався характерними металічними звуками рицарського турніру. Я поняття не мав, як у таких умовах можна грати на цьому оргазмотворчому інструменті, і з кожним подихом в мене темніло в очах. До кінця першого маршу я зрозумів, що без нот буде не гірше, і непомітно кинув їх під ноги оркестру. Почався другий марш, і я з усіх сил старався пердіти в першу долю з бубністом. Мене це починало забавляти. Я вдував життя в цю вихлопну трубу від щирого українського серця, і мої губи від приливу крові вже починали нагадувати губи Свєти Лободи. Маленький кларнетист, який йшов зліва від мене, кривився, ніби з’їв тарілку васабі, бо жерло моєї труби дуло йому просто в мозок. Думаю, він переживав перегрузки більші, ніж пілот винищувача, та подумки вже відкладав гроші на пересадку вуха. Саме він, гад, і розкаже через три години командиру роти, що я і туба – речі несумісні. Але до того викриття було ще трохи часу, і я святково підпукував у свій мундштук і згадував слова пісні, з якою мав вийти на сцену за годину.

Нарешті, ми пройшли останнє коло й зупинилися біля трибуни з начальством. Я почував себе так, ніби здав відро крові для жертв Хіросіми. Губи тремтіли і тепер уже були величиною з чебурек. Дико хотілося пити і срати. В мене чомусь завжди вихід на сцену супроводжувався викидом негативної енергії. Я стояв у задньому ряді, тож, зробивши крок назад, опинився в корчах. Все навколо майоріло прапорами і транспарантами, один з яких – з надписом «Пабєдім імперіалізм» – прикривав мій відхід. Не випускаючи тубу з рук, я зняв штани і наклав усе нажите за останні пару днів на мурашник, який був під деревцем, чим поставив хрест на багаторічній праці його багатолюдної сім’ї. Використавши замість паперу лопух, я загнав собі в тіло пару будяків – в народі їх називають орденами, бо коли їх кидаєш, вони прилипають до одягу. І зараз вони також прилипли, але з внутрішнього боку моїх штанів, чим дуже прикрасили моє і без того багатогранне існування. Я повернувся в стрій, і рукавадітєль дав мені знак підійти до сцени. Ноги підкошувалися, будяки, ніби живі організми, терлися об мою дупу, змушуючи мене манірно нею виляти. Ми піднялися на поміст, група була у зборі. Ведучий майор об’явив наш виступ: – На сценє – ансамбль Красназнамьоннава авіационнава палка, пад управлєнієм старшини Єфімова. Пєсня – Сєйчас ти в армії! Музика і слава народниє!

На трибунах зааплодували. Пацани почали грати відомі кожному акорди, я підійшов до мікрофона. Коли прийшов час вступати, я раптом зрозумів, що зовсім не пам’ятаю того тексту, який переклав. Судорожні думки пронизували голову в різних напрямках, але потрібної на підхваті не було. Пацани удруге заграли програш, бо після першого я не вступив. Це виглядало так, ніби літак другий раз заходив на посадку після невдалої першої спроби, бо п’яний пілот не розрахував довжину полоси. Я був тим п’яним пілотом. Після туби в мене крутилася голова, і по венах, як пластилін, повзла збагачена азотом кров. На губах зібралася піна, в роті пересохло, хотілося плакати і, як не дивно, знову срати. Хоч і п’яний, але все ж таки пілот, я мусив посадити цей літак, і почав співати. Голосом, середнім між Джо Кокером і Магомаєвим, я проволав на собачій англійській мові перший куплет пісні, який звучав приблизно так: A vacation in a foreign land

Uncle Sam does the best he can

You’re in the army now

Oh, oh you’re in the army – now

Трибуни, як не дивно, сколихнулися та заревіли в екстазі. На скромній сцені армійського смотру грала справжня рок-група і співала правдивою англійською актуальний суперхіт. Мене це підбадьорило, і другий куплет я почав і закінчив тими ж словами, що і перший, але, думаю, ніхто на цих трибунах навіть гадки про то не мав. Ми валили, як Роллінг Стоунз, забувши, що на нас кирзові чоботи та голубі погони, а голови – геть лисі. Ми й не підозрювали, що такі ж лисі причухани рокери почнуть носити аж через десять років – у далекому американському місті Сіеттл.

Трибуни аплодували стоячи хвилин десять. Не аплодувала тільки трибуна з начальством. Там усією громадою вже робили із Скворцова гумову бабу, ретельно маючи його в усі можливі отвори за те, що з його вини на смотрі прозвучала антикомуністична пропаганда у вигляді «пєсні на вражеском англійском язикє». Мене пообіцяли відправити на губу після прийняття присяги, а ансамбль урочисто закінчив своє існування. Всіх його учасників розігнали з теплого місця по військових частинах – дути в діри не настільки комфортні, як мундштуки духових інструментів. Усі «рокери» згадували мене незлим словом аж до останнього дня служби, але кожен втіхаря гордився своїм почином – заграти рок на тоталітарній сцені Радянської армії.

Присяга мала відбутися того ж дня о третій годині. Я побачився з мамою й татом. Вони в той момент виглядали красиво як ніколи. Можливо, я скучив за ними і, нарешті, побачив те, чого раніше не помічав. Наприклад, що в мами з’явилися нові зморшки біля очей, а в тата – свіжі сиві пасма щетини на бороді. Я не розказав їм перспектив мого найближчого армійського майбутнього. Вони похвалили мене за прекрасний виступ, не маючи поняття, чим він мені грозив. Я з’їв домашню котлетку, привезену мамою за півтори тисячі кілометрів у каструльці, старанно замотаній у рушничок, яким я витирався ще у школі, і нас відізвали до штабу.

Мене нудило. Губи тряслися, ніби в коня, якого на повному ходу шарпнули за вудила. Перші хлопаки з автоматами в руках вже читали присягу з приготованої сержантами папки. Сержанти терпляче водили пальцем по своєму примірнику, щоб, не дай Боже, хтось із салаг не пропустив якогось магічного слова, та змушували перечитувати, якщо були якісь помилки. Черга повільно підходила до мене, а я повільно відпливав. В очах потемніло, коров’ячі губи заніміли, ноги підкосилися, і я з лязкотом переможеного Дон Кіхота упав на плац, розбиваючи разом з муляжним автоматом усі ілюзії Радянської армії.

Мої очі відкрилися. Скворцов бив мене по морді долонями і псикав водою зі свого рота. Вода віддавала перегаром. Той перегар не проходив у Скворцова ніколи, і, видно, саме цей запах, не гірше нашатиря, привів мене до чуття. Мама плакала, тато сумно дивився на своє чадо, яке зганьбило родину, бо не змогло навіть по-людськи присягтися Батьківщині на вірність.

Фотографії з присяги завжди були присутні у дємбєльських альбомах всіх мужиків, обведені рамочками, квіточками, якорочками та зірочками, що мали підкреслювати всю фундаментальність цього безмозглого процесу. В мене такої фотографії НЕМА, як, зрештою, і самого дємбєльського альбому. Замість фото я отримав запис в армійській історії хвороби: «Упал в обморок, прінімая прісягу на вєрность Родінє». Мама з татом поїхали додому в розстроєних почуттях, а я лишився лежати в лазареті й чекати виконання вердикту, який мені присудили за вражу англійську пісню. З діагнозом «вегетососудістая дістанія» в лазаретах лежала половина Совєцкої армії. Ніхто й ніколи не міг оскаржити цей діагноз, оскільки цей недуг присутній і в усіх здорових людей, не те що в худющих новобранців, яких здувало вітром під час ранкової зарядки. Пройшло пару днів, причому так швидко, ніби чиясь рука перекинула листочки настільного календаря або випадковий вітер з вікна недбало перебрав їх своїми сухими старечими пальцями. «Пролікувавши» ремонтними роботами, мене, тепер уже здорового і повного сил, відправили назад. В учєбці все йшло своїм дебільним чередом. Шоста ранку – рота, падйом!, сьома ранку – борщ на варених консервах у столовці, восьма-тринадцята – заняття в школі. На кожному занятті ми розбирали одну і ту саму схему – на чому працює двигун Парапєлова. Донині, хоч убийте, не знаю – на чому працює та херня. Або то військова таємниця, або якась сука вирвала сторінку, де то було написано.

Одного дебільного ранку нас підняв по тривозі п’яний у срачень Скворцов. Він вивів всю роту на плац. У трусах ми, двісті хлопців, виглядали так, ніби нас злапали німці та запропонували два варіанти: або розстріляти, або – в попу. Накрапав приємний весняний дощик. Хто не знає, що таке дощик о третій годині ранку при плюс сім, нехай попросить когось насцяти на нього і включити кондиціонер.

Скворцов був черговим по частині. До речі, після мого сольного виступу він ходив у наряд через день, а часом і пару днів підряд. Випив він немало, тому стояти ми збиралися довго. Капітан ходив перед нами по плацу, щось самовіддано розказував і раптом сам стягнув з себе сорочку, потім штани – і залишився в чоботах і трусняку. Ті, що стояли ближче, казали, що тема розповіді була про рівність воєнних між собою, мовляв, і рядовий, і капітан – з одного гімна лєпьошки. Поскакавши трохи по калюжах, Скворцов протверезів, здивувався своєму вигляду і загнав усіх назад.

Спати вже не хотілося, свіжак відігнав сон надовго, і я мимоволі став свідком групового сексу по-армєйскі. Двісті ліжок почали якось дивно розгойдуватися. Майже одночасно їхні мешканці повернулися на бочок і запустили руки в середню «кишеню» своїх кальсонів. Намацавши сопілку, поступальними рухами почали приводити її в робочий стан. Ліжка були не з готелів сітки Редіссон, тому я міг чути наростаючий зрадливий скрип. Початок акції був схожий на землетрус, але такий, що трусить виключно ліжками. Амплітуда коливань зловісно зростала. Ліжка скрипіли щоразу сильніше, і ніхто вже не приховував своєї участі в утворенні цунамі. Якби в цей момент у нашій казармі був композитор Шнітке, він обов’язково видав би на-гора ще один невмирущий твір під назвою «Танець лежачих флейтистів». Шнітке там не було, але там був я. Моє лице розтягнулося в широченній либі – симфонія вражала. В момент апогею скрипом ліжок можна було настрашити Наполеона. Ковдри натхненно піднімалися та опускалися, як Алиє Паруса. Повітря пронизав запах поту, перемішаний з ароматом голландських сирних крамниць. Вся рота у дві руки шпарила на своїх тромбонах, бо на той момент сопілками ці інструменти назвати було б принизливо. Процес був довгим, адже бійцям Радянської армії в компот наливали БРОМ. Деякі люди стояли перед дилемою – продовжувати та відірвати чи

зупинитись і обломатися.

Наша рота стала подібною на велику атлантичну регату, а скоріше на її модель у закритому приміщенні. Ліжка, як яхти, нагиналися чи не до самої підлоги, черпаючи воду через борт, якимось чудом залишалися на плаву, а тим більше з екіпажами, які невідомо чому не випадали в океан. Кульмінація надійшла десь за п’ятнадцять хвилин – з різних боків почали долинати звуки, подібні на стогін вмираючих після бою. За хвилинки три-чотири вмерли всі. Військова білизна завжди добре накрохмалена. Так було, є і буде.

Зранку рота відклеювала предмети свого нехитрого гардеробу від наволочок, простирадл і ковдр, залежно від того, хто куди зробив свій фінальний переможний залп. Солдати під крики сержантів, на півроку старших по службі та обурівших від своєї влади над лисими «духами», бігли купою тупих корів до туалету мити свої причандала. Я ненавидів цю ранкову принизливу процедуру, коли ти ковиляєш у кальсонах до очка і крутиш задом, щоб уникнути ударів пряжкою від засранців-сержантів, які стоять по обидва боки коридору й не пропускають можливості лишити тобі на дупі синяк у вигляді зірки з серпом і молотом. Величезний рязанський пацанчик, якого звали Сєрьога, не спішив, а повільненько замикав нашу процесію. Він мав два метри росту і кілограмів сто двадцять ваги. Природа наділила його лицем без емоцій і силою підйомного крана. Я розглядав два варіанти його походження: або мама зрадила його батькові з бізоном, або просто вийшла за бізона заміж.

Сержантік Ригачьов якраз був у стані ейфорії та свиснув Сєрого по задниці своїм ременем. Уже через півсекунди після необачного вчинку Ригалов, як його любовно називали в кулуарах, зрозумів всю безвихідь своєї долі. На його обличчі швидесенько пробігли вісімнадцять з половиною років його недовгого хлопчачого життя. Він, як кіт із голлівудських мультиків, був готовий вирити собі могилку та закопатися, поставивши зверху скромний пам’ятник свого нікчемного буття. Сєрьога зупинився, почухав дупу розчепіреною долонею розміром з парасолю, повільно повернувся до Ригалова і простягнув руку, яка скоріше нагадувала стрілу баштового крана.

– А ну-ка, дай рємєшок, – абсолютно беземоційно, як пітон жертві, запропонував він Ригачьову віддати шкіряний, придбаний у дєда-дємбєля за десятку із сержантської зарплати, реномований атрибут.

– Да ти чьо, ваєнний, ахрєнєл, што лі, с сержантам разгаваріваєш, смірна! – не контролюючи свого козлиного голосу, підписав собі вирок Ригалов.

В роті стало тихо, як на Личаківському цвинтарі в понеділок зранку. Увага всіх була прикована до епіцентру подій, які розгорталися та мали перерости у щось дуже важливе – хтось мав заробити собі серйозне реноме, а хтось мав його позбутися. З енергією так завжди – звідкись витікає, а кудись має затікати. Ми любимо більше, коли затікає.

У Ригалова було погане передчуття. Молодець. Воно його не обмануло. Рука Сєрьоги плавно під’їхала до руки Ригалова, яка в даному порівнянні виглядала, як ручка Бейбі-Борна, і чомусь у цей момент хотілося дати йому соску, щоб він не заплакав. Величезна клешня рязанського Йєті стиснула Ригалова за плече в області ключиці, наносячи йому масові тілесні ушкодження. Ригалов зіпрів і почав смердіти, як скунс. Більше від страху, ніж від болі. Ремінь випав з руки і був підхоплений лівою стрілою гіганта, яка нічим не відрізнялася від правої. Сєрьога поплентався до свого ліжка, витягнув з-під одягу свій дерматиновий «духовський» ремінчик і знов, недбало й повільно, приплівся до Ригалова, який, ніби загіпнотизована жертва анаконди, чекав на свою участь. Одною ручилою Сєрьога загнув сержанта, творячи з його тільця дугу. Ніколи в житті той так граціозно не робив «місток». Сєрьога розмахнувся дерматиновим ременем і десь у половину своєї дурної сили шльопнув Ригалова по сраці зіркою. Крику ми не почули, бо мордою сержантик був потужно притиснутий до підлоги. Підозрюю, що від болі він навіть присмоктався до плитки губами, ніби резиновим вантусом. Міцно тримаючи свого «наставника» за шию, Сєрьога розмахнувся ще раз і мимоволі зачепив бляхою іншого сержантика, який стояв збоку і робив вигляд, що це йому сниться. Той скрикнув: – Ти чьо, дурак, я ж нічьо!

Ця фраза на мові дипломатів звучала би приблизно так:

«– Вважаю своїм обов’язком довести до вашого відому, що з нашого боку не було вчинено жодних дій, які ущемляють вашу Особисту Свободу».

Але Сєрий в дипломатії шарив слабо і тому, не звертаючи уваги на фразу, яка розбилася об його голову, як хрущ об лобове вікно автомобіля, злапав того сержанта за рукав, повернув навколо осі та видав йому нищівного копняка під сраку, який по ефекту можна порівняти хіба що із запуском космічних кораблів на мисі Канаверал.

Тиша в казармі швидко перероджувалася в гул. Кожен із нас хотів бути на місці Сєрьоги, або хоча би стати його близьким другом, хоч би на три найближчі місяці учєбки. Сержанти розуміли, що їх опустили і треба було відновити свою владу – тут же, цієї ж секунди. Бо інакше вони будуть прати Сєрьогині кальсони та намотувати портянки на обидві його ноги, якими за потреби можна було замінити підпори для моста Патона. Двоє з них підскочили до Монстра з різних сторін, але відлетіли в сторони в кращих традиціях Джекі Чана, розмахуючи руками й ногами в повітрі і матюкаючись по-китайськи. Я як дипломований стоматолог можу із впевненістю сказати, що в цих людей появилися серйозні проблеми з прикусом. Ригалову пощастило більше – він не ліз битися до Сєрого, а тихенько відлежувався під стіною з новою, щойно придбаною наколкою на сраці.

Кожен із новобранців дивився на цю історію збоку, як на зйомки фільму зі Стівеном Сігалом, котрий завжди стоїть на місці, а навколо літають, як мухи над кізяком, його нещасні жертви. Сєрий натягнув собі поверх величезних армійських трусів шкіряний ремінь, який щойно відібрав, і почухав себе в області слонячого хобота, який від раптового притоку адреналіну випирав під трусняком і просився назовні. Сигнал від хобота дійшов нарешті до голови, і вона прийняла рішення відвести його сиканути. Напевно, сержанти ніколи в житті ще не були такі щасливі від того, що хтось пішов відлити. Забагато уваги, сконцентрованої на їхніх скромних особах останнім часом, повернулося до них розбитими мордами і синяками на сраці у вигляді радянської символіки. Та історія ніколи не вийшла назовні, бо ніхто не був в цьому особливо зацікавлений. Сєрий не зловживав своєю силою, а сержанти у свою чергу намагалися не помічати його тендітну стодвадцятикілограмову фігурку.

Наступного дебільного армійського дня я сидів у першому в своєму житті караулі та чекав черги йти на периметр. Караул полягав у наступному: дванадцять чоловік по черзі мали ходити кругами навколо іржавої цистерни з якимось щитом і типу її охороняти. Від кого? Воєнна таємниця. Ми того не знали. Не задумувалися над тим і наші начальники, які нас туди засилали. Перша група заступила півгодини тому, тож у мене залишалося ще півтори для того, щоби помаятися якоюсь фігньою. Я дістав листок паперу і почав писати лист друзям у Польщу. Писав я по-польськи, звичайно не маючи жодного поняття, що видаю західним розвідкам гіперважливу інформацію про те, де розташована наша грьобана вонюча учєбка. Писав щось про музон, питався, як у них справи і чи в них армія така сама безголова, як наша. Лист вийшов на дві сторінки із зошита в клітинку, який у караулі служив за туалетний папір. Я склав лист та сховав у кишеню на грудях, де по уставу має бути військовий квиток, маму його туди.

«– Після караулу куплю конверт і зашлю, – подумав я собі та пішов кемарнути».

У моїй групі, яка мала заступати, був один крендель десь із Новгорода, якого звали Коля Путін – не плутати з Вовою Путіним, актуальним шефом держави на сході. Коля умудрявся так носити форму, ніби перед цим туди насрала корова. Штани висіли на ньому, ніби то були не його ноги і не його штани, і були вічно вимащені всякою гидотою. Здавалося, що чувак весь вільний час колупався в носі і все, що міг звідти дістати, витирав об штани. Гімнастерка на ньому навіть не висіла, а лежала, рукави на ліктях були протерті майже до дірок. Ремінь стягував талію так, що кишки Колі цілий день були жорстоко відрізані від інших частин тіла – від підйому аж до відбою.

Очевидці стверджують, що Коля часто спав одітий, щоб зекономити час на одягання. Коліна в нього випирали такими великими куполами, що по розміру поступалися хіба що Храму Христа Спасителя. Пілотка найменшого розміру, якби не вуха, накривала б його мініатюрну голову аж до підборіддя. Дві мутні окуляризовані бульки замість очей, маленький ніс, що до болі нагадував піську, рот – щілина з неповним набором чорнезних кривезних зубів. До комплекту додавалися легка шизофренічна посмішка та потужний сморід. Загалом, сказати, що Коля Путін був той іще красень – не сказати нічого. Мене пересмикувало від самої думки про те, що колись йому видадуть автомат і я буду повзати в темряві поруч із цим гідроцефалом.

Колю взяли в армію помилково, поплутавши якісь папери у військкоматі. Навіть не звернули увагу на його страшну короткозорість. Нікого не цікавило, що він читає тільки перший ряд в офтальмологічній таблиці, і Коля загримів у військо з лінзами, в які можна було роздивлятися процес ділення клітини. Коля Путін стояв у коридорі та чекав команди на вихід. А може, то я думав, що він чекав команди, а насправді він так жив, не особливо роздумуючи над тим, що буде за хвилину. Автомат Коля тримав, направивши дуло на людей, які пили за столом чай. Вони були спокійні, бо сиділи до нього спинами. Я одягнувся, разводящій – чувак, який розводив нас по точках, – щось пробубонів під ніс, і ми вийшли у слизьку підмосковну ніч, яка миттєво лизнула нас мокрим язиком по тілу, залізши навіть під одяг. Хвилин п’ятнадцять ми топтали болото в напрямку тої ржавої сучари, навколо якої треба було дві години ходити в надії, що хтось на неї нападе. Двох пацанів залишили на перших воротах, які відкривали до неї в’їзд із заходу. Ці ворота були на замку з часів, коли Сальвадор Далі кадрив Гарсіа Лорку на пляжах Фігуероса. Двох хлопців залишили біля вишки, на яку їм ще треба було залізти. Ми з Миколою-гідроцефалом були третьою парою, і нас залишили біля східних воріт. Через ті ворота можна було вийти на поле, де вдень паслися зо три десятки смішних рудих корівок із сусіднього села.

– Коля, ходім вмєстє, понял? – я спробував одразу перебрати владу та гарантувати собі безпеку.

– Вмєстє нєльзя, я хажу влєва, а ти – вправа, – прогугнявила куряча головка, зловісно блиснувши в темряві своїми діоптріями.

Мені відразу пригадалися всі фільми Брайана Клеменса, які йшли по двадцять хвилин, а потім три тижні був понос після кожного різкого звуку.

– Коля, бля, ходім вмєстє, поняла ти, дура хєрова?!

У відповідь він потопав своїми свинячими копитцями у протилежному напрямку, ігноруючи мої судорожні спроби врятувати своє та його сране життя. Темрява ковтнула цю недороблену купу біомаси та зімкнулася за нею, ніби двері електрички. Було чути тільки чавкання його кирзаків по болоті, а потім стихли й вони.

Через поле було видно ділянку залізниці Ленінград—Москва, по якій за пару хвилин мав промчати швидкий поїзд ЕР-200. Я любив дивитися на нього в темряві. Він завжди чомусь наближав мене до дому, маючи якусь магічну силу, якої мені в той момент бракувало. Подумки я сидів у його кабіні та нажимав на ручки, вдивляючись у драбину шпал, яка налітала на мене з шаленою швидкістю та пірнала вниз під електровоз. Він появився із-за лісу чітко о 2.12. До нього було зо два кілометри, і звук запізнювався на пару секунд від зображення. Довга сосиска з освітленими вікнами та загостреними носом і хвостом промчала видиму мені ділянку шляху і зникла за поворотом. Я любив промотувати потім у пам’яті ці двадцять секунд, які я міг його спостерігати, та смакувати нові й нові дрібнички, що випливали в уяві. Часом здавалося, що у вікні тамбуру я роздивився лице якогось кадра, котрий докурював стрільнуту в провідника папіроску та шкірився в темряву тільки йому зрозумілою посмішкою. А часом я був певний, що бачив, як на верхній поличці товклися двоє молодих людей, натягуючи на себе неслухняне вогке покривало, яке зісковзувало з них і падало на старого професора, який мучився і не міг заснути від бушуючих нагорі емоцій.

– Стой кто ідіот! – розлетілось у повітрі змішане із залізним шурхотом коліс поїзда і розбило політ моїх фантазій, як яйце, що вислизує з руки кухарки та залишає наглий слід на її махрових зайцях-тапочках.

– Ідіот кто! Стой! – автором цієї фрази міг бути тільки гідроцефальний напарник, я в тому не сумнівався.

Запитання пізнавального характеру, типу – хто

тут ідіот? За умови, що це було запитання. Якщо ж погроза, то, значить, хтось дав йому зрозуміти, що він – ідіот, а Коля не сильно із цим погоджувався. Поки я впрівав у пошуках третьої версії закодованої теми, Коля лежав у болотній калюжі та вів переговори з кущами, що зловісно похитувалися в темряві та махали на нього своїми руками-гілками, реально змушуючи підніматися в живіт два овальні шарики.

– Стой, стрелять буду, блять, сказал тебе же я, – хаотично складаючи в голові слова, воїн намагався паралельно розібратися з перезарядним механізмом карабіна Симонова, розмазуючи соплі по дупі гвинтівки та подумки картаючи себе дурного, бо коли капітан Скворцов розказував, як розбирати та збирати карабін, а також як із нього стріляти, Коля під партою роздивлявся порнушні фотки, які йому прислав із Новгорода такий самий, як він, брат-дебіл. Нарешті, задубілі руки, скоріше від страху, ніж від чогось іншого, перезарядили клятий механізм. Коля пчихнув, перднув і кашлянув одночасно, потягнув за спуск, і скорострільний карабін Симонова харкнув вогнем. У бік кущів полетіла бездушна куля розміром із цвях, яким прибивають рейку до шпал, а Колю фігануло прикладом об паркан із колючого дроту, до якого він був обернений сракою. Я подумки прокляв того, хто видав придурку патрони, і почав відчувати себе випускником Новояворівської школи камікадзе на випускному екзамені.