Текст книги "Повне зібрання творів"

Автор книги: Андрій Кузьменко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 20 страниц)

– Ліпше приймати рішення по мірі того, як виникає необхідність, а не наперед, – заспокоїв я сам себе такою аксіомою і проїхав пів-Польщі на автоматі, не розуміючи, як мені це вдалося. За всю дорогу я прекрасно поснідав, пообідав і повечеряв шоколадним батончиком і тим самим позбавив себе неприємності зупинятися в дорозі попісяти і покакати, тим самим нещадно гаючи дорогоцінний час, якого в мене в принципі до голодної смерті було ще доооооооооо… херіща. Я зупинився в селі Суфчин перед Жешувом, до якого мені чудом вистачило пального, позаяк їхав я, дякуючи победовській закалці, в основному, накатом. Заїхав на гору – виключив мотор, з’їхав з гори – включив мотор. У селі Суфчин біля автобусної зупинки з надписом «Лірой» був шрот, на якому продавалося як ліпше, так і звичайне беушне автомобільне гімно, що притарабанили передбачливі поляки з Заходу. Я став перед воротами і зайшов у двір будинку. Зненацька до мене підбіг пес, завбільшки з коня Пржевальського. Я проігнорував його присутність, що зламало його псячу логіку: втікають – доганяй. Питання постало тепер по-інакшому: послали – йди на. Пес потребував довгих століть свого роду, щоби його мозок був спроможний реагувати адекватно на такі проблеми. Позаяк цей багаж знань був у нього відсутній, пес підібгав свій кінський хвіст і потрусив целюлітною сракою у величезну утеплену будку, в якій з радістю б зажив і я. Господар, в шльопках, вирулив на середину подвір’я, з подивом глянув на собаку, а потім на мене: – Як ти єще жиєш? – привітався він.

– Он мнє хиба покохав, – привітався я.

– Цо ти тутай шукаш? – спитав він.

– Я спшедає опони, бардзо добре опони, – відповів я.

– Покаж, – попросив він.

Я показав чотири офіґенних колеса від «джипа», шістнадцятого радіуса, з німецької мусорки.

– Я п’єрдолє! – крикнув не то від захвату, не то від обурення власник звалки. – Дає ці за то по 30 звотих за ково.

Сто двадцять злотих в сумі – просто гігантські бабки за продаж сміття. Щоб він не передумав, я вихопив у нього з руки сотку і, поки він пішов за двадцяткою до хати, я переліз через його пса, заскочив у машину і з радості збився з курсу, приїхавши на наш кордон на годину пізніше. Була страшенна мряка, і така ж жахлива черга чекала на в’їзд до митниці. Я виліз, витягуючи свою хвору ногу, ніби окремий предмет, і пішов прогулятись, якщо мою ходу можна було гак назвати. Якщо б це був день, люди в машинах накидали б мені копійок, думаючи, що я просто інвалід, який шкаляє гроші на життя. Нарахувавши двісті десять машин до шлагбауму, який ми пару тижнів тому чуть не знесли разом з Бардом, я повернувся до місця, де залишив, свою.

– Вас прівєтствує Рава-Руска, – сказав мені штемнок, який сидів на капоті мого «опеля» в компанії ще чотирьох баранів, які жували соплі і курили, збагачуючи свої смакові відчуття.

Вони обступили машину і через вікна встигли проаналізувати весь її внутрішній вміст, який для них являв неабиякий інтерес.

«– Рекет, – проскочило в мене в голові. То ж треба було перший раз за життя їх зустріти, за десять метрів до дому і з повним багажником барахла. Люди в поближчих машинах активно робили вигляд, що вони сплять, косячи очима з-під шапок у мій бік і чекаючи розправи».

– Што вєзьом? – запитав хамовитий рагуль, який довго шморгав носом і якраз проковтнув всю жувачку, яку натягнув зі своєї носоглотки.

– А тобі шо до того? – борзо почав я, бо починати неборзо не було змісту.

– Ти на кантролє в люблінско-львовской брігаде. Ми тута атвечаєм за праєзд, і ти должен нам заплатіть двесті злотих, поал? – Рагуль, який ковтнув шмарки, ще раз спробував щось видобути зі своїх надр, але, видно, наступний кавалок соплів перекрив йому доступ кисню, і він за секунду посинів, потім, судорожно хапаючи повітря, харкнув тим добром на землю і попав собі на ногу. Витерши то всьо об траву, він намочив собі штанину чуть не до коліна і виглядав так дуже грозно, ніби обісцяний.

– Я не маю грошей, – ламаючи їхні плани, відрізав я.

– Гада давай таварам, – втикнувся той, що заговорив першим.

– Який то товар в пизду! То ж мусор зі звалки, хлопці, – зауважив їм я.

– Хлопці в мами на городі. Ми – ПАЦАНИ! – гордо поправив мене маленький рагулик, який жер сємки і курив одночасно, запльовуючи лушпайками три машини в радіусі.

– То ж МУСОР, пацани, – поправився я.

– Відкривай, кароче, багажнік – ми втикньом, шо то за мусар, – наказав мені їхній бос, який сидів на капоті.

Я в розстроєних чувствах відкрив багажник, і вони почали ритися, як опариші в гімні, в моєму багатстві.

– О, тєлєвізар нєхілий, – показав той, що чуть не вдавився соплями, на тєлік з обрізаним штекером. Потім, через пару днів, до Новоеврейська докотиться слушок, що згоріла хата в одного бандюка з Рави-Руської, від того, що вибухнув телевізор, який він притарабанив додому. В той момент, коли срака його була надворі, а ніс з граблями торчав у моїх речах в багажнику, він не знав, що такий кінець чекає всіх, хто включає викинутий тєлік з відрізаним шнуром. Слава Богу, що він позбавив мене приємності – випробувати це на собі. Наш дім на «Героїв УПА», номер 5 в Новоєврейську не пробачив би мені найбільшого пожару в історії нашого міста. Мене би повішали на сосні на в’їзді зі Львова замість знака «Новоєврейськ».

За телевізором пішов утюг, магнітофон і всі інші прибамбаси. Рагулі тягнули з машини абсолютно всьо, вичистивши її дотла, як вилизує тарілку з салатом олів’є голодний пес.

Перегрузивши крам до себе в кончений «форд-транзит», вони збиралися було гордо від’їхати, але я перегородив їм дорогу і сказав:

– Гей, хлопці-пацани, ви такі круті дядьки і втікаєте. Ви ж обіцяли провести мене без черги? І

шо тепер?

Бандюки застигли в своїх дурнуватих позах з бичками в роті. Навколо на дорозі стояла маса людей, яка чула мою промову. Ніхто з рагулів не обіцяв мені проїзду без черги, але про це знав тільки я. Всі ж інші подумали, що ми уклали з ними угоду. Їхній імідж був на грані провалу. Якщо вони поїдуть, слава про їхній негідний вчинок розійдеться по народу і їм перестануть платити. Бос сплюнув бичок на землю і, розуміючи, що треба вийти з цього КРАСІВО, підійшов до мене і прошипів: – Да-да, малиш, зара’ всьо парєшаєм. – При цьому подивившись на мене поглядом, переповненим любові, поваги і розуміння.

– Падаждіте тута, пацани, я перебазарю з пагранцом, – сказав він офіґевшим бандюкам, які не могли вийти зі ступору і торчали на місці. Можливо, сьогодні вони продовжують розбирати цю історію на заняттях з практичної тактики зі своїми послідовниками, які контролюють дорогу Львів—Люблін, але щось мені підказує, що вони підгортають гній на городах Рави-Руської або мішають бетон на будовах Конча-Заспи.

Бос повернувся хвилин через п’ять:

– Малий, я еду впєрьод, а ти за мной, понял? Возлє пагранца ми тєбя аставім, він пра всьо в курсе.

І він дійсно був «в курсі». Вони побоялися мене кинути на очах українського народу, який дибав за всім, що відбувається. Я переїхав на наш бік, до мене підійшов усміхнений Федя і переможним тоном завив, що мій «опель» не може бути розмитнений, згідно із законом, який вступив у силу ВЧОРА, позаяк він старший десяти років. Я відчув, що я, нарешті, дома, полегшено зітхнув і, оформивши транзит у Казахстан, поїхав у Новоєврейськ. За воротами митниці мене чекала делегація: Барбара, Лесик, Вовчик і Скряба. Вони торчали тут вже сім годин і переживали, і я це відчував. Лесик докурював останню сигарету з трьох пачок, які вони взяли з собою, як я намалювався на обрії. Сльози не змивалися двірниками «Опеля», бо текли вони з моїх очей. Я пригальмував біля них і відкрив праві дверцята.

– Сідайте, банда! – махнув я їм рукою.

– Зара, зара, тільки перекурим, – сказав у відповідь Вовчик і смачно затягнувся.

«Я, паштет і армія»

Глава І. «Початок дурдома»

Старий покоцаний тролейбус громихав по ранковому Петрозаводську, і водій відчував себе господарем цього безлюдного сонного міста. Морозні порожні вулиці ковтали його рогату машину та несли її в невідоме, як несе по трубах какашку, яка поняття не має – де, врешті-решт, винирне. Шофер з гидливим виразом обличчя курив першу ранкову сигаретку. Його чудо-машина тарахкотіла на кожній ямці, ніби списана в запас пральна машина «Вятка», яка в режимі сушки збивала сейсмологів з пантелику, а він дивився на світ через широкий телевізор вікна та уявляв себе Колумбом, який пронизає океанські простори в надії відкрити тут, посеред спального району, якусь там Індію чи Мальдіви.

Я сидів на холодній сідушці, бо нічия дупа не встигла розігріти її до мене. Тролейбус віз водія кудись в романтичне незвідане, а мене, сука, – у військкомат. Мені завжди везло на паранормальні явища, і цього разу я потрапив у число лузерів, яких загребли в армію прямо з інституту. Водій так задумався над своїм відповідальним ділом – відкрити для людства новий шмат суші серед облуплених «хрущовок», що забув тормознути на зупинці, і я прочалапав по холодному мокрому асфальту зайвий кілометр. Потім я буду вдячний йому за цей останній кілометр ВОЛІ. Але тепер я плівся вулицею, тягнув величезну сумку, напхану всяким непотрібним мотлохом, який поклали мені мама з татком, віддаючи сина напрокат державі на два роки, за сім рублів в місяць.

Насправді вони боялися більше, ніж я. Я не боявся взагалі, бо проводи у стінах нашої общаги йшли другий тиждень, і часто в воєнкомат зранку їхали ті персонажі, на яких там не чекали. В Афганістані йшла війна, і ніхто не знав – куди кого пошлють. Мене ж гризла тільки проблема холоду. Бо я ненавиджу холод. Але знаю чувачка, який його любить. Це – Хасан, картавий татарський долбограй із зачіскою, як стара кроляча шапка, який жив і вчився зі мною на першому курсі універа. Татарин за національністю та придурок по гороскопу, він завжди витворяв нелогічні та глибоко антигуманні вчинки.

Так, повертаючись з блядок, він запізнився в гуртожиток і змусив двох бомжів, які спали біля батареї на вокзалі, принести звідкись довжелезну металічну драбину та приставити її до підвіконника на четвертому поверсі. Хасан зайшов по ній в кімнату пішки, як Ленін на броньовичок, підігрітий якоюсь гидотою, що смерділа на квартал навколо, як згоріле зчеплення. Приглушений вокал замерзлого татарського ідіота змусив тоді мене голого відкрити настіж вікно й повіддирати клейкі смужки, які свого часу ми ліпили довго та нудно, щоб на вулицю не втікало тепло. Назавтра бригада пожежників, у кількості восьми кремезних чоловіків, знайшла свою викрадену драбину, але не змогла її підняти. Сам Хасан зачудовано дивився на них із вікна нашої кімнати, струшував попіл у склянку з чаєм, у якій чомусь плавала моя шкарпетка.

Я вперся у ворота воєнкомату та останній раз глянув на світ за своїми плечима. Боже, який же він красивий! Ти починаєш розуміти багато елементарних речей тільки в армії. І хоча б для того треба туди потрапити – аби навчитись цінувати те, на що ми не звертаємо увагу на гражданці. Наприклад, повагу. З першого дня армії ти дорівнюєш нулю і саме від нього починаєш піднімати свою ціну в очах оточуючих тебе персонажів.

– Прізивнік, бля-на. Ка мнє бєггом марш! – таким голосом могла кричати тільки людина, що потрапила під поїзд.

– Я, шо лі? – знизав я плечима та подивився на крикуна-прапорщика, який виглядав так, ніби був в армії довше, ніж існувала сама армія. Навіть на відстані було видно, як його вуса, пожовтілі від тонн нікотину, настовбурчувалися при кожному слові. Мене знудило від раптової думки, що прапор мусить кожен день облизувати ту страшну жовту волосню. Цікаво, яка флора і фауна може там мешкати?

– Шо лі – у тьоті Олі! Ти, засранєц, ка мнє, бєггам! – знову верескнув він, і мені не залишалося нічого іншого, як підскоком пораненої в сраку антилопи погнати до нього.

– Брасай сумку, нах, і пашол убірать лістья, понял, нах? – То було моє перше бойове завдання. Захист Батьківщини треба було почати з граблями в руках. Я покрутив головою в пошуках місця, куди кинути свої речі, але дістав від прапора підзатильник. І був би заробив ще смачний копняк під сраку, якби не моє спортивно-волейбольне минуле. Крутнувши попою, як моделька на подіумі, я вивернувся з-під блискучої подачі, гідної старіка Бекхема, кинув кудись торбу і погнав за інструментом.

– Вот так, нах! – почув я задоволене за спиною. За будинком воєнкомата стояла стара стодола, в

якій сидів зашмуляний старшина-сверхсрочник і ліниво спостерігав за тим, як облізлий пес наярює кола, намагаючись зловити зубами свій хвіст.

– Мєня паслалі лістья убірать, – звернувся я до старшини.

– А я прі чьом? Убірай, нах, – видно було, що старшина косить під прапора і повторює його методику спілкування.

– Так граблі дайте, – попросив я.

– З граблямі каждий смагьот, а ти так папробуй, сказав він і заржав жовтозубою либою здохлої нутрії.

– Пішов до сраки, – з привітною посмішкою сказав я в надії, що старшина не врубається.

– Посрать – то сході, канєшна! – не відводячи погляду від собаки, побажав він мені.

Я закарбував перше армійське правило. Накази можна не виконувати, якщо грамотно від них відмазатися. Я зайшов за кут будинку, де від прапорщика ничкувалися ще з десять побритих на синій туман пацанів. Один, типу бувалий, розказував їм на ходу придумані ним самим історії.

– І майор, карочє, бєрьот єво за рага, і хєрачіт кулаком па балдє.

– А тот чьо? – з відкритим від страху та подиву ротом спитався довгий худезний хлопець із прищавим, як у жаби, лицем.

– А тот ржот, карочє, і майора па яйцам ка-а-ак засандаліт! Майор падаєт на калєні, а Сєрьога, єво Сєрьога звалі, фуражку снял і в кусти – фігась.

– Во дайот! – вклинився в розмову ще один, з естонським акцентом та абсолютно білими бровами – напевно, карел.

– Да я атвєчяю! А тут патруль падбєгаєт і етава Сєрьогу за рукі хватать. А он ім – казли, паламайтєсь, а нє то я вас паламаю. І начінаєт раскручівать. А ані на руках павіслі, атпустіть баятца. Он падашол і аб столб іх ка-а-ак далбаньот – ета цирк, я атвєчяю.

– Так а дє он сєйчас, а? – знову відкрив рот жабомордий чахлик.

– В дєзбат упьорлі, лєт на дєсять, – закурюючи сказав бувалий таким тоном, ніби йому прийшла повістка в ГУЛАГ, але він обіцяв, «шо всєх найдьот і убйот нах бля». – Майор до сіх пор пісклява разгаваріваєт. Відна, маракаси ваабще нахрен патєрял.

Я підсів до них, витягнув сигаретку, і всі, як по команді, простягнули руки.

– Закурім, браток? – озвучив загальне бажання самий покоцаний серед них.

– Курі, народ, – я простягнув їм пачку і зрозумів правило друге: якщо хочеш купляти блок на день махай сигаретами у всіх на виду. Моя пачка швиденько схудла, за останню взявся жабомордий.

– Паслєднюю не бєрут, – розстроєно сказав він. Я віддав йому свій бичок.

– Тєбя куда, брат? – спитав бувалий.

– Не знаю, а вас?

– Я в Афган хачу, прасітца буду, – гордо сказав він, і лиця у всіх витягнулися, як у коня, який замість вівса хапонув скловати.

– Распрєдєлять после абєда абєщалі, – сказав карел.

– Ти аткуда знаєш? – спитав жабомордий.

– Да, слишал, тут капітан адін гаваріл, дєсантнік вродє.

– Хєр он, а не дєсантнік, ти личкі відєл? – презирливо обрубав бувалий.

– Не, не відєл. А чьо?

– Да он стройбат, йоптіть. Лопата – друг салдата, – бувалий чвиркнув слиною через зуби та влучив собі на штани.

– А мєня в артілєрію запісалі – уєжжаєм через два часа, – виступив ще один пацанчик, дуже клаповухий.

– Да, у тя уши артілєрійскіє, – вставив бувалий, прям Суворов, нах!

Народ радісно заржав.

– А я на трі года залєтєл, пацани, – обізвався гарно складений хлопчина десь із-під Кємі, – в морфлот запісалі.

– Нє хєр била на турнікє вісєть, ані туда всєх здарових грєбут, – заявив самий покоцаний, і всі закивали головами.

Мені імпонував той факт, що я не довисівся на турніку до морської піхоти, але десь в душі шкодував, що не буду бачити моря ще мінімум два роки.

Так ми просиділи з годинку, і раптом завив, розколюючи повітря та щось в низу живота, звук сирени. Вона сповіщала про початок торгів. Тобто офіцери, які приїхали за новобранцями, мали вибирати собі поповнення. Вся компанія підвелася на ноги, а покоцаний, ще раз чвиркнувши, сказав:

– Ну, чьо, браткі, может услишитє када пра Шестапалава Андрюху. Так ета – я!

Всі відправилися в бік будинку військкомату. На вулиці була противна карельська весна. Взагалі, вона там дуже коротка. Зима переходить відразу в літо, моментально, хвилин за десять. Нам дали майже екстерном здати сесію, і тепер половина медичного факультету стирчала у військкоматі в очікуванні своєї подальшої долі. Я знайшов очима своїх пацанів з курсу та підгріб до них. Хасан був в колі хлопців і щось їм розказував.

– Пвівєт, Андвюш, а я пваспав, пвікінь? – не виговорюючи «Л» і «Р», Хасан усім спочатку видавався напрочуд мирним і чемним хлопцем.

– Буде дивно, якщо вони з твоїм діагнозом тебе додому не відпустять, – привітав я товариша.

– Насавая певегаводка, што лі? – наївно спитав він.

– Мозговая перегородка, – уточнив я.

Всі стояли, нервово покусуючи губи та перебираючи в кишенях штанів свої замерзлі шарики.

– Міхайлов Степан Стєпанич! – рвонув голосом тишу воєнний дядько з суворою репою. – Курск, артілєрія! – оголосив він призначення.

– Хуйналайнєн Тойво Айвовіч – Архангєльск, связь.

– Я – Куйналяйнен, – спробував поправити дядьку білобровий карел.

– Адін хрен – Архангєльск, связь, – відрізав дядя воєнний.

– Хамідулін Хасан Абайдиловіч, – через якусь секунду закричав він в юрбу принишклих бритоголових пацанів. – Абалдуєвіч, йопті нах!

Хасана випхали на середину потрісканого від пережитих бід воєнкоматівського плацу. Він шморгнув плоским, як пательня, носом і сказав:

– Я папвасів би нє кавєвкать ім’я маєво папи!

– Малчать, нах! ШМАС, Вишній Валачьок, – зарубав його амбітні прояви «красний командир».

ШМАС – означав школу молодих авіаційних спеціалістів. Чому вони молоді, було зрозуміло, але чому авіаційні – ніхто за два роки так і не розібрався, бо 99 із 100 випускників літака до

дємбєля так і не бачили.

– Шестапалав Андрєй Мамоновіч, – покликав воєнком після того, як Хасана з виглядом рабині Ізаури поставили на протилежний бік плацу, до групи, що формувалася на від’їзд до учєбки.

– Я! – бувалий гордо випер груди та вискочив уперед на три кроки, ледь не роздавивши офіцера.

– Стройбат, Воркута!

– Ви чьо, таваріщ камандір, я же в Афган прасілся!

– Лапату на плєчьо – марш! Разгаворчікі, нах!

Плац заржав дешевим сміхом масовки районної театральної студії. Бідний Шестопалов з видом розстріляного декабриста пішов до групки стройбатівців, навіть проігнорувавши свої тельбухи, які залишилися лежати на холодному плацу.

– Кузьменка Андрєй Віктаричь, – розрубав тишу вокал того ж оратора.

Я голосно відізвався та подумав, чи добре зробив, що сів зранку на той тролейбус. Адже купа моїх колег пісяли й какали під себе в лікарнях та успішно відмазувалися від священного обов’язку. Пісяти під себе я вмів, але останній раз робив то ще в садочку. А вчитися наново не хотів, бо, кажуть, можна звикнути. Отже, я доволі легко договорився сам із собою та зробив крок уперед.

– ШМАС, Вишній Валачьок! – гаркнув командир, і я потеліпався в бік тієї ж групки, де був Хасан.

Нас було чоловік зо тридцять, двадцять із них – мої однокурсники. Своя «контора» – то вже легше, ніж чужі. Хасан відразу почувся у своїй тарілці й заступив роль бувалого.

– Вебята, я вам скажу, павєзво нам, – почав він свою нескінченну пісню татарського кочового бандуриста. – І с павашутам папвигаєм, і в іствєбітєлях палєтаєм. Может, даже на авіаносєц пападьом! Мой папа васказивав, што вучших із ШМАС А забівают в дєсантуву.

– Хасан, тєбя развє што чучелом на іспитанія парашутов возьмут! – з-за Хасанової спини з’явився Льоша Давидов, який вчився з нами на курсі. Довжелезний ленінградський козак, з побритою головою він виглядав, як згорілий сірничок, одягнутий у спортивну форму, та фонтанував плоским гумором ленінградського пролетаріату.

– Льоша, я вєдь магу абідєцца! – ображений Хасан закусив нижню губу та став подібний на бобра. – Пвідувок! Пасмотвім, как із тєбя сєвжанти дувь тваю павибівают.

Ми потрапили до великого обшарпаного залу із двоярусними нарами під стінами.

– Во, бля, нє думал, шо в зонє спать буду, – сказав хтось із толпи, яка ввалилася всередину і нагадувала скоріше полонених німців, ніж бравих вояків Радянської армії, яких щонеділі показують у програмі «Служу Савєцкаму Саюзу».

Нари мали метрів з десять в ширину. На них з успіхом можна б було знімати порношедеври, але тут були виключно чоловіки, а в той час жанр «хлопці з хлопцями» ще не набув нинішнього апофеозу. Тому інакшого застосування, як просто валятися, ніхто не винайшов. Дуже швидко виявилося, що конструктор тих нар видумав їх таким чином, що лежати довше десяти хвилин на них було неможливо – спина спочатку боліла, а потім взагалі втрачала чутливість. На п’ятнадцятій хвилині починали відніматися руки. Ще пару хвилин, і ти вже був готовий видати державну таємницю, але оскільки нічого не знав, то простіше було встати і більше не мучитись. Тут же хтось інший займав вакантну посаду, а потім так само злізав із майже паралізованими спиною, руками й ногами. Основне питання було – чим би ще зайнятися?

Армія починалася, події розгортались із завидною швидкістю. До кінця дня я зробив аж дві (!) справи – уникнув прибирання листя й повалявся на нарах. Зараз я був на порозі виконання третьої задачі, стоячи в довжелезній черзі в одну-єдину туалетну кабінку, де можна було скинути назбиране за добу зло. Пісуарів там була величезна купа, а от сидяча позиція чомусь тільки одна. Хлопці мучилися, гамуючи сили природи, які рвалися назовні. Хтось присів біля стінки, затискаючи свою духовку п’яткою. Хтось, менш гнучкий, просто притиснувся нею до дверної

ручки.

З кабінки долітали звуки камчатських гейзерів, які бухкали газами із земних надр, альпійських лавин, які змітали все живе на своєму шляху, і часом прострілювали короткі бульки пірнаючих в воду камінців. Романтична атмосфера підтримувалася ще й відповідними запахами, що заповнили забитий людьми коридор і сусідні з ним приміщення. Кожен із присутніх в черзі нещасних не збирався покинути її навіть для перекуру, бо ризикував потім знову замкнути довжелезний людський ланцюг. Мій власний шланг гідравлічного приводу також тріскався. Ніколи в житті я так гостро не відчував важливість цієї проблеми, як зараз, у воєнкоматівському толчку.

– Рєбята, єслі ви мєня нє прапустітє, я абасрусь сам і вас абасру! – закричав якийсь леґінь у хвості нашого параду.

– Схаваєш патом, – відповів здоровенний боксер Ігарьок, навіть не повертаючи голови в бік голосу.

– Значіт, нє пустіте, ну і ладна… – страждалець побіг на вулицю з явною ціллю зробити купу десь в корчах на території.

Черга рухалася повільно, і кожен із нас мав час подумати або пригадати в лице все своє генеалогічне дерево. Я не був винятком, і в моїй пам’яті невидимі руки також перебирали запилені відеокасети з документальними фільмами за скромної участі моїх предків, друзів і знайомих. І тільки я згадав про Хасана, а я завжди про нього згадував, коли хотів у туалет, моментально на екрані переглядової кімнати, десь там всередині мого черепа, пішла стрічка про наші колгоспні будні – в селі їхала, на кордоні з фінами. Я тоді здурив бідного татарина, а я дурив його постійно, бо він народився для того, щоб його хтось дурив. Я показав йому переговорний пристрій, який був прикріплений до сосни у вузесенькій лісопосадці на випадок, якщо хтось із місцевих зауважить порушника кордону – щоб відразу повідомити на заставу. Апарат був представлений мною як телефонний переговорний пункт для віддалених периферійних районів: аби люди не їхали в райцентр на пошту, їм прямо на сосні примайстрували переговорку.

Хасан зробив вигляд, що не дуже повірив, але все було прямо навпаки. Щойно ми повернулися на поле (а в посадку ми бігали, щоб не заміновувати територію, на якій збирали картоплю), Хасан підтюпцем рвонув назад. Я швиденько зібрав групу охочих поржати з чужої біди, благо таких на медфакультеті завжди було досить, і ми відправилися вслід за ним. Татарський зв’язковий зробив все, як я сказав: він натиснув на кнопку мікрофона, дочекався відповіді і заговорив: – Альо, с вамі гававіт Хамідулін Хасан. Ви што-та нє понялі, я – нє Хам, фамілія моя – Хамідулін. Я хатєв би заказать пєвєгавови с Лєнінгвадам. Какая вазніца, кто там дома – я с адінакавай вадастью пагававю с любим, кто твубку вазьмьот.

На другому кінці дроту знали, що на полі працюють студенти, й розцінили Хасанове звернення, як невдалий тупий жарт. Вони тягнули час для приїзду на місце оперативної машини, і діалог тривав далі.

– Да, Петвапававская набєвєжная твідцать восемь. Пєт-ва-па-ва-вская, как вам єщьо аб’ясніть? Тєвєфон – твіста тві, два-пять, два-тві. Тві, я гававю. Тві. Ну, што ви такіє гвухіє там все? Папа кєм ваботаєт? А какая вам вазніца, кєм ваботаєт мой папа. Он в тєатвє ваботаєт. Адміністватавам. Ад-мі-ні-ства-та-вам!

За нашими спинами почувся звук машини. Бобік із прикордонниками на борту різвенько в’їхав у посадку, і з його дверей вискочили шість підтягнутих пацанів з автоматами й вівчаркою і видимою охотою розбавити свої чорно-білі будні. Хасан дістав прикладом по спині і був закинутий у багажник. Вівчарка понюхала в нього між ногами та радісно лизнула його в ніс, напевно, зраділа появі подружки. Перед наші очі Хасан з’явився лише через три дні. Жарт був із категорії негуманних, але запам’ятався надовго. Я дякував долі, що хлопці з бобіка не побачили нас, бо тоді компанія в вівчарки була би значно більшою…

Коли на екрані доходила остання сцена драми в соснах, в мене на обличчі, напевно, розпливлася довольна либа. Аж тут мене штовхнув у спину похмурий двометровий дядя:

– Ти ржать ілі срать сюда прішол? Давай, баєц, двігай задом.

Від тих приємних спогадів я, чесно кажучи, аж перехотів. Тепер треба було або йти до туалету та імітувати акт облегшення від гріхів чревоугіддя, або відмовлятися від того щастя. Я – не актор, і мені б ніхто не повірив. Тому я відмовився та посунув назад до зали з нарами. Моя спина ловила на собі здивовані погляди новобранців: – Він був так близько. Ідіот.

Я не ідіот. Просто в мене є легка залежність фізіологічних процесів від психологічного стану. Рідко хто хоче в туалет у той момент, коли дивиться в кінотеатрі цікавий фільм. І мені настільки реально висвітлився цей фільм із Хасаном, що підсвідомість дала відбій попередній команді. Але пояснювати предмет своєї залежності різношерстому колу новобранців було справою, як мінімум, невдячною, і я не став цього робити. Хоча був переконаний, що та сама підсвідомість з такою ж легкістю як відмінила, може цей наказ дати знову. І, звісно, в самий несприятливий момент.

Я ліг на випадково звільнені кимось нари і почав роздивлятися на стелі дивну картинку. Миттєвий аналіз говорив про те, що хтось харкнув на стіну, слина там зависла, і зараз вона розм’якшувала вапно і творила з нього гіпсоподібну липку масу, яка мальовничо звисала вниз, як сталагміт у печері Шоранш на півдні Франції. Поки я розмислював над цим об’єктом, який неочікувано та агресивно з’явився в моєму житті, до казарми влетів жовтовусий прапор, тримаючи за вухо того піжона, що пробував пробитися в наш Байконур без черги: – Строіцца!

Усі присутні, як отара відібраних баранів, створили щось на кшталт строю. За той час, що ми вошкалися, ворог міг би встигнути захопити всю країну та пройти по Красній площі переможним парадом.

– Строіцца, нах! Бистреє, духі!

Коли всі були на ногах, прапор звернувся до нас:

– Ета мрась, каторую я держу в рукє, нах, – він кивнув на піжона, який стояв поруч, скорчений від болю та сорому, – насрала на плацу, нах!

– Я не дабєжал да кустов, ані не пустілі, – мявкав у своє виправдання піжон, тикаючи в нашу безформену масу чорним нігтем.

– Срать нада в параше, нах, ти понял? А на плацу нада хадіть, бля-нах, і чеканіть страєвой шаг, нах, ти понял?

– Да понял, – мекнув піжон.

– Атставіть «да»! Ти понял, нах-бля?!

– Так точно, понял.

– Щас за то, што ваш сопрізивнік іспортіл плац, ви все ідьотє єво мить, нах. Штоп блєстєл, нах, как йолка, йопті-нах!

Ніхто не уявляв, як має блищати ялинка, але перепитувати не стали, щоб не змусили мити ялинку, аби вона блистіла, як плац. Це було би значно складніше. В одну секунду ми стали акторами театру абсурду. Хтось один наклав купу, а всі мають за це відповідати.

– Р-р-равняйсь, смі-і-ірна! – не чекаючи виконання наказу, прапор виганяв всіх на двір. – Бєго-о-ом, марш!

Усі пострибали, як крілики, яких перший раз у житті випустили з клітки просмердітися на траву, поки господар почистить їхню засрану комуналку. Ніхто не наважився противитися несправедливості з отупілими фейсами всі висипали на плац, ніби переповнені бажанням помити всю планету від чужих какашок. Сам піжон, серлива гадина, мав сидіти біля входу до казарми та спостерігати за процесом натирання центральної площі воєнкомату.

– Вот вєть казьов. Вучше би єво запустілі в павашу, чєм щас тута девмо чужоє вилізивать, – почувся десь поруч не адресований нікому спіч Хасана.

– Равняйсь, на пєрвий-втарой р-р-ращітайсь! – на цей раз нами вже командував туберкульозного виду чахлик, подібний на медузу, яка настирливо лізе з вашого носу і заставляє вас постійно шморгати, щоб вона не дістала аж до пояса.

Ми порахувалися та почали терти: перші – зліва направо, а другі – їм назустріч. Великий тактик був відчутно гордий тим, що розгорнув таку масштабну операцію на території воєнкомату, де останній раз військові дії були в момент, коли п’яні будівельники, які крили дах, били водія бетономішалки, котрий роздавив машиною їхню роздягалку. Плац був розміром з тенісний корт, а нас – десь із півсотні.

– Тщатєльнєє трьом, тщатєльнєє! – кричав шмарок смішним пісклявим вокалом, зривався на фальцет, завченим рухом чухав свою засалену міжногу, а в перервах задоволено позіхав.

Новобранці стояли рачки й ретельно, з виглядом висококваліфікованих фахівців з натирання, слинили хустинки та розтирали їх об асфальт. Можна ще довго розписувати цю історію в деталях, але, думаю, ті з читачів, хто зараз має в одній руці бутерброд з ікрою, а в іншій – чашечку амерікано, відмовились би від них до кінця життя.

Закінчилася історія досить мирно. Силою сотні сильних молодих рук какашка була успішно ліквідована з лиця землі, й ніхто особливо не постраждав, бо закінчувався день і близився час нашої відправки – до війська.

Моя свідомість прокинулася вже у вагоні від думки про те, скільки живих істот і в яких позах може транспортувати цей засіб пересування. Плацкартний вагон поїзду Петрозаводськ—Ленінград був уособленням камасутри. Люди були переплетені шиями, руками, ногами, мішками, шкарпетками, штанами та іншими речами й частинами тіла. У вагоні був страшенний дубак, останній раз пічка тут працювала, напевно, як ховали Сталіна. Підозрюю, що весь інший час вона служила експонатом у музеї найдебільніших людських винаходів. І шкода, що разом із системою своїх непрацюючих труб вона займала 70 процентів об’єму вагона. Народ грівся, як тільки міг. Соплі лилися, капали й лізли з носів в усіх неймовірних напрямах і ракурсах. То була елементарна захисна реакція організму, і через дві години всі триста чоловік, якими натрамфували цей катафалк, шморгала, пчихала та кашляла так, що потяг підскакував, як щур на батуті. Чому щур? Тому, що цей поїзд до того всього ще й смердів. Усі салаги почали діставати із мішків те, що вціліло після воєнкомату. Молоді шлунки були в стані перетерти й камінь, але деякі з напоїв, представлені для загальної дегустації, були настільки вишуканими, що половина з дегустаторів відправилася ригати по тамбурах. Звідтам вони верталися зі святковими слідами вінегрету на штанах, і по цій ознаці можна було відслідковувати – хто вже ходив – «курити». Капітан Скворцов, який мав за нами наглядати і тримати військову дисципліну, відкрив сезон першим. Ми його побачили вже на пероні станції Вишній Волочок наступного ранку. Він стояв зелений і голосно ікав. Перед тим він навіть намагався залити ікавку пивом, але в нього нічого не вийшло.