Текст книги "Повне зібрання творів"

Автор книги: Андрій Кузьменко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 20 страниц)

– Я же вам, бляді, гаваріл: нє уйдьотє – утоплю, а ви што, бляді, нє ушлі, іду топіть, – Рома голосом Лєвітана відчитував двох тих, якими жонглював: – Я, господа, готов завтра на слєдующій концерт ідті. Мєня, знаєте лі, завлєкла нєобичная довольно атмосфера нашего рандеву, і посєму, будете собіратса в слєдующій раз, не прємянітє позвать і мєня. Спасібо, молодиє люді, пожав він нам руки, – і вам, прєдставітєлі общєства плохіх манер і спьортого воздуха, тоже мерсі, – з цими словами Ромчик переїхав ще разок дрином по одному з трьох тіл, дав під сраку другому своїм вже далеко не весільним мештом, а я, не маючи сили махати руками, хотів просто махнути хлопцям на прощання головою, а попав третьому в ніс.

Через паркан ми перелізли легко, як коти. Вовчик із Вітьою в гаражі володіли оперативними даними чи черговий нас шукав вже, чи на хрен ми йому були потрібні. Побачивши нас в просвіті дверей, Вітя нахлобучив шапку-вушанку на очі і незмінним електронним вокалом закричав:

– Да вам піздєц, пацани, тут такой кіпіш, хавайся. – Він не вмів брехати і довго тримати інтригу, тому розплився в широченній простяцькій либі і тим же голосом з тією ж інтонацією прокричав наступне: – Да ви заєбалі уже, Рома, тєбє мама передачу прівєзла, а вас нєт і нєт, ми уже два часа самі жрьом.

Ромчика плечі почали підскакувати вверх, що означало самий мирний і комфортний на світі сміх, адресований своїм близьким друганам. Я ржав так само і ніяк не хотів повірити, що 15 хвилин тому ми могли б піти на дно холодної чужої річки, якби не велика дитина, яка легко розкидала пів-Калініна. З бічних дверей битовки вилізла темна фігура з фляшкою вина з чудернацькою етикеткою: – Да курва, точно Іспанія, Сєрвантєса только што встрєтіл тама вон, – Сємьонич махнув рукою в бік туалета, але наша компанія була нам дорожча. За Сервантесом ми не пішли.

Глава XIII. «Мій тато і ондатри»

Коли я мав років шість, майже кожні вихідні я ходив з татом на рибалку на озеро Барвінок, місто Новий Роздол, штат Монтана Львівської області. Романтично – спочатку на вєліку хвилин двадцять по дорозі, потім хвилин десять на вєліку по лісі, над водою, коряги торчать, ти всіх їх знаєш поіменно, об’їжджаєш акуратно, бо інакше можна таблом об дерево і з тим же вєліком позорно, на виду у інших туристів-алкоголіків фіганути у воду. Тато завжди чатував там зрання, з годинки п’ятої. З його насидженого місця, маленького кругленького півострова, апетитною змійкою вився димок смачненький, а в підсаці біля берега у водорослях драконами звивалися хвости гігантських карпів, тоді взагалі здавалося, що більше риби і на світі не буває. А потім уха, раки, тато з Васильовичом по 50 грам, в картішки, а я на весла – і ганяти по ничках і затонах великого водного ока на тілі косматого старого лісу.

До чого ця ваша сентиментальна сльозлива ремарка? – справедливо питає мене інтелігентний дядько з директорської ложі. – Ми ЗАПЛАТИЛИ ЗА ЖЕСТЬ! Кінчай сльозу вишибати.

Справедливе зауваження. Але в своє виправдання мушу сказати, що цей коротенький нарис був написаний для того, щоб дати можливість на повну відчути тісний зв’язок мого тата з природою. Він любив і любить її настільки, що риба могла зовсім не ловитися: головне – бути деталькою в її механізмі. Колись Васильович провалився під лід на зимовій рибалці, і тато, рятуючи його, півгодини лежав біля нього на льоді і бухав з ним коньяк, поки підспіла допомога. Я, натомість, зненавидів рибалку на все моє майбутнє – по причині частої присутності її в мої юні літа. Паралельно я зненавидів охоту, школу, музичну школу, волейбол, сусідку Свєтку з її піаніно, її брата Віталіка, який ламав мені машинки, а потім позичив і ніколи не віддасть 30 доларів, свою класну керівничку, її чоловіка, виїзди з нею на картоплю в колгосп і пальто, в якому вона круглорічно ходила. Тато ж, навпаки, будучи вихованим вулицями суворої післявоєнної країни з її особливими жорсткими правилами, жадно використовував будь-яку можливість злитися з природою воєдино: піонерські табори, піші походи через Карпати, вилазки на танці в незнайомому селі, самотня ночівля на полонині в палатці біля ведмежої берлоги, але ніколи в його послужному списку не було такої графи, як браконьєрство.

Цей пробіл в його біографії неочікувано виправив я з Борисом Борисовичем. Після декількох неофіційних візитів тата і мами в мій воєнний санаторій вони неабияк зблизилися з моїм шефом, але, будучи людьми інтелігентними і вихованими, всіляко маскували в собі силу своїх почуттів і вдяки. Боря був їм вдячний за мене, бо я тягнув на собі левову частину так званої «брудної» роботи, яка за 15 років служби горбом давила на його волелюбну душу. І батьки, в свою чергу, не могли натішитися наданою мені ББ можливістю – стати його вірним ад’ютантом. Прийшов момент відвертості десь аж на третій візит їх до мене. ББ дістав з-під свого диванчика заначечку у вигляді трофейного коньячка і розливав собі, мені і татові, аж поки не був перерваний криком своєї внутрішньої доброти: – Віктор Кузьміч, – неочікувано для самого себе випалив він, – я віжу, ви чєловєк спортівний, пріроду любіте, у нас тут угодья – гектаров тріста, с ондатрамі. Я мєста, людей знаю, могу подсобіть. Прієжжайтє – поохотітєсь!

Тато завжди радо відкликався на подібні пропозиції провести тиждень поза домом, ця ж, однак, мала присмак нового і невідомого, але завжди є для цього друзі, щоб цей страх помогти переступити.

– Боріс Борісич, – тато подав йому руку і включив довжелезну прощально-похвальну тираду, – ми с женой нікогда не забудем всьо, што ви дєлаєтє для сина.

– Віктор Кузьміч, – скромно почервонівши, хотів було встрягнути між слів Боря.

– Нєт-нєт, ми всєгда будем вашимі должнікамі.

– Віктор Кузьміч.

– Ви чєловєк с большой букви.

– Ну, Віктор Кузьміч.

– Ви, Боріс Адамич, – тато вже почав легенько плутати прізвище і по батькові шефа, що явно вказувало на необхідність невдовзі закінчувати діалог.

– Віктор Кузьміч.

– Однім словом – просто спасібо. Ви – наш Ангєл-Хранітєль, – і тато, майже закінчивши оду Борісовичу, почав весь текст спочатку: – Ми с женой нікогда нє забудем всьо, што ви дєлаєтє для сина.

– Віктор Кузьміч, – Боря майже випхав тата в коридор, потряс йому руку і сказав: – Ну, тогда ждьом вас через трі нєдєлькі у сєбя. На ондатри. Їх там нєсмєтноє колічєство. Беріте друзей. Всєм хватіт. Щаслівєнько, – і захлопнув двері, одночасно перебираючи в умі, хто б з чергових медсестер міг йому зараз швиденько, без зайвих розмов, заграти на флейті легку мелодію на добраніч.

Тато поїхав додому наступного дня і всю дорогу думав про перспективу незаконного збагачення сім’ї за рахунок російського пушного болотного звіра. Сам він був необізнаний в цій сфері, але Олег Демкович – давній новоєврейський друг Кузьмича, був у цьому ділі професіоналом. Ціле село Демковича в передгір’ї Карпат давно і безбідно жило з цих щурів цілі віки. Вони шили шапки, куртки і всяку всячину, окрім хіба що шкарпеток і трусів, з цих мохнатих потвор. Крім такого легального, був не зовсім законний бік у цьому бізнесі, зв’язаний з капканами. Дядя Олег разом з напарником Любком достеменно знали, любили і постійно вдосконалювали це діло. Любко – жвавий, юморний яворівський хлопець, який привіз собі з Узбекистану жінку Міріам, адаптував її ім’я до місцевого менталітету – Мар’яна, про що в серцях завжди згадував: – Ну всім Бог дав жінку, а мені – кинув!

Любко був в душі відвертим Остапом Бендером на ниві мисливського хазяйства. Вони вдвох з Олегом ходили на всьо, починаючи від тушканчика, закінчуючи ведмедями. Тому афера з калінінськими угіддями з мільйонами ондатр малювалася для них, як навчальна вилазка браконьєра-дилетанта. Середньої легкості і ризику дільце, а прогнозований прибуток вкидав у піт. В уяві кожного малювалися тисячі дорогоцінних шкірок, які вони притягнуть з Росії, і ті назавжди перетворять їх на пушних магнатів Прикарпаття.

Тато ж у своїх починаннях з м’ясо-і шкіровиробництва йшов шляхом найбільшого супротиву. Він накупив в якомусь колгоспі нутрій, поселив їх у себе на дачі і півроку мріяв, стоячи над ними, про їх масовий приплід. Нутрії виявилися досить перебірливими істотами і у мутній воді любов’ю принципово займатися не хотіли. Бізнес у тата не пішов, але досвід був. Він великодушно віддав їх назад у колгосп взамін за десять лисих шкірок, які походили з тих нутрій, що померли минулого року і від старості. І тому жага помсти за це фіаско десь глибоко жевріла несміливим вогником в душі Кузьмича, і він ніколи не спішив цей вогник заливати водою.

Одразу після приїзду батька з Калініна була зібрана Могуча Кучка у складі двох браконьєрів і зачинщика на кухні у Демковича. Мова пішла спочатку про малину, яка зарослями росла у нас на полігоні в Старичах, куди кожен поважаючий себе житель Новоєврейська мусів мати червоний пропуск, тобто навіть в часи бойових дій, коли снаряди рвалися тут же в малині. Демкович думав, яку посуду брати, щоб не програти, – відро чи відерце.

– Олег, до моєї Мар’яни приїхало 11 узбеків – я їх туда запущу, вони всьо з листям пообривают, – безапеляційно закінчив диспут Любко.

Могуча Кучка засідала і синхронно випивала до годинки другої ночі, а дуже часто, власне в такий час, робляться всі судьбоносні заяви, яка зараз буде мати місце:

– Збираємся! – ніхто не пам’ятає досі, хто це сказав і чи взагалі хтось говорив, але вже через два тижні всі капкани були зібрані у рюкзаки, а також провіант, спальні мішки, чоботи і всяка інша необхідна атрибутика. Браконьєрський десант висадився на вокзалі Калініна, заїхав в госпіталь на прощальні 50 грам і планьорку, яку проводив ББ.

– Андрюша завєзьот вас на уазікє в дєрєвню, а оттуда пєшком по лєсу, штоб нє прівлєкать вніманія.

Демкович з Любком тільки кліпнули очима, здивовані лаконічністю оратора. Вони були націлені почути прізвище єгера, який має видати їм ключі від воріт щастя, а взамін я завіз їх в якийсь тупік, з якого все тріо, нав’ючене залізом і консервами, потопало в хащі. Хлопці провели рекогносцировку і вирішили табір робити подалі від самих угідь, глибоко в лісі, щоб не засрали, говорячи по нормальному. Палити вогонь тільки сухим, щоб не було диму, менше розмов – щоб яворівський діалект не привертав увагу мешканців лісу, коротше так: спілкуючись «на мігах» і в гумаках по пояс, група відправилася знайомитись з ондатрами. По дорозі було стільки грибів, що, помінявши на ходу ціль поїздки, можна було б заробити кожному на нову «Волгу» і без криміналу. Яворівські ковбої, проте, ніколи не відмовляються від поставлених цілей, і не дивлячись ні на що, на прицілі були ондатри. Угіддя виглядали, як фантастична ферма для вирощування водних мутантів. Грандіозна територія, розбита на квадрати піднятими з землі дамбами, на які були заїзди з боку лісу, а з другого боку був глибочезний тупіковий канал. Козаки позалазили в ті шуварі на схилах дамб і почали ставити капкани.

– Вроді є робота, – сказали знатоки і потопали на базу.

На наступний ранок дрібними перебіжками група повернулася на місце майбутнього злочину і відмітила улов – 6 капканів з тридцяти були зі щурами.

– Сьогодні не везе, повезе завтра, – твердо сказали знатоки, перезарядили капкани в місцях, де какає ондатра, а какає вона, на своє нещастя, постійно в тому ж самому місці. Любко з Олегом оббілували тіла нещасних, так і не покакавших ондатр, кинули м’ясо в воду, а шкірки взяли з собою на базу.

– За ніч вони не зіпсуються, – резюмував Любко, який готовий був для ефективності процесу, щоб капкан був краще прив’язаний не до дрина у воді, а до його власної ноги. Їх екстремальні способи охоти нараховували тисячі секретів, одним з яких було – прив’язуватися до дерева, щоб не впасти на ведмедя, коли засинаєш, сидячи на гілці.

На жаль, група диверсантів не мала часу на досуг, переходи з бази на болото були довготривалі, обережні і мовчазні, тому ця історія не буде розбавлена анекдотичними випадками з побуту браконьєрів. Наступний ранок – черговий перехід на місце вилову пухнастих земноводних. Козаки лізуть по очерету висотою два з половиною метри. Йде планова перевірка капканів, які прив’язані до стеблів камишу, і тут – з боку лісу чути звук мотоциклів. Як бійці спецназу, передаючи зі страху нічого не означаючі знаки, наші чуваки скакають в глиб очерету і завмирають. Мотоцикли наблизилися, зупинилися, три озброєні мужики злізли зі свого пердячого коня і підійшли до комишів. Понишпоривши дулами гвинтівок у стіні очерету, вони піднялися на дамбу, і один з них сказав: – Я же говорю, слишал, как тут какая-то блядь нєруская что-то говоріла.

Наші в болоті знов помінялися дивними знаками, які мали означати: або ми їх, або вони нас. Будем топити!! На щастя для одних і других, єгері завели пердливого коня і з матюками від’їхали в глиб угідь. Тато мій вродив фразу, яка, очевидно, і врятувала життя всім членам стрьомної експедиції:

– Уйобуєм, хлопці!

Всі троє, не зговорюючись, по пояс в болоті поплили нутріями по комишах в бік лісу, навприсядки піднялися на берег і тільки-но заскочили в гущак кущів, як мотоцикли зненацька повернулися і затормозили метрів десять від них. На другому моцику, видать, сидів їх шеф, якому попередній оратор пробував втулити ще раз почуту нами історію: – Да я говорю вам серйозно, нах, блядь нєруская тут хаділа і разговарівала.

– Да што ти мнє тюльку травіш, – грубо відрізав шеф, зробив крок вперед, розщепив шпаківню і сочно попісяв майже на голову Демковича, який в маскхалаті лежав на землі і імітував полянку.

«Ще би чуть – в рот би налив, скотина паршива», – подумав про себе дядя Олег і продовжував косити під травичку. Ситуація настільки драматична була своєю безглуздістю, що галицькі браконьєри готові були терпіти приниження, лиш би не понести втрати особового складу.

Сикливий шеф зло зібрав криками і матерними словами свою ой-бригаду, і вони від’їхали в невідомому керунку. А батя мій сказав ще одну сакраментальну фразу, котра черговий раз врятувала їх від загибелі:

– Уйобуєм додому.

Всі капкани були зібрані, місце запалене, український діалект міг видати їх в будь-якій розмові з місцевими шестьорками, і тому тато, як самий спортивний представник браконьєрської ватаги, побіг під виглядом туриста, налєгкє, в сусіднє село на автобус, щоб добратися до мене. Попередньо він домовився про стрілку на наступний день, де ми маєм підібрати решту заложників нестандартної ситуації.

Я в той час сидів у Боріному кабінеті і допитував якогось глухонімого таджика, записуючи анамнез не з його слів, а скоріше зі своєї інтуїції. Раптом двері відкрилися, і на порозі разом із гострим запахом болота забіг мій татко і випалив з ходу:

– Андрійку, треба срочно посушити шкірки.

Таджик, виявилося, не був настільки тупим, щоб не зрозуміти фразу – посушити шкірки, – і вирішив, що краще – хай хлопці сушать без його власної присутності. Він позадкував крабом і зник з кабінета, а тато почав викладати свій скарб у вигляді семи мокрих скальпів на Борін стіл. На кухні сушити було стрьомно. Ми і так постійно і щедро надавали всій навколишній братії всі можливі причини всесторонньо посмакувати наші історії. Треба було провернути справу втіхаря, і я згадав зненацька за дорогущий енцефалограф, на якому я раз в місяць обслідував хворих на наявність вавок в голові: – Нема проблем, в мене тут є правильна апаратура, – переможно подивившись на батька, я дістав з глибини кишені зв’язку ключів від всіх дверей неврології.

Величиною з два піаніна, з масою лампочок і тумблерів, енцефалограф грівся так маштабно, що я часто включав його просто для обігріву кімнати, хоч година роботи коштувала госпіталю 500 рублів (аналог 1000 теперішніх доларів). Ми з татом занесли розчепірені на патичках шкірки нещасних усопших в капканах і розложили їх по всій поверхні цього апарату, який не мав аналогів в армії, а я зробив його ще унікальнішим, бо навряд чи хто ще колись так його використовував.

Шкірки сохли, ми з татом трошки пили, я слухав цю захоплюючу дух історію, і на наступний ранок ми поїхали в домовлене місце за братами-браконьєрами. Тато свиснув, і з лісу вийшли два замордовані бомжі, брудні і зарослі, тягнучи по землі свою смертоносну атрибутику. Бригада була врятована, і головне, ніхто, крім морального і естетичного вигляду, не постраждав.

Боря чекав нас на диванчику, з коньячком. Доклад був короткий:

– Боріс Борісич, охота удалась, шапка вам будєт! Спасібо!

– Віктор Кузьміч, я знал, што вам понравітся, могу договорітся єщьо! – з кіношною посмішкою Роберта Де Ніро ББ видав максимум гостинності.

– Пока не надо, – кисло сказав Любко, і джентельмени удачі з опущеними головами поїхали шити Борі шапку, на яку ледве-ледве вистачило сім мініатюрних ондатрячих трупіків. Боря з гордістю носив її навіть тоді, коли був одягнений в військову форму, до сьогодні не знаючи – якою ціною вона їм дісталася.

Глава XIV. «Lady Pank, Ленінград і геї»

Переживши декілька історій, подібних на льодове побоїще, без особливо травматичних наслідків, не враховуючи появи якоїсь там пари сивих волосків на лобку, мене знову поривала її величність Афера на чергові спроби полоскотати їй п’ятку. В мене завжди складалося в житті так, що проблеми і скандали не треба було шукати. Вони знали, де я живу і як мене знайти, якщо раптом мене в цей момент не було вдома. І знайти Кузьміча, перебуваючого на казенних харчах в госпіталі, тим більше не складало для них особливих труднощів. На цей раз проблеми намалювалися у вигляді листа від друга. Женька, мій однокласник, для своїх – просто Джек, мій давній дивний товариш був його автором, не усвідомлюючи, на які випробування цей кусок паперу мене відправить. Чому дивний? Бо його персона була уособленням відразу декількох талантів. Джек малював, на відміну від мишей Паштєта, асболютно все і малював феноменально. Взявши в руки гітару – через місяць він вже відтворював кращі рокові соляки. Через два тижні від першої спроби гри на ударних він став офіційним барабанщиком нашої банди, яка грала на шкільних і міських танцульках. Він першим у школі завів моду на зачіску типу «Лопасть», коли виски мали бути коротко побриті, а волосся тирчати, як в ірокезі, і до переду збиратися в такий клиновидний чуб. Причому він запровадив цю моду, будучи найспокійнішим учнем в класі, але, не дивлячись на це, був у стані підбурювати навіть найактивніших членів нашого молодого оточення на різноманітні афери, за які жодного разу відповідальності не ніс, на відміну від тяжкої участі своїх низькоінтелектуальних колег. І це відбувалося не тому, що він такий особливо хитрозроблений артист-западліст, а більше з причини унікальності його табла, тобто фейса. Орлиний ніс, вказуючий на явно неукраїнське походження, загострена нижня щелепа, яка шуфлядкою виступала вперед і формувала особливий прикус, внаслідок якого під час ржачки нижня губа повністю накривала верхню і Джек мусив закривати це неподобство рукою. Зверху цей анатомічний ансамбль обрамляла лопасть з густого, як в коня під пахами, волосся, яке розігнути можна було тільки плоскогубцями, тому ніхто цього робити і не пробував. Дивлячись на цю аномальну для нашого регіона інтелектуальну заточку, ще й з сумним філософським поглядом, як у дельфіна-камікадзе, вам ніколи в світі не прийшло би в голову підозрювати його у чомусь, менш гідному, ніж Нобелівська премія. Що вже говорити про якісь нещасні 4 кілометри протягнутих дротів між будинками, які мали служити за секретну телефонну лінію для Джека, Едіка і Лося, які, власне, особисто ці дроти напередодні викрали на будівництві, залишивши його без світла, зв’язку і сторожа, якого дякуючи цьому інциденту вигнали або розстріляли. Зато тепер кожен раз, коли хтось комусь дзвонив по цій лінії – когось з них обов’язково било током, Джек пояснював це індукцією. Геніальний винахід для чоловіка з рогами, якого би таким чином сповіщало про телефонний контакт його дружини з коханцем. Раз від цієї індукції Едік насцяв собі в штани, але ми сфокусуємось на психологічному портреті Євгена.

Отже, при наявності такого інтелектуального і образотворчо-музичного подарунку від Боженька наш герой вирішив зробити несподіваний крок і пішов у військове училище, маючи надію вагомо полегшити матеріальний стан батьків, у яких, крім нього, було ще двоє менших дітей. Джек віддав себе на утримання тоді ще могутній державі і позбавив українську культуру від присутності у ній генія всього за двадцять рублів на місяць! І в ці буремні часи, які я натхненно вам описую у цьому збірнику оповідань для змучених інтелектуальною працею читачів, наш геній качав біцуху, закинувши всі свої таланти в рюкзак разом з консервами і НЗ на випадок тривоги. Училище було в Ленінграді, і Джек часто писав мені, що ходив на концерти, про які ми в своїй західноукраїнській сраці могли тільки мріяти в ті часи. Мій госпіталь знаходився на відстані всього 535 км від його училища, і враховуючи специфіку тодішнього нашого соціального статусу, подолати їх було нереально. І тому я мовчки точив слюну і сумно перечитував багаті на означення і піднесені фрази Джекові репортажі з концертів моїх мрій. Власне, з таким самим видом, голосно ковтаючи слюну, я відкривав чергове послання Джека з північного міста на Неві, яке я тихо ненавидів за його недосяжну для мене концертну афішу. Півтора листочка в клітинку про чорно-білі курсантські будні закінчувалися майже випадковою фразою, яка була дописана наспіх: «До речі, через три тижні Lady Pank в Ленінграді»

В цю секунду я єдиний раз в житті відчув, як працює епідуральна анестезія. Ноги і решта тіла аж по пояс разом з дупою і баламбоном перейшли у власність до святого духа, перестали мене тримати і слухатися, і я, підкошений, сів на тумбочку днівального, де і знайшов цей окаянний лист. Два слова, які я кожну секунду свого життя завжди чекав і зустрічав, як дівчина свого хлопця з армії, як жінка космонавта з орбіти: Lady Pank! Я несамовитий фанат цієї польської групи, якій завдячую знання і любов до всього польського взагалі, навіть до стрьомних печеньок на заправці з купою стабілізаторів і емульгаторів в списку на етикетці. Леді Панк – це Чуваки, які навчили мене писати простими словами про складні серйозні речі, передавати, не приховуючи, свої переживання, і разом з цим високопарним набором – встрягати в неймовірні історії, зумовлені розхлябаним відношенням до життя, що в цьому списку імпонувало мені найбільше. Карочє – я досі знаю всі їхні тексти напам’ять, навіть у своєму пристаркуватому віці я пам’ятаю їх краще, ніж свої особисті. Всі свої юнацькі відкриття у сфері еротично-аморального дозрівання я виконав виключно під акорди Яна Борисевіча. Вони були, є і будуть моїм прапором свободи, бо ніхто краще за Анджея Могєльніцкого не передавав ідею, складаючи слова в рифмовані рядки, не рахуючи хіба що феномен Михайла Поплавського, але про нього читайте у Вікіпедії в розділі «Ректор – Бетмен – Феномен».

Прочитавши останній рядок декілька разів – я вже знав, що буду на тому концерті. Не знав, як, але план подібної афери завжди зріє в моїй голові сам по собі, незалежно від свідомості, а потім постає перед очима у вигляді рішення суду: Кузьменко, ваш гіпофіз разом з іншими гормонотворчими органами постановив виїхати в Ленінград в своєму затвердженому для самоходів костюмі (сині спортивні штанці і оранжева футболочка баті), з ризиком попасти на 5 років в дизбат за самовільну відлучку з місця проходження служби. У випадку позитивного фіналу – будете нагороджені званням Везучого Придурка і жменькою гормонів щастя, а також п’ятиденною срачкою на нервовій основі, типу «Швидка Настя». І довгі титри з підписами моїх внутріголовних керівників гормоно-насосної станції.

Ногам вернулася сила, але не розум, і вони вже несли мене в Ленінград, а тіло залишалося сидіти, і все це давало візуальний ефект мужчини, який покакав в бібліотеці і непомітно витирає дупу, тручись нею об поверхю тумбочки. Ще один дуже пікантний аспект виплив у цій запутуючо-збуджуючій мене історії – лист не імейл і йшов з Ленінграда аж 5 днів, значить, до концерта мого життя залишалося вже не три тижні, а якісь неповні 9 днів, і готуватися треба було терміново. Я в душі відматюкав Джека за його пофігістичний моралітет, але і подякував йому, розуміючи, що міг би взнати про концерт вже з рецензії.

Я почав підготовку плану з людини, голову якої мали честь затьмарювати кращі галюциногени на цій планеті. Паштет стояв у позі замисленого пінгвіна, склавши руки-крила за спиною, і перебирав в пальцях якусь засушену культуру дурманного характеру.

– Сєрий, мне надо нєзамєтно отлучітса на трі дня, – почав я в нього за спиною, марно перевіряючи свій статус людини-невидимки.

– Двінься промедолом, отлучішся надольше, – не повертаючись, відповів доктор Павлов.

– Леді Панк в Ленінграде, друг напісал, надо схему ухода нарісовать, – я стільки мозку виїв йому розповідями про улюблену групу, що не вдавався в деталізацію.

– Леді Панк, говоріш? Я не єду. У мєня от КИНО ещьо прьот! – Паштет струснув крилами і несподівано додав: – Да і Пітер не люблю, какой-то он мокрий.

– Паштет, мне надо, штоб ти мєня прікрил перед дєжурним і ББ. – Я вже починав нервувати, враховуючи бездіяльність друга, яка вела мене замість Ленінграда кудись глибоко в тупік.

– Ти прєдлагаєш капєльніци вмєсто тєбя ставіть? скривився Сєрий і додав: – Максімум уткі, і то дєвочкам, а так как іх тут нєту, я – пас. – І «наглая маасковская рожа» засміялася невинною посмішкою Джоконди.

– Ну, спасібо, бляць, – подякував я і втішив себе, що на наркоманів не варто особливо перекладати важливі державні справи.

Мордухович не поможе, з його іміджем можна було запланувати хіба що облаву на тараканів. Паштет теж далеко не ідейний. Сказати ББ правду це закрити собі до дємбєля всі свободи, які я стільки часу відкривав. Вовчик і Вітя – просто воділи, можуть брехонути, шо я на виїзді, максимум два-три рази. А мені треба було відбути в п’ятницю вечером, вже всі офіцери будуть вдома, зранку в суботу в Пітері, вечером концерт, півтора км до вокзалу, на поїзд, і в неділю в 8.00 я, дасть Бог, вже на об’єкті! Або в дисбаті. Одне з двох, але Леді Панк має стійку традицію – приїжджати в Ленінград всього лиш один раз в житті, і тому – позбавити їх присутності в залі найбільшого фана, хера їм. Їду!

Я почав вибудовувати свій власний план, не розраховуючи на тваринні ресурси Паштєта і подібних. П’ятничний вечір мене мало цікавив, переклички були в нас лише з понеділка по п’ятницю, і то в моменти, коли Борю кусала змія. Нікіфоровна чергує в суботу весь день, а я точно не її вікова категорія інтересів. Вона любила «пообщацца» з такими ж маразматичними персонами, як вона сама. Розмови були ні про що, зато – безкінечні. Закінчувалися вони завжди однаково: – Ух ти чьорт, домой пора уж, внучка поді уж парнєй водіт, бєгу разганять шобло, всьо-всьо… фу ти чьорт, затренделась Тринда Іванна, – і під своє кукуріку, розмахуючи руками і сітками зі всяким гівном, планово спиждженим в столовці, мчала в свій хрущовський схрон на краю міста.

Неділя ранок – теж не кримінал, тим більше що в 8.00 я би мав по ідеї вже бути на місці, а Зося мала заступати лише в 9.00.

Залишалась ще проблема чергового по частині, але ця фігня завжди була непрогнозованою. Мудрий єврейський командир Юрій Ізраілєвіч постійно ставив в суботу чергувати штрафників, а їх було в госпіталі два, і вибір був рівно 50%. Хоча міг бути і плановий хтось, з наголосом на перший склад, бо якщо плановий, то питань би не виникало в принципі. Прикомандирував би до дежурного пана Паштєта зі своїм стаціонарним набором дурного сіна, і можна було би його не міняти цілі три дні, аж до мого приїзду. Ну, але реалії капали на голову, як ртуть з розбитого градусника на тапочки, і тому треба було терміново переключатися на інакшу систему координат. А наразі я, завалений кіпами історій хвороб, намотував на пальці разом з чубом свої нерви, плануючи свій виїзд на кращу групу мого життя.

Для чіткості і злагодженості своїх дій мені був необхідний, як плісний гриб Паштету, безпосередній контакт із Джеком. Роль мобільного телефону в ту забиту доісторичну епоху відігравала обшарпана телефонна будка на КПП. В ній висів задрипаний телефон-автомат, який приводили в дію опущені в нього 15-копієчні монетки. Раціоналізаторський відділ західноукраїнської голови, яка логічно завершувала, ніби шпиль ялинку, верхівку мого тіла, впевнено відкинув традиційний спосіб користування переговорним апаратом і запропонував альтернативу, якій звичайній радянській людині неможливо було протистояти: в дроти, які були під’єднані до нього зверху, треба було всього лиш втикнути дві голки, до яких ізолєнтою примотати два проводи зі шнура звичайного телефону, і можна було якісно, успішно і безлімітно вганяти радянську телекомунікацію в борги, чим внаслідок мого сенсаційного вдосконалення і займаються там до наших днів. Нам же варто було дотриматися лише двох пунктів регламенту, необхідних для успішного вирішення завдання, – дочекатися виходу всіх офіцерів з госпіталю і вивести зі стану активної життєдіяльності бабку-сторожиху. Перший пункт виконувався з легкістю, бо офіцери втікали з місць бойової дислокації, як японці з Хіросіми, ще за годину до офіційного закінченння робочого дня, а бабка становила неабияку проблему. Володіючи ключами від основних воріт частини, вона була подібна на Володю Путіна, який зійшов з розуму, тримаючи замість Біблії на тумбочці біля ліжка ядерну кнопку. Бабка злісно зловживала службовим положенням і бухала все, що їй давали в дар вдячні відвідувачі, і за довгі роки таке загартування організму привело її до безсмертя. Я думаю, вона могла би з’їсти бутерброд з миш’яком, запити томатним фрешом з ядом кураре замість тобаско і смачно відригнути, замість просто вмерти, як зробив би будь-хто інший на її місці. Відразу на думку спала Боріна колекція саморобних шмурдяків, якою можна було за півгодини вивести зі стану боєготовності весь багатонаціональний миротворчий контингент ООН в Косово. Я мотнувся до нього в кабінет і вибрав на око дві самі зловіщі посудини, з формаліновим осадком на дні. Я не придивлявся уважніше до вмісту цих амфор, боячись побачити там лапки тарантула або шкіру гадюки. Написана шаріковою ручкою від руки етикетка була приклеєна на скору руку, і букви, які розпливалися на мокрих місцях, творили напис: «Айва. Яблоко. Орех». Від самої уяви про взаємодію цих інгредієнтів мене вже тягнуло ригати. Друга ємкість була наповнена нектаром під назвою «Аромат Кокоса». Я також не ризикнув відкрутити закрутку і перевірити – чийого кокоса це був запах, залишаючи цю честь тьоті Дусі, так всі звали Дульсінею Макаровну – беззмінного президента паромної переправи «Госпіталь—Калінін».