Текст книги "Повне зібрання творів"

Автор книги: Андрій Кузьменко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 20 страниц)

«На самом краю земли» – було написано на ресторанній дошці, яка висіла біля дверей. У всіх закралася підозра, що рестік руский, і я покликав офіціантку, яка з виразом людини, яку переїхав комбайн, відповіла, що не має жодного поняття, що це за надпис. Рестік був місцевий.

Я в своїх кругах відомий як поціновувач місцевих кухонь, в основному недорогих. Тому в КРОА переді мною відкрилася перспектива поставити галочку в заполярному меню. Часом мої експерименти закінчуються несподівано швидко, як ось недавно у Дубаї я вальнув устриць, креветок, всяких слимаків, жуків, запив вином, а потім віскі з колою. Рівно через годинку я запускав супутники на унітазі, одночасно ригаючи в біде. Мене не заводить приймання нормальної, загальновизнаної їжі в загальнопринятих кількостях і послідовностях. Я люблю інтригу. Недарма хімія була моїм любимим предметом. Мій організм – це хімзавод, на якому постійно йдуть ядерні реакції. Я знаю, що треба з’їсти, щоб суттєво зекономити на бензині завдяки правильно використаним газам. І якщо колись видумають електростанцію на біовідходах – ви обов’язково знайдете мене там!

Марно ми переглядали по декілька разів список можливого хавла, риба серед перерахованого не вспливала. Я взяв традиційне норвезьке блюдо LONGESTINES (в рамках програми «Пізнай рідний край»), яке до болю нагадувало варену бульбу з перемішаною в ній тушонкою, тому що тим воно, власне, і було. Зробивши відповідний запис в книзі для гостей, ми кидонули принесене в свої орала і поплелися назад під сонечком, яке, ніби п’яне, бігало по небу і не збиралося заходити за гори. Полярний день! Midnight Sun – так його красиво кличуть норвеги. Очі злипалися, ноги підкошувалися, і вихід був такий: або йти спати, або – Дундочка. Група розділилася на два підрозділи. Думаю, не варто уточнювати, хто куди попав. Тріо Мареничів, у складі Я, Іванівна і Шонік, впорхнули в кімнату номер 335 і, споглядаючи на суворі і неповторні ландшафти Свальбарда, почали колотити такий же суворий і неповторний напій – ром-колу. Середньовічні пірати не чіпали би мирні судна, якби мали в той час кока-колу. Діло в тому, що ром сам по собі досить агресивний напій і спонукає до конкретних дій, а змішаний з колою, він тримає тебе в постійному напівсонному стані, причому спати тобі не хочеться, поки ти п’єш. А варто тільки перестати – і ти відрубався. Пам’ятайте це, будь ласка. Мої довголітні спостереження дадуть вам можливість правильно розподіляти сили і діставати максимум задоволення навіть там, де воно не було передбачене. Дундочка має ще одну фантастичну властивість – вона сприяє спілкуванню. Ми не належимо до категорії людей, які мовчать по різні боки кімнати і сходяться в кухні три рази на день. Ми любим говорити. Але з Дундочкою ця розмова перетворюється в літературний вечір. Спочатку ми миєм кістки представникам шоу-бізнесу, обов’язково зупиняючись на численних фізичних і психологічних вадах моїх колег по цеху. Далі йдуть наші спільні знайомі, які проходять більш ретельний процес чистки. Дундочка замішується декілька разів за вечір – по правилах це має бути 500-грамова пластикова пляшка, де 1/3 рому, а 2/3 коли. Шонік знає якусь чарівну пропорцію, де процентний вміст не такий примітивний і ефект, панове, ГРАНДІОЗНИЙ. В такі моменти я шкодую, що не Рубенс. Після кожної Дундочки відкривалися би нові Дрезденські галереї, Ермітажі і Луври, настільки ця бормотуха начинена прагненням створювати щось красиве. Час був вечірній, Шонік ствердно сказав слово «каешно» вже, певно, десятий раз підряд. Дике палюче сонце різало товсті штори лазером і пробиралося в кімнату зигзагами по підлозі. Дундочка обміліла, як липневий ставок. Дует Модерн Токінг у складі Шона і мене поскрипів дерев’яним коридором до дерев’яної рецепції, щоб в дерев’яної тьотки замовити дві дерев’яні екскурсії на завтра. Вона пообіцяла, що ми офігєєм, і повірте, ця дерев’яна чувіха мала рацію.

Частина З. «Собаки і люди»

Перше червня 2010 року зустріло нас на диво погідно – всього мінус один градус по Цельсію і легкий колюченький сніжок. Хтось може подумати, що це початок фантастичної повісті про наслідки Третьої світової, але той уважний читач, котрий був з нами два попередні епізоди, знає, що ми зараз на Шпіцбергені, а це не Ялта і не Коблево, і тим більше не Скадовськ. Тобто я маю на увазі, що до екватора звідти набагато дальше, ніж до Тернополя. Ми стояли, наїжачившись від пронизливого літнього вітерця, дуже характерного для цих широт, аж з гуркотом товарного поїзда під’їхала старенька «Тойота» і мініатюрна жіночка, вискочивши з-за керма цього крокодила, відкрила нам задні двері, запрошуючи з усмішкою розділити з нею радість поїздки на dog sledding, тобто собачих упряжках.

Кожен другий з нашої компанії смачно тріснувся головою об низьку арочку заднього проходу «тойоти» і не менш смачно послав усіх мешканців Арктики на пещеровидне тіло в лобковій області. Разом з міні-тьоткою на передньому сидінні сидів професор з Осло, котрий з поваги до іноземців, тобто до нас, розмовляв з нею англійською. Цей факт не особливо поміг нам взяти участь у розмові, бо говорили вони в основному на тему мікробіології з вживанням суто наукової термінології. Я сидів ближче всіх до дєда і схвально махав головою, коли інтонація голосу професора підказувала мені, що це варто зробити. Правда, часом дідусь несхвально морщився, і я розумів, що дав у штангу, але, на щастя, ми парконулися біля барака з надписом «Arctic Adventures». Вальнувши головою в арочку ще по разу, ми вибралися з катафалка і подримбуляли до дверей. Легенький сніжок підбадьорював нас своїм дебілуватим несинхронним танцем, обіцяючи, м’яко кажучи, нескучну поїздочку. Всередині дядько, подібний на авіакатастрофу, видав нам теплі, але дуже смердючі комбінезони, які могли розказати про арктичні подорожі найпікантніші особливості, наприклад – скільки людина в стані метнути ікри під час фотографування білого медведя, який з радісною посмішкою підбігає до вас в надії на легкий ланч. Нетиповість ситуації спричинила швидке звикання до нових умов існування, і ми погрузилися назад в «тойоту», а мікротьотка захопила з собою ружбайку з калібром, дозволяючим збивати літаки. Про ружбайку, до речі, закони Норвегії забороняють виходити за межі Лонгербієна без зброї. Штраф у розмірі 1500 євро не дає забувати місцевим мешканцям брати її з собою, а дехто навіть не знімає її зі снігоходу. Якщо ж вам, не дай БОГ, зустрівся Мішутка і ви його з перестраху вальнули, вам дадуть 10 років на рудниках цього ж Шпіцбергена, тільки вже з перебуванням в інших бараках. У випадку, якщо ви представите суду двох свідків, які докажуть, що медвідь здирав з вас шкіру і намазував вашу попу вазеліном, до вас виявлять толерантність і дадуть всього 5 років строгача. Максимум користі від ружбайки полягає в тому, що ви можете собі дозволити шмаляти перед носом медведя і кричати: сучара, йди додому, скільки можна повторювати? А так як патронів в обоймі всього 7, то баночка вазеліну в рюкзачку не завадить. «Тойота», трухаючи нашими кишками по ґрунтовій дорозі, суцільно вкритій вугільною пилюкою, підвезла до собачої ферми. На курячих ніжках правильними норвезькими рядами стояло там з 50 будок з пришпиленими до них мешканцями тих же будок, які гарчали, скавчали, вили і пісяли одночасно. Мікротьотка причепила до «тойоти» причіп, який нагадував тюремний вагончик, і почала з другим дядьком, подібним на землетрус в Єревані, грузити в нього собачок. Ті песики, яких залишали вдома, харкалися піною і обіцяли обпісяти домівки тих, яких ми забирали. Дядько відсипав мікротьотці в мішок патронів і, почалапавши до свого доміка, залишав слід грейдера, який чистить дорогу на Драгобрат. Рушивши з псячою хаткою на колесах, ми почали заглиблюватися в зовсім інакшу кліматичну зону. Висока температура внизу біля води зумовлена наявністю у ній Гольфстріму, а з переміщенням на більшу висоту падає з розрахунку – один градус на кожні 50 метрів над рівнем моря. Відповідно на рівні 500 метрів ми вийшли з машини, вткнувшись носом в стінку морозного повітря з позначкою мінус 10. Двісті метрів збоку стояли два величезні локатори, направивши свої насторожені погляди в туманне свинцеве небо. Мікротьотка пробувала нас переконати, що локатори досліджують виключно північне сяйво, але ми, люди, виховані в атмосфері холодної війни і повної недовіри і зневаги до капіталістичного устрою життя, чітко знаєм – локатори воєнні, а під ними стопудово замасковані шахти з ракетами. Дядя, який спостерігав розворот нашого собачо-людського транспорту на площадці біля одного з локаторів, пильно вичитував з наших облич, що ми за ненормальні, що згодилися на следдінг літом. Справа в тому, що зимою людей катають виключно внизу по рівнині, покритій снігом. На літо сніжок переміщається догори, і приходиться їздити по неторованих просторах Арктики, долаючи карколомні підйоми і спуски. Мікротьотка зібрала нас докупи і сказала, що починає інструктаж. Його можна переказати при допомозі двох фраз: запрягаючи санки, не відпускайте собак, бо ви їх більше ніколи не побачите – собаки дуже люблять бігати, і друге – постійно давіть на гальмо. Гальмо у санках – це великий залізний гак, на який вам треба тиснути до потемніння в очах, щоб хоча б трошки приторможувати шалений біг собак. Песиків було роздано кожній парі екстремалів, дві перші – найслабші, але наймудріші – вони розрізняють накази погонича, дві останні – відповідно найдурніші, але самі сильні в товаристві. Наші тяговики переминалися з ноги на ногу, очікуючи старту гонки. Правий постійно сикав на ногу лівого, а лівий ніяк не міг відповісти взаємністю, бо його нога заплуталася у ременях упряжки, і він стояв, соромлячись свого пожовтілого боку. Чотири собачки посередині упряжки були прості дворняжки, яких замість переробляти на мило – пустили в більш гуманний бізнес. Мікротьотка зарядила ружбайку, натягнула на дуло червону шкарпетку, чи то для відстрашування ведмедів, чи то для запобігання забивання ствола снігом, і ми рушили. Моя Свєта була поміщена в сани, і від неї стирчав один тільки ніс, який підтрясався на ямках, як заячий хвостик на скаку. Двоє погоничів ззаду – Шонік і Саня – теж виглядали ржачно, якби на їхніх санках був вмонтований мікрофон, шановна аудиторія почула б, як Шон підпукує на кожній вибоїнці нашої покрученої траси. Саша сидів на місці пасажира і, на щастя, не був занурений в цю специфічну атмосферу. Наші собачки несли нас по сліду, який залишали передні санки з норвегами. Попереду височіла засніжена гора, і мікротьотка, ткнувши в неї рукою, ознаймила, що ми валимо, власне, на неї. Я б, може, і хотів відмовитися в останній момент, але розумів, що це можливо, тільки злізши зі свого почесного місця шофера, але в такому випадку мою Свєту з собаками ми могли б побачити наступний раз не скоро. Жіночка вона легенька, а пси кохаються в біганині, а Шпіцберген, слава Богу, дає їм таку можливість. Тому, розриваючись навпіл від протистояння своїх рішень, я відмітив повну зупинку фаетона. Ми стояли на схилі, градусів 30 крутизни, собаки, висолопивши язики, повернули голови в мій бік, запитуючи мудрими очима: чувак, може, злізеш? Мої 100 кг костей і сала вгамували їх інстинкти, і вони просто задовбалися пхати віз під гору. Через десять секунд застряла і задня тачанка, з Санями на борту, по тій самій причині.

– Йопту, – почув я ззаду, автором як завжди ємкої і влучної фрази був Шонік. Він першим подумки пережив підйом на плато і розглянувся довкола в надії знайти якусь лавочку. Я тим часом зліз з якоря, тримаючи в руках санки, щоб не втратити жінку, і почав їх, проклинаючи, підпихати. Проклинав я вголос, не стидаючись нікого. Я кляв Арктику, себе, собак, санки, мікротьотку, професора, вчительку по географії, її маму і маму її мами. Собаки, було, розігналися ненадовго, ізненацька стишили хід і зупинилися, повторивши запитальні погляди тепер уже в Свєтин бік: може, вилізеш, чувіха? Манєчка зробила вигляд, що не розуміє по-собачому, і нирнула глибше під накидку. Ближчі до нас продовжували свій нехитрий діалог, і права постійно сикала на ліву, переводячи свою гру в добру традицію. Ліва запуталася вже двома ногами і, закусивши губу, просто терпіла це хамство.

Мікротьотка підбігла так несподівано, що я крикнув і, по-моєму, навіть здав маленький аналіз в сірникову коробочку. Вона жестами показала Свєті, що собачки замудохалися і їй пора вилазити. Гора ставала дедалі крутішою, і через дві хвилини буксирування ми чули, як б’ється пульс навіть в місцях, де він битися не повинен. Одною рукою ми трималися за санки і штовхали їх одночасно, другою – ми жадібно загрібали сніг і кидали його собі в рот. Ноги робили якісь безглузді хаотичні рухи, ніби в них були не кістки, а якийсь парафін. Тіло мліло, і дуже хотілося ригнути. Я пробував виглядати більш мужньо за Свєту, але це виглядало, ніби я дуже хочу в туалет, тому фотографій з цього епізоду я вам не покажу. Моя Маня хрипло сказала мені, що вмирає, і в неї з рота випав великий кусень піни. Ззаду метрів за двадцять, підпукуючи вже набагато голосніше, пхали собачий хрест Шонік і Саня. Може, і хотів Шончик сказати щось у характерній йому манері, але слова не видобувалися з пересохлого горла, і кожен з нас мріяв про кіоск з водою, а Свєта – про машину реанімації. Я вибрав собі чоботи 46-го розміру, бо я завжди вибираю на розмір більші, щоб мене не тиснуло, але в даних умовах постійного загрузання в снігу мої шкарпетки злізли з ноги, і в мене з’явилося ще одне відчуття близької смерті. Свєта збоку лізла рачки, але все ще не відпускала з рук санки, я волочився зліва від неї, пробуючи вільною рукою вскрити собі і найближчій собаці вени. Верху видно не було. Мікротьотка з професором неслася з такою швидкістю попереду, що я почав запідозрювати її в тому, що нам видали бракованих собак. Її п’ятки миготіли перед моїми очима, а п’ятки професора миготіли перед очима Свєти, і напрошувалося логічне запитання: що ви курите, сволочі? В момент, коли темні кола заповнили весь простір перед нами, лапи передніх собак ступили на рівну поверхню гігантського плато наверху кубічної гори, на яку ми весь цей час пхалися. Песики заскавчали, включили другу передачу і рвонули вперед з такою силою, що якийсь час ми з Іванівною, а ззаду і Шонік з Саньою провисіли в повітрі, пролітаючи за санками, як старі мішки від цукру. Я підтягнувся з останніх сил до якоря ногами і натиснув на нього, хриплячи до собак голосом, як кінь, який вирішив потягнути поїзд Харків—Ужгород. Собачки повернули голови, висунули язички і, на моє щастя, тормознули рівно настільки, щоби Маня встигла вскочити в свою люльку, а я стати ногами на гальмо. Перед очима відкрилася безкрайня пустеля такої невідомої краси, що нас не цікавило то, що буде відбуватися з нашою групою «Катастрофа» найближчі чотири дні. Собаки понесли нас, як в казці, і кожен відчув себе частиною мультіка «Сніжна королева», і прожив найближчі півгодини, вдихаючи морозне червневе повітря і не маючи змоги стерти зі свого обличчя трохи дурнувату, але дуже щасливу посмішку.

Поэзия

Буду маленьким

Сяду на вікно і подивлюся вниз,

Покличу своїх голубів і так, як колись,

Напишу і відправлю з ними довгого листа

До всіх і до нікого, і розкажу в ньому вам.

Намалюю на папері дракончиків злих

І буду з ними битися один на один.

І замок побудую собі з мокрого піска,

І тільки той не зрозуміє, хто давно вже так не вміє, бо…

Ніби близько, але так далеко.

Я дуже хотів би знову бути маленьким…

Над нами, як не дивно, небо тільки одне,

Один раз всього жити хтось придумав дурне,

Білет в один кінець нам заготований всім,

А було б дуже круто взяти і назад рванути,

Хоч то…

Ніби близько, але так далеко.

Я дуже хотів би знову бути маленьким…

Вам з неба не видно

Розкидає нас в різні світа, боки,

Під фальшивий джаз ми танцюєм через роки,

Ангел скучно в такт пальцем б’є по піаніно,

Підкидає нам ролі з фільмів Тарантіно.

Не плати за мене мої рахунки,

Не ковтай за мене мої колеса,

Не мовчи за мене в мій мікрофон,

Не дивися вниз ніколи на мене…

Вам з неба не видно…

Виставляли нас ніби свої в дошку,

Завалили тест на вшивість мозку,

Вже давно забув ангел в кухні крила

І від моїх бід в бар собі пішов на пиво.

Не плати за мене мої рахунки,

Не ковтай за мене мої колеса,

Не мовчи за мене в мій мікрофон,

Не дивися вниз ніколи на мене…

Вам з неба не видно…

Велика стіна

А я живу і бачу цілий час то саме:

Стіни, а на стінах ціле місто живе.

Хмари там, дерева, тільки неба нема,

А час минає тихо, бо квадратна земля.

Велика стіна…

Стіна давно стоїть, а ми живемо, як сон.

Ті люди, шо на стінах, випадають з вікон,

Ше трохи – і я піду жити сам на стіну,

Такого тут ніде ніколи я не знайду.

Велика стіна…

Відстань

То дуже смішно виглядає,

Коли ти втікаєш, причини не знаєш,

Сто раз на день мене кидаєш,

А потім вертаєшся,

Цілуєш свої папіроси,

З помади ставиш засоси,

Облизуєш сльози…

Відстань, я вб’ю тебе!

Ти тормознута.

Відстань, забудь мене!

Насиплю яду тобі в чай.

Ти так прикольно засинаєш,

Ніби когось обіймаєш,

А зранку тапочком кидаєш

І знов починаєш,

Руляєш по своїх подружках

Мені зняти стружку, їм плачеш на вушко…

В ліжку спав

Я опинився в морі з дикою землею разом.

На круглім клаптику пливу.

Пливу в далекі сни, над мною птахи шум дають,

Так схожий з писками людьми.

Нема нас, а всюди є безмежне море,

Всюди море і вода…

Нема нас, а всюди є безмежне море,

Всюди море і вода…

Нема нас…

Я ноги мочу у воді, шоб змити бруд великої землі.

Вже зірки видно у воді,

А я пливу в далеку далечінь, не хочу бачити притулку,

Бо вже гортала всі мене.

Я загрібав руками рідину, так схожу на прісну воду,

Відчув так дивно – мало місця.

Я в теплій ванні з шумом був, я в ліжку спав,

Я спав…

Нема нас, а всюди є безмежне море,

Всюди море і вода…

Нема нас, а всюди є безмежне море,

Всюди море і вода…

Нема нас…

Нема…

А всюди море і вода…

І тільки море і вода…

Герой

Скажи нам, хто ти? Ми мусим то знати

і своє життя тобі в руки віддати.

На полі бою сили нерівні,

Ти будеш за нас до смерті стояти.

Ти, певно, той, кому правди замало.

В старих уставах твоїх правил немає.

Ти, певно, той, чиєю кров’ю написана

пісня нашої волі.

Герой, герой, герой,

Повертайся живим!

Герой – ми маєм бути такі, як ти.

Герой – ти нам потрібен живим.

Герой – ми маєм бути такі, як ти.

І люди, як стіни, проти себе стояли,

Від страху смерті свою зброю стискали.

І крикнув хтось: «Гей, пустіть молодого!

Ми підем за ним – всі один до одного».

Ти, певно, той, хто може і вміє,

Кому себе спокійно довіриш.

Ти, певно, той, чиєю кров’ю написана

пісня нашої волі.

Герой – то не той, хто летить до сонця

і, палячи крила, падає вниз,

А той, хто вернеться до людей, шоб їм

показати, куда треба йти.

Тягнися до сонця, не палячи крила,

ти нам потрібен тільки живий,

Тягнися до сонця…

Герой, герой, герой,

Повертайся живим!

Герой – ми маєм бути такі, як ти.

Герой – ти нам потрібен живим.

Герой – ми маєм бути такі, як ти.

Годинник

Чую, брате, шо буде війна,

Холодна і мокра, довга і зла.

Квадратні на круглих будуть іти

За то, шо ті рівні, як їх не крути.

Візьми собі шалик, візьми собі плащ,

Нікого не бійся, ніколи не плач.

Ти знаєш дорогу і маєш ше час,

Налий собі пива і випий за нас.

Втікай, бо скоро буде війна,

Шукай собі місце, де вар’ятів нема.

Втікай, бо скоро буде війна!

На-на-на-на…

Втікай, бо скоро буде війна,

Холодна і мокра, довга і зла.

Втікай, бо скоро буде війна!

Буде війна…

А ше хтось додому напише листа,

Як бомби літають і кулі свистять.

Купи собі ровер і скоро жени,

Бо можна не встигнути – близько вони.

А в нас під ногами чужі хробаки,

Тож дайте їм їсти, налийте води.

Одінь окуляри з фіолетовим шклом,

Так легше стіну пробивати чолом.

Давай з тобою займатися любов’ю (светрик)

У вікні своєму

Хмари ти рахуєш.

Я вже недалеко,

Скоро ти мене почуєш.

Давай з тобою займатися любов’ю!

Під своїм светром

Ти ховаєш душу – я її не бачу,

Тому светер зняти мушу.

На своїх подушках

Вишиваєш квіти.

Я прийду до тебе,

Щоб теплом своїм зігріти.

Два озера, повні сліз

Ніби посеред неба – два озера, повні сліз.

Дуже близько до сонця, так далеко вже до землі.

Ніхто не знає змісту слів «так, як в небі»,

Ніхто не знає, тільки я – коло тебе.

Дивні рухи руками – хвилі озера, повного сліз,

Там глибоко під нами – видно нас на самому дні.

Ніхто не знає змісту слів «так, як в небі»,

Ніхто не знає, тільки я – коло тебе.

Не висихають ніколи два озера, повні сліз,

Малюють мовою світла німі зображення наших снів.

Бо дуже близько до сонця, тому далеко так до землі.

Очима кольору неба ти намалюєш знов ті самі два озера

повні сліз..

Дивні люди

Бездумний манекен.

Танцюють мої нерви в ритмі диско.

Бездумна голова повторює слова

Пусті, як фарбований дим.

Дивні люди, дивні люди…

Під дивним світлом дуже дивні.

Дивні люди, дивні люди…

Під дивним світлом дуже дивні.

Пульсує рівний час,

Комп’ютер не зупиниться ніколи.

Пульсує моя кров,

Під тиском кіловат міксує мої рухи DJ.

Дас із нот сіній туман, дас із груп отаван і т. д.

Дивні люди, дивні люди…

Під дивним світлом дуже дивні.

Дивні люди, дивні люди…

Під дивним світлом дуже дивні.

Дикі люди

То не моє місто,

То не моє світло,

То не мої колеги

І я не сам.

То не моє місце,

Не моя одежа,

То не мої сни,

Не моє життя.

То дикі люди, злі, як миші,

Очі без лиця,

То дикі люди будуть жити

Довше, як ти сам…

Чорно-біле світло,

Всі брудні під’їзди,

Та сіра маса зализує бруд.

То не моє місце,

То не мої стіни,

Я не хочу жити і вмерти тут.

То дикі люди, злі, як миші,

Очі без лиця,

То дикі люди будуть жити

Довше, як земля…

Хорий…

Не йди ніде, я можу вмерти.

Я хорий…

Не йди ніде, лікуй мене.

Я хорий…

Не йди ніде, я можу вмерти.

Я хорий…

Я не знаю дороги,

Я не бачу місця,

Я не маю повітря,

Я такий малий.

То не моє місто,

То не моє подвір’я,

То не мої сусіди,

То світ дурний.

То дикі люди, злі, як миші,

Очі без лиця,

То дикі люди будуть жити

Довше, як ти сам…

Хорий…

Не йди ніде, я можу вмерти

Я хорий…

Не йди ніде, лікуй мене…

Я хорий…

Не йди ніде, я можу вмерти

Я хорий, хорий…

То дикі люди, злі, як миші,

Очі без лиця,

То дикі люди будуть жити

Довше, як ти сам…

Дівчина Кончіта

Помада розмазана,

Сльоза не витерта на щоці.

По притонах затаскана,

Боїшся світла, як вампір.

Манери замучені,

Душа прибита цвяхами до стіни.

Твій ангел запарився

Тебе відмазувати від біди.

Бун джорно, сіньйоріта!

Дівчина Кончіта,

Солодка, як халва,

Дешева, як трава!

Сигарета замучена висить

На твоїй губі, ніби спить.

Ти хотіла би спокою, але

Запал твоєї бомби горить.

Розказали по радіо, шо знов

Піднімуться ціни на газ.

Ти наїлася сємочок і ржеш,

Ніби можеш жити ще раз.

Діти

Коли з тобою ми ходили до школи,

Ми були діти, і тому нам було добре.

Було круто, і їли ми жувачку,

І цілувалися – то було дуже смачно!

А потім вже, коли ми вчились в інститутах,

Ми були діти, і знов нам було круто

Замість на пари ходили ми по барах,

Там пили пиво і шпори писали.

Чи є гроші, чи в мене їх нема —

Ніколи ти не залишишся одна.

Чи є гроші, чи в мене їх нема —

Нам буде добре, ти не будеш сама.

Ми стали старші і ходим на роботу,

І вже не маємо до іншого охоту

Ми маєм діти і любим з ними бути,

Ми загоряєм у Єгипті – то круто!

Коли ми станемо старими пеньками

І під під’їздами чесати язиками.

І буде гарно, бо знову ми, як діти,

І буду я тебе так само любити!

Чи є гроші, чи в мене їх нема —

Ніколи ти не залишишся одна.

Чи є гроші, чи в мене їх нема —

Нам буде добре, ти не будеш сама.

До смерті і довше

Ті сходи, дерева, камені малюю собі.

Як шкода, ніхто ше ніколи сюда не ходив!

Із моря, із крові, із солі ти вийшов один,

Під сонцем і небом літаєш, як проклятий син.

Фарбуєш на чорно і біло свої слова,

Ніколи нічого не маєш – то твоє життя…

Літаєш собі – літай,

До смерті і довше.

Нікого тут не шукай,

Хто був, той пішов вже…

Високо собі літай,

До смерті і довше.

Нікого не піднімай —

Ніхто вже не схоче…

А знизу наскоро між нами мурують стіну,

Я хтів би з тобою так само і, може, піду.

Літаєш собі – літай,

До смерті і довше.

Нікого тут не шукай,

Хто був, той пішов вже…

Високо собі літай,

До смерті і довше.

Нікого не піднімай —

Ніхто вже не схоче…

Духи

Я хочу бути твоїми духами

І затікати – там, де не пускала нікого до мене.

Я хочу бути твоїми думками

І прочитати – то, шо не сказала ніколи словами.

Я – грішний син свої мами,

П’яний гріхами.

Я – грішний дух свого тіла,

Спалюю крила…

Я хочу бути твоїми слідами

І заходити – там, де ти ховаєш свої очі.

Я хочу бути твоїм власним небом,

Я хочу бути близько біля тебе, як повітря.

Я – грішний син свої мами,

П’яний гріхами.

Я – грішний дух свого тіла,

Спалюю крила…

Я хочу бути твоїми духами,

Твоїми духами…

Так, то я,

Я хочу бути духами…

Душа і плоть

Біль відчаю хвилею котиться зверху,

Кидає на вітер нетлінні слова.

На трупах стою і очікую смерті.

О Боже! Я бачу кусок кістяка.

Розплаяна плоть в неземному конверті

Летить у безвихідь, зникає в пітьмі.

Я знову у фальші думок круговерті —

Очікую Бога, а топлюсь в багні.

Засмоктують сохлі мої почуття,

Страхіттями живлять вже мертву ідею.

Душа відлітає кудись в небуття,

А плоть…

Душа відлітає кудись в небуття,

А плоть…

Плоть вже розклалася, злившись з землею,

Злившись з землею…

З Новим роком

Цілий рік його чекали, і коли вже зима

Понакрила білим снігом і приспала поля,

Позаносила ялинки нам до хати живі,

Ми наїлися цукерок і бажаєм собі…

Шоби в наші теплі хати не заходив мороз,

Шоби наше добре серце не хворіло на зло,

Шоби в космос полетіли всі космічні літаки,

Скрябін хоче всім добра…

З Новим роком!

А ми зустрінем новий рік і понап’ємося вина,

Будем голосно стріляти, але то не війна.

Самі ліпші подарунки подарує нам життя,

Самі ліпші побажання попридумуй собі сам…

Шоби в наші теплі хати не заходив мороз,

Шоби наше добре серце не хворіло на зло,

Шоби з космосу вернулися космічні літаки,

Скрябін хоче всім добра…

З новим роком!

Шоби в наші теплі хати не заходив мороз…

З новим роком!

Шоби наше добре серце не хворіло на зло…

З новим роком!

Шоби в космос полетіли всі космічні літаки…

З новим роком!

Щоби з космосу вернулися космічні літаки…

Скрябін хоче всім добра…

З новим роком!

Загублений рай

До себе в хату входиш через вікно,

Напам’ять знаєш це недобре кіно.

Читаєш ти газети, тихо кричиш,

Тобі не треба ніц, хіба коли спиш.

Холодні сльози свої не витирай

І мову риб ніколи не забувай…

Нікого злого ти сюда не пускай —

В загублений рай!

Ті свої сни нікому не віддавай

І всьо, шо маєш, ти від них заховай…

Вони всі хочуть зла, ти скоро тікай —

В загублений рай!

І знов хтось брудний залізає на трон,

Слюною з рота плює в твоє вікно…

То параноя тихо косить всіх нас,

А голі стіни в хаті слухають джаз…

А голі стіни в хаті слухають джаз…

А голі стіни в хаті слухають джаз…

А голі стіни в хаті слухають джаз…

А голі стіни в хаті слухають джаз…

Зламані крила

Десь там, глибоко в тобі,

Тіло, сковане льодом,

Просить, а ти не чуєш,

Сонце сама замуруєш над ним.

Десь там по коридорах

Ходиш, втоплена в сором,

Плачеш, ніхто не знає,

Де ти – сон заховає твій біль.

Мала в руках і об землю розбила

Було так близько – не долетіла,

Кинула вниз свої зламані крила..

Десь там, на краю міста,

Темно, розбиті вікна,

Холод на вухо скаже —

Потім жити не страшно.

Попелом страху очі закрила,

Голосу тіла чути не вміла,

Світло закрили зламані крила…

Змучений (я не маю сил)

Голосом людей,

Стуками дверей,

Десь поїхав ліфт —

Я змучений…

Запахом рослин,

Звуками тварин,

Пиво, як вода —

Я змучений…

Я не маю сил,

Я не маю сил,

Ше десь треба йти,

А я не маю сил…

Скільки днів робив

Сам не знаю шо,

Я вже як дурний —

Я змучений…

Хворий кожен день,

Хворий кожну ніч,

Бачу твої сни —

Я змучений…

І буде так

Я п’ю молоко і заїдаю хлібом,

А збоку мій кіт миє руки з милом.

І добре є нам, нема шо говорити,

Закрийте вікно, щоб мух не напустити.

І буде так цілий час…

І буде так цілий час…

Я люблю твій дім, я люблю твої ноги,

Вдихаю той дим, що вижити поможе.

Три рази на день мию свої зуби,

Я, може, дурний, складаю всьо до купи.

І буде так цілий час…

І буде так цілий час…

І так то вже є

Не надіявся я на це, так то вже є.

То був хтось, кого я знав і міг зрозуміти.

Не знаю, шо тепер зробити,

Не знаю, ким ти є тепер.

То, шо говориш, звучить так,

Шо відчуваю я знов когось чужого.

Не знаю, з чого почати,

І не хочу того знову почути.

Не вірю вже…

Це тільки знаю, чув це вже все раніше —

І не вірю вже…

Пам’ятаю твій голос,

Перш ніж надто сталося,

Бачив то й був певний,

Шо все було таке молоде й нове.

То відбувалося вже пару років раніше

І так то вже є…

Коханки приходять, відходять.

Здається тобі, шо вже знаєш,

А то є зовсім не правда…

Не знаю, від чого почати,

Не хочу вже то слухати.

Не вірю вже…

Чув то вже все раніше…

І тільки то одно знаю,

Знаю, шо вже не повірю.

І не вірю вже…

І так то вже є…

Коханки приходять, відходять.

Здається тобі, що вже знаєш,

А то є зовсім не правда…

Казка

Давай заснем і тихо звідси підем,

І буде добре і не буде так зле,

Бо коли спиш собі, то бачиш той світ

Таким, як він ніколи б бути не міг.

Багато бачив я тих ваших казок,

І злим буває добрий Дідо Мороз,

І не велика є людина-гора,

І в короля ніколи грошей нема.

Багато бачив я тих ваших чудес,

І добра фея любить тільки себе,

І Білосніжка вже продалась давно.

Та ваша казка – то попсуте кіно.

Коралі

Я дуже рано встав, нікого не чекав,

Скоро сів на машину і додому почесав.

Я сам не знаю чо’, і то ніхто не знає того,

Маю досвід, маю досвід…

То небо надоїло, шо не може вже висіти,

Собаки, люди, свині, заминайте вже отут.

Беріть лопати в руки, бо вже треба щось робити,

Кожен косить, кожен косить…

На дорозі троха ями, не люди, а плями,

Всі жиють в одному місті вечорами і днями.

Ти гуляй собі помалу, не чіпай нічо, заки

Ніхто не просить і не просить…

На вокзал, на вокзал приміський, треба зал,

Гроші в касу запихаю, з-за кишень нічо не вкрали.

Електричку доганяю, на газеті засинаю,

Я читаю, я читаю…

То я їду додому…

То я їду додому…

А то мої колеги – дуже файні музиканти,

Не дайте хліба з’їсти, тільки дайте шось заграти.

Та ніхто не має грошей, але настрій то не псує,

Поговорим, поговорим…

На вулиці зараза і на воді зараза,

Нема кого здурити – всі вже мудрі на відмазу.

Тут кожен собі має своє радіо-FM,

То є добре, то є добре…

Тут кожен день туман, тут кожен день дощ,

Кобітки ходять парами туда-сюда по площі.

Аптека є за рогом, непочатий край роботи

Молодому, молодому…

Я трохи постарію, я трохи посивію,

Я багато обкурив, ну а ше більше не хотів.

Ніхто не зрозуміє вже,

Чого я так завжди хотів додому…