Текст книги "Повне зібрання творів"

Автор книги: Андрій Кузьменко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 20 страниц)

Глава IX. «Паштет і конференція»

Служити в армії і служити армії – це дві великі різниці. Я не можу віднести свою службу ні до одного, ні до другого критерія. Я був в санаторії. У мене вирвалося таке означення і, видно, не просто так. Коли мене набирали з дому і просили до телефону, сестричка могла відповісти:

– Андрей Вікторовіч занят. Он іграєт в теніс.

Так що, Боженько Коханий, як я дякую тобі, що в момент моєї висадки з тролейбуса в Петрозаводську ти мав настрій кинути всевидячим оком в нашу карельську дупєнь і зробити мене черговий раз щасливим.

Лекції і конференції в госпіталі були улюбленим заняттям солдатів-роботяг, тобто тих, кого постійно припахували – чи то волочити тєлєжку з хавлом, чи то мурувати якийсь паркан, або просто збирати бички по території. Це було дві години законного сна в теплесенькому кінозалі. Лекторів запрошували тільки тих, хто міг перемогти своїм вокалом масовий храп. Хто не міг – не запрошували. В сумі до нас приїжджав тільки один лектор. Паштет був його асистентом і мав всіляко допомагати у висвітленні матеріалу для сплячої публіки. Хто не хотів спати – на лекції не ходили, і так виходило, що на лекціях не спали тільки лектор і Паштет. Геннадій Ровжин приїжджав до нас читати одну і ту саму лекцію шостий раз. Розрахунок був такий, що люди в госпіталі періодично міняються і той самий матеріал буде донесено до новоприбулої публіки. В нас в госпіталі контингент не мінявся, тому що командування любило і поважало тих, в кого вкладувало душу і давало практичні навики, наприклад Віті Колокольчікову, який розніс гімно на дачах абсолютно всіх офіцерів. Ну як таких кадрів відпускати? І тому людям прийшлося спати шостий раз під той самий супровід, і Паштет вирішив зробити хлопцям приємне і поміняти їм підклад. Дурної фантазії у молодого кандидата біологічних наук, який загримів в армію за спробу отруїти декана, самі розумієте, було, як над старим кефіром дрозофіл. По законах Совка – армія чомусь була альтернативою ув’язненню, тобто Паштету після цього прикрого (не для нього) інциденту дали вибір: якщо за місяць не підеш до війська – тоді: ТУРРМА-БЛЯТ, як казав один узбек. Недобрі вогники блиснули в маленьких очках репера, коли він традиційно відправився за соком для лектора у свої запилені кулуари. Геннадій Ровжин мав одну особливість – він завжди просив на початку лекції стаканчик яблучного соку і потрошки відсьорбував з нього протягом години. В залі погасло світло, Геннадій Валентинович зайняв своє звичне місце за трибуною, зал, натомість, так само звично моментально погрузився в сон. Паштет виніс лектору сок і поставив його на край трибуни з лівого боку, що логічно вказувало на ліворукість нашого героя. Ровжин натхненно розказував про переваги соціалістичного суспільства над капіталістичним і довго, зажмуривши очі, перераховував усі гріхи імперіалізму перед пригнобленими народами Заходу. Народ почав крім храпу видавати на-гора маленькі дози метану, який розслаблені штуцери, не контрольовані заспаним мозковим центром, з шипом випускали з глибоких солдатських печер. Атмосфера в залі нагадувала нічний плацкартний вагон в поїзді Львів—Солотвино. Легше сказати – чим там не пахло, ніж спробувати перерахувати всю низку ароматів, які окутали всіх присутніх у залі людей.

Геннадій Валентинович був живою істотою, і його нюхові рецептори не могли не віднотувати постійно зростаючу загазованість повітря, і тому рука час від часу тягнулася до стаканчика з соком, який рятував його носоглотку на деякий період, обдурюючи мозок кисло-солодким смаком напою. Так і в цей раз – правою рукою він креслив в повітрі якісь схеми, а лівою підняв шкляночку і підніс її до губ. Перехиливши і відпивши ковток, він хотів було поставити її на місце, але щось не дало йому цього зробити, якийсь дивний імпульс отримали його руки від командного центру в гіпофізі, і рука знову піднесла шклянку до рота. Він перестав сьорбати, а жадібно хапав, як корова губами, і ковтав жовту рідину, і коли на дні не залишилося жодної крапельки, він очима пошукав Паштєта, потряс стаканом в повітрі і знаком попросив ще, очима бездомної собачки, яка ковиляє за вами від магазина до дому в надії отримати кусочок ковбаси або копняка під сраку. Розгубленість в очах лектора говорила ще й про то, що це з ним точно трапилось вперше. Паштет схрестив руки на грудях і гордо дивився на плоди свого експерименту. Я тоді не знав, на що здатна ця квола на вигляд постать, які метаморфози відбуваються у її овальній голові. Спостерігаючи за лектором, я відразу помітив ще одну деталь. В нього, по всій видимості, встав пісюн. Ерекція була настільки сильною, що Ровжин повністю сховався за трибуну, запхав одну руку в кишеню і пробував нею придушити свого вужа, який зрадницьки стирчав. Народ в залі спав і підтравлював природній газ, а ми з Паштетом спостерігали за розвитком подій. Я підійшов до Сєрого і спитав: – Твоя робота, Аміго?

– Сі, Сіньйор, – відповів з гордістю він. – Давно б’юсь над разработкой возбудітєля для мужчін. Іспробовал дома на отце – чуть мать не растєрзал, я Генчіку сьодня лєгчє смєсь сдєлал – мочой разбавіл.

– Чєм разбавіл? – в надії, що недочув, перепитав я.

– Сцакамі. Сиканул в стаканчік малость, моча пріглушаєт дєйствіє іохімбіна, а то Генич начал би скоро трібуну імєть, она єдінствєнная женщіна в зале.

– Сєрий, ти фашист. І шо ему дєлать тєпєрь? – не без співчуття запитав я.

– По моїм ращьотам после второво стаканчіка пойдьот дрочіть.

І вже через хвилину, сьорбнувши ще ковточок наново приготованого Паштетом коктейлю, Генчик побіг добувати вогонь тертям своєї палочки в руці. Організм людини – це складна система механізмів, кожен з яких приводиться в рух чітко визначеним гормоном. Іохімбін, в свою чергу, безпомилково століттями піднімав людям охоту прилаштуватися до іншої людини, а за відсутністю такої можливості – просто заставляв руки виконувати роль факіра – тобто просто: придушити кобру. Лектор перший раз за купу років виступів на нашій госпітальній кафедрі не попрощався з аудиторією, а скористався дуже зручною на цей момент ситуацією – загальним летаргічним сном, вибіг, не прощаючись, і звук його копит пролунав у бік туалету. Через секунду з глибин коридору долетіло ехо від зачепленого ним відра, швабри, яка в свою чергу віддала честь Генчику глухим ударом об підлогу, і, нарешті, дверей кабінки, які закрились і приховали від світу це глибоко інтимне дійство пана вченого. Працював Ровжин швидко і якісно. Вже через хвилину він, трішечки спітнілий, зі скуйовдженими мокрими пасмами, що гадючками сповзали йому на чоло, забіг у аудиторію, зібрав свої папери і крикнув Паштету: – Сєргєй, сабєрі діафільми і – астав іх сєбє, – несподівано закінчив він, вибігаючи з нашого життя. Можливо, це була його плата за несподіваний оргазм, а може, іохімбін переважив дію інших гормонів, які мали відповідати за логіку, і вона, бідака, під натиском хвилі тестостерону, почала стріляти іскрами, як старий утюг. Більше Ровжина ми не зустрінем у цій книзі, та і навіщо, в принципі, цей коротенький нарис повністю дав змогу нашій уяві намалювати собі його портрет. Але попри це, ми спіткаємо цілу плеяду не менш яскравих персонажів, як, наприклад, санітарка-куртизанка Жанна Броцман. Але про неї вже в наступній частині. Перекур.

Глава X. «Санітарка по імені Жанна»

Вона з’явилася у неврології одного осіннього ранку, перетворюючи нашу спокійну домівку на санаторій для сексуальних збоченців. Мікроскопічна копія Лінди Евангелісти, схована у два рази більшого розміру халат, несміливо дивлячись собі під ноги, йшла крізь дві шеренги остовпілих і отупілих від побаченого жителів нашого військово-медичного гуртожитку. Всьо мужичйо, від Нєфьодова до старожила відділення Гаврілича, з’їдали очима цю маленьку тендітну фігурку, яка мишкою намагалася прошмигнути перед носом у сорока сексуально неврівноважених койотів. Старий розтягнутий халат при всіх своїх можливостях не в змозі був сховати всіх принад, якими Єврейський Боженько наділив цю дитину. Єдина вада її була у тому, що для повного кайфу від спілкування з нею необхідний був мікроскоп. Природа явно познущалася, обмежуючи це небесне тільце у рості, але засипала його бонусами у вигляді феноменально пропорційних форм, які жадно поїдало своїми почервонілими від інстинктивного потягу очима наше стадо. Маленька Дюймовочка своїм радаром надто добре відчувала тваринні бажання сорока кінських сил, щоб кормити себе ілюзіями, і здавалося – готова була згоріти, як її тезка Жанна д’Арк, перш ніж дойде до своєї битовки в кінці коридору. Шеренга з сорока маньяків ніяк не кінчалася, як у фільмі жахів, перед Жанною прокручували повтор цього нищівного моменту. Всі жіночі органи її піднімалися аж під діафрагму і заважали дихати, так що приходилося хапати повітря жадібно ковтками, як робить це риба, яку зловили і замість вбити і з’їсти – фотографуються, щоби хизуватися потім перед такими ж дебілами. Нарешті Мудрий Єврейський Боженько змилувався над своїм дитям і довів її до кінця дороги по муках, а точніше, до Зосі. Вона стояла посеред коридору, перекриваючи прохід широко розставленими ногами, і здавалося, от-от сяде на шпагат. Ненависно оглядала вона нашу отару, яка точила слюну на небачене чудо, і палила поглядом саму винуватицю гормонального вибуху в нашому колективі.

– Жан-на, – металічним голосом старого робота-

пилососа, рубаючи слова сокирою, прогинділа стара швабра. – Ат сє-во-дня в тваі абя-за-на-сті вхо-діт трі раза на день мить пали в атдєлєніі. Вта-ро-є: туа-лєтная гігі-є-на, трєтьє – уборка кухні за час до прійома пі-щі. – Її голос все більше нагадував звук людини, якій в дупу пхали цукровий буряк. Вона робила акценти на тих складах в словах, де вони були абсолютно не потрібні, чим підкреслювала важливість сказаного, і, як стара беззуба гюрза, пробувала нагнати страху на свою нову жертву. Зося прекрасно розуміла, що з появою Жанни в нашому дурдомі не знайдеться ні одного йолопа, якого б зацікавила її пом’ята скрипуча шуфляда. І тому вона пробувала використати останній шанс і пропалити дівчині дірку в плечах своїми жирно обведеними чорним фломастером очима. Чуда не відбулося, і Жанна Броцман сховалася за дверима битовки без латки на спині, а вся наша команда з полегшенням розійшлася по палатах з руками в кишенях, які продовжували фантазувати, перебираючи два тенісні шарики в тугому мішечку. В коридор вибіг Боря, явно окрилений появою нового об’єкту для дослідження своїм шкіряним буром, і видав мені гордо: – Должна била в терапію попасть, в послєдній момент у Євтюхіна виуділ. Год у нас будєт. Стажировацца. А фамілія-то какая, Андрюш, – БРОЦМАН. Ето ж прізваніє какоє-то, а не фамілія. Буковку первую помєнять і вобщє сказочно: ВРОЦМАН. – Вот ето нєдєлька началась, – і одягнувши на лице свою фірмову посмішку а-ля «Та Ну Вас Всіх На Хер» і якось бочком, як краб по пляжі, зник з папкою паперів під пахою в тумані листопада.

Рома Мордухович був останнім, хто залишився тупити в коридорі після дефіле молодої дами. Так як рот в нього був відкритий завжди – неможливо було зорієнтуватися, чи супроводжувався шок після останньої події його черговим відкриттям. Рома якось ображено дивився на мусорне відро в кутку, ніби вбачав у ньому причину неможливості інтимного зв’язку між своїм циклопічним гігантським тілом і аж занадто вже маленькою санітарочкою. Видно було потуги, в яких він малював криваві картини сексуальної взаємодії сніжної людини і хом’яка. Я не став заважати йому і пішов знайомитися з новоприбулою, взявши на допомогу Паштєта, котрий в свою чергу також демонстрував своїм відкритим ротом неабиякі його можливості. Ми постукали в двері битовки і краєм ока зауважили Зосю, яка виглянула з процедурної, зазираючи в коридор і одночасно роблячи укол якомусь нещасному.

– Каму там чєшєтса уже, – старим трамваєм проскрипіла вона, а з-за її спини чути було стогін пораненого.

– Да, – почули ми на контрасті ангельські дві букви з-за дверей битовки і глянули на них, ніби ці двері вели в РАЙ!

– Жанночка, можна? – надаючи своїм голосам максимального врівноваження, запитали ми.

– Я гаварю, каму там зачєсалось уже, Павлов, – трохкотів позаду нас заржавілий робот. Мене Зося не згадувала у докорах, бо я частенько прикривав її шуфляду перед ББ і наші відносини, завдяки бартеру, були в постійній, хоч і нервовій залежності.

– Мінутку, – сказав Ангел з-за дверей, і вони відкрилися. Запах хлорки їдко вдарив нас долонею по морді, старі шмати, якими мили підлогу, висіли на батареях і робили вигляд, що вони – сушена камбала, але запах їх віроломно видавав, виїдаючи шкіру і очі.

– Входітє, рєбята. – Ми заціпеніло слідкували за кожним рухом її губ, котрі вимовляли слова так філігранно, ніби малювали їх в повітрі.

Ми з друганом спробували ввійти вдвох відразу і на секунду застигли в позі «пузо-в-пузо» в просвіті дверей, потім ввалилися всередину і почали представлятися дамі:

– Андрєй, Сєргєй! – і протягнули руки. Жанна теж протягнула свою котячу лапку в наш бік, яку відразу вхопив Паштет і по лікоть запхав собі в рот, цілуючи її. Він облизав всю руку від лопатки до кінчиків пальців, не залишаючи мені нічого більше, як облизати їй ногу для оригінальності. В цей момент двері битовки зі свистом відкрилися, і на мітлі влетіла розтріпана Зося з правою рукою в крові чергової своєї жертви.

– Тааааак, – це слово вона завжди використовувала, коли не могла з ходу сформулювати чітке речення з конкретним змістом. – Таааак, рєбяткі, виходім вон. Жан-ночкє по-pa рабо-тать. – Завислива стара ропуха махом спустила в унітаз наші світлі сподівання і розпиляла маленьку санітарочку бензопилою свого ядовито-вульгарного погляду.

Я не любив прирікатися з Зосею, це було все одно, що сваритися з телевізором. Вона ніколи не слухала опонента і травила свою нудятину до тих пір, поки він в паніці не обливав себе бензином, підпалював і згорав в муках або подумки пхав їй нутрію в ротяку, щоб хоч чимось його на деякий час прикрити. Тому ми поспішно в зворотньому напрямі зробили свій фірмовий прохід в двері у стилі «пузо-в-пузо» і почалапали коридором, а Зося почала тягучий статевий акт з непідготовленими вухами Жанни. Її атональні промови почали танути в шумі нашого відділення, а ми вийшли надвір, ковтнути осіннього повітрячка. Воно було подібним на лимонад Тархун, його можна було пити великими ковтками, і тягучий солодкий післясмак залишався десь у точці переходу носоглотки в головну дихальну трубку. Посмакувавши пару хвиль, Паштет видав на-гора рецензію нашого знайомства: – Чувішка – прєлєсть, только рукі падванівают.

– В смисле? Лізнул не туда? – з завистю спитав я, бо сам був готовий обглодати це казкове тіло, незважаючи на смак і запах.

– Хлорка, Сер! Она перед намі тряпкі стірала, ручкі і провонялісь.

– Хлорка не гавно, Серий! – пробував заспокоїти товариша я.

– Да, хлорка не гавно, а жаль! – кандидат біологічних наук задумливо кивнув головою і прицмокнув язиком.

Як показало майбутнє – цей запах був не від хлорки. Жанна належала до певної категорії людей, які виділяють в атмосферу пікантні і дуже екстремальні запахи, навіть мінімально нервуючись. Екстремальні тому, що кінь в порівнянні з нею пахнув едельвейсом з альпійських лугів. М’ягко кажучи, Жанна ШТИНЯЛА. Штиняла, як маленький обісраний скунс, який від страху пообсикав разом зі своїми жертвами і себе, небогу. Таке мініатюрне, неймовірно ніжне створіння, але з ароматом хлорки і ацетона. Парадокс. Тоді не один з нас вдумався в стару карпатсько-монгольську мудрість: не чіпай гімно – не буде смердіти. Вже через десять хвилин після початку своєї кар’єри в неврології, залишаючи за собою убивчий шлейф свого власного аромату і дешевих парфумів «Красная Москва», які, на диво, якісно його підсилювали, Жанночка отримала свій перший творчий псевдонім: Міс-Гімно 1988. Не дивлячись на свої скромні вади, молоденька практикантка була зовсім не проти зав’язувати нові знайомства, чим активно і займалася в робочий час. Розмазуючи шматою бруд по нескінченному периметру госпітальних коридорів, свій перископ у вигляді швабри вона вміло направляла в бік потенційної цілі своїх пошуків. Першим на приціл Міс-Гімно попався Містер-Тормоз, він же – Рома Бабушкін. Це була мікрокопія Арнольда Шварцнеггера – ідеально складений мужичок, величиною з кота. Весь свій час перебування у нашому ідилічному закладі він проводив, качаючи свою шию.

– Бері мєня вот так за голову і тащі єйо к себе, а я буду упіратса і тянуть обратно, – це було його стандартне звернення до кожного, кого вдавалося зафрахтувати в ролі тренажера. В мене складалося таке враження, що Рома, крім тої фрази, взагалі нічого більше не говорив.

Перископ Жанни відразу виділив мікрокачка з-поза всієї маси представлених у нашому зоопарку приматів. Він пасував до неї ідеально. Трошечки вищий, такі ж ідеальні форми і казково-тупий погляд, який виводив вас з рівноваги своєю абсолютною розфокусованістю. Він міг розмовляти з людиною, дивлячись їй нижче колін або розглядаючи задницю грузина в білих шкарпетках, який в свою чергу, ловлячи його погляд, починав артистично демонструвати унікальні можливості своїх мускулистих буханок. Так і в цей раз Жанна сотий раз наярювала з шваброю круги навколо солодкої парочки – Роми і новоприбулого естонця, який намагався відірвати його голову від тіла, а Міні-Шварцнеггер остервеніло робив спроби вставити її назад. Жанна вдавалася до унікальних трюків, щоби звернути на себе увагу, – робила тряпкою на підлозі художні розводи в дусі французького постмодернізму, пританцьовувала в такт музиці, збита з пантелику відсутнім Роминим поглядом, який майже впритул розглядав її ноги і відро з брудною водою. Вона була готова приступити до декламації поеми «Мцирі» з елементами швидкісного стриптизу, але безпомилкова жіноча інтуїція на івриті підказала їй, що треба просто задіти шваброю ногу культуриста, і його серце миттєво випаде до її ніг з цього бездоганного накачаного тіла. Взявши снарядом необхідний розгін, Жанночка, розбризкуючи по стінах брудну воду, як торнадо в Неваді, заїхала шваброю Ромі і естонцю по ногах, трошки нижче колін. Піжамні штани хлопців, колись синього кольору, тепер прибрали забарвлення тряпки і моментально прилипли до рельєфних Роминих ножищ і козлячих естонських костилів. На диво, першим відреагував Ярві: – Нє м-могу уже польше, Ромм-ма, голлова полліт, пойду випп-пью курррвалоллі, – в характерній манері всіх прибалтійських гуцулів об’явив він про закінчення процедур для шиї, труснув головою, залишаючи в повітрі хмаринку перхоті, і пошкандибав за куліси.

– Нє понял, – продовжував спектакль вже Міні-Шварц голосом людини, яка какає. – Ти чьо, женщіна? – він знову чомусь розглядав відро з водою, але звертався до Жанки.

– Ізвіні, хочєшь – штанішкі постіраю, – зі старту вирішила взяти Рому за роги молода єврейська спокусниця.

– Ти чьо, женщіна, как я без штанов-то? – скляний Ромин погляд переключився на Жаннині тапочки. – У мєня подождьош, в битовкє, я мігом. Полчасіка і пайдьош в чістєнькіх, – вона так заохочувально на нього глянула, що я би на місці нетямущого качка був би готовий жити в битовці вічно.

– Ну єслі так, – продовжував Ромчик голосом какаючої сови, – то давай, женщіна, спасай абстановку. Мне трєніраватса єщьо, – він підвів риску під всім сказаним.

Дрібними кроками, як Попелюшка на бал, побігла вперед Жанночка, а за нею незграбним походняком олімпійського Мішки, як на коньках по бетону, ковиляла накачана купка підмосковного м’яса. Проходячи повз ординаторську, треба було бути сліпим, щоб не помітити погляду Спіци, яка проводжала цю купку з таким жалем на своєму наївному дитячому обличчі з дрібнесенькими вусами під носом, що помада від тремтіння її рівних, як дві папіроси, губ почала тріскати і відвалюватися, як штукатурка на яворівській автостанції. В неї було дві крайності у світі її недосяжних фантазій: одна з них в даний момент по коліна в гімні і з граблями в руках надавала благочинну сільськогосподарську допомогу на дачі одного з офіцерів недалеко від міста, а другу, з потрясною попою, у формі соковитих херсонських кавунів, кадрила на її очах якась єврейська вискочка. Кавуни виробляли вбудованими в них м’язами карколомні викрутаси, зжимаючись і розжимаючись, запросто могли по ходу ще й лускати горіхи.

Жанночка впустила Рому в своє царство, пропускаючи його вперед, і закрила за ним Двері на ключ. В коридорі кудахтала Нікіфоровна, яка намалювала собі губи помадою Спіци, яку та необачно забула в ординаторській, і виглядала тепер, як мім на дешевому корпоративі:

– Фу-ти, ну-ти! Чєрті нєрускіє! Алабай-Махалай, гдє ти, чєртяка косоглазая? – фальцетом, який зривався на писк, пробувала вона зінтерпретувати фамілію чергового представника жорстоко нелюбимого нею Радянського Близького Сходу.

– Снімай штани, – раптом голосом Бормана скомандувала Жанночка, схрещуючи руки на грудях. Містер-Тормоз подьоргав цицьками, як це роблять культуристи на своїх чемпіонатах, похрустів щойно підкачаною шиєю, несамовито крутнувши головою в різні боки, ще раз подьоргав вже правою цицькою і почав віддирати свою прилиплу до ніг піжаму разом з волосками на нозі. Жанночка підсунула йому табуретку, а сама відвернулася в бік вікна, замальованого білою масляною фарбою, і нагнулася настільки красномовно, що він побачив всьо то, що хотіла йому продемонструвати наша Дюймовочка. Шварцнеггер-Гномік стояв у довгих, майже до підлоги, ніби батькових, трусах, дриґав своїми крутими цицьками і в’їдався очима в запропоновану йому Жанною пікантну комбінацію м’ягеньких частин її тіла, яка могла би розбудити і вивести навіть Леніна з Мавзолею.

– ОООО! Ніштяк, женщіна, я тя раньше здєсь нє встрєчал, – голосом людини, яка какає раз в тиждень, чітко підмітив він.

– Да я толька сєводня устроілась, – не міняючи позу, десь з-під тумбочки відповіла Жанночка і витягнула алюмінєвий тазік, в якому вони вдвох могли спокійно пересікти озеро Байкал. Кинула туди його штанці, театрально повернулася, аж неслухняна косма волосся, як по сценарію, недбало прикрила їй праве око, і запропонувала: – Ром, а, Ром, а у тєбя і курточка, чесно говоря, тоже нє альо, давай і єйо простірньом? А? – і тут разом з поворотом її тіла з затримкою в секунду в Ромчика вдарив її фірмовий запашок, від якого виїдало очі і випадали брови. Він нахмурив своє кам’яне лице Арнольда-Карлика і, перебираючи в голові хаотичну підбірку думок, намагався знайти причину такого різкого дизбалансу в атмосфері. Не перший раз спостерігаючи подібну реакцію, Жанночка мотнулася до вікна і привідкрила його, щоби дещо збагатити вміст озону в приміщенні. В цей момент ворона, яка пролітала поряд, на повний дзьоб вдихнула дозу Жанкиних викидів, моментально втратила орієнтацію, вдарилася головою в стіну і впала на землю з розгубленим і ображеним виразом обличчя. Такий самий вираз обличчя застиг і на Жанкиному ляльковому фейсі, коли вона перевела очі від ворони на місце, де секунду тому стояв мікроатлет, а зараз його заміняв цинковий тазік з жирним надписом «Хлорка Душ». Дівчина з виглядом людини, в якої бомжі щойно з дому винесли меблі, визирнула в коридор і побачила два херсонські кавуни, які зі швидкістю поршнів в двигуні, артистично пережовуючи труси, дременули у свою палату, де запах шкарпеток шести чуваків видавався цілющим повітрям джунглів Амазонки порівняно з букетом, який так агресивно розбризкували навколо секреторні залози єврейської Міс-Какашки. Ромчик сховав свою груду м’яса під одіялом на ліжку узбека Аслама, який відреагував на цей випад цитатою з його рідного епосу: – Мамат хунем, плят, саєпаль, нахм, шайтан-ака, бусурр-ман-плят! – він з виглядом маленької дворняжки з характером кровожадного лева злісно кидав на Рому зловіщі вогники своїх мусульманських очей. Рома ніяк не відреагував, його цікавило в даний момент тільки одне – щоб Жанка пропала без вісті за невідомих обставин і у любий можливий спосіб – починаючи від прямого влучання метеорита в битовку до з’їдження її заживо узбеками – тільки б не відчути на собі ще раз катастрофічний запах єврейської похоті.

– Прікінь, ана чєм больше хочєт – тєм больше ваняєт, – сльозливо ділився він набутим досвідом із Пашою Донкіним, єфрейтором з підмосковного Подольска, який виглядав, як телеграфний стовп з обрізаними проводами у халаті: худюча особа з дротяним волоссям, яке стирчало в різні боки, ніби в його голову щойно попав снаряд.

– Дааааа, странная штука – любовь, – сказав, не відкриваючи рота, Павло і почесав щось рукою в кишені піжамних штанів.

Жанка закрила двері битовки, взяла пачку сигарет і, не заглядаючи у Ромину палату, маленькими крочками протюкала по коридору надвір. Шлейф хлорки і мертвих тюленів гнило просквозив услід за нею, так що навіть нечутлива до запахів древня Нікіфоровна, поморщивши ніс, сказала:

– Апять миши дохнут, тьфу ти ну ти, ей, Азлабай, іль ти пукнул, вонючая душа нєруская, – закосила вона оком на Аслама так грізно, що око довго не могло стати на місце і ще деякий час нервово теліпалося разом зі щокою.

Жанка курила з високо піднятою головою, ця захисна її реакція, як не дивно, спрацьовувала на представників нижчого інтелектуального ешелону. Представник же елітної команди, професор грибів і бакалавр западла – Паштет, спостерігаючи за нею у вікно, резюмував:

– Нада будєт попробовать нос отключіть і занятса сбліженієм, – видно було, як він перебирав у голові всі можливі способи наглухо відключити свої нюхові рецептори, щоб не пасти жертвою її хімічної зброї при можливому у найближчому майбутньому контакті. Він не думав про нього зараз, дивлячись повз неї на кота, який розтягував на піску сердельку, яка плавно випала з рота Гаврілича разом з його вставною щелепою. Котяра не знала, чому віддати більшу перевагу – сердельці чи штучним зубам, і чудернацько кидалася з боку в бік від одного до іншого, чим вводила Паштєта в невимовний екстаз. Жанка докурила і пішла на робоче місце, після чого курилка моментально наповнилася життям, в ній загуділи люди і, попльовуючи на асфальт і один одному на тапочки, жваво обговорювали появу нової зірки в Нашому Домі. Приготування Паштєта до стиковки двох орбітальних станцій тривало з тиждень, він пропадав у своїй коморці в клубі, їв всяку дрянь з давно минулим терміном придатності. Довгі, тягучі години він проводив на білому овальному троні, видаючи своїм соплом звуки пекла і обдумуючи, як би ще загартувати власний організм від Жанкиних нежданчиків. Ми в той же час в гаражі пили черговий нектар, великодушно представлений нашій ватазі батьками Роми Мордуховича. Вітя з посинілим кінчиком гострого носу стояв на табуретці і електронним голосом кричав в пустоту: – Да нє вєрю я, нє вєрю! Ти, Рома, нармальний мужик, бухло носіш, старушка у тя начальнік, но, бля, штоби красівую тьолочку із-за запаха нє хотєть, нє вєрю.

Вовчик підняв на Вітю одне око, кліпнув ним добродушно, як коровка, і резюмував, згортаючи рот у трубочку:

– Ти, Вітьок, прівик в Ровєньках страшилок єбать, так поетому тєбє каво покрасівше дай, так ти єйо хоть сгнівшую долбіть будеш.

– Ти за собой смотрі, пінгвін, – роблячи акцент на «О», по-воронєжскі відгавкався Вітя і залпом закинув в себе новий стаканчик, після чого смачненько відригнув в сторону Володі, і в гаражі з ентузіазмом запахло часничком.

– Та, хулі, я тваю паслєднюю как вспомню, у мєня ладошкі патєют. – Вовчик, пережовуючи мамину котлетку, не здавався, і на буквах «Ю» в нього постійно пробували випасти з рота її кусочки, які він підпихав назад засмальцьованим пальцем.

– Пашол в жопу, онаніст хрєнов. – Вітя ображено випив, що залишилося в гранчаку Сємьонича, який замешкався, граючись із котом. Сємьонич зрозумів свій промах, тицнув котяру прямо в рожевеньку мішень під хвостом своїм потертим черевиком і плюнув йому на спину.

– Да, курва, – його короткий спіч не мав чіткого призначення. Він окинув периметр зацікавленим поглядом, ще раз чвиркнув слюною на кота і потягнувся за закоркованою пляшкою французького «Бордо», назву якого для полегшення вимови ми трансформували просто в «Бардак», бо кількість букв у слові «Bourdeaux», які не вимовляються, зводили Вітю з розуму кожен раз, як він пробував відтворити їх всіх. Сємьонич затиснув пляшку між ногами, витягнув з кишені фуфайки викрутку розміром зі шпагу мушкетера і завзято почав продавлювати нею корок всередину, ризикуючи в разі невдачі пробити собі наскрізь ногу або нанизати собі на викрутку яйце.

– Ку-у-рва, – помогав він собі оптимістичними словосполученнями і остервеніло нападав на француза черговий раз. Викрутка провалилася всередину, а взамін щедро обдала небриту харю калінінського мушкетера порцією червоного сухого шмурдячка з долини річки Луари, про яку Сємьонич, слава Богу, не мав поняття.

– От тє бардак хрєнов. Плюйотса. Наш-то

портвейн лаааас-ково так аткриваєтса, душа радуєтся, а ета херня буржуйская – вона – всю рожу раскрасіла, – облизуючи свої хащі, підмітив починаючий сомельє. Потім розкрутив пляшечку, як він зазвичай робив з водкою, і вставив її собі мало не в шлунок.

– Куурвабльбльбль, – слова його потонули в бульканні затікаючої рідини в горло. Мене ще тоді, навіть через призму помутнілої уяви потрясло вміння Сємьонича видавати членороздільні звуки під час пиття.

Старожил гаража вийняв пусту плящинку зі свого жерла, недовірливо подивився на неї, повернув голову до Віті з Володьою і сказав, відригуючи цибулькою:

– Нє умєют ані віно дєлать, наш-то портвейнушка со стакана ужо за душу бєрьот, а єнтот вот кампотік ну савсєм смєшной. Моя такоє пойло со слів сушоних варіт. Обманочка для народу, ну іх нах, французов-то. Какоє віно – такіє і людішкі без вкусу, – Сємьонич векнув коньом і, погладжуючи свій живіт, навприсядки побіг в бік туалету.

– От пойло нєнашенскоє, нє успєл на грудь взять, так ужо на кішку давіт, – з коридору закінчив він думку і закрився на гачок в офісі, видно відправляючи незадоволені факси на винзавод в долину Луари.

– Мужикі, – почув я голос Мордуховича і черговий раз, через пітьму змішаних нектарів, зауважив, що нижня щелепа Роми дико нагадує

верхню щелепу Адріано Челентано.

– Мужикі, я говорю реальниє вєщі. Срать – ето как скульптуру лєпіть, процес творческій. – Рома відкопилив свою гігантську губу, захоплений своєю промовою, що остання від гордості майже не приймала участі у процесі словоутворення і просто пафосно висіла.

– На скорую руку – одна размазня виходіт, нада сконцентріроватса, собрать в пучок всю свою енергію, напрячса, а уж потом начінать лєпіть, – закінчив він свою оду і залив собі всередину ще один гранчак вина, аж волосся на грудях затремтіло.