Текст книги "Повне зібрання творів"

Автор книги: Андрій Кузьменко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 20 страниц)

Тьотя Дуся була вже конкретно «під шафе» в момент, коли я з Мордуховичем і з двома флециками яду підрулив до її постаменту. Її нетверезий стан видавали хіба що два мутні ока, які спостерігали світ через запотілу маску дайвера-алкаша. Погляд сторожихи нагадував погляд камбали, на яку на пляжі в Судаку наступив кінь, який три місяці катав по кругу здичілих курортних дітей і забіг в воду, бо в нього тупо закрутилася голова.

– Андрєй, Андрєй, давай с табой палучім піздюлєєєєєй, – мелодийно-співочо привітала мене начальниця шлагбаума.

– Тьоть Дусь, ми к вам с падарком, – оптимістично-артистично відізвалися ми з Ромчиком, потрясаючи шмурдою в кишенях його безрозмірних галіфе, в яких можна було перевозити китайців через чопську митницю.

– Рєбяткі, я пассать атбєгу, а ви тут постєрєгітє пєрімєтр, – на сленгу військової стратегії Дульсінея запропонувала нам скоротати час на її посту. Багаторічна практика показувала, що пісяти тьотя Дуся може хвилину, або пару годин, в залежності від оточуючих її обставин. Ми вирішили ці обставини доповнити обтяжливими нюансами: – Тьоть Дусь, у Роми дєньчік сьодня, может, ви с

намі по 50 вінца за здоров’їце-то, а уж потом ми вас подмєнім.

– Ой, Андрєйка, ссать – не срать, можно подождать, – оптимістично згодилася вона. Мордуховича перекривило від перспективи дегустації з Дусьою і мною неопізнаної рідини.

– ОООпушкі, чуствую вкуснятіну, – тьотя Дуся закотила очі в своїй запотілій масці і хлопнула в долоні.

– Викладуй, – шепнув я Ромчику, і він запустив свої клешні в бездонні шахти своїх кишень.

– Бууууль-буууууль, – сказали два графини, приземляючись на стійці перед півкруглим віконцем, через яке Дульсінея весь свій непотрібний вік спостерігала за навколишнім світом.

– Рєбяяяяткі, бляць, захадітє, навєрноє, внутря, вона моргнула лівим оком так страшно, що кусок муті відірвався від нього і впав на підлогу, як медуза на камінь.

Ми протиснулися в фанерні двері, за які мали право проникати крім Дусі хіба що шеф Юрій Ізраільович, прапорщик Панін і Ісус Христос. Останній рідко тут з’являвся, і численні докази багаторічної відсутності божої уваги майоріли навколо. Запах в каптьорі був такий, ніби тут рік тому здох кінь Пржевальського. Дуся була на підйомі, трохи йорзала дупою на стільчику і торохтіла: – Давайте, галубчікі, за день рождєньіца-то по-

бистрячку, тяпнєм мальох, – і заглянула своїм оком, як перископом, в одну з посудин.

– УУУУх, запашок-то апєтітнєнькій, – порівняно із запахом усопшого коня, Боріна винотека дійсно вигравала дещо в плані букету ароматів, але, доповнюючи його своїми занадто південними кокосово-айвовими нотками для цих географічних широт, добивалася настільки несподіваного ефекту, що прогнози на найближчу годину обіцяли бути непрогнозовані. Першою ми, перехрестившись, відкупорили бутлю «Айва.Яблоко.Орех». Ромчик щедро налив дозу тьоті Дусі, а нам практично накапав в два гранчаки грам по тридцять.

– Ти чьо, мілок, а нук, нук, нармальна плєсні сябє і дружку-то, – Дульсінея взяла його руку в свою і поправила ситуацію – тепер в нас трьох гранчаки були до країв заповнені брудно-коричневою масою.

– Ну-с, за нас, – тьотя Дуся забула про Ромин день народження і, пришвидшуючи процес тостування, засмоктала в два ковтки стакан цього тракторного масла, відригнула на нас і з переможним видом об’явила:

– Божественно, маладиє люді, я даже би сказала, екзистенціально, у мєня перед глазамі сразу Грузія, хотя я там не била, но уже віжу – Казбек в диму, козли скачут по камням, і я с сєдовласим джигітом в вінограднікє.

Мордуховича знудило, він так яскраво і реально собі це все уявив, що закрив рот рукою і пробував не допустити до закінчення цієї історії з елементами садомазо:

– Тьоть Дусь, мєжду пєрвой і второй.

– Не поссать би нам талпой, – закінчила за нього начальниця вхідного люка на острів щастя, явно маючи охоту все-таки відбігти в туалет, який був за тридцять метрів від її псячої буди. Вона хапонула рукою розпочату фляшку і кинула нам на ходу:

– Не распробовала, знаєте лі. – Не разбєгайтєся, хлопци, ща вернуся, мігом, – і почалапала в своїх валянках з калошами кудись в темноту, на запах силосної ями, розмахуючи новим трофеєм, як Чапаєв шаблею.

– Ромчик, сеанс связі давай, по-моєму, с етім напітком она мінімум на мінут десять засядєт, – нагадав я другану про головну ціль нашого перебування в цій усипальниці, і за півтори хвилини чітких злагоджених маніпуляцій я вже набирав ленінградський телефон чергового в училищі Джека зовсім безплатно і абсолютно безлімітно. З іншого боку – здавалося би, ціна питання – 15 копійок, невже не легше було потратити цю сміхотворну суму грошей, ніж організовувати цілу низку ідіотських і шкідливих, для печінки і психіки в першу чергу, тактично-стратегічних рухів. Відповім чесно – можна! Але для чого тобі армія подарувала 24 години вільного часу на добу, щоб економити? Навряд чи… От і я так думаю, тому, щоб час до дємбєля минав скоріше, його треба було максимально використовувати на різноманітну фігню, подібну до тієї, якою ми зараз і займаємся.

– Даии, – явно московський акцент з переходом з букви а на и в короткій привітально-посилальній фразі долинув з того боку дроту.

– Можно позвать Евгенія Кудрю, – запитав я, перечікуючи довге шурхотіння, матюкання і кашляння, яким супроводжувався кожен мій дзвінок до нього, так ніби Джека пробували знайти не в казармі, а в тумбочці цього днівального.

– Даиии, сєкундуіі, – московський акцент не зраджував собі навіть в таких телеграфно-коротких фразах, ставлячи на кінці їх своє тавро, яке пахло зверхністю і скептицизмом до всього, що було не зв’язане з їх, курва, городом.

– Слишу, мої зьоми Пітєр взялі, – посмішка розміром з пащу кашалота розплилася по Роминій голові, і я був вражений його язиком, який побачив якось зовсім в новому світлі. Він був рясно усіяний такими ж присосками, як у восьминога на щупальцях. Я волів швидко відігнати цю думку, списуючи галюциногенний ефект на вміст чарівної амфори, з якою в туалеті засіла тьотя Дуся.

Женька не спішив підходити до телефону, я розповідав вам, що він був досить дивним другом. Тепер в свої 46 я розумію, що дивним насправді був я, бо пробував ідеалізувати все і всіх навколо, і така доктрина життя успішно привела мене за вухо, як директор школи – двієчника, в повний колапс – матеріальний і моральний у віці 30 років. А він, мабуть, просто скоріше подорослішав, чим я не можу похвалитися і зараз. МИ УТОЧНИЛИ ДЕТАЛІ, я спеціально виділив цю фразу, бо дехто з Ленінградського училища зв’язку, тобто безпосередньо сам курсант Євген Кудря, потім ці всі деталі великодушно похерить, і захочеться запитати – на фіга чотири сторінки я описував процес підготовки, якщо це все у найближчому майбутньому піде насмарку. А для того, шановна аудиторія, щоб передати всю гаму відчуттів, яка накриває тебе гігантським цунамі, коли ти 5 годин марно чекаєш друга на лавочці перед КПП училища в голубих спортивних штанах і оранжевій майці мого баті, і кожен, сука, курсант, від молодого до старого коня – генерала, розглядує тебе в упор, як червоножопого гамадрила в зоопарку, і домисли їх в мою адресу, повірте, були аж занадто одностайними: – Підар, підар, – шепочуть вони самими губами, ти не чуєш їх голосу, але цього достатньо, щоб за 5 позорних годин постаріти на 5 років.

Тьотя Дуся вернулася хвилин через сорок. Була версія, що вона заснула на очку, але ми з Ромою після Женьки передзвонили такій кількості абонентів, що сам факт розмови з кимось вже дратував, і ми вирішили просто змитися. Від Дусі дико штиняло якимось особливим запахом, подібний дає зелений жук-клопік, коли скаче тобі на руку, а ти хочеш його з неї щиглем скинути, він зі страху сере тобі таким же зеленим гіменцем на місце, де сидів, і хоть гівна мало – штиняє досить ефектно. Вона зайшла і ніби не помітила нас, сіла за стіл, опустила шторки, і ми почули звук чергової відкоркованої плящини, вже виходячи з будки КПП.

Час до від’їзду біг так швидко, як Борісич на блядки. Я в своєму яскравому командіровочному костюмі, в кедах і з кульком, в якому лежало три котлети з бродячих котів, з любов’ю зготованих мені добродушною поварихою, з Паштетом і Мордуховичем вже дві години сидів у Боріному секс-кабінеті, очікуючи на призначення нещасного, який мав чергувати по частині. Два дні назад єдиний капітан нашого госпіталю Андрєй Смоляков, наймолодший член офіцерського складу, самовільно поїхав зі знайомою чувіхою в Москву, пропустивши на службі цілий день. Близькі бомжі з його оточення розказували, що парочка в Москву не доїхала, вони вилізли з електрички на станції Клін і добу ламали меблі в спальні, спільно виконуючи акробатичні вправи еротичного спрямування. Я з цим Андрієм був в корешах, але останній місяць наші відносини погіршилися, бо ваш покірний слуга обіцяв дістати йому гірськолижні черевики, які мама мала купити і вислати зі Львова, але навіть не збирався її про це просити. Невідомий вірус безпідставної брехні жив в мені аж до 35 років і не пропускав жодного сприятливого моменту, щоб ним не скористатись. Важко і дорого платив я за користування цим злом, але перемогти його не міг. Воно управляло мною, як джойстиком.

Сьогодні наш неконтакт був мені на руку, бо Андрюха любив прийти до мене в неврологію і грузити мене годинами про якісь високі матерії на низькому рівні. Тому, видно, я його і продинамив з цими шльопками, а може, і нє. Не знаю.

– Давай, Ромич. Звоні, – попросив я Мордуховича взнати, хто чергує.

– Капітан Смоляков, – приглушений голос з трубки пройшов через вухо Мордуховича, потім проліз по-пластунськи через його євстахієві труби і, нарешті, через відкритий рот вилетів голубом миру і обрадував мене.

Паштету було глибоко до дупи моя хитка ситуація на найближчі дві доби, він розминав в руках стебло якоїсь рослини і міряв його на око.

– Палич, ти чєво мньош? – Ромчик своїм харизматичним басом наповнив Боріну кабіну кохання.

– Етот стебель надо держать в жопе три часа. ЖЖот так, буд-то ти срьош ураном. Но булкі потом, как яблокі, упругіє – вобщє огонь.

– Оні упругіє, пока ета хуйня в жопе? – Ромчик з непідробним інтересом без тіні сарказму допитував Паштєта про секрети ідеальної дупи.

– Да, Рома, точно так, только винял і всьо упало, Паштет знову заржав сміхом миші і, не прощаючись, поплівся до себе в клуб.

Сьома вечора, мені час виходити. Ми з Ромчиком ще раз пройшлися по пунктах написаної нами самими інструкції. Відмазки були примітивні, але безвідказні в армійському розумінні. Наприклад, якщо запитає Боря, де я, відповідь має бути така: Начмед в місто послав. Якщо запитає Начмед – відповідь наступна: Боря послав. А так як у них двох віками не складалися дипломатичні відносини і вони останній рік взагалі спілкувалися виключно через мене, то мені в госпіталі можна було взагалі не появлятися роками, чим я, правда, не зловживав і дочекався слушного моменту, який мав врятувати мою грішну дупу. Ми вийшли на задній двір, бо тільки там кусок паркана не був обмазаний солідолом, що могло дещо спаскудити мій і без того оригінальний вигляд, я перескочив і помахав Ромчику вже з волі: – Давай, братан, держи всьо на контролє, – махнув я йому пакетом з котлетами.

– Чую херню, Кузьміч, – додав мені впевненості Ромчик і пропав в кущах із шумом товарного поїзда.

До вокзалу йшов сьомий трамвай, в який я сів дуже нагло як на шпіона, бо просто на зупинці напроти входу в госпіталь. Мій пєтушиний наряд дуже контрастував з одягом робочого класу, який їхав додому з роботи. Я себе заспокоював лиш тим, що, на відміну від них, їду на концерт. Моя цнота не мала постраждати в цей вечір. Повезло, я доїхав до кінцевої. Пасажирський поїзд № 264 Москва—Ленінград був вибраний мною не просто так. Він зручно відправлявся о 22.28 і через 7 годин і 7 хвилин прибував у місце призначення. Інакші поїзди, які виходили набагато пізніше, обганяли його по дорозі і приїжджали серед ночі, що додавало додаткового ризику тривалішого перебування із-за мого вигляду. Якщо я мало не відгріб від роботяг за 40 хвилин в трамваї, то за півтори доби в Ленінграді шанси мої різко зростали для такої перспективи. Простоявши чергу до каси, я віднотував відсутність необхідних для поїздки грошових активів. Слава Богу, не повну. Мені вдалося купити квиток до проміжкової станції Бологоє, а після неї постійно лазити по вагонах і півночі курити по тамбурах. Після тригодинної екскурсії з елементами перекурів я міг із закритими очима на запах оприділити, які шкарпетки походять з якої полиці, купе і вагону.

На перон в Ленінграді я вийшов вимнутим і невиспаним, але твердо тримаючи в руці геройсько врятовані вночі котлети. Орієнтувався я в місті приблизно так само, як і в Мехіко, тому, маючи навалом часу, я пішов до училища пішки. На вулицях Ленінграда мій одяг, правда, не викликав такого ажіотажу, як в Калініні. Люди ковзали по мені поглядом так само нейтрально, як по парі собачок, які ніяк не могли знайти правильну позу, щоб доставити один одному задоволення. Першу годину я займався тим, що лазив по телефонних будках і шукав в телефонних довідниках імена видатних людей. Моєю жертвою мала стати Аліса Фрейндліх, я дав собі слово, якщо знайду її номер – поїду до неї ночувати. Дякувати Всемогутньому, цей позор оминув мене. Потім я займався тим, що чекав в кафетерії, щоби хтось не допив свою каву і дав можливість мені пробудити мозок сочним ковточком. Потім хотілося курити, і я біля входу в метро зібрав 5—6 гігантських «бичків», констатуючи факт, що люди не вміють правильно оцінити час на сигарету. Вони вискакують з автобуса, підкурюють, роблять дві тяги і викидують, майже цілу, входячи в двері метрополітену. Але ця їх неповага до організації часу дала мені можливість набрати тютюнових виробів на цілий день.

– Ганьба рагулям з Новоєврейська! – крикнув я пошепки, коли на третю годину лазіння лабіринтами міста опинився напроти Джекового училища, буквально за триста метрів від вокзала.

– Ганьба рагулям, які не вміють спитати дорогу! – ще раз пошепки крикнув я і заснув на лавці, про яку вже трошки раніше згадував.

– Ганьба українському рагулю, який не зажав котлети в поїзді! – прошипів заспаним голосом Андрій Вікторович, який збудившись помітив, що його провіант вже жує місцевий бродячий пес, життєрадісно махаючи хвостом і кидаючи сповнений любові і відданості погляд.

Ми з Джеком домовились на 10.00. Була рівно десята, я підійшов на КПП і набрав внутрішній номер, Джек відповів, що їх заставили носити якісь дошки і він вийде через годину. Вийшов він через п’ять. Мене за цей час взнали абсолютно всі, хто перебував по справах чи просто так в моєму районі. Одні хотіли вбити, інші – накормити, треті – неважливо, настільки вже різноплановий образ був створений мною при допомозі всього лиш двох предметів гардеробу – спортивних штанів і майки. Кольорова гама становчо зіграла свою вирішальну роль, що навіть коли з воріт училища вийшов сам Женька, він різко пішов у протилежний до мене бік, і всі чотири години, які ми ходили по місту, намагався бути метрів п’ятнадцять позаду. Враховуючи оригінальний стиль наших прогулянок, я майже не пам’ятаю, про що ми тоді розмовляли, бо з такої віддалі я свого друга практично не чув. Джек був у військовій формі і, напевно, боявся, що його притягнуть за кримінальну відповідальність за відкриті контакти з геями. Хто би тоді знав, що саме геї ще з’являться в списку героїв нашої п’єси. Народ на концерт привалив досить різношерстний: від польських студентів і російських курсантів – аж до ленінградського хуліганья, яке про Леді Панк знало виключно зі статті з німецького журнала, в якій був описаний факт махання гітаристом своїм пісюном на сцені дитячого фестивалю. Власне, плакатом з цим епізодом, вирізаним з журналу, заохочували хулігани вийти групу на сцену, махаючи ним перед лицем звукорежисера. Ну і звичайно, центром цього майданчику був хлопець в оранжево-голубих барвах, такий собі запасний бейсбольної команди «Amsterdam Gay Fuckers». Я в паніці кидався то до хуліганів, намагаючись відібрати в них плакат і розказати історію легендарної групи, то пробував знайти в залі Джека, але він маскувався професійно. Мене розпирала радість і невідомість того, що мене чекало на концерті і після, в армії. Одночасно хотілося і срати і співати, такі невідомі досі почуття рідко навіщали мене, і я упивався ними, як дитина пепсі-колою.

І тут на сцену виходять мої кумири, Золотий Склад Культової Банди, який стоїть в мене перед очима навіть тоді, коли перед ними ніхто не стоїть. Це моє фанатичне до них відношення, і я позбавлю вас випробовувань і мук, пережитих під час моєї оргазмотворчої розповіді про цей виступ.

Концерт був – піздєц! Всьо, а далі піздєц був ще більший. Женька пропав, як потім виясниться, ще за шість пісень до кінця, він мусів встигнути на перекличку. Зі мною він не попрощався, ясно, радий був, що ніхто не поняв, що ми знайомі, і його репутація залишилася в Ленінграді непідмоченою. А я здичіло кричав хвалебні оди групі ще двадцять хвилин після бісовки і, майже без свідомості, все-таки спричинив ще один вихід на біс, вже у напівпустий зал, ще й з піснею на моє замовлення. «Tańcz głupia tańcz» – танцюй, глупенька, танцюй. Вони не були готові її заграти, так принаймні об’являли декілька разів на концерті у відповідь на мої крики просто в лице вокаліста, але моя неадекватна поведінка спонукала їх до швидкісної репетиції в гримерці і послідуючого виконання її на сцені. Я був на небі і, напевно, тому не помітив трьох молодих людей, які ошивалися навколо мене і з неабияким інтересом роздивлялися мій скандальний образ.

Зал поволі опустів повністю, залишився я – фанат і троє хлопців з чіткими рисами і повадками дівчат. Я не бачив ні в своєму селі, ні в своєму житті нічого подібного, а тим більше не знав, як таке явище називається. А це, виявляється, були перші зустріті в моєму житті геї. Самі справжні – інтелігентні, литовські, багаті, вимиті, вилизані, підозрюю – і висосані теж – Геї. Ми вийшли з залу, і мої інстинкти почали рятувати мою дупу. Перші півгодини я біг в протилежний від вокзалу бік, а вони підтюпцем наздоганяли мене, паралельно ведучи розгорнуту бесіду на польській мові зі страшенним литовським акцентом.

– Куди ти так спішиш? – логічно запитав мене Високий, в якого бріолін з волосся від швидкої ходи почав стікати по обличчю, залишаючи характерні білі сліди, які їхній тип людей мали б особливо тішити.

– В мене поїзд за годину! – не обертаючись крикнув я, додаючи ходу.

– Ти маєш шанси встигнути спокійно, якщо повернеш назад. Ми тридцять хвилин віддаляємся від вокзала, – встряв в розмову середній з таким самим акцентом.

«– Банда, – подумав я».

«– Маньяки, – відповів ехом мій страх. Дивні люди з дивною мовою лазять за мною по темному нічному місті, начитані суки, на всі питання знають відповіді, або завербують мене, або виїбуть. І одне і друге не входило в мої плани, першим і єдиним пунктом програми було – попасти на поїзд в 00.20 і в 6.34 бути на пероні, а в 7.20 – в себе в ліжечку і срати на цілий світ з вікна неврології. А наразі – три геї на хвості, і я не знаю, що з ними робити, але вони точно знають, що робити зі мною. Я не маю практики обрубування кінців, а вони достатньо обізнані, як свій кінець припаркувати в мою духовку. Наш квартет був постійно в русі, і так як мої нові знайомі не володіли технікою гомосексу на бігу, я врятував своє дуже хитке в цей момент реноме і дякую Долі, що все свідоме життя заглядався виключно на попи жінок»

Сидячи в вагоні СВ на шикарному дивані, потріскуючи на зубах шикарними вафлями «Артек» з міцним чорним чайком, я прокручував в голові цю біганину і неодноразово ловив себе на думці, що здав їм важливу стратегічну інформацію про себе. Про Калінін, госпіталь, добре, що не додумався продиктувати їм ще адресу батьків в Новоєврейську. Ото би народ розказував – усіх дівки з армії чекали, а товово з хлопом з войска прийшло. Я почував себе, як проститутка, коли витягнув з кишені штанців двадцятип’ятирублеву купюру, яку вони мені туди впихнули під вагоном, ще й розрахувались по спекулятивній ціні за дорогу з провідником.

«– Оце любов, – думав я всю дорогу. Дівчата такого все життя шукають, а за мною цілих три бігало, а я жодним не скористався. Балуваний. Один потім вирахував мене і приїжджав цілих три рази. Я як побачив його на КПП, готовий був прорити підземний хід голими руками аж до Яворова. Придумав на ходу щось про виїзд на операцію і сховався до пацанів в гараж. Герой-любовнік шість годин прочекав мене і поїхав ні з чим. Оце вірність, да, дівчата? Аж противно, що так получилося. А другий раз він мене вже біля неврології підстеріг через місяць, ми з Паштетом були, це мене і врятувало. Я знов набрехав, що біжу в реанімацію, і побіг в гараж на ничку, а Паштет в плані експеримента забрав мого Ромео до себе і віроломно накурив його якимись кізяками власного виробництва. Третій раз Литовський Джіголо приїхав вже не до мене. Паштет так нічого ніколи не розказав».

Звичайно, не підозрюючи всіх цих майбутніх подій, заснув я в шикарному купе, з шикарними вафлями і шикарним чайком. Сни перепліталися між собою, творячи хаотичну відеонарізку в стилі фільмів Джармуша і Тарантіно. Перший і єдиний раз в житті мені хотілося проспати свою станцію.

Глава XV. «Кінець казки»

За майже півтора року перебування в госпіталі я потихеньку виходив з-під контролю ББ і переміщався під юрисдикцію вищого командування. Я успішно пройшов певний випробувальний термін, і мудрі єврейські командири зробили висновок, що варто використати мій ресурсу більш важливих галузях, ніж робити уколи і розносити таблетки. В кожному госпіталі була військово-лікарняна комісія – група віртуальних людей, які своїми підписами завіряли документи на комісацію осіб, не гідних до військової служби. Віртуальних – тому, що за них всю роботу виконувала і підписи ставила Таня, секретар цієї неіснуючої комісії, сексуальна мрія 95 процентів нашого санаторію для військових збоченців. Вона виглядала в ноль, як зірка німецького гостросюжетного кіно з голими артистами, – щоб довго не описувати, скажу двома словами – така вчителька, курва в окулярах. Кожен школяр в сьомому класі, відчуваючи певний незнаний досі рух в штанах як реакцію на гіпертрофовані тілесні форми молодої географічки або англічанки, у своїх мріях жорстоко кохав її не раз і не два, помогаючи собі руками, фотографіями з дорослих журналів і всілякими можливими способами, які придумало людство за довгі віки існування, спрямованими тільки на одне – скоріше задушити змію між ногами, щоб та дала нормально функціонувати голові, хоча б годинку на день. На Таню дивилися всі, але це були короткі півтори хвилини, які були їй необхідні, щоб дійти від КПП до штабу. А в штабі мучився за всіх я. Я дивився на неї годинами, впритул і скоса, тратячи зір і свідомість, безперестанку кидав ручки на підлогу, щоб перевірити знизу, які секрети цього об’єкту приховує від нас дебільний стіл з фанери, за яким вона сиділа. Здавалося, Таня настільки звикла, що всі її постійно зжирають очима, що перестала на це реагувати, а може, десь в глибинах своєї жіночої суті вона робила зарубки якоюсь феміністичною сокирою на грубому стовбурі чоловічої похоті, ставлячи в журнал собі переможні бали. ББ рідко заходив до Тані, бо точно знав: як зайду – то виїбу. І просто переміг це в собі. Як? Досі невідомо ні йому, ні академіку Целковському, який довгі роки займався цим питанням. А Танєчка ще й до всього була до всіх живих мужчин холодна, як пам’ятник Лесі Українці в Новоград-Волинську. І ця її реакція на оточення заставляла все оточення сходити з розуму і жорстоко рукоблудити по ночах, закриваючи очі і уявляючи себе і цю сексапільну курву-вчительку в окулярах. Коли Таня перекидала з ноги на ногу свою ногу, люди, я фіксував цей рух у своїй голові на відео на величезній швидкості, щоб прокручувати потім заповільнену версію і довго смакувати кожну його детальку. Я міг би розказати і вигадати багато неіснуючих пригод про мене і Танєчку, але ви бачили моє фото з тих часів і маєте розуміти мої реальні шанси. Таня відносилася до мене, як до йоркширського тер’єра, який виріс завбільшки з дога і ще й вмів говорити. Я відчував якусь материнську ласку від неї, і це мене бісило, бо кожну хвилину я чекав, що вона вискочить на стіл, зірве з себе свою напівпрозору кофточку і стрибне на мене, як Матросов на амбразуру. Цього не відбувалося довгими тягучими місяцями. Мозолі невпинно росли в мене на обох руках. А Танєчка, судячи зі всього, досить активно скакала на іншу амбразуру, бо в кінці осені в неї вималювався якось дуже швидко шестимісячний такий животик. Весь госпіталь одягнув траурні тапочки і, понуривши голову, намагався не травмувати себе видом зіпсованого кимось нашого чуда. Чудо, натомість, добувало останні дні на роботі, і всю її роботу вирішили спихнути на мене.

– Почєму я? Юрій Ізраілєвіч!!! – майже з плачем я звернувся до командира за спасінням.

– Ти толковий парень, Андрєй, ти дєлал с нєй всю работу, знаєш специфіку, ну і єсть єщьо одін значімий момент, ти будеш єздіть раз в нєдєлю в Москву утвєрждать коміссованних.

– Я не хочу в Москву, я не люблю Москву, там. мокро как-то, – відповів я цитатою Паштєта про Ленінград, не знайшовши інакшого оправдання.

– Андрєй, ЕТО АРМІЯ, іді осваівай профєссію і пріступай, – Ізраілєвіч одів окуляри з носу на очі, і було видно, як я розмазався в його фокусі.

Освоювати професію – означало вникати в специфіку кожної історії хвороби і виписку робити так уважно і достеменно, щоб головна комісія у Москві відразу ставила свою згоду, інакше – наступне переосвідчення могло бути можливим тільки через місяць, і із-за неграмотності подавальщика ця фігня могла повторюватись роками. І головне – я мав навчитися печатати на машинці, причому в досить стислі терміни. Дні за два я з дикою швидкістю і страшними помилками одним пальцем молотив по клавішах, аж деякі з них позападали і назавжди відмовилися зі мною співпрацювати. Перші виписки я печатав без границь на полях, і слова дуже часто виходили за межі печатного листка, але видимий текст, видно, був настільки переконливим, що, незважаючи на візуальні дефекти, мої справи ніколи не повертали з Москви. Можливо, спрацьовував ще ефект присутності єврейської крові в моїх венах, бо я був єдиним чуваком з цілої черги подавачів справ, який запихав в рулон документів фляшку коньяку і конфети. Як кожна бюрократична професія – моє замісництво Танєчки перекреслило активну медичну практику, і я фундаментально віддалився від операцій і перев’язок, на які мене таскали всі, кому було там скучно. Але папіркова робота мала і свої плюси – день за днем я отримував все нові і нові доступи і ключі до сейфів і шуфляд, які завжди могли знадобитися. Я не знав тоді для чого, але коли сам себе демобілізував з армії додому всього два дні після наказа міністра – ще тиждень в своїй квартирі в Новоєврейську чекав озброєного патруля, не вірячи в можливість такої афери. Але про це в свою чергу.

Щотижня в п’ятницю я відправлявся в столицю в джинсах і курточці, які мені списав з гардероба свого сина вдячний Начмед. Він навіть запропонував мені перевод з Петрозаводського універа в Ленінградську медичну академію на курс до його малого, на що я, завжди ніяковіючи, відмовляв і дякував перестрашений, пам’ятаючи, що вулиці Пітера кишать від литовських геїв. Кожна затверджена в Московській лікарняній комісії справа – це фактично врятована доля людини, яку комісують з військових лав по причині відсутності здоров’я. У випадку відхилення справи негідним до стройової служби приходи лося карячитися і нести її в будь-якому випадку, так як військовий закон не визнавав їх хворими. Я навчився давати взятки у вигляді коньяка і конфет, і моя нова професія швиденько стала на конвеєр. На носі були величезні навчання країн Варшавського договору спільно з НАТО у Горьковській області. Через місяць весь госпіталь збирався виїхати на три тижні в ліси, і потрібно було встигнути залагодити і позакривати всі бюрократичні справи, щоби наше командування могло на навчаннях бухати з чистою душею. Я активно взявся прогарантувати шефам тритижневий безхмарний запой, ну і собі, чесно кажучи, теж. Весь народ, який подавався на комісацію, я поділив на три категорії: 1. Законні. Ця категорія не потребує коментарів.

2. Боріні і Шефові. Це свого роду бізнес, не в теперішньому розумінні, звичайно. Люди, яким під закінчення армійської кар’єри потрібна була більша пенсія або краще розприділення, зверталися за допомогою до наших спеціалістів, які нагороджували їх певними діагнозами, підпадаючими під статті у військово-медичному кодексі, і робили можливим те, що за їхнього невтручання було неможливе. Тому Начмед з Адамовим і не контактували особливо, бо постійно забирали один в одного кусок хліба. Мені ж хліба вистачало в столовій, і я на громадських засадах штампував наліво і направо путівки в краще майбутнє.

3. Мої. Цю категорію людей я відпускав з армії додому, бо мені просто по-людськи було їх шкода. Почалося все з Ромка з села Добростани біля Новоєврейська. Його привезли просто синього, збитого на кисле яблуко чурбанами, яких було в частині 200, а він був там один, козак яворівський. І козак вже плів петлю, щоб закінчити в ній своє життя в 18 років, аж я став з широко розставленими ногами йому на дорозі і голосом Маяковського запитав: – Додому хочеш?

Рома після заданого мною питання втратив мову на декілька днів, за які ми підшаманили на його тілі побої, а потім вже почали працювати над його розумовим одужуванням.

– Є спосіб, дякуючи якому ти через два тижні будеш в Добростанах, місити на городі гній гумаками, навіть без заїзду в частину, щоб тобі не наваляли на прощання, – такими переконливими тезами починалася завжди моя вербовка потенційних самовбивць, яких комісація повертала до списку живих людей.

– Шо тре робити, – зазвичай чув я у відповідь.

– Ми везем тебе в дурдом в ізолятор, на обстеження, я скажу, що тобі там робити. Ти пісяєш пару раз в штани, пару раз говориш херню і за тиждень будеш вдома.

– Не може бути, – також зазвичай чув я, і це була нормальна реакція на такий елементарний спосіб відпетляти від того, від чого просто так не відпетляєш.

– Може, для того я і провів тут півтора року, щоб мати можливість рятувати таких, як ти, нещасний, – на цей раз голосом Супермена промовив я і продовжив: – Стаття 7-В, абсолютно нейтральна на відміну від 7-Б, отримавши яку тебе 5 років не візьмуть на роботу на гражданці, бо кому треба психопати істероїдного типу, навіть в будці ремонту взуття, де ти мав честь працювати, ще й з шилом в руках. Та і косити в дурдомі прийдеться активніше, і ми не зможем здурити комісію, для такої ролі треба, як мінімум, Джекі Чана. А так як твоє прізвище – Пуцько, ми будем дотримуватися плана «Б».