Текст книги "Стрибок у ніщо (вид. 1969)"

Автор книги: Александр Беляев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 18 страниц)

IX. На землі нема порятунку!

– Все це жахливо! – сказала леді Хінтон. Приклала кінчики пальців до скронь. – Еллен, дай мені одеколон!

– Чи не хочете потерти скроні ментоловим олівцем, леді? – спитав лікар Текер.

– Не допомагає! – роздратовано відповіла леді Хінтон. – Ця бовтанка уб’є мене. Чому пароплав стоїть на місці? Коли він рухається, хитає менше.

– Ми повинні заощаджувати пальне, леді! – сонно обізвався з свого крісла Стормер. – Мертва хвиля. За сто миль від нас пройшов циклон. Барон – той зовсім зліг. Слова не може сказати, тільки мугиче.

– Я не можу… мені погано!.. – промовила Еллен здавленим голосом. Обличчя її позеленіло. Вона пригасла хустинку до рота і, судорожно посмикуючи плечима, поспішно вийшла.

– Ах! – зітхнула леді Хінтон. – Важко бути вигнанцем у наші роки! Без дому, притулку і надій…

– А я вважаю за краще бути вигнанцем, ніж гниючим трупом. Так! – заперечив Стормер, обсмоктуючи гранат. – Коли б не моя передбачливість, ми, певне, уже були б здобиччю могильних хробаків.

– Жодна волосинка не впаде з голови без волі божої! – повчально зауважив єпископ Йов Уеллер.

– Чому ж ви, ваше преосвященство, не залишились у Лондоні, довіривши волі божій свою чуприну?

Леді Хінтон пересмикнуло від таких “блюзнірських” слів.

“Демони війни і революції зірвались з ланцюгів”, – як сказав Шнірер, раніше, ніж було закінчено ракету і збудовано велетенський теплохід. Стормерові пощастило зафрахтувати океанський пароплав, що стояв у порту, посадити на нього акціонерів, учасників майбутнього міжпланетного польоту, і вийти в Тихий океан.

– Навколо вода. Беззахисні, беззбройні, ми стоїмо на очах у всіх… – нарікала леді Хінтон.

Стормерові, очевидно, набридло це бурчання.

– Ви починаєте галюцинувати, леді! – майже гримнув він на стару жінку. – Кого ви бачите? В кого ми на очах? Хто на нас дивиться? Океан безлюдний, як у перші дні творіння. Та й хто нас зараз шукатиме? Повірте, нікому до нас нема діла. Океан не Оксфорд-стріт, не Піккаділлі. В океані є свої шляхи і свої безлюдні місця. Ми перебуваємо в самому центрі трикутника, що утворюють, перетнувшись, великі океанські шляхи: з Йокогами у Вальпарайсо – Японія, Південна Америка; з Уеллінгтона – Нова Зеландія – в Панаму і з Панами – вздовж берегів Південної Америки – до Магелланової протоки. Понад тисячу кілометрів відділяють нас од західних берегів Південної Америки. Сюди не заходить жоден корабель, хіба циклоном занесе вітрильник. Але вітрильники нам не страшні. Океанські пароплави всі обладнані радіостанціями. Вони самі сповіщають про себе. У нас є радіопеленгатор. Із спеціальної вишки на щоглі вахтові пильно стежать за горизонтом. Наше судно – одно з найшвидкохідніших. І ми не змогли б втекти хіба тільки од військових кораблів. І, нарешті, у нас є гідроплани. Весь цінний вантаж давно зберігається в Андах.

Леді Хінтон сердилась, що Стормер-Сіті назвали не її ім’ям. Щоб не дратувати стару леді, Стормер в її присутності називав Стормер-Сіті описово: місто в горах, місто, де будується ракета.

– В разі крайньої небезпеки ми завжди можемо полетіти туди.

– Але чому нам не зробити це зараз – не полетіти в цей ваш Стормер-Сіті? – спитала леді Хінтон.

– Тому, Що там ще не збудовано готель. У робітничому бараці ви не житимете. Та тут, повірте, і безпечніше. Тут ми можемо маневрувати. Коли б не ваші, – “примхи” хотів сказати Стормер, але стримався, – недуги, ми спустилися б у південні широти, там ми були б уже в цілковитій безпеці. Там ми були б “на очах” тільки у пінгвінів. А якщо нас застукають у Стормер-Сіті раніше, ніж ракета буде готова, ми загинули. Тікати звідти можна лише повітрям, але й тікати буде нікуди.

– Боже мій! Боже мій! Боже мій! – трагічно примовляла леді Хінтон, – Навіщо ти нас так караєш?

– Дим на горизонті! – крикнув вахтовий з вишки.

– Де? Де? – вигукнув зблідлий єпископ і, надто поспішно для свого сану, кинувся до борту, на ходу дістаючи з футляра призматичний бінокль…

– Другий димок… третій… ціла ескадра!.. – гукав вахтовий.

На кораблі зчинилась метушня. Різко лунали команди, ожили потужні машини, затремтів корпус судна. Корабель почав повертатися на лівий борт, усе прискорюючи хід.

По палубі пробіг Шнірер, розмахуючи томом Канта.

– Амелі! Що? Га? Вже?

Хитаючись, вийшла Еллен. Звідкись виповз барон. Щелепи його тремтіли, він– щось намагався сказати Стормерові: е-е-е… Той відмахнувся од нього, наче від мухи. Стормер теж був схвильований, але тримався краще за інших.

Корабель повернув на південь і йшов з максимальною швидкістю.

– Ну, тепер усе вирішать кінські сили, – зауважив Стормер.

– Можливо, нас зовсім і не переслідують, – висловив думку Текер. – Воює весь світ. Японський і американський флоти ганяються в океані один за одним.

Леді Хінтон уперше з вдячністю глянула на свого лікаря. Ці заспокійливі слова вплинули на неї краще, ніж ліки. Текер піймав милостивий погляд леді Хінтон і скористався з цього.

– Піду провідати дружину й дитину. Я незабаром повернусь, леді! – сказав він.

– За нами чи не за нами погоня, але нас побачили, і це погано, – не вгавав Стормер. – Невідома ескадра наступає нам на п’яти. Якщо до ночі не пощастить утекти, справа кепська.

Настала неприємна мовчанка. Чути було тільки, як форштевень ріже гладінь океану та розмірено гуркочуть дизелі.

Година минала за годиною. Сонце схилялось до обрію. Відстань між теплоходом і ескадрою весь час зменшувалась.

– Добре, що вони не стріляють! – сказав Стормер.

Усі були надто пригнічені, щоб підтримувати розмову.

Капітан сповістив по телефону, що, за його розрахунками, до настання темряви ескадра не встигне наздогнати корабель.

І, може, вперше за багато років леді Хінтон дуже захотілося, щоб час ішов швидше.

Перед заходом сонця вже неозброєним оком можна було бачити головне судно. На думку капітана, це був військовий крейсер. Але японський чи американський – важко сказати.

– Ще важче вгадати, хто веде ці крейсери, – зауважив Стормер. – Усе в світі міняється. Вчора країна була капіталістичною, сьогодні – вона вже республіка пролетарів…

Нарешті, благодатна ніч опустила свою чорну завісу. Коли б на цьому і скінчилася драматична п’єса, можна було б розійтися мирно по своїх каютах! Антракт, на жаль, тільки антракт, яким треба скористатися.

Втекти в темряві ночі, різко змінивши курс, – ось яке тепер було завдання. Капітан, поміркувавши, повернув на схід.

– Б-б-безглуздо, – сказав Маршаль, до якого разом з нічною прохолодою повернулася мова. – На сході ми потрапимо на морський шлях, що веде вздовж південних берегів Америки.

– Я вважаю, – заперечив Стормер, – що наш капітан дуже розумно зробив. Треба уявити себе на місці переслідувачів і подумати про те, який шлях, на їх думку, ми оберемо. Саме той, який вказуєте ви. І саме з тієї ж причини. І ескадра, мабуть, поверне на захід. Морський шлях, по якому йдуть комерційні кораблі, нам не страшний. Навіть краще, якщо ми зустрінемо ці торговельні судна. Вони відвернуть увагу переслідувачів, коли ескадра все-таки поверне, як і ми, на схід.

Барон і Стормер продовжували сперечатись.

Ескадра йшла, мабуть, з погашеними вогнями. Не можна було визначити, далеко вона чи близько.

Капітан, давши інструкцію і доручивши керівництво своєму помічникові, зібрав усіх пасажирів і оголосив їм:

– Становище дуже серйозне. Ескадра може розділитись, пославши свої кораблі в трьох напрямках: східному, західному і південному. І на ранок наш корабель можуть наздогнати. Врятувати нас міг би хіба тільки ризикований крок – поворот прямо на північ, якщо тільки ми не наскочимо на ескадру…

– Що ж нам робити? – вигукнув єпископ.

– Я вважаю, тільки одне: скориставшись нічною темрявою, рятуватись на гідропланах.

– А ви? – спитав Стормер.

– Капітан не покидає судна, поки воно здатне триматись на поверхні! – відповів той. – Я залишаюсь.

Стормер підозріливо глянув на капітана. Тепер нікому не можна вірити. Можливо, сам капітан сповістив по радіо координати теплохода?

Всі почали поспішно збиратись. Леді Хінтон так ослабла від хвилювання, що її довелося внести в кабіну літака на руках. Дитина Текера прокинулась і плакала. Пасажири нервували.

Хвилювання трохи вляглося тільки тоді, коли заревли мотори і машини злетіли в повітря. Всі полегшено зітхнули.

– З-з-здаеться, постріл? – злякано спитав барон.

– Сидіть! – пробурчав Стормер. – Це вискочив корок з пляшки шампанського, яку я встиг прихопити.

– Д-дайте хоч к-ковток. В-в-в горлі з-зовсім п-пе-ресохло!

– Тисячу золотих готівкою! – в’їдливо відповів Стормер.

І барон почув, як Стормер п’є прямо з пляшки.

– Нате! – змилостивився він, подаючи майже порожню пляшку. – Тисяча буде записана на ваш рахунок.

X. Про “домовини” і про те, що з’явилося нового в Стормер-сіті, поки Ганс сидів у кулі

До скляної стінки з боку вулиці підійшла дівчина в хутряному пальті і заглянула всередину. В центрі обертової кулі за невеликим столом сидів юнак, схилившись над книгою.

“Приїхали пасажири”, – подумав Ганс, побачивши дівчину. Він поглядав на неї щоразу, тільки-но куля поверталась в її бік. Амелі, – це була вона, – дивувалася, як у нього не запаморочиться голова.

У Ганса спочатку справді паморочилась голова, причому так сильно, що він уже хотів просити Вінклера випустити його з обертової тюрми. Але Ганс був “зроблений з доброго матеріалу”. “Ще не таке доведеться пережити в ракеті! Треба звикати до всього”.

І він звик. Головне – не дивитись крізь стіни кулі на вулицю, щоб не помічати руху. Міцний організм юнака швидко пристосувався до незвичайних умов існування. Понад місяць прожив Ганс у кулі, харчуючись фруктами й овочами оранжереї. І рослини, і він сам, і тварини були в доброму стані. Правда, для молодого організму самої лише рослинної їжі було обмаль, і юнак добре-таки схуд за цей час. Але нездужання не відчував. Добре йшли і його заняття. Фінгер набагато просунув уперед свої математичні знання, ретельно вів запис усяких спостережень, зробив багато цікавих висновків. Вінклер і кілька разів Цандер відвідували його, підходили до кулі, заглядали в неї зовні і розмовляли по телефону. Але все ж Гансові страшенно набридло це добровільне ув’язнення. Він був молодий, йому хотілось рухатись, хотілось різноманітних вражень, живої практичної роботи.

І Вінклер учора порадував його, сповістивши, що сьогодні цьому ув’язненню настане кінець. Кругообіг речовин виправдав себе, все йшло так, як передбачали і обчислили Ціолковський та Цандер. Нелегкий дослід можна було закінчити. Вчора Вінклер сповістив Ганса про те, що в Стормер-Сіті вже їдуть пасажири – учасники польоту, який має відбутись. Будівництво ракети за цей місяць значно посунулось уперед, хоч до закінчення ще було далеко.

– Яку роботу ви тепер мені доручите? – спитав Ганс Вінклера.

Фінгеру дуже кортіло працювати “ближче до ракети”, але Вінклер розчарував його.

– Працюватимеш на будівництві радіостанції. Це дуже відповідальна ділянка.

– Доведеться стати радистом, – не дуже весело відповів Ганс.

– Тебе чекає набагато цікавіша робота, ніж ти думаєш, – утішив його Вінклер.

Що б там не було, Ганс незабаром залишить цю кулю.

До дівчини підходить Вінклер і, про щось розмовляючи з нею, показує на Ганса. Вона сміється. Ось Вінклер прямує до важеля і повертає його. Куля обертається все повільніше. І, дивна річ, у Ганса починається сильне запаморочення. Коли куля зупинилась, Гансові здалося, що він швидко обертається. Приступ головокружіння був настільки сильний, що юнак мусив узятися за стіл, щоб не впасти.

– От до чого закрутився, бідолаха! – почув він над собою голос Вінклера.

Механік поклав руку на плече свого помічника.

Але Ганс уже отямився і спробував підвестись, хоч у ту ж мить похитнувся.

– Зараз минеться, – промовив він, дивлячись на Амелі і всміхаючись до неї.

– Ану, покажи нам, як ти тут жив, – сказав Вінклер і, повернувши важіль, примусив кулю знову обертатись.

Не тільки Ганс почував себе погано, коли припинився рух. Усі тварини впали з бічної стіни на “підлогу” і, лежачи на боку чи на спині, почали судорожно дриґати ногами. Птахи лопотіли крильми і відчайдушно кричали. Рослини одразу обвисли, опустили стебла і гілки, наче вмить зів’яли. Зупинка руху для жителів кулі була справжньою катастрофою.

Але як тільки Вінклер знову почав обертати кулю, все ожило і стало на місце. Горизонтально простяглися рослини, тварини залізли на бічну стіну І сиділи спокійно, як їхні друзі в звичайних крільчатниках і курниках. Запаморочення в Ганса минулося. Зате тільки що прибулі почували себе не дуже добре, особливо Амелі. Вона ледве переборювала запаморочення, але все-таки пішла до центра кулі. Правда, її так відхиляло вбік, що, якби не допоміг Вінклер, дівчина, мабуть, упала б. Вона йшла наче проти сильного вітру, перемагаючи невидиму перешкоду. І та сама невидима сила вже підганяла її, коли вона поверталася від центра до стіни кулі.

– Це дуже цікаво, – промовила Амелі, – але я не витримала б гут і години.

Вінклер зупинив кулю і, коли всі вийшли, знову примусив її обертатись.

– Куля зробила свою справу, і її, по суті, можна було б зупинити. Але нехай обертається – показуватимемо її новим акціонерам. А тобі, Гансе, доведеться пройти через нове випробування, якщо, звичайно, ти погодишся. Правління товариства рішуче заборонило мені й Цандерові особисто брати участь у дослідах, що хоч в якійсь мірі небезпечні для життя. Правда, Цандер запевняв, що ніякої небезпеки нема, проте йому все одно заборонили піддавати самого себе випробуванням. А добровільно ніхто інший не погоджується; охочих не знайшлося ні серед службовців, ні серед індійців та інших кольорових робітників. Навіть ті з них, яким доводиться літати на “чортовій підкові”, дуже рідко погоджуються на ризиковані досліди.

– І ти пропонуєш цю небезпечну справу мені? – спитав Ганс.

– Найменш небезпечну. Річ у тому, що за час твого перебування в кулі виготовлено апарати, які оберігатимуть тіло від ударів, і нам треба випробувати їх!

– Отже, мені першому доведеться випробувати їх! – сказав Фінгер.

Разом з Вінклером вони пішли вулицями Стормер-Сіті. На майдані вони побачили дивну споруду. Вузькоколійка впиралась у перешкоду з піску. На рейках стояла вагонетка, на ній – щось схоже на металеву домовину з отвором у кришці. Біля вагонетки лежав костюм, подібний до водолазного. Вузькоколійка йшла під нахилом градусів десять і мала довжину метрів сто.

Перед самим тупиком вагонетка повинна була розвинути досить велику швидкість і вдаритись у піщаний насип.

Поряд височіла інша споруда – вузькоколійка, що полого підіймалась на міст. Міст цей на висоті десяти метрів від землі обривався.

– Розумію, – сказав Ганс. – Вагонетка, виїхавши на міст, повинна впасти вниз на пісок разом з “домовиною”, в якій я лежатиму.

– Але ви справді розіб’єтесь, це самогубство! – вигукнула дівчина.

– Це не так уже страшно, як вам здається, – відповів Вінклер. – Зараз спробуємо.

Вінклер подзвонив Цандерові з найближчої телефонної будки. Незабаром до місця випробування прийшли Цандер, Блоттон, Маршаль, Стормер, єпископ і Текер. Останньому, як майбутньому лікареві міжпланетної експедиції, доводилося вивчати вплив на організм різних умов польоту.

– Жінок я не запрошував би на перший дослід, – сказав Цандер. – Хоч я і розраховую на цілковитий успіх, але можуть бути всякі випадковості. Дами ще перелякаються і відмовляться “лягати в домовину”. А якщо не погодиться хоч одна людина, вся наша праця пропаде марно.

– Чому, якщо не погодиться хоч одна людина, то все пропало? – спитав Стормер.

– Розумієте, в чому справа? – пояснив Цандер. – На цих апаратах ми заощаджуємо багато пального. Коли вони виправдають мої надії, то ми зможемо розвинути набагато більшу початкову швидкість. Значне прискорення, коли не вжити певних захисних заходів, може викликати ряд хворобливих явищ і навіть призвести до смерті. Під час одного досліду, коли вага перевищила нормальну в десять разів, пілот зазнав такої травми, що йому довелося пролежати цілий місяць у лікарні. В нього був загальний кон’юнктивіт обох очей, нервовий розлад через струс мозку і капілярний крововилив у мозок; причина – відцентровий ефект при різкому зльоті. Ціолковський, а пізніше Ринін проводили досліди над комахами і тваринами. Комахи витримують без шкоди для себе збільшення ваги до трьохсот разів, курчата, на думку Ціолковського, можуть витримати збільшення ваги в сто разів, хоч під час досліду він збільшував її тільки до п’яти разів. Людина на коротку мить може витримати збільшення своєї ваги приблизно у двадцять разів. Таким чином, сама фізіологія ніби обмежує величину прискорення при польоті. Але якщо людина перебуватиме в середовищі однакової густини, то можна набагато збільшити прискорення без шкоди для здоров’я. І ось, здійснюючи ідеї того ж геніального Ціолковського, ми збудували ящик, який можна наглухо закрити. Він наповнений солоною водою, питома вага якої однакова з середньою питомою вагою людського тіла. Людина лягає у водяне ложе. Кришку щільно закривають! Назовні виводять від рота трубу, через яку можна дихати. Кілька ящиків матимуть особливу конструкцію. І люди, що перебуватимуть у них, зможуть робити деякі рухи, потрібні для управління ракетою в перші хвилини зльоту. В цих особливих ящиках полечу я, Вінклер, Фінгер, а решта спокійно відлежуватимуться ось в таких ящиках. Це дасть можливість прискорити набирання швидкості ракети при зльоті і, отже, швидше покинути Землю. Але якщо хоч один пасажир відмовиться од гідроамортизатора, то, звичайно, ми не зможемо збільшити прискорення зверх того, яке витримує людина. Інакше цей пасажир умре від мозкового крововиливу.

– Скільки ж часу нам доведеться мучитись, поки ми досягнемо кінцевої швидкості? – спитала Амелі.

– Це залежить від нас, – відповів Цандер. – Якби ми одразу надали нашій ракеті швидкості одинадцять-дванадцять кілометрів за секунду, то не витримали б такого прискорення навіть у гідроамортизаторах. Підійматимемось ми порівняно повільно. П’ять-шість хвилин нас супроводжуватимуть земні буксирні ракети. А справжню космічну швидкість ми розвинемо пізніше, з плавною поступовістю.

– Ви готові, Гансе?

– Завжди готовий, – вихопилось у нього.

Але на цю “крамольну” фразу ніхто не звернув уваги. Всі були захоплені дослідом, який мав відбутись і здавався дуже небезпечним.

Навколо повітряного мосту вже зібрався натовп робітників. Ні свистки, ні окрики бригадирів не могли повернути людей до роботи.

Мало бути надто цікаве видовище.

З допомогою Вінклера і Цандера Ганс швидко надів водолазний костюм і ліг у ящик з водою. Власне, скафандр був не потрібний, зле, оскільки не всі пасажири погоджувалися лягати у “ванну” голими або в купальних костюмах, Цандер виготовив легкі “водолазні сорочки”. Вчений особисто вивів дихальну трубку назовні і міцно приладнав кришку “домовини”, що закривалася герметично на пазах.

– Пускай, – наказав він.

Мотор потягнув нескінченний канат, і вагонетка поповзла вгору. Ось вона вже на містку. Ось посувається до урвища. На мить “домовина”, нахилившись, повисла на краю моста і раптом полетіла вниз. Амелі мимохіть скрикнула.

Ящик вдарився об пісок, але не розбився. Всі поспішили до нього. Стормер стежив за руками Цандера – чи не тремтять вони. Але Цандер цілком спокійно підняв кришку ящика. “Домовина” не розбилась, ї це головне. В ракеті під час польоту, при значному прискоренні, міцність ящика не буде піддаватись такому випробуванню.

Амелі з острахом і цікавістю зазирнула всередину, боячись побачити там спотворений труп. Але Ганс уже підводився з своєї залізної “домовини”.

– Ну, як?..

– Удар відчув, але відчуття не сильніше за те, яке буває у сні, коли несподівано здригнешся, – відповів Ганс. – Загалом цілісінький.

Усі полегшено зітхнули.

– Тепер пустимо вагонетку з укосу на піщаний упор.

– Я хочу випробувати це! – категорично заявила Амелі.

Вона все ще не могла пробачити собі крику і хотіла реабілітувати себе.

– Ви збожеволіли! – вигукнув Стормер.

– Не більше за вас усіх, – відповіла вона. – Хіба ви маєте намір зберігати в цих ящиках як дорогоцінність лише чоловіків?

– Але ж це тільки досліди… Вони не закінчені.

– От ми їх зараз і закінчимо, – відповіла вона.

Цандер глянув на Амелі і ледве помітно всміхнувся.

– Я не заперечую проти цього, – сказав він.

Через кілька хвилин Амелі вже лежала в ящику на вагонетці, готова в дорогу.

– Пускай!

Вагонетка рушила з дедалі більшою швидкістю. Але через випадковість дівчина мало не загинула. Біля насипу стояв невеликий екскаватор, обліплений робітниками. Вагою своїх тіл вони несподівано повернули стрілу екскаватора. Ківш пройшов над самим ящиком ї, зачепивши кришку, майже геть зрізав дихальну трубу, що виступала над його поверхнею. Якщо труба провалиться всередину, Амелі буде залита водою і загине. Крик відчаю пролунав у натовпі. Багато хто розгубився. Ганс побіг услід вагонетці, перегнав її і кинув на рейки кілька камінців. Вагонетка зіскочила з рейок і перекинулась набік. Вінклер і Цандер поспішили на допомогу, швидко зняли кришку і витягли з ящика дівчину. Коли підняли скафандр, дівчина закрутила головою і виплюнула з рота воду.

– Я наковталася води! – сказала вона. – Що трапилось?

Коли їй пояснили, вона вдячно глянула на Ганса, який відійшов убік.

Усі пропонували Амелі відкласти дослід, тим більше, що її сукня добре-таки намокла. Але дівчина категорично відмовилась. Довелося знову пустити її під укіс.

На цей раз Амелі щасливо спустилась униз. Удар об упор був такий сильний, що ящик відкинуло вбік. Але Амелі лишилася ціла і неушкоджена.

Всі привітали її.

– У вас, сер, з’явився конкурент, – кинув Вінклер Блоттону.

– Нічого, сьогодні сер Генрі відіграється на стратосферному стрибку, – за Блоттона відповів Цандер.

Блоттон кивнув головою.

– Ну, а тепер я піду переодягнусь, – сказала Амелі. – І, знаєте, у вашій домовині страшенно холодно: я дуже змерзла.

– Це наша помилка, фрейлейн. Ми не догадались підігріти воду, а температура тут, на горах, близько нуля, – відповів Цандер.

У місті Ганс побачив багато нового. На сусідньому гірському плато височіли величезні щогли радіостанції. А там, де був підйомний майданчик, уже лежало чорне, величезне, схоже на веретено тіло. Люди-мурахи кишіли на ньому, закінчуючи електрозварювальні роботи, Гансові кортіло швидше подивитись на ракету.

– Ось наш перший “Ноїв ковчег”, – сказав Цандер, показуючи на ракету. її вигляд був незвичайний.” Справжня туша кита, викинутого на берег.

– “Ковчег” має сто метрів у довжину. Оболонка з вольфрамової сталі.

– Дивний збіг! – вигукнув єпископ.

– Про який збіг ви кажете? – спитав Цандер, трохи здивований. – Хіба вам уже доводилося бачити таку споруду?

– У Біблії сказано, – пояснив єпископ, – що ковчег Ноя мав у довжину триста ліктів. Адже це точно дорівнює ста метрам.

У цьому збігу єпископ вбачав “особливу” ознаку, яка віщувала успіх, про що й сказав майбутнім мандрівникам.

– Ага, ви ось про що, – засміявся Цандер. – Виходить, я плагіатор, який скористався кресленням Ноя. На своє виправдання можу сказати, що цим схожість і закінчується. Ширина Ноєвого ковчега була, якщо не помиляюсь…

– П’ятдесят ліктів і висота тридцять, – тоном “спеціаліста по ковчегах” сказав єпископ. – У ньому було нижнє, друге і третє житло.

– Трипалубний, отже, – з іронією зауважив Цандер.

Ганс якось ще для гуртка безвірників зробив підрахунок кубатури міфічного Ноєвого ковчега, причому виявилось, що він не міг би вмістити в собі й десятої частини всіх земних тварин, птахів, гадів і “різної їжі, яку споживають вони”, на тринадцять місяців двадцять сім днів – час “плавання ковчега”.

– Так, ковчег Ноя був більш місткий, – говорив Цандер. – Наш “Ковчег” має лише чотири метри в діаметрі. По суті – це комбінація з двадцяти звичайних ракет. Так звана “складена пасажирська ракета 2017 року” Ціолковського. Моя скромна роль під час проектування обмежилась деякими незначними доповненнями і конструкторськими змінами. Кожна звичайна ракета містить у собі запас пального, вибухову камеру з самодіючим інжектором та інше. Середнє, двадцять перше відділення не має реактивного приладу – то кают-компанія. Вона досягає двадцяти метрів у довжину і чотирьох у діаметрі.

– А це що за отвори оперізують по спіралі корпус ракети? – спитав Стормер.

– Виходи дюз. Під час зльоту вони перетворяться в огнедишні кратери. Пальне згоряє в камері і через ці отвори вилітає назовні.

– Я думала, що всі ракети повинні запалюватись з хвоста, – промовила Амелі. – Я на картинках бачила.

– Так, але я вже сказав, що це не одна, а цілих двадцять ракет, з’єднаних докупи. Дюзи оперізують ракету по спіралі для того, щоб надати їй під час польоту якнайбільшої стабільності. Всередині ракети вибухові труби також загнуті спіраллю. Одні вигини йдуть поперек довжини ракети, інші – вздовж. При такій конструкції наша ракета не смикатиметься, як погано керований човен.

– А яке приміщення відводите ви для кожного пасажира?

– Двадцять кубометрів. При атмосфері, що весь час очищається, цієї кількості, вважаю, цілком досить.

– А де ж оранжерея, про яку ви говорили? – спитав Стормер.

– Вона готова, але не зібрана, нам доведеться взяти окремі частини всередину ракети і зібрати її вже у міжпланетному просторі.

– Чому не на Землі?

– Тому що оранжерея створила б величезний додатковий опір в атмосфері. Адже ця штука в зібраному вигляді матиме п’ятсот метрів у довжину при діаметрі два метри; оранжерея буде зроблена з дуже легких матеріалів. Увесь обсяг ракети вісімсот кубічних метрів. Вона могла б вмістити вісімсот тонн води. Менше третини – двісті сорок кубометрів – буде зайнято пальним.

– Не мало? – спитав Стормер.

– Цілком досить, щоб п’ятдесят разів надати ракеті швидкість, достатню для віддалення її навіки од Сонячної системи.

– Отже, це і є ваша “машина часу”, з допомогою якої ви примусите Землю за рік проробити всі її революції, війни і соціальні всесвітні потопи?

– О, ні! Для цього потрібне дещо потужніше за звичайні вибухові речовини.

Стормер любив цифри і спитав, скільки важить оболонка ракети.

– Сорок тонн. Запаси, інструменти, оранжерея – тридцять тонн, люди і весь інший багаж – десять тонн. Вага оболонки ракети з усім спорядженням утричі менша за вагу пального матеріалу. Заповнений киснем простір становить чотириста кубічних метрів. Інших питань нема?

– Поки що нема. Ага, головне: коли ж “Ковчег” буде готовий?

– Затримка не за нами. Зараз надзвичайно важко діставати матеріали.

– Так, на жаль! – зітхнув Стормер.

Це нагадало йому про гірке становище в світі. На заводах однієї країни страйкують робітники, в другій – транспортники. Там облога, війна, там революція… Дивись, чого доброго, і не виберешся. І тоді, замість неба, потрапиш прямісінько… у пекло.

– Ви вже поспішіть, містере Цандер, – додав він, майже просячи.

Після огляду ракети Ганс хотів іти далі, але Вінклер одвів його вбік і сказав:

– Справа в тому, що тебе чекає Луїджі Пуччі.

– А це хто такий?

– Оригінал, яких мало. Та ти сам побачиш. Наш головний радіоінженер. Цандер високо цінить його. В нього є чого повчитися. Скористайся нагодою. Тільки вже заздалегідь примирись з його манерою поводитись, йди на аеродром. Там чекає авієтка. Вона приставить тебе до радюстанції. Як тільки зійдеш на майданчик, іди прямо доріжкою, всипаною білою щебінкою, нікуди не звертаючи.

– Ти так мене напучуєш, наче я йду до злого чаклуна і по дорозі мене підстерігають казкові дракони.

– Воно майже так і є. Ці дракони, якими керує Пуччі, небезпечніші, ніж будь-які казкові семиголові змії. О десятій вечора ти повернешся. Авієтка прилетить по тебе.

– Єсть, – коротко відповів Ганс і пішов до аероплана.