Текст книги "Стрибок у ніщо (вид. 1969)"

Автор книги: Александр Беляев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 18 страниц)

Олександр Бєляєв
Стрибок у ніщо

Костянтинові Едуардовичу Ціолковському з глибокою пошаною.

Автор

Фантастичний роман

Художнє оформлення Г. В. Малакова

Частина перша
Акціонерне товариство рятівників

1. Великі знання можуть бути причиною великих неприємностей

Цандер рвучко відсунув креслення, встав з-за стола, пройшовся по кабінету. Вийняв з футляра скрипку і заграв. Довгі, тонкі пальці легко і спритно танцювали на грифі. Але мелодія, яку видобував скрипаль з свого інструмента, була зовсім не весела.

“Шеф чимось схвильований! – думав Вінклер, прислухаючись з сусідньої кімнати до імпровізації. – Ого! Скільки гіркоти! Як скаржиться скрипка!”

Скарга перейшла в обурення, в палкий протест. Звуки гучнішали, голоснішали і раптом обірвались незавершеним акордом.

“Напевно, з Цандером сталося щось незвичайне!” – знову подумав Вінклер, креслячи рейсфедером криву. З кабінету почулися приглушені килимом швидкі кроки Цандера.

– Вінклер, ідіть сюди!

Коли Вінклер увійшов, Цандер уже сидів за письмовим столом.

– Сідайте.

Вінклер сів навпроти Цандера. Хвилину вони мовчки дивилися один на одного, наче хотіли прочитати щось нове на давно знайомому обличчі.

На лівій щоці Цандера був ледве помітний шрам – давній слід студентської рапіри; обличчя інженера Цандера, обличчя художника з великими мрійними очима було блідіше, ніж завжди.

– Вінклер, скільки років ми працюємо разом?

– Дванадцять років, пане Цандер.

– Так, дванадцять. Строк чималий… Ви були добрим помічником, Вінклере, моєю правою рукою, моїм другом…

– Я ще не вмер, пане Цандер…

Цандер насупився.

– Ми повинні розстатися.

Вінклер поспішно опустив руку в кишеню, вийняв люльку, набив її тютюном, запалив.

– Це чому ж… так несподівано?

– Я їду. Надовго покидаю батьківщину, можливо, назавжди.

– “Могікани”? – коротко спитав Вінклер.

– Так, вони… Ви думаєте, що мені загрожує ув’язнення, Вінклер? Гірше. Набагато гірше. Вони приходили не з мечем, а з дарами.

– “Бійтеся данайців, які приносять дари”, – кивнув головою Вінклер. – І що ж то за дари?

– Вони готові милостиво забути про мою нечисту кров, – з гіркотою сказав Цандер. – Повернути мені кафедру, добре оплачувати мою працю.

– З коштів… військового відомства?

– Ви вгадали, Вінклер. Вони пропонували мені, – ви розумієте, що значить, коли вони пропонують? – працювати у військовому відомстві… Стратосферні бомбардувальні ракети, керовані по радіо. Ви чули про них? У багатьох районах країни вже збудовані споруди для стрільби такими ракетами. З цих пунктів за кілька хвилин можна знищити Париж, Брюссель, Прагу, Варшаву градом вибухових і газових ракет. Та їм цього мало. їм потрібні “снаряди без гармат”, що летять за тисячі кілометрів. Не тільки Лондон, Рим, Неаполь, Мадрид, Москва, Ленінград, але навіть Нью-Йорк і Вашингтон – мішені для їх нових засобів знищення. Столиці, промислові міста, порти, аеродроми сусідніх держав можуть бути знищені за кілька хвилин з усіма людьми. Душити дітей, шматувати тіла батьків І матерів – в ім’я чого? – ось що вони пропонують мені, Вінклер. Чи про це думав мій учитель Ціолковський, чи про це мріяв я, присвятивши своє життя реактивним двигунам, ракетам, зореплаванню?..

Від хвилювання на високому лобі Цандера виступили краплини поту.

– І що ж ви їм відповіли?

Цандер знизав плечима.

– Якби я сказав їм “ні”, неважко уявити наслідки. Якби я сказав “подумаю”, в найкращому разі я сидів би тепер під арештом…

– І ви сказали “так”?

– Щоб мати можливість негайно втекти. Сьогодні ж я відлітаю в Швейцарію. Прошу вас, Вінклер, зібрати мої папери, креслення. Папка номер 2 – “Ракета Пікколо”, номер 7, номер 9…

– А з цим як? – спитав Вінклер, кивнувши головою на креслення ракети.

– Мабуть, ніяк, – відповів Цандер. – Ви знаєте лорда Блоттона? Для нього політ у стратосферу на ракеті лише чергове захоплення спортсмена. Він уже стає байдужим до цієї справи. Кілька днів тому Блоттон телеграфував, що сьогодні приїде, але, як бачите, його нема. ї грошові справи сера Генрі тепер, здається, не блискучі. До речі, “могікани” вже ганили мене за мій “дивний зв’язок з іноземцем”.

Вінклер смоктав люльку.

– І що ж ви робитимете в Швейцарії?

– Гратиму на скрипці і мріятиму, – невесело всміхнувся Цандер. – В мене є за кордоном невеликі заощадження.

– А коли проживете їх? Гратимете на скрипці, збираючи милостиню по дворах? “Подайте професорові Цандеру, інженерові з світовим ім’ям, один сантим, добрі громадяни…” Картина, гідна нашого часу.

Цандер хруснув тонкими пальцями. Від цих слів голова його опускалася все нижче.

– Але що ж робити, Вінклер? – тихо спитав він.

– Щось треба придумати, пане Цандер. Увесь світ напередодні перевороту; він готується до війни. Тепер на ракети скрізь дивляться тільки з воєнної точки зору. – Вінклер випустив кільця диму і вів далі: – У Швейцарії буває чимало туристів. Туристи їздять на автомобілях, автомобілі потребують ремонту. Ми відкриємо ремонтну майстерню.

– Ми?.. Хто ж це?

– Так, ми: ви і я. Прізвище Цандера не для вивіски ремонтної майстерні. Я відкрию її на своє ім’я. “Вінклер і К°”. У мене є на прикметі один тямущий хлопчина – Ганс. Ви і далі займатиметеся своєю науковою роботою, я – допомагатиму вам і Гансові. Т ми чудово проживемо. “Ремонт автомобілів, велосипедів і гасових кухонь” – це, звичайно, не так поетично, як ваші зоряні сонати, але зате практичніше.

– Вінклер, – схвильовано промовив Цандер, підводячись і подаючи руку. – Друзі пізнаються в біді. Ваша сердечна доброта…

Вінклер міцно потис руку Цандерові і всміхаючись перебив його:

– Серце та інші внутрішні органи тут зовсім ні до чого, пане Цандер. Я керуюсь тільки розрахунком, хоч і не особистого характеру. Думаю, цього пояснення досить, щоб ви зовсім не вважали себе в боргу?

В передпокої пролунав дзвінок.

Вінклер вийшов, і через хвилину на порозі кабінету з’явився високий, стрункий чоловік років під тридцять у сірому дорожньому костюмі.

– Можна ввійти?

– Сер Генрі! – вигукнув Цандер. – Радий бачити вас.

– Здрастуйте, дорогий Цандер, пробачте за пізній візит. Справи затримали. А всі справи, зрештою, зводяться до грошей. – Він засміявся. – Гроші! Пальне всіх двигунів світу, не виключаючи й сердечного. Без грошей і до зірок не піднятися, хіба неправда, дорогий Цандер?

Жести і рухи Блоттона були легкі і вільні. Він зручно вмостився в кріслі, заклавши ногу на ногу, вийняв з бокової кишені черепаховий портсигар з платиновою монограмою і короною, наче спритний фокусник, перекинув його з руки в руку, дістав тонку єгипетську цигарку і запалив. Пряний тютюновий дим змішався з ароматом міцних французьких духів. Блоттон приніс з собою атмосферу безпечності щасливчика.

– Радійте, Цандер. Я привіз вам добру порцію пального. Я й сам не знав, що шлях до зірок веде через вівтар.

– Який вівтар?

Блоттон знову засміявся, але не відповів на питання.

– Я думаю, нам тепер вистачить коштів закінчити першу стратосферну ракету.

Обличчя Цандера порожевіло.

– Я дуже радий. Але будуватимемо її не тут. Сьогодні на світанку я вилітаю в Швейцарію.

– Не поладили з “могіканами”? – Цандер кивнув головою. – Швейцарія? Це, мабуть, і краще. Там будете спокійніше працювати. Я дам вам чек на ліонський кредит. Повідомте свою адресу. О п’ятій ранку я вилітаю в Лондон. А як посувається ваша робота?

Цандер розгорнув креслення і почав пояснювати Блоттон неуважно слухав кілька хвилин, вдаючи, що розуміє, подякував Цандеру, залишив чек, розповів кілька останніх спортивних новин і пішов.

Цандер покликав Вінклера і показав йому чек.

– Очевидно, лордові Блоттону пощастило взяти гроші під наречену! – сказав усміхаючись Вінклер.

– Як це під наречену?

– Нещодавно в “Таймсі” було надруковано про заручини лорда Блоттона з Еллен Хінтон. Міс Еллен – племінниця і єдина спадкоємниця мільйонерші леді Хінтон. Мабуть, Блоттонові відкрили великий кредит. – Так ось чому він сказав, що шлях до зірок лежить через вівтар! – згадав Цандер.

– Ну, що ж, ми можемо обійтись і без ремонтної майстерні. її замінить нам спортивна пиха Блоттона. Тим краще. їдьте, пане Цандер. Тепер у нас закипить робота. Тільки б…

– Що?

– Тільки б вам вдалось щасливо вибратися. У вас готовий план від’їзду? Ні? Доведеться допомогти вам.

І вони схилилися над картою країни, яка була колись їхньою батьківщиною.

ІІ. Читач знайомиться з високоповажним товариством леді Хінтон, а також пересвідчується в тому, що розумна людина і на берегах Темзи може знайти золоті розсипи

– Чи все подано? Бенедиктин для єпископа? Шеррі бренді для сера Генрі? Біле вино? Сир? Кекс? А мед? Його преосвященство любить мед – їжу пустельників. Нема меду? – леді Хінтон подзвонила.

Увійшла дівчина, червонощока шотландка, в сірій сукні, в білому накрохмаленому фартусі і в білій мережаній наколці, з-під якої вибивались пасма густого каштанового волосся. В руках Мері тримала кришталеву вазочку з медом.

– Ви знову забули подати мед, Мері?

Мері мовчки поставила вазочку на стіл і тихо вийшла.

Хінтон провела її очима і глянула на бліде обличчя племінниці.

– Навіщо ти обстригла волосся, Еллен?

Дівчина торкнула тонкими білими пальцями з довгими яскраво-рожевими нігтями своє попелясте волосся, що спадало на щоки рівними хвилями завивки, і глухо сказала:

– Сер Генрі…

– Розумію! – незадоволено промовила стара леді. – Дай мені “воздух” і візьми книгу.

Леді Хінтон уже п’ять місяців вишивала шовком і золотом квіти та херувимів на “воздусі” для вівтаря церкви, настоятелем якої був єпископ Йов Уеллер – сповідник леді, її давній друг і порадник.

– Котра година?

– Без п’яти хвилин п’ята.

– Читай, Еллен.

Племінниця розкрила наугад том Діккенса:

– “Тоді тільки почувають вони себе у щасливому стані дружньої товариськості і взаємної доброзичливості, що є джерелом найчистішого, непорочного блаженства”.

– У Гайд-парку знову, здається, мітинг, – перебила читання леді Хінтон, прислухаючись. Похитала головою і так важко зітхнула, що її груди, сколихнувшись під ліловим шовковим платтям, торкнулись подвійного підборіддя.

Услід за цим леді Хінтон люто ввіткнула голку в око херувима і глибоко замислилась.

Скільки вже років вона воює, безнадійно воює з часом. Спочатку проти кожного нового фунта ваги жирного тіла, проти кожної нової зморщечки на обличчі, – недарма вона пережила трьох чоловіків і зосередила в своїх міцних руках три маєтки, – а потім проти всього нового, що входило в політичне, громадське і особисте життя, аж до цього “новомодно стриженого волосся і непристойних убрань” Еллен.

Золотим віком леді Хінтон вважала добру стару Англію часів королеви Вікторії, на яку була трохи схожа і яку старалась наслідувати.

Свій старий особняк у Вест-Енді проти Гайд-парку леді Хінтон перетворила на фортецю, – “мій дім – моя фортеця”, – в якій відсиджувалася од натиску часу. Двадцяте століття мало незабаром закінчитись. А тут, в особняку, все, починаючи з важких меблів і кінчаючи життєвим укладом та етикетом, було дідівських і прадідівських часів.

Леді Хінтон навіть улітку не відчиняла наглухо забитих подвійних рам і наказувала спускати важкі штори на вікна, щоб не бачити натовпу збуджених людей, які прямували в Гайд-парк – улюблене місце для мітингів. Але голоси і пісні, гомін, а іноді й сухий тріск пострілів проникали крізь товсті стіни. На консервних фабриках Хінтон – спадщині другого чоловіка – страйкували робітники, і леді доводилося вести неприємні розмови з управителем. На її файф-о-клоках політичні розмови були викорінені як ознака поганого тону, та, однак, ці добропристойні чаювання часто перетворювалися на політичні дискусії.

Час наступав, час упевнено вів облогу особняка, що сховався за огорожею під старими каштанами і в’язами.

Час вдирався гомоном вулиці, хвилюючими розмовами, жахливими новинами… НІ старі слуги, ні товсті стіни, ні подвійні рами, ні штори не рятували від його натиску…

У леді Хінтон починалася справжня манія переслідування. І переслідувачем, ворогом; убивцею був час…

– Читай же, Еллен.

Але читати далі не довелося. Годинник повільно, глухо, наче його удари долинали з далекої башти, продзвонив п’яту. у.

У дверях тихо з’явився старий лакей в сірій лівреї з позументами. Глухим, старечим голосом поважно доповів:

– Доктор містер Текер.

Леді Хінтон насупилась. У четвер, день файф-о-кло-ка, домашній лікар мав прибути о четвертій годині сорок п’ять хвилин, щоб закінчити вечірній візит до приходу гостей. Сьогодні лікар спізнився на цілих п’ятнадцять хвилин.

– Проси.

З-за дверей визирнула коротко підстрижена голова з посивілими скронями, потім обережно просунулась І вся фігура доктора в чорному, наглухо застебнутому сюртуці. Сюртук замість традиційного вечірнього смокінга! Леді Хінтон прощала таке порушення етикету Текеру тільки тому, що він був “людиною іншого кола”, до того ж іноземець – чудовий лікар, “утікач і жертва часу”. На батьківщині Текер не помирився з “духом нового часу”, який вважали за “справжній дух-стародавніх”.

Обличчя Текера було водночас і розгублене і радісно схвильоване. З показною впевненістю пройшов він од дверей до троноподібного крісла, привітав леді поважним поклоном і обережно, мов крихку дорогоцінність, узяв кволу руку пацієнтки, щоб намацати пульс.

– Мені казали, що лікарі відзначаються пунктуальністю, а німецькі – особливо! – спроквола мовила леді Хінтон.

– …Шістдесят шість… шістдесят сім… – відлічував Текер удари пульсу, дивлячись на секундну стрілку кишенькового годинника. – Пульс нормальний. Пробачте, леді. Домашні обставини затримали мене. Моя дружина… народила. Хлопчика, – і очі Текера радісно спалахнули.

– Вітаю, – стиха промовила леді Хінтон. – Приймав лікар? Отже, у вашої дружини було два лікарі. А в мене мало не стався припадок печінки… А втім, лікарська етика завжди була для мене незрозумілою.

Текер переступав з ноги на ногу. Внутрішньо він був обурений, але стримував себе, згадавши про новонародженого: нові обов’язки батька, нова відповідальність…

Поставивши пацієнтці кілька запитань, Текер хотів піти, але в леді Хінтон уже була напоготові жіноча помста.

– Сподіваюсь, докторе, ви не відмовитесь залишитися на файф-о-клок. Зберуться мої давні друзі, – сказала вона з усмішкою гостинної господині.

Текер коротко зітхнув, вклонився і сів на стілець. Він мав такий вигляд, наче під ним була розпечена сковорода. Всі мовчали.

Щоб перервати обтяжливу мовчанку, бранець підступної гостинності сказав:

– Я читав у газеті: якось у лондонській економічній школі виступив славнозвісний письменник. Він звернувся до слухачів з такою промовою: “Багато хто з юнаків, які сидять тут, будуть знищені: одні вбиті, другі задушені газами, треті умруть з голоду. Насувається світова катастрофа. Цивілізація гине, і нема виходу. Залишається хіба збудувати ковчег, схожий на Ноїв…”

Леді Хінтон опустила на коліна вишивання. Вона зблідла, очі її спалахнули гнівом.

– Побережіть нерви вашої пацієнтки, містере Текер!

Увійшов слуга.

– Його сіятельство барон Маршаль де Терлонж і його превосходительство комерції радник містер Стормер.

Невдоволення на обличчі леді Хінтон змінилося звичною маскою люб’язності.

Увійшов Маршаль де Терлонж, французький банкір з сумнівним минулим, що нажився на війні і купив титул барона. Йому було під п’ятдесят, але він здавався зовсім трухлявим. Разом з ним прийшов плечистий, міцний дід, у якого обличчя було червоне, наче в різника.

Барон прошкутильгав до крісла, поцілував руку господині і, дуже заїкаючись, сказав:

– Дозвольте е-е… відрекомендувати мого компаньйона і друга м-містера Ст… Ст…. Ст…

– Стормер! – гаркнув товстун, подаючи розчепірені товсті пальці господині, що здригнулася від його голосу.

– Його преосвященство єпископ! – оповістив лакей.

Увійшов єпископ Иов Уеллер, огрядний, здоровий чоловік з породистим, рум’яним обличчям. Його променисті очі і соковиті губи усміхались.

Услід за єпископом прибув професор філософії Шнї-рер. Він здивовано оглянувся навколо, наче не туди потрапив, усміхнувся, мов дитина, що впізнала знайомі обличчя, і, простягнувши обидві руки, підійшов до леді Хінтон.

Після взаємних привітань усі сіли за чайний стіл. У цю мить біля під’їзду загудів автомобіль, Леді Хінтон незадоволено скривилась: “Найпізніше приїжджає!” – а Еллен зашарілась. Вона впізнала гудок блоттонівського авто.

Через дві хвилини лорд Генрі Блоттон у чорному смокінгу, модному жилеті, краватці вже входив у вітальню, поблискуючи моноклем. Він був старанно вибритий і надушений.

– Я не спізнився? Здрастуйте, тітонько! – так називав він леді Хінтон, якій доводився далеким родичем.

Як тільки всі сіли за стіл, леді відразу почала розмову на улюблену тему про занепад звичаїв, розбещеність молоді, сучасні книги, “які не можна дати в руки добре вихованій дівчині”, про відсутність належно! поваги до авторитетів і старших…

– Скажіть, дорогий бароне, – звернулася вона до банкіра, – я чула, ви приїхали до нас викачувати англійське золото? Хочете обмілити наш золотий басейн?

Обличчя банкіра скривилось.

– X… х… х… Я для цього надто м-мало потужний насос, леді. З-з… з таким же успіхом я міг би обмілити Атлантичний океан.

Леді Хінтон неохоче приймала в себе “цього вискочку”, але була з ним люб’язна, бо так радив їй юрисконсульт і керуючий справами Сміггерс, який вів з банкіром великі справи.

Не забула леді Хінтон, як гостинна господиня, і старого філософа.

– А де ж ваша чарівна доня, містере Шнірер?

– Га? Що? – спитав професор, наче прокинувшись від сну. – Амелі? Так. На футбольному матчі! Як вам подобається? Футбол! Га! – І він знову поринув у свій звичайний споглядальний стан.

– Дуже шкода, – спроквола сказала леді Хінтон, хоч в душі була рада: вона надавала перевагу чоловічому товариству, крім того, в Амелі багато що не подобалось їй. – Доктор Текер розповідав мені страшні речі, – говорила вона, звертаючись уже до всіх і скосивши очі на Текера, – нібито наш славнозвісний письменник пророкував загибель цивілізації. Невже це можливо?

Текер сидів, мов на голках. Він думав про свою дружину та немовля і щохвилини поривався встати, попрощатись і піти, але не наважувався цього зробити.

Шнірер, зачувши розмову на свою улюблену тему, несподівано перетворився з споглядального Будди в полум’яного оратора.

– Загибель цивілізації! – вигукнув він, блиснувши очима, і вів далі, підвищуючи тон. – Так, цивілізація гине! Вона приречена, і її губить машина, це залізне страхіття. Хазяїн землі стає рабом машини. Вона примушує нас, усіх без винятку, хочемо ми цього чи ні, йти її шляхом. Колісниця скажено мчить і волочить за собою поваленого переможця, доки він не загине. Людські істоти, які виплекали ці залізні страхіття, прокинулись і побачили себе в оточенні нової раси диких і небезпечних звірів, що панують над ними… – Шнірер уже не говорив, а кричав, розмахуючи зморщеним кулаком. – Треба ще дужче загнуздати науку, затримати раціоналізацію, затиснути техніку, задушити винахідництво, інакше загибель цивілізації і наша загибель неминучі… Ще чашку чаю, міцного, коли ваша ласка, – несподівано закінчив він.

Еллен мовчки розливала чай, непомітно поглядаючи на жениха. Але той більше цікавився лікерами, старанно підливаючи єпископові, обличчя якого сяяло світлом земних насолод.

– В-в… в-ви маєте рацію, професоре, – обізвався банкір, – техніку треба тримати в міцній руці. Але цивілізації загрожують не тільки маш… машини. Є звірі небезпечніші, підступніші і нещадніші.

– Комуністи! – вигукнула леді Хінтон.

Наче грудневим холодом повіяло в серпні. Товариство, що зібралося за столом, захвилювалось. Усі заговорили разом, умить забувши про етикет. Обличчя налилися ненавистю, злістю і страхом. Слово було сказане. Загальну хворобу, яка підточувала всіх, засмучувала, отруювала радість життя, навівала страшні сни, було названо…

Кожен поспішав одвести душу, викласти те, що давно переповнювало серце. Говорили по-різному, але про одне і те саме – про клятих комуністів, руйнівників культури й цивілізації, фанатиків. Тут було все: і революція в трьох державах, і “націоналізація жінок”, і Комінтерн, і демпінг, і зруйнування храмів, і голод…

Ніколи ще товариство леді Хінтон не було таке одностайне, таке щире у висловлюванні почуттів і думок. Ніколи за столом не лунала так гармонійно симфонія ненависті і тваринного страху перед близькою революцією.

“Червоні звірі” – хіба не вони загрожують відібрати у леді Хінтон усе: титул, владу, становище, багатство?

Їхні агітатори розкладають стадо христове і загрожують запустінням божим храмам, голодною смертю єпископові Йову Уеллеру.

А філософ Шнірер, – нічого іншого, крім безмежної ненависті, він не міг відчувати “до покровителів техніки й ентузіастів індустріалізації, що примусили служити собі машини, які зубами рвуть людські істоти і от-от можуть розчавити своїми шестернями сучасну культуру!..”

Коли хвилювання трохи вляглося, леді Хінтон сказала:

– Я недавно пожертвувала двісті тисяч фунтів на боротьбу з ними, але цього, звичайно, мало. Кожен з нас повинен зрозуміти, що краще зараз, поки не пізно, добровільно відмовитись од частини свого майна, ніж втратити все.

– Я читав про “Ноїв ковчег” і вважаю, що письменник цілком своєчасно ставить питання величезної ваги, – сказав Генрі, намотуючи на палець і розмотуючи стрічку монокля. – Коли в ряді країн перемагає революція, переможені, правда, чинячи опір, сходять зі сцени і, як крайній засіб, рятуються втечею. Але куди тікати? Чи є цілком безпечні країни на земній кулі? Пора подумати про це.

– Не вважайте мої слова за передчасне капітулянтство, паніку, невір’я в перемогу, – сказав барон. – З повсталими ми будемо боротись усіма засобами не на життя, а на смерть. Але успіх мені здається проблематичним. Уже тепер ми заклопотані тим, в яке діло вкласти наші капітали, де більша гарантія їхньої безпеки. Проте може настати момент, причому швидше, ніж багатьом це здається, коли доведеться думати вже не так про капітали, як про самих себе.

– І люди кидатимуться на всі боки, як у будинку, охопленому полум’ям, – знову ожив у Шнірері пророк. – З країни в країну тікатимуть вони і скрізь зустрінуть всепоглинаюче полум’я, згубне полум’я, незбориме і неминуче, як доля. І не врятують від нього ні сторожа, ні залізні грати, ні товсті стіни. Все загине. Все перетвориться на попіл. І ми загинемо. – І знову перейшовши на писклявий крик, Шнірер закінчив: – А хто винен? Машини! Пролетарі! Вони! Ще чашечку чаю, міцного, коли ваша ласка.

– Страйки почали, революція закінчить, – кинув репліку банкір.

– Хай мине нас чаша сія! – вигукнув єпископ і, враз набравши пісного вигляду, перехрестився. – Тут справді пора подумати про якийсь… ковчег, що в ньому з божою поміччю могли б сховатися праведники – цвіт нашої цивілізації і культури. Хіба не сам милосердний Господь подав цю думку, як у Ноєві часи?

– Збудувати такий собі “Титанік”, ковчег сучасного масштабу, обладнаний за останнім словом техніки? – іронічно спитав Генрі. – Ну, а далі? Куди ви на ньому попливете? До південних морів? До безлюдних островів, загублених в океані ї не нанесених навіть на карту? Дурниці, нема більше білих плям на карті світу. Майже нема таких островів. А коли і є, їх скоро знайдуть. Побудова ковчега і його відплиття не зможуть бути непоміченими. Нас розшукають, доженуть і розчавлять, мов черв’яків, разом з ковчегом. Де, нарешті, гарантія, що його пощастить добудувати?

Запала тиша.

– Невже нема виходу? – спитала леді Хінтон.

– Чому ж нема? Вихід є, і непоганий, як мені здається, – спокійно відповів Генрі. – От ви, пане професор філософії, лаяли техніку і з своєї точки зору, звичайно, маєте рацію. Але ця сама техніка може дати нам і вихід, відкрити шлях до порятунку. Ми примусимо техніку зробити нам останню послугу, і потім я нічого не маю проти, якщо її буде знищено на вашу радість, професоре.

Всі насторожилися слухаючи. Генрі, задоволений справленим враженням, зробив паузу і не поспішаючи вів далі.

– Ковчег може врятувати не всіх, хто належить до нашого класу і кола, а тільки невелику групу “обранців”. “Хто може врятуватись, хай врятується” – так, здається, сказано в письмі, лорде-єпископе? Отже, ковчег може і повинен бути збудований. Але ковчег зовсім особливий, який поніс би нас якнайдалі від цієї бунтівної планети – ну, хоча б на деякий час, поки небезпеку буде усунено. Проте, очевидно, назавжди… І чим швидше…

Слухачі розчаровано відкинулись на спинки стільців, а єпископ, сприйнявши слова Генрі як хитрий маневр одвернути загальну увагу від сумних думок, скинув пісну маску, засяяв і добродушно розреготався.

– Чудово! Ковчег, що пливе на хвилях ефірного океану. Незрівнянно!

– Так, на хвилях ефірного океану, – серйозно відповів Генрі.

– Це могло спасти на думку тільки Генрі! – вигукнула поважна леді далеко не похвальним для нього тоном.

– Зовсім не мені, тітонько. Признаюсь, я мало розуміюсь на техніці. Але ви, панове, знаєте, що останнім часом я разом з своїм другом інженером, видатним теоретиком зореплавання і талановитим конструктором Лео Цандером віддаю дань захопленню стратосферними польотами. Я щойно від нього… І коли б ви знали про його праці, його досягнення…

– Але ж це химера!

– Фантазія!

– А як же ми там будемо дихати?

– І чим харчуватись? Ефіром?

– Ми задубіємо від світового холоду, що знищить нас так само швидко і напевно, як це зробить комунізм.

– Він хоче передчасно відправити нас на небо.

– А ви самі полетите? Почулись вигуки, жарти, сміх.

– Леді і джентльмени, – не вгавав Генрі, – ваші запитання і вигуки свідчать лише про цілковиту, м’яко кажучи, необізнаність з предметом, я запевняю, що коли б ви…

Та лорда не слухали. Нервове напруження знайшло вихід. Товариство розвеселилось. Навіть Шнірер був виведений з стану звичайної для нього похмурої зосередженості і зробив відкриття, що на цьому світі, крім міцного чаю і страшних машин, існують ще й чарівно приємні рідини, налиті в чудові пляшечки, і єпископ ще більше почервонів і сміявся голосніше, ніж належало в його сані.

Леді Хінтон була задоволена і вже милостиво поглядала на Генрі, який, хотів того чи ні, зробив їй послугу.

– Не будемо, панове, думати про сумні речі, – сказала вона. – Бог милостивий, наш народ благорозумний, влада в надійних руках, і нам, сподіваюсь, не доведеться вдаватись до мандрівок на повітряних кораблях і шукати порятунку в такій втечі. Чому ви не покуштуєте цього лікеру, бароне?

Генрі сердився, що провалювалась пропаганда зореплавання.

Він розраховував одержати ще кілька чеків для продовження дослідів Цандера.

Леді Хінтон здалося, що їй уже пощастило, як досвідченому капітанові, вивести корабель з смуги лютого шторму, і раптом налетів новий: Стормер, який мовчав цілий вечір, загримів своїм громоподібним голосом так, Що Хінтон опустила чайну ложечку.

– А я вас запевняю, сер, – звернувся він до Блоттона, – що в південних морях знайдеться ще не один десяток невідкритих островів. Я добре знаю Тихий океан. У його південно-східній частині, далеко від великих океанських шляхів, і тепер ще можна знайти тихий притулок – острів, не нанесений на жодну карту. Але… Я комерсант, ділова людина, не схильний до паніки й істерик. Безглуздо, проте, закривати очі на дійсність. Ми живемо на вулкані. Так. Ми з диявольською, – Хінтон здригнулась, – швидкістю летимо в прірву. Я не перераховуватиму останніх подій, їх знають усі. Треба бути готовим до найгіршого. Так. – Кожне його “так” гриміло, мов удар грому. – Я кажу не про безглузду позу стоїка. Барон має рацію. Треба битися і в той же час готувати шляхи відступу, поки у нас не зв’язані руки і є капітали. Збудувати величезний теплохід. Своєрідний “Ноїв ковчег” завдовжки метрів триста і водотоннажністю вісімдесят п’ять – сто тисяч тонн. Настільки механізований, щоб можна було обійтись мінімальною кількістю екіпажу – з молодих людей привілейованих класів. Жодного пролетаря, бо всі вони явні чи приховані наші вороги. Так. Скільки триватимуть війни, революції? Чотири-п’ять років? Ми можемо взяти продовольства на шість-вісім років, не кажучи вже про можливість поповнення запасів рибною ловлею і полюванням на відлюдних островах. І ми одсидимось. Ми зможемо зберегти таким чином своє життя, якщо не свої капітали. Я пропоную, не зволікаючи, організувати компанію для побудови “Ноєвого ковчега”. “Цілком зрозуміло, що членами цієї компанії будуть тільки обранці і вся справа триматиметься в якнайсуворішій таємниці. Адже мій проект не виключає вашого, сер, – сказав Стормер до Блоттона, повернувши до нього своє червоне обличчя з витріщеними, як у рака, очима, – Згоден: відкрити наш плавучий острів вороги все-таки зможуть. У зореплаванні я, на жаль, нічого не розумію. Але якщо воно можливе, чому б нам не приготуватися, на крайній випадок, і до останнього стрибка – з Землі в безодню неба? Ви не відмовите в люб’язності, сер, познайомити мене з вашим винахідником? Якщо він переконає мене в тому, що зореплавання не химера, я перший внесу пай.

– Невже в-ви в-вірите в зореплавання і готові в-вкласти в-в цю справу к… к… капітал? – спитав Маршаль Стормера, коли вони поверталися від леді Хінтон.

– Вірю! Так! – гаркнув Стормер. – Ми обидва комерсанти, бароне, і з вами я можу говорити одверто, – стишив він голос. – Я вірю в зореплавання так само твердо, як в золоті розсипи на Темзі. Так. Слухайте. Коли б Темза протікала за тисячі кілометрів од Лондона, в екзотичній країні, то в золоті розсипи на Темзі повірили б тисячі. Пам’ятаєте мої “срібні копальні” в Новій Зеландії або мою “австралійську нафту”? Я нажив на них мільйони, а вони існували тільки в уяві акціонерів. Тепер ви розумієте, що й на Темзі можуть бути золоті розсипи, які збагатять нас?

Авто затряслося, наче мчало по брусованому мосту. Шофер оглянувся. Це сміявся містер Стормер.

– Становище справді вкрай серйозне, – сказав банкір тихше і спокійніше. – Що ми переживаємо, ви знаєте. В трьох країнах уже верховодять комуністи. Кожен день приносить вісті про нові самогубства. Чи давно Сміт, Мільтон… за ними Скарфас, тепер Сіддонс, Аббінгтон… Справжня епідемія. Жахливі кризи бували і раніше, але мало хто кінчав самогубством. Чому? Люди вірили: за кризою знову настане епоха розквіту. Тепер цієї віри нема. Хто розорився – розорився назавжди. Хіба неправда?

– X… х… х…

– Таке становище і такий настрій. Революції І розорення, неминучі, як смерть, підстерігають нас усіх. Неминуча загибель.

Стормер зробив, паузу, щоб віддихатися.

– К-. – к… кап… кап..т

Стормер, не діждавшись кінця тяжких пологів, загримів знову:

– Людина у відчаї. Знервувалася. Стомилась. Людина вже простягає руку до револьвера. І в цю мить до неї приходить наш агент і каже: “Ми можемо врятувати вас. Зберегти принаймні ваше життя. Ми надамо вам тихий притулок, куди не доберуться ваші вороги і де ви зможете доживати в колі близьких людей, оточені звичним комфортом. Так, це коштуватиме вам мільйони, але чого будуть варті ці мільйони завтра? Завтра ви можете прокинутись злиднем, і тоді всі шляхи до відступу, втечі, порятунку будуть відрізані…” Чи багато знайдеться таких, що відмовляться од нашої пропозиції? Наприклад, леді Хінтон. Цілком достиглий плід. Ще дві-три вже близькі політичні кризи, і з цього грошового мішка без ліку посиплються в наші руки фунти стерлінгів. Ми будуватимемо “Ноїв ковчег”. Ми будуватимемо зореліт, десятки зорельотів, анітрохи не турбуючись про те, полетять вони чи ні. Ми будемо керувати ділом і орудувати величезними коштами. Конспірація спрощує звітність. Адже треба зовсім не мати комерційного чуття, щоб не оцінити всю вигідність цього діла. Сподіваюсь, тепер ви цілком зрозуміли мене, що значить відкрити золоті розсипи на Темзі?