Текст книги "Стрибок у ніщо (вид. 1969)"

Автор книги: Александр Беляев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 18 страниц)

– В тім-то й справа. А життя наше, як і на Землі, весь час висить на волосинці. Та від одного усвідомлення цього мене розіб’є параліч. Зустрічатися з ними щодня, вітатися, розмовляти і в той же час у думці запитувати: “Коли ви зволите задушити нас?” Ні, дякую красненько. Я вважаю за краще викинутися з ракети, ніж далі так жити.

У Пінча одразу сяйнула думка, від якої він мало не підскочив до стелі. Справді, Маршаль і Стормер найрозумніші на ракеті люди… після нього, Пінча.

– Послухайте, панове. Барон подав прекрасну думку, але не довів її до кінця. Він сказав, що їх можна знищити тоді, коли вони нам будуть більше не потрібні. І крапка. А далі – чекайте цього часу. Але навіщо його чекати? Чому вони нам зараз потрібні? Тому, що вони мають знання, яких ми не маємо. Вони вміють керувати ракетою. Невже ж так важко нам самим оволодіти цими знаннями? Думаю, ні. Я дивився, як Вінклер і Ганс пускають в хід дюзи, зупиняють їх. Поворот важеля сюди, поворот туди – і все. Це наче водії трамвая. Невже ж ми не здатні бути вагоноводіями, точніше, ракетоводіями? Часу в нас вільного зараз стало більше. І ми можемо присвятити його вивченню того, чим зайняті зараз Вінклер і Ганс.

– Я-якщо все це так просто, як в-ам здається, в-в чому я, проте, дуже сумніваюсь, – відповів барон.

Барон, по суті, не заперечував. Стормер також підтримував Пінча.

– А й справді, чому б не спробувати? Це принаймні розрядило б. наше нервове напруження, було б схоже на якийсь вихід. Неможливо, щоб з нас трьох усі були безнадійні учні. Я вже не кажу про Блоттона, який і зараз допомагає Цандерові. Тож одного з них уже можна скинути з рахунку.

Отак і вирішили. Цандер повинен узятися за їхнє навчання. Учасники тріумвірату розійшлися по своїх каютах і постаралися заснути.

X. Пасажири опановують мистецтво небесної навігації

Цандер сидів за обчисленням траєкторії польоту, коли почув позаду себе чиєсь дихання з присвистом. Оглянувшись, він побачив, що Стормер протискує крізь вузький прохід своє важке тіло. Прохід в капітанську рубку був вужчий, ніж в інших приміщеннях, бо вона містилася в самому носі “Ковчега”, де стіни ракети звужувалися, закінчуючись тупим відсіком з вставленим круглим спостережним склом. Цандер підвівся назустріч товстунові, що застряв у проході. Чого він прийшов сюди? Звичайно “пасажири” не ходили до його рубки.

Цандер здивувався ще більше, коли побачив, що за Стормером суне Маршаль, а за ним – Блоттон. У проході було видно ще фігуру Пінча. Хоч вона була дуже мала, Пінчу вже не вистачило місця на “підлозі” рубки. Проте Стормер настирливо просив “влаштувати” в рубці і його секретаря. Цандер знизав плечима і взявся “влаштовувати”. Він насамперед посилив приплив кисню в рубку, потім загальмував обертальний рух ракети. Відцентрова сила зменшилася. Це несподіване зменшення одразу ж зробило всі тіла в ракеті майже невагомими. Цандер не знав, що леді Хінтон у цей час, зробивши необережний рух у кріслі, спливла в повітря. Еллен опинилася під стелею, маленький Макс Текер вислизнув з рук своєї матері. В ракеті зчинився переполох. Цандер по телефону-гучномовцю поспішив усіх заспокоїти і вибачився за те, що завдав неприємностей.

– Сподіваюся, це лише на кілька хвилин, – сказав він, багатозначно поглядаючи на Стормера і тим даючи зрозуміти відвідувачам, що вони не повинні відбирати в нього багато часу.

– Ну от. Тепер, панове, ви можете розміститися рівномірніше по всій кубатурі нашого маленького приміщення. Заходьте, містер Пінч.

Пінч, не чекаючи запрошення, прослизнув у рубку. Він не ввійшов, а влетів у неї і поквапився зайняти найзручніше для спостереження місце, спурхнувши за допомогою віяла під стелю.

Решта розмістилися навколо Цандера.

– Чим можу бути корисним? – запитав Цандер.

– Питання серйозне, – почав Стормер як представник депутації. – Не перший день летимо ми в “Ковчезі”, а проте досі всі ми, за винятком тільки сера Генрі Блоттона, не маємо найменшого уявлення про те, як летимо, чому летимо, – словом, про всю цю механіку. Вже сама цікавість примушує нас звернутися до вас з проханням пояснити нам основні принципи міжпланетних польотів і дати деякі практичні вказівки щодо керування нашим “Ковчегом”…

– Цікавість – річ чудова, – підозріливо відповів Цандер і додав з деякою іронією: – Мене тільки трохи дивує, що ця цікавість з’явилася аж тепер, і до того ж одночасно у всіх.

– Так, але… – збентежився Стормер. – Ми давно вже… А от зараз ми всі розмовляли в кают-компанії і… – Оговтавшись від несподіваних слів Цандера, Стормер сказав: – Справа не тільки в цікавості. Мало що може статися, особливо з нами, в цьому польоті в безодню, так би мовити… Всі ми, як кажуть, під Богом ходимо, якщо це тільки можна застосувати до нас…

– Так, за допомогою координат питання про просторове місцеперебування Бога розв’язати важко, – відповів Цандер.

Ця іронія була вельми не до душі Стормерові.

– Я хотів тільки сказати, – почав він, наливаючись кров’ю, що завжди передувало вибухові гніву, – що ви так само можете випадково загинути, як і кожен з нас. Для цього нема потреби визначати ваші координати.

– Аксіома, – кивнув головою Цандер. – Я вас слухаю.

– Так от. Уявіть собі, що якийсь нещасливий випадок вивів вас з ладу. Ви вмерли, загинули. Вас нема. Що буде з усіма нами? Ми залишимось як вівці без пастиря. У сера Генрі, правда, є практичні знання в керуванні ракетою, але, як сам він казав, – правда ж, сер? – він нічого не розуміє в астронавігації. Хто ж залишиться? Вінклер…

– Бачите, – відповів Цандер, – я зовсім не збираюся так скоро вмирати. Але якщо це станеться, то є ще й Ганс, який багато чого навчився за цей час. Уже й зараз він мало в чому поступається перед Вінклером. Він весь час напружено працює.

Стормер переглянувся з Маршалем. Куди хилить цей Цандер? Чому він висуває цього хлопчиська Ганса? Невже Цандер вгадав їхні таємні задуми? Чи він…

– Я дуже радий, що в нашому “Ковчезі” є ще одна компетентна людина. Але це все-таки не вихід…

– Вони теж можуть стати жертвою нещасливого випадку? – карбуючи кожне слово, спитав Цандер.

Це вже був виклик. Ні, на Цандера, очевидно, так само не можна покластись, як на Вінклера і Ганса. Капітан явно на їхньому боці. Яке ускладнення, хай йому біс! Якби все це відбувалося на Землі… Стормер ще не зустрічав людини, яку не можна було б купити за золото. Але тут? Яку ціну можуть мати тут золоті гори? Треба покладатися тільки на себе, на свою винахідливість.

– Наш песимізм не зайшов так далеко, містере Цандер, – відповів Стормер. – Припустімо, що Вінклер замінить вас, а Ганс Вінклера… – “Хай йому біс, але про що ж тоді говорити? – подумав він. – Я, здається, зробив тактичну помилку…” – І він не знав, як вийти з становища.

– Е-е… – почав допомагати Маршаль. – А м-м-мій пес… пес… пес-симізм зайшов дуже далеко. Хіба п-при невдалому с-с-спускові на планету частина пасажирів не може бути вбита? М-ми повинні бути готовими до всього.

– І тому кожен з нас повинен оволодіти потрібними знаннями, – додав Стормер, полегшено зітхнувши, і витер лисину хустинкою.

– Для чого так багато розмов, панове? – сказав Цандер. – Ви хочете ознайомитись з принципами зореплавання?

– І навчитися керувати “Ковчегом”… – додав Стормер.

– І навчитися керувати “Ковчегом”, – повторив Цандер. – Чудово! Але, може, ви вважаєте, що все це можна зробити, не виходячи з цієї рубки? Ви добре знаєте вищу математику? Знайомі з астрономією, механікою, хімією, біологією, фізикою, електротехнікою?..

– Не примусите ж ви нас сісти за таблицю множення, – з гнівом перебив його Стормер. – Ми дорослі люди, і ми орудували мільйонами. Чи, може, ви гадаєте, що керувати сотнею трестів і синдикатів, десятками банків, тисячами робітників і службовців легше, ніж якимсь “Ковчегом”?

– Я цього не думаю, – стримано відповів Цандер.

Чим більше роздратовувався Стормер, тим спокійніше поводився капітан. Він відчув, що за цією несподіваною цікавістю ховається щось інше. З уривчастих розмов, багатозначних поглядів, якими обмінювалися в останній час “пасажири”, Цандер зрозумів, що в ракеті назрівають якісь події, замишляється щось проти Вінклера, Ганса, а може і проти нього, Цандера. В цьому не було нічого дивного. Відколи він працює інженером, з ним не раз траплялися такі речі: підприємці брали його на велику платню, нав’язували йому “помічника”, якого він, Цандер, повинен був інструктувати, а коли нове виробництво налагоджувалося, Цандера без сорому виганяли. Так було принаймні в перші роки його роботи, коли він ще не здобув визнання. Але невже ці наївні люди й справді думають обійтися без нього, Вінклера і Ганса?

– Я цього не думаю, містере Стормер. Більше того, я ніколи не взявся б керувати вашими банками І трестами, принаймні без попередньої і дуже тривалої підготовки.

– Ми не збираємося перекваліфіковуватися на інженерів зореплавання. Ми лише хочемо мати мінімальні, вкрай потрібні практичні знання…

– Чудово. Ви матимете їх. З сьогоднішнього дня в кают-компанії відкриваються курси по зореплаванню. Ви задоволені? Питання вичерпане. Місіс Хінтон, очевидно, проклинає нас, висячи в повітрі. А наш “Ковчег” за час цієї розмови, мабуть, відхилився на тисячі кілометрів од свого курсу. Даруйте, я повинен приступити до виконання своїх обов’язків. – І Цандер, повернувши важіль, посилив роботу бічної дюзи.

Відвідувачі осіли вниз, обліпивши Цандера, як рій бджіл обліплює гілку дерева.

Не дуже люб’язно розпрощавшись, вони вийшли з рубки.

Пробиратися вузькими проходами вздовж ракети для Стормера було справжньою мукою. А тут ще цей Цандер. Як він випровадив їх! Можна сказати, вигнав. Ні, небо таки псує людей. Ну, хіба могло статися щось подібне на Землі? О, там Стормер за одне зайве слово стер би Цандера на порох, знищив би. А тут його нічим не візьмеш… Скоріше б на Землю!.. Але, пригадавши, за яких обставин він тікав із Землі і що тепер на ній коїться, Стормер тільки глухо вилаявся.

– Од… од-наче цей Цандер надто зна-знахабнів, – почувся позаду Стормера голос Маршаля.

– Мерзотник! – обізвався Стормер. – Він відчуває себе господарем становища. Ну, ми ще побачимо, хто кого.

– Опануємо теорію і практику зореплавання і тоді поговоримо з ним інакше– підспівував Пінч.

– Опануйте спочатку, а тоді нахваляйтесь, – гримнув на свого секретаря задиханий Стормер.

– Та-та чи й захоче Цандер справді передати нам свої знання? – висловив сумнів Маршаль. – Він же чудово розуміє, як це може бути невигідно для нього.

– Мовчіть, коли вас не питають! – грубо обірвав його Стормер.

Того ж дня – нескінченного “небесного нічного дня” з сяючим Сонцем на темному зоряному небі – відбувся перший урок зореплавання.

Побоювання Маршаля ніби не справджувалися. Цандер дуже уважно і терпляче ставився до своїх учнів.

– Ну що, почнемо свій перший урок? – сказав він. – Постараюся дати вам спочатку загальні поняття. Чому ми вирушили в подорож на ракеті, а не на літаку? Бо літак може літати тільки в атмосфері. Повітря підтримує крила літака; його гребний гвинт, пропелер, своїми лопатями відштовхує повітря назад і тим надає машині поступального руху вперед. Тут, як і в ракеті, відбувається віддача за законом, установленим Ньютоном: діюча сила завжди викликає рівну їй силу протидії.

– Отже, літак теж можна вважати реактивним двигуном? – спитав Блоттон.

– Так, але з реакцією непрямої дії. Що це значить? У ракеті гази, що виходять, безпосередньо штовхають її в напрямі, протилежному виходу газів; а в літаку енергія бензину з допомогою мотора рухає пропелер, який, таким чином, є… ну… комісіонером…

– Комісіонером? – здивувався Стормер, почувши знайоме слово.

– Уявіть собі, без комісіонера не обходиться і літак, і це дуже погано. Комісіонери – це завжди накладні витрати. Отже, літак може літати тільки в повітрі. Вже на висоті трохи більшій ніж десять кілометрів він “почуває” себе погано. В розрідженому повітрі пропелер уже не може тягти так, як у щільній атмосфері. До того ж і самому літаку треба “дихати” киснем, бо без нього неможливе згоряння пальної суміші в циліндрах його мотора. При нестачі кисню мотор починає задихатися, доводиться ставити спеціальні насоси-компресори для стискання і надування рідкого атмосферного повітря в циліндри. А в безповітряному просторі літак і зовсім не полетить. Навіть якщо сконструювати спеціальний герметичний мотор, літак усе одно не зрушив би з місця. Здавалося б, для польотів над атмосферою – в порожньому просторі – існує непереборна перешкода. Але ж і політ на апаратах, важчих за повітря, вважався неможливим. І неможливе стало можливим. Людський розум знайшов спосіб літати в порожнечі за допомогою реактивних двигунів, що діють за принципом віддачі. В безповітряному просторі ракети летять навіть краще, ніж в атмосфері, яка є перешкодою для руху і уповільнює політ. Як же діє ракета?

– Гази, натрапляючи на опір повітря, відштовхуються од нього, – сказав Пінч.

– Дуже поширене і зовсім помилкове твердження, – зауважив Цандер. – Ну, а в безповітряному просторі?

Пінч знизав плечима.

– Питання складніше. Ви вистрілили з рушниці й відчули поштовх у плече. Віддача. Гармата при пострілі відкотилася назад. Віддача. Поставте гармату на рейки – вона силою віддачі відкотиться назад. Подивимося, що відбувається в стволі рушниці і гармати під час вибуху пороху. При вибуху утворюються гази, які з великою силою тиснуть в усі боки. Запам’ятайте, в усі боки. Тиск газу на бокові стінки ствола урівноважений, бо кожному удару частинки газу в одну стінку відповідає такий самий удар в протилежну стінку. Замкова частина ствола закрита. А протилежний кінець, з якого вилітає куля, відкритий. Природно, що в цьому напрямі гази, не натрапляючи на перешкоду, витікають вільно. Таким чином, утворюється різниця тисків: у бік виходу з ствола тиск найменший, а в бік замка – найбільший. Ясно, що в цей бік замка, назад, і буде віддача. З цієї ж причини летить і звичайна феєрверкова ракета. Зробіть ракету велетенських порівняно з піротехнічною розмірів, в якій могли б вміститися люди, пальне та інше, – і ваш “Ноїв ковчег” готовий. Зрозуміло?

– Цілком, навіть без вищої математики, – обізвався Стормер.

– Так, але без математики ви нічого не зробите. Ви могли б вибухнути разом з ракетою при першому ж досліді.

– Досліди я можу доручити іншим, – поквапливо відповів Стормер.

– А проте політ на “Ковчезі” ви не доручили іншим? Для польоту на ракеті в безповітряному просторі треба зробити багато надзвичайно складних розрахунків, – пояснював Цандер. – Треба підрахувати насамперед, яка потрібна сила, щоб перебороти опір атмосфери І, головне, земне тяжіння. Атмосфера – це величезна перешкода, але все-таки незрівнянна з земним тяжінням – цим невидимим ланцюгом, який приковує нас до Землі. Опір атмосфери зменшує швидкість добре обтічної ракети при польоті через повітряний шар приблизно на одну двохсоту частину. Засобом подолання земного тяжіння є швидкість. Підраховано, що при початкових швидкостях, менших восьми кілометрів за секунду, тіло, кинуте з Землі, впаде назад на Землю; при швидкості вісім кілометрів обертатиметься навколо земної кулі, як супутник, а швидкість від восьми до одинадцяти кілометрів примусить його літати навколо Землі по еліпсу, то наближаючись, то віддаляючись, як періодична комета. Тільки при швидкості понад одинадцять кілометрів тіло, кинуте з Землі, остаточно подолає земне тяжіння і полетить назавжди у світовий простір. Щоб досягти такої швидкості, треба витратити величезної потужності енергію, яку дає пальне. І для зореплавання постає нове питання – про найбільш легке і енергомістке пальне. Адже пальне само має вагу. Витрачається воно поступово. Отже, у момент відльоту доводиться надавати швидкості і самому пальному. Це треба врахувати. Далі, пального можна взяти тим менше, чим досконаліший двигун, чим вищий його коефіцієнт корисної дії. Найдосконалішими щодо цього є двигуни так званої прямої дії, до яких належать реактивні.

– Але ж усі ці труднощі вже подолані, всі питання розв’язані, все підраховано, – заперечив Стормер. – І нам, можливо, не доведеться займатися такими обчисленнями. Нас цікавить практика керування ракетою…

– А саме ця практика й неможлива без тривалої підготовки, – відповів Цандер. – Розрахунки потрібні не тільки під час підйому, але й у польоті, а також при посадці. Не забувайте, що земне тяжіння зменшується із збільшенням відстані, але ніде не зникає. На ракету в польоті діє не тільки тяжіння Землі, але й Місяця, і Венери, і Сонця, змінюючи напрям польоту. Астронавігація потребує безперервних розрахунків. Інструменти дають лише матеріал для обчислень. Я користуюся і акселерометрами, що показують величину прискорення польоту, і жироскопами, що реєструють зміни в напрямі, і вовчками, тобто тими самими жироскопами, що контролюють напрям керма, за кутовими розмірами планет і Сонця мені доводиться обчислювати відстань од них до ракети і самовизначатися. Мені треба обчислювати витрати пального і звідси – зменшення загальної маси ракети, вплив цього на швидкість та інше. Щоб висадитися на планету, треба знати її положення на орбіті і зв’язати з швидкістю та напрямом руху ракети. Всяка помилка призведе до марної витрати пального – в найкращому разі. Звичайно, керування ракетою добре автоматизовано, І навчитися пускати в дію дюзи або припиняти вибухи, змінювати напрям ракети не так уже й важко. Повернути штурвал може й дитина. Але куди прийде корабель, керований таким капітаном?

– Одне слово, ніхто, крім вас трьох, не може впоратися із завданням? – спитав Стормер.

– З цим завданням може впоратися і кожен з вас, якщо тільки оволодіє потрібними знаннями, – відповів Цандер.

– І в-ви їх дасте нам? – спитав Маршаль.

– Я зроблю все можливе, щоб передати їх вам. Решта залежить од вас.

– Отже, за таблицю множення?

– За логарифми, без яких не ступити й кроку, за аналітичну геометрію, за диференціальне та інтегральне числення.

– І за практичний досвід, звичайно? – спитав Стормер.

Йому хотілося якнайшвидше взяти бика за роги.

– Ну, звичайно, потім, – відповів Цандер.

XI. “Тррр – і готово…”

Цандер почав навчати пасажирів. Він був не з тих, хто оберігав монополію своїх знань, і охоче ділився ними з усіма, коли мав вільний час. Але саме ця сумлінність не подобалася пасажирам, особливо Пінчу. йому здавалося, що Цандер надто багато приділяє уваги теорії на шкоду практиці. Пінчу скоріше кортіло добратися до “кнопок і важелів”. Він цілими годинами просиджував у капітанській рубці, стежачи за рухами Цандера.

Такою упертістю Пінч хотів добитися свого: він зрозумів усю вигоду бути “незамінним фахівцем”. Якщо він досконало оволодіє технікою і знаннями з астронавігації і зможе замінити не лише Вінклера і Фінгера, але й самого Цандера, – тоді багато що зміниться! Адже, зрештою, і Цандер може стати… жертвою нещасного випадку. Пінч стане капітаном. Пінч покаже себе. Він, капітан, прихилить до себе серце Амелі. Він розбагатіє. Треба тільки швидше навчитися всій цій премудрості.

Ось, наприклад, акселерометр. Прилад для визначення прискорення при польоті корабля. Простий циліндрик, у ньому важок на пружині, перо, що викреслює криву. Ракета “смикне”, важок відхилиться, пружина розтягнеться, перо накреслить криву. Не так уже й хитро! Пінч навчився розбиратися в цих кривих. Важче користуватися записами акселерометра для визначення напряму руху. Всі ці координатні системи, апарати, диференціальні обчислення, небесні координати, екліптики, знаки зодіаку, паралакси, виміри широт, ортогональні проекції, перигелії, афелії, швидкості… В численних кресленнях страшенно важко розібратися. Та й чи потрібно? Хіба сама тільки практика не давала можливості мореплавцям давніх часів робити далекі подорожі?..

От, наприклад, цей важіль. Він приводить у дію бічні дюзи. Ні, не бічні, а задні. Хоча ні… Ракета зараз описує кола. Так. Якщо трохи повернути цей важіль ліворуч, то задня дюза “наддасть ходу” ракеті. “Ковчег” почне обертатися трохи швидше. Зовсім небагато. Пасажири, мабуть, і не відчують цього. Цандера нема в рубці. Чому б не спробувати? Зрештою, керувати ракетою не складніше, ніж керувати автомобілем. Важіль туди, важіль сюди. Тррр – і готово. Е, треба спробувати! Пінч смикнув важіль.

Сталося “тррр”, якого Пінч найменше міг сподіватися.

Він помилково дав, що називається, “контрпари”. Раптом Пінча вдарило об стіну рубки, причому інструменти полетіли вслід за ним у протилежний бік; у ракеті запанував стан невагомості.

Пінч – точніше його безпомічне тіло – почав літати, відштовхуючись од стін і предметів безладними рухами, і, нарешті, зупинився в самому центрі приміщення, перш ніж встиг ухопитися за настінний ремінець. На його нещастя, при ньому не було ні віял, ні обертального диска. Пінч безпорадно борсався в повітрі.

Вслід за злощасним “тррр” усередині ракети пролунав вибух і почулося незвичайне шипіння, що переходило в свист. Пінч відчув, як в закриту наглухо рубку проникає крижаний холод…

Невже він викликав катастрофу?.. Цей вибух, шипіння, свист міг спричинити тільки повітряний струмінь, що вилітав з ракети в світовий простір. Десь утворився пролом. Холод світових просторів наповнить ракету, світова “порожнеча” висмокче до останнього кубічного міліметра весь кисень, і вони задихнуться, ні, – ще раніше задубіють… Загинути смертю, яку він готував для Ганса і Вінклера… І він сам у цьому винен…

Не добратися ні до важеля, ні до дверей. Між ними і Пінчем був один метр відстані, але її неможливо подолати…

З кабін чулися крики, зойки, шум… Ось голос єпископа, який закликає “царя Давида і всю покірність його”. Ось наче Шнірер щось кричить про машини… Ось голос Амелі. Невже й вона загине?.. І з його ж вини. А він мріяв врятувати дівчину і дістати в нагороду її руку…

Пінч знову задриґав ногами, руками, затрусив головою… Він розумів, що всі ці рухи марні, але не міг “висіти бездіяльно”…

Ось голос Цандера. Капітан щось наказує Гансові. Цандер. Невже він не врятує їх?..

Знову почувся якийсь гуркіт. Свист і виття припинились. Через кілька хвилин Пінч відчув, що в каюті теплішає, стало легше дихати. “Здається, ми врятовані!” – подумав він.

Тепер Пінчу хотілося тільки одного – якнайшвидше вибратися звідси, непомітно прошмигнути. О, він готовий був відмагатися од усього! Коли б усі, зокрема Амелі, довідалися, що Пінч мало не призвів усіх до загибелі, – це було б для нього другою катастрофою. А він ще мріяв стати капітаном! Хто довірить йому цю справу?.. Невже ніяк не можна втекти?..

– Це ваша робота! Справа ваших рук, – раптом почув Пінч голос Цандера, який з’явився в дверях рубки.

Пінч не міг навіть повернути голови. Він тільки смикнув ногами, мов повішений в останній судорозі.

– Слід було б в покарання залишити вас у такому стані на дві доби! – кричав Цандер. – Навіщо ви чіпали важелі всупереч суворій забороні? Тепер ви більше ніколи не переступите порога цієї рубки!

І Цандер досить нечемно схопив Пінча за комір і викинув його невагоме тіло в коридор, мов м’ячик.