Текст книги "Стрибок у ніщо (вид. 1969)"

Автор книги: Александр Беляев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 18 страниц)

VI. Про небесних учених, які служать земним справам, і про те, чи потрібні на Венері парасольки та калоші

Члени акціонерного товариства “Порятунок”, майбутні учасники польоту на першій ракеті, зібралися в заміському особняку леді Хінтон, щоб обговорити важливі питання майбутньої подорожі.

На попередній нараді вчені не дійшли цілковитої згоди і тому вирішили: перед товариством леді Хінтон виступлять тільки представники двох протилежних точок зору щодо наявності життя на планетах.

Загальні збори відкрилися в залі предків. Коли б гордовиті рицарі, які суворо дивились з темних полотен, могли чути, вони, напевне, вистрибнули б із своїх позолочених рам і втекли, – про такі дикі, неймовірні речі йшла тут мова.

Гості сиділи за довгим овальним столом, накритим білою скатеркою часів Єлизавети. Старовинний чайний сервіз з золотими розводами на синьому тлі, кольорові свічки в бронзових високих підсвічниках, троянди у вазах, позолочені сухарниці прикрашали стіл. Мов статуї, у сірих лівреях стояли біля входу суворі лакеї.

– Слово надається професорові серу Аврааму Кінбруку! – голосно оповістив Стормер, що взяв на себе головування.

Англійський астроном, ще не старий, огрядний чоловік, схожий у своєму фрачному костюмі на дипломата, повільно підвівся, м’яко всміхнувся і окинув збори допитливим поглядом. Кінбрук був досвідченим лектором.

Для всякої аудиторії, починаючи з міжнародних астрономічних з’їздів і кінчаючи аристократичними салонами, в нього були заготовлені різні стилі і методи викладу матеріалу. “Слова треба добирати відповідно до вух, – сміючись говорив він у колі друзів. – Не кожне слово влізе у вухо, на якому висить важка брильянтова сережка”.

– Леді і джентльмени! – почав Кінбрук і зробив паузу, ще раз перевіряючи настрій аудиторії. – Відповідальність завдання, покладеного на нас, примушує бути особливо обережним. Я одверто повинен сказати, що наші наукові знання про те, чи може жити людина на інших планетах, дуже неповні, обмежені. Мої вчені колеги вважають, що в Сонячній системі є дві планети, придатні для людського життя. Це Марс і Венера. На жаль, я не можу поділити з ними цієї певності. На планеті Марс удвічі менше світла і тепла, ніж на нашій Землі. Якби ви висіли на Марсі, то Сонце здалося б вам досить маленьким диском, а марсіанський день – сутінками Землі. Ви мерзли б, можливо знемагали б від спраги, бо на Марсі дуже мало води. У вічному холоді блукали б ви по безплідних піщаних пустелях материків і западинах пересохлих морів. А втім, навряд чи блукали б. Ви просто задихнулися б від нестачі кисню. Його там дуже мало. Якщо ви хочете ще яскравіше уявити умови життя на Марсі, наведу такий приклад. Найвища з відомих на Землі гірських вершин Еверест здіймається на 8882 метри. Наші англійські альпіністи, найкращі в світі, змогли досягти тільки висоти 8604 метри. Жодна експедиція не дійшла до вершини.22
  Найвищої в світі вершини Еверест (Джомолунгма) досягли Тенсінг (шерп, з народностей Непалу) та Хілларі (новозеландець) 29 травня 1953 року. Встановлена висота Евересту – 8848 м.


[Закрыть] Зледенілі кручі гір, лютий гірський вітер, мороз – усе було подолано. Але люди відступили перед нестачею кисню. Вони задихались. При пониженому тиску атмосфери з вух текла кров. Кожен рух ставав мукою. Жахливе самопочуття!.. Як же повинна почувати себе людина на висоті двох Еверестів – на висоті шістнадцяти кілометрів над рівнем моря? Таких гір немає на Землі. Але на таку висоту пробували підійматись у відкритих гондолах стратостатів. Відважні аеронавігатори гинули від задухи вже на висоті десяти-дванадцяти кілометрів. А на Марсі повітря таке розріджене, як над Землею на висоті шістнадцяти кілометрів. І там так само холодно, навіть ще холодніше. Коли б ви висадились на Марс, вас спіткала б справді жахлива доля…

– Я не лечу на Марс, – рішуче сказала леді Хінтон.

– Лишається Венера, – вів далі астроном. – Венера розташована ближче до Сонця, ніж Земля. Але на Венері, мілорди і леді, зовсім нема кисню…

– Це ще треба довести! – не погоджувався інший астроном, не підводячи голови.

– Моєму шановному колезі, професорові Джільберу, буде надана можливість висловити свою теорію, – кинув Кінбрук, блиснувши окулярами на свого опонента. – Я запевняю: за останніми науковими даними, в атмосфері Венери не знайдено й сліду кисню. Кожного, хто насмілився б висадитись на Венеру, чекає доля миші під скляним ковпаком, з якого викачали повітря.

– Неправильне порівняння. Коли навіть на Венері і нема кисню, то повітря там усе-таки є, – знову не стримався Джільбер.

– І в тому, і в другому випадку кінець один – смерть від задухи, – заперечив Кінбрук.

Леді Хінтон відсунула чашку.

– Я не лечу й на Венеру.

– Так. А інші планети? – спитав Стормер.

– Про них не може бути й мови. На Меркурії ви живцем згоріли б від спеки, інші планети, навпаки, надто холодні: вони надзвичайно далеко від Сонця – джерела тепла.

– Отже, нам ніде висідати? – спитав Стормер.

– Так. В усій Сонячній системі, в цілому Всесвіті тільки Земля пристосована для життя людини.

– Що цілком збігається з святим письмом! – вигукнув єпископ. – У Біблії сказано, що Господь Бог створив Землю для життя людини, а Сонце, Місяць і зорі – для освітлення Землі. Я не можу припустити, щоб життя було й на інших планетах, щоб на них жили розумні істоти. Це внесло б хаос в усі наші релігійні уявлення. Невже Бог створив не одного Адама, а десятки й сотні тисяч на різних планетах? А гріхопадіння сталося тільки на Землі чи й на інших планетах? І чи не довелося б синові божому багато разів перевтілюватись, спускатися в образі людини на різні планети, вмирати і воскресати, щоб рятувати людей від первородного гріха? Абсурд! Єресь! Коли б навіть на іншій планеті можна було жити, що неможливо, то чи маємо ми право залишати Землю? Сказано в письмі: “Землею єси і в землю підеш”. В землю, а не в якийсь там Марс! Наш прах повинен лежати в нашій же землі!

– Я нікуди не полечу! – заявила леді Хінтон.

Стормер нетерпляче засовався на стільці. Ця промова єпископа могла шкідливо позначитись на справах компанії. Вже професор Кінбрук зіпсував справу своїм виступом. Хто б міг чекати такої каверзи? Чи ж варто було йому платити! А тут ще єпископ з своєю недоречною проповіддю…

– Ви закінчили, професоре Кінбрук? Слово надається професорові Джільберу!

Джільбер підвів схилене над столом обличчя. Сивий, старий, з великим носом, обвислими вусами і молодими, насмішкуватими очима, астроном Джільбер заговорив несподівано тонким голоском…

“Щебече, мов канарейка!” – подумала Амелі.

– “Платон мені друг, але істина мені дорожча!” – почав Джільбер з латинської приказки. – При всій моїй повазі до колеги, шановного професора Кінбрука, я повинен сказати, що він помиляється. І двічі помиляється. Він говорив про обережність, відповідальність. У нас, учених, має бути одна відповідальність – перед істиною. Обережність і сміливість – сестри, що завжди ворогують. Але їх примиряє сувора мати – необхідність. Чи не вважає професор Кінбрук, що сучасний клімат Землі дуже сприяє здоров’ю і довголіттю леді і джентльменів, які тут зібралися? Чи не вважає він, що земна атмосфера зараз сприятливіша, ніж атмосфера Венери? Де шановне товариство, що зібралося за цим столом, може задихнутися швидше? Як бачите, коли настає потреба, сама обережність примушує бути сміливим, примушує ризикувати. Але чи такий уже великий цей риск? Професор Кінбрук дуже перебільшив. Я не смію полемізувати з лордом єпископом. Він, звичайно, має рацію, що в Господа Бога стало б більш турбот, якби й інші світи були населені людьми. Але в нас і своїх турбот досить, і поки що говоритимемо тільки про них.

Стормер полегшено зітхнув.

– Так, я заявляю, що містер Кінбрук перебільшив і погрішив проти істини. Мій шановний колега не взяв до уваги одну дуже важливу обставину – щільність атмосфери на планетах. Наша атмосфера відбиває більше половини сонячних променів у небесний простір. Марс майже всі їх відбиває. Тому температура Марса набагато нижча від земної, що підтверджується останніми вимірами і визначеними розмірами полярних льодів Марса. Атмосфера на Венері майже всі промені Сонця відкидає в небесний простір. Тому температура на Венері лише трохи вища, ніж на Землі. На Марсі холодно. Але й на Землі є холодні місця. Згадайте хоча б, як рятували колись Берда на Південному полюсі. Рятувальні групи пробивались на гусеничних тракторах крізь льоди Антарктики в морози, що досягали сімдесяти одного градуса. Це більше, ніж у стратосфері. І нічого. Морозу не побоялись – життя врятували. Кисню на Марсі малувато. Без звички дихати буде важче. Але професор Кінбрук не сказав про одне, – що і втрати організму там будуть значно менші, бо тіло там важить майже втроє менше, ніж на Землі. Містер Пінч там легко підійме однією рукою свого патрона – шановного містера Стормера. Ви відчуватимете незвичайну легкість у тілі. Під час ходіння, піднімання вантажів робота м’язів полегшиться втроє. А отже і потреба в кисні буде менша. Я не сумніваюсь, що на Марсі є рослинність. Значить, можуть бути і тварини, і люди, хоч можливо і не схожі на земних.

– Які ж вони можуть бути? – зацікавилась Амелі.

– Гіпотетично, виходячи з природних умов планети, я можу взяти на себе сміливість намалювати вам марсіанина. Оскільки живі істоти відчувають на Марсі “тягар Землі” втроє менший, то, можливо, марсіани мають і зріст втроє більший. З тієї ж причини їх мускулатура теж може бути значно меншою. їх ноги і руки – тонші. Нестача кисню повинна викликати збільшення обсягу грудної клітки. Навіть у нас на Землі, як показали виміри, у жителів високих гір грудна клітка ширша, ніж у жителів долин. Марс – старіший за Землю. Тому жителі Марса повинні мати більш розвинутий мозок – отже, і інший обсяг голови. Нестача світла повинна викликати збільшення органів зору. Адже і в нас деякі глибоководні риби мають величезні очі. Звук в розрідженому повітрі чути гірше. Ця обставина обумовлює розвиток слухових органів…

– Високі, тонкі, з бочкоподібними грудьми, великою головою, величезними очима й вухами… Пхе! – вигукнула Амелі.

– Все на світі умовне, міс! – відповів Джільбер. – Повірте, що й ви, навіть ви! – галантно додав він. – Мабуть, не викличете захоплення у марсіанського Аполлона. Так! Ще одна перевага життя на Марсі, яку особливо оцінять жінки. Рік там майже вдвічі довший, ніж на Землі. Проживши сорок земних років за марсіанським літочисленням, ви можете сказати, що вам тільки двадцять.

– А виглядатиму я двадцятирічною чи сорокарічною?

– Оцього вже не можу вам сказати. Боюсь засмутити, але, гадаю, сорокарічного. Хоч, може, і життєві процеси там відбуватимуться повільніше.

– Я вважаю, що на Марсі не так уже й погано. Трохи холоднувато…

– Але жити можна.

– Еллен! Ти шубу взяла? – перебила леді Хінтон.

– А марсіани нас не вб’ють? – знову спитала Амелі.

Леді Хінтон уже незадоволено поглядала на неї.

– Не вб’ють. Найбільше – посадять у музей як рідкісний екземпляр, – з усмішкою відповів Джільбер. – Що ж до Венери, – вів він далі, – то я вже сказав: там нема тих умов, що на Землі. Але клімат, можливо, не дуже приємний. Не знаю, чи допустив гріхопадіння марсіанський Адам, але на Венері люди, мабуть, дуже прогнівили Бога.

– Чому ви так думаєте? – зацікавився єпископ.

– Джон Мільтон у своїй поемі “Втрачений і повернутий рай” запевняє устами ангела, що вісь нашої Землі, до гріхопадіння Адама, стояла перпендикулярно до площини земної екліптики і на Землі був цілий рік однаковий весняний клімат. Земна вісь була нахилена в покарання за гріхопадіння першої людини. А клімат Землі погіршав. А через те, що нахил осі Венери ще більший, ніж земної,33
  Нахил осі обертання Венери до площини орбіти невідомий.


[Закрыть] то доводиться зробити висновок, що венеріанці ще більше прогнівили Бога, ніж наші прабатьки. Вельмишановний професор Кінбрук твердить, що на Венері зовсім нема кисню, і твердить це на тій підставі, що спектральним аналізом слідів кисню не виявлено. Це неправильно. Фізик Мічіганського університету Артур Адел установив, що концентрація вуглекислого газу в одному тільки верхньому шарі атмосфери Венери величезна порівняно з земною. Якщо є вуглекислота, то повинен бути і кисень. Венера, очевидно, схожа на величезну оранжерею, і життя на цій планеті, можливо, набуло особливо буйних інтенсивних форм, які перевершують те, що ми маємо на Землі.

– А тварини на Венері є? – спитав Пінч.

– Якщо є кисень, волога, тепло, то чому б не бути й тваринам?

– Яка на Венері вода? – спитав єпископ.

Джільбер лукаво посміхнувся.

– Це залежить від того, для яких потреб. У давнину отець Кірхер цікавився, чи придатна вода на Венері для обряду хрещення. На це запитання, на жаль, не можу вам відповісти ствердно. З усіх інших поглядів вважаю, вода нічим не відрізняється од земної.

– Я не згоден з моїм шановним колегою, – не спитавши дозволу в голови, почав Кінбрук.

Стормер намагався спинити його, але вчений не звертав на нього уваги. На щастя, в запалі суперечки Кінбрук забув про аудиторію і почав сипати термінологією, яку ніхто, крім фахівців, не міг зрозуміти.

Між ученими спалахнула суперечка. Цандер, що слухав уже з нетерпінням, втрутився.

– Я попросив би швидше дати нам ваші резолютивні дані. Венера, Марс чи ні та, ні друга планета?

– А вам хіба не однаково? – спитав Стормер, який не звик, щоб хтось втручався у ведення зборів.

– Звичайно, не однаково, – відповів Цандер. – Якщо ми полетимо на Венеру, мінімальна початкова швидкість польоту ракети має бути 11, 4 кілометра за секунду; якщо на Марс – 11,6. Переліт на Марс займе мінімум 192 доби, на Венеру – 97. Усі ці розрахунки залежно від цього міняються.

– Але я не сказав про третю можливість, – говорив Джільбер, – про можливість… ніде не висідати. Коли б вам справді пощастило встановити той кругообіг речовин, про який розповідав мені шановний Лео Цандер, і цим забезпечити собі харчування на безмежно довгий строк, то це був би найкращий вихід. У ракеті ви могли б створити і клімат Рів’єри і освітлення за вашим бажанням, навіть у кожній каюті різне, – на смак пасажирів. Ви могли б зробити спробу висісти на планету і вилетіти звідти, коли виявиться, що життя на ній неможливе. Одно слово, ви були б господарями становища і більше не залежали б від Землі і неба.

Ця пропозиція, очевидно, всім сподобалась. Цандер усміхнувся і попросив слова. Стормер суворо глянув на нього і урочисто сказав:

– Слово надається інженерові Цандеру.

– Вся ця дискусія, – почав інженер, – з моєї точки зору, здається запізнілою. Ви збираєтесь летіти в найближчому часі. Ви квапите мене з відльотом, квапите мене з закінченням ракети. Що було б, коли б я сконструював ракету для польоту на Венеру, а мені дали б завдання летіти на Марс або носитися в просторі без посадки? Переробити ракету не можна! Треба було б будувати нову.

– Але ж у вас закладено кілька типів ракет?

– Від закладення до побудови минає не один місяць. Готова чи майже готова є тільки одна. І якщо ви хочете летіти, саме на ній і доведеться зробити подорож.

Стормер побагровів.

– Інакше кажучи, – сказав він, – ви самі, без нас розв’язали питання про маршрут і відповідно до цього збудували ракету?

– А як же інакше я міг вчинити? Невже ви вважаєте, що я сподівався почути на цих зборах щось нове? Все це я вивчав якнайуважніше ще до першого проектування ракети. Простудіював усю найновішу астрономічну літературу і знаю всі останні досягнення астрономії. Нарешті, ваше завдання – орієнтуватись на Венеру.

– Якщо так, то я не розумію, навіщо треба було запрошувати нас, – досить різко сказав Кінбрук.

– Ну, хоча б для того, щоб переповісти майбутнім учасникам польоту деякі відомості з астрономії, – з усмішкою сказав Цандер. – І не тільки для цього. Я не можу взяти всю відповідальність на себе. Які б обережні ми не були, яких заходів перестороги не вживали б, наша подорож усе-таки небезпечна.

Стормер сердито затарабанив пальцями по столу. Що за безтактна людина цей Цандер! Ще добре, що його не чують інші учасники акціонерного товариства. Він злякав би їх.

Побувши слово “небезпека”, леді Хінтон і Еллен зробили мимовільний рух. Цандер помітив це і в. ту ж мить поспішив заспокоїти жінок.

– Адже. й поїздки в поїзді пов’язані з небезпекою, – зауважив він. – Не думаю, щоб сам політ у ракеті був небезпечним. Але в разі посадки на планету нас, звичайно, чекає багато несподіванок. І я дуже вдячний процесорові Кінбруку, який заздалегідь інформував вас про деякі незручності, що мають місце на тих планетах. З астрономічних питань вашому авторитету, звичайно, повірять більше, ніж мені.

– Але куди ж ви нас висадите, хай вам біс? Пробачте, міледі, за неласкаве слово, – сказав Стормер.

Всі з напруженою увагою чекали, що скаже Цандер.

– Нікуди. Я вважаю, що найвигідніше і найбезпечніше саме ніде не висаджуватись.

– С… с… стрибок у ніщо? – спитав Маршаль з гіркою іронією, якої не зрозуміли.

– І саме тому я й намагався збудувати такий міжпланетний корабель, на якому можна було б підтримувати кругообіг речовин. Ракета матиме оранжерею метрів п’ятсот завдовжки, яка дасть нам потрібні для харчування рослинні продукти і кисень для дихання.

– Харчуватися самими суницями? – спитала Амелі. – Я згодна.

– Для любителів поїсти ситніше ми візьмемо продуктів місяців на три, на п’ять. Якщо мені пощастить цілком здійснити винахід, який я зараз закінчую, то, можливо, тільки цих тримісячних земних запасів, не беручи до уваги оранжереї, вистачить нам хоча б на два-три десятки земних років.

– Ви вважаєте, що в ракеті для того, щоб наїстися, буде досить гомеопатичних доз?

– Я не збираюсь урізувати порціон на жоден грам.

– Отже, тоді збираєтесь повторити євангельське чудо, коли було нагодовано п’ять тисяч чоловік п’ятьма рибами і трьома хлібами?

– Так, якщо хочете, чудо.

– Але в чому ж воно полягає?

– В тому, щоб “розтягти” в ракеті час, мов резину. Тоді як на ракеті минатимуть дні, на Землі – місяці і, можливо, роки.

Круглі очі Стормера вийшли з орбіт: цього ще не вистачало, щоб Цандер з’їхав з глузду.

– Ви, здається… трошки…

– Збожеволів? – полегшив Цандер завдання Стормера.

– Я розумію містера Цандера, – сказав Джільбер, потираючи лоба. – Спосіб уповільнити плин часу справді існує. Це – прискорити рух. Але, містер Цандер, щоб створити таку різницю між плином часу на Землі і в ракеті, потрібна швидкість, близька до швидкості світла.

Цандер кивнув головою.

– Я не кажу, що розв’яжу це завдання, але, мені здається, я близький до його розв’язання, – промовив він.

– Промениста енергія? Радіохвилі? Внутрішньоатомна енергія? – закидали питаннями Цандера.

– Це поки що секрет, – відповів він. – І якщо мені пощастить оволодіти справді неймовірною швидкістю, тоді ми зможемо побувати навіть не на одній планеті і на власні очі впевнитися, чи можливе на них життя.

– Ще б пак! – вигукнув Кінбрук, глузливо посміхаючись. – Летячи зі швидкістю світла, ви за півтори секунди промчали б повз Місяць, а восьми з половиною хвилин вам вистачить, щоб досягти Сонця.

– Справді, – сказав Джільбер, – коли б ви летіли з швидкістю трохи меншою, ніж швидкість світла, то час у ракеті уповільнився б порівняно з земним. Поки на вашій ракеті мине близько року, на Землі може минути десять або навіть сто років.

Розмова пожвавилась. Крім астрономів і Цандера, ніхто не розумів, як може час линути то швидше, то повільніше; але сама думка дуже всіх зацікавила. Подумати тільки – адже так можна якоюсь мірою керувати і земним часом, примушуючи його линути то швидше, то повільніше.

– Коли я повернусь на Землю через місяць-другий, то застану свого Отто старезним дідом, а сама лишусь такою ж молодою. Правда, пане Цандер?

– І якщо земні справи складуться несприятливо, ми можемо закласти на якійсь планеті основи нового людства, – промовив Шнірер, що просидів цілий вечір мовчки. – Створити нову цивілізацію, без машин, без техніки.

“Сто років за два роки! – думав Стормер. – За цей час давно подохнуть усі мої заздрісники, вороги і судді, і сама справа про мене спопеліє в архівах суду. Чудово, хай йому чорт! А якщо все це загине, ми уповільнимо політ – прискоримо плин часу, щоб не дуже відстати од земних справ, і повернемось на Землю в найвигідніший для нас момент”.

– Я вважав би за краще повернутись на Землю і побачити на ній тріумфуючих “могікан”, – сказав він. – Але якби всупереч сподіванням нам довелося висісти на якійсь планеті, то треба було б дуже розумно братися до організації цього самого нового суспільства. Я пропоную такий проект. Ми візьмемо з собою в ракету, так би мовити, всю квінтесенцію конче потрібних практичних знань. У найстислішому, конспективному плані ми викладемо всі потрібні знання: математику, астрономію, медицину, біологію, ботаніку, географію.

– Боюсь, що земні ботаніка, зоологія і географія вам мало згодяться, – сказав Джільбер. – На інших планетах вам доведеться створювати іншу ботаніку і географію.

– Отже, я пропоную взяти з собою всю “сіль Землі” в компактному вигляді, – вів далі Стормер. – Можна було б замовити фахівцям скласти своєрідні конспекти, кожному з своєї галузі, І віддрукувати книги найдрібнішим шрифтом на тонісінькому, але міцному папері або взяти мікрокниги. Ботаніку, географію я навів для прикладу. Хоч, на мою думку, й земні ботаніка, географія, історія не будуть зайві. Хіба переселенцям на Венеру нецікаво буде знати про Землю? Але переходжу до найголовнішої частини мого проекту. Нове людство на новій землі, звичайно, мусить так само поділятися на класи, як і на нашій планеті. Але поділ цей повинен бути ще різкішим. Люди нашого кола мають посісти там панівне становище, А нащадки всяких слуг, механіків та іншого обслуговуючого персоналу, який ми візьмемо з собою, стануть нашими рабами. Ми створимо касту “мудрих”, “освічених”, а раби мають бути неписьменними, темними людьми. І ми пануватимемо над ними, бо без наших знань вони будуть безпорадні і безсилі. Тільки ми одні знатимемо, як споруджувати будинки, машини…

– Машини? Знову машини? І там машини? – заверещав Шнірер. – Ви хочете занапастити нове людство? Перенести цю заразу, цю чуму на нову землю? Машини – то прокляття сатани, яке призвело земне людство до справжньої катастрофи! Ні в якому разі, ні за які гроші я не погоджусь на це безумство! Класи можуть лишитись, вони навіть вкрай потрібні. Тільки рабство могло дати стародавнім філософам час для роздумів. Хай буде рабство. Але рабство, пом’якшене патріархальними відносинами. Життя, близьке до природи! Натуральне господарство! Ніяких міст! Ми, німці, в особі общини Берліна, яка неймовірно розрослась, самі створили знаряддя, що зруйнувало державу, коли це знаряддя – Берлін – попало в руки екстремістів, тобто антидержавно настроєних народних мас. Ніяких фабрик і заводів! Ніяких міст! Ферми, луки, пастушки, струмочки… Філософія споглядання і мораль…

– Християнська! – зауважив єпископ.

– Так, християнська, – погодився філософ. – Вона дуже зручна для нас. І, знаєте, я б залишив ці земні історії, географії на Землі. Ми створили б нову історію – про вищі істоти, що зійшли з неба на Землю. У нас був би авторитет божественності. Ми мудро і милостиво керуватимемо нашими рабами. Вони пастимуть наші отари, оброблятимуть виноградники і щонеділі разом з нами хвалитимуть нас і Всевишнього. Мирне життя на лоні природи. Ніяких робітничих питань, страйків, революцій! Золотий вік! Рай на землі!

– І ні-ніяких б-банків, комерційних справ? Ц-це… скучно! – сказав Маршаль.

– Без комерції життя не має смислу. Але ми з вами внесемо цю поправку, бароне, – промовив Стормер, звертаючись до Маршаля, – і, сподіваюсь, шановний професор Шнірер піде на компроміс. Адже приватну власність ви, мабуть, не заперечуєте, пане Шнірер? А якщо є приватна власність…

Між банкірами і філософом спалахнула суперечка. Ніхто не помітив, як Цандер підвівся і вийшов з галереї предків. Доля майбутнього соціального ладу “на новій землі” не мала відношення до ракетного польоту. До того ж усі ці дебати, на його думку, були позбавлені будь-якого практичного значення.