Текст книги "Стрибок у ніщо (вид. 1969)"

Автор книги: Александр Беляев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 18 страниц)

ІІІ. Як Лео Цандер нагодував пасажирів “Ковчега”
замість сніданку… уроком фізики

У “Ковчезі” настала перша “ніч”. Пасажири лежали в ящиках і ще не спали. Темно, тепло, дихати легко, лежати м’яко-м’яко. Через дихальну трубу чути віддалене гудіння. Маленька, ледве помітна зміна самопочуття. Мабуть, Цандер припинив перекидання ракети. Що ж вони роблять – Цандер, Ганс, Вінклер?

Цандер припиняє обертовий рух ракети, вирівнює її політ, відчиняє віконницю, дивиться на небо. Ракета летить у густій тіні Землі. Сонця не видно. Цандер визначає відстань, вимірює кути між кількома світними точками світового простору, підраховує, вдаючись по допомогу до жироскопів, акселерометрів…

Недарма Цандер нікого не впускав до себе, коли жив на Землі! Навіть Вінклер не знав, що одну з кімнат мезоніна Цандер перетворив на майбутню капітанську рубку міжпланетного корабля. Це могло здатися грою: Цандер просиджував у своїй рубці цілими ночами, спостерігаючи зоряне небо крізь вікно, зроблене в даху. Уявляв себе в польоті на ракеті, давав сам собі всілякі завдання, розв’язував поставлені проблеми, опановував науку астронавігації і професію капітана міжпланетного корабля. Ось чому він так упевнено працював тепер.

Закінчивши роботу, він звернувся до Вінклера і Ганса з такими словами:

– Я, правду кажучи, почасти навмисне поклав спати всіх пасажирів, щоб вони нам не заважали. Ви знаєте, що я проводив досліди над реактивними двигунами, які діють внутрішньоатомною енергією. Теоретично і на дослідах, в умовах земної лабораторії, завдання нібито розв’язане. В запасі у мене є ще й інший “батіжок”, щоб підганяти нашу ракету – електромагнітні сили. Тут нам повинен допомогти з Землі Пуччі. “Пуччі плюс Цандер…” Ви, мабуть, чули таку фразу?

Комбінуючи ці способи, я сподіваюсь довести політ ракети до таких швидкостей, які ще й тепер на Землі вважаються фантастичними. Настав час перевірки. Скориставшись з того, ідо у нас кілька кают вільні, я прихопив на ракету свої атомні та електромагнітні двигуни. Для початку ми спробуємо перевірити, що нам дасть енергія атома. От у цьому шматочку міді міститься атомна енергія, якої досить для того, щоб винести нас за межі Сонячної системи, повернутися назад, уздовж і впоперек облетіти орбіти всіх планет, знову полетіти до зірок і знов повернутись. Вінклер, як ви почуваєте себе? Можете взяти участь у роботах?

– Я почував би себе вдвічі гірше, коли б не зміг узяти в них участі, – відповів Вінклер.

– Ми все приготуємо, потім самі ляжемо в гідроамортизатори. Прокинувшись, наші пасажири навіть не помітять, що ми примусили їх тіла мчати в світовому просторі швидше за комети поблизу Сонця; я створив для них справжню машину часу, не фантастичну, яка може переносити в минуле, а таку, що покаже їм майбутнє, котрого вони, звичайно, так скоро не побачили б, коли б жили на Землі. Ходімо!

Але Вінклер був ще слабий, і Цандерові в цю ніч не пощастило попрацювати з новими двигунами.

Настав ранок другого дня польоту. Пасажири чудово виспалися і почували себе надзвичайно легко і бадьоро. Віконниці були відчинені. Яскраве проміння сонячного світла лилося в каюти. Світло і тепло. В ракеті знову була невелика штучна вага.

У кожній каюті на стільці лежали два ракетних костюми. Один з них мав вигляд шовкового купального костюма, другий більш пристойний, з погляду леді Хінтон, але все-таки “непристойний для жінки” – комбінезон.

Через ЦІ костюми леді Хінтон і її племінниця посварилися. Леді Хінтон не тільки сама відмовилась надіти “блазенські костюми”, але й заборонила зробити це Еллен. І що ж? Замість того, щоб мовчки упокоритися, як завжди бувало на Землі, Еллен почала заперечувати.

Ввійшла Мері.

– Ванна готова.

Ця ванна завдала Мері і леді Хінтон чимало клопоту.

Ванна кімната містилася в окремому відсіку. Це було дуже маленьке приміщення з невеликою ванною, яка могла переміщатись на роликах залежно від того, куди переміщалася підлога. На Землі, якщо поставити ракету догори носом, підлога була в одному місці; при боковому положенні, коли ракета піднімалася з Землі, підлога переміщалась на бокову стіну; а під час обертання ракети і появи відцентрової сили підлогою ставала стеля. Таким чином, люди, що перебували на протилежних кінцях ракети, під час її обертання були повернуті одне до одного головами.

– Лийте ж воду! Чому ви не ллєте! – нервувала леді Хінтон, із заплющеними очима сидячи у ванні.

– Я ллю! – відповіла Мері.

Не могла ж вона примусити воду падати на голову і плечі леді Хінтон швидше, ніж давала можливість відцентрова сила.

Сяк-так обмивання було закінчене. Леді Хінтон наділа ранковий халат і пішла в свою каюту. В коридорі якийсь пил потрапив їй у горло І викликав кашель. Леді Хінтон і Мері скрикнули.

Виявилося, Мадлен відкривала коробку пудри і несподівано розсипала її – так важко було керувати своїми рухами в цьому незвичайному світі! Пудра, мов молочна хмара, вмить заповнила всю кімнату. Струмені циркулюючого повітря швидко занесли пил і в інші каюти. Вся ракета наповнилася наче лондонським туманом. Звідусіль було чути судорожний кашель. Довелося повітря з допомогою вентиляторів пропустити через фільтри, які діяли так добре, що незабаром вся ракета була очищена від пилу.

Пасажири заспокоїлись і нетерпляче ждали сніданку. Але з сніданком щось загаялись.

Для Жака і його кухні, за ухвалою загальних зборів “акціонерів”, було відведено каюту, суміжну з кают-компанією. Туди й було перенесено все кухонне начиння.

Зголоднілим пасажирам увірвався терпець, і вони пішли на кухню дізнатись, чому не подають сніданок. У кухні вже товпилось чимало людей: кухар Маршаля китаєць Жак, Мері, яка готувала для Хінтон, Еллен, єпископа і Блоттона; Амелі, що взяла на себе турботу харчувати батька, Марта Текер. Цікаві пасажири заповнили коридор, заглядали в кухню. Там діялося щось неймовірне. В повітрі плавали тарілки, каструлі, ложки. Жак ловив їх, намагаючись покласти в ящик, але вони, наче граючись з ним, вислизали з рук, розлітались, тарілки бились, і черепки плавали в повітрі, літали по кухні, відштовхуючись од стін і людей.

Жак, втративши надію примусити посуд слухатися, спробував засвітити спиртівку, яку взяв з собою. Кухар засвічував сірник за сірником. Вони загорялись, але в ту ж мить гасли. Нарешті, він склав кілька сірників, запалив їх і підніс полум’я прямо до пальника спиртівки. Спирт спалахнув, але відразу ж погас.

– Сірники відсиріли і спирт відсирів! – сказав він французькою мовою з невеликим акцентом.

– З сірниками все гаразд і з спиртом теж, – входячи, заперечив Цандер. – Але полум’я не може горіти в умовах невагомості. При всякому горінні або окисленні поглинається кисень і виділяються негорючі гази – вуглекислота, водяна пара. В умовах невагомості ці продукти горіння не можуть зникати самі по собі, як на Землі, внаслідок своєї легкості і первісної високої температури. Тут вони оточують полум’я, створюють навколо нього оболонку, яка припиняє доступ повітря, і полум’я гасне.

– Невже ж ми приречені на те, щоб пити холодну воду? – спитав Стормер.

– Можна готувати на електричній плиті; її, мабуть, припас містер Цандер, – догадався Шнч.

– Ваша правда, – відповів Цандер. – Але б’юсь об заклад, що ви не закип’ятите тут чайника і на електричній плиті. Дозвольте вже сьогодні вас помучити. Ви самі повинні пересвідчитись на досвіді в усьому. Інакше ви вередуватимете і вимагатимете від мене неможливого. Поставте чайник на плиту. Ось вона.

Жак збігав по воду в кормову каюту, в кухні її неможливо було б налити в чайник, бо всередині ракети відцентрова сила майже не діяла.

Чайник обережно, щоб він не “злетів”, поставили на плиту.

Минуло п’ять, десять, п’ятнадцять довгих хвилин – жодної ознаки кипіння.

– У чому ж справа? Ми хочемо чаю, а не фізичних дослідів, – промовив уже роздратовано Стормер.

– А справа в тому, – спокійно відповідав Цандер, – що вода не може закипіти доти, доки всі її частки не переміщаються. Як відбувається кипіння на Землі? Ті шари води, що перебувають унизу і стикаються з гарячим дном чайника, розширюються, стають легші і витісняються вгору. А верхні, холодні і тому важчі шари води опускаються на дно, щоб, нагрівшись, у свою чергу піднятись. Так воно триває доти, доки вся вода не нагріється до 100 градусів. Тоді чайник закипає. Але тут нема земного тяжіння, яке примушувало б холодніші, верхні, важкі шари води опускатися вниз. Перемішування нема, і вода нагрівається вкрай повільно – теплопровідністю.

– А смажити на сковорідці тут можна? – спитав Стормер, який любив біфштекс. Він узяв з собою банки з консервами.

– Спробуємо, – відповів Цандер. Він звелів Жакові покласти на сковорідку шматок масла, поверх нього – консервного м’яса і поставити все це на електричну плиту. Як тільки масло внизу підтануло і почало перетворюватись у пару, пружиниста пара масла підкинула шматок м’яса до стелі…

Жовте обличчя китайця посіріло.

– Я більше не можу бути кухарем.

– Не журіться, Жак, – заспокоїв його Цандер. – Справи не такі вже погані. Вам тільки доведеться звикнути до нових способів готування їжі.

І Цандер почав пояснювати, як готувати “по-небесному”. Він показав спеціальні каструлі, в яких були лопаті, що оберталися. ЦІ лопаті рухались електрикою. Вони весь час перемішували воду в каструлі, і вода швидко закипала. Показав особливі сковороди з покришками. В них можна було готувати печені страви, не побоюючись того, що біфштекс і яєчня опиняться під стелею.

Стормер не помилився: Цандер помучив голодом своїх пасажирів для того, щоб, зрештою, поставити їм свої вимоги. Тепер навряд чи хто заперечуватиме.

– Все це, як бачите, не так страшно. Але якщо ви хочете мати сніданок і обід своєчасно, то повинні погодитися на деякі особливі умови. Ви самі бачили і пересвідчилися в тому, що готувати їжу в невагомості нелегко, навіть маючи спеціально пристосоване обладнання. Якщо кухня залишиться тут, поруч з кают-компанією, тобто в середовищі постійної відсутності ваги, то Жакові доведеться гаяти надто багато часу на те, щоб ловити літаючі в повітрі каструлі і тарілки. Правда, він не битиме посуд. Але це не міняє справи. А мити посуд тут зовсім незручно. Тому я пропоную перенести кухню в каюту, суміжну з каютою Ганса. Оце все, що я можу зробити, щоб не турбувати і не переселяти леді Хінтон. Ви згодні, панове?

Нічого більш не лишалось, як погодитись.

За першою пропозицією було висунуто другу – серйознішу. Цандер заявив, що обслуговування пасажирів має бути реорганізоване. Робити з маленької каюти загальну кухню недоцільно – люди тільки заважатимуть одне одному. Це по-перше. По-друге, на ракеті треба провести розподіл праці. Цандер не може погодитися з тим, щоб він сам, Ганс і Вінклер гаяли час на приготування їжі. В них надто багато іншої, важливішої роботи. Тому Цандер запропонував зробити Жака коком, який обслуговуватиме всіх пасажирів і команду “Ковчега”. Мері прибиратиме всі каюти і приміщення ракети. Пратиме, прасуватиме Жак на пральних машинах, і в цьому йому допоможе Мері. Доступ на кухню дозволили тільки Жакові, Мері і місіс Текер, що має немовля.

Маршаль був обурений таким порядком. “Цей інженерик вважав за потрібне спочатку поговорити з якимось кухарем-китайцем, а не з його хазяїном”.

– А-а-а, х… х… я… заперечую. Слуга – мій. Я вніс за нього пайові і к-купив місце. В мене режим, дієта… Він готує мені спеціальні страви. Я не згоден…

– Дуже шкодую, але доведеться, очевидно, не рахуватися з вашим бажанням.

Це був уже одвертий виклик. Маршаль посинів від неймовірного зусилля побороти перешкоди своєї мови і відчитати Цандера як слід. Він же повинен був, незважаючи на свою “міжпланетність”, захищати не мало не багато – свій традиційний принцип приватної власності, бо на Жака барон дивився, як на річ, що належить йому. Сьогодні в нього відберуть Жака, завтра – його особистий багаж, післязавтра, може, ще примусять працювати…

Невже Стормер цього не розуміє?

Коли в каюті було прибрано, леді Хінтон зручно вмостилась у кріслі. З одного боку біля неї сів єпископ, з другого – Еллен. Обстановка дуже схожа на земну, хоч насправді була зовсім іншою.

– Чи не здається вам, мій добрий друже, – промовила леді, звертаючись до єпископа, – що вони таки засадили нас в літаючу тюрму?..

IV. В полоні у машини

Після сніданку частина пасажирів зібралася в кают-компанії. Туди прийшов і Цандер. Усі глянули на нього з острахом. У капітана було багато справ, щоб приходити сюди просто побалакати. Очевидно, в нього якісь нові ідеї.

– Десята година ранку. Як пізно сьогодні я поснідав! – сказав Стормер, подивившись на свій золотий годинник.

– За годинником Стормер-Сіті, – зауважив Цандер.

– Що ви хочете цим сказати? – спитав Стормер.

– Те, що ваш годинник тепер не відповідатиме земному. Та й на Землі не скрізь однаковий час. В Америці, в Стормер-Сіті, зараз близько десятої години ранку. На протилежній точці земної кулі – десята вечора. В третьому місці – інший час. Земля обертається, ми летимо, яку ж точку Землі ви збираєтесь взяти для визначення часу тут, на ракеті? Все це умовно, відносно.

– Як же ми визначатимемо дні, години?

– Наш організм звик до зміни дня і ночі, звик відпочивати і не спати. Тому поки що лічитимемо по-земному: дванадцять годин для дня І стільки ж для ночі.

– Доведеться вести наше літочислення з моменту відльоту? – спитав Стормер.

– Цілком правильно. Нам доведеться вести умовний час і літочислення.

Несподівано пролунали вибух і крик кухаря. Цандер кинувся на кухню. Коли він повернувся, Стормер спитав:

– Що сталося?

– У Жака вибухнув герметичний бак, в якому кип’ятили воду. Добре, що в цю мить він вийшов з кухні, інакше його обварило б парою. Доведеться ще раз проінструктувати нашого кока.

– А містер Пінч уже думав, що ми зіткнулися з метеором.

– Імовірність, рівна нулю, – відповів Цандер. – У найгустіших потоках метеорів, наприклад у Леонідах, крупинки розсіяні так, що відстань між ними дорівнює в середньому ста кілометрам. Можна підрахувати, що в середньому ракета повинна мандрувати п’ятсот років, поки зустріне хоч один метеор. Пробачте, але я більше не маю часу розмовляти з вами про це і хотів би поговорити зараз про важливіше.

Всі насторожилися.

– Подорож в ракетному кораблі для пасажира, зрештою, нудна справа, – почав Цандер здалеку. – Все те саме небо і ті самі зорі. Треба чимось заповнити ваш час, інакше він для вас повзтиме надто повільно…

– На це ми не скаржимось. Після гарячки земних справ відпочити навіть конче потрібно, – поспішив відповісти Стормер, подумавши: “Он він куди хилить! Йдеться до трудової повинності. Не для того я витратив мільйони і полетів на цьому кораблі, щоб стати батраком Цандера”.

Догадався і Маршаль.

– У-у м-мене виразка шлунка… Я інвалід.

– А в мене задишка, подагра, склероз серця, – поквапився застрахувати себе ще раз Стормер.

– Думаю, для кожного з вас знайдеться таке діло, яке нізащо не відіб’ється “а вашому здоров’ї, – відповів Цандер. – Адже на Землі з вашими хворобами ви досить інтенсивно працювали. Робота, яку я запропоную вам, буде набагато легша. Вона не потребуватиме ні нервового, ні надто великого розумового напруження. Робота легка навіть для інвалідів.

– Відмовляюсь! Принципово!

– Може, бароне, ви принципово відмовитеся і їсти? – спитав Цандер.

– Що за безглузде запитання? Пр-р-р-продуктами ми нібито забезпечені?

– На який час? І скільки часу триватиме наша подорож? Цього ніхто не може сказати.

– А-але ви ж самі казали, що можете примусити події на Землі відбуватися з більшою швидкістю. Може, протягом двох ракетних місяців від наших ворогів лишиться попіл, і ми повернемося на Землю?

– Я ще не закінчив регулювання двигуна з внутрішньоатомною енергією. Треба подумати про майбутнє, про влаштування кругообігу речовин, який забезпечив би нам харчування на невизначено довгий строк. Недарма ж ми взяли з собою в розібраному вигляді оранжерею. Крім того, треба встановити сонячний двигун, телескоп. Роботи багато, і нам з Гансом Фінгером і Вінклером не впоратися самим.

– Бракує тільки, щоб я поліз на дах садити город! – запально вигукнув Стормер.

– Це зроблять інші, молодші й дужчі, – відповів Цандер. – Але ви чудово можете доглядати оранжерею, стежити за роботою деяких апаратів, робити записи, навіть деякі підрахунки. Одне слово – я дам вам певне завдання, розклад робіт і вашого робочого дня та інше.

– Тривалість робочого дня, відпустки, розмір заробітної плати, може й штрафи за прогули? – спитав Стормер.

Цандер знизав плечима і відповів:

– Я маю справу з дорослими людьми. Отже, подумайте, панове, і сьогодні дайте мені відповідь. Я не хочу примушувати вас, але й не відмовляюся од своєї пропозиції.

Він вийшов.

Усі сиділи здивовані, поглядаючи одне на одного.

– Ми йому покажемо, як командувати нами! – козирився Пінч.

– Так, становище треба змінити, – пробурчав Стормер. – Чому власне, Цандер узяв на себе роль якогось диктатора? Ну, він капітан, припустімо. Але хіба ми не подорожували в добрі старі часи на океанських пароплавах, хіба ми не знаємо прав капітана? Нам слід подумати про форму правління, так би мовити. Необхідна верховна влада, яка розв’язувала б усякі питання і конфлікти. Чому б мені, наприклад, не бути президентом?..

– X… або мені?

– Або обрати леді Хінтон королевою, а нас – її міністрами! – з усмішкою запропонував Блоттон.

– Не те. Не так! Не в тому річ! – несподівано, як завжди, почав Шнірер. – Ви зараз шукаєте виходу, не знаходите і не знайдете його. Ви обвинувачуєте Цандера в узурпації влади. Але справа не тільки в ньому, справа в машині. Вона бог, що поневолив нас а Цандер тільки верховний жрець її. З того часу, як ви ступили на цю потвору, на цю літаючу машину, ви стали її рабами Вона примусить вас працювати на неї, служити ш. Ми копошимося, мов хробаки, в її череві…

– Як Іона во чреві кита, – пожартував Стормер.

– Машина калічила людей на Землі і калічитиме тепер вас, якщо ви не знищите її, коли прилетите на нову землю.

– Ну на новій землі ми зможемо примусити працювати біля машин інших, як робили це й на старій. Хай працюють цандери, ганси, вінклери, мері, жаки та їх нащадки. А ми будемо й там користуватися тими вигодами, які дають машини і від яких я нізащо не відмовлюсь, – заперечив Стормер.

– О безодня нерозуміння! – фальцетом закричав Шнірер. – Та невже ви й досі не розумієте, що машини загрожують не тільки тим, хто ходить біля них? Машини породжують робітників, робітники несуть з собою революцію, а революції загрожують вам і знищують усіх вас. Усяка машина вже вагітна вашою смертю, вашим знищенням. Розумієте?

– Що ж ви пропонуєте зробити?

– Геть машини! Геть це породження пекла, ці потвори, що несуть смерть! Ближче до природи, до природного життя первісних людей! Тільки природа може зробити людей справді вільними і рівними.

– З-зараз треба одне: негайно оголосити протест, піти до Цандера і сказати, що ми н-не працюватимемо! Ми пасажири, а не слуги! Хай Цандер не забуває про це. Ми збудували цей “Ковчег”, він наша власність, л ми будемо на ньому господарями, а не чорноробами. Так і передайте Цандерові, містере Пінч. Ідіть же!..

V. Про погано влаштований Космос, про відносний рух та інші речі

Якось після вранішнього чаю Шнч, звертаючись до Цандера, сказав:

– Коли ж ми будемо встановлювати дзеркальний телескоп? Час уже нам зробити й вилазку з ракети…

– Та хоч би й сьогодні, – відповів Цандер. – Ви пристебнете до тіла портативні ракети, але не запускатимете їх, поки я не вийду до вас разом з Вінклером. Нам треба ще закінчити огляд мотора. Гансе, ви можете йти на установку. Ми впораємося без вас. Отже, для початку п’ять слідопитів вирушать уперше досліджувати світовий простір і встановлювати телескоп, – усміхаючись сказав Цандер.

– Надінемо ефіролазні костюми, візьмемо частину дзеркал, і в дорогу! – вигукнув Пінч.

Спроектований Цандером дзеркальний телескоп був найдосконалішим і найоригінальнішим у світі рефлектором не тільки за конструкцією, але й за матеріалами. Величезне дзеркало діаметром у кілька десятків метрів треба було зібрати в безповітряному просторі з окремих полірованих металевих листів. Дзеркало мали встановити на відстані кількох сот метрів од ракети – фокусне віддалення – і з’єднати з нею легкими, тонкими трубами, з допомогою яких астроном у ракеті міг спостерігати різні світила, повертаючи свій об’єктив на потрібний кут. Так міжпланетні втікачі озброювалися інструментами, які давали їм можливість ще більше розширювати межі видимого світу.

Цей оригінальний пристрій, однак, мав ваду: під час прискорення польоту або гальмування ракети дзеркало треба було забирати, інакше воно могло розлетітися на шматки.

Через чверть години Блоттон, Амелі, Мадлен та Пінч, готові в дорогу, зібралися біля люка в невеличкій камері, що ледве вміщала їх. Потворні, незграбні і важкі на Землі костюми тут зовсім не відчувались. В руках ефіролази тримали частини дзеркала. На плечах мандрівників були прикріплені портативні ракети у вигляді ранця. До пояса причеплено обертові диски. Шоломи з’єднано телефонними проводами, щоб люди могли розмовляти одне з одним. Крім того, у кожного на поясі висів великий моток тонкого стального дроту. Цандер наказав ефіролазам прикріпити себе цим дротом до обшивки зорельота. Він особисто оглянув костюми, перевірив справність приладів, що подавали кисень та рухали портативні ракети, і кивнув головою: вони вже не могли його чути.

Вінклер замкнув важкі внутрішні двері камери. Загудів мотор вакуум-насоса. В міру того, як атмосферний тиск у камері зменшувався, костюми мандрівників під впливом внутрішнього тиску в дві третини атмосфери розширювались. Але це розширення тривало до певної межі. Костюми мали, крім кількох шарів м’якої термоізоляційної підкладки, шар чистої металевої сітки, яка відігравала подвійну роль: нагріваючись від акумуляторів, вона утеплювала костюми зсередини і разом з тим збільшувала механічну міцність тканини.

Чотири надутих фігури справді показувалися мешканцями невідомої планети.

Коли вакуумметр показав, що в люку лишилося менше тисячної долі атмосферного тиску, Фінгер відчинив подвійні зовнішні круглі двері.

Одне за одним ефіролази вилізли з ракети і прикріпили до петель її поверхні кінці своїх дротів.

Фінгер перший відштовхнувся ногою од зорельота і полинув у простір. Слідом за ним стрибнули “стрімголов” інші.

Фінгер уже починав розбиратися (допомогли тренування в Стормер-Сіті) у відчуттях цього нового світу.

М’язи ніг діяли, мов пружини, відштовхнувши не тільки мандрівників від ракети, але й ракету од мандрівників. Та оскільки маса ракети в багато разів перевищувала масу людського тіла, удар по ракеті мав надто малий вплив на її рух, тоді як мандрівники відлетіли з помітною швидкістю, причому всім здалося, що не вони відокремились од ракети, а ракета була відкинута од них рухом ноги, тоді як вони лишилися на місці.

Фінгер дивився на ракету. Вона поступово зменшувалася в розмірах, віддаляючись од них.

А все ж таки – вона від них чи вони од неї? Фінгер добре продумав закон відносного руху. Він знав, що для них відлітає ракета, а для тих, що сидять у ракеті, – відлітають ефіролази, і обидва твердження правильні – кожне для свого спостерігача.

Тепер кожен з супутників став самостійним небесним тілом із своїм власним рухом, траєкторією польоту. На ці нові небесні тіла поширювалися всі закони небесної механіки.

Летять вони чи стоять на місці? І якщо летять, то куди? Вгору? Вниз? Тут не було ні верху, ні низу. Ракета лишилася під ногами, отже, вони летять “угору”. Але сяюча куля Землі-пливла в світовому просторі над головою. Значить, вони летять на Землю, тобто падають “униз”. А по відношенню до зірок? Од мільйонів далеких зірок вони віддалялися, до мільйонів – наближалися під найрізноманітнішими кутами. Коли заплющити очі, то здається, що взагалі немає ніякого руху. Рівномірний і прямолінійний рух не можна відрізнити од нерухомості, – так, здається, сказав Галілей?

Скільки разів Фінгер обмірковував це, літаючи “теоретично” ще в Стормер-Сіті, і ось тепер, коли юнак справді перебуває “серед зірок”, – він осягає на практиці відносність руху.

Телефони мовчать. Люди надто пригнічені, приголомшені, щоб говорити.

Людина і космос! Ніколи вони ще не стояли так близько, віч-на-віч. Нікчемні порошинки Всесвіту, вони мають всемогутній розум, умілі руки, які піднесли їх до зірок. Маленькі, немічні фігурки копошаться в океані Всесвіту.

Світ вічної безмовності, повної, абсолютної тиші й холоду. Тут не чути громового гуркоту всіх ракетних дюз. Тут нема ні вітру, ні хмар, ні дощів, ні туманів, ні змін температури, нема “погоди”, нема ні дня, ні ночі, ні зими, ні літа, ні весни, ні осені…

І, що найдивніше, Всесвіт вражав не своєю грандіозністю, а тільки незвичайністю.

Ефіролазам здавалося, що вони перебувають у центрі кулі, пофарбованої в густий чорний колір. Чумацький Шлях оперізував усю сферу, поділяючи її на дві половини. Зорі-порошинки сяяли не блимаючи смарагдами, аметистами, алмазами, рубінами, топазами. Блідим холодним світлом ясніли Плеяди, що чітко вирізнялися на темному фоні. Вгорі види їлася земна куля і біля неї – Місяць. Земля була на чверть затемнена. На освітленій частині вимальовувалися знайомі обриси Африки. Праворуч палало Сонце. Світло його було сліпучо-яскраве.

Сузір’я мали той самий знайомий “земний” вигляд. Так само розкинулась на небі Велика Ведмедиця, такий же, як і з Землі, мали вигляд Кассіопея, Андромеда, Пегас, Пер-сій, Оріон. Але тут було одразу видно сузір’я і південної, і північної півкулі Землі.

– Сер, чи не можете ви ущипнути мене за руку? – першим порушив мовчанку Пінч, скориставшись своїм телефоном. – Скажіть мені: це сон чи дійсність?

– Цікава дійсність! – відповів Генрі.

– А мені здається, що це безглуздий сон. Я не знаю, хто вигадує наші сни, чи, може, вони самі вигадуються, але тільки ця вигадка невдала.

– Раджу вам, містере Пінч, вигадати космос трохи кращий. Ви на цьому можете добре заробити! – сказала Амелі.

– Ех, що зараз робиться на Піккаділлі?.. От де освітлення, не космосу рівня! Там уночі видніше, ніж тут удень!

Амелі і Мадлен злякано тулилися до обшивки ракети. Вони кисло посміхалися.

– Вимагайте гроші з каси назад, – сказала Мадлен. – Хоч ви маєте рацію. Мені теж не подобається цей космос, як ви його називаєте. Дивно, що назву прекрасного мила, яким я завжди миюсь, дали цьому похмурому місцю. Воно не варте того. Правда, тут дуже багато зірок, значно більше, ніж на небі Землі. Ні. Я не проміняла б цей космос на вітрину паризького ювеліра. І потім – тут так порожньо, незатишно, мертво. В цьому я також згодна з вами… Рауль, чорноокий поет, показав мені сузір’я Оріона і Великої Ведмедиці, – інших я не знаю. І ось тепер я дивлюся на них, мов на знайомих земляків, з якими несподівано зустрілася в далеких краях… Любий Раулю, агов! Де ти? Чи знаєш ти, що твоя Мадлен в чорнім барлозі тієї самої Ведмедиці, яку ти мені показував? Я так близько від неї, що можу потиснути їй лапу.

– Невже, фрейлейн, ваша рука завдовжки сотні мільйонів кілометрів? – спитав Ганс.

Він хотів сказати інше: “Невже треба було витрачати людський геній на те, щоб піднести до зірок земну пошлість?”

Ганс озирнувся.

– Як обманюють нас почуття! Цілковита ілюзія кулі, але знаєш, що ніякої кулі, кінця нема, – промовив Пінч.

– І щоб промчати від краю до краю нашої Галактики з швидкістю світла, потрібно понад тридцять тисяч років. Але ж ми бачимо й інші галактики! – зауважив Фінгер. Він уже ґрунтовно знав астрономію.

– Ви, мосьє Ганс, сказали: “Нашої Галактики”. Хіба ми бачимо не весь світ? – спитала Мадлен.

– Я вже сказав, – почав Фінгер, – що треба летіти з швидкістю світла понад тридцять тисяч років, щоб пролетіти нашу Галактичну систему – систему Чумацького Шляху. Галактика – це скупчення тридцяти мільярдів сонць. Думаю, Піккаділлі не має такої кількості лампочок? Уся ця громада спільно обертається. Це – Малий Всесвіт. У зовнішній його частині розміщені системи кулястих зоряних куп, – сотні, тисячі мільйонів сонць у кожній. Далі – на відстані мільйонів світлових років44
  Світловий рік – та відстань, яку світло проходить (швидкість – 300 000 кілометрів за секунду) протягом року. В світловому році, таким чином, круглим числом – 10 більйонів (тобто мільйон мільйонів) кілометрів.


[Закрыть] – лежать інші Чумацькі Шляхи, інші Галактики – вселенські острови. Кількість цих островів, підрахованих астрономами, понад мільйон. Понад мільйон галактик і десятки мільярдів сонць у кожній. Вони, скупчуючись, утворюють “хмари галактик”. Це найвище з відомих нам досі структурних утворень Всесвіту. Сукупність хмар – галактик – складає Мета галактичну систему. І, можливо, все це разом є складовою частиною якоїсь ще більшої одиниці світобудови, що її навіть важко уявити собі.

– Годі! Перестаньте! – благала Мадлен. – Ваш Метавсесвіт – мов дитяча іграшка, дерев’яні яєчка, що вкладаються одне в одне.

“Дивна природна здібність опошляти будь-яку ідею, – подумав Ганс. – Чи варто було витрачати порох”, – і вів далі:

– А проте космос – це вічний рух, вічне творення і руйнування. Крутяться супутники і обертаються навколо планет, планети навколо своєї осі, навколо Сонця, крутиться Сонце і з швидкістю мільйона кілометрів на рік летить само в напрямі до сузір’їв Ліри і Геркулеса. Мов паси, снують комети, мчать туманності, метеори, космічний пил пронизує світовий простір в усіх напрямках.

– Любесенький, ви говорите зараз точнісінько, як Рауль, чорноокий поет! – вигукнула Мадлен. – Незрозуміло, але захоплююче… – І за вередливими законами своєї “логіки”, вона несподівано опитала: – А це правда, що коли падає зоря, хтось умирає?

– Правда, – .посміхаючись відповів Фінгер. – Ось розрахунок: на Землі щосекунди вмирає не менше двох чоловік. А падіння зорі триває приблизно півсекунди.

Мадлен була трохи розчарована таким статистичним поясненням містичного повір’я.

– Доля ласкава до нас, ми ще живі, – сказав Пінч, – хоч і піднялися, мов Ілля, на небо. Будемо ж жити, а жити – це рухатись! Ми тепер “небесні тіла” і тому не повинні відставати од своїх сяючих братів. Міс Амелі, якщо хочете, я доведу вам, що цей космос обертається, принаймні може обертатись і навіть дуже швидко!

– Ви? – здивувалась Амелі.

– Так, я! – гордо відповів Пінч. – Архімедові забракло важеля, щоб повернути Землю, а я примушу дзиґою крутитися Всесвіт без будь-якого важеля, з допомогою нашого диска. Птолемей…

– Я не чекала від вас такої ерудиції…

– Дуже шкода! Пінч багато знає, та мовчить, – хвалькувато заявив він. – Птолемей вважав Землю центром Всесвіту. Тепер кожен з нас стане таким центром, навколо якого обертатиметься Всесвіт, Алло! Дивіться. Робіть те саме, що і я.

Пінч узяв диск, прикріплений до пояса, відстебнув від ремінця і, стиснувши долонями, мов тарілку, почав обертати. Всі наслідували приклад Пінча, зрозумівши його думку. “Дія рівна протидії”. Обертання диска в один бік примусило обертатися тіла Пінча та його супутників в інший. Але їм здавалося, що сфера почала обертатися навколо них. І чим швидше обертався диск, тим швидше оберталася навколо них сфера. Сонце описувало по небу повне коло, то заходячи за спину, то з’являючись перед ними.