Текст книги "Стрибок у ніщо (вид. 1969)"

Автор книги: Александр Беляев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 18 страниц)

VII. Як осоромилася леді Хінтон

Через кілька “днів” мандрівники помітили дивне явище: “вночі” вони часто прокидалися на короткий час і потім знову засинали, а “вдень” почали вмить засинати на кілька хвилин. Лікар Текер вважав, що це реакція організму на незвичайні умови життя в ракеті.

– Може, ми, зрештою, перетворимося на людей, які зовсім не сплять? – запитав Блоттон.

– Не думаю, – відповів лікар.

Цю розмову перебили дивні звуки, схожі на маленькі вибухи: звуки долинали з кухні. Слідом за ними почулися вигуки повара.

– Знову у Жака вибухнув якийсь кип’ятильник, – сказав Стормер.

На цей раз “вибухнув” не чайник і не вибух примусив кухаря скрикнути.

Жак стояв над розкритою бляшанкою консервів і нюхав її.

– В чому справа, Жак? – спитав Цандер.

Кухар подав консервну бляшанку.

– Стріляє. Тхне. Зовсім зіпсовані консерви.

– Ну, що ж, мабуть, випадково попалася погана бляшанка. Візьми іншу.

Але й з другою, і з третьою, і з четвертою сталося те саме. Як тільки Жак прорізав бляху, лунав легкий вибух, і з прорізу з піною і газом вилітала заливка.

Справа набирала серйозного характеру. Консерви були головними запасами харчування. Цандер наказав Жакові принести кілька невідкритих бляшанок у кают-компанію. Потім він запросив, туди всіх пасажирів і звелів Жакові відкривати бляшанки. Вони “вибухали” одна за одною.

На кожній бляшанці була синя етикетка з написом:

Консервний завод Хінтон. Лондон

“Власниця” заводу була збентежена. А роздратований Стормер із властивою для нього грубістю, підносив кожну нову бляшанку, що “вистрілила”, майже до самого носа Хінтон і казав:

– Понюхайте. Як вам це подобається? Ваше виробництво, леді…

– Не розумію, як це могло статися, – відповідала леді Хінтон. – Мої консерви славилися своєю якістю і широко розкуповувались не тільки в Англії, але й у багатьох державах Європи…

– Я б за них не дав і цента! – не вгавав Стормер. – Думаю, що й на Венері більше не дадуть. Але чим же ми харчуватимемося?

– Дозвольте, – раптом пожвавішала леді Хінтон після напруженого роздумування. – Я згадала. Мої фабрики виробляли два сорти консервів. Перший сорт з зеленою етикеткою, а другий – з синьою. Сині – ті справді… Вони призначалися для поставок усяким установам, надходили у продаж по низькій ціні…

– Ну, це я розумію, – вів далі Стормер, – я сам комерсант. Але ж на якого біса, вибачте на слові, ви для “Ковчега” підсунули консерви з синіми етикетками? Отруїти нас усіх збиралися, чи що?

Леді Хінтон випросталася. Це вже було занадто. Як сміє розмовляти з нею, з леді, таким тоном якийсь купчик!

– Я вас прошу ретельніше добирати слова. Не забувайте, містере Стормер, хто я, і не забувайте того, що я сама мандрую разом з вами і, таким чином, поділяю долю всіх. Не можете ж ви запідозрити мене, що я мала намір отруїти і саму себе. Тут, мабуть, сталася фатальна помилка. Але де, коли і як – не можу зрозуміти. Мені не треба переконувати вас у тому, що я наказала приставити в Стормер-Сіті для “Ковчега” найвищий сорт. Велику партію було виготовлено за особливим замовленням. Мій інженер казав, що ніколи ще фабрика не виробляла кращих консервів. Може, сорти консервів перемішали, коли вантажили? Так, так. Я пригадую, що в той самий час, коли відправляли консерви в Стормер-Сіті, моя фабрика відвантажувала велику партію для… одного відомства…

– З синіми етикетками?

– Так, з синіми етикетками.

Для пасажирів “Ковчега”, крім Ганса і Вінклера, так і лишилося загадкою, яким чином було приставлено в Стормер-Сіті і потім навантажено на “Ковчег” зіпсовані консерви.

А сталося це так. У порту рбіники-вантажники звернули увагу на дві партії консервів: одну – меншу, із зеленими етикетками на ящиках, і другу – величезну, з синіми. Дізнавшись, що сині етикетки адресовано військовому відомству і що вони призначаються як військові запаси для Інтервенційної армії, робітники відмовилися вантажити пароплави.

– Треба покуштувати, чим збираються годувати солдатів, – сказав один молодий робітник і, взявши ящик на спину, ніби ненароком упустив його.

Ящик розбився, бляшанки консервів випали на землю. Кілька бляшанок швидко розійшлося по руках. Таким же чином був “випадково” розбитий ящик і з зеленою етикеткою.

Робітники покуштували тих і других. З огидою відкинули бляшанки з синіми етикетками і з апетитом з’їли те, що містилося в “зелених”.

 Видно, це готувалося не для нашого брата, – сказав перший робітник, покуштувавши з бляшанки із зеленою етикеткою.

Коли прийшли на роботу переодягнені поліцаї та штрейкбрехери, вони застали справжній хаос і перемішані коносаменти. Вантажі було сплутано.

Така історія появи консервів з синіми етикетками в “Ковчезі”.

– Хотів би я знати, чим ми тепер харчуватимемося? – знову спитав Стормер.

Він їв більше за всіх, і його це питання непокоїло особливо.

Почали підраховувати запаси. На жаль, якщо скинути з рахунку консерви, решти продуктів – борошна, сухарів, сушених овочів – лишалося ненадовго.

– Прокляття! – знову вилаявся Стормер. – А чи не зменшити швидкість польоту? – спитав він. – Тоді, може, нам вистачить на більший строк..

– На жаль, містере Стормер, – відповів Цандер. – Я бачу, що ви ще дуже далекі від розуміння відносності часу і простору. Від прискорення або уповільнення ми нічого не виграємо і не програємо. Ракетна доба завжди дорівнює ракетній добі, незалежно від того, буде вона дорівнювати земному місяцю чи годині. Ми зовсім не відчуємо – прискорив чи уповільнив свій хід наш хронометр порівняно із земним. З якою б швидкістю чи повільністю не оберталися стрілки нашого хронометра, – коли вони показуватимуть дванадцяту годину “дня”, ваш шлунок заявить претензію на сніданок.

– Досить. Так. Це я зрозумів. Але тоді чи не можна навпаки – ще більше прискорити політ, щоб час на Землі полетів з шаленою швидкістю? За тиждень так би років п’ятдесят.

– Швидкість руху “Ковчега” вже досягла межі. Ми більше не можемо “прискорювати” біг земного часу.

Стормер так стукнув кулаком, що легка алюмінієва поверхня столу прогнулася.

– То що ж накажете нам робити? Летіти назад – в обійми ворогів, чи летіти вперед – в обійми голодної смерті? Смерть позаду, смерть попереду. Нічог казати, добру кашу ви заварили, леді, з вашими синенькими.

Настала важка пауза. Всі сиділи пригнічені.

Цандер не поспішав порушувати цю гнітючу мовчанку: хай гарненько відчують становище. Потім спокійно, не поспішаючи, почав:

– Не знаю, що вас чекає позаду, але попереду я не бачу смерті, якщо ви тільки не упиратиметеся, як досі. У нас в ракеті є все, щоб забезпечити наше життя на невизначено довгий строк. Для цього треба створити “кругообіг речовин”. Ми взяли з собою в розібраному вигляді оранжерею, насіння садовини та овочів. І коли б ви, панове, своєчасно послухали мене і взялись за діло, замість того щоб… ми вже мали б усе потрібне. А тепер вам доведеться посидіти на урізаному пайку, поки ми збудуємо оранжерею і зберемо перший урожай. Часу залишається дуже мало, – говорив Цандер, – але, думаю, ми встигнемо. Нам допоможе Сонце. Його проміння тут не відбивається і не поглинається хмарами й атмосферою, як на – Землі, тому воно діє значно інтенсивніше. Одне слово, ріст і достигання тут мають іти посиленими темпами…

– Відносно якого часу? – спитав Маршаль. – День вважати за місяць?

– Відносно нашого часу. Не забувайте ще про одну обставину. На земній кулі існує тяжіння, що страшенно впливає на життя рослин на швидкість їхнього росту, на розміри тощо. Не забувайте, що клітини рослин, ділячись в процесі росту, весь час ведуть боротьбу із земним тяжінням, яке “пригнічує”, тягне вниз кожну клітину. Пам’ятаєте, як “ненормально” розвивалися рослини в скляній кулі Стормер-Сіті? Вони росли горизонтально, а не вгору стеблами, і були значно більші за своїх братів на грядках. Чи не з тієї ж причини рослини далеких геологічних епох Землі відзначалися значно більшими розмірами: якісь мохи, хвощі досягали висоти сучасних евкаліптів, секвой. В ті далекі часи земна куля оберталася швидше, ніж тепер, велика відцентрова сила зменшувала силу тяжіння, і рослини, а також первісні тварини мали величезні розміри. Земля ще не “пригнічувала” їх так, як тепер. Менше земне тяжіння поряд з іншими умовами – більшою вологістю, теплом, більшим насиченням вуглекислотою – сприяли, мабуть, і великому росту і швидшому діленню клітин. А в нашій ракеті всі предмети, живі й неживі, невагомі. Все це й дає можливість припускати, що в оранжереї рослини будуть дуже швидко сходити, рости, родити і дозрівати. Але, звичайно, це моє тільки теоретичне припущення. Думаю, воно не підведе мене і на цей раз. Ось вихід, – закінчив Цандер. – Ваш порятунок у тому, щоб негайно всім взятися до роботи.

– Як, працювати? – вигукнув Стормер. – Я… У нас є ще півень, курка, порося і дві кози. Якщо нам не вистачить продуктів до першого врожаю, ми можемо зарізати їх…

– Ні в якому разі! – втрутився Шнірер.

Ці тварини, яких узяли в “Ковчег” на його настійну вимогу, входили, так би мовити, в його філософську систему, становили невід’ємну частину його планів “нового життя на новій Землі”, що, між іншим, як дві краплини води, мало бути схоже на життя часів біблійного Авраама: пастушачу ідилію натурального господарства, Ідилію життя на лоні природи. Шнірер уже мріяв про мирні отари овець на буйних пасовищах біля прозорого струмка. Він, як Ной, був не від того, щоб забрати принаймні всіх домашніх тварин – “по семи пар”, але новий “Ковчег” не мав чудодійної місткості старого, і Цандер, на жаль, – і в цьому останнє слово належало йому – згодився взяти лише кількох, гадаючи, що вони і без філософії не будуть зайвими.

На цей раз Цандер підтримав філософа.

VIII. Пасажири будують оранжерею і сонячний двигун

Для пасажирів “першого класу” настали невеселі дні. “Чорну біржу” було добровільно закрито. Кожного пасажира приставлено до певної роботи.

Робочий день чітко розподілено. Уранці Ганс, Вінклер, Пінч, Блоттон, Текер і навіть єпископ надівали ефіролазні костюми і йшли на поверхню ракети будувати під керівництвом Цандер а оранжерею. Жінки доглядали тварин, підносили частини оранжереї до подвійного люка, готували насіння до “небесного посіву”.

Оранжерея мала п’ятсот метрів у довжину і два метри в діаметрі. На всю її довжину тяглося вікно заввишки метр. У шибки вікна була вплавлена міцна металева сітка, щоб їх не видавило внутрішнім тиском, хоч цей тиск парів, і газів всередині оранжереї мав бути дуже незначний – всього двадцять міліметрів ртутного стовпа.

З ракетою оранжерею було з’єднано, крім проходів, двома тонкими трубками. Одна мала виводити з ракети в оранжерею вуглекислий газ, а друга – постачати в ракету свіжий кисень, який виробляють рослини.

Всередині оранжереї на всю її довжину стояла металева посудина. її мали наповнити напіврідким ґрунтом з добривами з людських виділень. Ці екскременти до обладнання оранжереї викидали назовні в порожніх консервних бляшанках і банках з-під пального. Поштовх – і “вантаж” летів у світовий простір, рухаючись, однак за ракетою. Після обладнання оранжереї “асенізація” робитиметься інакше: продукти виділення вже не пропадатимуть марно в світовій безодні, а біохімічно перероблені рослинами, повертатимуться у вигляді їжі.

Довга металева посудина-труба всередині оранжереї і правила, власне, за “грядку”. В ній було багато дірок, куди мали висаджувати насіння та розсаду. Всередині стінки посудини змочувалися рідиною. Гази і добривна рідина нагніталися насосами.

Оскільки тиск парів і газів в оранжереї був незначний, то й стінки її були дуже тонкі, – не товстіші за звичайну шибку у вікні.

Для рівномірного розподілу світла ґрунтова труба могла повертатися. Пружність парів води в оранжереї була низька. Випари ґрунту і листя згущалися в особливих додаткових приладах оранжереї, які були весь час в тіні і мали через це низьку температуру. Вуглекислий газ, кисень, азот та інші гази були також в дуже розрідженому стані. Тому людям, що входили в оранжерею, доводилося заздалегідь надівати скафандри.

Незважаючи на те, що конструкція була досить легка, а стіни оранжереї тонкі, вага її оболонки на Землі дорівнювала двадцяти тоннам. У ракеті вага майже не відчувалась, і тому навіть єпископові жодного разу не довелося працювати в “поті чола”. Однак саме невагомість і завдавала найбільше клопоту під час збирання оранжереї. Люди наче перетворилися в мурашок. У своїх ефіролазних костюмах копошилися вони на поверхні ракети, переносячи величезні частини оранжереї, що вдвічі-втричі перевищували їхній зріст і “вагу”.

Турбота будівельників полягала в тому, щоб уберегти частини і матеріали від поштовхів, від яких вони могли полетіти у світовий простір. Найменший необережний рух, і якась труба зникала. Для того, щоб частини оранжереї не скидало з поверхні ракети відцентровим ефектом, Цандер на весь час роботи припинив обертання ракети. Тільки коли частини оранжереї було прикріплено, прив’язано, пригвинчено, він після закінчення “денних” робіт або під час “обідньої перерви” давав перепочинок леді Хінтон та іншим, які лишилися всередині ракети. Леді терпіти не могла “шугання” в невагомому просторі.

Леді Хінтон у своїй каюті була в усякому разі в безпеці. А ті, що працювали нагорі, ризикували “упасти” в небо. Правда, всі вони вже добре навчилися користуватися ракетним ранцем. Але все-таки, щоб повернутися на ракету при кожному мимовільному відльоті, потрібні були час і зусилля.

“Керування собою з допомогою ракетного ранця – велике мистецтво, якого не знають на Землі. Треба навчитися точно вимірювати відстань до мети, – а в порожнечі це нелегко зробити. За відстанню – регулювати силу вибуху. І, звичайно, вміти визначити правильність напряму – прицілу”. – Так писав Ганс у своєму щоденнику.

Еллен, Амелі, Марта Текер і Делькро під керівництвом Ганса взялися садити рослини. Ганс уже мав досвід садіння рослин – недарма він пробув чимало часу в скляній кулі.

Всі надівали легкі костюми і вирушали на роботу в оранжерею. Вінклер встановлював апарат, який автоматично, під тиском сонячного проміння, повертав оранжерею до сонця під потрібним кутом.

Цандер у цей час працював над установкою геліоелектростанції. Принцип дії цієї станції був дуже простий.

– Я черпаю свої конструкції з безмежної скарбниці творчих ідей Ціолковського, – пояснював Цандер, вказуючи на свій двигун. – Ціолковський передбачив усе до дрібниць, наче він уже не раз побував у небі і прийшов розповісти нам.

В ефірній порожнечі можна створити навіть без концентрації сонячного проміння параболічними дзеркалами, двісті градусів тепла і поруч, на відстані одного метра температуру, близьку до абсолютного нуля. Цю різницю температур і було використано, щоб одержати енергію. Двигун мав дві однакові посудини, термоізольовані одна від одної. Задня була в тіні передньої, зверненої до сонячного проміння. Передній бік мав чорну поверхню, яка добре поглинала проміння. Тому така поверхня і вода, що містилася в посудині, мали нагріватися Сонцем до двохсот градусів Цельсія. Пари води, перш ніж перейти в холодильник – у другу посудину, розміщену в тіні, проходили через спеціальну паротурбіну.

Коли майже вся рідина переходила з передньої посудини казана в задню – холодильник, посудина автоматично поверталася холодильником до Сонця, а казаном до темного небесного простору. Через кожну годину холодильник ставав казаном, казан – холодильником і так весь час.

Оскільки рідина майже не втрачалася, бо “парові казани” у вигляді тонких трубок були добре ізольовані, то цей двигун втрат не мав. Не було великих втрат і на спрацьованість частин через тертя: завдяки значному послабленню сили ваги, це тертя було дуже незначне, і тому двигун спрацьовувався повільно.

Оранжерея виправдала себе. Якщо в чомусь і помилився Цандер, то тільки в тому, що недооцінив дію “тутешнього” Сонця на рослини.

Рослини росли надзвичайно швидко і були дуже пишні. Оранжерея незабаром стала схожа на куточок джунглів. Крізь величезне суцільне скло Сонце заливало циліндр промінням. Оскільки ракета знову оберталася, розвивалися рослини химерно.

Рослини тяглися від кінців до центра ракети. Наче два струмені зелених фонтанів зустрічалися посеред оранжереї. Зустрічалися, стикалися, переміщувалися, утворюючи зелену “піну”. Саме тут, в центрі оранжереї, рослини розвивалися безформними клубками, схожими на голову Медузи. Треба було вживати якихось заходів. Насамперед урівняти “силове поле” на всьому протязі ракети. Як це зробити?

Відповідь була знайдена при досить несподіваних обставинах. Якось Цандер і Ганс оглядали оранжерею, стоячи на поверхні ракети. Раптом Ганс помітив, як наближається якийсь предмет. На них ніби насувалася з присмерку небесного простору маленька планетка. Сонячні промені освітлювали її край, і вона здавалася півмісяцем. Не тільки Ганс, але й Цандер здивувався, коли помітив цю небесну мандрівницю.

– Чи не сама Венера прямує до нас у гості? – жартома запитав він у Ганса.

– Дивіться! У Венери виросло вухо!

– Або крутий баранячий ріг!

– Або… або… Дивіться! Та це ж великий бідон, який ми викинули! Еге ж, я доручив Пінчу зробити це, а він, мабуть, не відштовхнув посудини як слід. Бідон описав еліпс і повернувся назад під впливом тяжіння “Ковчега”. – Ганс зробив жест рукою і вів далі: – Привіт тобі, перший супутнику планети “Ковчег”. Так, я починаю ставитися з повагою до нашої ракети. Вона притягає до себе тіла, як справжнє небесне світило. Правда, бідон падає на “Ковчег” досить-таки повільно. Ось я зараз приловчусь і, як тільки бідон наблизиться, штовхну його ногою, мов футбольний м’яч.

– Почекайте, Гансе, – зупинив Цандер. – У мене виникла одна думка. Не гратимемо у футбол. Я придумав іншу гру. Дайте бідону впасти. Принесіть ще порожні бідони, бляшанки, ящики та інший мотлох, який ми звичайно викидали. І принесіть моток дроту метрів… так, метрів п’ятсот завдовжки. Знаєте, де він лежить? Ідіть!

Коли все це принесли на поверхню ракети, Цандер пояснив свою думку, – і знову ж таки думку свого великого вчителя Ціолковського. Треба утворити противагу ракеті: зібрати, зв’язати в один клубок різні бляшанки, посуд з-під пального тощо. Прив’язати його до дроту. Відштовхнути. Ракета і клубок – все одно якої форми – стануть ніби частинами єдиної системи, яка летить. Тепер треба надати цій системі руху – примусити клубок, прив’язаний до ракети, обертатися навколо неї або, точніше, клубок і ракету – обертатися навколо спільного центра ваги, ніби ганятися один за одним. Ракета, яка “перекидається”, описує своїми кінцями порівняно невелике коло, через що й відцентрова сила розвивається невелика. А в центрі ракети її зовсім нема. При новій системі обертання ракета описуватиме більше коло. Якщо значно збільшити швидкість обертання, то можна надати тілам майже земної ваги. Крім того, при такому обертанні, коли ракета ніби прив’язана до обода колеса, в усіх її частинах буде майже однакова відцентрова сила. Лишається тільки поставити це “колесо” до Сонця так, щоб оранжерея рівномірно і безперервно освітлювалась.

Ганс зрозумів проект Цандера і успішно виконав його.

Коли нашвидкуруч зібрану “планетку-супутник” Ганс прив’язав і відніс, точніше – відкинув од ракети на довжину дроту, Цандер звелів обережно пустити в дію задню дюзу, що надає ракеті поступального руху. В той же час Ганс, сидячи на “супутнику”, почав стріляти з своєї ракети-ранця. Супутник і ракета рушили, система запрацювала.

Відцентрова сила “розлилася” рівномірно по ракеті та оранжереї.

Тепер рослини всередині оранжереї не росли у вигляді голови Медузи Горгони. Верхівки рослини повернулися до центра маси, лише трохи відхиляючись у бік Сонця. “Верх” і “низ” не раз змінювалися в цьому світі умовності і відносності.

Пасажири одностайно вітали нововведення Цандера. На всьому протязі ракети, в усіх каютах можна було тепер не тільки сидіти, стояти міцно, як на Землі, але й кип’ятити воду майже “по-земному”, курити, наливати в склянки і пити, – одно слово, Цандер повернув усім звичні земні умови і відчуття, тільки трохи полегшивши вагу тіла, у порівнянні з земною.

IX. Пінч побиває рекорди Шерлока Холмса

Стормер лежав у своєму гамаку, намагаючись заснути. Він засинав на п’ять-десять хвилин і знову прокидався. Всі жителі “Ковчега”, як і раніше, спали уривчастим сном, засинаючи на короткий час і “вдень”. Почували вони себе, правда, досить добре.

В кабіну Стормера тихо хтось увійшов. Вікно кабіни було закрите шторою, щоб сонячне світло не заважало спати, лампочку – погашено. Тільки з прочинених дверей в кабіну пробивалася смуга світла від лампочки в коридорі.

– Хто тут? – спитав Стормер, побачивши тінь на стелі.

Повертатися йому було ліньки.

– Тс… тихше. Це я, – почув він приглушений голос Пінча. – Я надумав розбудити вас, якщо ви навіть спите, бо приніс дуже важливі новини. – Він підійшов до самого гамака Стормера.

– В чому справа? – спитав той, не міняючи пози.

– В нашому “Ковчезі”… змовники.

– Що-о? – Стормер швидко підвівся в гамаку, наче його ужалив скорпіон, і глянув в обличчя Пінча. – Ви не випили зайвого, Пінч?

– Ні, зайвого я не випив, містере Стормер, – відповів Пінч.

– То якого ж чорта ви верзете нісенітницю? Звідки могли взятися змовники у “Ковчезі”? На Іншій ракеті прилетіли, на абордаж нас узяли, чи що?.. – Стормер зблід. – Кажіть скоріше, про що ви там дізналися! – крикнув він Пінчу, міцно схопивши його за руку.

Пінч почав вихвалятися:

– Якщо вже Пінч за щось узявся, то він… Ой… Не така Пінч людина… Ой-ой! Не давіть так, сер, мою руку… Якщо вже… Ай-ай! Та відпустіть же руку, зараз усе скажу… Ганс, знаєте, завжди замикав свою кабіну, виходячи з неї. І Вінклер теж…

– Він теж?..

– Прошу вас, не перебивайте мене, сер, інакше я щось пропущу. І Вінклер теж замикав свою кабіну на ключ, який клав у свою кишеню. Тобто ні, не в кишеню, – кишень на небі нема. Вішав на ланцюжок, прив’язаний до пояса…

– Вас самого слід повісити, Пінч, за те, що ви так розмазуєте. Кажіть скоріше тільки суть.

– Нічого я не розмазую і скоріше поспішаю передати вам тільки суть. Але якщо ви весь час перебиватимете мене, то я, звичайно, ніколи не закінчу.

Стормер у відчаї махнув рукою і набрався терпіння.

– Кажіть!

– Я й кажу. Ключ вішають на ланцюжок Фінгер і Вінклер. І в каюту мені ніяк не можна було пробратися. Тоді я подумав: якщо вони носять ключ з собою і цей ключ викрасти в них неможливо, то, отже, слід дістати інший ключ, який підходив би до замка у дверях. Логічно. О, Шерлок Холмс не міг би придумати краще! Де взяти на “Ковчезі” ключ? Злітати на Землю і запросити слюсаря? Неможливо.

– У “Ковчезі” двадцять одні двері й стільки ж ключів. Можна спробувати підібрати, – не втерпів Стормер.

– Так я й зробив, сер, бо це був найлогічніший висновок. Однак легко придумати, та важко здійснити. Вийняти ключ з каюти – не мудра штука. Тільки леді Хінтон та Еллен замикаються зсередини. Взяти ключ неважко, але спробуйте двадцять один раз прикластися до замка у дверях каюти Ганса і стільки ж разів – до каюти Вінклера, причому так, щоб ніхто цього не помітив, а тим більше – вони самі. Треба вибрати момент, завжди бути насторожі, словом, сила-силенна клопоту, винахідливості й дотепності. Отож до замка Вінклера підійшов ключ лорда-єпископа, а до дверей Ганса – Мадлен. А якщо ключ Делькро підійшов до замка Фінгера, то й ключ Фінгера відчиняє замок прекрасної Мадлен. Моя хата скраю, але я не раз бачив, як Мадлен розмовляла з Гансом…

Пінч не міг зрозуміти, яким чином він раптом опинився в коридорі. Боліли щелепи і потилиця. Удар Стормера був блискавичний і оглушливий.

Висунувши з-за дверей коридора голову, Пінч закінчив скоромовкою:

– Я прокрався в кімнату Ганса, коли той стояв на вахті, і побачив: над столом портрет Леніна, на столику – німецьке видання “Капіталу” Маркса та книги Леніна в перекладі на німецьку мову.

– А Вінклер? – спитав Стормер.

– Але якщо для вас цього мало, ось вам ще дещо, трохи краще, – переконував Пінч, не входячи, однак, у кабіну. Знизивши голос до шепоту, він вів далі: – Мені пощастило підслухати розмову Фінгера і Вінклера в рубці. І Ганс сказав: “Наша армія остаточно розіб’є вщент цю наволоч, якщо вона зважиться напасти на Ради”. Так і сказав: “Наволоч”. А Вінклер відповів: “Хоч це робиться не так просто і швидко, як тобі хочеться, Гансе, але я не сумніваюся, що час нашої перемоги в усьому світі наближається. Години, а може й хвилини ворогів – давно вже полічені. Потім Ганс сказав: “А чи варто нам далі грати тут, на “Ковчезі”, комедію? Чи не пора кінчати?” – “Ні, не пора, Гансе, – відповів Вінклер. – На це я маю певні вказівки. Ти пам’ятаєш, як тобі кортіло втрутитись і покласти край саботажеві пасажирів, що не хотіли працювати? Все обійшлося й без нас. Синенькі допомогли зломити цей опір!” І вони почали сміятися.

Всю розмову Ганса з Вінклером Пінч передав уже цілком серйозним тоном, очевидно, сам захоплений своєю розповіддю.

Витягши з маленького портфеля, прив’язаного до пояса, записну книжку, він постукав по ній пальцями і додав:

– Тут усе записано до слова. Текстуально. Хоч зараз до слідчого. Вони ж могли вбити мене на місці, коли б застали за цим ділом. О, Пінч не боягуз! І якщо Пінч за щось візьметься…

Стормер не слухав його базікання. Він був вражений цією несподіванкою і думав, що робити далі.

– Треба зараз же піти до барона і розповісти йому про все. Зрештою, він найрозумніша людина в ракеті… після мене. Тільки я сам розповім, бо ви ніколи не закінчите.

Маршаль вислухав розповідь Стормера, якого щохвилини перебивав Пінч, котрий робив “поправки і доповнення” спокійніше, ніж завжди. Він похнюпив голову; замислився і мовчав. Стормер почав сам:

– Подумати тільки, вони летіли з нами весь час і… ще не вбили нас!

– їх тільки двоє, – заперечив Пінч.

– Тільки двоє? – глузливо відповів Стормер. – Але чи двоє? Ви певні, що вони не встигли вже перетягти на свій бік слуг?

– Так, я забув сказати, – швидко почав Пінч. – Ваше припущення не безпідставне, принаймні щодо Мері. Я двічі заставав її, коли вона жваво розмовляла з Вінклером в затишному куточку біля його рубки. Про що вони говорили, я не знаю, бо, побачивши мене, Мері одразу йшла геть.

– Якщо їх навіть тільки двоє, – висловлював Стормер свої міркування, – ми цілком в їхніх руках. Недарма я пережив такі неприємні хвилини у своїй водяній труні. Подумати тільки! Вони просто могли не вийняти нас звідти, припинити подачу повітря. їм дуже легко було задушити нас і потім викинути з “Ковчега”. Признаюсь, не розумію, чому вони досі цього не зробили.

– Вони п-проти індивідуального терору, – відповів Маршаль.

– Даруйте, але в масштабах ракети це був би вже масовий терор, – заперечив Стормер. – Так чи інакше продовжувати подорож із своїми катами, які не сього-дні-завтра порішать нас, я не маю наміру.

– Ганса і Вінклера треба ліквідувати якнайшвидше, – Пінч висловив до кінця думки свого патрона.

– Я вважаю, що це єдино правильний вихід. Цього разу Стормер погодився з Пінчем, не обірвавши його, хоч той “втручався не в свою справу”. Втім, у Стормера були свої міркування, які спонукали його виявити до свого секретаря прихильність.

– От ви хвасталися хоробрістю, – почав він. – Як далеко, однак, сягає ця хоробрість? Чи вистачило б у вас рішучості впоратися з цією справою самому?

– Я не злякаюсь, навіть коли б їх була сотня, – відповів Пінч. – Але справа не тільки в моїй рішучості. Всадити дві кулі в груди цих злочинців – не важко. Проте якщо я ^діятиму один, найменша випадковість може зіпсувати все. І тоді вже, звичайно, не минути лиха не тільки мені, але й усім вам.

– Мабуть, ви маєте рацію, хоч це і свідчить, що ви злякалися, – сказав Стормер.

Вони почали радитися про те, кого можна залучити до участі в цій справі. Барон усе мовчав. Найбільше підходить Блоттон. Він дужий, рішучий, сміливий. Блоттон говорив про те, що в ракеті не все спокійно, що він підозрює… І лорд, звичайно, погодиться, хоч досі й був далекий від політики. Єпископ? Він, мабуть, здатний тільки на те, щоб забарикадувати своїм товстим тілом коридор, який ще знадобиться. Він не братиме активної участі в такій справі, просто з переляку, сховавшись за своє “не убий”. А втім, благословляючи на Землі з паперті “могікан”, він “забув” про цю заповідь… Хто ж ще? Жак? Його, звичайно, слід вважати на боці ворогів. Текер? Він напевне не піде на це. Шнірер? Зовсім безнадійна фігура. Він відповість, що револьвер – це машина, а машину він не візьме в руки…

– Чи не залучити нам тоді жінок? – спитав Пінч. – Фрейлейн Амелі, наприклад, хоробра жінка і прекрасний стрілець, як вона сама запевняє. Ми, звичайно, не дозволимо собі поставити жінку під кулі…

– Д-д-дурниці! – коротко зауважив Маршаль, – П-перетворювати ракету в бойню. Вон-ни нас н-не чіпають…

Стормер був обурений і з запалом накинувся на Маршаля, від якого ніяк не чекав отакого виступу. Не чіпають? Чудово. А хто “зачепив” капітал Маршаля? Хто винуватець зубожіння і смерті їхніх друзів і компаньйонів? Хто, нарешті, винен в їхній утечі?

– Не вбили сьогодні – уб’ють завтра, – сказав Стормер. – Якщо ви, бароне, не можете бачити крові, я не наполягаю на відкритому збройному нападі. Можна придумати інший спосіб. Наприклад: коли вони, Ганс і Вінклер, вийдуть на поверхню ракети, хтось з нас непомітно розріже гострим ножем їхні ефіролазні костюми. Вони одразу ж вибухнуть і вмить задубіють від світового холоду. Все буде тихо і без крові. Ми просто відштовхнемо їхні трупи, вони полетять у безвість, а ми скажемо, що стався нещасливий випадок: Ганс “зірвався”, Вінклер кинувся його доганяти, і обидва зникли. Хай спробує Цандер розшукати їх.

– Ай справді, чудова ідея! – гукнув Пінч. – З вас, містере Стормер, вийшов би прекрасний детектив…

– Д-д-дурниці, – знову видавив з себе барон. – В-ви не зрозуміли мене, містере Стормер. Х-хай вони сім і сімдесят сім разів будуть знищені. Але на все свій час…

– Чого ж ще чекати? Поки вони самі оголосять нам війну?

– Д-дозвольте сказати. Чи п-подумали в-ви про те, хто і як керуватиме ракетою, якщо їх не стане? І що буде тоді з ус-усіма нами? Ви к-кажете: і без них повернемося на Землю… чи п-повернемося? Адже ми втекли в ніщо, і з цього ніщо нам треба вибратися.

Цього вони всі зовсім не врахували. Справа була складніша, ніж їм здавалося.

– Що ж ви пропонуєте? – спитав Стормер, відступаючи перед аргументацією банкіра.

– Я-ясно – почекати, коли м-ми зможемо обійтися без них. Можливо, висадившись на планету, можливо, повернувшись на Землю, якщо це колись станеться.