Текст книги "Стрибок у ніщо (вид. 1969)"

Автор книги: Александр Беляев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 18 страниц)

– Пробачте за турботи. Алло! Так! Це знову я, Пінч. Я забув попередити вас, що коли ви надумаєте летіти, негайно відберіть речі, які вважатимете за потрібне взяти з собою, але не більше ста кілограмів. Таке розпорядження нашого головного інженера. У “Ковчезі” все зважено до останнього грама.

Єпископ з досадою повісив трубку.

Не більше центнера. Яке ускладнення! Адже, крім книжок, треба взяти ще чимало чого. Він подумав про свої звички. Йов Уеллер любив добре попоїсти. Чим годуватимуть у “Ковчезі”? Треба буде на всякий випадок узяти з собою дечого про запас. Ще більше любив і цінив єпископ тонкі вина і дорогі лікери. їх взяти просто конче потрібно. З своїм шлунком він не ладив так само, як і його найкраща “вівця” – леді Хінтон. Йому доводилось вдаватись до проносного, головним чином до мінеральних вод. Треба взяти хоча б ящик Зальцбруннена.

Єпископ з сумом поглянув на книжки, що були розкладені на столі і стояли на полицях. Самі вони, мабуть, важать понад центнер. Доведеться відібрати найпотрібніше. Єпископ покликав економку, наказав їй принести з комори пляшки, банки консервів, коробки печива, банки з маслом, згущеним молоком і наказав усе це зважувати при ньому. Економка заплакала – невже єпископ думає, що вона краде? Але в душі жінка раділа: той, хто, – як вона підслухала, наважився летіти, кинувши все напризволяще, не цікавився б господарськими дрібницями.

Купа книжок на єпископському столі поступово танула. Спочатку Уеллер відклав набік коментаторів і тлумачів письма, потім подумав, що можна обійтись без історії вселенських соборів. Кілька смачних речей і теплих фуфайок примусили його поставити назад на книжкову полицю також декого з святих отців.

Було вже далеко за північ, коли єпископ, нарешті, закінчив відбір. Велика скриня була повна. Зверху лежала кишенькова Біблія, видання Британського біблійного товариства, і невеликий требник.

Апостоли – ті обходились і без цього…

Спритні агенти “Товариства порятунку від небезпеки” вербували все нових і нових вкладників-клієнтів. Золото пливло широким потоком у кишені ділків, які були не від того, щоб заробити і на порятунку.

В дорогу збирались у різних кінцях світу.

…Буває такий передранковий час, коли місто примружує стомлені за день очі. Погаслі вітрини і широкі вікна кафе відбивають лише блиск вуличних: ліхтарів. Затихає рух автомобілів.

Саме в цей час по місту з максимальною швидкістю мчав довгий вузький блискучий лімузин. Він прямував до будинку Центрального банку, де зберігались скарби великих капіталістів.

У лімузині сидів, відкинувшись на спинку, Маршаль де Терлонж, стискаючи в руках невеликий чемодан з жовтої шкіри.

Короля біржі, напевно, чекали в цей невизначений для банківських операцій час. Не встигла машина безшумно підкотити до будинку банку, як його бокові двері відчинились. Маршаль швидко вийшов з автомобіля, майже бігом кинувся до дверей і прошмигнув у вестибюль. Лисий, поважний, огрядний чоловік з залишками кучерів на голові і горбатим носом ввічливо й люб’язно зустрів банкіра і тихо сказав:

– Прошу вас.

Вони попрямували довгим коридором. Попереду йшов озброєний сторож, подзвонюючи ключами, мов тюремник.

Усі троє спустились під землю. Шлях лежав через найнеприступнішу фортецю, яку будь-коли споруджували люди. Жоден фараон не придумав би такого недоступного склепу в глибині пірамід, яким були ці підземні приміщення банку, освітлені на всьому протязі сильними матовими електричними лампочками.

Підйомною машиною відвідувачі спустилися ще на два поверхи вниз і опинилися перед грубезними стальними дверима. Такі двері звичайно банки вважають надійною охороною захованих скарбів. А тут вони були тільки початком фортеці. За дверима тягнувся невеликий тунель, який замикався стальною баштою.

– Ця башта важить чотирнадцять тонн, – пояснив провідник. – її рухає спеціальний електричний механізм.

Важка башта замикала тунель, і третій поверх підвалу мав вигляд величезного склепіння, скутого залізобетонними стінами завтовшки чотири з половиною метри.

Ліфт спустив нічних відвідувачів ще на два поверхи, де були такі ж двері. Нарешті, вони опинились на найнижчому поверсі. Тут починався цілий лабіринт залів, ходів, секретних ящиків у стінах, замаскованих комор.

Кроки прибух віддавалися в порожніх залах багаторазовою луною, наче їх супроводжувала невидима сторожа – “духи” – хранителі цих багатств Алі-Баби. В одному залі зберігалося золото, коштовне каміння, важливі документи – все, награбоване роками, було акумульоване в цих сейах.

Вище було підземне озеро. В разі потреби, вода озера могла затопити весь підвальний поверх.

Цю найнеприступнішу в світі фортецю не спорудили, а видовбали в цільному граніті, на якому стояло місто. Потрібно було п’ять років, щоб закінчити скельні роботи. Армії злодіїв могли б згаяти все життя, амагаючись пробратися у фортецю, без усякої надії на успіх, і, зрозуміло, не проти злодіїв були вжиті всі ці виняткові заходи, а на той випадок, коли ворог захопить місто. Він, звичайно, одразу кинеться до золота. Проте, застосовуючи навіть найдосконаліші засоби для висадження в повітря фортець, йому довелося б попрацювати багато місяців.11
  Опис цього банку не вигадка автора. Подібний банк, наприклад, є в Парижі (Французький Національний банк). – О. Б.


[Закрыть]

За вказівкою помічника директора банку сторож відчинив стальні двері, що вели в невелику залізобетонну кімнату, стіни якої були заставлені вогнетривкими скринями. Маршаль відімкнув одну з них власним ключем, спочатку підібравши розташовані відповідним чином цифри на кільці, яке оберталося.

Провідники так засоромилися, наче банкір був дівчиною, що збиралася купатись: як тільки він узявся за свій чемодан, вони вийшли за двері і простояли там весь час, доки банкір випорожняв свої скарби і перекладав їх у вогнетривку скриню. Це були брильянти і злитки таких розмірів, яких не бачила навіть сама леді Хін-тон. Кожен з них – ціле багатство.

Закінчивши операцію, банкір замкнув скриню, подякував своїм супутникам і залишив банк.

Але на цьому його турботи не скінчились. Збираючись також покинути планету, він більше дбав про те, що лишалося на Землі, ніж про свій незвичайний багаж.

Банкір не довіряв навіть цій неприступній фортеці. Вона ідеально захищає від злодіїв? Добре. Від ворожого нападу? Чудово. Але чи може вона захистити від революції? Банкіра не так лякав напад ворогів на місто, як те; що можуть захопити його багатство. Ніякі стіни і підземні тайники не врятують скарбів банкірів. І він надумав сховати найцінніше, що в нього було, в двох місцях.

Йому довелося зробити ще одну подорож з довіреною особою (другом Рібо, на якого він покладався, як на самого себе) і кількома чемоданами, заповненими цінностями, в Андорру, маленьку республіку, на самому кордоні з Іспанією. Ця республіка має тільки 425 квадратних кілометрів площі і шість сіл жителів. Маршаль давно уподобав цей глухий, оточений з усіх боків неприступними горами куточок Європи, до якого вела тільки одна добра дорога через іспанський кордон. Ще кілька років тому банкір купив занедбану ділянку землі у безлюдній місцевості, біля Піренейських гір. Тут, в ущелині, Маршаль таємно заховав велику частину своїх багатств. Залізні скрині були глибоко закопані в різних місцях і завалені камінням.

Якщо збережеться хоч один такий скарб, банкір може знову почати діло після повернення на Землю. Ворог, а з ним і світовий комунізм будуть переможені, і в Мар-шаля ще налагодяться справи…

Маршалю довелося витратити чимало грошей на підкуп банківських працівників, щоб вилучення скарбів не фігурувало в книгах і взагалі не було виявлено до відльоту банкіра.

Маршаль де Терлонж міг летіти спокійно.

Найбільше клопоту завдало збирання в дорогу Семуелеві Стормеру.

Але нам доведеться насамперед сказати кілька слів про той шлях, який привів у “Ноїв ковчег” нового учасника, що швидко оволодів всіма тонкощами керівництва акціонерним товариством і висунувся на посаду голови правління. Йому ж належала також ініціатива створення цілої ескадри “ковчегів” для порятунку капіталістів інших країн.

Семуель Стормер був колись одним з найбагатших людей, членом вісімдесяти п’яти акціонерних товариств, головою шістдесяти інших і ще багатьох… Про нього говорили, що він “тримає пів-Європи в кишені жилета”. Могутність Стормера була справжньою “державою в державі”. Компанії Стормера постачали газом, електрикою, вугіллям понад п’ятнадцять мільйонів чоловік в різних країнах. Добробут мільйонів дрібних власників акцій перебував у його руках.

– Найважче було здобути перший мільйон, – завжди говорив Стормер репортерам, розповідаючи, як він розбагатів. – Решту я просто додав.

А системою цього легкого добування був випуск акцій.

Та криза зломила і цього колоса.

Робота друкарського верстата, що випускав усе нові й нові акції, і воєнні замовлення не рятували ні Стормера, ні його поплічників, а лише на деякий час відсували остаточну їхню загибель.

І Стормер подумав, що найкраще, приховавши солідну готівку, полетіти “на небеса”.

Він несподівано зацікавився… античним світом і поїхав через Париж у Грецію вивчати античне мистецтво. “Випадково” саме Греція не була зв’язана угодою про видачу карних злочинців.

Втеча Стормера і його брата викликала шум у країні. Уряд зажадав від Греції видачі Стормера. Його арештували І посадили в тюрму – в камеру, умебльовану краще, ніж будь-який салон аристократичного готелю.

Проте вже наступного ранку, коли Стормер ще потягався у ліжку, до нього в камеру ввійшли начальник тюрми і афінський адвокат, в найвишуканіших словах попросили пробачення за непорозуміння і сказали, що він вільний. Це грецький мільйонер, який вклав свій капітал у діло Стормера, подбав про його звільнення.

Але для Стормера це була наука. Він ухопився за ідею “Ноєвого ковчега”. Нюхом вчував, що на цьому можна нажитися. Хіба тільки Стормер був у скрутному становищі? І він з властивою йому енергією взявся за діло “Ноєвого ковчега”, одразу поставив його на широку ногу і в той же час діяльно готувався до остаточної ліквідації своїх справ, що зайшли у безвихідь.

Залишити Землю його спонукала не тільки небезпека революції, що наближалась. Революція несла йому крах. З дня на день він чекав, що на поверхню випливуть темні справи, підкупи, підробки документів і навіть дещо гірше, – все це в найкращому разі зробило б Стормера цілковитим банкротом. Але що банкротство в порівнянні з небезпекою, яка загрожувала його життю?! Покинути Землю було для нього найліпшим виходом.

Стормер вирішив перед тим, як летіти, підпалити свій палац та інсценувати власну загибель у полум’ї. Таким чином, буде знищено багато компрометуючих його документів, а справу проти нього припинено через “смерть” банкрота. Мільйонер усе підготував до того.

Стормерові треба було за всяку ціну протриматись до цього часу, зберігаючи тільки про людське око свій гаразд. Тому він не міг вилучити з обігу, як Маршаль, значну частину свого золотого запасу, – він тільки ним і держався. Все ж мільйонер відклав досить важкий чемодан. Але Стормер не хотів залишити його на Землі, вважаючи її не досить надійним місцем з того часу, як небезпека революції все більше ширилася по всіх країнах.

Він запитував Цандера, чи не можна зробити хоча б частину ракети з його золота. Цандер пояснив, що це неможливо. Золото навіть м’якше за срібло. Плавиться воно при 1062 градусах Цельсія, тоді як залізо при 1500. А поверхня ракети під час проходження через атмосферу сильно нагріватиметься.

– Ми можемо згоріти в нашій золотій ракеті або розплющитись, коли сідатимемо. Для оболонки ракети потрібні найміцніші і найтугоплавкіші сорти спеціальної сталі.

Стормер був розчарований і навіть ображений на золото. Вперше йому доводилось чути, що золото ціниться нижче за сталь.

– Ну, а на внутрішні дрібні роботи?

– Це можна, хоч і невигідно: золото надто масивне, збільшує мертвий вантаж. Хіба на газо– і водопровідні труби, якщо ви наполягаєте.

– Може, на каналізацію? – обурюючись такою профанацією золотого тельця, спитав Стормер.

– А хоч би й для вбиралень, – спокійно відповів Цандер. – На небі інше котирування цінностей.

На тому й вирішили: у “Ноєвому ковчезі” будуть із золота труби і деякі деталі обладнання.

V. Місто, не позначене на жодній карті і не схоже на інші міста світу

Стратоплан накренився. На мить Фінгер побачив гірський майданчик і на ньому Стормер-Сіті.

Це місто мало незвичайний вигляд. На центральному майдані стояла велетенська підкова, прикріплена до землі закругленою частиною. Жоден собор у світі, жоден хмарочос не могли зрівнятися з нею висотою.

Навколо підкови виднілись не менш дивні споруди. Кулясті будинки, велетенські циліндри, що лежали на боку або стояли на своїй основі. Одна куля була скляна і, як здалося Фінгерові, оберталась. Друга – зовсім чорна. Один циліндр, або “цистерна”, мав поверхню наполовину чорну, матову, наполовину блискучу, наче срібну. Майнули дивні каруселі, містки, рейкові шляхи, що висіли в повітрі.

В наступну мить стратоплан вирівнявся, майданчик провалився. Фінгер витягнув шию, щоб глянути вниз.

– Милуєшся луна-парком? – спитав Вінклер, усміхаючись.

Другий невеликий крен, і Ганс побачив одноповерхові соснові будинки, за ними – двоповерхові довгі стандартні бараки, ще далі – намети. Все місто перетинав насип, що полого підіймався до урвища. На околиці міста виднілись фабричні корпуси і труби, з яких ішов дим. Вузькоколійки в різних напрямках перетинали місто. Сновигали вантажівки. Насип чорнів людьми, що кишіли, наче мурашки. Вздовж насипу піднімались і опускались довгі хоботи екскаваторів.

“Невже тут розкинувся луна-парк?” – хотів спитати Фінгер, але не встиг. Стратоплан різко пішов на посадку, сів на землю, підстрибнув, покотився і несподівано рвучко зупинився.

– Прилетіли, – сказав Ганс.

Подорожани швидко наділи хутряні пальта і шапки. Герметичні двері стратоплана відчинились, потягло морозним повітрям. До стратоплана швидко задріботів товстенький чоловік у досі. Це був комерційний директор Коллінз.

– Ви прилетіли на десять хвилин раніше, – сказав він, вітаючись. – Я почув пекельний гуркіт вашого стратоплана і поспішив сюди. Ви поранені, сер? У вас на лобі кров.

– Дрібниці, – відповів Блоттон. – Лікар непотрібний. Просто вдарився об двері. А от, якщо ви нагодуєте, мене смачним біфштексом, буду вам дуже вдячний. Такий голодний, наче добу не їв, а я ж перед відльотом добре поснідав.

– Недарма теорія відносності твердить, що чим швидше рухається тіло, тим повільніше для нього минає час, – з усмішкою сказав Коллінз.

– Я думаю, що сер Генрі Блоттон зараз віддасть перевагу гарячому грогу і біфштексу перед теорією відносності, – кинув Вінклер.

– Як поживає містер Цандер? – спитав Блоттон.

– Його викликали на нараду до леді Хінтон. Він незабаром має повернутись, – відповів Коллінз.

Блоттон і Коллінз пішли вперед. Вінклер і Фінгер – на деякій відстані од них.

– Я покажу тобі наше житло, – сказав Вінклер. – На мою думку, тобі найкраще поселитись у кімнаті поряд зі мною.

– Звичайно, – відповів Фінгер.

Вони йшли вулицею Стормер-Сіті, підтримуючи один одного. Місто ще не встигли опорядити. Тротуарів не було, злежаний сніг взявся льодом, і люди часто падали.

Це було місто, все життя якого підкорялося одній грандіозній ідеї. Холодне гірське повітря сповнювали гомін, шум, крики, гудки… Глухо ревли екскаватори, різко перегукувались маленькі електровози, що метушливо бігали по вузькоколійці, вищали на закругленнях вагонетки. По землі повзли тіні від вагонів підвісної дороги. Час від часу сильні вибухи розтинали повітря – то висаджували скелі. Однотонно співали лісопилки, пахло сосною, бензиновим перегаром. Десь тріскотіли пневматичні перфоратори.

Скрізь було чути гортанну різномовну річ робітників. Вони снували вулицями в усіх напрямках, переносячи на плечах вантажі, сповнюючи місто гомоном І рухом. На цьому гірському майданчику наче зустрілись століття і народи. Електричні й парові лопати, виготовлені за останнім словом техніки, і двоногі “в’ючні тварини”, що переносили вантажі, як у часи єгипетських фараонів.

“Ручна сила тут, мабуть, дешевша і вигідніша, ніж машини”, – думав Фінгер, придивляючись до робітників. Кого тільки тут не було! І жовтолиці китайці, і негри, і шоколадні малайці, і бронзові індійці. Подивувались і білі обличчя – найчастіше це були бригадири.

Незважаючи на сніг, що вкривав вулиці міста, і холодний гірський різкий вітер, робітники були одягнуті легко. В багатьох крізь сорочки світилося тіло.

– Справжній Інтернаціонал! – сказав Фінгер.

– Так, Інтернаціонал убогості, – зауважив Вінклер. – Усіх їх агенти товариства купили і законтрактували на кілька років за копійки. Люди погоджувались на будь-які умови, аби тільки уникнути голодної смерті, безробіття, але їх спіткало тут найгірше з рабств. Звідси шляхи відступу одрізані. Неприступні крижані гори, снігові бурани, прірви, безлюдні, мертві пустелі охороняють цей голодний люд краще за будь-яку сторожу. Мало хто з них наважується втекти, і майже всі накладають життям за це порушення контракту. Страйки тут нещадно придушуються, хоч і спалахують знову.

Фінгер промимрив щось незрозуміле. Вінклер глянув на нього, поплескав по плечу і додав:

– Я бачу, тебе вже охоплює сверблячка агітатора. Так, тут сприятливий ґрунт, і треба докласти зовсім небагато зусиль, щоб весь цей пороховий погріб вибухнув. Але, – багатозначно сказав він, – витримка, Гансе, і терпіння так само потрібні революціонерові, як і хоробрість. На все свій час. От наше житло.

Вони ввійшли в невеликий будинок, складений з необтесаних колод гірської сосни.

Стіни кімнати Вінклера були вкриті фанерою. В кутку стояла залізна грубка. Два столи – обідній і робочий з телефоном та лампою на ньому, два стільці, ліжко, умивальник і невелика шафа – оце й усі меблі. Барвистий килим на стіні біля ліжка і ведмежа шкура на підлозі скрашували простоту обстанови.

– То ти не втомився?

– Ні, не втомився, – відповів Фінгер, роздягаючись. – Я хотів би швидше ознайомитись з містом і…

– Довідатися про останні новини?

Вінклер вийняв з шафи електричну плитку, консервні банки, хліб, тарілки і заходився господарювати.

– Так от, слухай. Зараз у Стормер-Сіті споруджується перша велика ракета, розрахована на двадцять чоловік. За нею повинні полетіти інші. А для того, щоб остаточно переконати маловірів, хитких, нерішучих багатіїв, уже збудовано маленьку ракету – “Пікколо”, в якій може вміститись одна людина. Пробний політ в присутності “акціонерів” зробить Блоттон, – він нікому не хоче поступитись такою честю. Для цього він і прилетів сюди. Лордові властива, як і будь-якому буржуазному рекордсменові, нерозважна хоробрість. Ракета злетить невисоко, підійметься над стратосферою – новий лавр у рекордсменському вінку лорда – і спуститься на поверхню Великого океану, де ми її й виловимо. Від успіху цього першого польоту багато що залежить. Інтенсивність золотого потоку може значно зрости, якщо Блоттон лишиться після польоту живий і здоровий, принесе королям біржі зоряний привіт.

– А ти сам, Вінклер, віриш у можливість порятунку капіталістичної верхівки таким незвичайним способом?

– Хай політають.

– І… сприяєш цьому?

– Мало того, що сам сприяю, але ще й тебе залучив до “співучасті в злочині проти революції”. Так, так. Ти не тільки працюватимеш на будівництві, але й полетиш разом зі мною і лордами, яких так справедливо ненавидиш. Зрозуміло, якщо тільки політ відбудеться. Гансе, не гарячкуй. Вислухай мене спокійно. Я добре знаю, що ти хочеш сказати. Розладнати всю цю музику ми могли б, звичайно, дуже легко. Ми могли б підняти повстання, висадити в повітря ракету перед самим зльотом. Але що б ми виграли від цього? Ідею ми не убили б. Політ усе одно відбудеться, але вже в іншому місці, без нас. А це було б набагато гірше. Зореліт – небезпечна іграшка. Його можна використати не тільки для ганебної втечі, але й для наступу. Зрештою, ми ж не знаємо до кінця всіх задумів верховодів цієї справи. А що вони хочуть використати зореліт для бомбардування в критичний момент останніх рішучих боїв – не викликає сумніву. Це вже вони роблять у колоніях – під час воєн та придушення повстань рабів. НІ, набагато безпечніше і практичніше, якщо й ми з тобою полетимо на ракеті. В потрібну мить ми завжди зуміємо прибрати до рук кого слід.

– Коли все це так і нас чекає цікавіша і важливіша робота, ніж обслуговування капіталістів, що намагаються втекти, то…

– Правда ж, захоплююче завдання? – перебив його Вінклер. – Але працювати тобі доведеться страшенно багато. Адже всі ці зорельоти… Хай вони будують їх… для нас. Після світової революції все дістанеться нам, хіба не так? То навіщо ж зараз знищувати ракети? Ні, ми будуватимемо. їх, будуватимемо для себе. Найшвидкісніші шляхи сполучень матимуть величезне і повсякденне значення. Нам потрібні будуть стратоплани в першу чергу, а з часом і зорельоти. Ну, от і готово. До свинини я зроблю ще яєчню. Гж, наїдайся, набирайся сил.

Ганс з апетитом молодої, здорової І зголоднілої людини почав їсти і свинину, і яєчню, І боби в томаті. Вінк-лер, ласкаво всміхаючись, стежив за ним.

– А Цандерові відома справжня мета, якій він служить зараз? – спитав Фінгер, заспокоївши перший голод.

– Хто його знає! Якщо перед “Ноєвим ковчегом” не стоять воєнні цілі, то для наївного пацифіста, інженера Цандера, цього досить. А в усьому іншому він мало цікавиться справами “Ковчега”. Товариство забезпечило його величезними матеріальними засобами, що дало можливість розгорнути роботу в таких масштабах, про які він не міг і мріяти. Це для нього головне. А зробити він може справді дуже багато. Цандер талановитий теоретик, чудовий конструктор і надзвичайно скромна людина, “Я тільки учень свого великого вчителя Ціолковського. Він запалив полум’я. А я лише підтримую його, поки мрія людства не здійсниться”, – так говорить він про себе. Я б сказав, що Цандер, хоч він зараз і “поза політикою”, мабуть, належить до тієї найкращої частини технічної інтелігенції, яка може непогано спрацюватись з нами, як вона спрацювалась колись на Сході. Ось тому ми з тобою й допомагали Цандерові втекти. Ну, наївся? Ходім, я покажу тобі луна-парк.

– От уже ніяк не думав, що в Стормер-Сіті є навіть луна-парк. Може, є й кіно, кабаре, таверни і… “червоні ліхтарі”.

– Як же без цих закладів обійдеться підприємець? Апарат викачування зарплати з кишені робітників діє тут чудово. Проте луна-парк у Стормер-Сіті особливий… І на відміну од інших розваг навіть безплатний. Він має у місцевого населення великий успіх І, треба сказати, заслуговує того. Дуже цікаво і дуже повчально. Не буду тебе більш містифікувати. Луна-парк не атракціони для розваг, а справжнє місто-лабораторія. В цій лабораторії штучно створені умови, в яких перебуватимуть учасники польоту на ракетах від старту до фінішу. Тут вивчається вплив цих умов – прискорення і уповільнення польоту, збільшення сили ваги, невагомості тощо. На жаль, у мене нема часу супроводити тебе. Але ти й сам розберешся в усьому. Ось тобі “вхідний квиток” у луна-парк. За цією перепусткою тобі все покажуть і все пояснять.