Текст книги "Стрибок у ніщо (вид. 1969)"

Автор книги: Александр Беляев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 18 страниц)

VII. Ганс вивчає луна-парк

Ганс вийшов з дому Вінклера і попрямував до велетенської підкови. її було видно звідусіль. Фінгер ішов обледенілою дорогою і думав:

“Підкова схожа на камертон. Так, вона не нижча за Ейфелеву башту, може, навіть вища. Вилка, що дряпає хмари…”

Густа хмара вкрила підкову до половини.

“Триста метрів… Підкова стоїть на горі, що сягає не менше п’яти-шести тисяч метрів у висоту над рівнем моря. Непогана вишка. Але для чого вона збудована? Вінклер не пояснив. Спробую догадатись сам… Мопассан колись скаржився, що Ейфелева башта давила на його мозок своєю пошлістю. В той час це була, звичайно, нікчемна споруда. її будували як окрасу всесвітньої паризької виставки. І все-таки, коли б Мопассан був Інженером, він пройнявся б повагою І пошаною до Ейфелевої башти. Для того часу вона була чудом будівельного мистецтва. На Ейфелевій башті – астрономічна і метеорологічна лабораторії, фізичний кабінет і потужна радіостанція. Мабуть, і підкова створена для таких наукових цілей…”

Хмари повільно пропливли на захід. Вершина підкови чітко вимальовувалася на чистому голубому небі. Задерши голову, Ганс пильно вдивлявся в підкову, але раптом спіткнувся і впав. Чийсь гортанний сміх, співуча говірка… Перед Гансом стояли індійці в дірявих ковдрах, накинутих на напівголі тіла. Ганс усміхнувся. Індійці посміхнулись у відповідь, блиснувши білими зубами. Вони показували руками на вершину підкови і на лід під ногами. Так, так. Ганс заґавився. Розуміючи свою провину, кивнув головою і підвівся. Індійці пройшли мимо і гукнули вслід кілька, мабуть, застережливих слів. Чотири негри пронесли на плечах величезну колоду.

– Механізація! – процідив Ганс.

Він одійшов убік і, притулившись до стіни рубленого будиночка, що пахнув свіжою сосною, знову втупився очима у вершину підкови. Кінці вилок були з’єднані тонким, мов нитка, майданчиком. Над ним висіли дроти антени.

“Ну, звичайно, це метеорологічна обсерваторія і радіостанція. Для польоту треба вивчити атмосферні умови Стормер-Сіті”.

Раптом Ганс побачив чорну падучу цятку. Вона рухалась з самої вершини вздовж смуги, не відділяючись од неї.

“Ось воно що! Виявляється, підкова не тільки радіо– і метеостанція, але й лабораторія для випробування падучих тіл”.

Чорна цятка долетіла донизу, попала на закруглення, промчала по ньому, з розгону злетіла на другу смугу підкови, знялася догори, полетіла вниз, знову на закруглення, перейшла на першу смугу, знову вгору і так гойдалася, наче маятник із згасаючими коливаннями. Коли, нарешті, цятка зупинилась посередині закруглення, Ганс побачив, що це вагонетка. Стало зовсім цікаво. Можливо, там, усередині, є люди. Добре погойдатися б на такій гойдалці. Це навіть потрібно. Адже політ на ракеті – також зліт і падіння. Зліт з Землі в небо, падіння з неба на планету. “Так, ми повинні вивчити вплив невагомості на організм…” Ганс уже майже біг до підкови. Але вона ще була далеко. Він бачив, як з кабіни вийшов чоловік і швидко попрямував до контори, де працював Коллінз.

Засапавшись, Ганс підбіг до масивної бетонної основи підкови. Вагонетка вже повзла вгору, мов кабіна ліфта. Ганс збіг по містку на бетонну платформу і оглянув закруглення підкови. Дві рейки. Радіус закруглення – п’ятнадцять метрів. “Якщо висота триста метрів, то підняття і падіння має тривати аж п’ятнадцять секунд. Непогано. Але хай йому біс! При висоті триста метрів, радіус закруглення п’ятнадцять, – це виходить перевантаження через відцентрову силу на закругленні в сорок разів. Розплющить, мабуть…”

Під майданчиком загриміло, загуло, і Ганс побачив, як одна смуга велетенської підкови від’їжджає од другої. Радіус закруглення збільшився до шістдесяти метрів. “Це інша річ. Тепер перевантаження буде всього в десять разів. Приблизно те саме, що ми відчуваємо, коли летимо на санях із стрімкої гірки”.

Знову гуркіт і шум моторів споруди. Радіус зменшився до двадцяти метрів.

“Тільки б мені не запізнитись – скотитися цим рейсом…” Ганс швидко ввійшов у приміщення, над яким тягнулися троси ліфта. Показав метисові в оленячій куртці синій квиток. Метис кивнув головою і мовчки махнув рукою на кабіну ліфта. Ганс увійшов. Кабіна здригнулась, і підйом почався.

Ганс наче підіймався на повітряній кулі. Перед його очима знову постав увесь Стормер-Сіті. Незабаром з-за гірського пасма показався океан. На півночі, сході і півдні височіли Анди.

Ліфт зупинився. Ганс вийшов з кабіни на відкритий майданчик. Ух! Тут ще холодніше. І який злючий вітер! Зате орлиний кругозір. На широкому майданчику, який знизу здавався ниточкою, що з’єднує “ніжки” велетенського камертона, було встановлено флюгери, анемометри, барометри, термометри… Вітер жалить обличчя. Швидше в будку! Зустрічає товстун. Киває головою, наче давньому знайомому. Вінклер уже попередив по телефону. Звичайно, можна оглянути і спуститись униз.

Посеред кімнати стоїть вагонетка над люком, готова до падіння. Двері відчинені. Ганс заглядає всередину, входить. Двері за ним зачиняються.

Тут було тепліше. На стелі – електрична лампочка. Вікон нема. Підлога вкрита лінолеумом. Стіна біля дверей заставлена ящиками, в яких сиділи піддослідні маленькі тварини, птахи, комахи. Такі самі ящики стояли біля стіни ліворуч.

Коло стіни напроти дверей містились апарати – ваги, шафка. До четвертої стіни був прикріплений гамак. Поряд з гамаком стояли три пригвинчені до підлоги глибокі, зручні крісла з ремінцями, як на літаках, в кутку – пружинні ваги особливої конструкції на залізному стрижні – циферблат з стрілкою, що показувала зміну ваги.

“Ваги пружинні, – відзначив Ганс. – Зрозуміло: шальки звичайних терезів не змінять свого положення, який би вантаж не лежав на них, бо обидва тіла однаковою мірою втрачають свою вагу. Тільки такий пружинний прилад може фіксувати втрату ваги під час падіння”.

В глибокому кріслі, ледве вміщаючись у ньому, сидів гладкий чоловік з блискучою лисиною. Перед ним стояв високий, вгодований, голений лікар. Лисий товстун дихав важко і дивився на лікаря зляканими очима, як пацієнт, що чекає операції.

Фінгер привітався з лікарем і показав синій квиток.

– Ви дозволите мені взяти участь у досліді? – спитав Фінгер.

– Будь ласка, – відповів лікар і знову почав переконувати товстуна, що політ цілком безпечний і нешкідливий. – Ви ляжете в гамак, так вам буде зручніше. Я сяду біля вас у крісло і стежитиму за вашим пульсом, тиском крові і так далі. О ні, зовсім не для того, щоб попередити якусь небезпеку. Просто ми провадимо різні наукові спостереження, щоб потім зробити з них свої висновки. Ми узагальнюємо наукові спостереження і передаємо їх головному інженерові, який зважає на них, роблячи свої технічні розрахунки і конструкції: яке можливе прискорення під час зльоту, як найкраще запобігти поштовхам і таке інше.

– Отже, поштовхи можливі? Може, навіть дуже сильні? – злякано спитав товстун.

– Не більші, ніж у трамваї, – поспішив заспокоїти його лікар.

З допомогою Фінгера лікар поклав товстуна в гамак і міцно прив’язав його важке тіло ременями.

Ганс сів у крісло, пристебнув ремені, скоса поглядаючи на свого сусіду. Товстун важко дихав, нервував, щось бурмотів. Лікар також пристебнув себе ременями до крісла і взявся за важіль.

– Приготуйтесь! Летимо!

– Ні! Підождіть! Я не хочу!.. – кричав товстун.

Але було вже пізно. Ганс відчув, як у нього завмирає серце. Небувала легкість розливається по всьому тілу. Ганс підняв руку. Ні найменшого зусилля, наче він не піднімав, а опускав руку. Навіть ще легше, бо і для опускання все-таки треба напружувати м’язи. Наче у воді. Ні, мовби у невагомому ефірі, ніби і саме тіло стало ефіром. Секунда линула за секундою… Лікар перевіряв пульс товстуна. Ганс прислухався до биття свого серця. Трохи нібито уповільнено б’ється, а загалом – усе гаразд. Шкода, що нема вікна… Стрілка великого секундоміра наближалася до п’ятнадцяти.

– Зараз буде закруглення. Тримайтесь міцніше! – попередив лікар.

І раптом тіло почало наливатись наче свинцем від ніг до спини і голови. Воно обважніло так, що Ганс ледве дихав. Руки, ноги наче скуті, неможливо підвести голови… Товстун репетує… Але ось свинець виливається з тіла. Мить нормального стану. І знову секунди невагомості. Вагонетка спускається з другої смуги – і знову невидимий тягар давить на тіло і груди. Неприємне відчуття! Добре, що з кожним розмахом “маятника” це відчуття триває все менше і слабне. Ось і кінець. Стоп. Зупинились. Товстун хрипко лається. На його лобі виступив холодний піт. Двері кабіни відчиняються. Лікар поспішає відв’язати товстуна. Той такий осатанілий, що не може й слова вимовити, тільки витріщає очі і робить такі страшні гримаси, наче хоче з’їсти лікаря живцем. Бомбою вилітає з дверей.

Біля кабіни стовпилися негри та індійці. Вони чекали недарма. Товстун потішив їх. Свіже повітря повернуло йому мову – і він кричав, лаявся, комічно розмахував руками. Кольорові глядачі реготали, мов діти в балагані, і цим ще більше сердили товстуна.

Він проклинав і “Ноїв ковчег”, і самого Ноя, і всіх, хто видумав цю чортову штуку. Нехай його засмажать живцем, але він не переступить порога “Ковчега”.

– Гроші назад! – кричав він.

– Ви знаєте статут товариства: гроші ні в якому разі не повертаються. Ви можете тільки продати свої акції, якщо знайдете покупця, – сказав комерційний директор Коллінз, який невідомо звідки взявся.

– Не хочу я шукати покупців! Хай тоді пропадають. Пропали б і ви всі тут разом з “Ковчегом”. Де мій літак?

І він попрямував до аеродрому. Коллінз не затримував його.

– Що з ним сталося? – запитав Коллінз лікаря.

– Нічого особливого, – відповів лікар. – Ці мільярдери, хай мені пробачать, стали нервові, як істеричні панночки. Ось його таблиця. Робота серця: перед дослідом – 74, після досліду – 72. Тиск в артеріях: перед дослідом – 130, після досліду – 160. Невелике падіння пульсу і деяке збільшення артеріального кров’яного тиску. Якби встановити за ним спостереження в кабінеті банку, то протягом дня під час біржової гарячки такі відхилення в роботі його серця можна було б відзначити не раз.

Коллінз над чимось розмірковував, не слухаючи лікаря, потім сказав:

– А знаєте, нам доведеться відмовитись од цих експериментів над нашими акціонерами і майбутніми учасниками польоту. Адже отакий індивідуум не тільки сам втече, але й іншим розплеще. Годі. Для Цандера у нас уже є досить матеріалу. Ви лікар і самі зможете визначити, оглянувши людину, чи придатна вона для подорожі.

– Боюсь, що сюди наїдуть такі трухляві пани, які більше придатні для крематорію, ніж для польотів на ракетах.

– Не кажіть дурниць! – суворо зауважив Коллінз. – Абсолютна безпека ракетних польотів для нас не тільки реклама, але й мета. Справа Цандера – зробити ракету зручною й безпечною, як дитяча колиска. І він зробить це. Інакше він не був би вартий тих грошей, які ми витрачаємо на всі ці досліди.

Рвучко повернувшись, Коллінз поплив у своїй довгополій досі до контори.

Того ж дня Ганс покатався на всіх каруселях, випробував на собі “атракціони” незвичайного луна-парку. Він вивчав ефекти головокружіння на Сен-Сірській каруселі, переживаючи відчуття зльоту, спуску, крену, повороту. Фінгер вирішив побити рекорд витривалості при збільшенні ваги і примушував себе крутитися з скаженою швидкістю. Багато хто пробував змагатися з ним, але він переміг усіх своїх кольорових і білих суперників. Правда, Ганс дуже хитався, сходячи з каруселі.

Особливо здивувала його кімната, схожа на обертовий циліндр. Вона крутилася навколо своєї осі і рухалась по колу. Тут вивчалось так зване “коріолісове прискорення”. Коли Ганс підходив до стін кімнати, де відцентровий ефект був сильніший, все його тіло наче наливалось свинцем. Він ледве піднімав руки і повертав голову. Досить було повернути голову набік, і здавалося, вся кімната падає вниз або летить угору, мов стіни каюти під час великого шторму. Це було дуже неприємне відчуття. Воно залежало від того, як пояснив йому потім лікар, що центр, який міститься в головному мозку людини, під час тривалого обертання кімнати дає відчуття рівноваги. Людина ніби забуває про обертання, і коли повертає голову, в неї виникає відчуття нового обертання.

Біля стін відцентрова сила, спрямована вбік, була в п’ять разів більша за силу вати, і Ганс мимохіть “ліз на стіну”. Він відчував напади морської хвороби. З великими зусиллями йому вдалося поставити голову прямо і пройти від стіни до центра кімнати, де всі неприємні відчуття вмить зникли.

В цій кімнаті Ганс проробляв різноманітні досліди: пробував писати на столику, що стояв посеред кімнати, сідати, підводитись. Органи тіла не слухались. Його тіло стало наче чуже. Здавалося, він попав у інший світ з іншими законами руху і рівноваги. Але для Ганса це не було спортом, як для Блоттона. Ні, він уперто тренував себе. Фінгер знав, що в ракеті, під час справжнього польоту, йому разом з Вінклером і Цандером доведеться діяти, працювати в незвичайних умовах, тоді як усі пасажири лежатимуть крижем, не здатні ні до чого, і лише скаржитимуться та охатимуть. Юнак думав не тільки про “Ноїв ковчег”, але й про майбутні польоти на “своїх” ракетах. І він стоїчно зносив усі випробування, яким сам себе піддавав.

Потім у цій кімнаті йому довелося провести не один день.

Ганс робив різні спостереження над відхиленням течії рідин, повітря, рухом комах, дрібних тварин.

Не меншу цікавість викликала в нього і обертова, скляна куля. Це було щось схоже на міжпланетне житло, влаштоване спеціально для дослідження поведінки людини і тварин під впливом відцентрової сили. Сонце світило з безхмарного неба і сповнювало кулю теплом, що давало життя рослинам, посадженим на “екваторі кулі-кімнати. Обертання кімнати створювало на стінах кулі відцентрову силу, яка перевищувала земне тяжіння, і рослини тягнулися тут не вгору, як звичайно, а вбік від стінок до центра кулі. Ганс спостерігав їх ріст, розвиток.

Тут же сиділи у клітках кролики, кури, коти. Всі вони, очевидно, не помічали незвичайності свого бокового положення.

Стіни кулі для них були “низом”, землею. Кролики стрибали в клітках, спокійно їли капустяне листя, моркву, кури клали яйця, виводили курчат. Вода, що стояла “прямовисною стіною” по відношенню до землі, не виливалася з чашок, зерно не розсипалось. Коли Ганс стояв у центрі кулі, то всі тварини і рослини перебували по відношенню до нього у вертикальному положенні, наче він дивився на мешканців цього маленького світу зверху, лежачи на стрімкій скелі. Але в міру того, як Ганс наближався до “екватора”, його тіло теж поступово набувало прямовисного положення. І коли Фінгер опинявся біля кліток, йому здавалося, мовби стіл, що стояв на підлозі посеред кулі, прикріплено на стіні звичайної кімнати.

Оскільки все в кулі оберталось разом з нею, то Ганс не відчував запаморочення і навіть перестав помічати-обертання кімнати. Тільки незвичайне положення тіла, коли він рухався по стінах кулі, нагадувало йому про це.

В кулі була лише десята частина нормальної кількості кисню, але Ганс не відчував різкої нестачі повітря. Кисень виділяли рослини оранжереї, що займала шістнадцять квадратних метрів.

Рослини поглинали вуглекислоту, яку видихали людина і тварини.

Тут закладались основи “кругообігу речовин”, що мав дати майбутнім небесним мандрівникам усе потрібне для життя, коли б їх політ затягнувся або виявилося б, що на інших планетах бракує кисню і продуктів харчування.

Оглянув Фінгер і металеву кулю, що містила в собі “шматочок міжпланетного простору”. В цю кулю, наче в кесон, вели подвійні двері з камерою, і входити в неї можна було тільки в особливих костюмах, подібних до водолазних. Цандер чимало попрацював над цими костюмами. Довелося створити особливу лабораторію для випробування різних матеріалів, які були б, з одного боку, майже цілком нетеплопровідні, а з другого, – досить міцні.

– А не можна замерзнути в таких костюмах, перебуваючи в світовому просторі? – спитав Ганс.

– Забарвлення одягу і вплив сонячних променів можуть дати від мінус двохсот до плюс ста і більше градусів за Цельсієм, – відповів лаборант. – Тому страх перед холодом міжпланетних просторів перебільшений.

– А це що за цистерни? – спитав Ганс.

– Випробування поверхні ракети на відбиття і поглинання променів, – відповів лаборант. – Зайдімо всередину цього циліндра. – Вони увійшли. – Зараз тут темно і досить холодно. Циліндр повернуто до сонця блискучою, полірованою поверхнею, яка відбиває сонячне проміння. Повернімо тепер циліндр чорною, матовою поверхнею.

Лаборант натиснув на важіль, циліндр почав обертатись по поздовжній осі так, що Гансові та його супутникові довелося “йти на одному місці”, поки циліндр не зупинився. Не минуло й двох хвилин, як Ганс відчув, що стало помітно тепліше.

– Відчуваєте, як сонце пригріває? А на поверхні Землі атмосфера відбиває половину сонячних променів. Тепер дивіться.

Лаборант пошарив у темряві л знову повернув важіль. Угорі відчинилося вікно, крізь яке ввірвалося сонячне світло. Температура почала швидко підвищуватись.

– Сонячний промінь зібраний увігнутим дзеркалом і спрямований на задню стіну ракети. Повертаючи ракету то чорною, то блискучою поверхнею, ми зможемо змінювати температуру в ній від двадцяти дев’яти до сімдесяти семи градусів за Цельсієм. Застосовуючи дзеркала, можна плавити метали, але можна “напустити” і світового холоду. Маючи в своєму розпорядженні таку широку температурну шкалу, Цандер спроектував за ідеєю Ціолковського сонячний двигун. Два сполучених циліндри по черзі обертаються то на сонячну, то на тіньову сторони. На сонці рідина в циліндрі перетворюється в пару, яка тисне на поршень, в тіні – рідина і пара охолоджуються. Ви ще не оглянули лабораторії, де випробовуються моделі ракетних двигунів, розміщені в дубовій рамі, і шість лабораторій житлово-побутового обслуговування пасажирів ракети.

– Цілих шість!

– Так, – відповів лаборант. – Питання тут зовсім не у вигодах, а в потребі. Ми повинні все врахувати, все передбачити. В звичайних умовах ми багато чого не помічаємо, багато про що зовсім не думаємо, і саме про такі “дрібниці”, без яких можна загинути “на небі” або які можуть завдати величезної шкоди, коли їх не усунути.

VIII. Гідний учень Ціолковського

– Цандер приїхав! Ходімо до нього! – сказав Вінклер.

Ганс підвів голову від книги. Він був трохи схвильований. З Цандером Ганс працював не один місяць, але вперше інженер-винахідник запросив його до себе.

– Для чого?

– Очевидно, хоче ближче познайомитися з тобою. Можливо, доручить якусь роботу, – відповів Вінклер, і очі його весело всміхнулись.

– Ну, що ж, ходімо.

У Стормер-Сіті Цандер жив в окремому будиночку з мезоніном. У відповідь на дзвоник Вінклера почувся спочатку завзятий гавкіт вівчарки; двері відчинились, і старий слуга суворо пробубонів:

– Нема дома! – але, впізнавши Вінклера, всміхнувся, як давньому знайомому, і сказав: – Ага, це ви! Заходьте. Підождіть тільки, одведу собаку.

Фінгер намагався уявити, як живе Цандер. Гансові здавалося, що його кабінет закиданий кресленнями, моделями і всіма іншими аксесуарами винахідника. Але він помилився. Невеликий кабінет Цандера, де вчений прийняв відвідувачів, був умебльований більш ніж просто. Письмовий стіл, два крісла перед ним, біля стола невеличка обертова поличка з книгами – оце й усе. Єдиною прикрасою в кімнаті був великий портрет під склом у темній дубовій рамі, що висів на стіні позаду господаря. На портреті був зображений невідомий Гансові бородатий дід в окулярах. Шд портретом книжкова поличка з такого ж дуба, де стояли в ряд кілька десятків книг в оправі з золотим тисненням. Гострі очі Гаяса прочитали на спинках оправ “Ziollkowski”. На столі – письмове приладдя, лампа, бювар – і нічого більше. Фінгер був трохи розчарований. Вінклер потім пояснив йому, що Цандер звичайно працює в мезоніні, де в нього є бібліотека і невелика лабораторія. Але в той храм він нікого не пускає. Навіть Вінклерові тільки раз пощастило заглянути в кімнату, та й то, коли господаря не було.

Цандер зустрів їх привітно, посадив у крісла і, поговоривши про те, про се, раптом несподівано спитав Ганса:

– Чи не скажете ви мені, що таке біполярне рівняння гіперболи?

Фінгер вивчав математику і так-сяк відповів. Цандер кивнув головою і задав нове питання, яке поставило Ганса в безвихідь. Потім посипались питання з хімії, астрономії, біології. Це був справжній екзамен. Ганс зніяковів – цього він чекав щонайменше і тому, як йому здавалося, не завжди відповідав правильно і розумно навіть на добре відомі питання. Невже він провалиться на цьому екзамені? Та Цандер був, очевидно, задоволений. Він кивнув головою на знак того, що іспит закінчено, і сказав:

– Ви знаєте більше, ніж я сподівався. Але знати вам треба набагато більше, коли хочете стати моїм помічником, як Вінклер.

Чи хоче він стати! Ганс ладен був працювати день І ніч, щоб здобути потрібні знання.

– Ви звикли працювати самостійно? – почулося нове запитання. – Вінклер допомагатиме вам, але він не зможе приділити цьому багато часу. – І, звертаючись до Вінклера, Цандер додав: – Думаю, нашому Гансові Фінгеру буде корисно пожити місяць-два у скляній кулі. Спостереження не заберуть у нього багато часу, і там він зможе підвищити свої математичні знання. Без математики в нашій справі не можна ступити й кроку.

Цандер поговорив ще кілька хвилин з Вінклером про справи і підвівся. Аудієнція була закінчена.

– Ну, що? Не чекав такої парні? – спитав Вінклер, коли вони вийшли з будинку. – Доведеться тобі посидіти в одиночному ув’язненні.

Місяць-другий в одиночному ув’язненні! Така перспектива зовсім не подобалася Гансові. йому хотілося скоріше ознайомитися з містом, з його дивними лабораторіями, незвичайними спорудами. Адже він ще не все подивився.

– Ще подивишся, – втішав його Вінклер. – Сьогодні ти проведеш день “на волі”, завтра, так тому й бути, зранку обійдеш, оглянеш те, чого ще не бачив: лабораторію, де випробовують дію всяких вибухових речовин, другу лабораторію, в якій випробовуються способи охолодження робочої частини ракети – стінок, сопел і дюз. На завтра цього досить.

– А що ж я робитиму в своєму ув’язненні?

– О, твоє життя буде дуже своєрідне. Ти на собі випробуєш і перевіриш, чи може людина жити в умовах штучно створеного кругообігу речовин. Як тільки ти ввійдеш у кулю і тобі дадуть потрібні роз’яснення, герметичні двері зачиняться за тобою. Але там є телефон, І ми підтримуватимемо з тобою зв’язок. Ти візьмеш з собою потрібні книги, підручники, зошити.

– Але чим же я там харчуватимусь?

– Мабуть, тобі доведеться трохи посидіти на вегетаріанських харчах. Ти харчуватимешся тими рослинами і плодами, які ростуть в оранжереї кулі. До твоїх послуг буде електрична плита, чайник.

– А вода?

– Завтра ти на все дістанеш відповідь. Усі виділення твого організму перероблятимуться. Виділення кишечника підуть на добриво; виділення сечового міхура, пройшовши через ґрунт, рослини, гази, холодильники, фільтри, перетворяться в найчистішу воду. Воду дадуть і охолоджені гази дихання, які виділятимете ти, рослини і твої товариші по ув’язненню – тварини. Ти доглядатимеш їх – годуватимеш, поїтимеш. Кисень дадуть рослини, вони ж поглинатимуть вуглекислоту, яку видихатимеш ти і тварини. Словом, якщо розрахунки правильні, ти матимеш у кулі все потрібне. Я буду навідуватись до тебе. Якщо ти погано себе почуватимеш, ми припинимо дослід. Заведи собі записну книжку або зошит, в яких нотуй найголовніші формули, відомості з теорії реактивних польотів, довідкові дані, розрахунки:

– Це – порада Цандера. Такий зошит дуже допоможе тобі.

Ганс кивнув головою і спитав:

– До речі, скажи, чий портрет висить у кабінеті Цандера? Його батька?

Вінклер засміявся.

– Так, до певної міри батька. Це і є знаменитий вчений, самоук Ціолковський, патріарх зореплавання. Не “батько”, а точніше “дідусь” численних його послідовників: Роберта Еснопельтрі, Роберта Годдарда, Германа Оберта, Вальтера Гоманна, Пірке, Дебуса і нашого Лео Цандера. Я вже розповідав тобі про цю чудову людину. Скромний провінційний вчитель, він зумів піднятися на “космічну” висоту теоретичної думки. Цей Колумб зоряних світів теоретично накреслив в основному весь майбутній шлях створення міжпланетних сполучень, проклав людям дорогу в небо. Ще в 1903 році він опублікував працю, в якій виклав усі теоретичні розрахунки космічних польотів; але російський царський уряд нічим йому не допоміг.

– То це його праці стоять на полиці під портретом?

– Так. Цандер не розстається з ними.

Цей день закінчився ефектним видовищем: з гірського майданчика, повернутого до океану, о дванадцятій годині ночі було пущено першу пробну ракету без людей, з автоматичними самозаписувальними приладами. Вона сягала два метри у висоту і була укріплена майже прямовисно, з невеликим нахилом до океану.

Під час досліду були присутні Цандер, Вінклер, Ганс, Блоттон і кілька інженерів, що працювали з Цандером. На око відхилення ракети од вертикалі майже не було помітне, і Блоттон сказав:

– А що коли вона впаде нам на голову?

Цандер, усміхаючись, відповів:

– Багато років тому, в сімнадцятому столітті, монах Мерсен і військовий Пті зробили такий дослід: вони поставили гармату вертикально, як їм здавалось, і вистрілили, спостерігаючи, чи повернеться ядро на землю. Монах і військовий кілька разів повторювали цей небезпечний дослід. Але оскільки в них не вистачало майстерності примусити ядро впасти їм прямо на голову, то дослідники зробили висновок, що воно повисло в повітрі, де й пробуде, без сумніву, дуже довго. Не тільки в той час, але й тепер рідко можна знайти гармату, бездоганно калібровану для такого досліду, і важко встановити її абсолютно вертикально. Ну, а тепер відійдіть, пускаю ракету.

Всі відійшли і замовкли, чекаючи. На темному небі мерехтіли зорі. Молодий місяць сяяв майже над головою, і здавалося, що ракета вирушає в місячну подорож. Пролунав вибух. Луна грому, відбита скелями, струснула повітря. Вогненна смуга прорізала простір. На мить гірський майданчик ніби зв’язався з небом золотистим мостом. Потім комета, створена людьми, підібрала свій хвіст, перетворилась в зірочку і погасла у висоті. Цандер дивився на циферблат хронометра і, відлічуючи секунди, пояснював:

– Верхня межа тропосфери… Вийшла за межі стратосфери… Зворотний політ.

На ранок ціла флотилія моторних суден вирушила на розшуки ракети, що впала в океан. Гано, хоч як йому цього хотілось, не міг взяти участі в розшуках. Оглянувши з Вінклером кілька лабораторій і не встигнувши ознайомитись з усіма “цехами” грандіозного “зорельотного заводу”, Фінгер узяв відкладені для нього Вінклером книги, загальний зошит, автоматичне перо і попрямував у свою скляну тюрму, в якій мав просидіти не один день.