355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Александр Беляев » Стрибок у ніщо (вид. 1969) » Текст книги (страница 14)
Стрибок у ніщо (вид. 1969)
  • Текст добавлен: 15 мая 2017, 11:00

Текст книги "Стрибок у ніщо (вид. 1969)"


Автор книги: Александр Беляев



сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 18 страниц)

ІІ. Зимові пригоди

Стальний щит з глухим гуркотом упав. З круглого вікна подуло лютим холодом, який забирався під теплий одяг. Сухим сніговим водоспадом налетіла хурделиця і за хвилину вкрила підлогу, стіл, стільці білим покривалом. Біля ілюмінатора на очах виростав сніговий горб. Чорна, непроглядна ніч дивилась у вікно. Ганс вимкнув лампочку в каюті. Коли очі звикли до темряви, стало видно, що чорне коло забарвлене з правого боку темно-червоним відблиском. Воно то зовсім зливалося з чорнотою, то спалахувало, як заграва пожежі. Такі самі спалахи час від часу з’являлися і в нижньому лівому кутку.

Ганс, Вінклер і Цандер зібралися вилазити: взяли драбини, вірьовки, кирки, електричні ліхтарі, портативні радіотелефони. Ганс на всяк випадок прихопив револьвер і мисливський ніж.

Спустили драбину, поставили її в замет. Ганс поліз першим. Вітер повалив драбину. Ганс упав на пухнастий сніг, ледве підвівся, поставив драбину на місце. Вслід за ним спустилися Вінклер і Цандер. Огляділися.

Вони опинились у країні діючих вулканів. Скрізь зловісно спалахували вогні, кидаючи темно-червоні відблиски на густі хмари і на вкриті снігом скелі. Вогні вулканів світилися серед неозорих просторів, мов степові вогнища полчищ Тамерлана. Гірські шпилі здіймалися високо за хмари, але й на цих висотах були діючі вулкани. Хмари, що оточували конуси кратерів, червоніли розпеченими темно-багряними шапками. Тут і там вогняні стовпи злітали до хмар, з якими змішувався густий, задушливий, чорний дим.

Глухий гуркіт і далекі удари не припинялися. Іноді вони гриміли, наче грозові розряди. Але хіба можлива гроза при такій низькій температурі?.. Ганс раптом побачив над одним кратером блискавку. Так, це блискавка і грім. Там, мабуть, снігова заметіль перетворюється в зливу.

– Вчені не помилилися, припускаючи, що на Венері можуть бути гори заввишки двадцять-тридцять кілометрів, – сказав Цандер. – Ракета лежить на високому гірському плато, а ці гори, що стоять біля високого підніжжя плато, вдвічі-втричі вищі за наші земні Еверести. Тепер зрозуміла помилка вчених. їх обманув спектральний аналіз, який не виявив на Венері кисню. Цей густий шар хмар, дим від численних вулканів, дуже щільним панциром прикриває таємницю венеріанської атмосфери.

– Не зовсім вдала пора року і місце для посадки, – промовив Вінклер. – Тут так багато вулканів, що ми могли впасти в якийсь кратер. Нелегко було б вибратися звідти. Зате багатометровий сніговий шар був чудовою амортизаційною подушкою.

По драбинці піднялися на ракету. Несподівано подуло теплим вітром. Ганс навіть не повірив, – може, йому стало жарко від руху. Зняв рукавиці. Ні, повітря тепле, вологе. Звідки?.. Чи не полум’я вулканів нагріло його?

На оболонці ракети вже встиг нарости товстий шар снігу, що злежався в лід. Довелося взятись за кирки. Сніговий буран змінився градом, град – зливою. І раптом знову заморозило. Костюми обледеніли, вони хрустіли при кожному русі рук, ніг. Працювати було важко. Давався взнаки кисневий голод. Доводилося часто відпочивати.

В одну з таких перерв подув сильний вітер, і хмари раптом віднесло вбік. На хвилину виглянуло зоряне небо.

– Місяць! Дивіться, маленький Місяць! – гукнув Ганс, показуючи рукавицею.

Так, це був маленький супутник Венери, який здавався не більшим за вишню.55
  За останніми науковими даними, Венера не має супутників.


[Закрыть]
Малий розмір і густа атмосфера Венери, що яскраво випромінювала світло, ховали її супутника від очей земляних астрономів.

– А де ж справжній – наш земний Місяць і сама Земля?.. – Все небо було всіяно великими мерехтливими зорями. Ганс не міг знайти. – Пане Цандер… Де ж вони?

Цандер а не було.

– Пішов по апарати, – відповів Вінклер. – Ось, здається, Земля.

Ця блакитна, тремтлива росинка – Земля?

Ганс уперше усвідомив просту істину, що Земля тільки “зоря серед зірок” і люди Землі – “небожителі”. Усвідомив умовність великого і малого. Земля – маленька зірочка, загублена в безоднях неба, піщинка, яку не відрізниш од міріадів інших зірок.

Повернувся Цандер з астрономічними інструментами. Він поспішав зробити спостереження і ледве встиг закінчити їх, як хмари знову заволокли небо.

Збили кригу з оболонки. Сумне видовище! Що сталося з блискучою полірованою поверхнею! Вона ніби вкрилася проказою, була вся в горбах І плямах – опіки і обледеніння лишили свої сліди. На щастя, великих пошкоджень не було. Закінчуючи роботу, Цандер, Вінклер і Ганс хиталися від утоми і запаморочення.

Однак відпочивати не час. Треба вигребти сніг з кают-компанії, зробити тимчасову раму, в двері поставити вентилятор, фільтр для очищення повітря від сірчаних парів, компресор. Роботи багато. Оголошено аврал.

На цей раз пасажири не протестували проти трудового обов’язку.

І тільки закінчивши роботу, налагодивши повітряне живлення, пішли і лягли спочивати.

За чаєм Цандер зробив доповідь. За допомогою астрономічного спостереження і обчислення він установив, що ракета спустилася на екваторіальну частину Венери.

Слухачі були вражені.

– Мороз, завірюхи, цілодобова ніч на екваторі?..

– І довго триватиме ця екваторіальна зимова ніч?

– Вибрали планету, що й казати!

– Зима в цій частині закінчується. Ще кілька днів, і почнеться весна, – заспокоїв Цандер.

– Зима на екваторі!

– Чому така різниця порівняно з кліматичними зонами Землі?

– Вся справа в нахилі осі до площини орбіти, – пояснив Цандер. – Венеріанська вісь нахилена до площини орбіти ще більше, ніж земна. Венера лежить майже зовсім “на боку”.66
  За останніми науковими даними, кут нахилу осі обертання Венери приблизно -90° ±25°. Тривалість періоду обертання 200–300 діб.


[Закрыть]

Для пасажирів настали невеселі, нудні години. Чи то від нудьги, чи від того, що втікачі знову попали в світ тяжіння, до них повернулися їхні хвороби. У барона знову почався біль у шлунку, Стормер скаржився на серце і загальну втому, леді Хінтон відчула печінку, Блоттон пив коньяк у компанії з Пінчем. Текер сумлінно виконував обов’язки лікаря, але хворі бурчали і дуже повільно видужували: давався взнаки і урізаний пайок, і низька температура в ракеті.

Тільки Ганс, Вінклер, Цандер, Мері і Жак не скучали.

Удари під час посадки завдали чимало дрібних пошкоджень точним і складним механізмам. Доводилося ремонтувати їх. Багато клопоту завдавала і радіостанція, приймач якої Цандерові ніяк не щастило оживити. Пошкодження було полагоджено, приймач нібито був цілком справний, але радіо з Землі не приймав.

Решту вільного часу Ганс присвячував навчанню. Він і на хвилину не сумнівався в тому, що повернеться на Землю, і готувався стати капітаном міжпланетного – плавання. Вінклер і Цандер допомагали йому.

– Назад поведете ракету ви, – казав Цандер, і Ганс мріяв про це вдень і літав у сні.

Два тижні наполегливої праці пішло на те, щоб відчинити зовнішні двері ракети і щити над ілюмінаторами. Але від цього в ракеті не стало веселіше. У вікна, як і досі, дивилася темна ніч з темно-червоними відблисками.

Прикладаючи пальці до скронь, Делькро ходила по кают-компанії, де знову збиралися пасажири. Леді Хінтон похмуро мовчала, сидячи в своєму троноподібному кріслі.

– Це жахливо! – наче драматична актриса, говорила Делькро. – Цей холод, ця вічна темрява. Можна збожеволіти…

– Скучно, як на курорті… – беззвучно обізвалася з свого місця біля тітки Еллен.

– На курорті? О, скільки б я зараз дала, щоб бути на курорті! – трагічно вигукнула Делькро. – Ніцца, Ментона, Біарріц, Лідо… Рай! Чарівний сон…

– Втрачений р-рай… – меланхолійно додав барон.

– Машини з’їли рай! – сказав Шнірер.

– Жахливо, жахливо…

– Дивіться. Рожева пляма! – вигукнула Амелі, показуючи на стелю.

– Відблиск вулканічного вогню…

– Ні, ні. Це сонце. Промінь сонця…

Всі кинулися до вікон. Між темних гірських верховин крізь вузький просвіт у хмарах пробився червонуватий промінь сонця. Зовсім такий, як на Землі. Пасажирів охопила істерична радість. Делькро простягла руки до вікна і кричала:

– Сонце, сонце!..

Промінь раптом згас, а Делькро так і стояла кілька хвилин, скам’янівши, з простягнутими руками.

– Воздамо хвалу творцеві! – почувся голос єпископа. – Зимі і нашим мукам настає кінець.

– Невідомо ще, які муки готує нам творець улітку, – відповів Стормер.

III. “Перші дні творення”

– Така, мабуть, була Земля в перші дні творення, – сказав єпископ, стояки біля ілюмінатора.

– Коли Господь Бог ще не відокремив сушу від води, – додала Хінтон.

Весна наближалася незвично швидко. День збільшувався, але сонця не було видно. Густий, білий, мов вата, туман закривав далину. Не видно було навіть найближчих гір. Невидимі хмари повсякчас вивергали цілі океани води. Блискавки синьою вогняною сіткою сплітали небо і землю. Навіть крізь товсті стіни ракети чулися глухі удари грому. Ракета здригалася від гірських обвалів і землетрусів. На коротку мить світлішало, і тоді було видно, як швидко танув сніг, оголювалися чорні схили гір.

Бурхлива гірська річка протікала біля самої ракети, перекидаючи і несучи уламки крижин і величезне каміння. Річка швидко підіймалася. її темно-бурі хвилі уже омивали нижні краї ілюмінаторів.

Цандер наказав закрити запобіжні щити: течія йшла під косим кутом до ракети. Каміння могло повибивати шибки у вікнах. Але не в цьому була головна небезпека.

– Якщо вода покриє ілюмінатори доверху, доступ зовнішнього повітря припиниться, – сказав він Вінклерові і Гансові.

Покинути ракету? Але про це зараз нічого було й думати!

– Треба спробувати зробити трубу і поставити її високо.

– Зробити неважко, матеріал є. Але легко сказати “поставити”, – похитавши головою, сказав Вінклер. – Тільки-но ми вийдемо назовні, нас змиє, як мух… І все-таки треба спробувати.

– Та чи витримає труба цей скажений натиск? – спитав Ганс. – Поставити трубу можна, і не виходячи назовні. Та ми й не встигнемо вийти: тільки один ілюмінатор на кормі ще не залитий водою. Поки ми поставимо трубу, заллє і його.

– Що ж ви пропонуєте? – спитав Цандер.

– Відсиджуватися.

– Але ж нас заллє.

– Хай заливає. Перетворимо наш зореліт в “Наутілус” і відсидимось під водою.

– Задихнемося!

– Не задихнулися ж ми в дорозі.

– Так, але в нас був запас кисню.

– А хто вам сказав, що в нас його немає зараз? – спитав Ганс і розсміявся. – Поганий вийшов би з мене капітан зореплавання, якби я не був передбачливий. Я вже зробив запас кисню з венеріанської атмосфери. Кисневі балони повні. Можна хоч зараз летіти назад.

Цандер похитав головою.

– Одначе, Гансе, це й для мене добра наука – бути передбачливішим. Але хто ж міг припустити, що весна тут така бурхлива і що нас заллє водою сезонних гірських річок!

– І я цього не чекав, – відверто признався Ганс. – А запаси зробив тільки тому, що на мене справив сильне враження випадок із Стормером, який намагався викрасти балон. Я вважаю, ми повинні вивести назовні тільки тонку водомірну трубку, щоб знати, коли спаде цей потік і можна буде відкрити ілюмінатор. Зараз я принесу трубку.

Ганс пішов.

Пасажири так і не знали, яка нова небезпека їх підстерігала.

Ганс, Вінклер і Цандер чергували біля трубки всю ніч.

О другій годині ранку з трубки полилася вода. Це значило, що рівень ріки піднявся принаймні на метр над стелею ракети.

– В цей час, якби не нові запаси кисню, почалася б смертельна паніка. Ракета нагадувала б безнадійно затоплений підводний човен. Але, на щастя, все обійшлося гаразд, і пасажири спокійно сплять, – сказав Вінклер.

– Що це? Наче підлога хитається? – спитав Ганс.

– Мабуть, знову землетрус, – мовив Цандер. – Ґрунт Венери ще дихає.

– Ні, це не землетрус. Ми відчуваємо не тільки поштовхи, але й плавне погойдування. Чи не спливла ракета?

Повільні похитування перетворилися на справжню хитавицю, що супроводилася поштовхами. Ракета оберталася. Підлога то зникала з-під ніг, то трохи підіймалася.

– Стихія сказилася, – нервово сказав Ганс. – Які титанічні сили несуть ракету?

– І куди? Може, в безодню…

– Ще добре, якщо в морську. Неприємно звалитися на каміння з стратосферних висот…

Пасажири прокинулися. Напіводягнені вибігали вони в коридор.

– В чому справа?

– Летимо.

– Куди летимо? На Землю?

Надзвичайної сили удар звалив усіх з ніг. Почулися стогін, зойки.

– Негайно лягайте в амортизаційні ящики! – наказав Цандер.

Цього разу всі без заперечень послухалися.

Минали напружені хвилини. Але поштовхи не повторювалися. Припинилася і хитавиця. Можливо, ракета застряла в ущелині або її викинуло на берег…

Ганс перший вибрався з ящика і кинувся до водомірної трубки. Вода не текла. Ракета стояла зовсім непорушно. Ганс наважився відсунути віконницю в кают-компанії.

Сліпучо-яскравий промінь сонця загорівся на стіні, на обличчі і руках Ганса.

– Хай тобі біс! Це сонце засліплює, мов прожектор! – радісно вигукнув Ганс, примружуючи очі. – А небо! Блакитніше, ніж земне, але трохи тьмяне, мабуть, від вулканічного пилу. Чи не він забарвлює сонячне світло і весь ландшафт у червонувато-жовтий колір?..

Ганс раптом голосно заспівав, радісно сповіщаючи:

– Вставайте, воскресайте з домовин! Сонце Венери вітає вас… земні покидьки! – додав він тихше.

Температура в ракеті швидко підвищувалася.

Це був день великих радощів. У Стормера знайшлася ласкава усмішка навіть для Ганса.

Всі з’юрмилися біля вікна. Ракета стояла на кам’янистій рівнині, що лежала в міжгір’ї. Численні ручаї перетинали її в усіх напрямах. Лише кілька годин тому ця рівнина була річищем грізного і могутнього потоку, який ніс важку ракету, мов тріску. Рівнина замикалася пасмом гір з сніговими конусовидними верховинами. Ні рослин, ні птахів, ні звірів. Камінь і вода.

Ганс попросив пасажирів вийти з кают-компанії і відчинив вікно, тримаючи напоготові протигаз. Потягло теплим вологим повітрям.

– Дихати можна, – сказав він Цандерові і Вінклеру. – І сіркою менше тхне. Повітря дуже густе. А кисню, може, навіть забагато!77
  В атмосфері Венери досі не виявлено кисню.


[Закрыть]
Сміятися хочеться, наче від вина. Мабуть, весняним потоком нас знесло вниз, далі від вулканів.

Ганс виліз на раму відкритого ілюмінатора і спустив ноги.

– Під вікном лежить великий камінь, – сказав він. – Майже правильної еліпсоїдної форми. Наче велика шлюпка, перекинута догори дном. Поверхня його вкрита ніби лускою шестигранної форми, схожою на стільники в кілька шарів.

Вінклер виліз на стілець, щоб глянути.

– Вихід якогось венеріанського базальту, – зауважив Ганс і стрибнув на камінь.

Камінь раптом трохи піднявся ї поволі поповз угору. Ганс злякався.

– Плазуючий камінь! Венеріанська черепаха. А я думав, що це камінь.

З-під опуклого панцира раптом показалася плеската, вкрита дрібною сірою лускою голова завбільшки як голова бика і шия завтовшки як слоняча нога. “Черепаха” відповзла набік.

– Не до жартів! – вигукнув Ганс і скочив на кам’янистий ґрунт.

Оглянувшись назад, він перелякано скрикнув.

– Що там, нова потвора? – спитав Вінклер.

Ганс похитав головою і відповів:

– Ми на волосинці від загибелі. Наша ракета на краю урвища. Вся носова частина висить над безоднею. Від нас та й від ракети мало що зосталося б, коли б вона впала з висоти десятка кілометрів. Зате яке ідеальне місце для старту! Попереду немає гірських вершин. Шлях вільний, семафор відкритий. Лети хоч зараз. Та ви зійдіть сюди, не бійтеся, “черепаха” вже поповзла геть.

– Одна зникла, з’явилися інші. Глянь, скільки “каменів” ожило! – вигукнув Вінклер.

Рівниною поволі сунули незграбні істоти, які, можливо, щойно прокинулися від зимової сплячки.

– Цікаво, чим вони живляться. У них має бути слонячий апетит. А навколо тільки голе каміння. Людського м’яса вони, в усякому разі, не куштували. Думаю, ці створіння для нас не страшні.

І Ганс побіг до “черепахи”, яка щось шукала між камінням, повертаючи товстою довгою шиєю.

– От вона й знайшла чим поснідати.

Перед “черепахою” лежало щось горбате, дірчасте, мов губка іржавого кольору, завбільшки як ковдра і завтовшки з півметра, з нерівними, рваними краями. “Черепахи” почали шматувати краї цієї “ковдри” і жадібно їсти. Ганс скочив на “ковдру”, його підкинуло вгору, мов на тугих пружинах матраца. “Черепаха” злякалася і, задкуючи, відповзла.

– Мабуть, мох або лишайник! – кричав Ганс. – Пружистий, наче матрац.

Блоттон, Амелі, Делькро і Пінч через кілька хвилин приєдналися до Ганса. Мохи скрізь залягли між камінням. Одні були зовсім маленькі, завбільшки як подушка, інші – як величезний килим, деякі вкривали ґрунт цілими острівками. Так, харчів для “черепах” було досить.

Забувши нещодавнє хвилювання, пасажири ракети раділи сонцю, повітрю, теплу, простору, волі.

А невтомний Ганс уже зацікавився іншим. Він побачив у вузькій ущелині злежаний сніг і в ньому багато ходів.

– Що ви тут так уважно розглядаєте? – спитав Текер.

Сонце і його витягло на повітря.

– Тут повинні жити якісь “льодові кроти”, – відповів Ганс. – Бачите, в кризі ходи, лази, тунелі. Вони не природного походження. Подивимося, чи не з’явиться якийсь траншейних справ майстер.

Чекати довелося недовго. Зовсім чорне створіння, схоже на праску, раптом з’явилося з-під льоду, пробігло по граніту і з усього розгону врізалося своєю гострою мордочкою в льодову стінку, ввійшло в неї, наче це був не лід, а туман. З нового “тунелю” витекла вода, утворивши велику калюжу.

– Треба спіймати цього звірка, – сказав Ганс.

Ще одна тварина з’явилася з льоду, мокра, блискуча, вкрита парою. Ганс схопив її, але одразу ж скрикнув і кинув. Тварина швидко зникла.

– Вкусила? – запитав Текер.

Ганс мовчки показав долоні. На них і на пальцях були великі пухирі.

– Гм… схоже на опік, – сказав Текер.

– Опік і є, – відповів Ганс. – Воно гаряче, мов розпечена праска.

– Цікаво. Дуже цікаво! – жваво повторював Текер.

– Зовсім не цікаво, – заперечив Ганс, дивлячись на почервонілі, опухлі долоні. – Тепер доведеться днів два морочитися з руками.

– Ходімо, я дам вам мазь від опіку і забинтую… Але все-таки це дуже цікаво… Я не про руки, – говорив Текер. – Я думаю… а чому б і ні? Адже зуміла частина тварин на Землі перетворитися з холоднокровних в теплокровних, зберігаючи постійну температуру близько тридцяти семи градусів за Цельсієм. Багато птахів мають температуру навіть сорок градусів. На Венері температурні коливання набагато більші, ніж на Землі. І тут деякі тварини в процесі еволюції, очевидно, виробили в собі здатність підвищувати температуру, можливо градусів до сімдесяти…

– В цій “прасці”, мабуть, було сто!

Текер посміхнувся.

– Якщо тільки білок тут має велику теплостійкість. Але досить і шістдесяти-сімдесяти градусів, щоб перетворити цих “кротів” у живі гарячі праски. Це, мабуть, тварини-зимівники, які знаходять під снігом їжу – мох, лишайники. При такій високій температурі тіла їм не страшні навіть неймовірні венеріанські морози. До того ж лід, мабуть, теж захищає їх від зовнішнього холоду.

– А чим вони під льодом дихають?

– А чим дихає кріт? “Льодові кроти” можуть робити вентиляцію, як і наші землерийки. – Текер зупинився і глянув на небо. – Однак пора вертати. Дивіться, які чорні хмари сунуть з-за гір… І як швидко! Ось одна затулила сонце… Дивно! Ви чуєте шум, мовби наближається злива, хоч дощу не видно? Чудний шум! Може, це градова хмара?..

Хмара наступала; глухий шум, гуркіт, свист гучнішали. Шум перетворився в тріск, наче лунали удари кастаньєт, почулися уривчасті зойки і дивні звуки, схожі на квакання велетенських жаб.

– Це птахи! Перелітні птахи! – вигукнув Ганс, вдивляючись у щільну масу, що насувалася.

– Або дракони, кажани… птеродактилі…

– Так, я бачу перетинчасті крила… А хвіст вкритий пір’ям…

– Дивіться, вони несуть у кігтях своїх дітей!

– А може, здобич… Містере Пінч! Блоттоне! Шнірере!.. Сюди!..

Курликання, квоктання, бурчання, вереск, тріскотіння заглушили голоси людей. Птахи спускалися все нижче. Ганс відчував на обличчі вітер від помахів велетенських крил.

Блоттон, Пінч, Амелі і Делькро поспішали до ракети.

В цей час, підбираючи поли своєї ряси, з вікна спускався єпископ. За його урочистим спуском стежили крізь ілюмінатори леді Хінтон, Стормер, Еллен. Єпископ надумав, подібно до Ноя, подякувати Богові і “освятити нову землю”. Десь за горами йшов дощ. Подвійна веселка небаченої на Землі яскравості перекинулася від краю до краю далеких вершин. Єпископ вважає це особливим знаменням, яке Бог поклав між небом і землею…

А птахи все летіли й летіли.

Блоттон, Пінч, Амелі і Делькро вже підходили до “Ковчега”.

Гансові здалося, що чорний тюк упав з неба на цю групу людей. Тюк несподівано розгорнув багатометрові крила. Довгі кігті схопили Блоттона. Лорд змахнув руками, задриґав у повітрі ногами і злетів разом з птахом, що набирав висоту. Все це сталося в одну мить. Через свист і шум, що зчинила пташина хмара, майже ніхто не чув ні голосіння єпископа, ні крику Еллен, що бачила, як Блоттона викрали. Еллен змахнула руками услід нареченому і знепритомніла. Уеллер стояв з розкритим ротом, перервавши своє богослужіння. Веселка померкла. Небо потемніло від дощових хмар. По ущелинах прокотився оглушливий удар грому. Блискавки розітнули небо. Пішов великий град. Чорна пташина стрічка піднялася за хмари і зникла. Над долиною летів тільки один птах, обважнілий від здобичі. В кігтях у нього борсалася людина.

Ганс вихопив револьвер, але стріляти не наважувався, боячись влучити в Блоттона.

Урочистий молебень було безнадійно зіпсовано. Затуливши голову руками від граду, забувши про благоліпність єпископських манер, плутаючись у довгих полах і спотикаючись, Уеллер побіг до ілюмінатора.

Всі повернулися в кают-компанію, пригнічені трагічною подією.

Прекрасній богині Венері була принесена перша людська жертва. І яка жертва! Коли б це був безвірний Ганс!

“Добре, якщо ця жертва спокутна…” – думав єпископ.

– Упокой, господи, душу новопомерлого раба твого! – промовив він уголос.

Еллен заплакала. Хінтон висякалася в мереживну хустинку.

– Молебень не вдався, панахиду затягли, – розсердився Ганс. – Не справляйте похорону по живих людях! Лорд Блоттон молодий, здоровий, спортсмен, мисливець. З ним не так легко впоратися цій літаючій венеріанській жабі. З таким вантажем вона не могла залетіти далеко. Я пропоную організувати рятувальну експедицію. Хто зі мною?

Висловили бажання взяти участь Цандер, Амелі, Пінч і Текер.

– Надто багато для одного птаха! Думаю, мені вистачить і одного лікаря. До речі, його допомога може бути потрібна Блоттонові, – сказав Ганс.

Вінклер зрозумів його: Ганс побоювався лишати в ракеті з “своїх” тільки Мері і Жака.

– А як же ваші руки? – спитав Текер. – Треба зробити хоч перев’язку.

– Встигнемо! Беріть свою похідну аптечку, лікарю, і ходімо. Не забудьте взяти револьвери і сухарів на сніданок.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю