Текст книги "Третя карта"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 18 страниц)

– Я не зовсім розумію вас, – сказав тоді Бандера, – ми такі розмови називали вербуванням…

– Що ж до вербування, – одповів той, що званням, судячи із срібла на погонах, був менший, – то це несерйозна розмова, пане Бандеро. – І він розгорнув грубу шкіряну теку. – Тут зібрано всі донесення ОУН із краю.

Бандера засміявся, не розтуляючи рота:

– Отже, увесь цей час мене тут застановляли?

Офіцери теж посміялися, а тоді старший сказав:

– Тільки безумець або безвідповідальний військовий діяч дає гроші, зброю, паспорт, квартири, явки, вікна на кордоні, якщо у заставі немає чогось істотного. Увесь цей час ми робили те, що планувалося нами.

– Про розмір субсидії, контакти й усі інші організаційні питання домовимося зараз? – запитав Бандера.

– Безперечно, – згодився старший. – Тільки спершу для того, щоб ми мали змогу далі контактуватись, вам треба обрати псевдонім. Телефони в Берліні працюють препогано, можливі прикрі накладки.

– Консул. Такий псевдонім вас влаштує?

Бандера помітив, як офіцери швидко перезирнулися.

– Це занепад аристократизму, – завважив, посміхаючись, старший. – Може, Імператор?

Військовий у сріблі шанобливо втрутився – мало не навпіл зламався над вухом старшого:

– Імператор уже є.

Усі зареготали. Бандера – теж.

– Гаразд, нехай буде Консул-2, – промовив старший, – я почуваю вроджену неприязнь до першого Консула. – (Та й справді, не скаже ж він, що Андрій Мельник при вербуванні узяв собі такий самий псевдонім. Доведеться проінструктувати Мельника, що віднині його іменуватимуть Консулом-1).

… Бандера ще раз зайшов до ванної кімнати, оглянув себе у дзеркалі, повернувся до великого кабінету і сів за величезний, мореного дуба стіл. Він переклав кілька папірців, поправив мармурове чорнильне приладдя, і раптом чумне відчуття щастя народилося в ньому, і він, не бажаючи стримувати себе, вискочив із-за столу й заметався по кабінету, виконуючи якісь вигадливі, хлоп'ячі на, як у далекі студентські роки, коли через низький свій зріст соромився дівчат, замикався у кімнаті і танцював сам – захоплено й солодко…

… Штірліца й Омельченка «вождь» ОУН-Б зустрів коло дверей конспіративної квартири абверу на Звеженецькій вулиці, тричі обнявся з посланцем гетьмана – дарма що старий служив москалям і українець тільки за назвою, а все одно треба пам'ятати перших борців проти більшовизму, вони – історія, цебто вічність, вони випромінюють особливе світло, проте зрозуміле не всім, а лише людям із вродженим почуттям авторитарності. Бандера, як людина, котра хворобливо прагнула до влади, був аж до краю наділений цим почуттям і через те не стримав сліз, що виступили в куточках пронизливих очей-намистинок.

З Штірліцем він привітався стримано, бо кожен відчував особливість того лиховісного часу, що настає. Він заздалегідь готувався до того, щоб очолити націю – кутики рота опущені донизу, брови насуплені, жовна перекочуються від ушей до гострого підборіддя: Сулла, істинний Сулла! Тим-то він і має бути стриманий із представником тієї влади, яка зайде на землю, що належить йому.

– Голодні? – уривчасто запитав Бандера. – Я скажу, щоб накрили стіл.

– Дякую, – відповів Омельченко, – ми щойно поснідали.

– Справді, ми щойно випили кави, – підтримав його Штірліц.

Бандера пограв обличчям – одразу й не збагнеш, чи то жаль, а чи гірка іронія.

– Але ж кава з джемом – не сніданок. Це необхідність. Я звелю засмажити яєчні з салом, у нас на батьківщині так їдять, еге ж, пане Омельченку?!

Німецькою Бандера розмовляв з акцентом, старанно обдумуючи фразу – очевидно, заздалегідь складав її в голові. «Так говорять люди, – подумав Штірліц, – хворобливо самолюбні, ті, що бодай найменшою мірою бояться видатись кумедними».

– Ні, ні, – квапливо відмовився Омельченко, хоч, видно, смажені скуштувати йому кортіло, – спершу справи, Степане, спершу справи. Часу обмаль.

– Справи то й справи, – згодився Бандера. – Прошу сідати.

– Передусім нас цікавить, як ви уявляєте роботу Української ради в перші дні після початку кампанії? – спитав Омельченко. – Нам відомо, що голова ради, адвокат Горбовий, наш давній друг і надійний союзник рейху, та чи не здається вам, що звідти просочується інформація?

– Цього не може бути, – зневажливо примружившись, відповів Бандера. – У раді зібрано перевірених борців.

– Я не одержував інформації про створення ради, пане Бандеро, – суворо заперечив Штірліц. – Однак я дізнався про це тут, у Кракові, од чужих нам людей.

«Не ти, а Омельченко, – зразу ж збагнув Бандера. – Він зустрічався з Романом Шухевичем і Лебедем, а ті через душевність свою бовкнули!»

– Мої люди нічого не приховують од представників СД та німецького командування, – промовив Бандера.

– Будемо сподіватися, що це так, – сказав Штірліц, зручніше вмощуючись у кріслі. – Очевидно, ви створили раду, щоб заздалегідь провести вододіл між вами та українським комітетом на чолі з паном Кубієвичем?

– При чому тут Кубієвич? – Бандера знизав плечима. – Він маріонетка в руках у Мельника.

– Це не моя прерогатива, – зразу ж одрізав Штірліц. – Я хочу запитати вас, пане Бандеро: як ви собі мислите співробітництво з гетьманом? Він поза вашими чварами з Мельником, проте і його люди не увійшли до ради.

– Ти що ж, – крізь зуби сказав Бандера Омельченкові, – не міг із цим питанням сам прийти? Обов'язково треба було білизну вивертати?

– Ти дивно говориш, Стефане, – Омельченко назвав Бандеру на польський кшталт. – Я – це я, але гетьман до тебе з цим проханням не звертатиметься.

– Це питання обговорювалося в міністерстві доктора Розенберга. Ми консультувалися, – збрехав Бандера, і Штірліц зауважив, що «вождь» знає про створення нового міністерства східних територій, яке було вищим секретом рейху. – Я вважав, що гетьманові у Берліні легше домовитися з Розенбергом, аніж мені тут із його представниками.

– Ви маєте на увазі оберштурмбанфюрера Фохт»? – запитав Штірліц.

– Саме його.

– Важко з ним працювати?

– Він розумна, прониклива людина, але йому здається, і що він знає українську проблему краще, ніж я та мої люди.

– А в чому суть проблеми? – запитав Штірліц. – Сформулюйте.

– По-моєму, це ясно. Створення дружньої Німеччині, сильної України, спроможної провадити збройну боротьбу проти Совєтів.

– Це висновок. Але не проблема, – сказав Штірліц. – Та й потім – ви певні, що Німеччині на даному етапі вигідно мати у своєму тилу Україну, а не територію? Ту, де розміщені військові з'єднання, де випікають для війська хліб і влаштовують лазарети для поранених?

– Пробачте, але я вже досить широко обговорював цю проблему, – настирливо повторив Бандера. – З панами із відомства доктора Розенберга.

«Чого ж ти про армію мовчиш, сучий сину? – подумав Штірліц. – Чого ж ти все на Розенберга звалюєш?»

– Доктор Розенберг, – вступив Омельченко, – справді падає цьому питанню великого значення. Гетьман зустрічався з його референтами двічі.

Бандера насупився, жовна стали гострі – от-от розірвуть тонку шкіру на щоках.

– Я не зовсім розумію предмет розмови, панове, – мовив він. – Як на мене, то все достатньою мірою узгоджено й вивірено… Ви, – він важко глянув на Штірліца, – цікавитесь подробицями у зв'язку з якимись обставинами, що заново відкрились? Тоді я хотів би почути, якими саме.

– Я представляю розвідку, пане Бандеро. Політичну розвідку рейху. Деталями займаються служба безпеки й гестапо. Мене цікавить, яким ви мислите собі німецький тил на Україні? Німецьким, окупаційним тилом чи тилом українським, із своїм управлінням?

– Я мислю собі німецький тил монолітом, який створимо ми, – знову збрехав Бандера, і Штірліц зрозумів, чому він збрехав йому.

Ця людина не могла думати ні про що інше, окрім своєї ролі в процесі, у будь-якому процесі, тож йому було цілком байдуже все інше, – німецьке, українське чи яке завгодно інше.

Зрозумівши, що Бандера збрехав йому, Штірліц заговорив про подробиці, дав Омельченкові вести розмову. Домовляючись про кандидатів од гетьмана, «політик» кокетливо відмовлявся од місця, запропонованого йому в раді, а Штірліц, слухаючи їхнє швидке торохтіння, думав про розкладку сил, що поступово йому відкривалася, і про те, як ці сили зіткнути – можливо, це хоч трішки допоможе його Батьківщині.

Потім, не бажаючи заважати Омельченкові виконати головну частину його завдання, Штірліц попросив дозволу ознайомитися з новими розвідданими з України та й вийшов до іншої кімнати…

«Центр.

Із розмов з німецькими керівниками націоналістів, прикріплених до них гестапо та абвером (Оберлендер, Херцнер, Рейзер), одержав повторні підтвердження про остаточну дату початку війни – 22 червня.

Юстас».

КУРТ ШТРАММ (III)

Курт нестерпно довго, уже в сотий раз крутив головою в непроглядній темряві. («Я звик до такої пітьми, тож світло зараз видавалося б мені насиллям, подібно до отієї постійної темряви, що була спочатку. А ще, кажуть, людина довго звикає до нових умов. Та воно як їх пропонувати: Німеччина, приміром, за рік звикла. Поганий приклад заразливу силу має, тепер багато кому в світі закортить навчитися отак само народ муштрувати, як фюрер»). Він крутив головою та й думав, який смішний вигляд він має зараз, коли б хтось міг стежити за ним, але в цих «мішках» навіть вічка у дверях немає, бо арештант ані сісти, ані лягти, ані встати не може – він весь час напівстоїть.

Курт, мов одержимий, крутив головою: йому треба було цим рухом одночасно з поштовхом у спину взятими у наручники кистями підняти сорочку так, щоб ухопити її зубами й задрати. Тоді він притулиться голою спиною до мокрої холодної стіни, од якої досі, підкоряючись інстинкту, він намагався одсовуватись, щоб утворилася маленька повітряна прокладка. Тепер, якщо він задере сорочку, то втисне своє тіло у мокрий кам'яний холод і чекатиме, аж поки заклякне всередині. Він пам'ятав це відчуття з того часу, коли катався в Альпах і на крутому повороті його ліву лижу занесло на камінь, що виріс зненацька з-під снігу, бо сонце того дня було особливо жарке і розтопило снігову кору. Курт перекинувся через голову, гепнувся на спину й почув у собі дзвін, мовби розбилася скляна, богемська, важка карафа, а тоді запала тиша, особливо лунка після того, як розбивають улюблену бабусину карафу, залазячи без дозволу до буфета ввечері, коли батьки пішли до театру.

Він лежав тоді й відчував, як холод поволі входить у нього. Він не міг ані звестися, ані поворухнутися через поламану ногу. Траса була нова, та й вечоріло вже, тож ніхто з лижників не катався тут, бо час було вже приймати душ i відпочивати перед тим, як іти до бару пити аж до ранку «перно» – біле, немов ота вода, у якій розведено зубний порошок, танцювати вальс-бостон або танго, відчуваючи поруч свою подругу, котра вдень здається іншою тому, що її обличчя приховують величезні жовті окуляри, на тіло натягнута товста куртка, а руки в хутряних рукавичках. До того ж на трасі вона і не подруга тобі, а такий самий, як і ти, спортсмен, і ти дивишся, як вона мчить із гори, заздриш їй, а чи, навпаки, сердишся на неї за тс, що вона неправильно йде, знаючи, що зараз, через якусь мить, вона впаде. Але там і не досадно було дивитися, як падає жінка, вона добровільно взялася за нелегку справу, тож і мусить терпіти все те, що життя уготувало чоловікам.

Курт лежав на трасі і не міг поворухнутися через поламану ногу, але це попервах не лякало його. Він сподівався, що його побачать на інших схилах, ще не розуміючи, що людина в горах схожа на камінчик, тут вона ще менша, аніж на рівнині, в лісі чи у місті. Курт лежав, відчуваючи тільки біль у нозі, що сковував рухи, а потім йому запекло у спині, й він зрозумів, що куртка його задралася, вовняна білизна теж і що це сніг обпікав спину.

Курт почув хрипіння всередині й дуже злякався цього. («Господи, скоріше б задерти сорочку, відчути холод, довгий холод та хрипіння всередині, і щоб піднялась температура, і кашель стрясав мене, і в куточках рота було жовте мокротиння; і щоб сивий штандартенфюрер відправив мене до лазарету, а там є довжелезний коридор, що кінчається кам'яною стіною, – обов'язково мусить бути. Але ж коридор був, коли вони вели мене того першого дня, чому ж я тоді не… Ти тоді не мав ілюзій, Курте. Адже ти тоді ще сподівався на чудо, хіба не так? У тебе й гадки не було, що в'язниця, їхня в'язниця, отак швидко виліковує од ілюзій? Гаразд, виправдаємо тебе. Нема нічого легшого, як виправдати самого себе… хоча ні… Якщо судити по правді, то себе виправдати найважче»).

Тоді, у горах, його помітила Інгрід Боден-Граузе. Вона якраз каталася на тому крутому й капосному схилі, каталася сама, коли більшість лижників уже спустилися в долину.

Як же вона дбайливо тягла його до будиночка рятувальників, аж до пояса провалюючись у сніг! Вона підклала під нього свої лижі, а сама наділа на груди два ремені, наче кінь або тутешні вчені сенбернари. Інгрід опускалася перед ним на коліна, гладила йому обличчя, цілувала йому щоки, мокрі од сліз, шепотіла ніжні, швидкі слова, і через це він ще гостріше відчував біль, але він ставав дужчий, коли була її ніжність – чоловік реагує на ніжність інакше, ніж жінка, – він стає дужчий. Інгрід тоді змокріла, і на морозі від неї струмувала попеляста пара, тож Курт міг тоді подумати, що це принижує її вроду і жіночність.

… Через три місяці після того, як його вилікували у клініці професора Хаазе, Курт освідчився Інгрід. Вона була та, про яку він завжди мріяв, – жінка-друг, але Інгрід сказала, що в них нічого не вийде, бо він надто лагідний і молодий, «а я, – засміялася тоді вона, – потребую сили, я схиляюся перед чоловіком, обпаленим порохом, який уже знав і кохання, і розлуку, і щастя, і горе. Отака вже я дурна. Я знаю, що якийсь час нам буде дуже гарно, а потім це закінчиться, бо я бачила, як ти плакав од болю: жінка цього не прощає. Не гнівайся, любий…»

… Курт нарешті задер сорочку, вхопив зубами комір, відчув його солоний смак, піт на спині, і на лобі, і на шиї, і зрадів: холодна стіна, до якої він притулиться гарячим тілом, скоріше зробить свою справу.

«Тепер треба чекати і не дозволити собі одхилитися, коли відчую крижаний холод усередині й те, як там заворушиться щось важке, що перетворюється на кашель. Аби тільки він не викликав мене зараз на допит, господи, аби тільки він не здумав викликати мене на допит!»

«ЗРАДА МАЄ БУТИ ІНТЕЛІГЕНТНА»

Квартира гестапо, де жив Мельник, мала вигляд зовсім інший, аніж апартаменти Бандери. Тут, у чотирьох кімнатах, три з яких були суміжні, утворюючи простору анфіладу («Будинок, мабуть, купецький, – завважив Штірліц, – крамарі люблять розмах і простір»), раз за разом деренчали телефони, відповідали на дзвінки співробітники СС, відповідали німецькою мовою, а біля великого польового телефону, зв'язаного, очевидно, з армійськими штабами, чергував молоденький фельдфебель з косими висками; напахчений, з тоненьким, немов нитка, проділом у білявому волоссі.

Перший, хто привітав Штірліца, одділившись від групи офіцерів СС, був оберштурмбанфюрер Діц. Разом з ним і Фохтом Штірліц працював два місяці тому в Загребі, коли Берлін і Рим – кожен по-своєму – привели до влади «поглавника усташів» Анте Павеліча. Діц і Фохт тоді «підставились» – кожен по-своєму. Вони знали, що підставились Штірліпу: через них загинув підполковник югославського генштабу Косорич, на якого ставили в абвері, – він був агентом Канаріса. І Діц, і Фохт чекали кари, вони спершу були певні, що Штірліц проінформував, однак після того, як нічого в їхньому житті не змінилося, кожен із них притаївся, чекаючи – вони були певні, що Штірліц натомість вимагатиме чогось. Однак він не вимагав. Саме це й лякало.

– Здрастуйте, мій дорогий Штірліц, – промовив Діц з удаваною гостинністю і щирістю. – З волі фюрера ми знову зустрілися у слов'янському місті.

– Краків нічим не гірший од Загреба, – відповів Штірліц. – Радий бачити вас, друже.

– Ми чекали на вас уранці.

– Були інші справи.

– З вами Омельченко?

– Так. Ви знайомі?

– Зустрічалися. – Обличчя Діца набуло звичайного добродушного виразу, за яким угадувалося гордовите усвідомлення власної значимості. – З ким це він? А-а, з льотчиками – з підлеглими друга його шефа…

– І все ви знаєте, Діц, – зіхтнув Штірліц. – Нудно вам жити з отаким знанням всього, всіх і вся.

– Ходімо, я познайомлю вас з керівником, – запропонував Діц, – ми одвели йому найтихішу кімнату.

… Мельник сидів у кріслі, коло вікна, ноги його були вкриті товстим шотландським пледом; він неквапно читав книжку, акуратно підкреслюючи гостро підструганим олівцем рядки й абзаци.

– Ішіас, пробачте, – пояснив він Штірліцу, слабо потиснувши йому руку м'якими, гарячими пальцями. – Досить п'ять хвилин постояти на протязі – і зразу ж вибуваю з гри. Прикро, але що вдієш.

– Зате апарат працює чітко, – завважив Штірліц. – Вийти з гри – це означає подати у відставку. Просто, мабуть, гидке почуття: коли всі готуються до головного, сидіти за літературою…

– Це не література, – відповів Мельник. Розмовляв він, на відміну од Бандери, співучо, повільно, нав'язуючи співрозмовникові свою, дещо ліниву манеру розмови. – Це «Апологетика». Я заново вивчаю православне тлумачення різниці між церквами. Вони дуже наївно обстоюють свою єдиність та істинність. Це буде складне питання на Україні: навернення до католицизму тридцяти мільйонів нещасних…

– Можливо, краще зробити православних пастирів друзями католицтва? – спитав Штірліц. – А не силоміць навертати мільйони силою до чужої віри?

– Ні. Це неможливо, – лагідно, але твердо заперечив Мельник. – Православ'я зв'язане з Москвою традиціями язичества. Блок із православ'ям завжди ненадійний. Та й потім воно занадто консервативне.

– Ну, це не найстрашніше, – сказав Штірліц. – Нас повинен насторожувати радикалізм церкви, а вже з консерваторами ми якось домовимося. Чи не здається вам, що церква і на Україні і в Росії – я маю на увазі православ'я – займе нейтралістську позицію в кращому разі?

Мельник поблажливо посміхнувся:

– Пане Штірліц, коли я говорю про надійність блоку з православ'ям, то маю на увазі внутрішні розходження: візантійський вплив стоїть на перешкоді до визнання право-слав ям святості папи. Православні з нетерпінням чекають другого пришестя, вони не такі прагматики, як ми, люди Заходу. Але що стосується зовнішнього, цебто ставлення до визволення од більшовизму, тут не може бути двох думок – вони всі підуть за фюрером, всі як один.

– Я згоден із Мельником, – сказав Діц.

– Ну-ну, – гмукнув Штірліц. – Як це кажуть у слов'ян: вашими устами пити мед?

– Вашими б устами та мед пити, – виправив Мельник по-російськи. – У цьому вислові важлива умовність, мріяння, здогадливість. Вони ж мрійники, москалі, в цьому їхня трагедія. А наша трагедія в тому, що ми, прагматики за своєю природою, змушені були підкорятися їхнім рожевим, безумним мріям.

– По-моєму, – не згодився Штірліц, – головним мрійником у російській літературі був українець Гоголь.

– Гоголя не можна вважати за українця. Він писав російською і розмовляв російською. Хоч як це не прикро казати, але він не схожий на тих теперішніх українців, які продалися Москві.

У двері постукали, зазирнув один з офіцерів СС, запросив Діца до телефону.

– Як ви ставитесь до Бандери? – несподівано запитав Штірліц і зрозумів, що він добре запитав, бо Мельник на таке одверте запитання не чекав.

– Він бандит, він грабував банки, неук – тільки про себе думає, – відповів Мельник.

– Ваша відповідь передбачає доповнення: «Про націю, про всіх думаю один я, Андрій Мельник». Так чи ні?

– Ні. Про націю думає багато людей. Про мою націю найбільше уболіває паш духовний пастир Шептицький, якому це робити важче, ніж мені, бо він живе у більшовицькому Львові, а не в Кракові.

– Чи правда, що Шептицький – росіянин по крові? Мельник аж руками замахав, задихаючись од сміху.

– Боже мій, отець Шептицький – росіянин?! Звідки?! Чистісінький українець!

Штірліц коротав дні у бібліотеках – полковник Ісаєв повинен був володіти знаннями, які могли приносити реальну й швидку користь.

Перед від'їздом до генерал-губернаторства він устиг переглянути давні, пошарпані фоліанти і серед різноманітних матеріалів виявив один, як йому здалося, дуже цікавий.

Ярослав Мудрий, возвеличивши київський великокнязівський престол, дав відсіч спробам польських феодалів захопити староруські міста. Праправнук Мономаха, Роман, князь Володимиро-Волинський, створив нове Галицько-Волинське князівство Він не відкинув попередніх князів і пам'яті про них – Ростиславовичів. Він любив повторювати слова, сказані про останнього Ростиславовича Галицького – Осмомисла Ярослава: «Пишно сидів на своєму золотокованому столі, підпер гори Угорські своїми залізними полки, заступивши королеві угорському путь; зачинив Дунаю ворота, судна споряджуючи до Дунаю. Погрози твої землями течуть, одчиняючи Києву ворота…»

До нього, до Романа, праправнука Мономаха, прийшли посланці од пала Інокентія III після того, як дізналися про приєднання Києва до Галицького князівства. Папа запропонував королівську корону «самодержцю всієї Руської землі» та свій папський меч – в ім'я придбання нових земель – лише з однією умовою: переходом у католицтво.

– Чи ж такий меч Петрів у папи, – відповів Роман, оголивши свою князівську, ковану і важку зброю, – иже имать такой, то может города давати, а аз доколе имам и при бедре, не хочу куповати ино кровью, якоже отци и деды размножили землю Русскую.

Важко уявити собі дальший розвиток Серединної Європи, якби Володимир, Рязань та Київ не виявились тими форпостами, що перші зустріли навалу татаро-монгольських військ. Київ, сплюндрований навалами, став втрачати свої зв'язки з іншими руськими землями. А Володимир і Суздаль далеко, тож і санний шлях небезпечний та далекий, і головне їхнє призначення тоді було – протистояти ударові зі сходу, захистити Європу від нападу диких орд. Так, через вторгнення чужоземної сили, через збіг історичних випадковостей, що не вкладаються ні в які логічні побудови, Галицька Русь лишилася православним островом у морі католицтва.

Татаро-монгольська навала підірвала могутність і єдність руських земель. Частина староруських князівств одійшла до Литви. На північному сході стала спинатися на ноги Москва, що почала збирати руські землі. А Галицьку Русь захопили польські королі.

Руські землі були розмежовані бар'єрами політичних кордонів. Але й потому довгий час і далі зберігалася єдина староруська народність, що пережила Київську Русь. І в Південно-Західній Русі, зокрема у галицьких землях, де почався процес формування української народності, зберігалася свідомість єдності спільного походження.

Минули чотири довгі століття після загарбання Польщею галицьких земель, перш аніж руські князі Острозькі та Вишневецькі покатоличились, бо православ'я, якому служили їхні предки, позбавляло їх за нових умов того становища, що, на їхню думку, вони повинні були мати. Серед них були й галицькі шляхтичі Шептицькі, які згодом вислужили собі за вірність дому Габсбургів титул австрійських графів.

Це знав Штірліц. Тож і Мельникові не завадило б про це знати, бо граф Андрій Шептицький, митрополит львівський, нащадок галицьких шляхтичів по батькові і поляк по матері (це старанно приховувалося, питання крові – особливе питання, тут зробити хибний крок не можна – тоді не виправиш!) відіграв особливу роль у житті «вождя» ОУН-М.

Коли ще молодому Мельникові, офіцерові колишньої австро-угорської армії, що осів після розгрому Габсбургів у Львові, де панував шалений дух «польської могутності», де легіонери колишнього соціаліста Пілсудського справляли бучні бенкети національної перемоги, треба було думати про шматок хліба, він вступив у зв'язок із своїми, цебто такими самими, як і він, колишніми офіцерами Віденської монархії. Мельник знав свою силу. Він умів організовувати справу, всебічно вивчаючи її, без поспіху залучав вірних людей, розставляючи їх до «ключів», але все те було раніше, за Гмбсбургів, а потім за гетьмана, а після гетьмана за Петлюри, а тепер усе скінчилося, і він виявився ніким. Саме тоді, в години лихоліття, Мельник увійшов до УВО – Української військової організації, створеної, як і ОУН, за допомогою Берліна. Та коли берлінські військово-політичні стратеги берегли ОУН як силу далекого прицілу, то до УВО ставились, як до шлюхи – використовували як хотіли, агентури не цінували, поспішали вижати максимум, одержати всі дані військового характеру про нову європейську державу, позначену «залізною особою» Пілсудського.

Саме УВО й доручила Мельникові, знаючи через «анкетників» Ярого його ділову вправність, створити резидентуру в Львові. Страх перед голодом змінився п'яною ситістю й розумінням свого падіння: стати агентом іншої держави, простіше кажучи – шпигуном, було попервах для полковника австрійської армії питанням серйозним.

Мельник зумів знайти людей, розставити їх у потрібних місцях, не квапився розпитувати, сім разів міряв, один раз одрізав, створив свою контррозвідку, що охороняла зв'язки резидентури, і лише після того почав гнати інформацію до Німеччини, розвіддані, які приголомшили військових у Берліні своєю точністю і ретельною аналітичністю. Постало питання про передачу Мельника до відділу, що займався створенням маріонеткових лідерів, але «засвітилася» зв'язкова, яка приїздила до Мельника з Мюнхена по шпигунську інформацію, – тут уже не до «лідерства»!

А Мельник був повірив, що життя вертається до нього. Він повірив у те, що з приниженням покінчено, що він довів свою потрібність практикою легкої й нецікавої для нього (через її знеособленість) розвіддіяльності. З ним поговорили люди Ярого, визначили для нього сектор роботи: організація бойових п'ятірок; пов'язана з терором пропагандистська робота; конспіративне прикриття націоналістичного руху по всій Польщі.

І того дня, коли він мав здати справи своєму помічникові, польська поліція провела арешти: Мельника застукали на гарячому. За ним, шпигуном Німеччини, який виказував за гроші військові таємниці, зачинилася скрипуча брама в'язниці.

Перші дні у камері Мельника опанувала глуха до всього і байдужа немічність. Тільки дурень міг утішати себе ілюзіями: однині й назавжди шлях угору закрито, а горою, звичайно, була для нього політика. Була австрійська армія – сходинка в політику, армія чужа, вона здавалася могутньою, але її тепер немає; була робота в УВО – сходинка в політику, ось вона рядом, постав тільки ногу – але ж ні, і це не вийшло, рухнула драбина. Усе. Кінець. Крах. Хто продав душу дияволові, той приречений на довгу загибель.

Мельник попросив у в'язничній бібліотеці євангеліє і поринув у читання – тільки в цьому він знаходив порятунок, тільки воно було точкою спокою у тій бурі, що нуртувала в його зовні тихій істоті.

Стискаючи в руках євангеліє, він вислухав вирок. З тим самим євангелієм, подарунком в'язничної адміністрації, він вийшов на волю. І дав йому тоді притулок, зробивши управителем своїх маєтків, граф Андрій Шептицький, митрополит Галичини.

– Історію визначає рух людських мас, захоплених тією ідеєю, що на певному етапі розвитку здобула перемогу над попередньою ідеєю. Питання особи, її ролі, з одного боку, і об'єктивного процесу розвитку – з другого, – питання складне, бо зовні саме особа формулює ту чи ту декларацію, яка потім стає життям станів, народів, держав. Здавалося б, саме особа оголошує війну, декларує мир, дарує волю і виносить присуд. Проте слід визнати, що коли на тому чи тому відрізку історії події мали характер сугубо особистий, то, як правило, ці події були скороминучі, хоча й особливо криваві, зловісні.

Граф Андрій Шептицький волів нав'язати історії свою ідею, і це не могло не привести до крові, бо логічні побудови, створені у тиші монастирського (банківського, військового, поліцейського) кабінету, завжди грішать надміром владолюбства і деякого самозахоплення.

Доля українського народу, його майбутнє були для Шептицького абстрактним поняттям. Його ідея зводилася до того, щоб зробити народ, цілий народ, якимось зразком наверненого до чужої віри народу, який нею живе. На відміну од інших пастирів Шептицький допускав можливість колаборації з іноземною силою в ім'я торжества цієї своєї ідеї, більше того, в роки першої світової війни був військовим шпигуном Відня – йому платили за інформацію. У глибоко захованій підоснові його вчинків лежала чисто мирська жадоба власництва, яке самоутверджувалося. Цс власництво, що його піхто не викорчував, з роками пішло усередину, перевтілилося – уже визрівши – у те саме владолюбство, яке небезпечне взагалі, а надто у сьогоднішньому світі.

– Тільки талмудисти вважають дерзання, – говорив Шептицький під час першої розмови з Мельником, – гріховним. Першим дерзнув Христос, звертаючись до юрби. Він дерзав, бо знав, що його не зрозуміють, проженуть, викажуть. І тобі треба буде дерзати, Андрію. То тільки здається, що дерзання зовнішнє. Дерзання завжди акт внутрішній, акт, звернений супроти самого себе, проти невпевненості у своїх силах. Можна бути владикою на людях і приймати поклоніння юрби – це утішає. – Шептицький торкнув своїми прозорими, синюватими пальцями нерухомі ноги, безсило розкидані у кріслі-колясці. – Моє – це Він, твоє – вони. Знай: юрба не прощає вагань. Вони, цебто малі й безпорадні, – раби логіки, якої самі позбавлені, – може, через те й дотримуються її. Вони раби вічних величин і понять, саме тому свята церква, знаючи всю правду про інквізицію, зберігає про цей період своєї історії мовчання й по цей день, не піддаючись спокусі відкинути те, що заплямувало святість кров'ю безневинних жертв. Якщо свята церква визнає провину, то це послужить справі безвір'я, бо мільйони засумніваються в нашій істині: «Якщо раз було зло, то чого б воно не повторилося?» Ти зрозумів мене, Андрію? Хто і коли не докоряв би тобі судовою справою, хто б не звинуватив тебе у шпигунстві, пам’ятай: ти не був грішний, ти виявляв нашу віру так, як було можливо. У твоїх вчинках не було гріха: ти жив не власним інтересом.

– Але ж я жив таки власним інтересом, – ледве чутно заперечив Мельник. – Я жив тоді власним відчаєм, голодом, власною приреченістю.

– Ні, – впевнено відповів Шептицький. – Не вважай, що вериги – неодмінний атрибут святої церкви. Ми пестимося, але ми не хочемо нав'язати людям довічну схиму. Ти жив, як жив, але ти віддав себе не дияволові, а другові. Так, так, Андрію, другові. Бо ворог ворога – твій друг. Іди працюй, відпочивай, знайди себе, ти ще відродишся.

Коли нацисти прибрали Коновальця, а друга Андрія Мельника, верткого Ярослава Барановського, арештували у Роттердамі за підозрою, Шептицький легко виклопотав колишньому шпигунові Німеччини паспорта у Варшаві для участі в похороні: Мельник і Коновалець були одружені з сестрами Федак; директор банку «Дністро» – батько семи дочок, і майже всі вони повиходили заміж за лідерів ОУН.