Текст книги "Третя карта"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 18 страниц)

Штірліц знову був зібраний і напружений: він уперше зустрівся сьогодні з Діцом віч-на-віч після своєї оказії з Оленою. Кожен з них розумів, що ця зустріч має визначити багато що, коли не все.

Діц знав, що гестапо має своїх людей у системі політичної розвідки Шелленберга. Штірліц, у свою чергу, був переконаний, що його шеф не спромігся одержати жодного «опорного пункту» у відомстві Мюллера. Те, що відбулося два дні тому в краківському військовому готелі, коли Діц порушив закон про чистоту раси, ставило двох цих людей у ситуацію абсолютно виняткову.

Проте існує небезпека виняткового. Як факт за своєю внутрішньою суттю випереджуючий, виняткове стає повним пробним каменем для перевірки людини на міцність, витримку, швидкість і самоконтроль. Інший, опинившись у винятковій ситуації, силкується повернути на себе, на зовнішнє виявлення своєї особистості, частину цього не пізнаного ще часового стану. У цьому випадку часто-густо високе обертається у низьке, трагедійне – у фарс, мудре – у смішне.

Не всі розуміють і відчувають суть виняткового. Найчастіше цей дар відчування мають музиканти і літератори. Цей дар – певною мірою – був притаманний Штірліцу. Тим-то він і не квапив подій, справедливо вважаючи, що коли сталося щось виняткове, то виявляти поспіх, наполегливість, радість, гумор, силу – значить кінець кінцем програти вигране.

Він виходив у своїх міркуваннях з того, що являв собою Діц. Штірліц був певен, що саме поняття «виняткового» той проектує лиш на самого себе тільки через те, що повірив у свою арійську особливість. Тоді як виняткове – це той чи той пік стану людського духу, який впливає на майбутні події. Він, Штірліц, мав рацію. Справді, після того випадку Діц злякався, причаївся, але не для того, щоб завдати удару, а тільки тому, що наївно чекав, коли все забудеться. Ніщо не забувається – ні слово, ні вчинок. Той, хто вірить, що можна забути, той ближчий до плоті, ніж до духу, ближчий до тварини, аніж до людини.

Штірліц чекав цієї зустрічі, він був певен, що Діц захоче зостатися з ним наодинці. Він накреслив ряд можливих ліній поведінки гестапівця, і кожну з тих ліній зіграв уявно, щоб точно підладитись до Діца, коли той пропонуватиме себе.

Штірліц розумів, що на людину не можна тиснути; а на таку, як Діц, і поготів. Коли протиставити йому методи, яких той дотримувався, нічого путнього не вийде: завжди легше боротися проти того, що тобі добре відомо. Значно важче чекати невідомого. Тільки це, вважав Штірліц, дозволить йому тримати Діца в руках, тільки це змусить його видавати «суміжну» інформацію, яка допоможе Штірліцу в службовому зростанні – чого ж іще, як не цього, міг він домагатися компрометацією в готелі?

Допуски імовірностей, часом зовсім фантастичних, – доля людей високоталановитих, позначених іскрою божою. Діц не міг собі уявити, навіщо він потрібен Штірліцу, окрім того, щоб будувати благополуччя на кістках ближнього. Він оддаватиме Штірліцу частину своєї інформації – йому нічого не залишиться робити. Він змусить Штірліца повірити у те, що він йому друг. Нехай старається. Оцього Штірліц і хотів.

… «Опель-адмірал» звернув із безлюдного асфальту шосе Краків – Жешув на добре грейдований путівець коло Дебіци, і за п'ять-сім кілометрів Штірліц побачив інше життя. У синьому смерканні то тут, то там гарчали танки; армійські патрулі світили у вічі гострими променями кишенькових ліхтарів, проносились – у клубах сірої, порізаної підсліпуватими піщинками фар куряви – вантажні машини з солдатами; до кордону залишалося зовсім недалеко – через Жешув на Перемишль.

– Війна, – тихо, ніби сам до себе, промовив Штірліц і заплющив очі.

– Так. Війна й кінець війні одночасно.

– Війна й кінець війні одночасно, – повторив Штірліц, не розплющуючи очей: повз їхній «опель» проходила колона артилерії; гармати були короткоствольні, сильні; солдати їхали на тягачах – із засуканими, немов у м'ясників, рукавами, білозубі, безокі – темні, припорошені провали у надбрів'ях, немов упирі, і Штірліц не міг дивитися на них, він не міг змусити себе спокійно на них дивитися, бо уявляв, аж до холодного жаху уявляв, як руйнівна сталь, що несе смерть, обрушиться на його співгромадян, які зберігають спокій, і які не вдарять перші («А може, не мають змоги? Господи, тоді ще страшніше!»), і які зараз слухають оперету по радіо, повертаються з танців із клубу, милуються немовлям, що розметалося на маленькому ліжечку, сидять над книжкою, шепочуть перші слова кохання – невмілі, ніжні, тихі…

… «Нахтігаль» був вишикуваний тісним каре. Легіонери стояли з повною викладкою – з автоматами на грудях, обвішані довгими, зручними гранатами, з кинджалами у важких металевих чохлах, що зберігали форму тесака – різку, гостру, криваву, – на поясах.

Стецько стояв у центрі, в оточенні Оберлендера, Херцнера, Шухевича, Лебедя та капелана Гриньоха. Стецько був блідий, це помітно було навіть уночі, і його тонкі ніздрі здригалися, немовби він надихався білого і м'якого кокаїну.

– Браття! – голосно, протяжно, мов кавалерійський офіцер, вигукнув Стецько. – На світанку ви ступите на землю України! Ви ступите на землю більшовиків! Великий вождь німецької нації й нової Європи Адольф Гітлер показав нам на ділі, що, перш аніж нести свободу іншим, треба викорчувати зло у себе вдома. Приклад великого фюрера повинен бути для вас священним. Хай же не здригнеться ваша рука! Хай не закрадеться до вашого серця сумнів! Уперед, до перемоги! Хайль Гітлер! Каре протяжно відповіло:

– Зіг хайль!

«Хитро сказав Стецько, – відзначив Штірліц. – Мельник, виходить, марно сподівався зрівнятися з бандерівцями у «грязюці».

Штірліц кілька разів уже помічав, що його почуття обганяють події. Він ще не розумів, що має здіятись, але те, що зараз щось важливе станеться, неодмінно станеться, він почував шкірою, холодом у пальцях, кольками у серці – не думками.

Штірліц відчув правильно: услід за Стецьком вийшов Лебідь.

– Браття! – тихо мовив він, ніби перед ним не тисяча виструнчилась, а п'ять чоловік. – Легіонери! Вас із прихованим жахом чекають комісари, виконкомівці, чекісти, комсомольці, профспілчанці – українці по крові. Не тіште себе ілюзіями – український комісар нам такий самий ворог, як комісар московський, як жид або лях. Око за око! Зуб за зуб! Хайль Гітлер!

«Іч, як розписали, – люто подумав Штірліц. – Усе по нотах. Стецько – політик, Лебідь – хоч і закликає карати, але також лиПне до політики. А зараз вони повинні закликати до крові одверто, щоб усі сходинки пройти, жодної не перескочити…»

Маленький, жилавий, з істерикою в очах легіонер, який стояв найближче до Стецька, коло жовто-блакитного прапора, протяжно завив:

– Смерть комуни!

– Смерть!

«Он воно як, – зрозумів Штірліц. – Тільки натякнути треба «вождеві»-паства вже заздалегідь підготовлена до крові. Ну, сволото «вождь», пройдисвіте, оділлється тобі горе, виродку ти отакий…»

Роман Шухевич вигукнув:

– Хай живе Степан Бандера!

– Хай живе!

– Зіг! – гукнув Шухевич зривистим голосом.

– Хайль! – відповіло каре.

Коли танки, проминувши прикордонну межу, позбивали смугасті стовпи, коли курним полем, над яким клубочився їдкий дим, що піднімався із свіжих вирв, які кровоточили кров'ю землі, рушили війська, Ярослав Стецько, котрий стояв поряд із Штірліцом, опустився на коліна і, заплакавши, став побожно хреститися, повторюючи:

– Все, господи, все! Ти почув нас, врятував і воскресив…

Штірліц утер на скронях піт:

– Годі вам! Тут глядачів немає! – І, повернувшись до Діца, стомлено промовив: – Їдьмо, га?

Тільки аж через три дні після початку війни головні частини сімнадцятої армії Штюльпнагеля змогли зламати опір Червоної Армії у Перемишлі. «Нахтігаль», що йшов слідом за німцями, вдерся до містечка. Саме тут, на прикордонні, жив той дядько Остап Буряк, котрий говорив. Миколі та його батькові Степанові про те, як живуть українці під Совєтами.

Рейзер вкупі з трьома легіонерами вскочили до верткого, пофарбованого в зелено-жовтий з розводами колір бронетранспортера, і, глянувши у список, загуркотіли тихою, завмерлою вуличкою Петровського до будинку номер 9.

Мазана хатинка здавалася блакитною – така вона була чиста і так дбайливо вибілена. Лелека, що примостився на покрівлі, зорив на людей гордовитим круглим оком і крутив довгим дзьобом, неначе манірна красуня віялом.

Рейзер кивнув до легіонерів, і вони, висадивши ногами хвіртку, увірвалися до двору, полоснули чергою пса, що кинувся їм під ноги, і вскочили до хати – одним махом: через двері й вікно, що дзенькнуло шибкою.

Той легіонер, що стрибонув через вікно, закривавився і, немовби дочекавшись цього, бажаного, кинувся на єдиного чоловіка, який сидів за столом, а поруч із ним була жінка з немовлям на руках, дівчинка і трійко хлоп'ят – сумирні, попелясто-сірі.

Він витяг чоловіка з-за столу, і жінка тоді закричала, заплакали хлоп'ята. Один з легіонерів ударив жінку ногою в живіт, і вона, замовкнувши, впала. Вони– потягли чоловіка, який і не опинався, упхнули його до бронетранспортера й тільки там, у гуркотняві, запитали:

– Остап Буряк?

– Атож.

– Начальник пошти?

– Був.

– На Люблінщині рідню маєш?

– Маю.

– Листи до неї посилав?

– Посилав.

Той легіонер, що порізався, стрибаючи у вікно, ухопив Буряка за вуха, спритно нахилив його обличчям донизу і двічі швидко вдарив гострим, жилавим коліном у ніс та межи брови.

– За ніщо, пани мої добрі? – спитав Остап, піднімаючи до легіонерів обличчя, що зробилося синє, потім багрове, а тоді криваве – у чорних синцях. Губи йому зразу розпухли, стали спершу білі, а потім посиніли, і з рота потекла швидкими цівочками кров.

Його витягли з бронетранспортера, і він побачив довкола себе каре, обличчя людей у німецькій формі здавалися змазаними, схожими одне на одне, та посеред цих схожих облич він угледів раптом Миколу і, застогнавши, потягся до нього; командир Роман Шухевич хутко перезирнувся з Рейзером.

– Миколо, – озвався Шухевич, – знаєш його?

– Так то ж дядько Остап, – подав голос зблідлий на лиці хлопець.

– Добре, що зразу пізнав, – сказав Шухевич. – Ану лишень запитай його так, як вас наставники вчили.

Микола вийшов з каре, наблизився до Буряка і з жахом глянув у його синє обличчя.

– Ну! – підбадьорив Шухевич. – Давай, Миколо. Люди чекають: потомилися люди, завтра знову в дорогу, відпочити треба…

– Питай, – промовив Остап рівним голосом, очевидно, уяснивши свою долю. – Ти питай мене, Миколко, я відповім, синку.

– Ви більшовик, дядьку Остапе?

– Ні, синку. Я не більшовик.

– Ви на Совєти працювали?

– Працював, синку. Працював я на Совєти…

– Вони змусили вас?

– Ні, Миколо. Не змушували. Я до них сам прийшов.

– Мучили вони людей?

– Ні, Миколо. Не мучили. Не мучили, – повторив Буряк, – може, де в іншому місці й мучили, а тут не було мордувань. Не було в нас катувань, Миколо, у нас добре життя було під Советами.

Шухевич тонко верескнув:

– Миколо, перед тобою більшовицький наймит! Він зрадник! Він продався їм! Катуй його так, як ми катуватимемо усіх запроданців на Україні!

– Так то ж дядько Остап, – сказав Микола, повернувшись до Шухевича. – Який же він запроданець?

– Той, хто покриває зрадника, – сам зрадник, Миколо! – гаркнув Шухевич. – Легіон чекає!

– Та ні, – сказав Микола. – Нехай він виспиться, він же геть увесь побитий…

Шухевич повернувся до легіонерів:

– Степане!

Із каре вийшов довготелесий, вайлуватий парубок; він спроквола наблизився до Остапа, довго дивився йому в обличчя, що побіліло під чорною кров'ю, затим видобув із піхов кинджала і простягнув його Миколі.

Микола позадкував од довготелесого, вайлуватого парубка, і тоді той, враз ставши моторним і спритним, ударив непомітним рухом Остапа і, навіть не озирнувшись на нього, поплентався у стрій.

Через годину після страти Шухевич, не давши легіонерам відпочинку, підняв людей по тривозі та й погнав шляхом на Львів, щоб увійти до міста разом із німцями. Цей наказ, який надійшов од Бандери, був і для Шухевича несподіваним, але, судячи з того, що Оберлендер погодився з «вождем», усе було узгоджено нагорі. Треба – значить, треба: «Вперед, до перемоги, хайль!»

«Центр.

Серед апарату РСХА помітно розгубленість – всенародний опір агресії, той опір, який чинять частини Червоної Армії та прикордонники, очевидно, здається «колегам» несподіванкою – і Бандера і Мельник говорили прямо протилежне, запевняючи своїх керівників, що народ України зустрічатиме Гітлера як визволителя. А насправді точаться криваві бої, українське, російське, польське населення тутешньої місцевості йде в ліси, починаються диверсії проти агресорів – щоправда, ще неорганізовані, а проте вельми відчутні. Солдатам заборонено ходити ввечері по окупованих селах, заборонено ходити по одному, без зброї.

«Нахтігаль» показав себе з першої години війни групою сп'янілих од крові карних злочинців: у селі Підлісному, там, де було організовано перший у Західній Україні колгосп, бандерівці розстріляли весь радянський актив, до того ж розстрілювали ланкових, колгоспних бригадирів, орденоносців на очах у маленьких дітей та батьків.

З'явилась листівка (рукописна), яка розповідає про звіряче вбивство Василя та Ольги Коцьок, соратників Івана Франка. Вирізано сім'ю легендарного Пелехатого.

Українці переховують у себе вдома тих, хто уцілів з російських та єврейських родин, незважаючи на загрозу розстрілу.

Потрібний негайний зв'язок.

Прошу виділити – якщо можливо – українського чекіста, знайомого з місцевими умовами: зв'язок потрібен постійний і двосторонній. Пароль зв'язківця: «Ви зовсім не змінилися з часів «Куїн Мері». Відповідь: «Ви теж пливли на тому судні? У якому класі?» – «У другому».

Юстас».

Коли тріскотливі мотоцикли «Нахтігаля» пронеслися вулицями Львова, де ще всі спали, Роман Шухевич нахилився до Оберлендера, який сидів поруч нього у труській колясці, й ослаблим од хвилювання голосом прокричав:

– Одразу на Святоюрську гору, еге?!

Оберлендер кивнув мовчки головою, підняв на лоба великі окуляри – обличчя сіре, тільки зуби сліпучо-білі та білки здаються переливчасто-перламутровими.

– Хвилюєтесь? – спитав він.

– А ви?

– А я ні. Як то кажуть, не сотвори собі кумира.

– Це ви без кумира можете, а ми – ні. – Шухевич торкнувся плеча мотоцикліста й наказав йому: – До Шептицького!

Глава уніатської церкви митрополит Андрій Шептицький, на людях граф Роман, сидів коло вікна на другому поверсі свого будинку, на вершині святого Юра, і важко дивився на місто, що розкинулося під ним, на ще не освітлені сонячним промінням церковні бані, на черепичні дахи, котрі, здавалось, узялися ранньою жовтневою памороззю, і на строгі лінії алей, по яких він угадував назви вулиць.

Він сидів у важкій задумі – прездоровий старець із сивою бородою, що спадала на широкі груди; очі йому, здавалось, аж палали на обличчі, поораному різкими зморшками; величезні руки лежали на поручнях коляски, тож і не можна було уявити собі, що цей велетень давно вже не має сили спертися, устати на весь свій двометровий зріст, підійти до вікна, притулитись опуклим чолом до холодної шибки, відчути запах квітів на клумбі і легкі подуви світанкового, липового, гіркуватого, з димком вітру.

Він сидів у важкій задумі, і життя його поволі пропливало перед очима, і дивувався митрополит з того, яка ж сильна людська пам'ять та як вона схожа на смертельно пораненого, що мріє про майбутнє, розуміючи у глибині душі, що майбутнього бути не може, та й колишнє не вернеться, а сучасне збігає, стає холодним, далеким і нереальним– життя, яке закінчується…

Він запитував себе – уже вкотре і що ближче до краю, то вимогливіше, – чого в далекому, але зримо такому відчутному для нього 1888-му він скинув ошатну форму австрійського улана та облачився у важку рясу василіанського монаха.

Що спонукало на цей крок його, двадцятидвохлітнього магната, крассня, лева віденських салонів і жуїра?

Жадоба до діяльності пробуджується в людині рано, ще змалку. Спершу вона неусвідомлена і похаплива. (Доросла людина, не витримавши мускульного напруження, помре, коли вона повторить усі рухи, що їх робить трирічна дитина за день). Справжня діяльність, нехай то буде фізична чи розумова, починається лише тоді, коли людина усвідомлює свою значимість і своє призначення. Часом того чи ту, на яких покладали надію шкільні наставники, як на взірець волі й дисциплінованості, така діяльність обминала.

Граф Роман попервах не бачив іншого шляху в житті, окрім шляху воєнної слави. Мрійник, він із своєю юнацькою мрійливістю намагався критися від усіх, та це йому не вдавалося: оточуючі особливо проникливі, коли йдеться про людей незвичайних.

Якось молодий кірасир Карл Шлосберг удосвіта, після вечірки, коли так само, як зараз, сонця ще не було і в повітрі пахло гірким димком, п'яно й по-дружньому обнявши велетенського на зріст улана за осину талію, промовив:

– Я схиляюсь перед тобою, Романе, справді, схиляюсь. І щемливий жаль часом стискає серце: ти достойніший за мене, розумніший, дужчий, та вже якщо кому й судилося стати фельдмаршалом, то мені, а не тобі, дарма що я цього не заслуговую, а ти заслуговуєш.

Лагідно всміхнувшись до друга, Роман спитав (краще б і не питав, як він потім картав себе за це запитання, скільки-бо їх на світі, непотрібних запитань, адже відповідей менше):

– Чому, Карле?

– Тому, що я австрієць. Ти заможніший, розумніший, але ти чужий. У тебе є стеля, а наді мною – небо.

Граф Роман умів пити, тож і не могли його звалити ні пляшка, ні дві. Він заснув спокійно, але хтось нібито штовхнув його у плече. Він розплющив очі, піднявся і зрозумів, що спав лише декілька хвилин, тому що сонця, як і до того, не було і вітер усе ще був гіркий, світанковий. І почув він голос друга Карла, збагнув раптом страшне значення, заховане у його словах, і відчув свою жалюгідність, незважаючи на велетенський зріст, силу в руках, налиту міць торса. І батько, і дід, і прадід були визнані Віднем – не більше, їм дозволяли сягати стелі, а коли росли вище – з хрустом ламалися шиї, летіли додолу голови: стеля залишалася такою самою, раз і назавжди відміряною для сановних інородців, які вірою і правдою служили австрійській короні.

Того сумного, найсумнішого в його житті ранку він усвідомив раптом, що хоч би як він не хотів, хоч би що не робив, йому можуть не дозволити лише тому, що кров його була неавстрійська.

Рабство огидне людському духові. Адже ніхто не мріє стати зброєносцем маршала – кожен думає про свій жезл; на смерть ідуть в ім'я такого життя, в якому немає стелі – є небо. Перешкоди створені для того, щоб їх долати, обмеження – для того, щоб руйнувати їх. Але ж не міг він, граф Роман, піти на те, що руйнувати монархію. Це означало б повернути силу супроти самого себе.

… Граф Роман увечері наступного дня поїхав до Києва. Він подорожував по Україні й Росії сам, зустрічався з різними людьми у задушливих ресторанчиках і за чаркою слізливої горілки слухав, слухав, слухав. Велика імперія тріщала, панувала втома, люди шукали віри, очікували точки опори, прагнули до ідеалу. Шлях до неба духовний: з Росії граф Роман вирушив до Ватікану, і там після тривалих бесід із людьми віри зрікся мирського імені свого та й став Андрієм, монахом ордену василіан, отого самого, що йшов у Росію з унією, намагаючись замирити православ'я з Ватіканом, а шлях до замирення один: розчинення «нижчого» у «вищому». Не граф Роман, а вже брат Андрій зробив вибір: він дістане своє небо. Шлях до його неба буде віднині шляхом духу. Слов'яни стануть його дітьми, а він буде їм за пастиря. Він приведе дике плем'я в лоно католицтва. А коли так – ніхто не посміє заступити йому шлях до неба, через те що на особисті інтереси брата Андрія, які стануть соціальним інтересом віденського двору, віднині зважатимуть монархи Європи, а не регламентуватимуть їх; Відень не може не хотіти руйнації зсередини слов'янського колоса; отож, віднині кров Шептнцького, слов'янська кров, його плоть слов'янська плоть, має стати вторинною, неістотною, бо тіло він оддав служінню віденському духові.

Софія Шептицька, яка зберегла і в похилому віці вроду і владність, дізнавшись про синове рішення, постаріла за лічені години: обличчя їй із заплаканими очима змінилося до невпізнаний. Папа Лев XII надіслав до неї листа: «Рішення вашого сина угодне богові». Тож графиня, ставши маленькою, принишклою і наполоханою матір'ю, а не вельможною матроною, упокорилася, згасла та й невдовзі померла: що ж їй іще залишалося?

За дванадцять років брат Андрій пройшов усі щаблі церковної ієрархії: від монаха до магістра, від єпископа до митрополита. Йому не було ще й тридцяти п'яти років, коли його коронував уніатський владика слов'янського світу. Відтепер шлях до неба був одкритий, стеля зруйнована, бо митрополит – завжди над миром, і монархи приходять до папи та його пастирів по пораду й допомогу в своїх суєтних, мирських справах, і аж ніяк не навпаки.

Попервах граф Роман думав про себе. Ставши митрополитом Андрієм, він наказав собі забути оте первісне, що спонукало його на відмову од світських радощів. Він силкувався переконати себе, що того сумного ранку, після страшної розмови із другом Карлом, він думав про самих тільки сірих слов'ян, яким віденська, цебто німецькомовна, віра одкриє шлях до добра й милосердя.

Шептицький розумів, що віднині він владний над душами мільйонів, але над своєю душею – бентежною, постійно охопленою жадобою діянь – він влади не мав, бо людина не завжди може забути. Він може наказувати собі, сподіватися, благати, бажати, вірити, та все одно бажане забуття не зійде до нього: це важче, ніж змінити ім’я.

А політика, що немислима без віри, владно вимагала від духовного пастиря визначення земної позиції: з ким ти?

Коли запалала у світі перша світова війна, йому довелося обрати позицію, бо людина не владна жити в суспільстві і бути вільною од нього, якщо навіть вона живе ідеєю служіння богові. І Шептицький визначив себе. Він звернувся до українців із словом земним, зрозумілим: «Піднімайтеся на боротьбу за святу монархію Габсбургів, проти Москви, Парижа й Лондона!» У роз'єднаному, немов аж до крові розрубаному світі Шептицький виявився на тій його половині, що розмовляла німецькою мовою, з віденським акцентом чи прусським – то вже неістотно. Паству свою, українців, включених до Австро-Угорської монархії, Шептицький підняв на боротьбу проти своїх братів на Сході. Назвати заклик до боротьби хрестовим походом за чистоту віри – покарають презирством нащадки. Покарають, покарають, Шептицький розумів це, тому що заклик до крові, навіть продиктований ідеєю «чистоти віри», відкидав церкву до часів інквізиції, адже тоді теж спалювали в ім'я чистоти. Тактика повсякденності – політика, дипломатія, економіка – знівечили його стратегію духу. Політика європейських держав затягувала його, наче у вирву, підводячи до головного рішення. Ця страшна вирва не дозволяє залишатися біля, вона вимагає швидкості, руху. Сказавши «а», не можна не вимовити «б». Шептицький знав: послідовність, якщо вона справді послідовна, дозволить у майбутньому пояснити лінію, важливо тільки зараз, розпочавши, свято дотримуватись лінії. Тож він і почав діяти проти Росії не тільки як пастир духовний, але й як людина, що знала структуру армії: російська контррозвідка викрила його в чисто шпигунській діяльності. Митрополита одвезли до Києва. А коли після перемоги Лютневої революції Шептицький зміг виїхати до Відня і король Карл нагородив його «Хрестом ордена Леопольда з військовою декорацією» за «страждання в російській неволі», Австро-Угорщина встилала квітами слави шлях, яким поволі рухався найсвятіший кортеж, і це було зроблено за наказом імператора, який визнав за Шептицьким право на небо, бо той, у свою чергу, підтвердив Карлові його право на Україну. Шептицький тоді страждав сором'язливо, бо ж він знав, яка то була «російська неволя» – апартаменти в київському «Континенталі», особистий салон-вагон, покої в Суздальському монастирі, люкс петроградської «Асторії», – але він умовив себе визнати оте «страждання нечесністю» угодним Всевишньому, оскільки не він ставав кумиром, не граф Роман, не митрополит Андрій, а німецькомовний дух Відня. Так говорив він собі, розуміючи, що це неправда, що і це умовляння самого себе. Отоді й виникло в ньому страшне запитання: «А в ім'я чого?» Запитання це приходить до людини, котра вже визначилась, тож і відповідь на нього може виявитися поворотним пунктом у її майбутній долі. У Шептнцького так не вийшло: він повертався до Львова вкупі з ерцгерцогом Вільгельмом Габсбургом, який на людях прикладався до його руки й аж до нудоти був шанобливий, проте граф знав, що саме ця людина має стати Василем Вишиваним – новим «українським гетьманом», і отоді-то Шептицький знову – жахливо близько – відчув свою малозначущість і свою стелю, тож і не побачив він уже неба, мовивши про себе страшні слова: «Усе житі служником, наче у передпокої».

Йому довелося потім підгримувати кайзера й накладати на нього анафему; закликати на битву супроти поляків і їздити до Варшави для сановних розмов із своїм ворогом Пілсудським; доводилося йому підтримувати Петлюру, а згодом позбавляти своєї підтримки; благословляти Скоропадського й позбавляти його своєї дружби і ласки, люб'язно розмовляти з Пуанкаре, проти якого він піднімав українців, зустрічатися з Гувером, чиї мільйони були спрямовані проти австрійського імператора Карла та його берлінського брата Вільгельма; багато чого довелося йому прийняти, лише одного Шептицький прийняти не міг і не бажав: того, що було на схід од Львова і що здавалося йому найстрашнішим, сатанинським злом на землі.

І ось зараз він дивиться, як сонце починає золотити бані костьолів та церков і як листя на платанах робиться прозорим, жовто-зеленим, і чує він постріли и тріскотняву мотоциклетних моторів, і знає, що зараз сюди прийдуть німці, і йому, старцеві, в котрий уже раз потрібно визначити позицію й знову стати проти тих, хто Гітлера має за антихриста, а таких – увесь цивілізований світ, а він нічого, віднині й вічно, не зможе протиставити німцям та й заперечити він не зможе їм, бо, раз обравши лінію, треба її дотримуватися, і будь вона проклята ота лінія, оте страшне життя, яке вимагає од кожного, хто вже визначився, одвертої ясності.

Роман Шухевич зліз із заднього сидіння мотоцикла, почуваючи слабкість у тілі та душевну боязкість. Оберлендер вилазив з коляски по-німецькому розважливо, і високого хвилювання в нього не було. Слідом за першим мотоциклом на подвір'я Святоюрської церкви влетіли ще мотоцикли, і на другому сидів капелан «Нахтігаля» отець Гриньох у сірій військовій німецькій формі; він збіг на ґанок, і його впізнали служки й схилилися йому до запорошених, з бензиновими патьоками рук; він не встиг навіть гаразд запитати, де отець Андрій, як його підхопили, повели до покоїв, і невтямки було маленьким служкам, що отець Андрій сидить зараз у тяжкій задумі і серце йому стискає лещатами дивовижний біль, який не можна показувати нікому, надто ж малим світу сього.

Тож коли до нього ввели Шухевича, Гриньоха й Оберлендера і він усміхнувся до них, вони підійшли до руки і відчули гіркі пахощі ладану, і Шухевич заплакав і не приховував своїх сліз, – Шептицький поклав руку на його припорошену, шорстку голову й заплющив очі, бо в них був зараз жаль до себе: після імператорів, кардиналів, міністрів він спустився до цих запорошених, маленьких людей, які віднині сміють входити до його покоїв удосвіта, піднімати його разом з кріслом, виносити на балкон і показувати його натовпові солдатів у німецькій формі, що заполонили весь майдан перед будинком, та й як же кричать вони, як сяють їхні хмільні очі, як їх багато, і яка сила за ними, і які вони земні, схилені перед ним у поклоні…

Щось давнє, забуте заклекотіло Шептицькому в грудях, він раптом знову повірив у свою одвічність, у те, що може вернутися колишнє, коли він був чистий, спираючись на свою силу; щось гаряче заступило йому очі, і він відчув свою силу в силі оцих солдатів чужої армії, і він простер руки й послав благословення, і сльози були в очах легіонерів, і сльози були в його очах, і була тиша, і гримнув дзвін, і пронеслось зітхання – визволене зітхання звершення, і затріщали мотоциклетні мотори, і легіонери, укинувши свої жилаві тіла у сідла, помчали ранковим містом по безлюдних і принишклих вулицях – вершити свою правду і суд, утверджувати нову владу… Адже вони дістали благословення, вони тепер можуть, вони все можуть тепер, бо тягар з їхніх плечей знято вищим, тим, якого в самого Шептицького ніколи не було.

Бандера приїхав до Львова увечері того самого дня – у перуці, під чужим прізвищем, ніяк не контактуючи з Романом Шухевичем та Оберлендером. Оселився він на конспіративній квартирі, в будинку напроти політехнічного інституту: він знав тут усі прохідні двори, схожі на лункі колодязі, різниця в тому, що замість запашних, жовтих колод – важке каміння. Проте схожість із сільським, любим серцю Бендери колодязем лишалася, і тільки згодом уже «вождь» зрозумів, чому то було: балкончики, обвиті плющем та горошком, повертали його до батьківської хати в селі.

Коло дверей у маленькому темному передпокої завмерли три охоронники з оунівської СБ – «служби безпеки». Бандера та Ярослав Стецько сиділи у прокуреній світлиці, вікна якої виходили на тихе подвір'я, й мовчали – один гортав книжку, не розуміючи, що в ній написано, другий зачаровано дивився на громіздкий телефонний апарат. Час тягнувся поволі. Зараз вирішувалось головне. Бандера розумів ясно: хто завоює Святоюрську гору, той завоює владу. Він розумів, що Шептицький, духовний пастир Мельника, його давній покровитель, має прийняти рішення складне й безкомпромісне: або він підтримає борців Бендери, або він позбавляє їх підтримки. Те, що він благословив сотню легіонерів, – лише перший крок; зараз він має благословити самого Бандеру, саме Бандеру, й аж ніяк не Мельника, що сидів у далекому краківському тилу.

Бандера знав, що керівник мельниківської контррозвідки Сеник-Грибовський прибув до Львова так само нелегально, як і він, Бандера. Він був певен, що Сеник-Грибовський думає тільки про те, щоб знищити його, «вождя» ОУН-Б, прошити груди автоматною чергою, підірвати, підклавши у номер готелю маленький «подаруночок», скинути автомобіль на скаженій швидкості в урвище – хіба мало як можна «ліквіднути» небажаного політика! Сеник-Грибовський знав методи і вмів їх розгадувати. Якщо вам хтось дасть цінний подарунок, навіть од його преосвященства митрополита нашого, візьміть його і зразу ж закопайте де-небудь у віддаленому місці і тікайте не озираючись, пам'ятаючи, що ви закопали свою загибель. (Чи не він, негідник, і втелющив «подаруночок» Коновальцеві?)