Текст книги "Третя карта"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 18 страниц)

ПРЕС-КОНФЕРЕНЦІЯ ІНОЗЕМНИХ КОРЕСПОНДЕНТІВ

«Учора в Радянському Інформаційному Бюро відбулася перша прес-конференція, якою керував заступник начальника Радянського Інформаційного Бюро тов. Лозовський С. А. У вступній промові тов. Лозовський заявив:

– СРСР, як відомо, став жертвою неспровокованої агресії з боку німецького фашизму. Виправдуючи свій напад, останній вдається до безлічі вигадок і мудрувань. Декларація Гітлера з приводу оголошення Німеччиною війни СРСР містить у собі одну велику брехню і 99 видів брехні різного калібру, зготованих на кухні Геббельса. Заступник Голови Ради Народних Комісарів СРСР і Народний Комісар Закордонних Справ тов. В. М. Молотов у своєму виступі по радіо 22 червня цього року спростував декларацію Гітлера, показавши, що той плутає політику з коричневим картярським домом, де грають крапленими картами. Було б неможливо спростувати усі наклепи, до яких вдаються Гітлер і Ріббентроп. Але брехня отруює повітря, і з метою громадської гігієни доводиться час від часу займатися спростуванням міфотворчості цих панів.

Наведу три приклади.

Перший факт. У декларації Гітлер твердить, що радянські льотчики розважалися тим, що порушували німецький кордон начебто з метою показати, що вони вже вважають себе за господарів німецької території. Факти говорять про інше. З 1 січня 1941 року до 21 червня того ж таки року німецькі літаки 324 рази порушували держкордон СРСР, тоді як з боку радянських літаків було лише 8 випадкових перельотів держкордону.

Після ноти в січні, а потім наступної ноти у березні цього року, де було вказано на ряд порушень радянського кордону німецькими літаками, у зв'язку з тим, що порушення нашого кордону почастішали, 21 квітня ц. р. німецькому послові у Москві було вручено ноту з переліком 80 випадків порушення держкордону німецькими льотчиками за період з 27 березня до 18 квітня ц. р. І цього виявилося не досить. У ноті Народного Комісаріату Закордонних Справ, врученій німецькому послові у Москві 21 червня, зазначалося, що з 19 квітня німецькі літаки 180 разів порушували радянський кордон. Було багато випадків, коли німецькі літаки залітали у глиб радянської території на 100–150 км, що, звичайно, не можна пояснити втратою льотчиком орієнтування, а пояснюється тим, що польоти провадилися з розвідувальною метою. Таким чином, твердження Гітлера перекручує дійсність.

Другий факт. Пан Ріббентроп у своєму меморандумі 22 червня заявив, що гарантії, дані Туреччині Радянським Союзом у березні 1941 p., є ворожим актом щодо Німеччини. Але ви пам'ятаєте опублікований для загального відома текст радянської заяви. Чому вона, власне, є ворожим актом проти Німеччини? Небагато треба, щоб зрозуміти, як мало здорового глузду і багато шахрайства у заяві Рібентропа. Радянський Союз заявив про те, що, коли Туреччина зазнає нападу, він дотримуватиметься нейтралітету. Зараз, коли Німеччина розпочала війну проти СРСР, про нейтралітет заявили багато країн, в тому числі Туреччина, Іран, Афганістан. Нейтральними є і Сполучені Штати Америки. Виходить, що кожна країна, яка заявляє про свій нейтралітет, здійснює тим самим ворожий акт проти Німеччини!

Третє питання – це Протоки. Мені невідомо, які знання має пан Гітлер у музиці, але в декларації це питання він розіграв на дуже високій ноті. Він заявив, що під час відвідин Берліна В. М. Молотов домовлявся нібито з ним про те, що Радянському Союзові буде віддано Протоки. Радянський уряд уже заявив, що в цьому не було нічого схожого на істину. Це одне з наклепницьких свідчень, розрахованих на людей, які не розбираються в основних принципах радянської політики, людей, які хочуть бути обдуреними. Це висмоктано з брудних пальців пана Геббельса і і так само схоже на правду, як сам Геббельс на Аполлона Бельведерського. Мета цього мерзенного наклепу – нацькувати на СРСР Туреччину, викликати неприємні почуття в турецького народу, знайти собі нових прихильників, не зупиняючись ні перед чим.

Потім тов. Лозовський відповів на поставлені іноземними журналістами запитання.

Один з іноземних журналістів запитав: чому ТАРС повідомило недавно, що Німеччина виконує свої зобов'язання за договором з СРСР, коли весь світ знав, що Німеччина готується до війни.

На це була така відповідь:

– У світлі останніх подій політика Радянського уряду ясна. Радянський уряд робив усе для того, щоб зберегти і забезпечити договір між СРСР і Німеччиною. Заява ТАРС була спробою змусити Німеччину сказати, виконує вона договір чи ні. Як відомо, цей документ ТАРС не було опубліковано в Німеччині, ні в її васальних державах. Таким чином, сам німецький уряд, не опублікувавши повідомлення, яке свідчило, що він виконує договір, показав, що він не бажає цей договір виконувати. Цей крок Радянського уряду дав змогу виявити справжню позицію Німеччини. Своїми віроломними діями німецький уряд показав, що він вносить свої «поправки» у міжнародне право та що він укладає договори про ненапад для того, щоб, підготувавшись, несподівано напасти на другу «високу договірну сторону».

Іноземні кореспонденти звернулися до тов. Лозовського з проханням про ширшу інформацію, пов'язану з воєнними операціями.

Лозовський відповів:

– Ви, панове, заявляєте, що Німеччина наводнює світ своєю інформацією. Ви знаєте також, що ця інформація від початку до кінця брехлива. А ми вигадувати й каверзувати не хочемо. Ми повідомляємо тільки те, що перевірено. Інформація іноді запізнюється через те, що доводиться перевіряти факти.

Далі, відповідаючи на запитання про долю членів радянського посольства у Німеччині та німецького посольства в СРСР, тов. Лозовський зазначив, що відбуваються переговори про обмін персоналом посольств.

Цим питанням займаються в Москві – місія Болгарії, яка взяла на себе представництво німецьких інтересів у СРСР, і місія Швеції, що представляє інтереси СРСР у Німеччині.

Після обміну думками щодо одержання повідомлень Радянського Інформбюро про воєнні події та про порядок роботи прес-конференції тов. Лозовський закрив першу прес-конференцію».

З ДИРЕКТИВИ РАДНАРКОМУ СРСР І ЦК ВКП(Б) ПАРТІЙНИМ І РАДЯНСЬКИМ ОРГАНІЗАЦІЯМ ПРИФРОНТОВИХ ОБЛАСТЕЙ

про мобілізацію всіх сил і засобів на розгром німецьких загарбників

29 червня 1941 р.

Віроломний напад фашистської Німеччини на Радянський Союз триває. Метою цього нападу є знищення радянського ладу, загарбання радянських земель, поневолення народів Радянського Союзу, пограбування нашої країни, загарбання нашого хліба, нафти, відновлення влади поміщиків та капіталістів. Ворог уже вдерся на радянську землю, захопив більшу частину Литви з містами Каунас і Вільнюс, захопив частину Латвії, Брестську, Білостоцьку, Віленську області Радянської Білорусії та кілька районів Західної України.

… Не зважаючи на серйозну загрозу, що створилася для нашої країни, деякі партійні, радянські, профспілкові й комсомольські організації та їхні керівники і досі не збагнули значення цієї загрози, живуть добродушно – мирними настроями і не розуміють, що війна різко змінила становище, що наша Батьківщина опинилася у страшенній небезпеці і що ми повинні швидко й рішуче перебудувати всю свою роботу на воєнний лад.

Раднарком СРСР та ЦКВКП(б) зобов'язують усі партійні, радянські, профспілкові й комсомольські організації покласти край добродушності та безтурботності й мобілізувати всі сили народу для розгрому ворога, для нещадної розправи з ордами німецького фашизму, що напав на нас.

Раднарком Союзу PCP та ЦК ВКП(б) вимагають од вас:

1) У нещадній боротьбі з ворогом відстоювати кожну п'ядь радянської землі, битися до останньої краплі крові за наші міста й села, виявляти сміливість, ініціативу й кмітливість, властиві для нашого народу.

2) Організувати всебічну допомогу діючій армії, забезпечити організоване проведення мобілізації запасних, забезпечити постачання армії всім необхідним, швидке просування транспортів з військами й військовими вантажами, широку допомогу пораненим, виділяючи під госпіталі лікарні, школи, клуби, установи.

3) Зміцнити тил Червоної Армії, підпорядкувавши інтересам фронту усю свою діяльність, забезпечити посилену роботу всіх підприємств, роз'яснювати трудящим їхні обов'язки й ситуацію, що створилася, організувати охорону заводів, електростанцій, мостів, телефонного й телеграфного зв’язку, організувати нещадну боротьбу із всілякими дезорганізаторами тилу, дезертирами, панікерами, поширювачами чуток, знищувати шпигунів, диверсантів, ворожих парашутистів, швидко в усьому цьому сприяючи винищувальним батальйонам. Усі комуністи повинні знати, що ворог підступний, хитрий, досвідчений в обдурюванні й поширенні брехливих чуток, враховувати все це у своїй роботі й не піддаватися на провокації.

4) При вимушеному відході частин Червоної Армії відправляти рухомий залізничний транспорт, не залишати ворогові жодного паровоза, жодного вагона, ні кілограма Хліба, ні літра пального. Колгоспники повинні виганяти худобу, хліб здавати на збереження державним органам для вивезення його в тилові райони. Усе цінне майно, в тому числі кольорові метали, хліб і пальне, яке не можна вивезти, має бути повністю знищене.

5) У захоплених ворогом районах створювати партизанські загони та диверсійні групи для боротьби з частинами ворожої армії, для повсюдного розпалювання партизанської війни, для висадження в повітря мостів, доріг, виведення з ладу телефонного й телеграфного зв'язку, підпалу складів і т. Ін. Створювати у захоплених районах нестерпні для ворога та всіх його пособників умови, переслідувати й знищувати їх на кожному кроці, зривати всі їхні заходи.

6) Негайно віддавати під суд військового трибуналу всіх тих, хто своїм панікерством і боягузтвом перешкоджає справі оборони, не зважаючи на особи.

ПОСТАНОВА ПРЕЗИДІЇ ВЕРХОВНОЇ РАДИ СРСР, ЦК ВКП(Б) І РАДНАРКОМУ СРСР ПРО СТВОРЕННЯ ДЕРЖАВНОГО КОМІТЕТУ ОБОРОНИ

30 червня 1941 р.

Президія Верховної Ради СРСР, Центральний Комітет ВКП(б) і Рада Народних Комісарів СРСР у зв'язку з надзвичайним становищем, яке створилося, та з метою швидкої мобілізації усіх сил народів СРСР для проведення відсічі ворогові, який віроломно напав на нашу Батьківщину, визнали за необхідне створити Державний Комітет Оборони під головуванням т. Сталіна Й. В.

У руках Державного Комітету Оборони буде зосереджена вся повнота влади у державі. Всі громадяни і всі партійні, радянські, комсомольські та військові органи зобов'язані неухильно виконувати рішення й розпорядження Державного Комітету Оборони.

Світ реагував на агресію Гітлера негайно й однозначно; звичайно, йдеться про той світ, який не був підвладний нацизмові.

Уїнстон Черчілль:

– Я бачу… сіру, вимуштрувану, слухняну масу жорстокої гуннської солдатні, що насувається, неначе хмари повзучої сарани. Я бачу в небі німецькі бомбардувальники й винищувачі з незагоєними ще рубцями від ран, заподіяних англійцями, які раділи з того, що вони знайшли, як їм здається, легшу і надійнішу здобич.

За всім цим галасом, і громом я бачу купку злочинців, які планують, організовують і накликають на людство цю лавину нещасть…

Кожна людина чи держава, які йдуть із Гітлером, – наші вороги… Така наша політика, така наша заява. Звідси випливає, що ми допоможемо Росії і російському народові усім, чим зможемо.

… Він (Гітлер) хоче знищити російську державу тому, що в разі успіху сподівається відкликати зі Сходу головні сили своєї армії і авіації та кинути на наш острів…

Його вторгнення у Росію – це лише прелюдія до спроби вторгнення на Британські острови. Франклін Делано Рузвельт:

– Американський народ почуває відразу до збройної агресії. Він зв'язаний з російським народом міцними узами історичної дружби, отож цілком природно, що він із співчуттям і захопленням стежить за мужньою боротьбою, яку провадить зараз російський народ з метою самооборони.

Де Голль:

– Ми повинні зайняти цілком визначену позицію щодо конфлікту між Німеччиною і Росією… Ми повинні, як і Черчілль, заявити, що, оскільки росіяни воюють проти німців, ми беззастережно разом з ними. Не росіяни пригноблюють Францію, не вони окуповують Париж, Реймс, Бордо, Страсбург, грабують і деморалізують нашу країну… Німецькі літаки й танки, німецькі солдати, яких знищують і знищуватимуть росіяни, уже не зможуть стати нам на перешкоді до визволення Франції. Прошу одразу ж надати саме такого напрямку нашій пропаганді.

Теодор Драйзер:

– Ніщо в історії людства – ні безумні авантюри в шуканні скороминущої слави і влади, ні жахливі масові винищення народів і поневолення їх Кіром, Дарієм, Александром, Цезарем, Аттілою, Чінгісханом, Тамерланом, Наполеоном – не може зрівнятися за своїм безглуздим варварським руйнуванням і смертоносністю з нічим не виправданим нападом Гітлера на Радянську Росію…

Цим злочинам треба покласти край, а їхнього ініціатора й виконавця, перемігши, привселюдно скарати за його злодіяння…

Х'юлетт Джонсон, настоятель Кентерберійського собору:

– Долю людства поставлено на карту у цій великій битві… На одному боці – світло й прогрес, на другому – морок, реакція, рабство і смерть. Росія, відстоюючи свою соціалістичну свободу, бореться водночас за нашу свободу. Захищаючи Москву, вона захищає Лондон.

Томас Ламонт, голова компанії Моргана:

– Дехто вважає союз Америки з Росією ненормальним. Але чому? Під час минулої війни Росія була союзником Сполучених Штатів. За останні 150 років Росія тричі виступала спільно з Англією проти диктаторів, які прагнули поневолити Європу: Наполеона, Вільгельма II і Гітлера. Ці союзи не були випадкові. Мир у Європі зараз так само, як і в 1814 й 1914 роках, залежить од непохитності Росії на сході Європи.

Увесь світ стежив за результатом великої битви на Сході. Вже увійшли в безсмертя герої Бреста й Перемишля. Народжувалась могутня антигітлерівська коаліція – союз Москви, Вашінгтона, Лондона, об'єднаних спільним бажанням врятувати людство від коричневої сарани.

І серед цих величезних за своїм значенням подій сталася одна, маленька, іудина, оплачена тридцятьма срібняками, тільки плата ця була не за життя Христа, а за долю багатомільйонного народу України, що став як один на боротьбу за Батьківщину проти полчищ Гітлера…

МЕХАНІКА МИШАЧОЇ МЕТУШНІ

Про вступ «Нахтігаля» до Львова і про те, що там сталося тридцятого червня, перший повідомив у свою берлінську газету військовий кореспондент Трауб. Замислено дивлячись на чорну мембрану телефону, він спроквола диктував у редакцію із свого номера, прислухаючись до далеких пострілів на вулицях та до швидких кроків патрулів, які раз у раз проходили попід вікнами готелю, зайнятого німецькими офіцерами.

«Сьогодні увечері, – диктував Трауб, – у Львові відбулися збори ста представників українців західних земель. Збори відкрив Стецько. Переказавши присутнім привітання од Бандери, він зачитав акт такого змісту:

«Українська націоналістична армія» боротиметься за соборну Українську державу, за новий порядок у Європі та за великого фюрера Адольфа Гітлера.

Слава Степанові Бандері!»

Слідом за Стецьком виступив отець Гриньох, який був духовником «Нахтігаля», і переказав присутнім палке вітання од коменданта легіону Романа Шухевича. Було зачитано наказ Бандери про призначення Ярослава Стецька на голову крайової управи. Отець Сліпий переказав присутнім благословення митрополита Шептицького. Православний отець Полікарп запевнив присутніх, що і східні українці всі як один підуть за великим фюрером Адольфом Гітлером.

На закінчення присутні прийняли привітання Бандері й Шептицькому.

Важко передбачити розвиток дальших подій, якби ця кореспонденція була єдина, потрапивши до Берліна.

Але Бандера, прислухавшись до порад доброго друга Шухевича, надумав випередити події. Саме через це легіонери «Нахтігаля», увірвавшись до радіостанції, підвели до мікрофона диктора, і той під пістолетом після урочистих позивних «Усім, усім, усім!» за три години до того, як Трауб передав свою кореспонденцію до Берліна, зачитав декларацію Бандери.

Звичайно, ні в Москві, ні в Києві, ні в Берліні, ні в Лондоні, ні в Берні не звернули уваги на істеричну заяву невідомого «українського визволителя», гітлерівського «кишенькового квіслінга».

Проте Європа того періоду, окрім сил реальних, включала у себе сили ілюзорні.

До числа таких «держав» належала Словаччина Тіссо і Хорватія Анте Павеліча.

У фарватері нацистської політики йшли фашистські режими в Угорщині, Румунії та Болгарії.

Коли чиновники угорського міністерства закордонних справ почули про проголошення «незалежної України», вони негайно приготували доповідь заступникові міністра закордонних справ.

– Як ти оцінюєш цей факт? – запитав чиновника заступник міністра, походжаючи по величезному кабінету, оздобленому важким мореним дубом.

– Важко, ваше превосходительство, відповісти щось конкретне. На жаль, Берлін доводить до нашого відома далеко не всі свої заплановані заходи.

– Я гадаю, з Бандерою легко буде домовитися про перегляд кордону на нашу користь, зважаючи на нашу спадкоємність стосовно Австро-Угорської монархії. Я вивчив карту: приблизно три тисячі квадратних кілометрів нинішніх українських земель мають одійти до нас. Я поки що твердо не ставлю питання про інші землі, але Буковина й прилеглі райони явно угорські.

– Думаю, що Берлін на це не піде.

– Думати треба після того, як зроблено перший крок.

– У такому разі, першим кроком має бути визнання «самостійної і соборної України».

– Ми підемо на це після того, як ти проведеш перші консультації у Львові.

– Так, але вони підуть на консультації тільки після того, як ми визнаємо їх.

– Хіба серед усіх дипломатичних хитрощів нема такої, котра б дозволила об'єднати обидва ці заходи? Одне слово, роби. Візьми оцю карту. – Заступник міністра торкнув мізинцем велику стару карту з районами України, зафарбованими у яскраво-синє – очевидно, він тільки що зробив це. – Не відкладай на завтра те, що можеш почати сьогодні.

Румунське міністерство закордонних справ зреагувало на повідомлення із Львова майже так само, як і угорське. Завідувач східним відділом так само дістав із шухляди письмового столу карту, так само окреслив райони Буковини, котрі, на його думку, мають увійти до складу Великої Румунії, але олівець для цього він використав яскраво-оранжевий на колір.

Завідувач східного відділу розумів, що Угорщина, «заклятий союзник» по Троїстому Пакту, напевне скликала зараз нараду. Тим-то Бухарест вирішив діяти швидше: запросили німецького посланника і (постійна повторюваність ситуацій!) перед ним розіклали карту з територіальними претензіями «Великої Румунії» до «Соборної України».

– Нами керують почуття історичної справедливості, – зазначив дипломат, вхожий до Антонеску, – і тільки.

– А чи не занадто рано все це? – посміхнувся німецький посланник.

– Чому? В дипломатії, – відповів шеф східного відділу, – небезпечно бути останнім.

Дипломат явно перегинав, і німецький посланник зрозумів це. Але «гнути» не став – не було чого. Слід щадити самолюбство румунського дипломата: він вважає себе за римлянина, представляє не що-небудь, а великий світ латинян у Троїстому союзі. Муссоліні виродився на політикана, ним не володіє велика державна ідея, тож тільки Антонеску й думає про відродження могутньої держави румунів, яка домінуватиме на Чорному морі й контролюватиме протоки, ключ до Середземномор'я. Нехай собі думає. Рано чи пізно румунів буде відтиснуто з узбережжя Чорного моря, яке стане внутрішнім великонімецьким.

– Я зв'яжуся з Берліном, ваше превосходительство, – пообіцяв посланник.

На цьому аудієнція закінчилась. Шеф східного відділу вважав її значною: він «застовпив» Буковину перший.

… У Загребі та Братіславі повідомлення із Львова вивчали ще пильніше, але вже з огляду на причини амбіціозності, маленькі. Маріонеткові держави Хорватії та Словаччини переживали особливий період «самоусвідомлення». Це «самоусвідомлення», ясна річ, не можна було застосовувати до народів, які розуміли, що живуть вони під німецькою окупацією. Таке «державне усвідомлення» слід визначати, як бюрократичне, або, точніше, плутократичне. Маленькі бездарності, хворобливо честолюбні політикани, клянучись національною ідеєю, служили чужоземцям, беззаперечно підкорялися їхнім наказам, старанно організовували «народно-національні волевиявлення» дружби до «Великої Німеччини» і намагалися при цьому якомога швидше й спритніше влаштувати своє життя – зважаючи на невідоме майбутнє: квіслінг, якого привели до влади окупанти, а не він сам прийшов законно, живе з постійним відчуттям невпевненості у завтрашньому дні. Через це ілюзорну «незалежність» бандерівської України розглядали тут на ще нижчому рівні передусім ті, хто розраховував на посольський чин, на одержання відповідного відділу в «міністерствах» закордонних справ, державної безпеки, оборони, торгівлі, транспорту, культури та зв'язку.

Через це реакція режимів Павеліча й Тіссо була дещо повільніша: годилося налагодити «ланцюг інтересів» – той, хто мріяв про погони «надзвичайного міністра й повноважного посла», мав знайти союзників, пояснити їм вигоду свого призначення; цей союзник, у свою чергу, мусив зацікавити тих, хто «націлювався» на новий департамент, і серед трьох-чотирьох десятків плутократів обов'язково повинен був знайтися такий, хто міг би обговорити цю ідею безпосередньо з Тіссо чи з Павелічем.

Проте на відповідно низькому рівні – з секретарями німецьких посольств – це питання попередньо обговорювалося, а секретар, на відміну од посла, думає не про політику, а про себе, про свою продукцію, про те, наскільки оперативно надішле він до Берліна запис розмови з відповідальним чиновником тієї країни, де він акредитований. До того ж у тому повідомленні він, знов-таки дбаючи про свою кар'єру й аж ніяк не про державну політику, багато чого вигадуватиме, приписуватиме собі лаври узнавання та навернення й без того відданого плюгавця, тож унаслідок його повідомлення може опинитися в центрі уваги керівництва східного департаменту міністерства закордонних справ, а тоді повториться та сама історія: чиновник, до якого потрапив цей запис, виявить максимальну оперативність, бо думатиме про те, щоб повернути цю дрібничку собі на користь, маленькі чиновники Ріббентропа полюбляли дипломатичні інтриги і часто повторювали, що «політика починається з дрібниць, які вчасно помічено, правильно оцінено й запущено у потрібному напрямку».

Так воно й сталося: доки посланники у Будапешті й Бухаресті складали свої докладні меморандуми, рапорти спритних секретарш із Братіслави й Загреба уже лягли на столи чиновників міністерства закордонних справ.

Люди Ріббентропа зрозуміли: настав час їхнього тріумфу. Їхній удар по апарату Розенберга – новому міністерству (як-не-як конкурент) буде нищівний.

Одночасно співробітники Гіммлера – особливо Річе, ад'ютант Гейдріха, – напружено чекали, коли всі документи надійдуть до міністерства закордонних справ, до Ріббен. – тропа: секретар німецького посольства у Загребі був агентом VI управління РСХА і заздалегідь сповістив Шелленбергові, що розмова про «самостійну Україну» відбулася з директором східноєвропейського відділу міністерства закордонних справ «Незалежної держави хорватської» і детальний запис її відправлено до Берліна з нарочним. (Проти того, щоб секретар розписав цю розмову своєму формальному начальству в міністерстві закордонних справ, відомство Гіммлера не заперечувало; навпаки – всяке окозамилювання заохочувалося, оскільки сприяло зростанню свого агента в чужому відомстві).

… Дізнавшись, що всі документи про «незалежну Україну» надійшли до міністерства закордонних справ, ад'ютант Річе доповів про це Гейдріху. Той попередив про все Гіммлера, який збирався на перегляд нового пропагандистського фільму про «криваві злочини більшовиків», підготовленого Геббельсом.» Гіммлер попросив секретаря викликати його до апарата, якщо дзвонитимуть з Вільгельмштрасе.

Ріббентроп подзвонив через сорок хвилин.

Через годину він був у Гіммлера.

Через дві години вони вирушили до фюрера.

(Маленька інтрига, затіяна в середині червня Річе, дала результати: після радіозвернення Стецька про такого непомітного пішака, як Бандера, дізналися вищі чини рейху, котрі раніш про нього й гадки не мали.

Річе точно врахував механіку гітлерівського апарату – його підвищили у званні, бо Гейдріх не міг не оцінити його спритності, оскільки той допоміг бонзам у постійній боротьбі амбіцій).

Гітлер шаленів. Він метався по своєму величезному кабінету, викладеному сірими мармуровими плитами, й вигукував:

– Я починаю відчувати своє безсилля! Мене хочуть посварити з армією! Мене хочуть посварити з нацією! Де, коли, кому і за яких обставин я обіцяв незалежність України, скажіть мені?! Я завжди запевняв, що землі на схід від Одеру й аж до Уралу підлягають колонізації! Ці землі буде віддано німецьким солдатам і колоністам!

Гіммлер зиркнув на Ріббентропа. Той співчутливо зітхнув.

– Мій фюрере, я обурений не менше, ніж ви. Коли я з цього приводу обмінювався думками з рейхсфюрером, він зрозумів моє обурення, але, дійсно, армія в цій справі відіграє другорядну роль. Ідея, як мені здається, виходила з нового міністерства східних територій. Я розумію рейхсміністра Розенберга… Його могли підвести співробітники…

Гіммлер завважив:

– Я згоден із Ріббентропом в усьому, мій фюрере, крім одного – абвер у цьому паскудстві зіграв роль далеко не другорядну. Особлива лінія Канаріса, який рветься до політики, замість того, щоб займатися своїм безпосереднім ділом, давно непокоїть мене…

– Не чіпайте армії, – різко кинув Гітлер. – Зараз не на часі!

– Так, але…

Фюрер повернувся до Шмундта, свого ад'ютанта, білий од люті, з очима, що аж позападали після безсонних ночей:

– Розенберга до мене!

Він провів струнку, рівну спину Шмундта запаленими очима, які здавалися зараз круглими од різких тіней, що оточували їх, і повернувся до Гіммлера й Ріббентропа:

– Гіммлер, по-моєму, вам слід вилетіти до гауляйтера Коха. Він представляє інтереси партії, а не похмурої утопії Розенберга. Українці стріляють у наших солдатів, вони воюють з нами, вони захищають Совєти, а Розенберг казав, що вони підноситимуть нам квіти! Одне слово, дайте там лад! І викликати у Берлін усіх чиновників, які допустили це слов’янське свинство! Винуватців розтоптати!

Бормана не влаштовував блок Гіммлера з Ріббентропом: занадто сильні відомства, представлені такими спритними політиками, могли відтиснути його на третій план.

Тим-то Борман знайшов можливість проінформувати Герінга й Розенберга про обурення фюрера у зв'язку з львівським «свинством».

Герінг і Розенберг зустрілися з Кейтелем: треба було виробити сильну позицію, кінцева мета якої полягала в тому, щоб не дати змоги Гіммлеру стати першим…