Текст книги "Третя карта"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 18 страниц)

КУРТ ШТРАММ (I)

… Тільки спочатку, першого дня, біль був пронизливий, особливо коли руки затискали дерев'яними колодками, ноги прикручували ременями і чоловік у накрохмаленому білому халаті сідав напроти Курта й починав повільно затискати в лещатах пальці —спершу мізинець, тоді безіменний, а потім вказівний.

Коли вони робили це вперше, Курт звивався, кричав і мріяв тільки про те, щоб швидше втратити свідомість і не бачити, як ніготь поступово чорніє і як крізь пори повільно тече кров.

А потім, після першого дня, відсиджуючись у карцері, в темному, підвальному сирому боксі, де не можна було ані підвестися на весь зріст, ані лягти, він зрозумів, що, звиваючись, приносить радість тому лікареві в накрохмаленому білому халаті та есесівцям, які сиділи в сутінках, за лампою, котра била у вічі жарким променем, що роздирав повіки. Зрозумів він і те, що кожен рух під час катування посилює біль, який стає від цього особливо пронизливим і безмірним.

«Все кінчено, – ясно розумів Курт, і тільки це розуміння правди робило його здатним думати: в такому становищі ілюзії перетворюють людину в зрадника, дурня чи божевільного. – Тепер для мене все кінчено. Жити треба чесно, але найважливіше, мабуть, для людини – це зуміти чесно піти, бо це найбільше випробування – це все-таки не слава, кохання чи хвороба, а смерть, саме смерть».

… Курт притулився потилицею до холодної стіни карцеру і відчув крапельки води, йому було приємне це відчуття. Йому здавалося, що потилицею пін притулився до могутнього стовбура осіннього дуба після нічного дощу, коли ліс стає сіро-чорним і небо близьким, немов розрадник, який спустився до людей, а краплі води на деревах повільними, як старечі сльози жінок. Весною краплі падають швидко і схожі на сльози дітей, а в них сльози завжди кінець сміху або його початок, ніжні, безболісні у них сльози.

«Неправильно, – поправив себе Курт. – Ми забуваємо самих себе. У дитинстві бувають найневтішніші сльози. Просто з роками дитячі прикрощі здаються нам справжніми дурницями, і ми не розуміємо власної неправоти, бо перша кривда, перший біль, перше горе визначають людину на все життя, особливо коли кривда незаслужена, біль випадковий, а горе незрозуміле. Щасливі діти виростають чесніші й сміливіші, ніж ті, що росли у горі».

Він змушував себе не думати про те, що вже минуло, і про те, що буде: зараз чи пізніше, вночі чи завтра, а може, зараз уже і є завтра – адже він не бачив світла відтоді, як його запхнули в машину після зустрічі зі зв'язковим.

«Вони не могли взяти зв'язкового, він із Швейцарії, у нього дипломатичний паспорт, – уже вкотре заспокоював себе Курт. – Вони могли вислати його, заявити протест, але вони не могли його заарештувати, як мене, і не могли його обшукувати й катувати. Такого ще ніколи не було. А може, я просто не знаю? Ні, я знав би, Гуго Шульце напевне сказав би мені про це– він зв'язаний з гестапо, бо вони охороняють його економічний офіс, він підтримує з ними добрі стосунки, він завжди думає про можливе майбутнє… Знов я говорю дурниці. Не говорю, – виправив він себе. – Думаю. Я ж думаю. Господи, – вжахнувся він, – невже я кажу все це уголос? Ні, не може бути. Вони, напевне, тільки цього й ждуть. Треба все кінчати. Треба, щоб вони розлютилися. Тоді вони швидше доконають мене, і все закінчиться. Першого дня вони могли вбити мене, коли їх було п'ятеро і коли вони повалили мене й били чобітьми по ребрах, а я, дідько б мене взяв, мимоволі захищався і, ховаючи голову, притискав руки до ребер. Треба було дати себе вбити. А я жив ілюзією».

Щоб приглушити досаду, яка пойняла його, Курт змусив себе переключитися. Він вирішив посперечатися, згадавши своє безапеляційне: «Щасливі діти виростають чесніші й сміливіші».

Він потерся потилицею об стіну карцеру, змушуючи себе до суперечки, аби не думати про головне: про те, що буде.

«Напевно, це буде нечесна суперечка. Немає у мене бажання сперечатися, – признався він собі. – Але я повинен думати про що завгодно, тільки не про те, що вони питають. І мені є про що думати, бо, коли я сказав про щасливих дітей, у самісінькій глибині душі думав про себе й захоплювався собою, таким щасливим у дитинстві, таким улюбленим татком і мамою, моїми ніжними, найкращими і найвродливішими у світі татком і мамою. А Гуго виховувався у діда, бо його батько жив у Чілі, а мати зійшлася з якимось угорським поміщиком і перебувала в Монте-Карло; дід був суворий і жодного разу не поцілував хлопчика, забороняв йому гратися з дітьми кухарів, лакеїв та шоферів, які жили в їхньому замку, і змушував цілими днями сидіти з учителями, вивчати латину, старогрецьку, музику, логіку, а за неуспіхи карав різками. Проте Гуго все-таки сильніший за мене, добріший і сміливіший. Атож, це так. Бо я відчував увесь ідіотизм того, що відбувалося в Німеччині після смерті Гінденбурга, я тільки відчував і ні з ким не наважувався поговорити про це, а Гуго не побоявся сказати мені, що час пасивного опору минув, та й пасивний опір зовсім і не опір в умовах нацизму, а одна з форм боягузливого самовиправдання».

… Його витягли на допит уночі – він визначив це по заспаних обличчях тюремників. Курта вштовхнули до камери, і на нього зразу ж обрушився град ударів: гестапівців зараз було не п'ятеро, як першого дня, а сім чоловік.

«А я ще любив цифру сім», – встиг подумати Курт і змусив себе стати людиною, що відкинула ілюзії, а не твариною, яка інстинктивно захищається від ударів.

Спершу він відчував тупий біль, значно легший, аніж той, коли метал входить у шкіру, відділяючи нігті од голубуватого ніжного м'яса, а потім ще більше розслабився й заходився молитись: «Тільки б скоріше. Господи, я не зраджу, я нізащо не зраджу, але тільки нехай те, що має статися, станеться скоріше, будь милостивий до мене, господи, я благаю тебе про швидку смерть, ні про що більше, не про життя ж…»

Але смерть не прийшла: до камери вбіг сивий штандартенфюрер з юним обличчям і закричав тонким, верескливим голосом:

– Припинити свинство!

Курт виплюнув два передні зуби – Інгрід Боден-Граузе казала, що в нього зуби такі самі гарні, як в американської актриси Діни Дурбін, лопаточками, особливо два передні.

– Самі можете підвестися? – спитав штандартенфюрер, коли вони залишилися наодинці.

Курт спробував був спертися долонями об підлогу. Права долоня слухалась його, а ліва тремтіла й була ватяна, і він зрозумів, що один із тих семи наступив йому підбором на пальці, тож ліва рука зараз і непідвладна йому, бо вона втратила відчуття болю.

«Ми живемо до того часу, поки відчуваємо біль, – подумав Курт. – Якби оцей сивий затримався на півгодини, усе скінчилося б».

– Я допоможу вам, – сказав штандартенфюрер, узяв Курта попід руки й посадив на металевий стілець. – З цим свинством покінчено раз і назавжди, Штрамм. Я забрав вас до себе. Зараз прийде лікар, і ми поставимо вас на ноги…

«Як це в них називається? – подумав Курт. Він тяжко пригадував слово, яке говорив йому Гуго. – «Спектакль»? Чи «кіно»? Ні, не «кіно». «Кіно»– це коли змушують сидіти не рухаючись добу або дві. «Спектакль»– це коли при тобі ґвалтують дружину. Ні, те, що зараз робитиме цей сивий, у них називається інакше. Як же це у них називається? «Ібсен» – ось як це в них називається. Він поїтиме зараз мене кавою й частуватиме бутербродом. Він гратиме роль мого друга, сподіваючись, що я потягнусь до нього: людина, яку посадили до звіринця, тягнеться до людини, нехай навіть вона й у формі ката. Ну, грай. Я побачу, як вас цього навчили».

ВІДЧУТТЯ ЧЕРВНЕВОЇ ЗАДУХИ

На Східному вокзалі Берліна було парко. Розпечена за день покрівля дихала важким жаром. Запахи були тут дивні: Штірліцу здавалося, що ось-ось має шипучо запахтіти молоденьким шашличком, як тридцять років тому на ростовському пероні, коли вони з батьком їздили лікуватися до Євпаторії – у хлопчика починався ревматизм. Там продавали нанизані на погано обстругані дерев'яні палички маленькі шашлики, шипучі, м'які, обсмажені на вугіллі так, що м'ясо ніби й сирувате, але водночас і пропечене, запашне, соковите, аж капає сало бурими плямами на брук; в цьому, здавалося тоді десятирічному хлопчикові, і є прояв людської та й усякої іншої на землі випадковості: чому капнуло саме тут, а не рядом?

(Пляма від шашлика на бруківці, що поступово зникає під палаючим промінням червневого сонця; лайливі пасажири, Берлінський вокзал, червень сорок першого, загострене, тривожне бажання жити, щоб бути потрібним).

Штірліц глянув на годинника: до відходу поїзда на Бреслау залишилось десять хвилин, а його супутників – директора українського видавництва з дружиною – і досі не було.

Позавчора Штірліца викликав Шелленберг – він тепер сидів у новому кабінеті, одержавши погони бригадефюрера: у стіл було вмонтовано два кулемети, сигналізація зв'язувала шефа політичної розвідки з спеціальною кімнатою охорони, де цілодобово чергували п'ять унтершарфюрерів СС, у столі ж таки (робили на замовлення в Голландії) було вмонтовано апаратуру запису та фотографування. Шелленберг, приховуючи гордовиту поважність, продемонстрував Штірліцу стіл, що, як він завважив, «фіксує мою нову якість в ієрархічній градації охорони порядку рейху».

– Ви поїдете до Кракова з одним із оунівців, – сказав Шелленберг. – Омельченко, видавець і конспіратор, досить смішна особа, з потугами на європейське мислення. Він близький до гетьмана Скоропадського.

– Я, признатися, слабкий у слов'янській проблемі, – мовив Штірліц. – А втім, після Югославії я переконався, що ця проблема цікава, бо вона сконструйована так вдало, що важко визначити грань між національним болем і європейською політикою.

Шелленберг закурив.

– Отож я й надаю вам можливість з'ясувати суть питання. Виїзд призначено на кінець тижня, так що у вас є час. Спершу ви зустрінетесь із генералом Біскупським, він у нас відповідає за російські справи. Потім зустрінетесь із гетьманом Скоропадським. Матеріали на Бандеру я затребую в абвері, формуляр на нього досить цікавий – адмірал знайомив мене з цим формуляром. Я часом шкодую, що позбавлений літературного хисту: сюжети розвідки народили Бомарше і Мсріме – блискуча белетристика.

– Література, – уточнив Штірліц і, запитально глянувши на попільничку, перевів погляд на бригадефюрера.

– Так, так, куріть, будь ласка, – зрозумівши його, сказав Шелленберг. – Хочете мій «Кемл»?

– Дякую, я краще смалитиму й далі своє «Каро».

– Ви вмієте заганяти масу відтінків у фразу, Штірліц. Ви говорите так, як повинен писати помічник лідера —. з трьома смислами, прихованими в двох словах.

– Дякую.

– Даремно дякуєте. Ви ж не помічник лідера.

– Хто його знає, ким ви станете через десять років.

– Штірліц, не провокуйте мене. І через десять років я буду тим самим, ким є зараз, тільки з більшим багажем досвіду.

Штірліц погасив сірник і глянув шефові у вічі: обличчя в Шелленберга стало маскою, непроникною маскою жорстокості й волі, навіть акуратна нижня щелепа висунулась, наче у бригадефюрера несподівано відкрився «вовчий прикус».

«А пнеться ж у лідери, – швидко зауважив Штірліц. – І боїться признатися собі в цьому. Даремно я це бовкнув. Політик не прощає того, що відкрилося іншому, особливо тому, хто під ним; рівнозначному за величиною він теж не простить, але виду не подасть, хоч повинен буде в чомусь поступитися, затаївши злість. Урок на майбутнє: не розкривайся – намагайся розкрити сам».

Шелленберг попросив секретаря принести кави, почастував Штірліца лікером «Іззара», подарованим йому іспанським військовим аташе, став говорити про скандінавські руни (улюблена тема Гіммлера) для того, вирішив Штірліц. Щоб не прямо відповісти про «белетристику і літературу», але несподівано пролунав дзвінок білого телефону – прямий апарат зв'язку з рейхсфюрером, і Шелленберг, слухаючи шефа, знову змінився на обличчі: воно стало хлопчачим, пустотливим, щасливим – з ямочками на щоках.

Штірліц підвівся, але в цей час прийшов помічник Гіммлера й передав Шелленбергу пакет. Шелленберг подякував помічникові шефа занадто екзальтовано, засоромився цієї своєї екзальтованості, зрозумівши, що її не міг не помітити Штірліц, і Штірліц подумав, що йому треба було б піти раніше, як тільки пролунав дзвінок, але Шелленберг. зупинив його, немовби зрозумівши бажання свого співробітника, і простягнув аркуш лощеного паперу:

– Ознайомтеся.

Обличчя його було, як і раніше, пустотливе, а ямочки на щоках то з'являлися, то зникали: бригадефюрер, перед тим як прийняти якесь важливе рішення, грав губами, наче стара актриса під час стомливої гімнастики перед дзеркалом – щоб зморщечок довше не було.

Штірліц поклав аркуш на коліна.

«Ще до приїзду англійського посла в СРСР пана Кріппса в Лондон, особливо ж після його приїзду, в англійській і взагалі в іноземній пресі стали поширюватися чутки про «близькість війни між СРСР та Німеччиною». За цими чутками: 1) Німеччина начебто заявила претензії територіального й економічного характеру, і тепер ведуться переговори між Німеччиною й СРСР про укладення нової, тіснішої угоди між ними; 2) СРСР начебто відхилив ці претензії, у зв'язку з чим Німеччина стала зосереджувати свої війська біля кордонів СРСР з метою нападу на СРСР; 3) Радянський Союз, в свою чергу, начебто посилено готується до війни з Німеччиною і зосереджує війська біля кордонів останньої.

Незважаючи на очевидну безглуздість цих чуток, відповідальні кола в Москві визнали за необхідне з огляду на уперте роздування цих чуток уповноважити ТАРС заявити, що чутки ці є незграбно сфабрикована пропаганда ворожих СРСР та Німеччині сил, зацікавлених у дальшому розширенні й розв'язуванні війни.

ТАРС заявляє, що: 1) Німеччина не заявляла ніяких претензій і не пропонує якоїсь нової, тіснішої угоди, у зв'язку з чим і переговори щодо цього не могли мати місця; 2) за даними СРСР, Німеччина так само неухильно дотримується умов радянсько-німецького пакту про ненапад, як і Радянський Союз, у зв'язку з чим, на думку радянських кіл, чутки про намір порвати пакт і розпочати напад на СРСР позбавлені будь-яких підстав, а перекидання звільнених від операцій на Балканах німецьких військ, що відбувається останнім часом, у східні та північно-східні райони Німеччини пов'язане, мабуть, з іншими мотивами, які не причетні до радянсько-німецьких відносин; 3) СРСР, як це випливає з його мирної політики, дотримувався і має намір дотримуватися умов радянсько-німецького пакту про ненапад, у зв'язку з чим чутки про те, що СРСР готується до війни з Німеччиною, є брехливі й провокаційні; 4) літні збори запасних Червоної Армії, які проводяться зараз, та майбутні маневри мають на меті не що інше, як навчання запасних і перевірку роботи залізничного апарату, що здійснюються, як відомо, щороку, через те зображувати ці заходи Червоної Армії як ворожі Німеччині принаймні безглуздо.

ТАРС».

– Як? – спитав Шелленберг, угадавши ту мить, коли Штірліц прочитав текст.

Штірліц кашлянув («Недобре я кашлянув, занадто обережно, не можна мені так. Дрібниця, звичайно, але зараз дурниць не повинно бути»), знову спитав очима дозволу закурити й сказав:

– Починаємо…

Шелленберг охопив обличчя Штірліца неквапним поглядом і, немовби супроти власного бажання, відповів:

– Так.

– Дуже скоро, – так само ствердно промовив Штірліц.

– Двадцять другого.

– А коли почав Наполеон?

– Ви думаєте…

– Я боюсь думати, бригадефюрере. Я боюся думати взагалі, а про це особливо.

– Канаріс вважає, що вони сильні. Розенберг запевняє, що ми переможемо, зробивши ставку на національну проблему. Наш з вами шеф переконаний, що Совєти розваляться самі по собі після першого ж удару і всілякі ставки на їхні внутрішні проблеми наївні й недоцільні.

– Докази?

– От ви й дайте докази, Штірліц. Створено бригаду. Подібну до загребської. Тільки керуватиме нею не Веєзенмайєр – дипломатам робити там нічого, – а оберштурмбанфюрер Фохт. Так, так, його вже затвердили, – піймавши здивований погляд Штірліца, швидко, немовби досадуючи на щось тільки йому відоме, додав Шелленберг. – За групою наглядає людина Розенберга, і це повинно бути зрозуміло вам. Зараз не час для гри в амбіції.

– Цей Омельченко їде з групою чи зі мною?

– Омельченко їде з вами. Фохта і Діца, який репрезентує гестапо, ви зустрінете в Кракові. Вам треба буде, допомагаючи Фохту й опікаючи Омельченка, відповісти на мої запитання, Штірліц. Перше: наскільки перспективна лінія радників Розенберга в усьому цьому слов'янському питанні? Друге: яка в цьому самому питанні справжня лінія абверу, конкретно радників Канаріса? Це все.

– Бригадефюрере, я дозволю висловити свою думку апріорі. У червоних не буде квіслінгів.

– Дані? У вас є з цього приводу якісь дані?

– Є. Їхня історія.

– Історію пишуть, Штірліц. Її пишуть люди. А людей треба творити. Тоді історію буде зроблено такою, якою ми хочемо її бачити.

– Я можу познайомитися з матеріалами?

– Так.

– Дякую.

– Це все, – закінчив Шелленберг. – У всьому іншому я покладаюся на ваш досвід.

– Мені не зовсім зрозуміла головна мета моєї роботи, бригадефюрере.

– Ви познайомитесь із матеріалами, поговорите з лідерами націоналістів із ОУН, зустрінетесь із колегами. – На цьому слові Шелленберг зробив наголос, явно натякаючи на Фохта і Діца, що репрезентували інші відомчі інтереси, які не збігалися з інтересами його, Шелленберга, організації. – Гадаю, вам стане багато що зрозуміло. Коли заплутаєтесь і не зможете прийняти рішення – що ж, у такому випадку зв'язуйтесь зі мною.

«Центр.

За словами мого шефа, початок війни призначено на 22 червня.

Відряджений до Кракова для розмови з «фюрером» ОУН-Б Степаном Бандерою. Переглянув матеріали, зібрані на нього. Судячи з досьє, Бандера є кримінальний елемент, який претензійно віщає «від імені нації». Усі дані про його кримінально-терористичне минуле дозволяють – якщо буде доцільно – віддати його під суд за грабунки, нальоти на інкасаторів, шантаж, що виконувалися, зрештою, за наказом звідси, з Берліна. Ця постать – після ознайомлення з матеріалами гестапо – «зроблена», вона промовляє вивчені слова, закладені в нього тутешніми інструкторами. Зараз, із матеріалів гестапо, видно, що Бандера робить усе можливе, аби про нього дізналися фюрери рейху. Він висуває якісь плани, ставлення до яких тут вельми гумористичне. Проте тут вважають, що Бандеру треба субсидувати й далі, бо він готовий виконати будь-яке завдання, не зупиниться ні перед чим. Йому належить фраза: «Наша організація повинна бути страшна, як і наша оунівська влада». Його оточення дуже слабке: як правило, діти сільських священиків та дрібних буржуа, вони малограмотні й зовсім позбавлені будь-якої, хоч трохи привабливої соціальної ідеї. Сильні вони тільки в одному: живуть за законами мафії і не зупиняться ні перед чим у прагненні одержати землю, посади, гроші. (Колишній ватажок ОУН Коновалець і теперішній його наступник Мельник пишаються з того, що були офіцерами австро-угорської армії, перебувають у родинних стосунках з мільйонером Федаком, грають в аристократизм. Бандера позбавлений минулого – воно в нього злочинне, кримінальне, криваве, – він, очевидно, битиметься за свій «шматок пирога» особливо люто; що ж до демагогічних лозунгів, то над цим, видно, працюють тут, у Берліні, його безпосередні керівники, яким він підкоряється беззаперечно).

Останніми днями зустрівся з начальником управління у справах російської еміграції в Берліні генералом Біскупським Василем Вікторовичем. Ці зустрічі підтвердили факт наближення агресії.

Центр усієї роботи з російськими фашистами зараз перенесено в генерал-губернаторство. Шеф варшавського філіалу – колишній начальник контррозвідки Денікіна журналіст Сергій Войцехівський, брат якого застрелив радянського торгпреда у Варшаві Лазарева. Його зв'язковий по лінії гестапо – Борис Софронович Коверда, убивця Войкова. Войцехівський, раніше зв'язаний з розвідкою польгенштабу, зараз передав усю свою агентуру гестапо. Другий центр знаходиться також у Варшаві – Пшескок, 4. Це «Російська фашистська спілка». Шеф – Володимир Шелехов. Керівник «Народно-трудової спілки нового покоління» Вюрглер працював до війни в японському посольстві, зараз на прямому зв'язку з абвером. Лідер РЗВС[3]3
  РЗВС – Російська загально-військова спілка.


[Закрыть] генерал Єрогін веде переговори про відкриття школи для майбутніх російських офіцерів. Біскупський сказав також, що він опікає російські організації в протектораті Чехії та Богемії і в Словаччині. Із тамтешніх організацій він виділяє РНСР – «Російський національний і соціальний рух»; зв'язаний безпосередньо з НСДАП, що вважається російською референтурою Бормана. За головного – Володимир Леонтійович Кузнецов. Так само сильна, із слів Біскупського, «Професійна спілка інженерів і техніків» на чолі з Запорожцевим Миколою Семеновичем. Біскупський ознайомив мене з промовою Запорожцева: «Німеччина вже зараз готова прийняти колоніальне господарство – вона має колоністів, поліцейський та адміністративний апарат, який знає становище на місцях. Наше завдання – провести негайний опит всієї еміграції: хто й куди хоче повернутися. Слід негайно вивчити радянську термінологію, бо нам треба буде стати посередниками між колоністами й масою населення». Із слів Біскупського, дуже сильна «Загальнокозацька спілка» на чолі з Василем Трохимовичем Васильєвим і «Вільне козацтво» на чолі з Білим та Макаренком. Останнє займає особливу позицію, бо наполягає на створенні Великої козацької держави від Кубані до Дону. Із слів Біскупського, разом з військами в Росію буде відправлено понад двадцять тисяч чоловік – для роботи в бургомістратах.

Після вивчення питання про російську фашистську еміграцію повертаюся до оунівців: за дорученням Шелленберга я зустрівся з референтом іноземного відділу НСДАП Егоном фон Лоренцом. Інструктуючи мене з приводу Бандери, Мельника та інших, за його словами «кримінальників і пройдисвітів, прохідних пішаків нашого шахового гамбіту», він сказав таке: «Ідея державності, якою захоплені костоломи з ОУН, дозволяє нам грати перспективно, всіляко потураючи націоналістам, дозволяючи їм – на якомусь етапі – сподіватися на те, що вони – на випадок зіткнення з Советами – цю свою державність одержать. Звичайна річ, ми з вами розуміємо, що ні про яку державність слов'ян не може бути й мови – тим паче про незалежну українську державу: територія від Пруту до шахт Донбасу повинна стати і стане землею, що належить німецьким колоністам. Проте зараз необхідно грати на маячній ідеї ОУН. Ясно, що ніяка націоналістична ідея, крім расової ідеї фюрера, неможлива в Європі. Проте слід пам’ятати, що маріонетки надзвичайно хворобливі й уразливі в плані ущемленого честолюбства. Тим-то необхідно зовні дотримуватися своєрідного декоруму, повторюючи Бандері й Мельнику, що ми із розумінням ставимося до їхньої майбутньої місії. Усю роботу в Кракові вам треба буде провадити з урахуванням цього моменту: ми виставляємо на шаховий стіл наших українських пішаків для того, щоб розрахуватися ними, коли настане час, вигідний з погляду нашої перспективної політики на Сході». Лоренц додав також, що групи ОУН мають бути під абсолютним контролем німецьких керівників, і жоден їхній захід не може бути проведений поза і без санкції німецької влади. «Це, – додав він, – альфа і омега наших взаємовідносин з головорізами, яких поки що доводиться терпіти».

Зв'язок у Кракові – за звичайним методом.

Негайно повідомте, у якому напрямку продовжувати роботу.

Дайте санкцію на дії.

Юстас».

«Юстасу.

Якщо переконані, що війна буде, повідомте точні дані: головні напрямки ударів, сили, які візьмуть у них участь.

Збирайте й далі інформацію про націоналістів. Зв'язок у Кракові одержите.

Центр».

Омельченко виявився кремезненьким, невеличким, спритним чоловічком, який постійно потів, із застиглою усмішкою на широкому, рум'яному, як у дівчини, обличчі. Дружина його була ставна, красива жінка на тому зламі, що звичайно настає під сорок років – або гарною зостанеться аж до гордовитої старості, або ось-ось стане такою каракатицею, що навіть найпрозорливіші чоловіки, глянувши на неї, залишаться холостяками.

– Познайомтесь, будь ласка, пане Штірліц, – усміхаючись іще ширше, сипав словами Омельченко. – Моя Дружина Олена.

– Дуже приємно.

Олена кивнула головою, і щось дивне, схоже на стомлене презирство до всього, з'явилося на її обличчі.

– Вона німецькою соромиться розмовляти, – хапливо пояснив Омельченко, розраховуючись із носильником, – тільки російською.

– Російською? – здивувався Штірліц. – Чи українською?

– Ні, Оленочка росіянка, за народженням росіянка. За духом, звичайно, наша, та й бабця її, я гадаю, була все-таки не москалькою, а українкою. Вона через те не розмовляє українською, що їй здається, ніби не досить добре знає. Воно, бачте, така вже вдача: або щоб усе блискуче, або – ніяк.

– Дуже гарна вдача, – зауважив Штірліц, пропонуючи Олені руку, щоб допомогти їй зайти до вагона.

У господарському управлінні СС місця на поїзд, що йшов до Кракова, було заброньовано з дотриманням обов'язкової субординації: окреме купе для Штірліца і поряд, також окреме, – для Омельченка з Оленою.

На вечерю провідник запропонував галети з ріденькою кавою – останнім часом видачу продуктів зменшили: починаючи з березня, на душу видавали по картках два з половиною кілограми хліба на тиждень, півкілограма м'яса і всього двісті п'ятдесят грамів маргарину.

А втім, Олена прослала серветки, дістала з сумки невеликий кусень біло-рожевого сала, порізала його на тоненькі шматочки, гарненько розіклала те царське частування на тарілці, й стіл став інший, домашній, принадний.

– Вечеря переможців, – не глянувши на Омельченка, а тільки ледь повернувшись до нього, зауважила Олена, пропонуючи чоловікам братися до вечері.

– Не дурій, – усміхаючись як і раніше, кинув крізь зуби Омельченко і розкрив свій товстий, із свинячої шкіри портфель.

«Зараз дістане пляшку, – вирішив Штірліц. – Неодмінно почату. З добре притертим корком».

Омельченко й справді дістав плоску пляшечку з корком, вирізаним з дерева – носатий чорт із червоними очима, який одчайдушно-зухвало показував свого горбатого носа.

– Горілочка, – пояснив Омельченко, – гетьманська. Кращої не буває.

Олена дивно посміхнулася, і Штірліц зрозумів, що Омельченко бреше, що ніяка то не гетьманська горілка, а звичайнісіньке берлінське ерзац-пійло.

«Він безкорисливо бреше, – подумав Штірліц, – для того, щоб краще було. Є люди, які прибріхують трошки, але не задля власної вигоди, а в ім'я загального блага. В таких людях багато від дитячого – а діти брешуть, як правило, не усвідомлюючи неправди, бо для них гра – продовження життя, а вигадка – грань правди.

Гучно цокнувшись, Омельченко випив, граціозним, чисто жіночим рухом поклав шматочок сала на суху галету й понюхав.

– Хлопцем був, а все одно пам'ятаю, як ми вдома їли, на Житомирщині, у дідовому маєтку. Хіба ж там отакі кришенички різали? О, – він показав долоню, – і не менші. А цибуля яка, боже ж ти мій! Солодка, цукриста, аж у ніс б'є; на смак – наче тобі патока. А хліб!? Було, як розламають хлібину – дух борошняний, немов ранкова пара, піднімається, полем пахне, озиминою, миром.

– Ви справжній поет, – сказав Штірліц, помітивши, як на обличчі в жінки сяйнула така ж дивна посмішка.

Омельченко, очевидно, теж спостеріг посмішку дружини, бо на якусь мить завмер, нібито наткнувся на невидиму перешкоду. Обличчя йому враз змарніло, стало помітно, як набрякло під очима і нездорову припухлість повік. Але це було тільки одну мить, а по тому він знов сховав себе, заусміхався та й почав говорити про те, що зовсім він не поет, а так, видавець, що поезія – спопеляюче і єдине, а він оддає увесь свій час боротьбі з більшовизмом і тільки крихти зекономленого дозвілля – нікчемному віршуванню.

– Поет – категорія постійна, пане Штірліц, а я – ртутний, мене носить.

– Та воно ж, мабуть, добре, що носить: вражень багато.

– Коли їх занадто багато, вони починають убивати Самі себе. Це щось на зразок купи кінського гною, яку поганий хазяїн довго не вивозить у поле: все має перегоріти зараз. Інакше пропаде.

– А як вам увижається майбутнє? – запитав Штірліц, і тільки через те, що, запитуючи, він пильно дивився на Олену, вона не посміхнулася своєю відчуженою, розумною і гіркою посмішкою.

– Коли звершиться – сяду за стіл, – відповів Омельченко.

– Що звершиться?

– Ну… Як же… Я маю на увазі визволення України…

– А коли це станеться?

Омельченко зареготав аж надто вже розгонисто і знову налив горілки у чарки.

– О, ці мені вже політики: усе знають, а вдають, начебто вперше чують.

– Ви маєте на увазі початок кампанії на Сході? – запитав Штірліц, знаючи, що Омельченко увійшов до кола посвячених.

– Ну, звичайно! Вона, – він кивнув на дружину, – коли швидко говорити, не розуміє, отож можете бути спокійні…

Штірліц глянув на рухливі губи Олени, що жили своїм особливим життям, ніби не зв'язані з її обличчям.

– Ви впевнені в цьому? – запитав він.

– Звичайно. Відчувати – як і всяка розумна людина, та до того ж іще й жінка – напевне, усе відчуває, а говорити можна, не побоюючись, що зрозуміє.

– Хто вам, до речі, сказав, що Україну буде визволено?

– Цебто як? – спіткнувся Омельченко, навіть рука застигла у своєму русі – він тягнувся до галети. – Пробачте, не зрозумів.

– Хто вам сказав про визволення?

– А що ж із нею буде, як не визволення?! Накивають п'ятами більшовики, прийдемо ми.

– Прийдемо ми, – виправив його Штірліц, – ви супроводжуватимете нас.

– Ви їм служитимете, – промовила Олена по-російськи, – ви слугуєте їм.

– Не дурій, – розливаючи горілку, сказав Омельченко.

– Російська мова дуже важка, – зітхнув Штірліц, встаючи, – я намагався вчити мову фрау Олени, але в мене нічого не вийшло. Добраніч. Давайте відпочинемо – завтра буде важкий день. Дякую за розкішну вечерю.

… Він лежав у своєму купе, дивився на синю лампочку під стелею та й думав про те, що за перегородкою, де голосно говорило неспроста увімкнене радіо, їхав маленький квіслінг, якого він, Штірліц, повинен тримати при собі і з ним обмірковувати проблеми найближчого майбутнього, пов'язані з статутом окупаційного режиму на його, Максима Ісаєва, Батьківщині. Часом усе, що відбувалося, здавалося йому нереальним, неможливим, диким, наслідком утоми й нервів, що розходилися, але він обривав себе, коли хтось інший починав у ньому так заколисливо думати, бо все, що відбувалося, правда, і він про це знав, як ніхто інший.

«Я правильно осадив його, – міркував Штірліц, відчуваючи, як тіло зводить напруження, як воно відчуває вагу простирадла, тверду подушку й горбкувату нерівність тонкого волосяного матраца. – Він може скаржитись кому завгодно. Я зобов'язаний стояти на своєму. Я солдат фюрера, а не політикан. А фюрер завжди говорив про завоювання східних територій для потреб німецького плуга. Схід – це життєвий простір, необхідний для виведення арійської раси. Слов'яни у розкладі гітлерівської расової політики йдуть після євреїв і циган – неповноцінне плем'я, приречене на вмирання та часткове онімечування. Невже Омельченко не знає про це? Хоч, може, й не знає – недарма тут видано наказ, що забороняє допуск іноземців до партійної літератури. Наївно? Біс його знає. В чомусь наївно, але за остзейською, важкою і непоквапливою логікою мудро. У нещасного емігранта своїх клопотів аж по самісіньке горло, а тут ще бігай діставай книжку! Навіщо? Інформація тільки тоді небезпечна, коли вона цілеспрямована. А так – потоне в ній людина, тільки бульки підуть. З мільйона – один, хто може зрозуміти. Але цей один у картотеці гестапо. Отже, цей один – агент. Або сидить у концтаборі, якщо дозволяє собі розкіш думати. Третього не дано. Цікаво, що до націоналістів горнуться в першу чергу безталанні літератори. Чим це пояснити? Жадобою до сили? Бажанням прилучитися до політики, такої щедрої на сильні відчуття? Чи все простіше? Вважають, що завоювавши місце під сонцем, вони за німецькою допомогою змусять мільйони українців повірити у те, що саме їхня «творчість» геніальна?