Текст книги "Третя карта"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 18 страниц)

Мельник поховав родича, вернувся до Львова, провів два тижні у монастирі в Шептицького, за браму не виходив, а потім зник, неначе розчинився, – люди Ріко Ярого перевели його нелегально через кордон, щоб – за вказівкою гіммлерівського відомства – коронувати новим «вождем» ОУН – Бандера у в'язниці, а треба ж комусь і далі вести справу.

Перша акція Мельника, коли його «коронували», була акція спритна, лойолівська: він зробив спробу визволити Бандеру, одправивши групу для організації втечі в’язня. Мельник розумів, що молодого Бандеру слід наблизити до себе, стати йому за благодійника – питання визволення вторинне. Чи з наміром, чи то без наміру, але бойову групу було частково знищено, частково схоплено.

Пророкування Шептицького збулося: Мельник відродився з попелу. Тепер він жив то в Берліні, то у Відні, то в Римі, жив у своїх німецьких наставників, і ті зрозуміли його методичну, непомітну, акуратну потрібність. Він рідко виступав, уникав мітингів і зборищ, а все більше сидів на конспіративних квартирах, редагував брошури для «Краю», складав схеми зв'язків підпілля у Львові та Чернівцях, визначав об'єкти для знищення у Польщі та в Совєтів, виявляв друзів, а головне – ворогів, і не явних, не партійців (тих одразу видно), а таких, хто щиро прийняв ідею більшовиків і чесно їй служив, не записавшись навіть до осередку.

Свою істинну потрібність він довів, коли війська Гітлера вдерлися до Польщі: разом із німцями йшли банди Мельника. Ніби за часів пізнього середньовіччя, вони позначали хрестом будинки порогів. СС і СД під час цієї кампанії врахували ще одну важливу якість Мельника: він знав своє місце, він зробив ставку на силу, і він вірив, що ця сила приведе його до сили. Так і сталося. Створений після розгрому Польщі «Український комітет» на чолі з доцентом Краківського університету Володимиром Кубієвичем був кишеньковим, беззаперечно підкорявся Мельникові і виявився єдиною «українською владою» на території генерал-губернаторства, що вирішувала геть усі питання, пов'язані з нацією не як-небудь, а безпосередньо з референтурою намісника Франка. Українських націоналістів Франк підтримував, розуміючи, що вони ввіллються у бойові загони, коли почнеться очищувальний похід на Схід; оунівців використовували тільки у польських районах як силу поліцейську, а в районах українських поліцаями служили ті поляки, яких узяли на службу нацисти.

З початку сорокового року СД доручило Мельникові зайнятися проблемою крові. Необхідно було виявити для ізоляції усіх тих, хто був «забруднений» російським або польським насінням; про єврейське навіть і не говорили. Мельник склав списки (найперше, звичайно, нацистів цікавили комуністи, радянський актив на заводах, у колгоспах, інтелігенція Радянської України). Списки були найдокладніші: на багатьох сотнях сторінок – прізвища, імена, по батькові, рік народження, місце народження, зріст, колір очей та волосся, особливі прикмети, адреси друзів і знайомих.

Ясна річ, у списку не було Андрія Шептицького, нащадка австрійського графа та польської аристократки. Не через те не було його імені у списках, що Мельник хотів приховати це, а тільки тому, що не міг навіть уявити собі Шептицького не українцем.

… Поговоривши з шефом ОУН-М про ті відомості, що надходять з-за кордону, запитавши Мельника про те, яка, на його думку, міцність більшовицького тилу, і вислухавши відповідь, бажану будь-якому німцеві, що перебував на посаді, – мовляв, тилу немає, це різноманітний конгломерат, який потече, розвалиться, мов березнева крига після першого ж дощу, Штірліц побажав співрозмовникові якнайскоріше позбутися прикрої в такі дні недуги і вийшов.

Діц щойно закінчив довгу і, очевидячки, важку розмову: він сидів коло телефону спітнілий і злий.

– Замучили? – спитав Штірліц.

– Фохт збожеволів, – відповів Діц. – Можна подумати, що робота полягає тільки в тому, щоб писати звіти і складати таблиці. Живе діло для нього не існує.

– Ви зустрічаєтесь із Бандерою? – спитав Штірліц, вирішивши підкинути Діцу дещо для роздумів.

– Його опікає армія, – неуважно відповів той. – Наші зустрічаються з ним досить рідко: Канаріс, кажуть, одбив його для використання з тактичною метою.

– Ясно, – замислено промовив Штірліц, прислухаючись до того, як у сусідній кімнаті молоденький фельдфебель гукав у польовий телефон: «Сім маршових груп у район Перемишля уже відправлено вчора! Я кажу – вчора!» – Ясно, – повторив він, вражений здогадом, що сяйнув у нього. – Але дивіться, коли б ото Бандера перший не захопив лаври – він значно мобільніший за Мельника. Успіх Бандери буде лаврами абверу, а не вашими, Діц.

– Цього не може бути. – Діц забув про свою незмінну посмішку, зразу ж збагнувши смисл, прихований у Штірліцових словах. – По-моєму, ви перебільшуєте.

«Їхньою ж зброєю, – подумав Штірліц, виходячи з особняка, – тільки так, і ніяк інакше».

«І БУДЕ НІЧ, І БУДЕ РАНОК…»

За зв'язківця була жінка. Невисока на зріст, з очима, як вуглини, і ямочками, що швидко з'являлися на щоках, вона видалася Штірліцу аж надто помітною і безтурботною. Це відчуття, мабуть, виникло через те, що її вбрання дуже ж таки впадало в око: куценька сукня, коли налітав вітер, оголювала її міцні спортивні ноги; викот був надто низький – жінка знала, що вона гарна, проте їй було вже під тридцять, тож, мабуть, перестала милуватися своєю вродою і поводилася так, як це властиво знаменитому, але мудрому поетові чи артистові, – не реагуючи на схиляння, не реагуючи щиро, без того затаєного холодку щастя, котре супроводжує неприховане захоплення у людей нерозумних і молодих, на яких обрушилась шалена слава.

Жінка була німкеня – Штірліц збагнув це з її вимови, з того, як вона почувалася в окупованому місті, і ще з того, як швидко й оцінююче оглянула його. Дивитись так, щоб за одну мить утвердитися у висновку, властиво лише європейцям. Люди Заходу, як пересвідчився Штірліц, жили іншим якісним і часовим виміром, аніж росіяни. Звідси, з Європи, йому здавалося, що вдома, незважаючи на голод, скруту і нестатки, люди були упевнені, що вже чого-чого, а часу в них надмір. Штірліц багато разів згадував письменника Никандрова, з яким сидів у камері ревельської в’язниці двадцять років тому, і його слова про тс, що російські відстані, їх безмежність позначаються на психології людини. Відстані Росії зближували людей, тоді як обмеженість європейських територій людей роз'єднувала, розвиваючи в них особливу якість надіятися на самого себе. Європеєць переконаний, що допомогти йому зможе тільки він сам – ніхто інший цього робити не зобов'язаний. Надія на себе, усвідомлення своєї особистої відповідальності за майбутнє породили особливе, поважне ставлення до часу, бо людина реалізується передусім у часі, в тому, як вона відчуває хвилину, не те що годину. Тут – Штірліц спершу приховував своє здивоване захоплення цим – жодна секунда не була зайва, кожна мить ураховувалась. Люди жили відчуттям раз і назавжди заданого темпу: цьому підпорядковувались манери поводження, інтереси, мораль. На відміну од росіянина, який перш за все хоче збагнути, навіщо робити, тутешній люд розпочинав ранок з діла, з будь-якого діла, придумуючи собі його, коли реального не було. Люди тут, немов піаністи, підвладні ритму, і необхідні корективи вони вносять уже в процесі роботи; головне – розпочати, решта сама прикладеться.

… Жінка здавалася різкою в рухах, рука в неї була суха, дужа, з короткими пальцями, але водночас і податлива, – дисципліновано податлива. Тутешні жінки привчені не забувати, що вони також сприяють досягненню успіху, бо сім'я починається з жінки, а в ній цінується головне: податлива і геть усе розуміюча доброта.

– Як із часом? – запитав Штірліц.

– Я їду завтра вранці.

– Вас звати…

– Магдою. А вас?

– Моє прізвище – Бользсн.

– Прізвище явно баварське.

– У дорозі нічого не сталось? Ніхто не йшов слідом?

– Я перевірялась. Нічого тривожного.

– Ви з Берліна?

– Я живу на півночі.

– Хто ви? Я маю на увазі захисне алібі.

– Ви розмовляєте зі мною, як боягузливий чоловік із повією, – зауважила Магда.

– А я і є боягузливий чоловік, – відповів Штірліц, нараз відчувши в душі спокій, що його він так чекав усі оці дні, – видно, присутність людини звідти, спало йому на думку, дала оце відчуття спокою, але потім він вирішив, що будь-яка людина звідти, з дому, спокою не принесе; прекрасно, що цією людиною була жінка з податливою рукою і з кучмою лляного волосся, що раз у раз затуляє обличчя, і тоді світяться вуглинки бистрих очей і вгадуються дві бистрі несподівані ямочки на щоках.

– Ви голодні, Магдо?

– Дуже.

– У нашому офіцерському клубі можна непогано повечеряти, але там…

– Не треба. Тут, у кафе, можна одержати хліб і повидло? Цього буде досить.

– Спробуємо. Звідти ніяких вісток?

– Я там була взимку, – усміхнено збрехала жінка.

– Легально?

– Під час лютих холодів.

– Як там? Розуміють, що ось-ось розпочнеться?

– А на мені було осіннє пальто, – адже в Ростоку не буває таких холодів, як там.

– Де ви спинились? – збагнувши, що жінка брехала йому, запитав Штірліц.

– І мені довелося купити білу теплу хустку з дивною німецькою назвою: оренбурзька.

Штірліц усміхнувся і – несподівано для себе – прибрав волосся їй з обличчя.

– Я не перевіряв вас, але ви справжній конспіратор. Браво!

– Просто, мабуть, ви не дуже давно займаєтесь цією роботою, – мовила жінка.

– Не дуже, – згодився Штірліц. – В цьому ви маєте рацію. Можна запитати про вашу професію?

– Знаєте що, не годуйте мене балачками. Будьте справжнім мужчиною.

– Осьде кав'ярня, – сказав Штірліц. – Ходімо.

Хазяїн стояв за прилавком, під стелею дзижчали мухи, їх було чимало, вони прилипали до клейкого паперу й гуділи, мов літаки під час посадки.

«Навіть рослина боїться несвободи, – подумав Штірліц, – і росте так, щоб оминути перешкоди. А муха порівняно з рослиною – мисляча істота: ач, як хитрує, ногами собі допомагає.

– Ви розмовляєте польською? – запитав Штірліц Магду, і хазяїн, почувши німецьку мову, опустив голову.

– Ні.

– Кави, будь ласка, – сказав Штірліц хазяїнові, калічачи польську мову. – І хліба з джемом.

– Є тільки лимонад, – відповів хазяїн, – прошу пана.

– А де можна повечеряти?

– Мабуть, у Берліні, – тихо відповів поляк. Штірліц, огледівшись, дозволив собі усміхнутися – у кав’ярні не було відвідувачів.

– Ви знаєте адресу, де можна гарно повечеряти? Я заплачу по базарних цінах.

– За такі пропозиції людей ув'язнюють, прошу пана, я не знаю таких адрес.

– Їдьмо в центр, Магдо, – сказав Штірліц. – Придумайте, де я міг зустрічатися з вами раніше: вечеряти доведеться в нашому клубі.

– Що за клуб?

– Німецький, – мовив, розчинивши перед жінкою двері.

– Це непотрібний риск.

– Я ризикую більше, аніж ви.

– Невідомо.

– Відомо, – зітхнув Штірліц.

– Ви могли зустрічати мене у Ростоку. Я викладаю там французьку мову в жіночій гімназії. Якщо ви знаєте Росток, то…

– Знаю. Але я не ходжу в жіночі школи.

– Ви могли забрести на пляж.

– Який?

– Міський. Там один пляж. Я купаюся завжди ліворуч, ближче до того місця, де стоять яхти.

– Ну, от і домовилися. Ви член НСДАП?

– Ні. Я перебуваю в організації «До щастя – через здоров'я».

– Виходить? – запитав Штірліц.

– Знаєте, передайте лишень мені краще те, що треба передати, і я піду на вокзал.

– Чому на вокзал?

– Усі готелі переповнені. – Де ви ночували вчора?

– На Варшавському вокзалі.

– Скільки часу ви пробудете тут?

– Два дні. У мене путівка на два дні: я знайомлюсь із старовинною столицею слов'янських варварів.

– Ну й гаразд. Перейдемо цей завулок – там моя машина.

Коли Магда угледіла «вандерер» з номером СС, обличчя її напружилося, ноги спружинились і каблучки задріботіли по бруківці – цок-цок-цок, ніби породиста конячка-одноліток.

«Цок-цок, перецок», – пригадав Штірліц щось давнє, але дуже для нього дороге. Він був переконаний, що з цим пов'язане щось особливо важливе у його житті, можливо, найважливіше, та скільки він не пригадував – відмикаючи дверці машини, сідаючи за кермо, одчиняючи протилежні дверці Магді, допомагаючи їй улаштуватися, – пригадати не міг, а потім часу не стало, бо Магда, напружено усміхаючись, сказала:

– Коли це арешт, то покажіть ордер.

Голос у неї був переляканий, але в ньому було оте внутрішнє тремтіння, що свідчить про силу, а не про слабкість.

– Ось повечеряємо, а тоді покажу ордер, – пообіцяв Штірліц, натиснув на акселератор. – І поводьтесь у клубі так, нібито спали зі мною. Цнотливість викликає підозру: розпусники убираються в тогу добропорядних батьків сімейств, але вірять лише тим, хто спить із чужими жінками.

– Послухайте, Бользен, навіщо ви отак граєте зі мною?

– Я ні з ким, ніколи і ні за яких обставин не граю, Магдо, бо гра стала моїм життям. Просто грати невигідно: руйнується пам'ять. Гра передбачає брехню, тож усю оцю вимушену гру потрібно тримати в голові, щоб не сісти ненароком у калюжу. Та й вам, до речі, не раджу грати – я старший за вас років на п'ятнадцять. Чи ж не так?

– Мені двадцять вісім.

– На тринадцять, отже… А прохаю я вас побути зі мною тому, що мені дуже зараз кепсько, і я можу ненароком зірватись. Зрозуміло?

– Зрозуміло. – Магда стишила гучність радіоприймача. – Тільки ви порушуєте всі правила.

– Годі про це. Умієте робити масаж?

– Що?! – знову злякалася жінка.

– Робити масаж, питаю, вмієте?

– Це легше, аніж виконувати мою роботу.

– І оді зробіть лишень мені масаж потилиці й шиї – стрибає тиск.

Тиск у нього був нормальний, але зараз, у ці дні, йому потрібен був дотик друга – це так важливо, коли в години найбільших тривог, у хвилини відчаю і безнадії той, хто сидить поряд із тобою, не очікуючи прохання, торкнеться пальцями потилиці, покладе долоню на шию, і ти відчуєш чуже тепло, яке поступово ставатиме твоїм, і почуття приреченої самоти зникне, і стане пронизливо-гірко, але ти вже зможеш розуміти навколишній світ, а коли ти спромігся зрозуміти, а не наштовхнутися поглядом на оте безлике, сіре, що тебе оточує, отоді можна змусити себе думати. А в найтяжчі хвилини людина завжди думає про те, як учинити.

«Господи, – злякався Штірліц, – невже пестощі жіночі потрібні мені лише як стимул до вчинку? Невже оте прекрасне, звичайне, людське, спокійне, лагідне зовсім вичерпалося з мене? Невже роки праці підкорили єство моє професії?»

Тепло жіночої долоні увійшло в нього, і він скинув ногу з педалі акселератора, тому що одразу ж, ніби одержавши чужу команду, заплющились очі. Він потер обличчя рукою, твердо і боляче. Це було тільки мить, коли він заплющив очі. Усміхнувшись до Магди, Штірліц сказав:

– Вам сестрою-жалібницею бути б, а не вчителькою…

Обличчя в жінки стало зараз іншим – воно полагіднішало, дрібні зморшки навколо очей-вуглинок розгладилися, і ямочки на щоках не зникли, як раніше, коли вона слухала його уважно, не повертаючи голови, а дивлячись прямо поперед себе, як ото дивиться вродлива жінка, ніби відштовхуючи людські погляди, утверджуючи власну належність самій собі, власну свободу і – через те – право належати тому, кому належати вона захоче.

(«Усвідомлення власної краси, значущості, потреби не є виявом нескромності, – подумав Штірліц. – Навпаки, схильність людини принижувати себе, невпевненість у власних силах, зневіра у власній потребі й красі видаються скромністю лише тоді, коли дивитись на це збоку. Насправді ж усвідомлення власної недоладності, уявлюваної некрасивості породжує сором'язливість, яка ламає людські пристрасті, знеприроднює їх і заганяє почуття всередину, стаючи на заваді до їх зовнішнього виявлення»).

– Магдо, ви любите дивитися на себе у дзеркало?

– Тільки коли доводиться намащуватись. Я досить виразно бачу себе і без дзеркала.

– Як ви гадаєте, коли розпочнеться війна, чим це скінчиться?

– Поразкою.

– Швидкою?

– Блискавичною.

– Чому?

– Тих, кого принизив і підім'яв Гітлер, ніщо не об'єднує. Усе, що підвладне нацизму, – приречене.

– Ах ви, філософе мій любий, – зітхнув Штірліц. – Отже, кажете, блискавична поразка?

– Ви думаєте інакше? – На якусь хвильку вона перестала робити масаж його потеплілої («Червона, мабуть») шиї. – У вас є підстави думати інакше?

– Є, – відказав Штірліц.

Він загальмував біля військового клубу і допоміг Магді вийти. Було ще сонячно, але вечір угадувався в тому розпеченому кольорі неба, котрий у жаркі дні видається димним, сірим, тоді як справді він пронизливо-синій, легкий, розріджений денною спекотою.

– Як мені величати вас? – запитала вона, схилившись до Штірліца, поки він замикав дверці, і її цупке біляве волосся, що здалека видавалося копицею сіна, торкнулося його щоки.

– Максом.

Він узяв її під руку, одчинив двері, ступив у півтемряву клубу і притримав двері, чекаючи, коли услід за ним увійде Магда.

Метр, тутешній фольксдойч, Штірліца в обличчя не знав, тож і зажадав документ. Штірліц показав йому жетон СД, метр одразу перейнявся повагою і задріботів до залу перший. Він посадив Штірліца і Магду за маленький столик біля вікна, завішеного важкою шторою, що пахла давньою пилюкою, і подав їм меню.

– Раджу покуштувати кролика, він сьогодні непоганий. Пиво, на жаль, безалкогольне, – метр дозволив собі співчутливо усміхнутись – з-поміж своїх можна було жартувати над вадами і труднощами, – але якщо у вас збереглися картки, я постараюсь принести трохи справжнього «рейнського».

– А звичайної горілки у вас немає? – спитав Штірліц.

– З цим сутужніше, але…

– Я дуже прошу вас, – мовив Штірліц, повертаючи метру шкіряне, дороге меню, в якому був закладений глянсовий папір з найменуванням двох страв: кролик і риба.

«Це добре, що вона поруч, – знову подумав Штірліц. – Цікаво, вдома зрозуміли, що я на межі, й через те прислали жінку? Чи звичайна випадковість? Слава богу, я зараз маю право ні про що не тривожитись і просто відчувати біля себе жінку, на яку можна звіритися».

– Я також десять разів на день думаю, що все буде блискавично, – мовив Штірліц, – і десять разів заперечую це.

– А я намагаюсь не змінювати своїх переконань, – зауважила Магда і з осторогою оглянула напівпорожній зал.

– Неправда. – Штірліц дістав сигарети і запалив. – Це неправда.

– Це правда.

– Не сперечайтесь. Кожна людина п'ять разів упродовж години змінює свою думку. Думка – це переконання, – пояснив Штірліц, – його різновидність. Але в школі, – він уважно глянув на жінку (він полюбляв, придивляючись до людини, говорити, нанизуючи слова, зовні – серйозно, внутрішньо – ледь потішаючись і з себе і з співрозмовника), – учителі, а вдома – батьки утовкмачують у голову дітям, що бути непостійним у думках – головна вада, яка свідчить про людську непевність. Нас вчать неправди, нас примушують критися із своїми почуттями. За цим – якась вторинність моралі, чи ж не так? Люди до того бояться виявити зміну в думках, що стають якимись бронтозаврами, костистими, без усякої гри і допущень. У цьому, як на мій погляд, таїться головне, що визначає філософію буржуазності: носити маску, бути «як усі». Однаково думати про різне, однаково оцінювати навколишнє. Якщо ти став кимось, ти відповідним чином позбавлений права розвиватися, міркувати, заперечувати, ухвалювати, цебто змінювати думки. А коли чудо? Якщо марсіани прилетять? Чи скажете, що цього не може бути, бо цього не може бути ніколи?

Магда, нахмурившись, слухала його уважно, з цікавістю і явно хотіла заперечити, це в неї було від першого слова, вимовленого Штірліцом, але зараз їй було нічим заперечити, дарма що бажання заперечити – він відчував це – у неї залишалося.

– Ви говорите, як хуліган, – усміхнулась вона своєю несподіваною усмішкою. – 3 вами не можна сперечатися.

– Тож і не сперечайтесь, – порадив він. – Все одно у суперечці моє буде зверху.

– Який ви чудний.

– Вас, мабуть, оточують закохані чоловіки, які піддаються вам, а я піддаватись не люблю, та й потім жінці до вподоби це тільки напочатку, згодом набридає. Жінка сама покликана піддаватися: рано чи пізно чоловіча покірливість стане їй неприємною. У цьому, очевидно, вища таємниця: більшість родин має на собі печать несправедливості.

Метр приніс хліб, масло, ковбасу і карафку з горілкою.

– Тсс! Тільки для вас. Привезли із села, це справжнісіньке.

Штірліц одразу ж налив горілки в чарки. Магда поклала свою долоню йому на руку: він тримав чарку зверху, за вінця, як дзвіночок.

– Стривайте. Не треба одразу, – попрохала вона. – Поїжте спершу.

– Мене гарно годують. Дякую, Магдо. Я вип'ю, а ви спочатку попоїжте, гаразд?

Вона обережно прибрала з чола волосся, не відриваючи од нього очей, які здавалися зараз Штірліцу не вуглинками, а бездонними озерцями у північній тайзі посеред маленьких струнких берізок.

«А якщо не з Прип'ятських боліт? – подумав Штірліц, пригадавши у подробицях молодесенького фельдфебеля в особняку гестапо, де тримали Мельника. – А якщо це маневр? Логіка мого розмірковування переконлива, коли й повірять, то повірять мені. З іншого боку, Гітлер може легко відкинути логіку; його вчинки, думки, прагнення позбавлені логіки, тому що вони не спрямовані на пізнання. Він самовиявляється – що вже тут, у біса, за логіка?! Але, з іншого боку, самовиявлятися йому допомагають армія, дипломати, партія, гестапо. Армія не захоче бути приниженою після недавніх перемог. Армія гнутиме на своє. Гітлер навряд чи піде на розрив з армією. Армія, видно, зараз прагне посісти місце, рівнозначне СС і партії. Цс небезпечно. Це так небезпечно, що важко навіть собі уявити. Армія – категорія в Німеччині постійна, решта усе скороминуще».

– Смачно? – запитав Штірліц.

Магда усміхнулась. Усмішка в неї зараз була іншою, такої ще не було на її обличчі жодного разу. Щось довірливе, те, що Магда старанно ховала в собі, з'явилося в її усмішці.

– Знаєте, мій тато працював у ресторані кельнером. Я приходила до нього, коли була маленька, і хазяїн дозволяв частувати одного з членів родини тарілкою супу. Це було у двадцять дев'ятому, під час кризи, пам'ятаєте?

Штірліц хитнув головою і зробив ще один маленький ковток – горілка відгонила буряком.

– Кухар був дуже гарна людина, він підкидав до овочевого супу м'яса. Коли я починала їсти м'ясо, тато знаходив хвилину, щоб підбігти до мене й запитати: «Смачно?» Я дуже боялася, що хазяїн побачить м'ясо у мене в тарілці, та й татко знав, як я цього боюсь, тож він завжди і підходив у той момент, коли я озиралася на всі боки, починаючи їсти м'ясо. Він заспокоював мене своїм запитанням, я це вже аж потім збагнула, а загалом недавно.

– Любите тата?

– Дуже.

– Він живий?

– Ні.

– А мама?

– Жива.

– Маму любите більше?

– Ні, я її люблю з обов'язку, бо вона моя мати. Вона ніколи не розуміла батька, він дуже карався з-за цього.

– Коли я уперше зустрів вас у Ростоку, ви були з якимось чоловіком, – промовив Штірліц, – подумавши, що у столі може бути апаратура для прослухування. Він допоміг поглядом зрозуміти Магді, чому він поставив їй це грайливе, безглузде, але яке викликає довіру запитання. – Чи ж не так?

Магда якусь мить дивилася на нього потьмареними очима, а потім у них знову прозирнули озерця:

– Це був мій приятель, Максе. Він був дуже добра, але нерозумна людина, і мені не хотілося вас знайомити. Отож, – не поспішаючи, додала вона.

«Розумниця. Та й спритна. Яке щастя, що я зараз не сам», – знову подумав він і раптом злякався схожості, що промайнула на Магдиному обличчі, з тим єдиним жіночим обличчям, яке повсякчас жило в ньому ці роки.

На естраді тихо, намагаючись не гуркотіти стільцями, сідали музиканти.

Вони дуже обережно переставляли пюпітри, виймали з футлярів інструменти і стиха гомоніли.

«Несвобода – це коли люди на гулянці змушені поводитись, як важкохворі, затуркані істоти, – подумав Штірліц. – Подробиця, але в усіх країнах, куди приходить Гітлер, музиканти в ресторанах змінюються, і приходить тихомирна стареча. А до того були молоді хлопці».

Скрипаль зробив помах смичком, і музиканти заграли «Нинон, о моя Нинон, солнца светлый луч для тебя лишь одной!».

– Це гарно співав Ян Кіпура, – сказала Магда, – а вони грають банально.

– Вони грають для чужих і те, що чужим до вподоби.

– Налийте мені горілки, будь ласка. Трішечки.

– Трішечки має різні об'єми, – усміхнувся Штірліц. – Показуйте очима – скільки.

І в цей час зайшли Діц та Омельченко з дружиною.

Діц одразу ж угледів Штірліца, помахав йому вітально рукою, Омельченко уклонився, а Олена, неуважно оглянувши зал, так і не змогла побачити його. Вони посідали за столик біля естради – заздалегідь зарезервований, – і Штірліц одразу ж почув розгонистий бас Діца, оберштурмбанфюрер розповідав Олені щось веселе, плутаючи словацькі, німецькі й російські слова. Штірліц устиг спостерегти, як Олена проводила очима той погляд, що його кинув Омельченко на молоденьку офіціанточку, котра розносила сигарети й шоколад, торкнулася пальцями сильної кисті Діца, щось йому шепнула, і вони пішли танцювати. Коли Омельченко опинився за спиною в Діца, той підморгнув Штірліцу, скосивши очі на Оленину голову.

– Яка мила, інтелігентна людина, чи ж не так? – помітивши підморгування Діца, запитала Магда і глянула у вічі Штірліцу.

– О так! Пречудова, добра людина, справжнісінький інтелігент. Спробуємо замовити кави в іншому місці, еге?

– Кава е на моєму вокзалі.

– Їдьмо на вокзал, – згодився Штірліц. – Я люблю мерзнути на вокзалі.

– Навпаки, пектися, – зітхнула Магда. – На вокзалі зараз страшенна духота.

Проте вони не встигли розплатитися й піти, бо до їхнього столика підступив Діц.

– Добрий вечір, – сказав Штірліц. – Познайомтесь, друже. Це моя добра знайома з Ростока.

– Діц…

– Дуже приємно, сідайте до нас, – відповіла Магда, подавши йому руку, і Штірліц помітив ту внутрішню свободу, з якою жінка познайомилася, не назвавши себе.

«Вона казала про себе неправду, – переконався Штірліц, – вона живе за легендою. Дівчина з кухні поводилася б інакше. А зараз у її словах була ота міра шанобливого презирства, що його люди типу Діца не відчувають».

– Надовго у наші краї? – запитав він.

– На жаль, ні, – відповіла Магда.

– Як улаштувалися? Тут зараз досить важко з пристойними готелями.

– Я експериментатор за складом характеру. – Магда ледь посміхнулась. – Чим гірше, тим цікавіше.

Діц уважно оглянув обличчя жінки, і його бистрий усміх видався Штірліцу трохи розгубленим.

– Хочете що-небудь випити, Діц? – запитав Штірліц.

– Дякую, – відповів він, – якщо ваша чарівна подруга пробачить мені, я хотів би сказати вам кілька слів, Штірліц.

– О, звичайно, – мовила Магда. – Остерігайтесь жінок, яким не до вподоби особливі справи чоловіків…

Діц одвів Штірліца до бара, замовив дві порції «якові», не питаючи, що той воліє пити, – знав, мабуть, із даних гестапо, що оберштурмбанфюрер замовляє в ресторанах під час зустрічей з агентурою саме «якобі», а найчастіше «доппель» – вісімдесят грамів.

– Де я міг бачити вашу подругу? – запитав Діц.

– У Ростоку.

– Ні, я бачив її у Берліні.

– Вона коли-не-коли приїздить.

– Не напускайте туману, Штірліц. Вона живе у столиці – я поки що можу відрізнити провінціалку од берлінської штучки.

У Штірліца враз виникла гостра тривога.

– Ах ви, мій проникливий Пінкертоне, – мовив він, картаючи себе за те, що привіз Магду до цього клубу.

А Діц недарма запитав Штірліца про це: сьогодні вранці він одержав з фельдзв'язком фотографію графині Інгрід Боден-Граузе. (Мюллер принижено брехав Гейдріху, випрошуючи спецлітак РСХА, бо служба зовнішнього спостереження загубила оте «аристократичне стерво»– її пересадив у свій «даймлербенц» Гуго Шульц, і на Східному вокзалі, де на неї очікували агенти, вона не з'являлась: Гуго придумав легенду, за якою Інгрід, загубивши квитка, попрохала наздогнати поїзд біля Франкфурта і там купити будь-яке місце на перший експрес, що проходитиме. Її квиток вони підкинули на одній з вулиць по дорозі на Кепенік, заклавши його в той журнал, для якого Інгрід писала, – отож у легенді все було правда, окрім самого факту, що квитка загублено. Але говорити, що служаки упустили з очей Боден-Граузе, шеф гестапо Мюллер не міг, оскільки вони підлягали його відділу, тож він і не хотів давати проти себе карти Гейдріху, який недолюблював його за «селянські манери, надмірну жорстокість і вагання у дні, коли починався наш рух». А втім, Мюллер не казав, що його люди «ведуть» аристократку – він не міг попастися на брехні, – він тільки наполягав на тому, щоб Діц не марнував часу: Мюллер, як і Гейдріх, не дуже покладався на теорію «словесного портрета»– він оддавав перевагу фотокамері й докладним донесенням агентури).

Дві години тому фельд'єгер передав Діцу вісім фотографій Інгрід Боден-Граузе – гарна брюнетка. Але з Штірліцом сиділа блондинка, тільки овал обличчя й очі були неймовірно схожі.

– Слухайте-бо, Діц, дайте спокій моїй дівці. З вас не зводить очей дружина подвижника слов'янської поезії.

– Ви з'їхали з глузду, – відповів Діц, і в голосі його Штірліц уловив для себе те, що йому кортіло почути – Ця молодичка цікавить мене з погляду наших інтересів.

– Вона піде на це, – впевнено, посерйознішавши на обличчі, підігруючи Діцу, сказав Штірліц притишеним голосом. – Цікавий варіант, Діц, дуже цікавий варіант…

– Тоді запросіть до себе за стіл Омельчепка. Самого, – попрохав Діц.

– Зараз?

– Я хочу сьогодні ж оформити наші стосунки, вона буде для нас корисна, бо Омельченко з породи тих, хто собі на умі. Не дуже-то зважайте на його пригніченість: євреї так само поводяться в нашому оточенні.

– А завтра ви не можете все це здійснити?

– Я недовго. Я п'ю з ними вже третю годину… А завтра буде дуже клопіткий день. Чи у вас передбачено захід із блондинкою із Ростока? – багатозначно додав Діц, засяявши ще ширшою посмішкою.

На обличчі в Діца, у його великих очах, коли він сказав про «захід», промайнуло щось таке, що Штірліц іще більше повірив у правильність своєї думки.

– Добре, – мовив він, – відправляйте до мене Омельченка. Але як ви поясните йому свою відсутність? Ви ж поїдете звідси, чи ж не так?

– Ми повернемося за годину. Це максимум. Штірліц зітхнув:

– Давайте собі відпочинок, Діц, не годиться виснажувати себе – навіть увечері ви марите роботою. Це, звичайно, прекрасно, та коли зламаєтесь, кому ви будете потрібні? Рейх цінує дужих працівників.

– Нічого, – Діц заспокоїв Штірліца, і знову самовдоволена несподівана усмішка змінила йому обличчя. – Я відчуваю в собі досить сили.

… Омельченко, пересівши до них за столик, од горілки не відмовився й одразу ж пустився просторікувати – мудро, вишукано, про поезію і живопис, про їх взаємовиключаючий взаємозв'язок – з очевидним наміром сподобатися Магді.

Штірліц, слухаючи його, думав швидко і твердо, п'яна балаканина Омельченка не заважала йому, і, врешті, він вирішив.