Текст книги "Третя карта"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 18 страниц)

… Коли завершувалось об'єднання німецьких земель під скіпетром Пруссії, генеральний штаб функціонував інтенсивно, Він провадив підготовку до війни проти Франції.

Після розгрому Франції німецький – не прусський уже – генеральний штаб розпочав нову фазу довгострокового планування агресії.

Кайзер Вільгельм звільнив у відставку Бісмарка, супроводивши звільнення почесними нагородами і програмним листом: «Ваша світлість! У питанні про необхідність і користь війни політичні і військові погляди розійшлися. Останні самі по собі мають право на існування… Я гадав, що така вказівка не буде марною для вашої світлості, проте не підозрював, що її буде витлумачено як бажання підпорядкувати політичні завдання суто військовій меті. Я цілком дотримуюся думки Вашої світлості, що навіть за успішного розвитку війни з Росією нам не пощастить знищити її бойові сили. Обов'язок генерального штабу – пильно стежити за воєнним становищем країни та наших сусідів і дбайливо зважувати переваги і невигоди. Виходячи з того, що не напрям політики, а підпорядковані їй військові заходи повинні відповідати політичним завданням моменту, начальник генерального штабу повинен доводити до відома керівника політики військову точку зору…»

… Виступаючи на мітингах націонал-соціалістів, де в почесній президії сидів соратник кайзера Вільгельма генерал Людендорф, супроводжуваний фюрером штурмовиків офіцером генерального штабу Ернстом Ремом, Гітлер спершу торопів, укриваючись липким потом: уже хто-хто, а Людендорф розумів, що програма НСДАП – дещо модернізована програма кайзера, розведена словесними, які нікого не лякали, закликами «покінчити з капіталом, позичковими касами, євреями та більшовиками», а головний її смисл залишався незмінний. Людендорф перший аплодував молодому фюрерові – за цим красномовцем люди підуть, цей «із низів», та й звертається він до «низів» і через те каста генералів керуватиме ним легко, бо він, Гітлер, відчуває свою мало-помітність, не соромиться говорити про свій єфрейторський чин, захоплюється героїзмом армії і схиляється перед військовим генієм Німеччини.

Гітлер, у свою чергу, розумів, що Людендорф виявляє до нього таку одверту, дружню повагу – угода нерівностей в ім’я торжества ідей Великої Німеччини. Ночами фюрер не міг заснути від гніву: його хочуть попросту використати; генералам здається, що він віск у їхніх руках, вони гадають, що він старанний учень минулого століття. Заспокоював себе і благав у провидіння витримки: головне стати – тоді він їм покаже «віск»!

Він став, уклавши договір з рурськими магнатами і таємним генеральним штабом. Дві могутні касти привели його до крісла рейхсканцлера. Він прагнув відплати, але знав силу касти і власну неспроможність керувати державою.

Провидіння допомогло йому відчути свою силу, бо генеральний штаб заявив протест проти фюрера штурмовиків Ернста Рема – найближчого сподвижника, «брата і друга по спільній боротьбі», – коли той вимагав од Гітлера об єднати армію, СА і СС.

– Аристократи в погонах ніколи не приймуть кінцевої мети нашого руху, – говорив Рем. – Ми для них лише перехідна фаза, місток із Версаля в майбутнє. Вони зречуться нас, як тільки ми розірвемо версальські угоди й доведемо світові, що Німеччина постала із попелу.

– Як ти уявляєш нову військову організацію? – спитав замислено фюрер. – Якою вона тобі вбачається? Хто зможе керувати такою махиною?

– Справлюся, – відповів Рем. – Невже ти гадаєш, що я не зможу загнати овець до хліва? Кадрова армія стане ферментом беззаперечності у майбутній військовій організації рейху; штурмовики та есесівці дістануть од неї загартування сліпотою; армія, в свою чергу, навчиться у наших лавах націонал-соціалізму – такий сплав непереможний.

Рем назвав себе вождем майбутньої армії, сам назвав себе вождем. Цього було досить: фюрер зіграв трагедію – він оддавав на заклання армії свого брата по партії, який виявився «м'яким ідеалістом», не підготовленим до практики державного будівництва, – він жив старими лозунгами націонал-соціалізму, що тепер стали заважати практиці міждержавних відносин.

Гітлер особисто керував нападом на віллу Рема. Сонний охоронець на запитання: «Хто там?» – почув у відповідь: «Телеграма з Мюнхена». Фюрер змінив голос, відповідаючи охоронникові Рема, він промовив фразу, як дитина, пискляво. Досвід роботи в таємній поліції (чим не грішить честолюбна молодість!) допоміг фюреру ввійти до вілли свого «брата» без пострілів. Постріли пролунали через десять хвилин, вони були глухі: Рема та його соратників убивали в підвалі, де був тир.

Генеральний штаб на подяку за цю «жертву» привів армію до нової присяги: «Я клянусь перед господом богом цією священною присягою, що смиренно коритимусь фюрерові німецької держави й народу Адольфу Гітлеру, верховному головнокомандувачу збройних сил…»

Тепер Гітлер міг прибрати тих генералів, які пам'ятали військову програму кайзера Вільгельма і розуміли мізерну «вторинність» фюрера. Але фюрер не квапився. Він був спокійний. Він піднявся вгору. Залишилося ще одне випробування, і тоді…

Аншлюс Австрії був пробним каменем: якщо зірветься – він звинуватить в усьому генералів і віддасть їх на заклання. Коли ж станеться так, як замислено, лаври дістане він. Лаври дісталися йому. Після цього він розігнав той генеральний штаб, який вів його до перемог. Усі ті, хто знав його початок, його нікчемність і невмілість, мусять піти. Усі ті, для кого він був просто Гітлер, а не «великий фюрер», «геніальний стратег», «непереможний полководець», мусять зникнути. Гітлер посадив у крісло військового керівника Кейтеля – виконавця з мисленням дивізійного командира. Нові генерали славили стратегічний геній фюрера – під час першої світової війни вони були лейтенантами і не могли знати того, що знали генерали, звільнені у відставку. Проте логіка розвитку супротивна логіці особистості, охопленої честолюбними задумами: нові фронти потребували досвідчених командирів. Гітлер був змушений призвати з маєтків фельдмаршалів, які жили там відлюдно, під негласним наглядом гестапо. Генеральний штаб, що спланував війну на багато років уперед, ставав саморегулюючою силою, яка вимагала живлення, мов потужний мотор. Цього не розумів Гітлер, який сп'янів од перемог. Це розумів Штірліц, спостерігаючи за незначним, здавалося б, епізодом, пов'язаним із групою непомітних, дрібних політиканів із ОУН.

«Буде бійка, – думав Штірліц. – Генерали не простять Гітлерові приниження. Про це треба думати вже зараз і допомагати цій бійці, де тільки можна і як можна».

КУРТ ШТРАММ (II)

«Есесівець має рацію, – подумав Курт, відчуваючи, як важко затерпли ноги, поперек та передпліччя. – На жаль, він має рацію. Я не витримаю, якщо мене протримають тут ще тиждень. Або два. Я стану брехати йому, я ж вигадав сотні версій, і кожна з тих версій правдоподібна, і всі деталі зійдуться, але не зійдеться одна крихітна дрібниця, бо немає в мене олівця й паперу, і друзів – Гуго та Інгрід, тож вони не можуть обмірковувати зі мною кожну з цих версій, а есесівець може скликати нараду, доручити своїм сімом чи ста головорізам дослідити кожне моє показання і – головне – викликати наших та й учинити їм допит, зачитуючи їм мої слова. Він подовгу порпатиметься в паперах, діставатиме той, що йому потрібен, діючи на Гуго чи Інгрід так, щоб змусити їх повірити, начебто я почав говорити, і свідомість того, що я заговорив, занапастить друзів, бо ми поклялися одне одному мовчати».

Курт підняв плечі так, наче в нього свербіла спина, проте цей рух не послабив тяжкого задерев'яніння, а, навпаки, загострив його – тонкі, холодні голки упилися в шию, ноги та спину; кожен рух був зв'язаний з відчуттям, ніби тебе затиснуто в малюсінькому кам'яному мішку, який нагадував постать людини, що стоїть на напівзігнутих ногах.

«Я можу розпоряджатися тим, що дісталося мені по праву, – вирішив Курт. – Мені не по праву дісталася в спадщину фабрика, і я несправедливо одержав рахунки в банках. Але я по праву одержав життя, по праву кохання моїх батьків. Тож я можу розпоряджатися своїм життям за цих умов. Ну, сперечайся, Курте, сперечайся, – попросив він, – адже розум завжди шукає виходу, але ти, Курте, зараз не маєш права на це, тому що пішов на боротьбу, віруючи в її вищу справедливість. Ти можеш, звичайно, заперечити, що чесно тільки те, що зароблено потом, кров'ю, руками, мозком, талантом, голосовими зв'язками, і я через це не маю права розпоряджатися життям, яке завжди випадкове і одержане н дар. Ну, сперечайся ж, Курте! Адже можна сказати, що треба витримати, ти обіцяєш витримати геть усе, у глибині душі кожний сподівається на чудо, на те, що Гітлер розіб'ється на літаку, що на нього упаде цеглина або його родимець ухопить. Хоча таких родимець не бере: за його здоров'ям щодня стежать лікарі, він приймає вранці ванни, вдень гріється під «гірським сонцем», а ввечері п'є настій із цілющих трав: адже життя фюрера таке дороге для німецького народу! Не можна сподіватися на щось, що може прийти ззовні. Надіятися треба тільки на себе. Ну, запереч, Курте! Це ж гітлерівське: «В усьому і завжди надійся на свою силу!» Отже, мені не можна надіятися на Гуго? Отже, не можна надіятися на Інгрід і на Егона? Чому?! Бо вони не мають права ризикувати організацією заради одного мене. Вони знають, що я мовчатиму. Тому вони спокійно продовжують нашу спільну справу. Ну, Курте, ти ж підкинув собі кістку – «наша спільна справа»! Ухопився за це! А що, як наша справа переможе в ці дні? Що? Мовчиш? Молодець, що мовчиш, це було випробування: такі справи, як наші, перемагають не зразу, а тільки з часом, як незримі струмки навесні – теплом та чистотою своєю – поволі руйнують сіру кірку снігу. Господи, відкрий мені, чого ти хочеш: муки, що вбивають у мені твого сина, чи смерті, яку я прийму не з твоїх рук? А як же ти зможеш померти, Курте? У тебе немає ременя, а коли б він і був, то ти навіть не зміг би накинути зашморга на шию. Залізні ґудзики на штанях вони повідрізали під час обшуку – хіба забув? Ти не зможеш розпорядитися собою, Курте, бо тут, у цій країні, навчилися позбавляти людину права на саму себе, і не тільки у в'язниці, але й удома а це ще страшніше.

– Гей! – гукнув Курт. – Хай мене одведуть негайно на допит! Скажіть, що я цього прошу!

Коли його привели до кімнати есесівця, Курт сказав:

– Я збожеволію в тому мішку…

– Це може статися, – згодився сивий штандартенфюрер. – Але психічний шок у мішках має характер буйного божевілля, яке ми досить швидко виліковуємо. До того ж лікарі стверджують, що під час маніакальної балаканини ув'язнені інколи відкривають ту правду, яку ми так наполегливо шукаємо.

– Переведіть мене, будь ласка, до нормальної камери. У мішку я не можу обмірковувати ваших пропозицій.

– А ви тут обмірковуйте. Зараз принесуть каву й бутерброди – думайте собі на здоров я.

«Якщо я попрошу його зняти наручники, – подумав Курт, – він може насторожитися».

– Так, але коли ви почнете викликати моїх друзів на допити, то вони жахнуться мого вигляду.

– З вами так вчинили тільки тому, що я був у від'їзді, я ж вам пояснював.

– То ви відмовляєте мені?

– Я змушений відмовити. Прохання має провокаційний характер. Якби у вас було інфекційне захворювання, або чума, або запалення легенів, я відправив би вас до лазарету.

«Запалення легенів, – радісно вхопився Курт, – дякую тобі, любий есесмане, дуже тобі дякую! Ой, як це добре – запалення легенів!»

Коли його одводили в мішок, Курт дивовижним порухом, який при цьому не був і підозрілим, устиг високо підсмикнути штани кистями рук, скованими за спиною наручниками. Він зробив це для того, щоб вони зразу ж спали, – Курт дуже зголоднів за ці дні. Штани повинні були опуститися ще нижче, і тоді сорочка, що відділяла йото спину від холодної плісняви кам'яної стіни карцеру, висмикнеться.

«З плану заходів у нагляді за групою осіб, зв'язаних з Куртом Штраммом, який звинувачується в контакті з Бистрим, кур'єром із Берна.

… Інгрід Боден-Граузе, яка часто здійснює поїздки по країні, мусить бути у сфері нагляду місцевих відділів гестапо. У зв'язку з тим, що вона має виїхати до генерал-губернаторства, слід повідомити про її прикмети – якщо не встигнемо переслати фото – штандартенфюреру фон Ловскі до Варшави та оберштандартенфюреру Діцу до Кракова. План заходів має бути узгоджений з нами, (Нагляд за нею в дорозі здійснюватимемо ми).

СС штурмбанфюрер Холтофф».

«Затверджую. СС бригадефюрер Мюллер»

ГАННА ПРОКОПЧУК (III)

Цього разу чиновник комендатури був ще уважніший до Ганни, запропонував їй чорну сигарету, запитав, чи нема якихось труднощів із французькою поліцією: «Вони зовсім збожеволіли, їй здається, що ми чудовиська, які хочуть крові невинних, вони хапають нещасних емігрантів, садовлять їх до Сюрте, а всі шишки падають на нас, проклятих «бошів»…»

– Ні, ні, мене не тривожили, – одповіла Ганна, не відриваючи погляду од тоненької коричневої теки. – Поліція, звичайно, перевірила мої документи, але на тому й скінчилося.

– Ну й чудово. Тепер з приводу того прохання, яке ви передали панові Прокоповичу…

– Він відмовився його прийняти.

– Ми знаємо. Нічого. Я гадаю, ми зможемо вам зарадити. Треба тільки написати заяву…

– Нову?

– Так, коротеньку нову заяву. Ви звернетесь із проханням дозволити вам виїхати на роботу до рейху. Ви працюватимете за своїм фахом: нам потрібні хороші зодчі. А вже звідти, з рейху, вам легко буде розшукати своїх дітей. Ми допомагаємо тим іноземцям, котрі трудяться на ниві нашої націонал-соціалістичної держави.

– Тут у мене робота, цікава робота… А що буде там?

– Те саме. Тільки цікавіша, як на мій погляд, робота – ви зразу побачите результати своєї праці: поки там зберетеся звідси до Бразілії…

– І ви гадаєте, мені дозволять виїзд із Німеччини до Польщі?

– Куди?

– До Польщі, до моїх дітей?

– Польщі немає. Немає більше такої держави, і вона більше ніколи не відродиться, так що, будь ласка, кажіть «генерал-губернаторство», це не ображатиме тих, хто осиротів у Німеччині після польської кампанії.

«А хто осиротів у Польщі? – подумала Ганна. – Як страшно сказав він тільки що, як жахливо й спокійно сказав він це…»

– Одержати право на відвідання генерал-губернаторства без поїздки на роботу до Німеччини ніяк не можна?

– Боюся, що я не зможу вам допомогти. Я ладен переслати ваше прохання до Берліна, але зрозумійте нас: у Варшаві зараз надто багато всіляких клопотів у нової влади. Місто зруйноване, готелів немає, вас не зможуть забезпечити житлом, а це небезпечно, оскільки там введено комендантську годину.

– Діти у Кракові. У моєї свекрухи.

– Перепрошую?

– Свекруха – це мати мого чоловіка. Вона живе у Кракові.

– Краків – закрите місто. Там резиденція генерал-губернатора Франка.

– А можна запитати власті Варшави чи Кракова?

– З приводу ваших дітей? А ми не дозволяємо виїзду звідти взагалі, а вже в окуповану зону, сюди, у Париж, – і поготів.

– Отже, виходу немає?

– Чому ж? – щиро здивувався чиновник. – Я пропоную вам вихід: робота в Німеччині. Це дасть вам право знайти своїх дітей, запевняю вас.

– Але…

– Не вірте безглуздим чуткам. Переможені, як правило, зводять наклепи на переможців. Ми створюємо всі умови для роботи. У рейху ви зможете творити по-справжньому. – Він поклав свою тверду долоню на її руку, по-дружньому, як людина, що розуміє горе матері, й додав – Повірте мені і покладіться на мене – я не навчився ще бути нечесним. Ось вам папір, а текст я продиктую…

РОЗДУМИ НА САМОТІ

Бандера прокинувся в холодному поті від свого ж таки страшного крику. Сон був жахливий. Бандері приверзлося, начебто його прив'язано до стільця, перед ним – величезний циферблат із повільною секундною стрілкою, яка смикалась, а замість важків – сокира із сталі, що розгойдувалася в такт секундній стрілці прямо над головою. Усе нижче опускається сокира, усе нижче, і ось уже Бандера м'яким пушком на маківці відчув легкий, наче вітерець «шарк-швирк», її дотик і уявив, як через кілька хвилин полосне, і як легенько розпанахає шкіру, і як теплими цівочками побіжить за вуха кров, а потім сокира – із синім полиском, важка, гостра, мов бритва, – торкнеться кістки черепа, і Бандера відчув цю мить, тоненько верескнув і прокинувся.

«Спека, – подумав він, коли явне відчуття сну минуло, притупилося, – через те й страхіття мучать».

Він підвівся з широкої тахти, прочалапав по навощеній підлозі до ванної кімнати й став під холодний душ.

«Лебідь казав, що плоть треба втихомирювати холодним душем, – чомусь спало йому на думку. – Які дурниці. Холодна вода – головний збудник плоті. Тепло-це спокій. Холод передбачає боріння».

Бандера виразно побачив маленьку церкву, де звичайно служив батько; відчув теплий, заспокійливий запах ладану і злякано подумав, що замахується на величезне, заперечуючи примат тепла.

«Хоча, – подумав він, намагаючись заспокоїти себе, – т-це тільки православ'я шукає тепла, унія спрямована в холод неба».

Звиклий боятися батька, він довго ще – навіть після того, як поїхав до Львова, – почував страх: не за вчинок якийсь, а навіть за невисловлену думку.

Він соромився того, що був поповичем, і страх свій переборов силою: у бійці студентів, коли Петро Бурденко спритно був збитий підніжкою, Бандера наступив йому на обличчя і, почувши хруск, закричав, бо очі заслало червоним, а тоді став стусати м'яке, стусати аж до знемоги й блювати, і це було якимось рубежем у його житті, прилученням до вседозволенності, яка підпорядковує собі людину аж до останку.

… Бандера розтер плечі й живіт гумовою шорсткою щіткою, накинув на себе простирадло, легенько промокнув краплі води, оглянув свою маленьку, гарної статури, худорляву постать у дзеркалі, напружив, як борець, м'язи, усміхнувся, згадавши рекламу спідньої білизни для спортсменів, помасажував обличчя, звів тугі брови в одну лінію, потім широко усміхнувся до свого відображення, підморгнув пустотливо та й пішов одягатися.

Бандера любив гарно зодягатися. Як і всі невисокі на зріст чоловіки, він компенсував нестачу зовнішньої мужності строгістю костюма та постійною, роками виробленою гримасою скорботи на розбещеному, внутрішньо жорстокому жіночому обличчі.

Знаючи, що сьогодні відбудеться зустріч із представником гетьмана, який подорожує разом з офіцером СД, Бандера вдягнув сірий костюм із сріблястою іскоркою, краватку пов'язав синю, але потім, оглянувши себе ще раз у дзеркалі, вирішив перемінити на сіру, щоб усе було в один тон. Черевики він замовляв особливі: зовні підошва мала звичайний вигляд, а всередині, у самому черевику, вона піднімалася на чотири сантиметри – при його зрості таке потовщення багато значило.

Спочатку, замолоду, коли він не міг розпоряджатися коштами, Бандера вигадав особливу манеру: він, навпаки, сутулився, щоб усім здавалося, – ось він випрямиться, розправить плечі, підніме голову та й стане зразу таким самим високим і струнким, таким, як і належить бути «вождеві», терористові й борцеві за національну ідею.

Але у Вронці, в польській в'язниці під Познанню, коли Бандера уперше став на колодки, він несподівано побачив себе у вікні «приймальні» і був вражений, як багато значать оті чотири дерев'яні, тарахкотливі, мозольні й важкі сантиметри; він збагнув вищий сенс уявної мализни. Він подумав тоді, що мализна тільки тому й здається мализною, хто не вбачає у ній інтересу. Перейшовши подумки від колодок і зросту до діла, він ще раз тоді пересвідчився у своїй правоті: дійове мале важливіше за багато яке пасивне. Нехай у нього буде тільки сто вірних людей, але вони можуть зчинити такий галас, що всім зацікавленим сторонам та сотня здаватиметься мільйоном.

Коли було вирішено вбити польського міністра внутрішніх справ Пірацького, Бандера організував той «теракт», вигідний об'єктивно двом силам: Німеччині та Пілсудському. (Німеччина вносила елемент смути у прикордонну державу, намагаючись ізсередини послабити її; Пілсудський розв'язав собі руки для «загвинчування гайок»; цей звичайно болісний процес після загибелі Пірацького органи преси вітали як дійовий засіб проти бандитів. Люди не розуміли, що не можна «загвинчувати гайки» тільки в чомусь одному, придушуючи лише одну національну групу, – цей процес неминуче обернеться не тільки проти оунівців, але й проти всіх українців; згодом цей процес торкнеться і поляків – спершу комуністів і демократів, а тоді обрушиться на тих, хто дозволяє собі мати власну думку та обстоювати особисті погляди на події. Взаємопроникнення тенденцій – річ природна, небезпечна, поширена. Націонал-соціалізмові Гітлера батько легіонерів Пілсудський хотів протиставити тоталітаризм польської єдності. Бандера допоміг йому в цьому, він розв'язав йому руки).

Дві сили, перебуваючи у конфліктній ситуації, схильні фетишизувати (хоча й зовні) третю силу, що є якимось пробним каменем у зіткненні їхніх амбіцій. Один – допомагаючи цій силі, другий – виставляючи цю силу як момент національної загрози, стають подібні до жонглерів, котрі пускають нову кульку до каскаду кульок, що перелітають з руки в руку. Бандера зрозумів свою значимість, коли у залі суду заблискали магнієві спалахи газетних репортерів. Бандера повірив у свою долю, коли смертну кару було замінено на довічне ув'язнення. Про це йому сказали ще до оголошення вироку, який він вислухав зухвало, ледь піднявшись навшпиньки, відчуваючи, як жижки тремтять від довгого напруження.

Він завжди мріяв стати. Маючи розум холодний, гендлярський, він збагнув, що народився в такий час, коли вирватися з ряду може лише завзятий, сміливий, спритний, хто ставить не тільки на свою вправність, свою особливість або свої знання. Ні, вирватися, вважав Бандера, може тільки той, хто наділений здатністю представляти багатьох у собі одному. Особистість вища за натовп; треба тільки зрозуміти потрібну ідею, треба спершу розчинитися, зникнути в цій ідеї, знаючи наперед, що це розчинення тимчасове, що загальна ідея кінець кінцем підпорядкована особистій спрямованості – «стати». У Бандери був вибір: він не якийсь там хлоп, він син священика.

Ще змалку, з шкільних років, коли інші хлопці утирали йому носа кашкетом, насуваючи його на очі – згори вниз, у ньому визрівало жадібне, болюче, завжди жорстоке, люте, криваве бажання довести. Усіх тих, хто кепкував з нього, не брав до баскетбольної секції, хто не дозволяв йому бути за воротаря в команді («шкет, не дотягнеться»), він хотів перетворити на своїх підлеглих, які кров'ю вмиються за зневагу.

«Сировина»– нещасні маси безправних українців у панській Польщі – тяжко страждала. «Оця тупа темнота повинна стати моєю зброєю, – думав Бандера. – Їм потрібен вождь, той, хто скаже».

Мороз жаху й захоплення проходив по спині, коли він читав «Майн кампф». «Гітлер німця бере, як своє, – думав Бандера, – він підкоряє його своїй волі, звертаючись до затоптаної в людині величі. А чому я не можу так само взяти українців? Якщо не я – прийде інший, і я зостануся тим, що є, позбудуся людської пам'яті – отже, буду смертний. А я хочу вічного для себе, вічного».

Ріко Ярий не марно проводив «анкетизацію» польських та українських військовополонених у Німеччині. Його сіть через те виявилася дійовою, що не була «сіттю» в шпигунському розумінні цього слова. Коли він заповнював «анкети», розпитуючи кожного полоненого про минуле, про мрії на майбутнє, про сім'ю та друзів, він завжди намагався допомогти нещасним: того на роботу прилаштує, іншого – через Червоний Хрест – до лазарету, тому квитка на батьківщину виклопоче.

Люди Ярого, які ходили за кордон, до його «анкетників», не просили їх відповідати на запитання, що могли посіяти сумнів в обережній до протизаконного селянській душі. Люди Ярого провадили бесіди, що здавалися «анкетникам». котрих свого часу врятував австріяк, продовженням тієї довірчої, співчутливої розмови, яку вів колишній командир колишньої армії з колишніми своїми солдатами.

Тож одного разу в тенета отакої співбесіди потрапило ім'я Степана Бандери.

Найчастіше людина і не підозрює, що до неї придивляються. Різні люди виявляються втягнутими у складну комбінацію, яка повинна дати відповідь на найважливіше у політиці питання: чи можна робити ставку на ту або ту особу. Друзі, котрі іншого часу й слова не промовили б про хиби й вади свого найщирішого, розкажуть про все іншому приятелеві, теж давньому, особливо після кількох років розлуки. Недругів, навпаки, запитають про плюси того, ким цікавляться, – коли ти про ворога тільки мінуси говориш, гріш тобі ціна і нема тобі віри. Познайомляться З батьками, побалакають з сусідами, знайдуть старих учителів, послухають «об'єкт зацікавлення», вміло організувавши дискусію за дружнім столом, і тільки аж тоді, коли буде зважено всі плюси й мінуси, за кордон вирушить посланець «вождя» ОУН Коновальця для особистого контакту з Бандерою. Смішно й безглуздо уявляти, що такий посланець, осяяний ореолом героїзму (легко сказати – переходити через кордон!) скаже Бандері чи будь-якому іншому подібному честолюбцеві, що, мовляв, давай, хлопче, служити німецькому хазяїнові, записуйся у шпигуни та й ну шпигувати.

Спочатку під Бандеру потрібно було «закласти фундамент». У своїх виступах на збіговиськах терористів він ішов від «особистого» почуття, від честолюбства (це «обчислили» в абвері досить точно), а треба було поставити його виступи на шлях «почуття національного», приховавши від усіх очей оте «ячество», що винесло його на поверхню й довело його потрібність Берліну. А потрібність, якщо вона породжена лише бажанням людини стати, якщо вона не продиктована вищим ідеалом правди й свободи, отака «персональна потрібність», присмачена національними лозунгами, виявляється вигідною третій силі, їй вона – об'єктивно – служить, нею використовується.

Отже, Бандеру, котрий через якийсь час стане завдяки невидимій допомозі третьої сили, необхідно підготувати до перетворення з експансивного честолюбного юнака на нещадного терориста, який у майбутньому повинен бути керований. Надійність і гарантованість цього, такого необхідного керування повинна дати ідеологія націоналізму, вивчена, розфасована по проблемних ретортах і розписана в різних книженціях людьми з гіммлерівської розвідки. Спроби доморощених «ідеологів» націоналізму заперечувати це наївні, бо політика – це наука, що живе за законами постійних формул. Справа полягає в тому, що суверенітет сусідньої держави передбачає для дипломатів, парламентаріїв, діячів державного апарату неможливість вступати у серйозні контакти з націоналістами, що перебувають в еміграції, бо це означає відкритий розрив з тією країною, яка виселяє ту чи ту групу у вигнання. Але й відмовлятися од таких контактів непростимо – з погляду агресивного зовнішньополітичного планування. Отже, зв'язки з націоналістичною групою беруть на себе таємні організації – розвідувальні установи рейху.

Людина ураженого честолюбства, і фізичного (змалку тільки велетень здавався йому героєм), і морального, Бандера одержав першу порцію літератури й прослухав перші лекції від посланців головного керівництва, присвячені, як це не дивно, античній історії.

«Що воно таке трибун? – запитував хитрий до людського матеріалу посланець абверу. – Це та особа, яка співчутливо ставиться до горя слабких і убогих. Трибун живе сам по собі, у світі своїх витончених почуттів та мрій. Йому вільно уявляти собі все, що мариться. Але мріяння його повинні йти згори униз: од нього – до всіх інших. Трибун завжди страждає за чистоту ідеї. Ти мусиш зрозуміти, Степане, що справжній трибун більше за інших прагне до схими, до простоти і скромності, бо він знає свій знак на майбутнє. Можна носити сорочки з голландського полотна, золоті запонки й паризьке канотьє, але при цьому бути дріб'язковим крамарем. Можна ходити в елегантному костюмі, уміти слухати й допомагати, їсти скоромне, їздити трамваєм, а не «опелем» і бути справжнім трибуном, незримим володарем душ тих мільйонів, які підуть за твоїм високим, відокремленим од усіх духом».

Потім розглядалося питання про те, що колективізм, реально виражений у московському більшовизмі, є головний, особистий ворог трибуна, бо він підпорядковує частину загальному, тоді як покликанням вільного духу є, навпаки, підпорядкування загального особистому.

… Лише утвердивши в двадцятип'ятирічному парубкові, який рвався до політики, ідею його винятковості та пояснивши «за наукою», що і хто є ворог отієї його з неба посланої винятковості, повели мову про націоналізм. Людина з Берліна свого часу сказала Бандері, що вищий прояв націоналізму прихований у загальному, темному егоцентризмі. Якщо звернутися саме до цього в людині, якщо дозволити їй виразити себе, якщо вона знайде у твоїх проповідях дозвіл бути самою собою в межах однієї нації, якщо ти закличеш її до сили, щоб добитися визволення од пут суспільної остогидлої моралі, – тоді за тобою підуть і в тебе повірять, як у національного пророка.

«Не бійся, – провадив далі посланець, – закликати до соціальної справедливості. Лай буржуя та банкіра: йому слово не страшне, йому страшно, коли його позбавляють пласкості. Нація без стійких точок власності розкладається ілюзіями. Гітлер не боявся називати буржуазію своїм ворогом, але він ніколи не називав своїм ворогом Круппа, бо вигадав йому титул «національного організатора виробництва». Тебе не зрозуміють, якщо ти зразу вимагатимеш оддати фабрику давньому хазяїнові. Ні, ти говори так, ти вимагай передати фабрику повні владі, а інородців повиганяти, мов паразитів, що поприсмоктувалися».

Бандера зрозумів усе остаточно, аж коли вийшов із в'язниці після розгрому Польщі. Йому тоді люди з абверу привезли в готель костюми, пальто, черевики; два дні давали вітаміни й приводили масажистів, а тоді посадили у поїзд і перевезли до Берліна. Того ж таки вечора його-запросили на вечерю за місто, до котеджу, що самотньо стояв на березі каналу. Троє осіб, що приймали його, повели розмову одверто.

– Пане Бандеро, після загибелі Коновальця, – почав старший за званням, – до влади в ОУН став Мельник. Ми знаємо, що ви хочете скликати свій конгрес і звинувачуєте Мельника в убивстві Коновальця. Це ваше право: хай переможе сильніший. Але ми зв'язані з Росією пактом, і через те відкрита діяльність ОУН зараз небажана. Тільки здійснюючи зв'язок із нами, виконуючи наші вказівки, тільки конспіруючи свою діяльність за законами нашого військового відомства, ви зможете одержати необхідну допомогу.

Бандері тоді закортіло спитати: «Скільки ж ви Коновальцю в місяць платили?» – але гору взяли уроки з аристократизму: принижуючи пам'ять померлого, ти принижуєш своє майбутнє.