Текст книги "Третя карта"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 18 страниц)

РОЗМОВИ З ЦІКАВОЮ ЛЮДИНОЮ

Стомлених після дороги Омельченка й Олену поселили в будинку, де жив Роман Шухевич. Їм одвели ту кімнату, де звичайно зупинявся Ярослав Стецько, – маленьку, з вікном, яке виходило на город, що розрісся, наче сад: літо було раннє й жарке, а в травні пройшли гарні дощі.

Шухевич, як спостеріг Штірліц, був з Омельченком поштивий, навіть трохи улесливий, проте очі йому раз у раз спалахували своєрідним блиском – таке буває, коли тільки з ворогом розмовляєш.

Штірліц вирішив не заважати Шухевичу й Омельченкові: перша розмова найвідповідальніша, коли притираються «різновиди». Він був певен, що Омельченко назавтра розповість йому про все з найменшими подробицями.

Шухевич, як начальник військових з'єднань Бандери, був, звичайно, уповноважений провадити будь-які переговори з представниками інших груп націоналістів.

«Хай погомонять, – вирішив Штірліц, – ця їхня перша розмова віч-на-віч допоможе мені увійти в тутешню атмосферу».

… А Штірліца на вечерю запросив Оберлендер. На столі був гусак, засмажений з яблуками, хліб і пляшка справжньої горілки – німецьких наставників постачали продуктами з краківських армійських складів.

– Не рветесь із цієї глушини до Берліна? – запитав Штірліц.

– Рвусь. Видно, урбанізм так само в'їдається у моральні пори людини, як бензинова кіптява – в пори тілесні.

– Урбанізм – це ідея, – завважив Штірліц, – а всяка ідея породжує антиідею. Не мине й десяти років, як ви станете запеклим прихильником сільської благодаті.

– Це ризиковане твердження, – відповів Оберлендер. – Прошу до столу, оберштурмбанфюрере.

– Дякую.

– Почнемо з горілки? Я готуюся до російської кампанії: у них, на відміну од нас, спершу п'ють, потім закусують.

– Справді?

– Так. І це правильніше. Алкоголь – суть загострення чуттєвого сприймання. А хіба оцей смажений гусак не згусток відчуттів?

Штірліц глянув на породисте обличчя Оберлендера й не стримався:

– Кожний молодий мислитель звичайно намагається якомога ясно висловлювати думку, а воно сказати й нічого: філософія – наука віку.

На якусь мить Оберлендер став ніби скутий, навіть помітно було, як він напружено притис до боків товсті руки, а потім, розслабившись, рвучко потягнувся до пляшки.

– Щодо молодості ви маєте рацію, – промовив він, силкуючись не вдавати із себе ображеного, – та й щодо філософії також. Але я відношу себе до іншого типу мислителя: мені все смішно. Мої сентенції не що інше, як потяг до гумору, яким доля мене обділила. А втім, усіх німців доля обділила гумором: навіть інтелігенти у нас геть усі серйозні, нудні «професори», котрі так неприховано страждають, що це межує з кокетством.

– Ну, якщо вже неприховано, то ви теж кокетуєте, коли говорите, що вам усе смішно.

– Знаєте, оберштурмбанфюрере, мені приємно з вами, – щиро сказав Оберлендер. – Ви не приховуєте своєї антипатії; отже, мені не треба вас побоюватися – люди вашого відомства тільки тоді небезпечні, коли вони виявляють надмірну прихильність.

– Браво! – мовив Штірліц. – Це правильно. Браво!

Оберлендер поклав Штірліцу стегенце, а собі взяв крило.

– Смачного вам! – побажав він, з хрускотом розламуючи крило, і в тому хряску розтрощуваної кістки прозвучало для Штірліца щось особливе, страшне – він навіть побоявся признатися собі в тому, що саме він почував, надто ж коли глянув на дужі, круглі, спритні й м які Оберлендерові пальці. Уважно оглянувши крило, той роззявив рота, його білі рівні зуби уп'ялися в м'ясо, і обличчя стало зосереджене.

– Як гусак? – запитав Оберлендер.

– Чудовий.

– Господи, я забув про приправи! – вжахнувся Оберлендер. – Зараз скажу днювальному – на кухні у холодильнику прекрасні приправи!

Оберлендер вийшов до другої кімнати, яка правила йому одночасно за кабінет і за спальню, і набрав номер внутрішнього телефону.

– Миколо, принеси мені, будь ласка, приправи з холодильника!

Вернувшись до столу, він знову заходився серйозно прицілюватися до крила, повертаючи в дужих пальцях шматок м'яса, як ювелір – коштовність.

– Як наш Рейзер? Спрацювалися? – запитав Штірліц.

– По-моєму, він гарний хлопець.

– Це не оцінка працівника гестапо: «хлопець» – або вікова категорія, або сексуальна.

– Я не сказав «хлопець». Я сказав «гарний хлопець». Коли офіцер армії говорить так про офіцера гестапо, це не сексуальна і не вікова оцінка, оберштурмбанфюрере. Це оцінка ділова.

– Це ви добре мене відбрили. Одне слово, спрацювалися?

– Мені не доводиться, на щастя, спрацьовуватися ні з ким із ваших. Я повинен спрацьовуватися з підопічними. Вони мусять допомогти успіхові армії, а перший успіх вельми важливий, бо він має шоковий характер.

– Правильно. Наші завдання знаходять повне розуміння з боку ваших українських підопічних?

– Мета двох людей завжди різна за характером, навіть при очевидній спільності. А що вже казати про нації…

У двері постукали.

– Так! Зайдіть! – відгукнувся Оберлендер. Микола привітався з Штірліцом і поставив на стіл приправи.

– Як настрій, Миколо? – запитав Оберлендер. – Не сумуєш?

– Роботи багацько – сумувати не встигаєш, – протяжно відповів хлопець. – Більше нічого не треба?

– Ні, голубе, дякую. Хочеш чарочку?

– Заборонено – гріх.

Подивившись якусь мить на двері, обережно причинені Миколою, Оберлендер замислено промовив:

– Бідолашний хлопець… Його, очевидно, розстріляють.

– Що?!

– Він виявився блаженним. Це поширено серед слов'ян… Він, знаєте, шукає правду…

– Навіщо ж стріляти? Допоможіть йому правду знайти.

– Таку ідею висловили Шухевич і Стецько. Ідея влаштувала Крюгера і Рейзера. – Оберлендер узяв із таці друге крило. – Страта свого згуртує легіонерів. Своя кров згуртовує дужче, ніж чужа: орден тим і сильний, що вимагає жертви, причому жертви із своїх-таки лав.

– Чим завинив цей хлопець?

– Наївністю. Дитячою, довірливою, селянською наївністю. Політика рейху цього не прощає, так чи ні?

– Політика рейху не прощає зрадників і вимагає од своїх громадян абсолютної, якнайбільшої одвертості.

– У мене створилося враження, що ви людина діла, оберштурмбанфюрере.

– Не зрозумів.

– Ви все зрозуміли.

– Я розумію, коли мені стає ясна логіка вчинку. А тут я логіки не бачу – пусті ігри в середньовіччя.

– Хлопець опинився тут випадково, оберштурмбанфюрере. Хотіли залучити його батька, але родина лишалася без годувальника; хлопець виявився наївним телям – такі небезпечні в години кровопролить. Він уже геть усе знає, через це відпустити його не можна. Отже, його треба використати. В ім'я справи.

– Тепер зрозуміліше. Які завдання ви особисто ставите перед легіонерами?

– Особисто я ставлю завдання перед студентами, коли одягаю мантію доктора права і державних наук Празького університету. Там я ставлю завдання. А тут я проводжу лінію, визначену моїм командуванням.

– І як ви розумієте цю лінію стосовно ваших підопічних?

Штірліц сформулював питання так, щоб змусити Оберлендера відповісти: питання, звернуте до особистості, не давало змоги уникнути відповіді.

– Ще горілки?

– Із задоволенням, – мовив Штірліц.

– Що ж до того, як я бачу свої завдання у майбутній кампанії, то однозначної відповіді дати не можна. Очевидно, слід виділити два основні аспекти проблеми: селянство як об'єкт перетворення на аграрний потенціал рейху і слов'янську інтелігенцію як можливого противника цього неминучого процесу.

– Постановка питання абсолютна, але успіх чи неуспіх заходів визначатимуть деталі.

– Цілком правильно, – піднявши очі від решток гусака, згодився Оберлендер. – Основні вузли цієї проблеми я зараз спробую сформулювати.

Оберлендер закурив, підсунув до себе попільничку, зроблену з гільзи протитанкового снаряда, й напористо (йому, видно, подобалась така манера) почав говорити карбованими фразами:

– В конкретно-слов'янському випадку проблему інтелігенції я уявляю первинною, оскільки марксизм визначив цей вид суспільної діяльності як «прошарковий». Прошарок – форма якогось нагромаджувача, що приймає в себе представників селянства та міських робітників. Оскільки в Росії переважало селянство, то нагромаджень од села в інтелігенції було більше. Селянська ідеологія в інтелігенції гальмує порив, бо земля менш схильна до еволюції, ніж фабрика. Верстат революційний за своєю суттю, бо він несе в собі заряд змагання з іншим верстатом, тоді як земля єдина й нескінченна у своїй вічності. Очевидно, наше, завдання полягає в тому, щоб звести інтелігенцію, так би мовити, верстатну з інтелігенцією аграрною. Протиставлення завжди конфліктне. Для третьої сили вигідний конфлікт двох інших сил. Ущербність самолюбства – інструмент боротьби. Коли ти представник «прошарку», коли ти нижчий за представників інших суспільних груп, – з тобою легше розмовляти представникові третьої сили.

– Управлінський апарат ви відносите до інтелігенції?

– Наскільки мені відомо, управлінський апарат у Росії наскрізь більшовицький. Працювати з ним марно, ренегати принесуть мало користі, бо зрадник – палиця на два кінці. Після того, як буде ізольовано фанатиків, почнеться серйозна робота по розколу: ставка на тих, хто прийшов од землі і з землею зв'язаний. Звідси – стрибок до селянської маси. Характерна риса селянства – схиляння перед кількістю. Для того, щоб звільнити землі України для заселення нашими колоністами, можна обрати два шляхи. Перший – створення поселень, збудованих за спектральним методом: в основі конструкції колоніст чи група колоністів, а навколо бараки українських агроробітників, що виконують завдання рейху, доведені до них нашими поселенцями. Пропорція населення влаштовуватиме нас тільки в перші роки, в перші десятиріччя. Рейхсфюрер визначив необхідну кількість дітей у кожній німецькій родині – семеро. Чотири хлопчики й три дівчинки, – додав Оберлендер, і Штірліц хотів уловити іскорки у нього в очах, але Оберлендер, ніби, зрозумівши це, потягнувся до пляшки і поналивав горілки в чарки. – Отже, на українських землях знову виникне конфліктна ситуація, бо наші колоністи ростимуть, але й українці розмножуватимуться. Як на мій погляд, необхідно так розв'язати проблему, щоб українець сам попросився в нас переселити його на Урал чи до Сибіру. У цьому нам повинен допомогти не тільки терор, але навернена інтелігенція, зв'язана з землею. Ідея створення особистих господарств на великих землях, ідея прилучення до поля – окрім німецького колоніста – тільки здається ризикованою, а насправді вона доцільна. Біологічна невідповідність української лагідності та сибірської суворості прирече це плем'я на внутрішньовидовий відбір, і ми знімемо з себе можливі звинувачення. Потрібна пісня й піснярі, за якими селянські маси підуть до Сибіру…

– Селянство Росії й України ви уявляєте темною, єдиною, безмовною масою? Чи ви якось диференціюєте аграрний клас?

– Ви бували в Росії? – замислено спитав Оберлендер.

– Навіть коли б я і бував там, моя думка нічого не важить – я ніколи не спеціалізувався на слов'янській проблемі.

– Цікаво, чого у вашій відповіді більше: недовір’я до мене особисто чи до армії, яку я репрезентую?

– Ви представляєте армійську розвідку. Не слід змішувати поняття.

– В такому разі СД…

– Який же ви зубатий, – вдоволено завважив Штірліц. – Однак у принципі правильно: СД – рукавички, що в них партія провадить деякі заходи. Те саме і з абвером – у системі армії.

– Я відповім на ваше запитання, – зручніше вмостившись на стільці, сказав Оберлендер. Питання цікаве, на нього варто відповісти.

– Адже ви більше зацікавлені у відповіді. Чи ж не так?

– Правильно.

– Ви звикли оцінювати свої думки збоку. Ви відчужуєтесь; коли говорите?

– Слухайте, – серйозно запропонував Оберлендер, – йдіть до Празького університету. Ректором, га? Мені легко буде працювати з таким керівником.

– Дякую. Обміркую вашу пропозицію. Отже?

– Селянство Росії та України загалом мало чим різниться: культура одна й та сама, коріння спільне, київське. Дивовижне воно, їхнє селянство… Совєти створили в селі нову свідомість, колективну, яка співіснує з свідомістю особистою. Колектив послаблює страх селянина перед засухою, неврожаєм, сараною. Ізольована особистість з великим зусиллям бореться за життя. А колектив передбачає активність кожного у боротьбі за спільний інтерес. Ось тут і прихована головна ланка, за яку слід учепитися, щоб витягнути весь ланцюг. Треба довести слов'янському аграрієві, що будь-яке посередництво колективної техніки між ним і землею не потрібне. Треба всіляко намагатися навернути слов'янського селянина до ідеї дев'ятнадцятого століття, згідно з якою єдина цінність у світі – це руки хлібороба, дух кінського поту і поличкова жирність весняної землі. Техніка – породження диявола. Розумієте? Росія, яка була матір'ю картопляних бунтів, Росія, яка чинила опір нововведенням через те, що вони чужі, є об'єкт, до якого легко застосувати розумну пропаганду. Треба пам'ятати, що історія часто-густо породжує ілюзії: людям властиво шукати прекрасне в минулому, ідеалізувати його. Треба допомогти слов'янам у цьому аспекті – ілюзія прекрасного минулого має стати програмою майбутнього.

– Ви впевнені, що ілюзія минулого переможе в Росії ілюзію майбутнього?

– Якщо наше слово буде розумне – переможе. Якщо наше слово промовлятимуть їхні проповідники, – ми виграємо.

– Хто зможе запровадити у життя «ідею минулого»?

– Мої підопічні, зокрема, – впевнено відповів Оберлендер. – Ілюзія минулого базується на фундаменті націоналізму.

– Але Совєти добре попрацювали над тим, щоб націоналізмові протиставити інтернаціоналізм. Чи ж не так?

– Загалом, то це правильне зауваження. Вони працювали серйозно з цією ідеєю.

– Вам здається, що ідея Совєтів поверхова? – спитав Штірліц. – Двадцять п'ять років більшовизму легко забудуться?

– Слушне запитаний, – промовив Оберлендер і важко глянув на Штірліца. Він знав, що ця людина з розвідки, і, хоча завдання його поїздки, яка мала явно інспекційний характер, були не зовсім зрозумілі йому, в одному не можна було сумніватися: ця людина хоче знати правду і не боїться дізнатися про неї.

– Слушне запитання, – повторив він, замислено. – Дуже поширена думка про насильницький характер більшовизму в Росії – помилкова. Очевидно, влада Рад – найкраща з усіх, які будь-коли були там. Слов'яни персоніфікують історію. Від нас залежатиме, яким чином ми утвердимо, що наш новий порядок кращий за попередню владу.

– І яким же чином це можна утвердити?

– Беззаперечністю підлеглості та вмілою пропагандою наших переваг.

– Ви маєте на увазі соціальні чи побутові переваги?

– Останні.

– Отже, ви думаєте надати їх слов'янам?

– Ні в якому разі. Тільки показати. Це викличе у них повагу до нашої нації, яка всього цього домоглася. Те, як довго ми цього домагалися, – багатозначно додав Оберлендер, – питання іншого порядку.

– Ви сміливо розмовляєте зі мною.

– Я дістав на це санкцію, оберштурмбанфюрере. – Оберлендер не приховував іскри в очах, бо він знав собі ціну, знав, що потрібен рейхові…

Але назавтра, коли Штірліц вислухав Омельченка, дещо для нього прояснилося: Оберлендер говорив тільки частину правди. Очевидно, Оберлендер не встиг обміркувати з бандерівцями нюанси. Те, що Шухевич сказав Омельчснкові, який прибув з «місією доброї волі» од Скоропадського, свідчило про особливу лінію абверу.

Вислухавши Омельченка, Штірліц вирішив, що під час цієї кампанії армія покаже не тільки своє уміння брати противника у танкові кліщі, але й знання, як організувати тил. Це був задум тієї частини генералів, яка розраховувала вивести ОКВ у перший ряд ієрархії, відтиснувши партійних гауляйтерів Бормана, економістів Герінга і катів Гіммлера, бо раніше тил забезпечували війська СС. Зараз, судячи з усього, армія вирішила показати себе силою єдиною, неподільною, силою, яка визначає перемогу в усіх іпостасях війни. Це було нове, тривожно нове, що змусило Штірліца заново проаналізувати для себе питання, пов'язані з роллю вермахту в житті рейху.

«Центр.

Створено банду легіонерів ОУН «Нахтігаль», яка перебуває під командуванням абверу (Оберлендер, Херцнер). «Нахтігалю» надано особливих каральних функцій на території Радянського Союзу – знищення партійного, радянського, комсомольського активу України. Бандера говорить своїм підлеглим про свої «надзвичайні права» під час майбутньої «переможної кампанії», часто повторюючи: «Я, як фюрер ОУН»… З погляду расової теорії Гітлера, це недопустимо, оскільки фюрером може бути тільки арієць. Вважаю, що це одне з найуразливіших місць ОУН. Не певен, що про це знають у Берліні.

Юстас».

ЕКСКУРС № 2: «ПОЛІТИКА І АРМІЯ»

Штірліц хоч і був згоден із твердженням, що історичні паралелі небезпечні, а проте знову й знову в своїх роздумах сягав у давнину, вивчаючи сучасне. Він вважав, зокрема, що Ксеркс став володарем Азії тільки тому, що Галтіса, сестра великого Кіра, бабуся наступника, бувши справді всемогутньою, любила хлопчика за його лагідну тендітність. Вона втомилася жити серед воїнів з їхніми галасливими пиятиками та масними балачками про розпусних жінок – тільки замолоду їй подобалось бути нарівні з героями битв, а на старість їй закортіло відчути дивовижне й гірке благо жіночності.

Ксеркс, ставши царем персів, любив приходити в палац до Галтіси пізно увечері, коли закінчувалися стомлюючі наради з членами вищої ради, зустрічі з сатрапами завойованих провінцій, яких викликали для звіту, з начальниками військових з'єднань, що інформували про становище на кордонах, та з економістами, які відповідали за стан казни.

Тільки тут, у бабусі вдома, Ксеркс знову почував себе улюбленцем, він голосно сміявся, розповідав про пережитий день, і Галтісі здавалося, що онук продовжує свої дитячі ігри, удаючи з себе Мардонія, природженого воїна, що втомився жити вдома, у родинному колі, без битв, далеких доріг та нових невільниць; Артабана, який пізнав усю принадність вищої політичної інтриги, котру уявляв подібною до історичного трактату, присмаченого хорошою поезією, приємною і зрозумілою богам, і через те такою принадною для смертних.

Галтіса любила Ксеркса, і та любов жила в ній укупі з постійним відчуттям тривоги за онука: доброта і юність у світі сильних – небезпечні якості людського духу, бо тільки сила може здолати силу.

Галтіса виховувалася в домі тирана, який з дванадцяти років запрошував улюблену сестру на розмови з іноземними послами, щоб дівчинка змогла пізнати стратегію політичної боротьби. Великий Кір дозволяв сестрі говорити геть усе, що вона вважала за потрібне сказати.

Ставши дружиною сатрапа, що відкрив Азії рівнини ї горби Європи, Галтіса сказала йому:

– Скільки прекрасних чоловічих облич перебачила я у своїх мріях, скільки слів сказали мені неіснуючі коханці, скільки ніжності зазнала я у снах своїх… Не кажи мені про свою пристрасть: ти чесний, тож коли ти схочеш завести нову подругу, тобі буде соромно дивитися мені у вічі, і ти накажеш отруїти мене, і це занапастить тебе, бо я сестра Кіра, і боги помстяться тобі. Стався до мене, як до друга. Коли ти захочеш влаштувати вакханалію, як це робив мій брат, щоб утихомиритися після важких розмов із ворогами, скажи мені, і я поїду в гори, а ти супроводжуватимеш мене до перших постів, та й повернешся і будеш щасливий, відчуваючи свою силу і велич: дружина сатрапа повинна дозволяти йому відчувати власну могутність. Не тримай коло мене євнухів – я ненавиджу підглядачів, вони зрадники за вдачею, бо хто зрадив раз, зрадить і вдруге. Вір мені, тоді я зможу бути для тебе тим, ким була для брата.

Сатрап був щасливий у шлюбі. Він не криючись, на очах у помічників радився з дружиною, він оддавав їй шану на людях, немов богині, провівши перед тим ніч в оточенні вакханок, і оця його свобода лякала решту сатрапів, бо коли людина сильна вдома, де найважче бути сильною, то, значить, у відношенні до чужих могутність його незрівнянна і страшна; тільки коли володар не приховує своїх бажань од ближніх, тільки тоді він досягнув найвищої влади.

… Годинами просиджуючи з онуком, пильно стежачи за тим, щоб невільники вчасно подавали улюблені Ксерксові страви, Галтіса думала, як їй зробити, як, не лякаючи хлопчика, сказати про ту постійну загрозу, що супроводжує кожен його крок. Як ніхто інший, вона знала, що саме по-справжньому захоплює онука. Ксеркс блискуче розповідав їй історії морських подорожей, давав свою оцінку битвам часів вавілонського розквіту, цікавився звичаями далекої Спарти й жартома зазначав, що звичай спартанців – після загибелі володаря на полі бою закривати на десять днів торговицю і суд – неможливий у персів, оскільки позови і торгівля – два найулюбленіші заняття підданців. Він звертав свій погляд у минуле, але не так, як це робили Кір чи Дарій, не в ім'я майбутнього, а задля свого задоволення: що може бути приємніше од парадоксальних роздумів, під час яких відточується розум і розвивається риторика!

Галтіса постійно боялася, коли б хлопчик не вирішив, що, ставши царем, він знайшов підданих. Вона знала, що тільки розумний баланс сил може врятувати життя Ксеркса. Вона розуміла, що, був би він простолюдином, не позначеним печаттю богів, усе було б просто й звичайно. Однак життя царя нерозривно пов'язане з його престижем, а престиж – це завжди дія, і не оборонна, а наступальна. Його престиж – це престиж царства, і честолюбці завжди можуть увійти в коаліцію з іншими честолюбцями, якщо доведуть, що за своїм рівнем престижі не відповідають один одному; тоді, скажуть вони, порятунок у перевороті і вбивстві того, хто виявився нижчим од задуманого ними ідеалу.

Галтіса знала, що в царстві точиться прихована боротьба між військовою хартією Мардонія та партією політиків, яку очолював білолиций Артабаи.

Галтіса розуміла, що сутичка двох честолюбств чекає арбітра, але вона усвідомлювала й те, що ні Мардоній, ні Артабан не вважали Ксеркса за арбітра. Вони гадали, що Ксеркс повинен приєднатися до однієї з партій, надавши їй, таким чином, законодавчих функцій та божественної спрямованості.

Одного разу під час танців юних скіфок, спостерігаючи за тим, з якою байдужістю дивився Ксеркс на соромітність, що запалювала інших чоловіків, Галтіса прийняла рішення. Вона думала про життя свого хирлявого, тендітного хлопчика, котрий для сліпого натовпу був царем, а для вождів партій – пішаком, вінценосним символом, який треба привернути на свій бік або знищити.

«Він дуже розумний, – думала Галтіса, спостерігаючи за Ксерксом, – пін дивиться на красу тіла, а не на розпусту духу отих дикунок. Ксеркс знає ціну своїй чоловічій силі, тож він не переситився, просто він уміє бачити більше за інших: за сороміцьким він силкується побачити чудо пластики. Це мій онук, і я повинна відкрити йому істину…»

– Ксерксе, – мовила Галтіса, – великий царю персів, вислухай мене.

– Кажи, – відповів Ксеркс, поволі одірвавшись поглядом віл скіфок.

– Володіти – це випереджати. Царювати – це угадувати задуми богів. Угадування – це не щось темне, це, навпаки, явне, складене з кубиків явного. Кубики – думки людей, які оточують кожного. Розкидані по підлозі кубики – крах імперії. Складені в одне ціле – стіни вічності, бо оберігають пам'ятник величі володарів. Кубик «досягнення величі війною»-Мардоній; кубик «досягнення величі миром»– Артабан. Якщо ти зволікатимеш, обидва кубики розпадуться на десятки інших. Зараз той момент, коли ти, знаючи думку обох, мусиш прийняти рішення.

Галтіса напружено чекала, що відповість онук, і боялася його відповіді: навіть найрозумнішим бабусям онуки-царі завжди здаються маленькими дітьми.

Ксеркс повагом обчистив банан, зробив із жовтої лушпини кораблика та й поклав його обережно на велику срібну тацю.

– Скидається на човен, який спустили на море після заходу, – мовив він, ледь примруживши очі. Він знову глянув на танцівниць і ледь скривився: тхнуло потом, дикунки помітно притомились. – Кажуть, срібло лікує шлункові недуги – дуже цікаво… Тиждень тому я наказав розрубати навпіл трьох фрігійців, які прийшли до мене з доносом на Мардонія та Артабана, вони сказали, що і той і другий хочуть убити мене в боротьбі за свої ідеї. Я звелів ознайомити вождів партій з моїм вироком: «Покарати безчесних за спробу посіяти ворожнечу й недовір'я серед друзів». Вивідачі донесли, що страта протверезила обох: вони тепер говорять із своїми радниками про плани на майбутнє у віддалених кімнатах, побоюючись, що мої люди можуть підслухати їхні розмови. А я знаю геть усе!..

Наступного дня, зібравши раду, Ксеркс посадив Галтісу коло себе, на другій сходинці тронного підвищення, і, з посмішкою, оглянувши карбовані обличчя вождів партій, сказав:

– Весь час після вступу на престол я думав про те, як би мені не принизити царського сану предків і звершити не менші, ніж вони, діяння на благо держави. Я зібрав вас, щоб повідомити про свій задум: з'єднавши мостом Азію та Європу, я поведу війська на Елладу.

Цілу ніч Ксеркс готувався до цієї ради. Він викликав до бабусі в дім тих, кого було колись піднесено з ласки Дарія: з ними розмовляла Галтіса. Ксеркс сидів у кутку, пив гарячий напій із листя сорги і мовчав. Тільки коли бабуся закінчила розмовляти з десятим чоловіком, голос якого мав схилити раду на користь його, Ксеркса, ідеї балансу, цар сказав:

– Те, що вам звеліла Галтіса, бажано мені й богові. Запам'ятайте все, що вона пояснила, а робіть так: одразу після того, як я закінчу говорити, а закінчу я словами «віднині й на віки», негайно, як по команді, поверніть голови до Артабана, свердліть його поглядами, і нехай вождь партії війни.

Мардоній відчує, який він малий і незначний, бо слова, що їх готувався сказати він, скажу я, позбавивши його, таким чином, ідеї. І не відривайте поглядів од обличчя вождя партії політиків аж до тих пір, поки не заговорить Мардоній, а він заговорить, або я нічого не тямлю в людях!

Галтіса подумала: «Такого не міг ні Кір, ні Дарій. Хлопчик – найвидатніший політик із нашого роду воїнів».

І зараз у тронному залі, сидячи коло лівої сандалії онука, Галтіса, відчуваючи внутрішнє тремтіння, уп'ялася очима в обличчя Артабана, хоч їй нестерпно кортіло повернутися до Мардонія, од якого зараз залежало майбутнє царя.

Ксеркс розрахував усе, як математик, котрий вищий за політика, бо оперує він даними, що позбавлені емоцій. Мардоній, відчувши свою несподівану самотність, згадав недавню страту фрігійців, побачив, що всю увагу звернуто на його ворога Артабана, рвучко підвівся і голосно промовив:

– Володарю! Ти найдоблесніший серед усіх персів, які були і будь-коли будуть! Війни неминучі, тож ми повинні зібрати армію і розпочати битву проти недолугих еллінів!

Ксеркс відзначив, що Мардоній виступив зараз як політик, бо він, по-перше, назвав його найдоблеснішим – так ще ніхто й ніколи не говорив про нього, а по-друге, повторив свою тезу про неминучість воєн як його, царську, тезу, згодившись, таким чином, визнати спою вірнопіддану вторинність.

«З цим усе», – зрозумів Ксеркс і легким кивком голови подякував Мардонію.

– Артабане, – сказав він, – твоя черга.

– Правильне рішення, – одкашлявшись, почав Артабан, – справа дуже важлива. Якщо потім і виникне перешкода, то це неважливо: рішення все одно гаряе. Поспіх – на невдачу, зволікання – на благо. А ти, Мардонію, – повернувся Артабан, – перестань говорити презирливо про еллінів! Адже зневажливими розмовами і наклепом на їхнє слабосилля ти закликаєш царя до негайної війни з ними!

Нема нічого страшнішого за наклеп: наклеп робить злочинцями двох, а третього – жертвою.

Ксеркс глянув на Мардонія, зрозумів те, що йому треба було зрозуміти, і гримнув на Артабана так, як гримають на слуг:

– Ти легкодухий боягузе! Ти не підеш зі мною на Елладу, а залишишся тут із євнухами стерегти наших жінок!

Мардоній зареготав, Артабан принижено вклонився, Ксеркс утвердився як цар, його життю віднині вже ніщо не загрожувало, і Галтіса вперше за три роки заснула щаслива.

(Потім буде похід до Європи, і міст через Геллеспонт, і шторм, і руйнація моста, і будуть воїни Ксерксові за той шторм шмагати море й надягати на нього пута, і будуть іти повз Олімп до Афін, і будуть грабунки, моровиці, розпуста, перемоги, Фермопіли, буде загибель флоту, втеча, страти, оргії, п'яна маячня, згадки про молодість і ненависть до баби, до клятої карги, яка не зупинила, і буде тяжкий і липкий страх, знайомий тим, хто пізнав мідний присмак нездійсненого, а потім настане смерть од руки начальника варти…)

Штірліц відшукав у бібліотеці, що прусський король Фрідріх Другий вивчав стародавню історію з професорами, які у текстах Плутарха, Геродота й Платона робили купюри таким чином, щоб юнак виховувався на тріумфах, а не поразках. Учителі вірили: трагедії персів, римлян і греків виникали тільки тому, що монархи не мали мобільної армії, котра стала б постійним інструментом національної політики. Армія, приведена до присяги прусському королеві, має стати тією силою об'єднання німецької нації, яка зможе покарати ворога і всередині і зовні. Не збирати найманців і рабів до майбутнього походу, а мати їх постійно під рукою; не дискутувати про можливі варіанти близького й далекого майбутнього, а планувати це майбутнє заздалегідь: тільки сила визначає мир, тільки постійна організована сила і має шанс на остаточну перемогу.

Уроки Ксеркса були необхідні Фрідріхові Вільгельму для того, щоб об'єднати роздрібнені князівства німецькі під короною єдиної Пруссії. Національна ідея потребувала для свого утвердження «інструменту». Таким «інструментом» виявився генеральний штаб, який не тільки планував місця постою армії, кількість матеріалів – для наметів, дерева – для обіддя до возів, паперу – для карт, але й пропонував монархові план найдоцільнішого удару по ворогові. Коли перший в історії Пруссії начальник генерального штабу Герхард Беллікум запропонував монархові такий план, Фрідріх Вільгельм виразно уявив собі обличчя Мардонія і тихо відповів:

– А чому ви внесли тільки одну пропозицію? Мені потрібно принаймні п'ять, щоб я обрав єдину, пов'язавши її з міркуваннями політичної доцільності, яка нам непідвладна…

Те, що було, не зникає. Замислене здійснюється. Образи не прощають, надто ж воїни і дружини. Онуки Герхарда Беллікума знали про приниження, якого зазнав їхній дід. Нащадки Фрідріха Вільгельма пам'ятали, як їхній вінценосний предок поставив на своє місце генеральний штаб: кожному – своє. Рівновага протилежностей тривати не може, а історія вимірює свою значимість століттями – не роками. Генерали піднесеної Пруссії знали, що вінценосні зобов'язані своїми перемогами їм. Вони, як і монархи, не хотіли зрозуміти, а найімовірніше не могли, що тільки маси підносять особистість, а не навпаки; вони вірили, що маси вшановують ту особистість, яка ввергала їх у вир крові, руйнування, поразок і перемог; мироносців забували-тиранів ушановували. Прихована боротьба честолюбств точилася віками. Монарх – святий. Нація – вічна. Прусський дух не дозволяв генералам устругнути «французьку штуку», коли солдати зважувалися стати маршалами. Але вони, як представники нації високої і організованої дисципліни, вирішили протиставити монархові не особу, а сукупність осіб – генеральний штаб. Так народилася каста. Генеральний штаб планує атаку – не мир. Маневри проводять для того, щоб нападати – не оборонятися. Генерали, які тільки навчають муштри, але не дозволяють юному ландскнехтові увірватися до чужого міста й відчути насолоду перемоги, приречені на презирство найманців та офіцерів. Генерали «мають це: вони вимагають од монархів реалізації їхніх планів на полі битви.