Текст книги "Третя карта"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 18 страниц)

ПЛЮСИ Й МІНУСИ ОСОБИСТОЇ ЗАЦІКАВЛЕНОСТІ

План розмови з Фохтом був у голові Штірліца – після роботи з архівами у берлінських бібліотеках, після зустрічі з Мельником та Бандерою і після розмов із Діцом, котрий ще із Загреба затаїв до чиновника з розенбергівського відомства важку неприязнь. Фохт зустрів Штірліца підкреслено привітно, розчинив стулку стелажа, де за корінцями книжок було вмонтовано великий буфет, запропонував на вибір французький коньяк, шотландське віскі та джин, неуважно попросив чоловіка-секретаря приготувати дві чашки міцної кави і, напівобнявши оберштурмбанфюрера, підвів його до старовинного, з високою спинкою, шкіряного крісла.

– На пас не діють клопоти, – промовив Фохт, розглядаючи обличчя Штірліца. – Я заздрю вам. Ви наче вилитий із бронзи.

– Я переміню ім'я на Цезар, – пообіцяв Штірліц, спостерігаючи, як Фохт картинно смакував коньяк.

– Веєзенмайєр учора одержав новий титул, – сказав Фохт, – тепер, після перемоги в Хорватії, він посол для особливих доручень. Можете надіслати вітальну телеграму.

– Неодмінно. Він здібна людина.

– Шкода, що його немає тут.

– Я гадаю, ви досить серйозно знаєте слов'янську проблему, щоб тут заступити Веєзенмайєра.

– Ніколи не можу збагнути, коли ви жартуєте, а коли говорите серйозно.

– Жарт може бути правдою. І навпаки.

– Я, знаєте, прагматик-метафізик, а Веєзенмайєр одрізняється зухвалістю.

– Щось я не дуже бачу різницю між метафізикою і зухвалістю.

– Різниця очевидна, Штірліц. Метафізика – це щось середнє між ідеєю і творчістю, між пристрастю і логікою; на мою долю дедалі більше випадає зважувати можливості…

– Нікому не признавайтеся в цьому, Фохт. Нікому. Вас тоді з кістками з'їдять. Якщо ви визначаєте свою функцію тільки як людина, котра оцінює можливості, тоді вам не дозволять висловлювати точку зору. Ви приречете себе на становище вічного порадника. А вам, як і будь-якій нормальній людині, хочеться бути діячем. Так?

– Ні, – втомлено сказав неправду Фохт, – мені над усе хочеться спокою, щоб ніхто не смикав через дрібниці й не заважав робити свою справу… Нашу спільну діряву.

– По-моєму, ви дуже добре налагодили справу. В усякому разі, судячи з моїх зустрічей з Мельником та Бандерою.

– Ви з професором Смаль-Стоцьким не познайомилися?

– Ні. Хто він?

– Його призначили до українського відділу міністерства східних територій.

«Він і досі боїться свого провалу з Діцом у Загребі, – зрозумів Штірліц, спостерігаючи за обличчям Фохта. – Він дуже боїться мене й не любить, бо тільки я знаю, що саме він винен у загибелі так потрібного нам підполковника Косорича. Через те він такий довірливий зі мною. Він хоче, щоб я повірив у нього: тоді, за його логікою, мені буде невигідно пам'ятати. Мені буде вигідніше забути».

– Це щось нове у нашій практиці, – мовив Штірліц. – А втім, і міністерство ж нове. Слов'янин – штатний співробітник? Цікаво, правда?

– Смаль-Стоцький – особа виняткова, одверто кажучи, дивовижна особа. Він був міністром закордонних справ в уряді Петлюри і разом л ним утік до Польщі. І там став інформатором другого відділу польського генерального штабу. Власне, саме він стояв біля колиски організаційних форм українського націоналізму в Польщі до тих пір, поки Пілсудський допомагав націоналістам, розраховуючи повернути їх проти Совєтів. Але коли ми змогли повернути ОУН проти Польщі, Смаль-Стоцький зустрівся з нашими людьми, відпочиваючи в Марієнбаді. Мене він вражає: ерудиція і при цьому хуліганський, коли хочете, цинізм. Я ні од кого не чув стільки гидоти про українців, скільки від нього.

– І ви йому вірите?

– Питаннями довіри у нас займається гестапо. – Фохт скривився. – Діц, по-моєму, перевершує сам себе, – пустив він пробну кулю, не витримавши повної незацікавленості Штірліца. – Він дуже спритно працює з групою Мельника.

– Мельник зв'язаний із Стоцьким чи автономний?

– Вони не можуть бути зв'язані один із одним. Вони ладні один одному горлянку перегризти: не дає спати корона гетьмана.

– Булава, – виправив Штірліц. – Корона – це Європа, у них булава.

– Яка різниця? Смаль-Стоцький одного разу висловив мені своє кредо. Людина, казав він, вища за національну чи класову приналежність. Людина, якщо йти за Ніцше, осередок усіх цінностей світу. Милосердя повинне виявлятися в тому, щоб людині дозволяли показати себе там, де вона може це зробити. Хай навіть і в бандитизмі, як Бандера. Мене, казав Смаль, приваблює німецький раціоналізм, німецький дух. Я пройшов комісію – я блакитноокий, будова мого черепа не одрізняється від арійського, я дивлюся на українців очима західної людини, яка розглядає цей район лише як точку прикладання стратегічних інтересів рейху. Без мене, без моєї допомоги та консультації вам, арійцям, це зробити важко. Я краще за вас знаю тупість і стадність мого кровного племені. Я знаю, як повернути їх в ім'я німецького блага.

– Як? – запитав Штірліц.

– Досить просто. Ви гадаєте, якийсь чиновник Розенберга не міг би покласти край чварам поміж їхніми вождями?

– Міг би.

– Звичайно. Але ми використовуємо їх не тільки сьогодні. Вони корисні й у майбутньому. Ми можемо грати ними, як дитячими пальчиками – знаєте, як це ніжно, коли доросла рука прикладає пухленький пальчик нетямущої дитини до білих і чорних клавішів і народжується мелодія, яка вам до вподоби, тоді як дитина вважає, що та музика народжена нею.

Штірліц уявив собі малюка коло рояля і поруч з ним Фохта. Він побачив це близько і виразно, він почув скрип високого стільця і навіть відчув запах лаку. Жорстока злість піднялася в ньому, злість, породжена несумісністю понять – Фохт, дитина, музика, довірливі німці, чистота клавішів. Усвідомлення цієї причинності викликало у Штірліца втому – витривалість людини не безмежна.

– Яке моє завдання? – запитав Штірліц для того, аби тільки запитати, він боявся втратити над собою контроль.

– Взагалі-то усе налагоджено, дорогий Штірліц. Як» що у вас нема особливих інтересів, я просив би вас обговорити з Мельником форми роботи з його людьми у Штатах: найближчим часом це буде, я гадаю, надзвичайно важливо.

– Думаєте втягти Вашінгтон у бійку?

– Ні в якому разі. Думаю давнути на Рузвельта. А усіх боків. У Штатах розгортають роботу контрольовані нами групи китайських, іспанських, українських, росій– ьких, ірландських та угорських націоналістів – це принаймні мільйонів з п'ять.

– Не тіште себе ілюзіями. Якщо силі протиставити насилля, переможе сила.

– Ви не вірите у вплив пронімецьких кіл у Штатах?

– Не вірю.

– Чому?

– Тому що англофільський вплив там сильніший. Тож не треба говорити собі неправду. Пропаганда пропагандою, а в нас робота, за яку доведеться відповідати. Нам з вами. Виконавцям.

– Я пропонував вам перспективну проблему, – вибачливо пояснив Фохт. – Я гадав, що це збігається з вашими інтересами.

– Дякую. Як роздуми для далекого майбутнього – це цікаво. А зараз? У зв'язку з кампанією?

– По вашій лінії начебто усе гаразд. Ми тримаємо в руках Мельника і Бандеру. І той і другий підправили до Рундштедта в розташування групи «Південь» своїх людей для створення «похідних груп» – такого ще не було раніше: разом з армією вирушать одягнені в німецьку форму оунівці, які почнуть порядкувати негайно, після вступу до українського міста нашого першого танка.

«Отже, блок Розенберга з армією уже відбувся, – завважив Штірліц. – Це – нове у розкладі сил. Це проти Гіммлера і Бормана. Це важливо».

– А ваше завдання? Ваш, особисто ваш інтерес?

Фохт підсунув до Штірліца скриньку з сигарами, довго обрізав кінчик товстої «Гавани», манірно прикурював, обносячи сірником з усіх боків сухий тютюн, аж поки не з’явився синюватий, гіркий димок, і тільки тоді відповів:

– А ви ж не дуже мені вірите, Штірліц. Чого ж я маю вірити вам?

– Як знаєте. Я свої справи зробив, тепер я у вашому розпорядженні, а щоб приносити користь тому, кому я підлеглий, мені треба зрозуміти особистий інтерес кожного. А він у нас неподільний з інтересом національним, чи не так?

– Звичайно, ні. – Фохт прийняв гру Штірліца. Вони розуміли один одного швидко й точно, бо не довіряли один одному, і були схожі зараз на хлопчаків, які пустують, штовхаючись плечима, і при цьому стрибають на одній нозі. – Гадаю, що нашим національним інтересам небайдуже найближче майбутнє: чужоземці, які приходили в Росію, завжди припускалися помилок, викликаних нав'язуванням своїх методів, запереченням послуг аборигенів-колабораціоністів. От я й хочу, щоб помилка минулого не повторилася зараз, коли починається ця велика кампанія.

– Розумно, – згодився Штірліц. – Саме це мене й цікавило.

– Наше з вами спільне завдання, отже, – підкреслив Фохт, – полягає в тому, щоб з першого ж дня усунути будь-яку можливість помилок.

– Ви сказали «Росія». Помилилися на слові чи навмисно не проводите межі між Росією та Україною?

– Слов'яни, – Фохт знизав плечима.

– Ви передбачаєте організацію влади, подібної до режимів Тіссо і Павеліча?

– Тіссо ми створили, щоб заспокоїти Хорті; Павеліч – це кістка, яку кинули Муссоліні. Тут буде інша освіта, суто васального порядку.

Саме це й треба було з'ясувати Штірліцу. Фохт сказав те, чого не повинен був би говорити. «Васальна освіта» входила до сфери його особистого інтересу значно більшою мірою, ніж до сфери інтересів фюрера. У цій «васальній освіті» він розраховував одержати посаду, яка додала б квадратиків на його погонах і підняла його на наступну сходинку в нацистській ієрархії. Однак Фохт не розумів, що в даному випадку його особиста зацікавленість вступає у протиріччя з ідеєю Гітлера, який ніколи, жодного разу, ні в одному з своїх виступів не говорив про можливість створення будь-яких «освіт» на території Радянського Союзу: тільки життєвий простір для німецьких колоністів! Ніякого потурання українцям, білорусам, росіянам – то все матеріал для ліквідації, депортації, колонізації, не більше.

.. Фашистський «Ідеолог» Альфред Розенберг, імперським міністр східних територій і шеф міжнародного відділу НСДАП, хотів ділом довести фюрерові, що практика Ііого міністерства виявиться дійовішою, аніж робота поліції Гіммлера і нагляд гауляйтера Коха, ставленика партійної канцелярії Бормана.

«Центр.

Наполягаю на точній даті війни – ніч 22.6.

Юстас».

КУРТ ШТРАММ (IV)

– Та зрозумійте ж бо, любий мій, – тим самим рівним, позбавленим будь-яких інтонацій голосом провадив далі сивий штандартенфюрер, – ви приречені на те, щоб сказати правду. Людина, потрапивши до Карлсбада, якщо вона тільки не хвора на рак, повинна одужати. Людина, якщо вона кохає прекрасну, веселу, розумну жінку, повинна стати щасливим рогоносцем. Людина, що опинилася в нас у в'язниці, повинна сказати всю правду. Ми враховуємо особливості німецького національного характеру, який вивірено прагматизмом мислення мільйонів наших предків.

Курт закашлявся, подавшись уперед. Тіло його тремтіло, у куточках рота з'явилося мокротиння. («І губи у вас наче в ображеної дівчини, і ямка угадується на щоці, – усміхалася до нього Інгрід Боден-Краузе, – хіба таким має бути справжній мужчина, мій любий і хороший друже?»)

«Зараз можна падати, – подумав Курт. – Хоча ні, ще рано. Він жодного разу не подивився на мене, він безперестанку розглядає свої нігті, якщо я зараз упаду, це може бути природно. Треба впасти, коли кашель стане особливо натяжний. А про Інгрід я зараз згадав через те, що мені не вистачає її сили й спокою, і ще я дуже хочу, щоб вона побачила мене зараз і зрозуміла свою неправоту, коли говорила про мої губи та ямку на щоці. Господи, адже це бажання породжене мстивістю, який сором, га? Я ж їй мщу, Доводячи її неправоту, а мстивість – найнедостойніша людська риса…»

– Згодьтеся, що я більше маю рацію, ніж ви, – вів далі штандартенфюрер, – згодьтеся, бо це, на жаль, логічно.

«Ні, мстивість не є найнедостойніше в людині. Інша річ, що ознака ця плебейська такою ж мірою, як і панська, але не аристократична. Народилася вона у свідомості раба, котрий не мав права помститися панові за своє приниження. Ні, не мав права. Він міг і був зобов'язаний перемогти. Він був зобов'язаний добиватися волі. А вільна людина мстити не може. Карати – так, мстити – ні».

– Німець точніше за інших розуміє приховану логіку думки і вчинку, – монотонно провадив далі штандартенфюрер, і Курт тільки уривками сприймав його слова, коли хотів цього, коли потребував паузи, бо його мозок був розпалений, як і тіло.

– Німець, – вів своєї штандартенфюрер, – як ніхто інший на землі, розуміє першопричину необхідності… Ви неуважно мене слухаєте… А даремно. Я даю вам ділові поради, які вас ні до чого не зобов'язують.

«Він не дивиться на мене, – завважив Курт, відчуваючи, що ось-ось почнеться затяжний кашель, – він уміє відчути, він може відчути моє рішення, і тоді я загинув».

– У поняття першопричини необхідності я включаю цілий ряд компонентів, пане Штрамм. Перший компонент – це в'язниця, а тут усе особливе, навіть час. Тут час працює проти нас, а не за вас. Другий компонент: рано чи пізно ви відчуєте свою особливість, увесь жах, що криється за неможливістю керувати мозком і тілом. Третій компонент: ми не дозволимо вам вчинити якусь дурницю на зразок самогубства чи важкого тілесного каліцтва. Четвертий компонент: чим далі, тим ясніше відчуватимете ви можливість, яку надаємо вам для того, щоб повернутися до колишнього життя та до звичної діяльності, вимагаючи од вас натомість лише одного – правди. І, нарешті, останнє: у в'язниці ви відчуваєте свою мізерність. Це особливо страшно, бо, як правило, люди вашого кола думають про себе, як про осіб незвичайних, великих, а можливо, такими і є насправді. Ми змушуємо отакого незвичайного ворога зрозуміти свою незначність, виділивши йому в слідчі людину нижчого порядку, яка має право ставити запитання і може – будь-якими засобами – домогтися відповіді. Нехай навіть явно неправдивої відповіді. Діалог нерівностей приведе до тих результатів, у яких зацікавлений я. Розумієте? В'язниця – це особливий державний інститут, а допит – діалог абсолютно винятковий. У в'язниці ви, вільна людина, відчуваєте свою неволю цілком своєрідно: ви погоджуєтесь із неволею, ви сприймаєте це як визначений факт. Але ж людина вільна з народження. І це постійне вирування неоднаковості зламає вас, підточить зсередини. Мине якийсь час, і ви потягнетесь до слідчого, як до рідного: ви шукатимете в його словах натяку, полегкості, співчуття; ви опиратиметесь цьому; ви станете ненавидіти себе, коли вас повернуть до камери, ви проклинатимете себе за ті слова, що злетіли у вас з язика, але й наступного дня, я найімовірніше через кілька днів – треба дати можливість напастися сподіванням – ви знову говоритимете, і в потоці брехні я побачу зерно правди. А тоді ми доведемо, що ви переступили межу, і ви згодитеся з цим, і за годину до страти ви бажатимете тільки одного: побачити мене, дістати од мене розраду, бо поступово я стану вашим другом, котрий співчуває вам і намагається зрозуміти вашу правду. А втім, мені це справді вкрай необхідно: можливо, ваш досвід допоможе нам утримати від аналогічних помилок десяток інших людей.

Кашель зібрався. Він був наче клубок у легенях. Він був жовтий, мокрий, гарячий. Він вирвався з рота із стогоном, зойком, мокротинням. Курта било частими, завмираючими судорогами, він перешкоджав собі, стримував дихання, хрипів, звивався доти, аж поки не потемніло в очах і не стало тяжко й гулко в голові, тоді він упав, і сивий штандартенфюрер підвів нарешті очі від своїх рівних, квадратних рожевуватих піїтів. Він дивився на Курта, на його скуйовджену потилицю оцінюючим, спокійним поглядом, дочекався, поки припинився приступ кашлю, а тоді, підійшовши до в’язня, присів перед ним навпочіпки, дістав накрохмаленого носовика, витер потріскані Куртові губи й тихенько промовив:

– У вас кепсько з легенями після того випадку в горах, еге ж?

Курт, відчуваючи наростаюче клекотання в собі, кивнув головою.

– Якби не Інгрід Боден-Граузе, ви вже тоді загинули б, бідний пане Штрамм…

Курт знову кивнув головою.

– Я не чую вас, – зовсім тихо сказав штандартенфюрер. – Ви скажіть мені тільки одне слово: «так» або «ні».

– Так, – відповів Курт.

– Ну от, а тепер одкашляйтесь, – сказав сивий і встав. – Я наллю вам води, та й будемо розмовляти… Про минуле, тільки про минуле.

Курт підвів голову, глянув благально, із захопленням, страждально на штандартенфюрера і прошепотів:

– Так.

А тоді зігнувся навпіл од нового приступу кашлю.

ГАННА ПРОКОПЧУК (V)

Начальник архітектурної майстерні СС Герберт Ессен з кожним днем був дедалі лагідніший з Ганною, довго простоюючи в неї за спиною, спостерігав, як вона працювала.

Вихований у Берліні, пройшовши трирічну практику в Сан-Франціско й Лондоні, СС штурмбанфюрер Герберт Ессен був талановитий архітектор. На відміну од колег, які вважали за патріотичний обов'язок уголос гудити геть усі інші школи, окрім готичної, він дозволив собі не згоджуватися з думкою абсолютної більшості членів Німецької гільдії художників.

«Ми повинні брати все краще у світі й повертати на користь нашої справи». – Ця його відверто висловлювана концепція знаходила підтримку у відомстві господарського управління СС – обергрупенфюрер Поль був людина раціональна, а кожен справжній раціоналіст припускає певну сміливість мислення.

Спостерігаючи, як працює Ганна Прокопчук, милуючись точністю і сміливістю її вирішень, Ессен надумав був попросити Поля переговорити з ким-небудь в інституті антропології, підпорядкованому Розенбергу. Ганна була шатенка з голубими очима; постать мала пречудову, вуха не відстовбурчувались – хто його знає, можливо, її мати підходить до типу нордичного характеру, і тоді расова комісія зможе затвердити талановитого архітектора справді німецьким зодчим.

Поль вислухав Ессена і похитав головою.

– Дерзайте, але до певної міри, Герберте, – порадив він, – не думайте, що потреба дає індульгенцію на зухвалість. Використовуйте її працю для нашої мети, вам ніхто не забороняє цього. Можете поліпшити її становище, збільшіть пайок, я ладен дати їй літер на проїзд по Саксонії – нехай познайомиться з нашою архітектурою, але не більше. Поглинати завжди краще, аніж роздавати. Можливо, у мені промовляє господарник, а не християнин, але тут уже нічого не вдієш – професія формує людину за своїми законами.

– Архітектура – це мистецтво, обергрупенфюрере, а люди мистецтва прощають усе і приймають усе, але ж вони не можуть працювати, як добре оплачувані невидимки. Кожна цікава споруда талановитого архітектора обов'язково позначається мідною табличкою з прізвищем автора проекту. Прокопчук має такі таблички у Бразілії, Голландії і Мексіці.

– Я дуже шкодую, Герберте, але це не те питання, щоб я йшов до рейхсфюрера або до Розенберга, – нижчий рівень не зрозуміє моє прохання. – І, показавши паузою, що до цієї теми більше повертатися немає рації, Поль запитав: —Як у вас справи з типовими проектами?

– Ми закінчили прив'язки. Як на мене, планування вийшло досить вдало. Надто ж для тих таборів, що будуватимуться в Росії. Я вирішив зважити на національний момент: слов'яни сентиментальні, через те строгість Дахау чи Равенсбрюка впливатиме на них пригнічуюче. Невеличкий сквер, вікна – трохи більші за розміром – це дрібниця, як на мене, така дрібниця, що стимулюватиме працю, а не гаситиме її. Я вирішив передбачити літні майданчики для театру, волейбольні поля, невеличку бібліотеку – треба розуміти, що чверть століття Росія жила за законами колективної власності.

– Це досить важко, щоб пройшло, Герберте. Ви часом не потрапили під вплив української архітекторки, га? – зареготав Поль, і його тіло м'яко заколивалося у великому шкіряному кріслі. – Сентиментальність треба ламати нестерпною суворістю.

Ессен милувався Ганниною працею, спроквола затягуючись довгою дамською сигаретою. Ці сигарети йому подарували у секретаріаті Поля – люди обергрупенфюрера останнім часом часто літали до Болгарії, а там чудовий тютюн – сухий, запашний, різкий.

– Ви відчуваєте лінію ще до того, як берете олівця? – напитав він, скориставшись паузою в роботі жінки.

– Не знаю, – відповіла Ганна, обернувшись.

Ессен спостеріг, як жінка глянула на сигарету. Він подав їй коробку:

– Залиште собі.

– Дякую.

– Зараз у нас сутужно з постачанням. З тютюном справа особливо кепська. Я постараюсь виклопотати для вас картки на тютюн. Тільки не паліть при моїх співробітниках, – він зітхнув, – у нас не полюбляють жінок, які палять. Вважають, що саме вони є носіями розпусти.

– Я палитиму вдома.

– Вдома, – задумливо повторив Ессен, – ми щось придумаємо з вашою справою. Мине місяць-другий, і я, мабуть, допоможу вам з кімнатою у межах міста. Тільки не квапте мене.

– Ви дуже добрі… Відповіді з Парижа ще немає?

– Я відразу довів би до вашого відома.

– Як довго може йти відповідь?

– Я, мабуть, зв'яжуся з комендатурою в Кракові. Напишіть мені адресу ваших дітей. Тільки одне запитання.

– Будь ласка.

– Чоловік. Ви заміжня?

– Формально – так.

– Ваш чоловік не був комуністом або соціал-демократом – лівим, одне слово?

– Ні. Він не політик.

– Єврей?

– Справжній, ревний католик.

– Ревний – це теж погано. Але, в усякому разі, з лівими він у стосунках не був: для вас це краще, для мене – гірше.

– Чому?

– Був би він лівий, відповідь надійшла б негайно, вони всі на обліку. Ну нічого, це вихід – я зв'яжуся з Краковом, не чекаючи відповіді з Парижа. Працюйте й далі, як працювали, – мені буде легше добиватися для вас всіляких пільг.

… Двадцятого червня Ессен розбудив Ганну – він приїхав по неї о третій годині ранку.

– Що з вами? – запитав він. – Не тремтіть так, будь ласка. Ми вилітаємо до Кракова, я надумав узяти вас разом з нашою групою.

– Зараз, я зараз, – не маючи сили угамувати тремтіння, повторювала Ганна, не розуміючи, видно, що стоїть перед ним неодягнута, – я зараз, тільки хвилинку зачекайте мене, я зараз.

Ессен не мав права брати Ганну. Він розумів, що варт було офіційно запитати Поля, і той напевно відмовив би: слов'янку в зону, що післязавтра стане прифронтовою!

Але він пам'ятав прохання цієї талановитої жінки, тож і вирішив, що оскільки їхній шлях проляже через Краків, чому б і не зробити їй добро? Працює вона чудово, і хоч Поль не підтримував його ідею про якісно нове оформлення трудових таборів для слов'ян, котрі перебувають там як сільськогосподарські й заводські робітники, він усе-таки надумав оцю свою переконаність випробувати на Ганні – врешті-решт, він працюватиме з нею, а не обергрупенфюрер. Мабуть, з усіх його співробітників вона скоріше за інших зрозуміє на місці, як треба проектувати, схопить усі основні вузли, а він займатиметься лише загальними проблемами, проектуючи той табір, що його було поспіхом створено біля Кракова, на всі майбутні табори (передусім для військовополонених, як сказав Поль).

Гайна вийшла за п'ять хвилин – обличчя в неї було бліде аж до синяви.

– А де ж сумка? – лагідно всміхнувся Ессен. – Ми летимо на п'ять днів. Треба взяти мило, рушник, білизну.

– Гаразд, зараз, гаразд, я зараз…

Ессен запалив, подумавши про те, що й досі не виконав епосі обіцянки, – він казав Ганні, що роздобуде їй картки на тютюн.

«На фронті можна буде запастися тютюном, – подумав він. – Війна розбещує трофеями, але це так прекрасно – суворі й щедрі трофеї війни. Чоловік і в звичайному житті завойовник, він завжди прагне вперед. Фізіологічно, до речі, також. Перемігши жінку, яка стала йому за дружину, він вважає її поваленою державою і прагне до нових завоювань. А жінка схожа на начальника тилу – вона силкується закріпити здобуте: та й фізіологічно все збігається. Жінка завжди прагматичніша у стримуванні насолод».

Ессену припала до вподоби ця думка, та й взагалі він сам собі зараз подобався, він бачив себе збоку: п'ятдесятирічна людина, у модному костюмі, котра наважується брати з собою інокровку, вирушаючи за кордон, щоб оглянути табори, які йому доведеться будувати для інших інокровців. Божевільна, несподівана радість охопила його від усвідомлення своєї спокійної і впевненої сили, від того, що йому вільно робити так, як він хоче робити.

Ганна вийшла, нап'явши на плечі товсту плетену кофту. В руках у неї був маленький баул.

– Ви подиву гідні, – зауважив Ессен, – я поки що не зустрічав жодної жінки, яка вміла б отак швидко зібратися.

Він узяв з її холоднющих пальців баул і пропустив уперед, шанобливо розчинивши навстіж перед нею рипливі, з щілинами двері барака.

У деренчливому, холодному військовому літаку Ессен сказав їй, що на зворотному шляху вони зупиняться у Кракові – він допоможе їй знайти рідних.

– Вам це було дуже важко, – переконливо мовила Ганна. – Судячи з усього, було дуже важко домогтися такого дозволу.

– Я його не домагався, – відповів Ессен. – Я просто хочу вам допомогти. Так що голови нам стинатимуть обом.

Його високості главі королівського італійського уряду Беніто Муссоліні, Рим.

Дуче!

Я пишу до Вас цього листа в той момент, коли тяжкі роздуми упродовж місяців, а також вічне нервове очікування закінчились прийняттям найважчого у моєму житті рішення. Я думаю, що не маю права далі терпіти становище після того, як мені доповіли про останню карту з обстановкою в Росії, а також після ознайомлення з багатьма іншими повідомленнями. Я, перш за все, вважаю, що вже немає іншого шляху для усунення цієї небезпеки. Подальше очікування призведе найпізніше в цьому або наступному році до згубних наслідків…

… Росіяни мають величезні сили – я звелів генералові Йодлю передати вашому аташе в нас, генералові Марасу, останню карту з обстановкою. Власне, на наших кордонах перебувають всі наявні російські війська. Коли стало тепло, у багатьох місцях провадяться оборонні роботи…

… Але я ні на мить не маю сумніву щодо крупного успіху. Перш за все я сподіваюся, що нам в результаті пощастить забезпечити на тривалий час на Україні спільну продовольчу базу. Вона стане для нас постачальником тих ресурсів, що, можливо, потрібні будуть нам у майбутньому…

… Якщо я Вам, дуче, лише зараз надсилаю це послання, то тільки тому, що остаточне рішення буде прийнято тільки сьогодні о 7 годині вечора. Через те я прошу Вас сердечно нікого не інформувати про це, особливо Вашого посла в Москві, оскільки немає абсолютної впевненості в тому, що наші закодовані донесення не можуть бути розшифровані. Я наказав сповістити моєму власному послові про прийняті рішення лише в останню хвилину.

Матеріал, що його я маю намір поступово опублікувати, такий великий, що світ подивується більше з нашої довго-терпеливості, аніж з нашого рішення, якщо він не належить до вороже настроєної до нас частини суспільства, для якої аргументи заздалегідь не мають жодного значення…

… На закінчення я хотів би Вам сказати ще одну річ: я почуваю себе внутрішньо знову вільним, після того як прийшов до цього рішення. Співробітництво з Радянським Союзом, при всьому щирому прагненні добитися остаточної розрядки, часто дуже гнітило мене. Бо це здавалося мені розривом з усім моїм минулим, моїм світоглядом і моїми колишніми зобов'язаннями. Я щасливий, що позбувся цього морального тягаря.

З сердечним і товариським привітом

Гітлер.

Початок кінця можна передбачити. (21.6. 1941).

Діц заїхав по Штірліца до готелю близько сьомої години вечора. Небо було високе, жарке, безбарвне. Над площею Старого Ринку злітали голуби; бистрі крила їхні лопотіли, мов дерев'яні.

– «Нахтігаль» посувався із Жешува до Сану. Гадаю, нам варто послухати виступ Бандери – він повинен напутити своїх легіонерів.

– Ви все-таки пробилися до нього через абвер? – запитав Штірліц.

– Це виявилося не такою вже і важкою справою.

– Як для кого. Фохт сказав мені, що ви ростете не щодня, а щогодини.

– Хто дав йому право так думати?

– Не зрозумів, – удавано мовив Штірліц. – Чому так різко?

– Він не знає нашої роботи, усього її обсягу. Ми, врешті-решт, разом працюємо з ним, тимчасово працюємо разом.

– Він керівник групи. Номінальний. В усякому разі, – додав Штірліц і відразу ж спіймав себе на тому, що наслідує Магду. Вона промовляла фразу швидко й точно, а потім – у цьому виявилося її жіноче начало – щось додавала таке, що пом'якшувало різкість формулювання. Це було схоже на те, як мати, вилаявши дитя, одразу ж голубить його і починає мовчки гладити по голові. Теплою долонею.

«Це знову од неї – зрозумів Штірліц. – Кажуть, дурне перелається іншим. Неправильно. Гарне набагато краще передається, аніж погане. Якщо, звичайно, добро при цьому не виступає в убранні святенника. Добро мусить уміти по-молодецькому їздити на мотоциклі, танцювати фокстрот і пити вино. Ці зовнішні атрибути звичного зла справжньому добру не стоять на заваді…»

Машина мчала по дорозі до Жешува: ліси здавалися синіми, відчувалася страшенна тиша навкруги; не зустрічалося ні воєнних машин, ні солдатських колон, ні патрулів.

«Як же вони вміло маскуються, – подумав Штірліц. – Як злагоджено працюють їхні машини… А що, коли справді все це велика гра у провокацію? – ужалило його. – Що, коли вони не розпочнуть завтра? Що, коли я став для них каналом і вони грають з Москвою, давно розгадавши мене?»

Він зажмурився на мить, потер пальцями повіки, запалив, примусив себе не думати про цей жах – можливий жах.

– Як Мельник? – запитав Штірліц тільки для того, щоб порушити тишу.

– Це верстат, а не людина. Він піднявся. Йому посадили на гузицю трьох бджіл – неймовірне дикунство! – і він піднявся. Що ви хочете, слов'яни… Звичайно, він багато в чому програє Бандері, ви маєте рацію…

– Я не вважаю, що він програє Бандері в чомусь, – Заперечив Штірліц. – Я так ніколи не вважав, Діц.

– Виходить, я вас тоді неправильно зрозумів? – обережно спитав Діц.

– Неправильно. Адже у Загребі Мочек і Павеліч нам були потрібні однаковою мірою. Чи ж не так?

– Хорватії було уготовано іншу долю.

– Теж правильно. І все-таки ви неправильно зрозуміли мене, дружище… Чом це ви порівняли Мельника з верстатом?

– Він може працювати без кінця-краю, коли його не «вимкнути». Він зараз досліджує довготривалу політику на Україні. Нашу довготривалу політику, – додав Діц багатозначно.

– Перестрибує через етап? Чому?

– Мабуть, він думає, що ближню політику досить чітко зробить бандерівський «Нахтігаль».

– Ви вважаєте, що Мельник хоче зрівняти Бандеру з собою?

– Тобто? – не збагнув Діц.

– Мельник був воєнним шпигуном.

– Дуже цікава думка, – ледь посміхнувся Діц.

– Дарую, – сказав Штірліц. – І забуваю про подарунок.

– Дякую. Очевидно, ви маєте рацію. Він хоче поквитатись. Цікавий нюансик…

– Що, що?

– Я кажу, нюансик цікавий… Коли обоє виваляні у лайні, тоді однакові шанси одмитися.

– Що стосується «нюанспків», не знаю, а з приводу «одмитися»-дуже мудро, Діц, дуже мудро.