Текст книги "Третя карта"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 18 страниц)

– Магдо, чекайте на мене тут, – зненацька мовив він. – Я попереджу метра, що ви затрималися на моє прохання.

– Я опікатиму фрейлейн, – пообіцяв Омельченко, – і розважатиму її танцями, коли дозволите.

– Краще розважайте мене розмовою, – попрохала Магда, уважно глянувши на Штірліца. Він ледь заплющив очі, заспокоївши її, та й рушив до виходу швидко, трохи навіть схилившись уперед, як людина, котра гостро відчуває час, даний, конкретний час, що від нього залежить успіх чи неуспіх його задуму.

У машині він, навпаки, завмер, аж ніби заціпенів, уп'явшись пальцями в холодну баранку, і сидів отак з хвилину. Він думав про те, де зараз Діц може бути з Оленою. Він не міг помилитися. Обличчя в Діца, хтиве і важке, було сповнене нетерпіння й хіті, коли він цмулив «якобі».

«Дурник. Він вирішив, що ми з ним прийшли сюди з однією й тією самою справою, – міркував Штірліц. – Тим-то він звернувся до мене. Він усе розраховує за власною логікою і в міру власних розумових можливостей. Він може, звичайно, вербувати цю Олену – знахідка невелика, хоч, може, й похвалять за розширення агентурної мережі. Та коли я правий і коли ти потягнув до ліжка цю молодичку, яка дуже не любить свого чоловіка, тоді ти станеш моїм рабом, Діц. За стосунки з чужоземкою він підлягає партійному суду. Коли я зроблю те, що я замислив зробити, тоді я не боятимусь твоїх холодних запитань про Магду, і твоя проклятуща зорова пам'ять, хай їй грець, і тобі з нею – більше того, ти дуже будеш потрібний мені найближчими днями, як ніхто інший, Діц».

Штірліц мав обдумати, куди Діц повіз Олену. Конспіративні квартири гестапо на Пачлинській і Славківській були забиті бандерівцями і мельниківцями. Організаційні питання розв'язувалися у краківському управлінні гестапо – туди оунівців не допускали. Коли Штірліц спитав Діца, чи надійно у їхньому офіцерському готелі на Плянтах, що напроти Вавеля, той відповів, що зараз найнадійніше місце саме в цьому готелі – ніхто із сторонніх не має права заходити, «тільки в супроводі наших людей».

Штірліц включив запалювання, поволі закурив та й поїхав до готелю.

Портьє він запитав неуважно, приховуючи позіхання:

– Оберштурмбанфюрер Діц уже в себе?

– Він прийшов двадцять хвилин тому, пане Штірліц. Він прохав попередити, що буде зайнятий роботою півгодини. – Портьє глянув на годинника. – З'єднати?

– Ні, ні. Дякую вам. Я зачекаю його в себе.

Штірліц поляскав себе по кишенях, зосереджено нахмурився, знову поляскав себе по кишенях, досадливо ляснув пальцями:

– Хай йому грець, мій ключ залишився на роботі… У вас є ключ до всіх дверей, чи ж не так?

– Аякже, звичайно.

– Дайте, будь ласка, на хвилинку вашого ключа.

– Я одчиню вам двері, оберштурмбанфюрере…

– Дайте ключа, – повторив Штірліц, – не залишайте поста, я сам умію відчиняти двері.

В їхньому готелі були особливі замки: зсередини замість шпаринки кнопка. Отже, ключа усередині залишити ніяк. Натиснеш зсередини кнопку – двері зачинені; повернеш ключа зовні – одчинено. Штірліц наблизився до дверей того номера, де жив Діц, і прислухався: було увімкнуто радіо, передавали концерт Брамса.

«Здається, Третій», – машинально відзначив Штірліц і плавно повернув ключа, що підходив до всіх дверей, – у військових готелях було запроваджено мати такого універсального ключа. Він зайшов до маленького передпокою тихо, навшпиньки. З кімнати линула музика, сама тільки музика. Штірліц рвучко розчинив двері навстіж. З великої тахти підхопився Діц, який зараз видався Штірліцу крихкотілим і незграбним. У формі він завжди був підтягнутий. Олена повільно натягувала на себе простирадло. Діц вискочив до передпокою – обличчя йому побагровіло.

– Бога ради, пробачте, – сказав Штірліц. – Там Омельченко учиняє істерику…

– Слухайте-бо, Штірліц, – Діц збентежено потер щоки, і на них залишилися білі смуги, – слухайте-бо, це якась нісенітниця.

Штірліц поплескав його по плечу:

– Працюйте далі. Та мерщій вертайтесь.

– Штірліц, що у вас в кишені? Ви фотографували? Ось послухайте, не робіть підлоти, я ж ваш товариш…

– Закінчуйте роботу, – повторив Штірліц, – та мерщій вертайтесь. Потім побалакаємо. Згода?

– Стривайте, зрозумійте ж, – забурмотів Діц, але Штірліц не став його слухати, повернувся та й вийшов.

… Він довго сидів за кермом, відчувши дивовижну втому. Він учинив бійку, і він переміг у першому раунді, маючи такого ворога, який тепер не спиниться ні перед чим.

«Неправильно, – заперечив собі Штірліц. – Не треба вигадувати людину, виходячи з власного досвіду. Люди різні, тож коли проектувати на себе кожного, з ким судилося зустрітись у житті, тоді можна багато наламати дров і завалити всю справу. Ні, він переможений тепер. Він буде інший, дарма що намагатиметься удавати з себе колишнього. Він заспокоюватиме себе тим, що я був сам, без свідків; він переконуватиме себе, що показання Олени, якщо її викличуть, не візьмуть до уваги – якась напівросійська українка, їй нема довіри. Але все це буде на поверхні його свідомості. Усередині він уже зламаний. Він проганятиме від себе цю думку. Тож я й повинен зарадити йому в цьому. Я повинен зробити так, щоб він почував до мене вдячність – як арештанти, котрих вони готують до процесу: ті теж починають любити своїх слідчих і вірити їм».

… Вернувшись до клубу, Штірліц сказав Омельченкові, що він змушений відкланятися, а пан Діц та Олена їдуть слідом – вона хотіла подивитися на вечірнє місто.

– Ходімо, Магдо, – мовив Штірліц, простягаючи жінці руку. – Ходімо, голубонько.

Він довго возив її машиною по місту, не промовивши жодного слова – просто кружляв гарними, спорожнілими вже (комендантська година) вулицями й почував у собі спокій, бо вона була поруч, і Діц не наважиться тепер запитати в нього, що це за жінка, яка кров тече в її жилах, чим займається і чи часто подорожує. Він міг би, ясна річ, і не відповісти, але в такому разі Діц матиме підставу звернутися по санкцію до керівництва – з'ясувати самому, що це була за жінка, яка кров тече в її жилах, звідкіля вона й чого. І він з'ясував би. Це вже так.

На березі Вісли Штірліц спинив машину, обперся підборіддям на кермо, зітхнув уривчасто і, хитнувши головою, сказав:

– Гляньте на воду – тут дивно відбиваються зорі. Вони пливуть.

«Я повинен був нагодувати її, – раптом подумав Штірліц, начебто й далі провадив суперечку з самим собою, таку суперечку, що її провадити далі й не хочеш, побоюючись того моменту, коли ця суперечка почнеться. – Тільки через те я повів її туди. Тільки через те, – повторив він собі, намагаючись заглушити інші слова, що були в ньому до того, як він вимовив ці, самовиправдувальні, і він почув ці слова саме тому, що не хотів їх чути. – Ти привів її туди а відчаю, ось чому ти привів її, Максиме. Вона як пуповина для тебе, вона зв'язок, а тобі зараз дуже страшно і борсаєшся ти, панікуєш, бо не знаєш, як зробити так, щоб тебе почули. Тож і було тобі дуже страшно увесь цей час – аж поки не приїхала Магда. Магда? Та яка вона Магда? Ніяка вона не Магда. Отож годі вже брехати одне одному. Для того, щоб іншим брехати, потрібна гарна пам'ять, а собі брехати надто небезпечно: можна опинитися у божевільні.

Немов угадавши його, Магда тихо мовила:

– Поверніться спиною – я зроблю вам як слід масаж шиї, бідолашний ви мій…

… У шифровці Центру, що її Магда вручила Штірліцу, йшлося про таке: «Знайдіть можливість локалізувати дії терористів «Нахтігаля», уважно перегляньте лінію взаємин Оберлендера з гестапо. Можете вживати заходів проти «Нахтігаля», ураховуючи обстановку на місці. За нашими відомостями, між абвером і СД існує тактична розбіжність у поглядах на функції «Нахтігаля». Про зміст цієї розбіжності нам остаточно не відомо. Однак можна думати, що СД не хоче поступатися своїм правом кому б то не було, в чому б то не було і де б це не було. Постарайтесь з'ясувати взаємини, що склалися між СД і співробітниками іноземного відділу НСДАП.

Алекс».

«СС бригадефюреру Шелленбергу.

Особливо таємно, особисто.

За відомостями, одержаними мною від Омельченка, керівники «Нахтігаля» намагаються взяти на себе право карати і чинити суд на українських територіях, що підлягають колонізації. Оскільки це суперечить доктрині великого фюрера німецької нації Адольфа Гітлера, який підкреслював, що право карати переможених належить тільки німецькій владі, прошу санкції на дії,

СС оберштурмбанфюрер Штірліц».

«Штірліцу.

Після прочитання спалити.

Забороняю організовувати будь-які дії проти «Нахтігаля» – до особливих вказівок. Повідомте позиції чиновників іноземного відділу НСДАП і співробітників міністерства східних територій у зв'язку з цією обставиною, що знову відкривається.

З'ясуйте, чи намір ОУН взяти на себе каральні функції є ініціативою Оберлендера, чи він діє, консультуючись із відповідними службами НСДАП.

Шелленберг».

«СС бригадефюреру Шелленбергу.

За моїми відомостями, Оберлендер підтримує постійні контакти з Лахузеном. Про його зв'язки з гестапо (Діц) чи Фохтом (мін. схід, територій) мені невідомо.

СС оберштурмбанфюрер Штірліц».

«Штірліцу.

Після прочитання спалити.

Збирайте всі факти, що стосуються цього питання. Повідомляйте про всі спроби Оберлендера вважати себе персоною, яка претендує на самостійність. Будь-які акції без відповідної на те вказівки забороняю.

Шелленберг».

«Алексу.

Одержав завдання Шелленберга ретельно вивчати претензії шефа «Нахтігаля» Оберлендера на самостійність і на право каральних функцій без затвердження РСХА. Будь-які дії без його санкції заборонені.

Юстас».

«Юстасу.

Виконуючи розпорядження Шелленберга, вживайте усіляких заходів до того, щоб скомпрометувати «Нахтігаль» в очах СД.

Алекс».

«СС бригадефюреру Шелленбергу.

Особливо таємно, особисто.

За моїми відомостями, оберштурмбанфюрер Діц (IV управління РСХА) має постійні контакти з якимось Мельником. Мельникові можна наказати точно з'ясувати наміри легіонерів «Нахтігаля». Чи треба мені підключатися до Діца?

СС оберштурмбанфюрер Штірліц».

«Штірліцу.

Після прочитання спалити.

Від спільної праці з Діцом утримайтесь. Виконуйте покладене на вас доручення – тримати руку на пульсі подій і постійно інформувати мене про новини. Пам'ятайте, що легіон «Нахтігаль» потрібний нам як слухняне знаряддя терору. Все, що стоїть на перешкоді до цього, буде предметом особливого розгляду.

Шелленберг».

«14.6. 1941 р.

... Велика нарадау фюрера.

Повідомлення командуючих групами армій, арміями і танковими групами про план операції «Барбаросса».

11.00. Спільне повідомлення Фалькенхорста і Штумпфа (ВПС) про операцію «Голубий песець». Північна група розпочинає операцію в день «Б+7», південна група – в день «Б-)-9».

13-14.00. Повідомлення командуючих арміями і танковою групою, що входять до групи армій «Південь». При цьому уточнюються питання про Румунію. До початку наступу Антонеску формально очолюватиме вище командування в Румунії. Йому має бути доданий як «робочий штаб», штаб 11-ї армії, який і здійснюватиме фактичне керівництво. Проте його накази румунським військам слід віддавати од імені Антонеску. При цьому завдання «воєнної місії» полягає у посередництві між штабом 11-ї армії і Антонеску.

Угорщині не буде відкрито наші плани, їй лише вкажуть, що зосередження російських військ на кордоні Угорщини вимагає оборонних заходів з її боку.

Словаччині також поки що не слід подавати яких-не-будь відомостей про операцію. Після того, як розпочнуться воєнні дії, командуванню буде дано вказівки про необхідність привести його війська у повну бойову готовність з тим, щоб не допустити вторгнення противника у Словаччину. (Бажано б використати словацькі війська на російському кордоні південніше 17-ї армії).

Після обіду фюрер виголосив велику політичну промову, в якій мотивував своє рішення виступити проти Росії та обгрунтував розрахунки на те, що розгром Росії змусить Англію припинити боротьбу.

Начальник генштабу Ф. Гальдер».

ГАННА ПРОКОПЧУК (IV)

Коли вагон другого класу, що в ньому їхали «спеціалісти», перетнув кордон Німеччини і «зони» (саме так називалася окупована частина Франції), зайшов довготелесий чоловік із значком націонал-соціалістичної партії в лацкані сірого піджака, розгорнув папку й наказав – без усяких звичних «бітте»:

– Сімейні – ліворуч, чоловіки – праворуч, дами – до мене.

Він став викликати прізвища – так само різко і байдужно, і після кожного його викрику й тихої відповіді тих, кого викликали, западала важка тиша, й було чути пахкання паровозів на коліях, і Ганна уявила собі, як виривається тугий струмінь білої пари, згадавши, що в дитинстві їй здавалося, начебто саме оцими струменями паровоз відштовхувався од землі, набираючи швидкість.

Напружена тиша виникла через те, що німець довго позначав у своєму списку тих, кого викликав, і робив швидкі, але досить докладні записи, тож Ганна й не могла «нагнути, що він так довго пише: що можна написати, вислухавши ім'я та прізвище людини?

«У них довжелезні слова, – заспокоїла вона себе. – Здається, Марк Твен написав: «Якщо дивитися на німецьке слово примружившись, то воно скидатиметься на нескінченну рейку». Я, мабуть, думаю про їхні довгі слова тому, що страшенно боюсь. Я страхополох, тож і ввижається зараз мені бозна-який жах. Але той паризький чиновник був такий люб'язний, зрештою, коли щось буде не так, я напишу до нього – адже він залишив свою адресу. Дарма, трохи потрясуся, зате скоро поїду до хлоп'яток, нічого».

Закінчивши викликати спеціалістів, немов новобранців її. І першому шикуванні, німець наказав узяти речі:

– Далі ви поїдете іншим поїздом.

їх помістили в теплушки з високими заґратованими вікнами, й аж тільки тут усі зрозуміли, що на них очікує не творчість на улюбленій ниві», а щось зовсім інше, і стало тихо, так тихо, що, здавалось, чути було, як поволі текли великі гіркі сльози по щоках…

Ганну привезли до містечка, що під Берліном, «одлучивши» ніби телятко в череді, від решти спеціалістів. Поселили її у маленькій кімнаті, в дерев'яному бараці – вікна без ґрат, умивальник у кінці холодного – навіть у полудневу жару – коридора, а туалет – на курному, без жодного деревця, подвір'ї.

Жила в цьому бараці Ганна сама. Перед тим, як видати ключа, з неї взяли підписку, що забороняла їй вступати у «статеві зв'язки з арійцями і вагітніти від іноземців». Вона спершу не могла збагнути змісту надрукованого, як і тоді, в редакції у Богдановича, коли вона повинна була вголос прочитати статтю, щоб повірити в реальність друкарських літер, складених у слова і фрази.

Харчувалась вона в архітектурній майстерні, де їй приділили місце в окремій маленькій кімнаті з великим, світ-мім вікном. На сніданок давали чашку кави з однією грудочкою цукру, скибку хліба та порцію мармеладу; німецьким архітекторам давали три грудочки цукру, порцію масла і шматочок сиру. На обід вона одержувала миску супу, звареного з старих овочів, товканиці, присмаченої соусом; німцям давали м'ясо. Вечеряти їй дозволялось вдома: дві грудочки цукру, хліб і через день пайка масла.

Невдовзі Ганна мала була купити новий пояс – той, що був, не тримався на ній. Начальник майстерні гер Ессен, який напочатку давав Ганні проектувати вузли незрозумілих для неї довгих будівель, вислухав прохання жінки, пообіцяв зарадити їй і цього ж вечора дав перепустку на вихід у місто й дві синенькі. картки для придбання «промислових товарів на суму п'ятнадцять марок».

– Гроші одержуватимете раз на місяць, – сказав він. – Картки на промислові товари (його французька мова була жахлива) для іноземних спеціалістів ми також виділяємо раз на місяць. Продуктів харчування вам, либонь, вистачає, отож додаткові талони на їжу вам не потрібні. Картки на сигарети й сірники – ви, я спостеріг, не байдужі до тютюну – я постараюсь роздобути для вас.

– Мені обіцяли в Парижі, що я зможу розпочати пошуки моїх дітей.

– Які діти? – здивувався Ессен. – Мені про це нічого не відомо…

– Мої діти залишилися в По… у генерал-губернаторстві…

– То й що?

– Я погодилася приїхати сюди, тому що в Парижі пан з воєнної комендатури пообіцяв допомогти, якщо я поїду до Німеччини.

– Гаразд. Ми запитаємо Париж. Тепер щодо роботи, фрейлейн Прокопчук. Я задоволений вашою роботою. Я знав наші проекти ще до війни – вони цікаві. Зараз ви уперто полегшуєте ті конструкції, які я прошу вас прикинути, тоді коли ми, архітектурна майстерня СС, мусимо думати не про ажурну й сонячну легкість приміщень, а про їх міцність і залякуючу могутність.

– Я не вмію працювати інакше. Я звикла ловити сонце.

Ессен ледь усміхнувся.

– Ми разом ловитимемо сонце, коли знищимо ворогів рейху. Очевидно, треба показати вам декілька наших об'єктів, фрейлейн Прокопчук. Ви тоді зможете зрозуміти, чого ми чекаємо од вас.

– Коли можна сподіватися на відповідь з Парижа?

– Я запитаю Париж на цьому тижні. Як ваша кімната? Не холодна?

– Навпаки, вночі страшенна духота, дах так розжарюється за день…

– Так, надзвичайно жаркий червень… Завтра я постараюсь роздобути для вас дозвіл на вхід до міського кінотеатру – є один сеанс, куди можна приходити іноземцям. Тільки не дивіться важкі фільми, будь ласка: у вас і так очі бувають часто припухлі. Плачемо? Не можемо звикнути до нового місця? Дарма, бадьоріться. Вам треба пристосовуватися до нових умов якомога скоріше – це для вашого ж добра.

… У кінотеатрі, куди їй таки дали перепустку, демонстрували сентиментальний фільм про німецьку родину: глава сім'ї захоплюється «іншою», але «інша», як справжній член НСДАП, не може позбавляти маленьких арійців «сім'ї», і «паппі» поступово розуміє, що краще за «мутті» нікого немає, і кращої за «іншу» – теж нікого немає, та й взагалі у рейху живуть найчудовіші і найдобріші люди, хіба мало то буває, адже найважливіше результат – ніхто не наробив занадто галасу, нікого не принизили, усе гаразд, усе на місці…

… Ганна опинилася на вулиці й відчула нудоту після липкої задухи залу, де люди уважно стежили за тим, що відбувалося на екрані. Декотрі, вже літні, раз у раз витирали очі. Надто ж часто стали витирати очі, коли «паппі» зайшов у спальню до сина, і хлопчик у нічній сорочці потягнувся до батька, обнявши його за шию товстими, немов поперев'язуваними рученятами.

«Толстой написав про це один раз і в ім'я святого, – подумала Ганна. – Як багато до святого прилипає бруду и несмаку… Я теж мала б заплакати, бо рученята в малюка як у Микитки, але в мене сліз не було, а лише відчуття бруду й нечесності. Добро мусить породжувати добро, а тут зло, слиняве й жорстоке щодо вільної людини. Як важко жити на цій землі, боже милостивий, як важко… Ні, добро не може породжувати зло. Тільки зло породжує зло. Ти живеш спокійно і щасливо, але тебе несправедливо скривдили, ударили, і ти відповів на удар, і кінець спокою! Ти in шинна готуватися до того, що тебе знов ударять, і ти заздалегідь думаєш про те, як захистити себе, як стати сильнішою і суворішою. Непротивлення – це спроба створити універсальний рецепт щастя. Адже одна мить: треба пережити кривду, погасити зло, змусити себе не думати про помсту, і життя твоє буде, як і колись, щасливе. Угамувала б я тоді гординю, залишилася у Кракові – хлопчики були б зі мною. Але це моє маленьке добро, – заперечила собі Ганна, – а в світі так багато зла, яке мені непідвладне: хіба ж я змогла б урятувати Варшаву від бомб? Усе влаштовано так, щоб зло існувало в сусідстві з добром, а добро завжди слабше і беззахисніше…».

Вона поминула маленький майдан сонного містечка і звернула до алеї, яка вела у діс. Тут було тихо, і якщо йти, ледь нагнувшись уперед, заклавши руки за спину, то можна відчути дух, що піднімався од землі – так само пахло в кабінеті електротерапії у лікаря Перньє, який лікував хронічні простуди сеансами гірського сонця.

«Земля оддає себе сонцю вранці. Вдень вона вбирає у себе сонце, а вночі жде його: платонічна любов, мабуть, має бути саме такою», – подумала Ганна та й завмерла – двоє величезних, переляканих і водночас цікавих очей дивилися на неї з-за кущів. Очі були рухливі і широко, по-дитячому розплющені.

– Здрастуй, – прошепотіла Ганна, відчуваючи, як у ній розлилося щемливе, забуте тепло, – не бійся мене, будь ласка.

Коза стрибнула убік, але не втекла.

– Ну чого ж ти, дурненька?

Боки у тваринки якось дивно здригалися, наче коза задихалася од хвилювання. Ганна зрозуміла, чого так судорожно здіймались у кози боки: за три кроки від дороги стояло козеня – ще зовсім маленьке, на височенних цибатих ногах.

– Ох ти ж, маленьке, – прошепотіла Ганна та й потягнулася до козеняти, яке, видно, зовсім недавно народилося.

Козеня одскочило від неї боком, немов кошеня, зупинилося, завмерши, та й знову уп'ялося синіми, молочними очиськами в жінку, поводячи плюшевим п'ятачком носа.

І раптом Ганна почула ліс: вона тільки зараз могла зрозуміти, що ота тиша, яка, здавалось, оточувала її, насправді живе і радіє з того, що живе: висвистували дрозди, гасали серед гілля жовтогруді синиці, стукотів дятел.

Треба було усі ці роки брати хлопчиків до лісу, – подумала Ганна, глянувши на те місце, де ще мить тому стояло козеня. Тепер там коливалася трава, і не було вже синіх очей і м'якого тремтливого носика. – Треба було водити и до зоопарку, милуватися з того, як вони зачаровано дивляться на звірів, і серце стискалося б од щастя, і я стала б дуже талановитою, бо лише щастя своїх дітей може дати справжнє відчуття високого спокою, а тільки ж це і є істинним підступом до творчості. Нехай би я робила свою справу вдома, нехай би усі мої задуми реалізувалися згодом, нехай би це реалізували хлопчики – адже справжнє щастя – це коли ти тільки замислюєш, носиш у собі боязливо, по частинці віддаєш оте замислене ватману… А тоді починається гидотне – узгодження, підбирання металу й мармуру, торгівля з постачальниками, доказ замовникові своєї правоти… Ми обкрадаємо себе, коли мало буваємо з дітьми. Треба ходити з ними до театру, гуляти в парках, спостерігати, як вони будують із піску свої замки. Бабусі, котрі виводять малечу, думають про своє, і нема для них чуда її тому, як дитина думає над піщаним замком і як вона дивиться на птаха, що пролітає, – старі вважають, що вони осягли розумом смисл життя, бо прожили його. Але ж насправді усе зовсім навпаки: смисл життя найкраще відчуває новонароджений. Чим доросліші ми стаємо, тим більше звужуємо світ, обмежуємо самих себе нормами моралі, своїми страхами, породженими сплою і злом».

Ганна примостилася на пеньку, заплющила очі й підставила обличчя сонцю. Лагідне тепло його довірливо накрило повіки, чоло, губи.

«Мабуть, треба менше рухатись, – подумала вона, – и раніше занадто багато рухалась, тільки зараз, випадково, збагнула, що таке ласка сонця. Я завжди квапилася зробити. А чи ж треба? Якщо ми мандрівники, котрим дозволено ненадовго увійти сюди, у цей світ, то, може, краще очікувати кінця, утішаючись з того, що нам одпущено?»

Вона довго сиділа під сонцем, на сосновому пеньку, і н душі у неї був спокій, бо тут, серед лісової тиші, вона повірила у те, що з колишнім усе покінчено, що тепер вона інша, а значить, хлопчики будуть з нею, адже все-таки є в світі справедливість, справедливо ж було те, що саме вона зустріла в лісі новонароджене козеня, а не людина, в руках у якої могла бути рушниця…