Текст книги "Національні спецслужби в період української революції 1917-1921 рр."

Автор книги: Володимир Сідак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 27 страниц)

Опозиційні настрої ширились і серед вищих посадових осіб УНР. Яскравим прикладом цього стало створення нелегальної організації – "Комітету Спасіння України". На жаль, в розпорядженні автора зараз немає докладних відомостей про цей цікавий епізод "таємної історії" України. Але відомо, що до складу комітету увійшли або активно його підтримали такі відповідальні урядовці, як голова МЗС М.Любинський, міністр земельних справ М.Ковалевський, директор Адміністративно-політичного департаменту МВС УНР Ю.Гаєвський, начальник київської міліції П.Богацький, міністр внутрішніх справ М.Ткаченко, військовий міністр УНР полковник О.Жуковський [172]172
  229, т.2, с.324; 168, с.112-113; 151, с.116


[Закрыть]. Головною метою організації була підготовка збройного повстання для усунення австро-німецької окупаційної влади, стабілізації обстановки в країні та подальшої енергійної розбудови суверенної Української держави.

Відома одна з конкретних операцій цієї організації. Оскільки МВС УНР не наважувалося відкрито припинити злочинну діяльність згаданого вже банкіра А.Доброго, то його вирішили таємно заарештувати і вивезти з Києва. За вказівкою міністра внутрішніх справ М.Ткаченка до квартири Доброго увійшла група озброєних осіб, заарештувала банкіра і вивезла до Харкова. Там він перебував у різних місцях під охороною. Крім А.Доброго, затримали ще 27 осіб, що співробітничали з німцями [173]173
  168, с.32-33, 112-114, 259; 97, 1918, 8 мая; 44, 9 мая; 229, т.2, с.324-325, 348; 52, с.56


[Закрыть].

Однак за агентурними даними німецької контррозвідки А.Доброго відшукали і звільнили з-під арешту. Німецький пособник навіть розповів про свої "пригоди" в інтерв'ю німецькій газеті в травні 1918 р. Німецькі спецслужби викрили і таємну організацію патріотів. Загін німецьких солдат під командою кількох офіцерів заарештував її активних учасників Ю.Гаєвського і М.Любинського прямо під час засідання Центральної Ради. В інших місцях були затримані О.Жуковський та дружина М.Ткаченка. Частина учасників цієї акції засуджена німецьким військово-польовим судом до різних термінів ув'язнення [174]174
  168, с.112-114, 259; 97, 1918, 29, 30 апр., 8 мая; 44, 26 апр., 9 мая; 151, с.116; 229, т.2, с.348


[Закрыть].

У відповідь на опозиційний рух були запроваджені німецькі військово-польові суди за акти терору проти австро-німецьких військовослужбовців та громадян України, які з ними співробітничали. Були також заборонені публічні виступи на вулицях, встановлена попередня цензура.

За таких обставин члени Центральної Ради все відвертіше висловлювались проти зростаючого свавілля австро-німецької військової влади, її втручання у внутрішні справи УНР. 13 квітня 1918 р. була ухвалена заява ЦР про те, що самовільне втручання німецького і австро-угорського командування в соціально-політичне й економічне життя України недопустиме. Парламент доручив уряду вжити заходів до протидії самочинним акціям іноземної військової влади [175]175
  51, с.138; 151, с.115-116; 229, т.2, с.277-278


[Закрыть].

Зрозуміло, що такі дії Центральної Ради викликали прагнення австро-німецької військової адміністрації усунути від влади цей парламент та замінити його на більш слухняний. Командування німецьких військ уважно стежило за співвідношенням сил різних політичних угруповань України і скоро дійшло висновку, що діючий уряд не має міцного коріння і не може забезпечити постачання хліба та інших продуктів згідно з Брестським договором. Граф Форгач – посол Австрії в УНР – висловив навіть побажання замінити український уряд німецьким генерал-губернатором, але цю радикальну акцію австрійське керівництво вважало несвоєчасною [176]176
  62, т.1, с.339; 165, с.488-489


[Закрыть].

У ніч з 23 на 24 квітня 1918 р. начальник штабу німецької експедиційної армії в Україні скликав у Києві таємну нараду для вироблення подальшої політичної лінії щодо УЦР. В ній взяли участь посли Німеччини і Австро-Угорщини Мумм фон Шварценштайн і граф Й.Форгач (відомий як запеклий слов'янофоб), військовий аташе посольств цих країн полковник Штольценберг і майор Флейшман, співробітник посольства Німеччини Принциг.

Учасники наради зійшлися на тому, що співпраця з Центральною Радою при її соціалістичній орієнтації надалі неможлива. Було сформульовано ряд вимог, які грубо порушували державний суверенітет УНР. Україна повинна була відмовитися від формування регулярних військових частин доти, поки німецькі та австро-угорські війська забезпечують їй військовий захист. За узгодженням із союзниками український уряд міг розпочати створення поліційних формувань. Розслідування всіх злочинних дій проти військ Центральних держав мало підпадати під юрисдикцію австро-угорських та німецьких військово-польових судів. Вимагалося усунення з усіх державних установ неблагонадійних елементів; всі земельні комітети мали бути розпущені та замінені звичайними державними органами влади. Брак українських військових законів союзники вимагали компенсувати за рахунок застосування відповідних нормативних актів, чинних у військах Центральних держав [177]177
  158, с.70


[Закрыть].

Але потай від своїх австрійських союзників німецька сторона розглядала й інші варіанти розвитку подій. Ішов пошук людей, які могли б здійснити переворот і очолити новий уряд. Уже з середини квітня 1918 р. командування німецькими військами в Україні мало інформацію про підготовку подібної акції опозицією, очолюваною "Українською Народною Громадою" та "хліборобами-демократами". А 24 квітня 1918 р., тобто в той же день, коли німецький посол проводив нараду зі своїми австро-угорськими колегами, К.Гренер, начальник штабу групи військ фельдмаршала Г.Айхгорна, зустрівся із керівником підготовки перевороту генералом П.Скоропадським.

Результатом зустрічі стала домовленість, що німецька сторона займе прихильну до намірів П.Скоропадського позицію за умови виконання новим урядом ряду вимог: підтвердження статей Брестської угоди; розпуск Центральної Ради й організація виборів до законодавчого органу лише після припинення в країні стану анархії; передача під юрисдикцію військово-польових судів союзників злочинів проти союзних військ на території України і забезпечення реальної незалежності від різних політичних течій українським судовим інституціям; чисельність української армії буде визначена за згодою з німецьким командуванням; усунення всіх перешкод вільній торгівлі; відновлення права приватної власності на землю, виплата селянами грошової компенсації за землі, набуті ними в результаті реквізицій; оплата військової допомоги Німеччини українською стороною. До того ж, генерал К.Гренер підкреслив, що підтримка П.Скоропадського буде здійснюватись німецьким командуванням лише після захоплення ним влади. Дозвіл на формування української армії був, як рапортував австрійський дипломат, "осолодженням гіркої пілюлі", що її подали Гетьманові німецькі союзники [178]178
  158, с.71; 151, с.125-126


[Закрыть].

Характерно, що Центральна Рада не тільки не була проінформована органами безпеки УНР про майбутній переворот, але взагалі відкидала думку про його можливість [179]179
  112, с.105


[Закрыть]. Це, на жаль, переконливо свідчило про неспроможність спецслужб республіки контролювати ситуацію в країні, протидіяти замахам на її безпеку. Для Центральної Ради такий перебіг подій, як відомо, мав фатальні наслідки.

Українська Центральна Рада проіснувала тринадцять з половиною місяців. Це був бурхливий час, за який відбулося багато історичних подій, котрі докорінно змінили існуючий суспільно-політичний лад. Центральна Рада пробудила в українському народі державну свідомість, добилася визнання його прав на незалежне державотворення.

Однак, незважаючи на певні успіхи в державному будівництві, вихід на міжнародну арену, Центральна Рада зазнала поразки. Її головними причинами були: відсутність ефективного державного управління й привабливої для більшості населення економічної політики, боєздатної армії та надійних органів державної безпеки, незлагода серед різних правлячих політичних угруповань у сфері соціальної політики. Центральна Рада з великим запізненням усвідомила нагальну потребу створення української регулярної армії. Лише у квітні 1918 р. військовим міністерством і Генштабом був підготовлений проект організації постійної армії на основі територіального набору, але часу для його реалізації вже не було [180]180
  122, с.391, 412


[Закрыть].

29 квітня 1918 р. у Києві відбувся Хліборобський Конгрес за участю 6432 делегатів з 8 губерній України від заможних селян-власників ("хліборобів"). Учасники цього форуму одностайно висловилися за встановлення влади у формі історичного Гетьманату й обрали генерала П.Скоропадського Гетьманом України. Приймається рішення про розпуск Центральної Ради. Характерно, що саме цього дня на засіданні УЦР було ухвалено проект Конституції УНР.

Саме в період Центральної Ради було здійснено перші кроки на шляху будівництва вітчизняних спеціальних служб, котрі мали вирішувати питання захисту безпеки України. З'являється низка революційних органів захисту нового ладу в Україні. Але через відсутність чітко визначених завдань, єдиної політичної волі у провідників країни щодо їх формування, досвіду такої роботи, кваліфікованих кадрів ці інституції виявились аморфними і небоєздатними. Дещо ефективніше діяв Адміністративно-політичний департамент Генерального секретарства внутрішніх справ (згодом МВС) у боротьбі з проявами контрреволюції та антидержавницького руху, збройними заколотами, ворожою агітацією проти вищих органів влади, хоча і йому бракувало ініціативи та наполегливості. Деяким революційним органам безпеки й оборони нового ладу та Адміністративно-політичному департаменту МВС надавалося право при виявленні злочинних дій, віднесених до їх компетенції, проводити слідство, здійснювати допити, обшуки й арешти. Проте потреба створення сучасної нормативної бази для функціонування цих інституцій залишалася нагальною.

У структурі Генштабу розпочали роботу дослідчий (розвідочний) відділ та підвідділ закордонного зв'язку, який координував роботу військових аташе. На зазначені підрозділи покладалося: вивчення зовнішньополітичної діяльності більшовицької Росії, настроїв і заходів румунського уряду щодо України, боєздатності армій сусідніх держав. Для виконання цих завдань застосовувались відповідні форми і методи: агентурна ("освідомительна") робота, візуальне спостереження, контроль поштових відправлень, радіоперехоплення, опитування військовополонених та осіб, що прибували з території радянської Росії, оперативно-розшукові та військові заходи. Розвідувальні та контррозвідувальні органи взаємодіяли між собою. В розвідувальних підрозділах здійснювалась певна аналітична робота. Однак слабка боєздатність цих інституцій у справі захисту інтересів держави як на внутрішньому, так і на зовнішньому фронтах разом з несприятливою для країни розстановкою політичних сил, відсутністю її надійного збройного захисту, залежністю уряду від іноземної окупаційної влади і привели Центральну Раду до політичного краху.

29 квітня оприлюднюються головні політико-державні документи Гетьмана – "Грамота до всього Українського Народу" та "Закони про тимчасовий устрій України". Гетьман брав на себе всю повноту влади і перетворювався на верховну державно-правову інстанцію України. Була введена нова офіційна назва країни – Українська Держава. Протягом 29 квітня прихильники гетьманського перевороту без боротьби взяли під контроль усі державні установи. Тільки Січові Стрільці, які охороняли Центральну Раду, намагалися її боронити, але марно.

Соціалістичні партії тогочасної України відмовилися взяти участь у розбудові гетьманської держави, хоча частина з них на догоду німецькому командуванню намагалася показати своє бажання найти порозуміння з П.Скоропадським. Не аргументованим уявляються твердження окремих радянських дослідників, що "представники всіх партій Центральної Ради виявили свою готовність примиритися з гетьманом, якщо він оголосив себе президентом республіки". Подальші події засвідчили якраз протилежне [181]181
  165, с.485, 490-491; 199, с.107-111; 73, с.50


[Закрыть].

Отже, головною причиною втрати влади Центральною Радою та її Генеральним Секретаріатом є те, що вони не приділили своєчасно уваги не тільки створенню повноцінних органів безпеки, а й боєздатної регулярної армії. Сталося так через те, що в української еліти того періоду не було єдиної думки щодо політичного режиму і перспективного розвитку, стабільних поглядів стосовно основних засад державної влади в Україні. Раз у раз виявлялися хитання між такими формами влади, як диктатура пролетаріату у формі "радянської влади", "парламентської системи", "трудової демократії" і т.п. Це ж стосується і взаємовідносин з Росією – автономія, федерація і в кінцевому підсумку – самостійна держава. Ці коливання істотно вплинули не тільки на процес фундації державних органів влади, а й на створення та розвиток органів безпеки й оборони України.

РОЗДІЛ III: Спеціальні служби Української Держави гетьмана Павла Скоропадського

§ 3.1. ВОЄННО-ПОЛІТИЧНА ТА ОПЕРАТИВНА ОБСТАНОВКА В УКРАЇНСЬКІЙ ДЕРЖАВІ

Якщо на першому етапі національні спецслужби лише зароджувались і започатковувалась їх діяльність методом проб та помилок, для наступного періоду Української Держави, яка виступає у формі Гетьманату, притаманні від самого початку досить професійні кроки до вирішення нагальної проблеми створення й належного функціонування сил безпеки, вдосконалення форм та методів, актуалізація змісту діяльності спецслужб. Це було пов'язане насамперед із значними змінами у воєнно-політичній та оперативній обстановці.

Період Української Держави Гетьмана П.Скоропадського (квітень-грудень 1918 р.) багатьма українськими істориками висвітлюється негативно, але важко заперечити те, що він заслуговує на увагу з точки зору історії вітчизняного державотворення в цілому і спеціальних органів зокрема. Йшов процес розбудови української державності та розвитку культури. Торкнувся він і силових структур України, в тому числі її спеціальних служб. Організаційні здібності П.Скоропадського, уміння згуртувати навколо своєї адміністрації однодумців, залучити до формування державного апарату висококваліфіковані, досвідчені кадри, прагнення встановити у країні громадський спокій та правопорядок сприяли відомим надбанням Гетьманату у фундації провідних засад державного ладу та управління.

Цілком очевидно, що ці надбання слід віднести і на адресу спецслужб, адже саме в цей період, на думку автора, найбільш повною мірою виявилася державотворча функція їхньої діяльності. І насамперед тому, що цей період історії України, напевно, не має собі рівних за кількістю та масштабами загроз існуванню держави. Про це, зокрема, свідчить і аналіз оперативної обстановки, в якій діяли спеціальні служби Гетьманату: наявність на території України австро-німецьких окупаційних військ, нелегальна діяльність спеціальних служб австро-німецького блоку та країн Антанти; розвідувально-підривна робота радянських спецслужб на території України з метою підготовки збройного вторгнення та повалення існуючого ладу; антидержавна діяльність підпільних організацій, що орієнтувалися на радянську Росію та російський "білий рух"; масові селянські й робітничі антигетьманські виступи; наявність впливової партійно-політичної опозиції, що ставала на шлях антиурядової діяльності та контактувала із зовнішніми противниками Гетьманату; діяльність організованих злочинних угруповань, розклад певної частини державного апарату.

Слід одразу ж зазначити, що окрім суто об'єктивних чинників, які негативно впливали на оперативну ситуацію, роботу органів безпеки Гетьманату ускладнювали серйозні прорахунки у внутрішній (особливо економічній) політиці П.Скоропадського, залежність його адміністрації від свавілля австро-німецьких окупаційних режимів. Усе це полегшувало підривну діяльність зовнішніх ворожих сил та місцевої політичної опозиції, оскільки давало змогу використовувати невдоволення значної частини населення політичними заходами Гетьмана.

Не ставлячи за мету зробити вичерпний аналіз суспільно-економічної політики гетьманської адміністрації, суперечливий характер якої визнаний істориками, вважаю за доцільне зупинитися докладніше лише на деяких аспектах суспільного характеру, що відбивалися на завданнях спеціальних органів Української Держави.

На жаль, органи безпеки Гетьманату залучалися не тільки до відвернення підривної діяльності іноземних спецслужб та пов'язаних з ними нелегальних формувань усередині країни, але і до придушення проявів незадоволення зростанням соціально-економічної напруги в Україні. Хоча Гетьман і намагався перетворити Україну на своєрідний "оазис суспільно-економічної стабільності" шляхом визнання приватної власності й підтримки заможного селянства ("хліборобів-власників" або ж "козаків"), країну все більше лихоманила економічна криза. Тривалість робочого дня у промисловості становила 10-12 годин, на 1 червня 1918 р. армія зареєстрованих безробітних досягла 180 тис., у базовій галузі – металургії – кількість працюючих скоротилася вшестеро [182]182
  84, с.157; 233, ф.1216, оп.1, спр.58, арк.1-1зв.


[Закрыть].

Робітничому руху Гетьманат намагався протиставити репресивне законодавство та арешти, поновивши 19 липня 1918 р. царський закон 1905 р. про покарання за участь у страйках. Він підтримав і каральні заходи окупаційної влади (22 липня командуючий австро-угорською Східною армією віддав наказ про притягнення страйкарів до військового суду) [183]183
  84, с.157


[Закрыть]. Не дивно, що саме індустріальні регіони України стали базою для підривної діяльності комуністичних підпільних груп і організацій, адже тут склалися найсприятливіші умови для антидержавних акцій емісарів радянської Росії.

Австро-німецькі окупанти відверто грабували українське село. Повернення землі поміщикам, примусове вилучення сільгосппродукції, каральні експедиції загонів окупантів спільно з військами Гетьмана викликали збройний опір селянства. Влітку 1918 р. в Україні почали інтенсивно формуватися повстанські загони. Так, у червні – липні 1918 р. на Київщині спалахнуло селянське повстання, в якому взяло участь близько 30 тис. осіб [184]184
  84, с.157; 87, с.60-63; 233, ф.1216, оп.2, спр.1, арк.7-10; ф.1794, оп.1, спр.19, арк.45-45зв.


[Закрыть]. Саме в цей час виникає потужне селянське формування – майбутня "Селянська армія" Н.Махна. Загалом повстанські формування у листопаді 1918 р. зросли до 300 тис. осіб [185]185
  15, с.21


[Закрыть]. Селянські загони громили державні установи, поміщицькі маєтки, вступали в бої з окупантами, підрозділами регулярної армії та органами безпеки. Зрозуміло, що спеціальні підрозділи Державної варти, маючи з оперативних каналів достатньо інформації про селянський рух, на практиці фізично не в змозі були придушити повстанські виступи. Незадоволення ж селянства створювало сприятливий грунт для антигетьманської підривної діяльності та підготовку ударної сили, спрямованої на повалення режиму П.Скоропадського.

Переслідувань зазнавали і громадсько-політичні організації соціалістичного й національно-соціалістичного напрямків, профспілкові та інші робітничі об'єднання. Так, було заарештовано половину членів ЦК і голову Української партії соціалістів-самостійників (УПСС), понад 200 її членів, частину з яких розстріляли [186]186
  226, с.11


[Закрыть]. Зрозуміло, що змушені брати участь у придушенні справедливих виступів власного народу, та ще й пліч-о-пліч з іноземними військами, спеціальні органи Гетьманату втрачали свій авторитет серед населення. Вони все більше залучалися до виконання не властивих їм функцій.

Професіоналізм гетьманської контррозвідки давав можливість певною мірою протидіяти іноземному шпигунству та диверсійно-терористичним акціям антидержавних елементів. Однак цього вже було замало, щоб припинити масові збройні виступи й суттєво змінити ситуацію на краще. Історичні уроки досить повчальні. Вони свідчать, що коли на догоду політиці обмежуються можливості для високопрофесійного вирішення проблем, потенціал безпеки держави знижується, діяльність її охоронних органів втрачає свою ефективність.

Розглядаючи важливі чинники оперативної обстановки в Українській Державі, слід сказати про активну підривну діяльність спецслужб радянської Росії проти України. Хоча формально Україна і РСФРР перебували у стані перемир'я, в Росії йшла активна робота по організації прямої інтервенції й повалення гетьманського уряду.

Незважаючи на прелімінарний мирний договір з Українською Державою від 12 червня 1918 р., на який радянська Росія пішла під тиском зобов'язань Брестської угоди з країнами Чотвірного блоку, на кордоні з Україною концентрувалися більшовицькі війська. Проти України було розгорнуто окрему 8-му армію зі штабом у Воронежі під командуванням командарма Чернявіна. До цього об'єднання входили Таращанська повстанська дивізія (складалася з прорадянськи настроєних повстанців-українців, що відійшли на територію Росії під ударами австро-німецьких військ навесні 1918 р.), 2-а Орловська дивізія, 9-а, 12-а, 13-а стрілецькі дивізії регулярної Червоної армії. Загалом це угруповання налічувало до 75 тис. багнетів, 1400 шабель, 170 гармат, 427 кулеметів, 15 літаків, 6 бронепотягів, що значно переважало збройні сили Гетьманату, які тільки-но починали формуватися [187]187
  151, с.162; 114, с.335


[Закрыть].

За браком сил на території України більшовики з кінця літа 1918 р. почали формувати загони у так званій "нейтральній зоні" – вузькій 10-кілометровій смузі вздовж північного кордону України з Росією, створеній за домовленістю між німецьким і радянським командуванням. Найбільш зручними ділянками "нейтральної зони" для підготовки військових сил для вторгнення в Україну був район від станції Унеча до Льгова, майже повністю покритий лісами і розташований на основній залізничній магістралі в напрямку Києва і Харкова [188]188
  132, с.19-21; 86, с.230-231


[Закрыть].

Активну розвідувальну діяльність проти України як майбутнього театру воєнних дій вели військова розвідка та контррозвідка Червоної армії. За свідченням одного з провідних організаторів підривної роботи проти Української Держави В.Антонова-Овсієнка, радянські спецслужби придбали багатий матеріал про стан збройних сил і військового будівництва Гетьманату. Інформацію постійно надсилали підпільні прорадянські організації в Україні, здійснювався контроль за ходом телеграфних сполучень між частинами українських військ на Лівобережжі Дніпра [189]189
  3, т.3, с.76-77


[Закрыть]. У публічних заявах лідерів радянської Росії і РКП(б) Л.Троцького, Г.Зінов'єва та інших Україна розглядалася як неодмінний плацдарм і резерв матеріальних ресурсів для здійснення концептуальної мети більшовиків – "світової революції", експорту проповідуваних ідей через українські землі на Захід. Керівники РСФРР не приховували свого ворожого ставлення до суверенітету України.

Головними каналами ведення радянською Росією підривних дій проти Української Держави були дипломатичні й консульські можливості для засилання емісарів легальним і нелегальним шляхом з метою розгортання антиурядового підпілля. Нехтуючи нормами міжнародного права, радянська Росія активно використовувала для підривної діяльності участь своєї делегації в мирних переговорах з Україною. У складі цього представництва координацію розвідувально-підривної роботи здійснював його військовий експерт колишній полковник царської армії Єгоров. Крім того, до цієї роботи залучалися і консульства Росії, відкриті в Києві, Одесі, Харкові, Полтаві. До України під виглядом дипломатів і консульських співробітників прибуло близько 1000 радянських агентів і агітаторів, котрі розгорнули роботу по підготовці антигетьманського повстання. Для цього головою російської "мирної" делегації Х.Раковським було асигновано близько 40 млн. крб. [190]190
  168, с.149; 158, с.73


[Закрыть].

У планах радянської Росії по "совєтизації" України відводилося певне місце створенню на її території комуністичних підпільних осередків та їх всебічній підтримці. У ЦК РКП(б) питаннями організації комуністичного підпілля займався Я.Свердлов [191]191
  89, с.334


[Закрыть]. Провідниками цієї діяльності в Україні були А.Бубнов і П.Дибенко – члени компартії України й активні учасники жовтневої революції 1917 р. А.Бубнов – член ЦК КП(б)У і Всеукраїнського Військово-Революційного Комітету – з серпня до жовтня 1918 р. працював у "нейтральній зоні" над формуванням українських радянських військових частин. З жовтня 1918 р. за рішенням 2-ї Всеукраїнської конференції КП(б)У дістав завдання організувати підпільну роботу в Києві; очолював київський підпільний штаб і підпільну Раду депутатів, був членом підпільного Київського обласного бюро КП(б)У. П.Дибенко перебував на керівних посадах по організації підпільної роботи на півдні України з травня до свого арешту у серпні 1918 р. Після звільнення у жовтні 1918 р. продовжував працювати у "нейтральній зоні" [192]192
  57, с.371, 412


[Закрыть].

18 квітня 1918 р. у Таганрозі Центральний виконавчий комітет рад України провів свою останню сесію, яка ухвалила реорганізувати центральні органи радянської влади в Україні. Замість ЦВК рад і Народного секретаріату для керівництва повстанською боротьбою проти німецьких окупантів і Центральної Ради створювалось Бюро – "Дев'ятка" – у складі: чотирьох більшовиків (А.Бубнова, В.Затонського, Г.П'ятакова, М.Скрипника), українського лівого соціал-демократа (М.Врублевського) і чотирьох українських та російських лівих есерів (С.Мстиславського, О.Сєверова-Одоєвського, М.Семушкіна, Є.Терлецького). Бюро називали ще "Партизанською дев'яткою" або "Повстанським Народним Секретаріатом". У його розпорядження ЦК РКП(б) виділив 34 млн. крб. Зусиллями ЦК РКП(б) і зазначеного бюро Україна вкрилась мережею підпільних організацій [193]193
  168, с.149; 22, с.268; 160, с.213; 256, с.14-15; 255, с.34; 89, с.334


[Закрыть].

Комуністичне підпілля дислокувалося переважно у робітничих центрах України. Головними його завданнями було ведення політичної агітації, організація страйків і диверсій, створення збройних формувань для майбутнього антигетьманського повстання. Розгалужена підпільна мережа була створена в Донбасі. Підпільні групи діяли в Луганську, Юзівці, Маріуполі, всього – у 18 великих населених пунктах. У Катеринославі для підпільної роботи залишили близько 250 комуністів, були підібрані конспіративні квартири, виділені кошти. Міський підпільний комітет КП(б)У до червня 1918 р. керував уже 18 нелегальними групами. Усього ж у Донбасі й на Катеринославщині на цей час діяло понад 80 підпільних осередків, в тому числі 30 – у сільській місцевості. В Києві до літа 1918 р. підпільні організації налічували близько 650 членів, функціонувало 6 нелегальних райкомів компартії. У червні для керівництва "бойовою роботою" було створене губернське бюро [194]194
  89, с.334-335


[Закрыть].

Високою активністю відзначався й підпільний рух на півдні України. Його центром у регіоні була Одеса, куди у травні 1918 р. прибула група емісарів ЦК РКП(б). Разом з місцевими комуністами вони створили мережу підпільних осередків – в одному лише місті було 5 підпільних райкомів. Нелегальні групи діяли і в містах Криму – Севастополі, Сімферополі, Керчі та інших. Велася робота по підготовці збройного повстання. Інколи комуністичні підпільні центри навіть друкували у газетах оголошення про набір червоноармійців з адресами збірних пунктів. На серпневій нараді керівників підпільних парторганізацій і губернських ревкомів, скликаній Київським обласним комітетом КП(б)У, за участю представників Київської, Подільської, Волинської, Полтавської і Чернігівської губернських парторганізацій було ухвалене рішення про початок збройного повстання [195]195
  89, с.336; 168, с.6, 149


[Закрыть].

Загалом до осені 1918 р. в Україні існувало понад 200 підпільних комуністичних організацій. Вони формували військово-революційні комітети, штаби повстансько-партизанських загонів. Під проводом комуністичного підпілля ширився страйковий рух. Тільки у липні – серпні 1918 р. відбулося 11 страйків робітників-металістів. ЦК КП(б)У та Тимчасове залізничне оргбюро направляли своїх інструкторів до учасників загального страйку залізничників, котрий у червні 1918 р. охопив близько 200 тис. осіб [196]196
  89, с.336, 342


[Закрыть].

Радянські емісари докладали зусиль і до підриву боєздатності збройних сил Гетьманату. Так, у липні 1918 р. агентурним шляхом Освідомчий відділ Державної варти встановив, що за завданням голови військового відомства РСФРР Л.Троцького до України з Москви прибув Г.Камєнєв з метою вербовки пілотів авіаційних частин, авіатехніків для подальшої служби в Червоній армії, а також для вивезення до Росії авіаційного парку Гетьманату [197]197
  233, ф.1216, оп.1, спр.110, арк.4, 98-98зв.


[Закрыть].

Як зазначає історик І.Нагаєвський, діяльність радянської агентури здебільшого мала диверсійно-терористичний характер. Так, 6 червня внаслідок диверсії вибухнули порохові склади в передмісті Києва Звіринці. При цьому більше 200 чоловік загинуло, понад 1000 дістали поранення, 10 тис. залишилося без притулку. 14 червня в Києві згоріло 35 дров'яних складів, кілька підприємств, близько 10 тис. людей втратило житло. 31 липня в Одесі вибухнув великий склад набоїв [198]198
  151, с.149


[Закрыть].

З ініціативи однієї з правлячих партій радянської Росії – лівих есерів – було створено терористичну організацію "Чорна сотня". Її бойовик Б.Донський 30 липня 1918 р. смертельно поранив головнокомандуючого німецькими військами в Україні генерала Г. фон Айхгорна та його ад'ютанта капітана фон Дрекслера. На допиті затриманий терорист повідомив, що для замаху на Айхгорна його направили з Москви, а крім того готуються замахи на П.Скоропадського, німецького генерала Гренера, посла Німеччини в Україні фон Мумма [199]199
  151, с.149; 165, с.497


[Закрыть].

Велику небезпеку суверенітету й громадському спокою Української Держави несла підривна діяльність російських шовіністичних організацій під прапором "білого" руху, метою якого було відновлення "єдиної неподільної Росії". Проросійські підпільні та легальні організації тісно співробітничали з головною ударною силою "білих" – Добровольчою армією, що дислокувалася на Північному Кавказі, готуючись до боротьби проти більшовиків і нових національних незалежних держав. "Біле" підпілля збирало інформацію про Україну в інтересах Добровольчої армії, розгортало антиурядову агітацію, формувало збройні загони для відкритого виступу проти Гетьмана. Підпільні організації мали свою агентуру навіть серед вищих державних кіл Гетьманату. Відомо, що ряд вищих сановників, представники генералітету, офіцери особистого конвою П.Скоропадського надсилали в Добровольчу армію запевнення у лояльності до "російської ідеї", вступали в контакти з пропозиціями своїх послуг щодо організації державного перевороту [200]200
  168, с.148


[Закрыть].

Роботу "білого" підпілля полегшувала наявність в Україні (особливо – у Києві та Одесі) добре скоординованих та озброєних організацій російських націоналістів ("чорносотенців"), котрі виникли ще до 1917 р. Крім того, рятуючись від "червоного терору", на територію України іммігрувала велика кількість російського офіцерства. Наприклад, восени 1918 р. в Україні перебувало: 40 тис. офіцерів у Києві, 15 тис. – у Херсоні, 10 тис. – у Сімферополі, 8 тис. – у Катеринославі, 5 тис. – у Житомирі тощо [201]201
  140, с.183


[Закрыть]. Традиційно офіцерство було опорою російської монархії, і "білі" заколотники могли на цьому грати. Ідейне натхнення "біле" підпілля отримувало і від представників російської політичної, підприємницької та військової еліти, яка стояла на позиції "неподільності" Росії. До Києва при Гетьмані прибули такі її діячі, як П.Мілюков, мільйонер Рябушинський, ідеолог чорносотенства В.Пуришкевич, відомий монархіст В.Шульгін, колишні царські високі урядовці Гурко, Нелідов, генерали Драгомиров, Лукомський та інші [202]202
  227, т.1, с.334


[Закрыть].