Текст книги "Національні спецслужби в період української революції 1917-1921 рр."

Автор книги: Володимир Сідак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 27 страниц)

Необхідно зазначити, що у ділових стосунках з керівництвом ППШ польські представники нерідко поводили себе непослідовно. Однією з причин було те, що в уряді Польщі далеко не всі бажали допомогти українській стороні. Так, у серпні 1921 р. Ю.Тютюнник змушений був погрожувати прийняти власне рішення про початок антирадянського повстання в Україні в разі подальших затримок виконання зобов'язань, взятих на себе польською стороною [652]652
  8, спр. 68848, арк.862; 48, с.38-39


[Закрыть].

Не можна обминути увагою і такої цікавої проблеми, як взаємини між ППШ та російськими антирадянськими організаціями. Безперечно, створення єдиного антирадянського фронту опору могло суттєво посприяти поваленню більшовицького режиму та відновленню української демократичної державності. Проте на практиці процес координації дій між українськими та російськими антирадянськими силами виявився досить складним і суперечливим. Характерним у цьому відношенні є розвиток стосунків між ППШ та антирадянською російською організацією на чолі з відомим діячем партії есерів Б.Савінковим.

З початку 1921 р. значно активізувалася діяльність очолюваного Б.Савінковим "Російського евакуаційного комітету", котрий пізніше був перейменований у "Російський політичний комітет". Підтримка іноземних держав дозволила на його основі створити антирадянську організацію "Народний Союз захисту батьківщини і свободи" (НСЗБ і С), головною метою якої була підготовка "будь-якою ціною повстання в Росії для повалення більшовиків". Б.Савінков намагався перетворити НСЗБ і С у всеросійський координаційний антирадянський центр, для чого уклав угоди про співробітництво з ДЦ УНР і ППШ, білоруськими національними організаціями, Кубанською радою і Донським козачим колом. Сподіваючись на перемогу, Б.Савінков потай від української сторони обіцяв передати під протекторат Польщі західні повіти Волинської й Подільської губерній, надати їй право на експлуатацію Одеського порту, на керування залізницею Рівне-Шепетівка-Козятин-Одеса [653]653
  2, с.156-158


[Закрыть]. Таким чином, для Б.Савінкова не був недоторканним визнаний ним з кон'юнктурних міркувань суверенітет УНР. Більше того, національне багатство й територія України розглядалися ним як засіб розплати за послуги Польщі.

Усною угодою між Б.Савінковим та Ю.Тютюнником передбачалося розмежування сфер діяльності ППШ та НСЗБ і С: перший повинен був провадити військову та агітаційну роботу на окупованій території України, а другий – таку ж діяльність на терені Росії. Однак, незважаючи на досягнуту домовленість, Савінков вдався до сепаративних акцій, що вельми негативно позначилося на ефективності діяльності ППШ. НСЗБ і С розгорнув активну засилку агентури в Україну, вів вербувальну роботу серед інтернованих українських військовослужбовців у Польщі. Савінковці провадили організаційні заходи, спрямовані на забезпечення довгострокових агентурних позицій і підривної пропаганди в Україні, намагалися перевербувати агентуру й співробітників ППШ, розповсюджували агітаційну літературу. Оперативними заходами ППШ було виявлено цілу мережу їхніх розвідпунктів. Савінковці висували й претензії до української сторони. У листі Б.Савінкова до С.Петлюри йшлося про те, що його організація не може протягом місяця налагодити контакти з Ю.Тютюнником, не обізнана з планами повстанської роботи ППШ [654]654
  8, спр.68754, арк.94, 99, 102


[Закрыть]. Зрозуміло, що розбіжності у стратегічних намірах сторін, їх поглядах на майбутню долю української державності призводили не лише до відсутності належної координації в діях, але й до енергійної роботи одної проти іншої.

Крім ППШ, за межами УСРР діяли й інші підпільні організації, що ставили за мету відновлення української державності. Як приклад можна навести Українську Військову Організацію (УВО). Існують різні точки зору щодо процесу формування УВО, яка згодом увійшла до складу ОУН. За однією з них, УВО заснували колишні члени Стрілецької Ради (політичної організації УСС) сотники М.Матчак і Я.Чиж у серпні 1920 р. у Львові. Інші дослідники вважають, що незалежно один від одного існували різні військові центри та підпільні організації української політичної еміграції. Частина з них самоліквідувалась, а решта злилася в єдину організацію під проводом полковника Є.Коновальця.

31 серпня 1920 р. у Празі відбувся з'їзд представників усіх українських військових формацій за кордоном, на якому було утворено "Начальну Колегію УВО". У 1921 р. тричі змінювався провід УВО, який згодом отримав назву "Начальна Команда УВО". Організація поділялась на референтури: бойову, фінансову, організаційну, пропагандистську. УВО висувала завдання терору проти польських окупантів. Вже у 1920 р. бойовик С.Федак здійснив замах на Ю.Пілсудського. Широка робота була розгорнута серед інтернованих українських вояків. Планувалося відновити регулярні військові частини, проводилися навчання військовиків. Особлива увага приділялася підривній справі та радіозв'язку. Функціонувала спеціальна лабораторія по виготовленню вибухівки, котра потім переправлялася до Галичини [655]655
  164, с.53-54


[Закрыть].

Для керування роботою УВО в Галичині було створено "Обласний центр". Цей орган підключився і до розвідувально-диверсійної роботи проти УСРР. Від нього в Україну попрямували десятки груп із завданням легалізації на місцях і створення широкого антирадянського підпілля [656]656
  2, с.160


[Закрыть].

Виникає питання про ймовірне співробітництво між досить добре організованою УВО та ППШ. Є підстави вважати, що можливості для цього були обмеженими. По-перше, УВО спиралася на колишніх військовослужбовців УГА та населення Галичини. Ю.Тютюнник підкреслює у своїх спогадах, що на той час суспільна свідомість галичан "не могла ще оговтатися від того страшного удару, якого завдав їй Петлюра спілкою з поляками (мається на увазі Варшавська угода УНР з Польщею у квітні 1920 р. – В.С.)... Самого Петлюру вони вважали зрадником..." [657]657
  221, с.175-176


[Закрыть]. По-друге, керівництво ППШ змушене було демонструвати лояльність до Польщі, співробітничати з її спецслужбами, тим часом діяльність УВО мала яскраво виражену антипольську спрямованість, що робило несумісними позиції двох організацій. Крім того, не знайдено жодної згадки про співпрацю УВО і ППШ.

Якщо ДЦ УНР і його ППШ орієнтувалися на Польщу, то керівництво УВО зробило ставку на співробітництво зі спецслужбами її потенційного противника – Німеччини. За даними радянських дослідників, у 1921 р. Є.Коновалець досяг домовленості з полковником німецької військової розвідки (абверу) Гемппом про постачання йому розвідувальної інформації, яку здобуватиме УВО. За цю послугу УВО щомісячно почала отримувати дотацію в 9 тис. марок [658]658
  2, с.160


[Закрыть].

Отже, в несприятливих зовнішніх умовах, при наявності внутрішніх суперечностей у проводі УНР в еміграції, не маючи надійних союзників, Партизансько-Повстанський Штаб розгорнув роботу організаційного й розвідувально-підривного характеру по підготовці широкого антирадянського повстання в УСРР.

§ 6.3. РОЗВІДКА ТА КОНТРРОЗВІДКА ПАРТИЗАНСЬКО-ПОВСТАНСЬКОГО ШТАБУ

Одним із провідних напрямків діяльності Партизансько-Повстанського Штабу була розвідувальна робота на території УСРР, котра здійснювалась відповідними підрозділами ППШ та повстанських угруповань, а також антирадянським підпіллям. Вона була спрямована в першу чергу на здобуття різнопланової інформації про дислоковані в Україні сили Червоної армії, органи державної безпеки УСРР, стан охорони державного кордону, політичну й економічну ситуацію в країні. Йшло вивчення території УСРР як майбутнього театру збройного повстання, що дозволяло встановити чіткі завдання для бойових дій Армії УНР у разі її переходу через польсько-радянський кордон.

Як уже згадувалося вище, керівним органом розвідувальної роботи ППШ був його 2-й (розвідувальний) відділ. До його складу входили три секції: офензиви (розвідки), дефензиви (контррозвідки) та пресова секція. Розвідувальна секція складалася з евіденційної та організаційної частин. Остання займалася питанням внутрішньої організації 2-го відділу в цілому, вела агентурну роботу, включаючи облік всієї агентури і кадрових співробітників розвідки. До її ж компетенції відносилося навчання розвідувальних кадрів, а також підготовка документів для легальної розвідроботи в УСРР, чим займалося паспортне бюро.

Евіденційна частина була своєрідним інформаційно-аналітичним центром, обробляла набуту різними каналами інформацію, вела облік ворожих сил в Україні, для чого мала картотеку й картографічну групу ("рисовню"). Ця частина складала узагальнюючі розвідувальні звіти. Пресова секція обробляла відомості іноземної та української радянської преси "в цілях більш докладної розвідки".

Керівниками секцій і ланок в розвідочному відділі були: офензиви – сотник Никодим Гриневич, агентури – поручник Михайло Михайлик, паспортного бюро – поручник Рогозинський, дефензиви – підполковник Митрофан Очеретько, секції преси – поручник Микола Іванів. Загальне керування розвідкою ППШ здійснював начальник 2-го відділу, на якого покладалося створення "розвідочних пляцувок на терені України, Росії, Дону, Кубані, Криму для планомірної агентурної розвідки цих країн", протидії ворожій агентурі, організації вивчення матеріалів преси. За станом на вересень 1921 р. у 2-му відділі працювало 7 офіцерів і певна кількість допоміжного персоналу. Головними "замовниками" розвідувальної інформації були керівництво ППШ та Головна Команда військ УНР [659]659
  8, спр.68754, арк.103, 107-108; спр.68848, арк.307; спр.68864, арк.653


[Закрыть].

Важливим елементом розвідувальної інфраструктури ППШ були контрольні (розвідувальні – В.С.) пункти (КРП) в прикордонних місцевостях – Рівному, Дубно, Корці, Тернополі, Кременці та ін. [660]660
  2, с.162


[Закрыть]. Вони займалися розвідкою у відповідних смугах, переправляли через кордон агентуру, приймали кур'єрів, що прибували з відомостями від розвідок повстанських формувань, опитували осіб, котрі приїхали з території УСРР.

Постійний штат таких пунктів мав складатися з кількох офіцерів української армії, котрі, як правило, мусили контактувати з польськими офіцерами зв'язку. Від кожного контрольного пункту на самому кордоні влаштовувались "передаточні пункти" для безпосереднього зв'язку з джерелами розвідувальної інформації в УСРР. У кожному з таких осередків мав перебувати український офіцер, котрий підбирав би собі помічників з числа надійних місцевих громадян [661]661
  8, спр.68863, арк.183-186; спр.68864, арк.653-655, 657-658


[Закрыть].

Безперечно, обсяг і достовірність інформації, котра ставала надбанням ППШ, вирішальним чином залежали від роботи засланих розвідників та розвідувальних ланок повстанських формувань в Україні. Розвідувальний відділ ППШ регулярно відправляв за кордон співробітників із спеціальними дорученнями, приймав кур'єрів повстанської розвідки, обробляв отриману інформацію.

Уявлення про поточну оперативну діяльність 2-го відділу ППШ дає звіт про роботу цього підрозділу за вересень 1921 р. У розпорядження КРП було направлено 4-х розвідників, на територію УСРР заслано 3-х розвідників і 2-х кур'єрів для зв'язку з повстанською розвідкою, з УСРР повернулися відповідно 1 і 2. В документі одночасно висловлювалося зауваження, що в ППШ бракує кадрів розвідників і кур'єрів, для зв'язку між ППШ і штабами груп та районів на терені України використовують малолітніх хлопців. За звітний період було допитано 12 осіб, що прибули з УСРР, включаючи кур'єрів від повстанських формувань, здобуто 8 радянських військових документів та ряд інших матеріалів. Від КРП (на той час їх налічувалося 5) надійшло загалом 16 розвідзвітів. 2-й відділ розробляв і надсилав на місця інструктивно-директивні документи, серед яких, приміром, інструкції для начальників розвідок партизанських груп і районів. Евіденційна секція склала 4 тижневих звіти, 8 звітів з розрахунку два на тиждень, 30 щоденних звітів. Були підготовлені також: звіт про дислокацію частин Червоної армії в УСРР, узагальнений звіт за три місяці, 15 схем як додатки до інформаційних матеріалів [662]662
  8, спр.68863, арк.183-185; спр.68864, арк.653-654


[Закрыть].

Викликає інтерес і коло завдань, що ставилися перед агентурою розвідки ППШ. Так, агентові М.Діденку доручили налагодити зв'язок з відповідною агентурою в Козятині і Жмеринці, між залізничниками і місцевими повстанцями, зібрати відомості про військові частини, що проходили через Козятин, Фастів, Жмеринку. Агент О.Музика отримав завдання встановити зв'язок між повстанськими осередками, передати розпорядження офіцеру розвідки Лисенку прибути за вказівками до КРП у Тернополі. Але головними завданнями, з якими відправлялися розвідники за кордон, були: збір інформації військового характеру, проведення організаційної роботи серед місцевих повстанців та підпільників, а також розповсюдження агітаційної літератури.

2-й відділ намагався добитися від розвідників та агентури суворого дотримання правил конспірації. Увага зверталась на необхідність застосовування паролів, відгуків, псевдонімів, шифрів. В документі ППШ під назвою "Головні засади конспірації" наголошувалося, що розвідник повинен інформувати тільки певне, суворо обмежене коло осіб і лише в тій частині, що їх стосується; бути обережним у розмовах і "навіть доброму знайомому не говорити без необхідності про службові справи", а також знищувати всі чернетки донесень та інших службових документів. Варто зауважити, що розвідники й агенти, працюючи для ідеї в дуже небезпечних умовах, перебували у надзвичайно складному матеріальному становищі [663]663
  8, спр.68854, арк.135, 173; спр.68864, арк.631; спр.68849, арк.113-116


[Закрыть].

Про обсяги і зміст розвідувальної інформації, котра цікавила ППШ і командування Армії УНР, а також вищі державні установи ДЦ УНР, дають уявлення розвідувально-агентурні донесення і звіти, котрі складалися в 2-му відділі. Так, у звітах "розвідника 625" повідомлялося про становище у Київському військовому окрузі, можливу мобілізацію військ, наводилися докладні дані про кількість та технічний стан зброї Київського, Ніжинського та Кременчуцького арсеналів, маневри військ КВО, настрої населення та політичні події, становище в місцевому партизанському русі.

Розвідник сотник Косарь через свого агента передав до ППШ інформацію про настрої селянства, викликані переходом до нової економічної політики (непу) в УСРР, про будівництво укріплень навколо Києва та мостів. Він також налагодив розповсюдження листівок і розробляв плани диверсійно-терористичної роботи, для чого просив Центр надіслати отруєні цигарки, підривні машини, запали і піроксилінові шашки для підриву потягів.

Особлива увага приділялась збору та впорядкуванню відомостей про охорону кордону й сили Червоної армії в прикордонній смузі. Так, у звіті 2-го відділу від 16 липня 1921 р. окремо виділяється розділ "Обсадження кордону", в якому йдеться про чисельність, озброєння, командний склад, настрої серед вояків 28, 29, 30 бригад Особливого прикордонного корпусу ВУНК, розташування особливих відділів прикордонних військ. Змістовною інформацією відрізнялися щомісячні розвідзвіти 2-го відділу ППШ. Так, у звіті за вересень 1921 р. йшлося про охорону кордону, дислокацію та передислокацію частин і з'єднань КВО, технічних і спеціальних підрозділів, їхнє бойове постачання, зміни в чисельності військ, кількість хворих вояків, переозброєння, характер політико-виховної роботи серед особового складу, хід хлібозаготівель і навіть наводився персональний список працівників Коростенської повітової НК [664]664
  8, спр.68849, арк.9-17, 113-118


[Закрыть].

Напевно, найбільш повні відомості про становище в УСРР та її силові структури містилися у пояснювальних записках до карт, на які наносилася оперативна обстановка на територіях потенційних бойових дій в разі розгортання антирадянського повстання. Можна взяти для прикладу записку "До схеми ворожих сил на Україні на 1 серпня 1921 р.". Цей інформаційно-розвідувальний матеріал мав такі тематичні рубрики: Охорона державного кордону; Регулярні з'єднання і частини Червоної армії; Залізнодорожні сили та крупні радіостанції КВО; Авіація РСЧА; Бази й склади; Транспорт; Пошта і телеграф; Економічна інформація; Адміністративно-військовий поділ радянської Росії; Виробництво та імпорт зброї Росією; Характеристика мобілізаційної системи й мобконтингенту радянської Росії; Морально-політичний стан особового складу РСЧА; Органи цивільної влади; Характер агітаційно-пропагандистської роботи радянської влади; Загальна характеристика внутрішньої і зовнішньої політики радянської влади в цілому [665]665
  8, спр.68865, арк.57-67


[Закрыть].

Як бачимо, надбана розвідкою ППШ різноманітна і досить змістовна інформація дозволяла готувати ведення бойових дій на території УСРР, виробляти пропагандистську лінію з урахуванням настроїв місцевого населення, передбачати можливу протидію з боку органів безпеки і внутрішніх справ при проведенні роботи в Україні, планувати першочергові військово-адміністративні заходи на випадок перемоги збройного повстання й повалення влади рад.

На 2-й відділ ППШ було покладено і завдання підбору й підготовки кадрів розвідників і керівників розвідувальних ланок повстанських з'єднань і формувань. Ця робота проводилась шляхом відбору кандидатів на згадані посади серед військових і цивільних осіб, їх спеціального навчання на курсах розвідників, постановки їм конкретних завдань розвідувального або зв'язкового характеру.

Так, 20 червня 1921 р. військовий міністр УНР віддав розпорядження командиру 4-ї Київської дивізії Армії УНР підібрати необхідну кількість цивільних і військових осіб для виконання розвідувальних доручень або праці у відповідних підрозділах повстанських формувань. У таборах для інтернованих необхідно було знайти 7 офіцерів з вищою або середньою освітою на посади начальників розвідвідділів штабів повстанських з'єднань. До цих кандидатів висувалися суворі вимоги: вони мали бути бездоганними з ділового й морального боку, "високих інтелектуальних і волевих прикмет". Вимагалося суворе дотримання конспірації при підборі таких кандидатів на службу, оскільки в таборах активно діяла радянська агентура. Потрібно зазначити, що на той час не вистачало щонайменше 31 офіцера для заміщення посад керівників розвідпідрозділів штабів повстанських загонів, що свідчило не тільки про брак підготовлених кадрів, а й про нестачу взагалі людей, здатних до такої роботи [666]666
  8, спр.68846, арк.281, 465


[Закрыть].

При 2-му відділі ППШ для підготовки розвідувальних кадрів працювали "курси інформаційних старшин". Їх опікала організаційна частина секції офензиви (розвідки) 2-го відділу. У вересні 1921 р., наприклад, ці курси закінчили 16 офіцерів. 13 із них були направлені в УСРР для заміщення вакантних посад начальників розвідувальних осередків чотирьох повстанських груп і дев'яти повстанських районів. Планувалося розширити як кількість офіцерів, що проходили підготовку на курсах, так і номенклатуру їхніх спеціальностей. Скажімо, вживалися заходи до відкриття нових курсів для підготовки 20 старшин і 20 розвідників, котрі б перебували у безпосередньому розпорядженні 2-го відділу ППШ; певну кількість офіцерів передбачалося підготувати для служби на контрольно-розвідувальних пунктах у прикордонні. Крім того, існував намір розробити програму навчання на курсах підготовки спеціалістів технічної розвідки (фотографів, радіорозвідників та ін.), котрі замістили б посади керівників технічних секцій при 2-х відділах [667]667
  8, спр.68864, арк.653; спр.68865, арк.657


[Закрыть].

Велике навантаження з точки зору добування оперативної інформації лягало на розвідоргани повстанських формувань в УСРР. Тому керівництво ППШ приділяло велику увагу їх створенню, вдосконаленню організаційної структури, форм і методів роботи.

У розробленому ППШ "Положенні про організацію повстання на Правобережній Україні" як одна з головних функцій повстанських сил відокремлювалася "розвідка про більшовицькі сили" й своєчасне інформування про них ППШ. Загальне керування розвідкою на місцях покладалося на начальників відповідних повстанських угруповань. "Коротка інструкція для розвідки у повстанських районах" ставила перед начальником району такі завдання:

"1. Начальнику району збирати всі відомості про більшовицьку армію: про організацію її частин, штабів, вказуючи їх назви і номера; прізвища начальників; про нові формування, зазначаючи номера формуючихся частин і зведення їх у вищі військові одиниці; настрій військ; дезерція; технічні засоби, зброя, вогнепальний запас.

2. Про пересування частин по залізницях, грунтових шляхах, точно зазначити, які номера частин, дивізій проходять і коли пересувались.

3. Про скупчення ворожих сил: їх кількість; які дивізії; скільки кінноти; артилерії; район зосередження; в якому напрямку гадають вести операції і коли.

4. Мобілізація: в якому районі; яких років; як пройшла в даному районі.

5. Які і де ведуться ворогом фортифікаційні будування і стан шляхів, особливо залізниць" [668]668
  8, спр.68848, арк.19-22


[Закрыть].

Визначалися і засоби здобування відомостей: а) через постійних резидентів, що перебувають на залізничних вузлах, у великих містах, на великих шляхах, в районах розташування штабів і комісаріатів; б) засилки рухомих агентів в місця перебування постійних агентів. Донесення повинні були складатися "коротко, ясно і повно, щоб відповідали завжди питанням: як, де, коли, в якім числі і при яких обставинах, що робить". Певними вважалися тільки такі відомості про ворога, які підтверджувалися кількома джерелами.

Для організації безпосередньої розвідувальної роботи у штаті командуючого повстанською групою запроваджувалась посада "розвідочного референта", яку також мало й управління начальника повстанського району. Планувалося ввести посади працівників розвідки і до штабу Окремої повстанської армії, яка мала утворитися в ході широкого повстання в УСРР. Передбачалося, що у штабі цього об'єднання буде розвідувальний відділ (2-й) з секціями офензиви і дефензиви. Цей підрозділ мав здійснювати розвідку ворога агентурними засобами, через підрозділи польової розвідки, шляхом обробки преси, опитування військовополонених і перебіжчиків. Таким чином, 2-й відділ зосереджував керівництво практично всіма напрямками розвідки повстанських сил. Крім того, він же займався і справами контррозвідки, "себто ловлею ворожих агентів на території, зайнятій повстанчою армією, виявленням діяльності підозрілих або ненадійних осіб з боку політико-військового або національного". Справи суто кримінального характеру не відносилися до компетенції 2-го відділу і мали передаватися армійському прокурору [669]669
  8, спр.68848, арк.20-21, 73-74, 79


[Закрыть].

Поступове накопичення досвіду розвідувальної роботи зумовило появу такого документа, як "Проект організації розвідки на терені України", спрямованого передусім на уніфікацію та вдосконалення організаційної структури розвідапарату повстанського руху в Україні. Поряд з цим у ньому віддзеркалилися тогочасні погляди на завдання, форми і методи розвідки, призначеної для оперативного забезпечення бойових дій.

"Успіх всякого військового підприємства (операції – В.С.) залежить головним чином від правильності прийнятого рішення, раціональності розробленого плану і його виконання. Прийняти правильне рішення начальник і розробити відповідний план його штаб можуть тільки тоді, коли головні чинники військової обстановки такі як: сили ворога, його наміри, місцевість в широкому військовому розумінні, настрій населення, політичний, економічний та транспортний стан театру військових акцій та інше, будуть їм досконально відомі і до дрібниць вивчені". Досягти цього можливо тільки добре поставленою і "правдиво організованою розвідкою на запіллі ворога". Висувалися такі принципи організації розвідки: "1) По можливості добування відомостей з перших джерел; 2) Безпреривність ведення розвідки; 3) Доскональна обробка та аналіз всіх добутих відомостей; 4) Своєчасна доставка добутих відомостей до штабу, який вислав цю розвідку".

Цікаві думки авторів щодо їх реалізації: "1) Досягнення першого принципу залежить: а) від влаштування на ворожому терені доцільної сіті агентури, розташування її так, щоб всі важливі політичні відомості і промислові центри були під контролем і район однієї агентури перетинався з районом другої; б) щоб один агент не знав другого; в) ніякого іншого завдання крім розвідки агент не мусить мати; г) ні з ким ніякої боротьби не може вести і мусить знати тільки виславшого його начальника і штаб. 2) Досягнення непреривності розвідки можливе тільки: а) при старанній конспіративності розвідчих органів; б) відповідності їх розташування, щоб в випадку захоплення одного, даний район продовжував освітлюватись другими; в) постійним перебуванням розвідчих органів на своїх місцях незалежно від змін фронту та інших причин. 3)... Досягається відповідною організованістю зв'язку. 4) Досягається відповідною організацією та підбором старшин розвідчого відділу".

Проект висував план створення "окремої розвідочної організації, безпосередньо підлеглої 2 відділу Повстанчого Штабу" на терені України. Необхідність цього пояснювалась цілою низкою причин. По-перше, повстанські штаби в УСРР являли собою досить розгалужені органи, що робило їх більш уразливими для ударів радянських органів держбезпеки. Тому вони були змушені часто змінювати місця дислокації, внаслідок чого інформація до ППШ надходила із запізненням. По-друге, в розвідпідрозділах цих штабів не вистачало спеціалістів, які могли б належно оцінити здобуті матеріали, тому звіти, які надсилалися, не завжди давали достатньо ясну картину. По-третє, в разі початку бойових дій 2 відділи повстанських штабів мали переключатися виключно на оперативне забезпечення цих дій, а ведення агентурної розвідки покладалося на осередки тієї розвідувальної організації, що пропонувалося створити. Нарешті, необхідно було мати декілька незалежних одна від одної агентурних мереж, аби підтверджувати відомості з різних джерел.

Згідно з проектом у штабах повстанських груп необхідно було запровадити "центральні розвідчі пляцувки", тобто керівні органи розвідки. Вони копіювали головні підрозділи 2-го відділу самого ППШ і складалися з підрозділів розвідки, контррозвідки й обробки преси. "Пляцувка групи" безпосередньо підлягала начальнику штабу групи. Він же за погодженням із начальником 2-го відділу ППШ призначав керівника розвідоргану.

"Пляцувка групи" відповідала за організацію розвідки і формування розвідорганів у закріплених за групою повстанських районах. Вона зобов'язувалася двічі на тиждень надсилати розвідзвіти до ППШ згідно із вказівками, отриманими від Штабу, а також вести обмін розвідданими з аналогічними підрозділами. "Пляцувкам груп" підлягали пляцувки повстанських районів, які складалися з частин розвідки та контррозвідки зі скороченими штатами і підпорядковувалися начальнику штабу повстанського району. Їх звіти мали двічі на тиждень надходити до "пляцувки групи" для узагальнення. Місце дислокації розвідувальних осередків залежало від наявності на території групи чи району стратегічних об'єктів, котрі становили інтерес з точки зору розвідки. Допускалося два варіанти розміщення пляцувок: разом зі штабом повстанського угруповання або поряд з найважливішими об'єктами розвідки. Відповідно до кількості повстанських з'єднань пропонувалося запровадити 5 "центральних розвідчих пляцувок груп" і 22 районні "пляцувки агентури" [670]670
  8, спр.68867, арк.293-303


[Закрыть].

Факт прийняття названого проекту не встановлено, але розвідувальні підрозділи діяли в дусі його положень.

Як уже зазначалося вище, в структурі ППШ, його 2-му відділі функціонувала і контррозвідувальна секція. Потреба в її створенні зумовлювалась низкою чинників оперативної обстановки, котрі загрожували безпеці вищих органів влади УНР в еміграції, заважали ефективній діяльності центральних і місцевих повстансько-підпільних підрозділів. Насамперед це активна розвідувально-підривна робота спеціальних служб РСФРР та УСРР, ряду антирадянських еміграційних структур, що орієнтувалися на відновлення "неподільної Росії". До аналогічних заходів вдавалися і спецслужби "білого руху" генерала Врангеля. У зв'язку з цим керівництво ППШ сповістило штаби повстанських груп і Всеукраїнського повстанського комітету про наміри врангелівської агентури використовувати у своїх цілях український повстанський рух. Начальник Штабу звертав особливу увагу повстанських ватажків на намагання "різних російських антибільшовицьких груп" спровокувати українських повстанців на передчасні виступи, що вже призвело до загибелі одного з агентів ППШ і викриття органами ВУНК підпільних організацій [671]671
  8, спр.68863, арк.182; спр.68754, арк.9


[Закрыть].

Проте головним противником повстансько-підпільних структур були, безперечно, радянські органи держбезпеки. Слід відзначити, що їх розвідувально-підривна робота спрямовувалась не тільки проти ППШ, а й усієї української політичної еміграції та її політичних центрів. Використовуючи дипломатичні можливості, радянська російська та українська дипломатії розгорнули разом з органами держбезпеки жваву діяльність, спрямовану на розклад української еміграції та агітацію в її середовищі за повернення до УСРР. Тільки Наркомат іноземних справ УСРР до створення Союзу РСР провів значну роботу по розкладу військовослужбовців Армії УНР, котрі перебували в Польщі та Чехословаччині, внаслідок чого 3 з 8 тисяч вояків повернулися до УСРР. Серед інтелігенції швидко поширювалися "совєтофільські" настрої [672]672
  233, ф.4, оп.1, спр.57, арк.20


[Закрыть].

До розкладу еміграції підключилася радянська зовнішня розвідка – Іноземний відділ ВНК і ВУНК (згодом – ОДПУ і ОДПУ УСРР). Однією з головних функцій дипломатичних резидентур радянської розвідки (вони являли собою "посольства в посольствах", а з приводу їх статусу постійно точилася відомча боротьба між ВНК та НКЗС Росії) було вивчення і розклад антирадянської політичної еміграції, особливо з тих республік, що після 1917 р. утворили власну державність [673]673
  145, с.95


[Закрыть].

Уже наводились дані про те, що радянська агентура перебувала у найближчому оточенні С.Петлюри. На ВУНК працювала дружина особистого секретаря С.Петлюри. Більшовицьким агентом виявився і помічник начальника ППШ Добротворський, через якого надходила інформація про плани діяльності Штабу, суперечки в його середовищі. Радянські спецслужби активно протидіяли повстанським угрупованням в УСРР. Наприклад, завдяки агентурним даним двічі заарештовувався штаб одного з провідних повстанських лідерів отамана Мордалевича, а третього разу в полон потрапив і він сам. Переслідування органів держбезпеки змусили Київський повстанський Комітет залишити місто [674]674
  19, с.135-136; 259, с.172-177; 145, с.187-188, 194; 8, спр.68867, арк.295


[Закрыть].

Група співробітників ВУНК під виглядом представників Врангеля увійшла у довіру до повстанців отамана Лютого. В результаті організація повстанців була розгромлена. В липні 1921 р. при переході кордону був затриманий емісар ППШ "3". На допиті у прикордонному особливому відділі ВУНК він зізнався, що був направлений на зв'язок до одного з отаманів, повідомив про структуру ППШ, підпільних організацій у Києві і в УСРР, накреслив схему дислокації повстанських сил. Після відповідної обробки "3" став секретним співробітником ВУНК. Працюючи в ППШ, він дезінформував його керівництво, давав ВУНК інформацію, згідно з якою проводилися арешти підпільників в УСРР, повідомляв про контакти ППШ з розвідками Польщі і Румунії, Н.Махном і Б.Савінковим, про плани переходу кордону силами Армії УНР [675]675
  19, с.176; 54, спр.2313/114, арк.8-9


[Закрыть]. Звідси зрозуміло, якої шкоди завдавала радянська агентура діяльності ППШ та його формувань в Україні.