Текст книги "Національні спецслужби в період української революції 1917-1921 рр."

Автор книги: Володимир Сідак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 27 страниц)

Виходячи з аналізу наявних документів та спогадів сучасників, є підстави вважати, що "Корпус Української Державної Жандармерії", який спирався у своїй діяльності на нормативну базу та "вишкіл" австрійської сторожі безпеки, запозичив і її методи та засоби практичної роботи. Сюди треба віднести: використання таємних інформаторів, візуальне спостереження, опитування, огляд, вивідування, контроль телефонних переговорів та листування об'єктів зацікавленості.

Після надання на початку червня 1919 р. президенту ЗУНР Є.Петрушевичу прав Диктатора Корпус ДЖ підпорядковується "Команді Запілля Начальної Команди УГА", а потім – безпосередньо "Військовій Канцелярії Диктатора". На введену посаду референта жандармерії призначається майор І.Дичка. Тоді ж було змінено назву "Державна жандармерія" на "Народна Сторожа" через те, що попередня назва викликала у населення "Великої" України негативні спогади про царську жандармерію [590]590
  8, спр.XXIV-26


[Закрыть]. "Народна Сторожа" (НС) берегла загальний суспільний лад і безпеку, розшукувала небезпечних злочинців, а також боролась із шпигунством, дезертирством, допомагала УГА проводити мобілізації, реквізиції харчів для війська, охороняла військове майно, припиняла протиправні посягання щодо населення. В прифронтових смугах і під час загального відвороту співробітники НС виконували військово-поліцейські функції, а часто і закривали окремі ділянки фронту. Відомо, що ще в боях за Львів відзначилась школа пробних жандармів. На жаль, автору не вдалося відшукати документи, які містили б інформацію про конкретні здобутки Народної Сторожі у боротьбі зі шпигунством, антидержавними збройними виступами тощо. Але ставлення керівників держави до названої інституції дає підстави вважати, що і на цьому напрямку роботи результати були.

Велику допомогу у вирішенні складних організаційних питань надавали співробітники НС державним адміністраціям. Повітовими комісарами були переважно люди малокомпетентні, значна їх частина не мала правової підготовки. І, за словами сучасника, саме діяльність "Державної жандармерії уможливила справне функціонування державної машини". На жаль, повітові комісари, військові чини часто давали сторожі безпеки доручення, які виходили за межі її службових обов'язків, що викликало обурення населення і, зрозуміло, на адресу останньої [591]591
  8, спр.XXIV-26


[Закрыть]. Хоча і в Державній жандармерії, і в Народній сторожі також не все було ідеально. Наприклад, в підрозділі жандармерії на станції Підволочиськ працювали особи, котрі замість охорони складів військового майна "самі обкрадали магазини й крадене добро або відносили додому в часи вільні від служби, або передавали своїй рідні, що спеціально по те приїздила возами до Підволочиська" [592]592
  100, ч.17-18 (39-40), с.21-23; 240, с.28; 252, с.28


[Закрыть].

Після відвороту УГА за Збруч у липні 1919 р. з нею перейшла на "Велику" Україну і Народна сторожа, за винятком тих її підрозділів, які були витіснені ворогом з місць дислокації разом з частинами однієї з бригад до Чехословаччини або потрапили до румунського чи польського полону. З прибуттям до Кам'янця-Подільського Корпус приблизно нараховував: 25 старшин, 900 заводових і 250 пробних жандармів та 2000 міліціонерів. Останніх зразу ж передали в розпорядження Команди запілля для відправки на фронт, а із заводових жандармів сформували 8 відділів. Вони належно забезпечували загальну безпеку, виконували допоміжну військову службу в районі, виділеному для УГА. Відділ сотника Ващука здійснював охорону Диктатора ЗУНР. Слід сказати, що Народна сторожа завоювала велику довіру та щиру прихильність і місцевого населення. Все це спонукало провідників УНР організувати й у себе сторожу безпеки на зразок НС. Для цього у вересні 1919 р. підполковник Яськевич і майор Волощук з групою старшин та підстаршин відкомандировуються в розпорядження МВС УНР. "Однак, – зазначає І.Козак, – із-за тамошнього загального безладдя та... нездарности злопам'ятної петлюрівської "влади", яка поза безконечними й беззмістовими нарадами та високопарними промовами не виявила в тому напрямі ніякої діяльности...".

Після переходу УГА до більшовиків "польовий штаб" розпустив Народну сторожу, а старшин і жандармів розділив по бригадах. В окремих формуваннях ЧУГА вони залучалися до польової поліцейської служби. Частина співробітників НС влилась в армію і органи безпеки УНР. По-різному склались долі тих жандармів, які разом з окремими частинами УГА перейшли через Карпати до Чехословаччини. В полках з них формувалися підрозділи військової поліції, місцева влада використовувала їх для несення внутрішньої сторожової служби в містах та таборах військовополонених, а також для допомоги станицям чехословацької жандармерії [593]593
  100, ч.17-18 (39-40), с.23-24


[Закрыть].

Доцільно детальніше зупинитися на проблемі підготовки й атестування кадрів Державної жандармерії ЗУНР. З метою організації теоретичного навчання (вишколу) пробних жандармів та підготовки станичних командантів при команді ДЖ функціонував "доповняючий відділ" [594]594
  235, ф.581, оп.1, спр.163, арк.44


[Закрыть]. Уже з кінця 1918 р. у Станіславі відкривається жандармська школа для "здібних, інтелігентних та ідейних хлопців з війська, що заявили охоту стало служити при жандармерії" [595]595
  219, с.84


[Закрыть]. В "Органічних постановах для жандармерії", складених у відповідності з австрійським законом від 25 грудня 1894 р., зазначається, що пробні жандарми мають проходити п'ятимісячну теоретичну підготовку при "доповняючому відділі", а потім – стажування в станичній команді протягом часу, якого не вистачає до пробного року. Після цього при наявності потрібних фізичних, моральних та інтелектуальних якостей претенденти зараховуються на постійну службу до корпусу.

Ступінь вахмайстра 1 і 2 класу міг присвоюватись тим жандармам, що закінчили школу станичних командантів, склали іспит і після того протягом 6 місяців успішно здійснювали керівництво станичною командою. Ступінь повітового вахмайстра надавався авторитетним та відданим справі станичним командантам з належним професійним рівнем та досвідом роботи, але за умови, що вони вже не менш як півроку виконують обов'язки повітового команданта й отримали позитивну оцінку "штабового" старшини чи команданта відділу. Повітових вахмайстрів дозволялося допускати до іспиту на старшин, якщо вони мали необхідну професійну освіту, бездоганну поведінку і справлялися з посадовими обов'язками. Осіб, які успішно склали іспит, Державний секретар внутрішніх справ іменував хорунжими і надсилав в розпорядження відділових командантів для практичного введення в старшинську службу. В разі нестачі старшин і наявності вакансій їм доручали керівництво відділовими командами. Іспити на жандармських старшин і станичних командантів (як і на пробних жандармів) проводила змішана комісія, сформована з адміністраційних урядників та жандармських старшин. Армійські старшини, переведені до Корпусу Державної жандармерії, повинні були також проходити встановлену законом річну пробну службу, яка включала: тримісячний вишкіл при штабі Команданта Державної жандармерії, знайомство (кілька місяців) з практичною роботою в адміністраційному та інших відділах, шестимісячне самостійне виконання обов'язків команданта відділу. По закінченні часу проби старшини складали іспит на придатність до керівної служби в ДЖ [596]596
  235, ф.581, оп.1, спр.163, арк.46


[Закрыть].

У першій половині 1920 р. керівництво ДЖ надіслало Диктатору ЗУНР проект організації професійної підготовки жандармів, де передбачалося створення навчальних закладів різних ступенів, а саме: "Школи пробних жандармів" – для початкової підготовки кадрів жандармерії з терміном навчання 4 місяці (40 осіб); "Школи командантів станиць", яка б готувала з кращих жандармів начальників станичних і повітових команд жандармерії, термін навчання – 6 місяців; "Школи старшин", до якої для підвищення кваліфікації мали зараховуватися керівники підрозділів жандармерії тільки за особистим дозволом Диктатора ЗУНР, термін навчання – 6 місяців. Слухачі повинні були вивчати загальнокримінальне й військове законодавство, службове діловодство, судову медицину та ін. [597]597
  235, ф.581, оп.1, спр.163, арк.60, 61


[Закрыть]. На жаль, невідомо, як зреагував на цей проект Диктатор, але є дані, що школи пробних жандармів та станичних командантів функціонували ще до цього [598]598
  235, ф.581, оп.1, спр.163, арк.46; 100, ч.17-18 (39-40), с.23; 219, с.84


[Закрыть].

Важливою і дуже вразливою з боку як зовнішніх, так і внутрішніх ворогів була одна з головних артерій життєзабезпечення ЗУНР – залізничний транспорт. В цих умовах нагальною стала потреба у створенні спеціального органу, який би ефективно протидіяв злочинним намаганням зірвати нормальну роботу залізниці або скористатися нею для проведення розвідувально-підривних акцій. Рішенням Державного секретаріату військових справ від 24 березня 1919 р. при Залізнодорожній військовій управі була створена Залізнодорожна жандармерія (ЗЖ). На неї покладалися перевірка документів у військових та цивільних пасажирів; виявлення й затримання підозрілих осіб з фальшивими документами, шпигунів, провокаторів і злодіїв; збереження ладу та порядку в поїздах; охорона "особових" (урядових – В.С.) транспортів та державного майна, що перевозиться залізницею.

Залізнодорожна жандармерія користувалася правами Державної жандармерії ЗУНР. Разом з тим, коли виникало питання про арешти залізничників, ЗЖ мусила негайно, по можливості перед арештом, повідомити про це своїх безпосередніх зверхників (керівників). Коли таке повідомлення зробити виявлялось неможливим, то після арешту слід було одразу (особливо, коли йшлося про "дефіцитних" фахівців) вимагати заміну в Залізнодорожній управі. Лінійні підрозділи ЗЖ по 8-20 чоловік під керівництвом підстаршин створюються у Станіславі, Ходорові, Тернополі, Стрию, Самборі, Чорткові, Коломиї, Красному, Бродах, Підволочиську, Гусятині, Лавочному, Ворохті, Бережанах. Залізнодорожна жандармерія підлягала адміністративно і дисциплінарно Державному секретаріату військових справ та відповідно Залізнодорожній військовій управі. ЗЖ тісно взаємодіяла з Державною жандармерією, поліцією і фінансовим відомством.

Залізнодорожна жандармерія мала такий же однострій (уніформу), як і ДЖ. Відмінність полягала лише в тому, що перші носили відзнаку з буквами "ЗЖ" на уніформі. Слід зазначити, що Державна жандармерія здійснювала нагляд за діяльністю ЗЖ. З цією метою з корпусу ДЖ було виділено 30 досвідчених жандармів, які, крім того, надавали допомогу колегам у підвищенні професійного рівня. Усі прикомандировані співробітники адміністративно і дисциплінарно підлягали Державній жандармерії, а в питаннях безпосереднього виконання службових обов'язків і Залізнодорожній військовій управі. Але вони мали дотримуватись також усіх розпоряджень та правил, передбачених для ЗЖ [599]599
  34, 1919, ч.12, арк.3


[Закрыть].

Як засвідчують сучасники тих далеких подій, Залізнодорожна жандармерія ЗУНР завдяки національній свідомості й професіоналізму, військовій дисциплінованості та надлюдським зусиллям особового складу також зробила вагомий внесок у справу визвольних змагань та розбудови Української держави [600]600
  100, ч.16 (38), с.22; ч.17-18 (39-40), с.19-20; 131, с.90-91


[Закрыть].

Підбиваючи підсумки розгляду надбань ЗУНР в галузі розбудови спеціальних служб, слід зазначити, що роботу в цьому напрямку відзначали оперативність, цілеспрямованість, врахування попереднього досвіду органів безпеки Австро-Угорщини, увага до правового обгрунтування діяльності спецслужб. Варто пам'ятати, що цей процес проходив в умовах безперервних бойових дій проти сильного зовнішнього ворога, при нестачі кваліфікованих кадрів і коштів. Творення органів безпеки Західноукраїнської держави включало в себе й розмежування компетенції військових і загальнодержавних спецслужб. У Збройних силах республіки почали функціонувати центральний апарат розвідки та її підрозділи в структурних військових формуваннях. Розвідка розгортає діяльність за фронтовою смугою, на території, окупованій ворогом. Армійська контррозвідка вирішує покладені на неї завдання на корпусному і бригадному рівнях. Розвідка та контррозвідка тісно взаємодіють між собою і в разі необхідності використовують в інтересах справи можливості й здобутки західноукраїнської дипломатії. У свою чергу, ці спецоргани допомагають представницьким інституціям захищати інтереси ЗУНР на міжнародній арені.

Служба безпеки загальнодержавного рівня була представлена "Корпусом Української Державної Жандармерії". Він мав чітку організаційну структуру: провідну (керівну) команду і регіональні органи. Розгортається диференційована система підготовки кадрів для жандармерії. Створюється спеціалізований орган безпеки на залізничному транспорті – Залізнодорожна жандармерія. Завдяки патріотизму, відданості справі й наполегливості жандармерія користувалася повагою і авторитетом цивільного населення. Усе вищезазначене є свідченням конструктивного підходу керівництва республіки у сфері державотворення. Але, на думку автора, ЗУНР програвала від того, що розвідка була монополізована військовим відомством і не мала альтернативи в структурі загальнодержавної служби безпеки. Скоріше за все, це можна пояснити перебуванням ЗУНР в стадії становлення як самостійної держави.

Як відомо, державотворчі зусилля керівництва і народу ЗУНР не принесли бажаних кінцевих наслідків. Незважаючи на героїчну боротьбу УГА й наполегливу працю спецслужб Республіки, західноукраїнські землі були відторгнуті агресором і за межами України опинилася значна частина її етнічних територій з кількома мільйонами населення. В цій трагедії не вбачаємо вини Збройних сил та органів безпеки ЗУНР. Причини трагедії полягають в іншому. Протистояння проводів ЗУНР і УНР, їх неспроможність втілити в життя всенародне прагнення до возз'єднання, розбіжності щодо пошуку допомоги за кордоном, різні соціально-політичні орієнтири – далеко розвели ці національно-державні утворення. В котрий уже раз головними перешкодами стали відсутність єдності серед українців, небажання поступитися власними амбіціями в ім'я загальнонаціональних інтересів. Саме цим і скористалися вороги України. Розплата була катастрофічною – втрата державності як ЗУНР, так і УНР.

РОЗДІЛ VI: Особливості функціонування національних спецслужб в умовах еміграції

§ 6.1. РОЗВІДУВАЛЬНІ ТА КОНТРРОЗВІДУВАЛЬНІ ОРГАНИ МВС ДЕРЖАВНОГО ЦЕНТРУ УНР В ЕКЗИЛІ

Як зазначив історик О.Субтельний, остаточну перемогу більшовицькій владі в боротьбі з національно-визвольними силами в Україні принесли в першу чергу багнети Червоної армії радянської Росії. Коли на початку грудня 1919 р. більшовики повернулися в Україну, їхня перемога була практично забезпеченою. Але навіть після того, як у листопаді 1920 р. країну залишили останні солдати української та "білої" армій, "червоним" було ще далеко до повного контролю над українським селом. Значна частина селянства, котра залишалася ворогом комунізму, продовжувала нерівну, але вперту боротьбу [601]601
  212, с.329


[Закрыть]. Наприкінці 1920 – на початку 1921 р. Голова Директорії С.Петлюра, урядові інституції УНР перебували в Польщі (переважно у Тарнові, частково – у Варшаві й Ченстохові). Армія республіки розділилася на дві частини. Одна залишилася на рідній землі й повела партизанську боротьбу з більшовицькою владою, друга – перейшла за кордон (у Польщу й Румунію).

У Польщі відповідно до закону "Про Тимчасове Верховне Управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці" від 12 листопада 1920 р. почав діяти Державний Центр УНР в екзилі (далі – ДЦ УНР), "який став речником української нації в її боротьбі за самостійну і незалежну Українську Державу" [602]602
  233, ф.1092, оп.1, спр.731, арк.155-157; 8, спр.68848, арк.857-860; 56, арк.9-10, 44-45, 68-69


[Закрыть]. Він включав еміграційний уряд республіки з відповідними міністерствами та відомствами, в тому числі військовим, внутрішніх та зовнішніх справ. Наслідком розпорядження С.Петлюри стало вироблення урядом певного плану перебування ДЦ і Армії УНР у Польщі. Передусім було внормоване правове становище українських військ, котре регулювалося інструкцією Міністерства військових справ Польщі від 2 грудня 1920 р., за якою Армія УНР трактувалася як дружня та союзна і мала б розташуватися у порозумінні з Головною Командою Військ УНР [603]603
  185, с.158


[Закрыть]. Головним підгрунтям функціонування ДЦ УНР були наявний на території України широкий антирадянський повстансько-підпільний рух і дислокована за кордоном частина військ УНР, котрі могли повести наступ на територію УСРР для підтримки повстанських формувань.

Уявлення про масштаби повстансько-підпільного руху на території України можуть дати кількісні показники. За свідченнями самих учасників опору в повстанських відділах та організаціях у різні періоди з січня по вересень 1921 р. нараховувалось від 15 до 30 тис. чоловік. Крім того, не менше 30 тис. бійців мав у своєму розпорядженні й анархіст "батько" Махно. У матеріалах однієї з чекістських конференцій є такі свідчення: "Загальна кількість бандитів в 1921 р. досягла 40 тисяч чоловік" [604]604
  8, спр.68863, арк.17, 189-193, 221-222; 54, спр.3670/55, арк.55


[Закрыть]. Приблизно такі ж дані наводять сучасні вітчизняні та зарубіжні дослідники [605]605
  212, с.329; 87, с.171-172; 85, с.253


[Закрыть]. Щоправда, радянські автори називають цей рух опору не інакше як політичним бандитизмом, а збройні формування – куркульськими бандами, а то й просто мізерними шайками озброєних бандитів [606]606
  45, с.452; 2, с.164-165; 133, с.564-565; 254, с.5-32


[Закрыть]. Очевидно, що це дуже тенденційний підхід і тому далекий від об'єктивності.

Одним із першочергових завдань уряду УНР в еміграції було реформування спеціальних служб з урахуванням нових умов. Без розв'язання цієї проблеми ставали неможливими дальше проведення збройної боротьби з більшовиками на терені України, вирішення питань внутрішньої безпеки, взаємодії з державними установами Польщі та інших країн, прийняття важливих управлінських рішень. Спецслужба загальнодержавного рівня – Департамент політичної інформації (ДПІ) входив у структуру Міністерства внутрішніх справ УНР. До компетенції Департаменту були віднесені "справи щодо боротьби з елементами та вчинками, які направлені проти державності УНР, їх попередження, виявлення і розслід". Визначалися і способи, за допомогою яких ці функції можна було виконувати, а саме: збір різного роду інформації та направлення відомостей за належністю; здійснення через суд висилок, арештів та інших заходів боротьби з державними злочинцями в тих випадках, коли це згідно з окремими законами належить до юрисдикції міністра внутрішніх справ або перевищує компетенцію місцевих адміністративних органів [607]607
  233, ф.1092, оп.2, спр.154, арк.57, 58 зв.


[Закрыть].

14 травня 1921 р. наказом по МВС створюється Комісія по організації політичної інформації. На першому її засіданні 20 травня за доповіддю в.о. директора ДПІ С.Івановича та співдоповіддю начальника відділу цього ж департаменту А.Ганкевича був ухвалений такий план діяльності: розробити закон про утворення Департаменту політичної інформації та надати право міністрові внутрішніх справ затверджувати його тимчасові організаційні засади та інституції; виробити статут ДПІ та інструкції для всіх категорій чиновників. 23 травня Комісія ухвалила назву закону в такій редакції: "Закон про встановлення в складі Міністерства внутрішніх справ Департаменту політичної інформації". Розробку статуту доручили А.Ганкевичу. Цікаво, що питання про цей закон обговорювалося з посиланнями та позитивними оцінками положень закону Гетьмана П.Скоропадського про Державну варту [608]608
  233, ф.1092, оп.2, спр.722, арк.4; спр.723, арк.19


[Закрыть].

Протягом червня 1921 р. Комісія розробила структуру ДПІ і визначилася щодо компетенції його підрозділів:

1. Загальний відділ – приймання та розподіл кореспонденції Департаменту; листування ДПІ загального характеру; складання проектів наказів по Департаменту; справи особового складу; фінансове забезпечення та звітність; справи господарського та матеріального характеру.

2. Внутрішній відділ – таємні агентурні справи; створення апарату таємної агентури; викриття політичних злочинів та боротьба з ними; складання періодичних звітів та доповідей про внутрішнє становище на місцях на всій території перебування уряду та його органу; складання періодичних звітів та доповідей про діяльність політичної агентури. Є всі підстави вважати цей відділ контррозвідувальним підрозділом.

3. Закордонний відділ – справи закордонної агентури; складання періодичних звітів та доповідей за донесеннями закордонних агентів; складання звітів про діяльність українських політичних партій за кордоном та їх ставлення до влади УНР; передача внутрішньому відділу відомостей про іноземних політичних агентів, котрі виїжджають в Україну або до місця розташування уряду УНР; перевірка закордонних паспортів; справи політичних емігрантів. Цей відділ можна назвати розвідувальним.

4. Реєстраційний відділ – інструктування агентів (штатних – В.С.) щодо реєстрації державних злочинців і політично підозрілих осіб (реєстраційні, алфавітні, фотографічні картки і т.п.); видання окремих циркулярів ("обіжників") про розшук політичних злочинців; збирання про певних осіб та організації інформації політичного, персонального, громадського, національного, економічного та іншого характеру; загальна реєстрація всіх осіб, котрі активно проявили себе у справі відбудови УНР, а також її противників.

5. Пресовий відділ – координація роботи з пресовими відділами інших міністерств; організація бібліотеки з різними матеріалами та літературою; організація роботи по формуванню громадської думки; налагодження зв'язків з редакціями газет.

6. Відділ зв'язку – забезпечення безперебійного надійного зв'язку з повстансько-підпільними формуваннями на території УСРР [609]609
  233, ф.1092, оп.2, спр.722, арк.6, 7, 9, 10, 12-12 зв.; спр.723, арк.31


[Закрыть].

На жаль, немає відомостей про те, чи закінчилась робота комісії прийняттям запланованого закону. Але структуру ДПІ мав саме таку.

До роботи в реформованому ДПІ були залучені колишні співробітники цієї інституції періоду функціонування на терені України. Директором Департаменту призначили С.Івановича, віце-директорами – М.Віденського, Б.Гамзина, М.Пасіченка, С.Михайліва, начальниками відділів – А.Ганкевича, В.Лупенка-Лотовського. ДПІ являв собою воєнізовану організацію зі штатом в кількадесят державних чиновників, котрі мали відповідні службові ранги [610]610
  233, ф.1092, оп.2, спр.89, арк.4; спр.607, арк.26; спр.723, арк.52-53


[Закрыть]. Здійснювалося й оновлення кадрів ДПІ. Кандидати, гідні для зарахування на службу, підбиралися в інших департаментах МВС, Міністерстві закордонних справ, серед старшин військових формувань. Основними критеріями добору були: належний загальноосвітній рівень, знання військової справи та іноземних мов, досвід роботи з людьми. Приділялася увага професійній підготовці співробітників, вивченню правових дисциплін. При Адміністраційному департаменті МВС функціонували курси, де службовці Міністерства, в тому числі ДПІ, слухали курс лекцій з теорії ("енциклопедії") права, державного й адміністративного права, кримінального права й процесу та цивільного права й процесу. Після закінчення навчання слухачі складали іспит перед урядовою комісією й отримували відповідний атестат [611]611
  233, ф.1092, оп.2, спр.739, арк.34, 61; спр.727, арк.396


[Закрыть]. Зауважимо, що співробітники ДПІ працювали в досить складних матеріально-побутових умовах, але вони мужньо переносили ці негаразди і робили свою справу.

Основні завдання та організаційні засади Департаменту політичної інформації досить чітко викладені в доповіді виконуючого обов'язки директора ДПІ С.Івановича міністрові внутрішніх справ від 15 січня 1921 р. Умовно цю доповідь можна поділити на дві частини. Спочатку йдеться про те, які засоби використовують у політичній боротьбі, що точиться на території України, вороги УНР: агітація на мітингах, сходах, у пресі з метою здобуття прихильників серед населення; провокації, поширення дезінформації про стан і наміри уряду та військ УНР; шпигунство, за допомогою якого виявляються і знищуються організації та діячі – борці за волю України; підкуп преси для формування громадської думки на свою користь; підкуп окремих впливових осіб з метою перетягування цілих партій і груп у свій табір; підкуп впливових осіб з метою сіяння чвар поміж українськими політичними партіями для їх послаблення, руйнації єдиного фронту національних сил; засилання провокаторів на службу до урядових інституцій УНР з метою шпигунства та виклику невдоволення службовців та інших громадян урядом; сприяння в скоєнні державних злочинів [612]612
  233, ф.1092, оп.2, спр.723, арк.12-12 зв., 15-15зв.; спр.739, арк.5-5зв.


[Закрыть].

Далі С.Іванович зазначає, що провід у політичній боротьбі всередині держави належить Міністерству внутрішніх справ, котре через свій Департамент політичної інформації керує цією боротьбою, з чого і випливають завдання Департаменту. ДПІ мусить створити таку організацію, яка могла б не тільки успішно протидіяти підривним акціям ворогів української державності, але і з повною енергією готувати грунт для дальшої боротьби за самостійність України, тим більше, що вся її територія захоплена ворогом, а уряд і армія перебувають на чужій землі.

Ця організація, продовжує С.Іванович, повинна покривати агентурною мережею всю Україну без огляду на те, яка там існує влада. Відповідно до реальних обставин необхідно для тимчасового практичного виконання завдань Департаменту організувати 2-4 агентури (резидентури – В.С.) на кордоні України, а саме: над Збручем і на Волині, по обидва боки кордону. Завдання цих агентур – підтримувати щільний зв'язок між ДПІ й усіма його агентами на території України. В кожнім повіті повинно бути не менше двох агентів, котрі мали б працювати незалежно один від одного. Ці агенти надсилають свої інформації та звіти в прикордонні резидентури для передачі в ДПІ. З метою інформування й контролю агентів на місцях, а також для зв'язку потрібно мати 12 кур'єрів. Крім того, пропонувалося тримати агентів в районах розташування уряду УНР, у тих місцях закордону, де проживає багато біженців з України або гуртуються українські політичні партії та організації.

Другу частину доповіді керівник ДПІ присвятив завданням, які, на його думку, мають вирішуватися за допомогою агентури, а також питанню категорій співробітників, задіяних в агентурному процесі.

"Політичні" агенти повинні виконувати такі завдання: 1. Стежити за діяльністю більшовицьких і всіх інших ворожих українській державності угруповань та створювати нові й підтримувати існуючі антибільшовицькі партійні організації, повстанські загони і т.п. 2. Інформувати населення про діяльність і наміри уряду УНР, підтримувати дух і настрій українців. 3. Виявляти більшовицьких шпигунів і провокаторів та інших ворожих українській державності осіб, стежити за тим, щоб такі особи не були на державній службі. 4. Попереджати усілякі політичні злочини, боротися з політичними злочинцями. 5. Стежити за діяльністю політичних організацій і партій, впливових громадських діячів, щоб знати їх наміри та настрої, а також ставлення до влади УНР.

Для організації діяльності таємної політичної агентури слід послуговуватись чотирма категоріями співробітників: постійними платними співробітниками (урядовцями, агентами, кур'єрами та залученими до співпраці повстанцями); принагідно заангажованими співробітниками, які тільки за виконання конкретного доручення одержують відповідну платню; постійно заангажованими співробітниками, котрі працюють в інших установах чи інституціях і поза своїм основним заняттям керують (як резиденти – В.С.) таємною агентурою у сфері політичної розвідки й отримують за це постійну платню; постійними і принагідно залученими співробітниками, котрі без жодної платні, тільки з патріотичного обов'язку і прихильності до влади УНР подають відповідну інформацію. Цим особам повертаються тільки евентуальні кошти, витрачені ними в інтересах політичної розвідки (на поїздки, зв'язок, частування тощо) [613]613
  233, ф.1092, оп.2, спр.723, арк.13


[Закрыть].

Проаналізований вище матеріал змістовно доповнює інший документ – доповідь керуючого Міністерством внутрішніх справ Раді Народних Міністрів УНР (перше півріччя 1921 р.). Критично оцінюючи попередні досягнення Департаменту політичної інформації, керівник МВС зазначає, що діяльність цієї інституції зводилась до виконання завдань переважно розвідувального ("шпигунського") характеру, організація місцевих відділів ДПІ була надто бюрократизованою, робота губернських і повітових підрозділів здійснювалась лише на звільненій від більшовиків території України у порівняно спокійній обстановці. На його думку, такий підхід до цієї важливої справи був помилковим: завдання Департаменту політичної інформації повинні бути значно серйознішими, а поле діяльності охоплювати всю Україну, незважаючи на те, яка територія в конкретний час підпорядкована українській владі [614]614
  233, ф.1092, оп.2, спр.722, арк.13-13 зв.


[Закрыть]. Самі ж завдання керівник МВС бачив в основному такими ж, як їх виклав у згадуваній вище доповіді його підлеглий – директор ДПІ С.Іванович: головні зусилля слід зосередити на підвищенні надійності кадрів державного апарату; знати настрої, бажання та наміри провідників громадської думки й більшості громадян; активізувати пропагандистські заходи серед населення, активніше протидіяти більшовицькій агітації та провокаціям; зміцнювати антибільшовицький український національний рух; своєчасно попереджати і припиняти політичні злочини.

Водночас, у доповіді Раді Народних Міністрів УНР є й нові думки стосовно необхідності вивчати політичне життя національних меншин в Україні та відповідно на нього впливати, проводити корисну для держави діяльність там, де з певних причин неможлива робота дипломатичного корпусу (війська Врангеля, Махна, Дон, Кубань і т.п.). Виконання цих завдань, наголошувалося в доповіді, конче потрібне і в час, коли уряд УНР перебуває на чужій території. Треба тримати якомога щільніший зв'язок з окупованою ворогом Україною, формувати там громадську думку в дусі єднання й підготовки до подальшої боротьби за самостійність України, пам'ятаючи, що кінець боротьби ще далеко.

Для практичного здійснення своїх завдань Департамент політичної інформації повинен залучати до співробітництва людей політично освічених, патріотів, для яких мета здобути волю Україні виправдовувала б засоби; осіб, котрі б співробітничали з Департаментом свідомо, не соромлячись і не за гроші виключно. Організація діяльності ДПІ має бути поставлена так: Департамент підбирає відповідну кількість кур'єрів і підтримує зв'язок з призначеними на місцях (не менше одного в повіті) провідниками політичної акції; останні повинні залучати до співпраці ідейних українців переважно з місцевого населення; крім таких осідлих помічників, мають бути люди, яким слід давати доручення вивчати який-небудь рух, партію чи особу (Добровольча армія, Дон, Кубань, боротьбисти, Махно і т.п.), відповідно на них впливати й використовувати в інтересах України. Завданням Департаменту політичної інформації є також стеження за пресою через прес-бюро. Для роботи і проведення в життя наміченої реорганізації потрібні більші, ніж передбачалося, кошти. Необхідно дозволити ДПІ повне користування коштами, асигнованими як самому Департаменту, так і на губернські та повітові відділи, позаяк реорганізація праці інституції охоплює й ту діяльність, яку мали проводити згадані відділи [615]615
  233, ф.1092, оп.2, спр.722, арк. 13 зв.-14 зв.


[Закрыть].

Отже, розглянуті документи свідчать про досить широкий спектр діяльності ДПІ та вельми серйозні основні вимоги до її суб'єктів. Однак викликає щонайменше сумнів те, що керівник МВС до патріотів найвищого гатунку відносить людей, "для яких мета... виправдовувала б засоби" (очевидно, будь-які – В.С.). Але ж історії добре відомі факти, коли застосування антигуманних, надмірно жорстоких засобів боротьби, навіть в ім'я найвеличнішої мети, рано чи пізно призводило до діаметрально протилежних наслідків.