Текст книги "Національні спецслужби в період української революції 1917-1921 рр."

Автор книги: Володимир Сідак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 27 страниц)

Кілька слів про зусилля ВУНК щодо впливу на самого Ю.Тютюнника. С.Мечник підкреслює, що чекісти докладно вивчили психологію начальника ППШ і грали на його амбіціях [729]729
  145, с.195-196


[Закрыть]. Ряд учасників рейду писали про впевненість Ю.Тютюнника в тому, що після переходу українськими військами польсько-радянського кордону в Україні вибухне всенародне повстання. Та й сам він, звертаючись перед початком походу з короткою промовою до вояків, заявив про це. Чому? Невже тільки через амбіційність і велику самовпевненість? Очевидно, така оцінка була б однобічною.

Надамо слово учасникам рейду. О.Шпілінський пише: "Генерал Тютюнник, розпочавши формування Головної Волинської групи, на жаль, переоцінив інформаційні вісті з України...". Д.Зоренко доповнює його: "... Відомості, які надходили до штабу генерала Тютюнника, в більшості були фальшиві". М.Чижевський стверджує: "Величезної повстанської організації, яка об'єднувала б майже всю Україну, про яку так багато говорилося і на яку так багато покладалося надій, не було" [730]730
  247, с.114; 77, с.221; 239, с.148-149


[Закрыть]. Отже, виходить, що були ще якісь "вісті" й "відомості", котрі відрізнялися від тієї інформації, що надходила в розвідувальний відділ полковника О.Кузьмінського і свідчили про можливість шляхом військового походу (навіть погано підготовленого) запалити всенародне повстання в Україні й таким чином легко перемогти. Скоріше за все, такі дані поступали Ю.Тютюннику від агентури ВУНК, а належна глибока їх перевірка не проводилась. І трагедія головного організатора рейду полягала в тому, що відповідальне рішення він прийняв на основі дезінформаційних, а не об'єктивних даних.

Але зроблене вище припущення породжує ще одне не менш цікаве питання: з якою ж метою ВУНК просовувала Ю.Тютюннику дезінформацію, яка фактично підштовхувала його до активних бойових дій? Для правильної відповіді на це питання є потреба ще раз проаналізувати ситуацію, що склалася перед початком походу.

Більшовикам було відомо про приготування ППШ до нового походу на територію радянської України. Уряд УСРР засипав польську сторону численними нотами протесту, звинувачуючи її в порушенні умов Ризького договору. Але оскільки ці ноти не давали практично ніякого ефекту, Москва вирішила підірвати військові приготування українців зсередини. Для цього у липні 1921 р. до місць інтернування військовополонених у Польщі було скеровано репатріаційну комісію УСРР та РСФРР. Її головним завданням була деморалізація інтернованих частин Армії УНР, схилення їх до повернення в радянську Україну. Поставлена мета була частково досягнута переважно через жахливі умови утримання вояків колишньої української армії [731]731
  48, с.37


[Закрыть].

Разом з тим, радянська сторона чомусь не все зробила, що могла б зробити, для недопущення рейду Ю.Тютюнника й уникнення неминучого кровопролиття та людських жертв. По-перше, не виключалась можливість концентрації достатньої для відсічі кількості військ поблизу відомих ВУНК ділянок майбутнього переходу польсько-радянського кордону бойовими групами Ю.Тютюнника, що об'єктивно свідчило б про нереальність і приреченість спроб прориву на територію УСРР. Переконати в цьому організатора рейду чекісти мали шанси й через свою агентуру, що діяла в його оточенні. По-друге, володіючи ситуацією щодо часу і місць вторгнення похідних груп ППШ в УСРР, а також достатніми військовими силами, радянська сторона була спроможна дати рішучу відсіч противнику безпосередньо на кордоні або поблизу нього. Саме так більшовики вчинили з групою генерала А.Гулого-Гуленка. Перейшовши 19 листопада 1921 р. з боку Бессарабії на радянську територію, вона зіткнулася із значно переважаючими силами противника й після кількаденних боїв відійшла на територію Румунії. Проте, як відомо, ні перше, ні друге не було зроблено проти основних сил прориву. Групи під командуванням генералів Ю.Тютюнника та В.Нельговського, підполковника М.Палія легко знищували невеликі загони радянських прикордонників, незначні військові підрозділи й рухалися в глибину території УСРР. Але далі було те, про що пише ряд учасників походу: набагато міцніший ворог скрізь чекав на них – на всіх маршрутах і в усіх важливих пунктах (м.Коростень, ст. Чоповичі та ін.) [732]732
  247; 170; 239, с.121, 146-147, 161


[Закрыть].

Очевидно таку тактику більшовиків можна пояснити бажанням заманити похідні групи в пастку і завдати їм нищівного удару. Це мало ефективно виглядати і з пропагандистської точки зору: "петлюрівські банди" прорвалися на територію радянської України і отримали по заслузі. Фактично "червоні" досягли своєї мети, хоча бої були жорстокими й з немалими людськими жертвами з обох сторін.

Отже, описані реалії засвідчують, що, починаючи з підготовки і до свого трагічного завершення, "Другий Зимовий похід" постійно перебував під контролем і руйнівним впливом органів ВУНК. Розвідка та контррозвідка ППШ, інші спеціальні служби ДЦ УНР, володіючи до певної міри інформацією про це, не змогли спільними зусиллями забезпечити ефективну протидію. В цій ситуації ще раз проявилась стара як світ істина, що без надійної і кваліфікованої розвідки та контррозвідки годі сподіватися на перемогу в збройній боротьбі.

Таким чином, є всі підстави стверджувати, що "Другий Зимовий похід", який планувався і здійснювався з метою підняття всеукраїнського збройного повстання і повалення радянської влади в Україні, у 1921 р. не міг досягти цієї кінцевої мети. Об'єктивні обставини свідчили про необхідність пошуку інших, відповідних реаліям часу форм і методів боротьби. І можливості для цього не були вичерпані. В Україні залишалася велика кількість невдоволених більшовицьким режимом людей, особливо серед селянства та інтелігенції. Це проявлялося здебільшого у розрізнених нападах на державні установи й військові підрозділи та диверсійних актах, про що стверджують і радянські дослідники. А.Лихолат писав так: "Куркульський бандитизм на Україні в 1921-1922 рр. внаслідок прямої підтримки з боку імперіалістичних держав мав більш упертий і кривавий характер, ніж у попередній період; ідейне керівництво куркульськими бандами, як і раніше, здійснювали українські буржуазні націоналісти" [733]733
  133, с.565


[Закрыть].

Після невдалого "Другого Зимового походу" поновлений ППШ розпочав переформування сил для подальшої боротьби та підготовки нових збройних виступів. Але, як відомо, всім цим задумам і планам не судилося збутись, оскільки базувались вони на старих принципах і підходах. Як і раніше, практичні дії Ю.Тютюнника та його штабу через відсутність належної пильності та критичного аналізу ситуації контролювалися й руйнувалися Державним політичним управлінням (ДПУ). Відчутним ударом став вивід з-за кордону і арешт (1923 р.) Ю.Тютюнника в результаті кваліфіковано розробленої й проведеної ДПУ оперативної комбінації [734]734
  54, спр.2313/114, арк.43-49


[Закрыть].

Подальша доля провідника ППШ склалася трагічно. Йому не вистачило мужності вмерти, але не скоритись ворогові. І по-людськи його важко за це осудити. Співробітникам ДПУ вдалося зломити генерала і використати у своїх цілях. На їх замовлення Ю.Тютюнник описав все пережите, змалював переважно темними фарбами політичних і військових діячів УНР, що дало противнику бажаний пропагандистський ефект, викладав у Школі червоних старшин. Більше того, знявся у фільмі про боротьбу більшовицьких військ з "петлюрівськими бандами", в якому зіграв самого себе. І чомусь саме останнє наштовхує на думку про його глибоку зневагу не тільки до себе, а в першу чергу до тих, кого в снігові листопадневі дні 1921 р. він повів (майже босих і беззбройних) у "Другий Зимовий похід", котрий закінчився загибеллю більшості учасників рейду в нерівних боях з противником та розстрілом 359 полонених у м.Базар на Житомирщині. У жовтні 1930 р. був розстріляний чекістами і Ю.Тютюнник.

Узагальнюючи викладене в цьому розділі, слід зауважити, що в складних умовах перебування ДЦ УНР в еміграції його спецслужби зайняли належне їм місце в структурі й діяльності Центру. Нестандартна обстановка змушувала розвідувальні і контррозвідувальні підрозділи МВС та військового відомства з урахуванням ситуації вдосконалювати форми і методи роботи. В багатьох інструктивних документах викладалися кваліфіковані для свого часу судження про завдання розвідки та контррозвідки, методи зв'язку і збору інформації, правила й принципи конспірації тощо. Згаданим відомствам все ж таки вдалося налагодити збір розвідувальної інформації в УСРР, особливо стосовно її військової сили, стану економіки і політичної ситуації. Для підготовки кадрів створювалися відповідні курси. Заявила про себе певними здобутками і контррозвідка ДЦ УНР, хоча до її діяльності було багато претензій. Центральними підрозділами періодично надавалась допомога в організації роботи спецсекціям повстансько-підпільних угруповань. Відтак у двобої з ВУНК спецслужби Центру, і особливо ППШ, здебільшого програвали на вирішальних напрямках боротьби. Давався взнаки брак кадрів, низький рівень їх професійної та морально-психологічної підготовки, слабка взаємодія між спеціальними органами.

Разом з цим, були й об'єктивні обставини, про які йшлося вище, що не дозволили ДЦ УНР та його спецслужбам реалізувати в 1921 р. плани переможного завершення визвольних змагань в Україні. Відомі дослідники історії України І.Мазепа, Н.Полонська-Василенко, О.Субтельний та інші називають ще ряд причин поразки національно-визвольних змагань на даному етапі. Насамперед це загальна втомленість селянства від безперервних бойових дій, політичної нестабільності, анархії й кримінальної злочинності. Поширення голоду, який ефективніше, ніж каральні експедиції, вгамовував повстанців. Проголошення так званої "нової економічної політики" певною мірою примирило українське село з більшовицьким режимом. Багато людей і навіть значна частина української інтелігенції повірили заявам В.Леніна, що незалежність України визнана радянським урядом та партією. З'явилося навіть гасло – "Хай живе Радянська Незалежна Україна!" В УСРР почався період так званої "українізації": в навчальних закладах та державних установах вводили українську мову, урядовцями призначали українців. "Совєтофільські настрої" захопили не тільки Україну, а поширились і на частину українських емігрантів за кордоном. Усе це призводило до звуження соціальної бази партизансько-повстанського руху [735]735
  138, т.2, с.167-169, 189, 192; 165, с.537-538; 212, с.238-239; 48, с.40-41; 86, с.265-268; 141, с.114-115


[Закрыть].

З припиненням активної діяльності ППШ була перегорнута чергова, але не остання сторінка історії вітчизняної розвідки та контррозвідки. Естафету прийняли інші спеціальні інституції ДЦ УНР. Починають діяти й органи безпеки політичних угруповань та рухів опору, що боролись за самостійність і незалежність України. Минуло майже 70 років, перш ніж була відроджена Українська держава та сформовані її власні спеціальні служби.

ПІСЛЯМОВА

Запропонована праця – це перша спроба комплексного розгляду історії, ролі і значення національних спеціальних служб у боротьбі за державність України в період з 1917 по 1921 рр. В процесі дослідження була реалізована поставлена мета і розв'язані визначені завдання. Не претендуючи на вичерпне висвітлення проблеми, автор вважає, що наслідки дослідницьких зусиль дають підстави зробити відповідні висновки. Головні з них такі.

Утворення й становлення розвідки та контррозвідки, інших спецслужб у зазначений період було закономірним явищем розвитку Української революції й стало складовою частиною розбудови національної держави. Потреба в їх формуванні була нагальною, оскільки обумовлювалася необхідністю рішучої протидії як силою зброї, так і специфічними методами й засобами численним зовнішнім та внутрішнім ворогам у боротьбі за волю і незалежність України та створення належних умов для функціонування її державних інституцій.

Діяльність органів безпеки у 1917-1920 рр. спрямовувалась на захист національних інтересів України, а не на забезпечення чи підтримку якихось агресивних посягань щодо її сусідів та інших країн. Тому першорядними завданнями їх роботи були: захист державного суверенітету й територіальної цілісності України, боротьба з диверсійними та терористичними акціями. Щоправда, в період перебування в Україні за Брестським договором військ австро-німецького блоку їх спецслужби здійснювали жорсткий диктат стосовно українських сил безпеки, намагалися зробити їх слухняними виконавцями в першу чергу своїх власних планів. Ще більшою була залежність розвідки та контррозвідки Державного Центру УНР в еміграції (1921 р.) від польських спеціальних відомств.

Характерно, що керівники держави та її органів безпеки періоду Центральної Ради, Гетьманату, Директорії, ЗУНР намагалися організувати, хоч і не завжди належним чином, нормативне регулювання діяльності спецслужб. Переважно воно здійснювалось на рівні розпоряджень, наказів, інструкцій. Виділяється в цьому відношенні Гетьман П.Скоропадський. 18 травня 1918 р. він затвердив постанову уряду "Про зміну існуючих законів про міліцію і утворення Державної варти". У "Статуті Української Державної варти" визначена її структура, функції та методи роботи, права й обов'язки співробітників, форми їх спецпідготовки. Ще далі пішли провідники ЗУНР, діяльність її головного органу безпеки – Державної жандармерії – регламентувалась окремим законом.

Відома річ, що як уряд П.Скоропадського, так і Національна Рада ЗУНР в основу цих правових актів поклали чимало прийнятних положень із відповідних законів Російської та Австро-Угорської імперій. Завдяки цьому вдалося прискорити створення нормативної бази для функціонування названих вище відомств. Але проблема не була вирішена повністю.

Характер нормативної бази, що регламентувала діяльність спеціальних служб України в 1917-1920 роках, багато в чому визначався особливостями цього історичного періоду й тими чинниками, що впливали на дії вищих органів влади в тогочасній Україні. Головні з них такі: наявність багатьох політичних сил з конфліктними політичними й соціальними інтересами, їх політичне, а часом і збройне протистояння; присутність у країні окупаційних військ; громадянська війна й соціальні заворушення; хиткий стан сил, котрі прагнули до побудови української державності, та пов'язані з цим внутрішні конфлікти (Українська Центральна Рада – Гетьманат – Директорія); стрімкі зміни соціальної, воєнно-політичної та оперативної обстановки; відсутність належних умов для ефективної роботи органів законодавчої влади; високий рівень політичної й загальнокримінальної злочинності; загибель або виїзд за кордон значної частини національної інтелігенції, професіоналів і фахівців колишньої імперії, у тому числі у сферах управлінській, військовій, державної безпеки, юриспруденції; зумовлений цим кадровий дефіцит, присутність на багатьох відповідальних посадах випадкових людей, а то й авантюристів чи злочинців; вплив певних юридичних традицій, правових шкіл і раніше розробленого законодавства дореволюційної Росії та частково Австро-Угорщини.

Усе це зумовило головні риси нормативної бази органів безпеки України, а також пов'язаної з її застосуванням практики: помітний поспіх у прийнятті власних нормативних актів і в багатьох випадках низька якість їх розробки, як з юридичної, так і з оперативної точок зору; широке застосування нормативно-правових актів Російської та Австро-Угорської імперій (як прямо, так і при розробці власної нормативної бази); значне переважання підзаконних нормативних актів над законами; явне превалювання "надзвичайного", спричиненого "особливими умовами" законодавства з виразними репресивними акцентами; "політизованість" більшості нормативних актів, їх орієнтація на ті чи інші політичні сили та рухи, відповідні програмні настанови й соціальні переваги; наявність формальних юридичних невідповідностей між найменуваннями нормативних актів, їх реальним змістом, компетенцією та статусом органів, що їх прийняли; широке застосування спрощених процесуальних процедур (військово-польові суди); досить поширене практичне застосування спеціальними органами позасудових і позапроцесуальних форм реалізації оперативних матеріалів (несанкціонований арешт, розстріли без суда і слідства, "при спробі втечі" та ін.).

Як бачимо, життя вимагало вдосконалення існуючих і розробки нових правил для сил безпеки, адекватних загальнополітичній та оперативній обстановці в країні.

Керівники спецслужб усіх формацій національної державності переважно через брак підготовлених кадрів залучали до служби колишніх кваліфікованих офіцерів поліції, жандармерії, військової розвідки і контррозвідки, а також армійських офіцерів царської Росії та цісарської Австро-Угорщини. Більшість із них серцем сприйняли ідею державності та незалежності України, чесно і віддано служили їй. Серед них: Колосовський, М.Красовський, О.Кузьмінський, О.Березовський, П.Крижанівський, С.Дельвіг, Ю.Гасенко, Гриців, Ф.Боржинський, Л.Індишевський, Р.Ковальський, О.Гаванський, О.Красіцький та багато інших. Немало їх віддали життя, захищаючи Українську державу. Трагічно склалась доля і тих, хто після поразки визвольних змагань на початку 20-х років залишився на рідній землі: одні закінчили свій шлях в підвалах ВУНК, інші – в концентраційних таборах на Соловках та в Сибіру.

Результати дослідження дають підстави зробити висновок, що в періоди Центральної Ради (з часу проголошення УНР), Гетьманату, Директорії, ЗУНР, Державного Центру в екзилі підходи до визначення завдань і структури спецслужб, організації їхньої діяльності мали традиційний (класичний) характер. Значною мірою цьому сприяло творче використання досвіду органів безпеки царської Росії, Австро-Угорщини, Польщі та й РСФРР. Однак безпосередня оперативно-розшукова робота українських спецслужб не завжди була достатньо ефективною.

Завдання перед українською розвідкою та контррозвідкою стояли дуже важливі: виявлення, попередження й припинення розвідувально-підривної діяльності іноземних спецслужб, захист державного суверенітету, державних таємниць; відвернення диверсійно-терористичних акцій, контррозвідувальне забезпечення збройних сил, добування розвідувальних даних щодо противника; інформаційне забезпечення вищих органів державної влади.

Аналіз архівних документів і матеріалів свідчить, що основними принципами діяльності українських спецслужб були задекларовані: вірність та відданість народу України; дотримання законів Української держави; постійне підвищення професійного рівня; пильність і конспірація в повсякденній роботі; взаємодія між різними спеціальними відомствами та з органами правопорядку.

Для виконання названих вище завдань використовувались агенти, інформатори, резиденти, здійснювались зовнішнє (візуальне) спостереження, контроль телефонних розмов і листування, перехоплення радіо– й телеграфних повідомлень. Головним джерелом надходження оперативної інформації була таємна агентура, яка залучалася до співпраці з органами безпеки переважно на патріотичних засадах або на основі матеріальної чи іншої особистої зацікавленості. Зрозуміло, в умовах запеклої боротьби з численними противниками Української держави здійснювались і вербовки останніх "за примусом", тобто з використанням, наприклад, їх намагань уникнути покарання за ворожу діяльність. Об'єктами агентурного проникнення були визначені: спецслужби недружніх іноземних держав, їх збройні сили, ворожі українській державності закордонні організації, такого ж спрямування політичні партії та рухи усередині країни, близьке оточення агентури противника. Оцінювання отриманої оперативної інформації проводилося за класичними критеріями: відносності, важливості, достовірності, повноти і своєчасності.

Виявлення ворожої діяльності здійснювалось методами спостереження, вивідування, опитування, огляду, фотографування, дешифрування, накопичення і аналізу інформації; а попередження та припинення такої діяльності – методами позбавлення противника доступу до об'єктів розвідувальної зацікавленості або ж засобів (знарядь) злочинної діяльності, дезінформування, відвернення ворожих зусиль на фальшивий об'єкт (шлях), локалізація дій противника, застосування необхідних санкцій.

Діяльність спецслужб часів Центральної Ради, Гетьманату, Директорії УНР і ЗУНР проводилась за трьома основними напрямами: розвідувальному, контррозвідувальному, захисту державності та територіальної цілісності країни. Останній реалізовувався контррозвідувальними підрозділами. Це природно, оскільки антидержавницькі виступи ініціювались, підтримувались і координувались здебільшого розвідувальними службами іноземних держав та зв'язаними з ними організаціями. Найбільш розгалужену структуру мали органи безпеки Директорії. Тут бачимо загальнодержавну розвідку та контррозвідку, військову розвідку та контррозвідку, допоміжні підрозділи, школу підготовки розвідників. Але при цьому не вдалося уникнути й дублювання функцій, особливо в структурі військової розвідки. Спецслужби Державного Центру УНР в еміграції зосереджували зусилля на розвідувально-підривній та контррозвідувальній роботі щодо УСРР.

Цікавим є питання про характер ставлення вищих органів влади різних формацій української державності до власних органів безпеки. Безумовно, більшість діячів цього рівня досить швидко зрозуміли необхідність таких інституцій і активно користувалися їх допомогою. Але далеко не всі мали чітке уявлення про роль і місце спецслужб у складному державотворчому процесі, про межі їх компетенції і можливостей, про те, які засоби, форми і методи вони можуть використовувати, якою має бути нормативна база їх діяльності, за яких умов можлива ефективна праця даних відомств. І в залежності від рівня цих уявлень вищих посадових осіб різнилися оцінки діяльності органів безпеки, їх керівників і всього особового складу. Далекою від бажаної була й підтримка спецслужб з боку широких верств населення. Все це дуже перешкоджало їх нормальному функціонуванню.

Попри всі негаразди збройні сили, розвідка і контррозвідка доби Української революції 1917-1921 рр. зробили багато для становлення та захисту народженої в боротьбі державності. Та подолати численних і сильних зовнішніх і внутрішніх ворогів вони не змогли. Визвольні змагання зазнали поразки. Але покласти всю відповідальність за це на силові структури було б несправедливо. Найголовнішою причиною поразки є всі підстави вважати відсутність високої національної свідомості та єдності нації, слабкість її еліти, гострі соціально-політичні суперечності й навіть ворожнечу між тогочасними провідниками України, їх неспроможність створити надійний організаційно-правовий заслін проникненню духу політиканства в армію і спецслужби, що ослабляло їх.

Проте не слід і повністю знімати відповідальність із спецслужб за трагічні наслідки революції. Безперечно, частка їх вини в цьому є. Органи безпеки не можуть лише фіксувати події і факти або, навіть відмінно, виконувати службові обов'язки. Покликані бути найбільш інформованими державними інституціями щодо динаміки загальнополітичної та оперативної обстановки, вони зобов'язані не тільки силою специфічних засобів і методів впливати на неї, виконувати волю керівництва країни по її надійному захисту, але й за результатами глибокого аналізу інформації робити обгрунтовані прогнози розвитку подій. А також доводити ці результати до провідників держави, давати аргументовані, вагомі підстави для прийняття ними оптимальних рішень. На жаль, таке траплялося не завжди.

Українській розвідці часто бракувало творчої ініціативи і наступальності при підготовці та проведенні широкомасштабних операцій. Як приклад можна навести уже висвітлений факт утрати в кінці 1918 – на початку 1919 рр. перспективи (певною мірою через пасивність спецслужб) зближення України з Кубанню та Чорноморщиною. Недостатньо активно використовувались канали розвідки для доведення до закордонної громадськості об'єктивної інформації про Україну, її прагнення і політику. А це було конче потрібно. Чимало недоліків спричинювалось відсутністю належного прогнозування воєнно-політичної та оперативної обстановки.

Дуже рідко зустрічаються відомості про застосування контррозвідкою Української держави таких ефективних методів попередження і припинення ворожої діяльності, як компрометація, паралізація, розклад і викриття противника. Не зайняла потрібного місця в діяльності спецслужб комбінаційність при підготовці та проведенні оперативних заходів. Якщо висловлюватись сучасною термінологією, профілактичній роботі також не приділялось достатньої уваги, особливо якості підготовки таких заходів. Для викриття противника, пропагандистського впливу на населення, а також висвітлення своїх досягнень органи безпеки слабо застосовували друковане та усне слово. За таких умов на активну громадську підтримку було важко сподіватись. Слід визнати, що ворожі спецслужби в цьому напрямку діяли набагато ефективніше.

Як уже зазначалося, до роботи в розвідці та контррозвідці залучалися колишні працівники органів безпеки царської Росії та Австро-Угорщини. Це були вимушені, але в цілому виправдані кроки. Разом з тим, відомі непоодинокі випадки, коли в спецслужби потрапляли різні авантюристи, а то й вороги української державності. Оскільки питанням внутрішньої безпеки відводилась дещо другорядна роль, то викриття таких осіб відбувалося надто пізно. Мали місце факти жорстокого поводження співробітників із затриманими й заарештованими. Безумовно, все це шкодило боєздатності й іміджу спецслужб. Але треба також сказати, що значну частину названих недоліків можна пояснити труднощами становлення, "хворобою росту". Доцільно зауважити, що органи безпеки Гетьманату та ЗУНР були офіційно департизовані, хоча в дійсності нерідко траплялося інакше.

Після здобуття в 1991 р. Україною незалежності були покликані до життя її спеціальні інституції – Служба безпеки України, Управління державної охорони, Головне управління військової розвідки Міністерства оборони України, Оперативно-розшукове управління Держкомкордону України. Ясно, що вони функціонують в інших суспільно-історичних умовах, мають набагато вищий, ніж у попередників, рівень організації та професійної підготовки кадрів, уже більше шести років непохитно стоять на сторожі державного суверенітету, конституційного ладу і територіальної цілісності країни. Це безперечний факт. Проте, на думку автора, висвітлений вище історичний досвід діяльності української розвідки та контррозвідки, інших органів безпеки всіх формацій національної державності 1917-1921 рр. за умови його критичного осмислення може розширити фундамент знань, на якому здійснюється подальша розбудова і вдосконалення сучасних спецслужб України. Екскурс в історію переконливо свідчить, що магістральною функцією їх діяльності завжди був і залишається захист національної державності. В ході реалізації цього стратегічного завдання сьогодні важливо враховувати наступне:

1. Нині Україна зустрілась з потужними і добре скоординованими зусиллями своїх недругів (зовнішніх і внутрішніх) підірвати її оборонний та економічний потенціал, реанімувати бездержавність. Поширюються метастази організованої злочинності та корупції. Тому боротьба з цими явищами повинна бути пріоритетним завданням усіх спеціальних служб.

Особливу проблему становить посилення "економічної" спрямованості організованих злочинних угруповань, які безпосередньо загрожують національній та державній безпеці. Для успішної протидії їм необхідні відповідні підрозділи, вкомплектовані висококваліфікованими економістами, фінансистами, управлінцями, маркетологами і т.д. При цьому важливим напрямом їхньої діяльності має стати виявлення причин виникнення і зростання економічної злочинності, прогнозування провідних тенденцій її розвитку, розкриття організаційно-структурного механізму проведення незаконних операцій і скоєння конкретних злочинів у сфері економіки. Саме це дасть змогу ефективно здійснювати превентивні заходи.

2. Органи безпеки функціонують зараз в умовах подальшої розбудови Української держави та виходу її з економічної кризи, гострої боротьби різних партійно-політичних сил та їхніх намагань встановити контроль над спецслужбами й підпорядкувати своїм інтересам. Це ховає в собі загрозу втрати ними можливості виконувати загальнодержавні функції. Така перспектива неприпустима. Історичний досвід попереджує, що саме політична заангажованість, намагання використати спецслужби в кон'юнктурно-політичних цілях призводять до втрати ними професійного змісту своєї діяльності і перш за все головної функції – захисту національної державності.

3. Органи безпеки покликані зробити вагомий внесок у формування економічної бази нової України. При цьому слід мати на увазі, що майбутнє є тільки у тієї держави, економіка котрої спирається на новітні технології. Тому, на думку автора, першорядного значення в діяльності спецслужб повинні набути економічна й науково-технічна розвідка.

4. Подальша розбудова та вдосконалення спеціальних відомств ні в якому разі не повинні здійснюватись на засадах ідеологічної чи політичної кон'юнктури, вони мають працювати лише на наукових і правових підвалинах, застосовуючи в своїй діяльності визначені законом механізми, виходячи з реальних потреб державотворення, в інтересах суспільства і людини. Проте захист прав громадян не повинен створювати можливість паразитувати на цьому злочинцям. Розв'язання проблеми забезпечення прав людини і впровадження ефективних механізмів розкриття злочинів є важливим напрямом удосконалення чинного законодавства. Зокрема, є потреба більш чіткого визначення правових підстав та процедур використання результатів оперативного документування, негласного звуко– та відеозапису, кіно– і фотозйомки у кримінальному судочинстві. Ці дії не суперечать Конституції, яка зобов'язує державу всіляко забезпечувати права людини та безпеку своїх громадян.

5. На думку автора, заслуговують на позитивну оцінку сучасні заходи щодо створення в Україні Національного бюро розслідувань. Це відповідає практиці провідних демократичних держав по розмежуванню спецслужб, зокрема США (ЦРУ – ФБР – органи військової розвідки і контррозвідки). Але при цьому слід враховувати традиції національно-державного будівництва, положення Концепції національної безпеки України, а також економічні можливості держави.

6. Одним з головних завдань органів безпеки повинна бути добре організована відповідно до Закону України "Про освіту" та потреб практики професійна підготовка особового складу, оскільки належний рівень кваліфікації, високий професіоналізм співробітників – це не тільки запорука успіху в роботі, а й імідж відомства в державі, суспільстві. Шлях до такого професіоналізму пролягає через використання в процесі підготовки кадрів кращих прикладів світової та вітчизняної розвідувальної і контррозвідувальної майстерності, глибоке вивчення сучасної оперативно-розшукової теорії та практики, активізацію наукових досліджень у цих галузях. Характер діяльності працівників спеціальних структур, а також статус військовослужбовців вимагають і їх відповідної військової та оперативно-бойової підготовки. З огляду на це проведене наукове дослідження може стати, на думку автора, основою майбутнього предметно-програмного навчального курсу з історії спецслужб України, що викладатиметься в навчальних закладах правоохоронних органів спеціального призначення.