Текст книги "Національні спецслужби в період української революції 1917-1921 рр."

Автор книги: Володимир Сідак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 27 страниц)

На жаль, дуже мало змістовних узагальнюючих документів, які б засвідчили, як саме підрозділи ДПІ виконували поставлені перед ними керівництвом МВС і власними провідниками завдання. Певне уявлення про це дає доповідь директора ДПІ міністру внутрішніх справ від 15 квітня 1921 р. про напрями здійснюваної Департаментом роботи. Таких напрямів названо п'ять: зв'язок з Україною (з метою збору інформації, здійснення пропагандистських заходів, підтримки повстансько-підпільного руху – В.С.); взаємний обмін інформацією політичного характеру з іноземними (польськими – В.С.) спецслужбами; допомога уряду УНР у виробленні належної політичної лінії та напрямів ефективних дій як на терені України, так і в еміграції, а також спростування негативних чуток щодо уряду, позитивний вплив на певні політичні партії; реєстрація всіх політичних злочинців, збір матеріалів про їхній шкідливий вплив на діяльність державного апарату та вжиття відповідних заходів протидії; створення архіву з матеріалів справ політичної інформації. Оцінюючи діяльність ДПІ, його шеф акцентує увагу на тому, що у справі підбору співробітників і тактики роботи не обійшлося без негативних сторонніх впливів та серйозних недоліків. Найбільш уразливим для таких впливів виявився відділ зв'язку. Щоправда, з доповіді не видно, які, власне, впливи маються на увазі, не називаються причини недоліків. Та й самі напрями діяльності наведені дуже схематично, в узагальненому вигляді [616]616
  233, ф.1092, оп.1, спр.731, арк.155-157


[Закрыть]. Більш докладну інформацію знаходимо в оперативних матеріалах закордонного та внутрішнього відділів ДПІ. Вона дає змогу зробити висновок, що організація роботи цих підрозділів, підбір кадрів співробітників, резидентів, агентів та інших виконавців здійснювались головним чином в межах завдань, визначених провідниками МВС та Департаменту.

Закордонний відділ приділяв багато уваги підтриманню безперебійного зв'язку з діючими агентами, а також придбанню нових таємних джерел інформації на терені України. З цією метою в надійно облаштованих з допомогою відділу зв'язку місцях ("вікнах" – В.С.) через кордон переправлялися досвідчені співробітники, резиденти та агенти. Наприклад, засланий у січні 1921 р. в Україну резидент "Б" налагодив втрачений зв'язок з десятьма таємними інформаторами у Проскурові, Волочиську, Чорному Острові, Климашівці, Вовковицях, на станції Кошарівці та інших населених пунктах. Крім того, йому вдалося у Жмеринці та Вінниці залучити до співпраці з ДПІ трьох службовців губернських і військових установ та телеграфу. Всього у розпорядженні цього резидента було 12 агентів і двоє зв'язкових [617]617
  233, ф.1092, оп.1, спр.731, арк.211-212


[Закрыть].

За допомогою закордонних джерел ДПІ ретельно вивчав політичну й економічну обстановку в УСРР. Конфіденційна інформація надходила й опрацьовувалась здебільшого за п'ятьма напрямами: ставлення населення до більшовиків, уряду УНР, рівень національної свідомості громадян, міжнаціональні відносини; повстансько-підпільний рух в Україні: кількість загонів і організацій, їхня чисельність, політична спрямованість, командний склад, територія діяльності, ставлення населення до повстанців; культурно-освітня ситуація в УСРР: ставлення більшовиків до української мови та церкви, організація навчання в школах, матеріальне становище вчителів, ефективність пропагандистської роботи існуючої влади; економічне становище країни: обсяги обробітку землі, стан промислових підприємств та залізниці, торгівля, ціни на продукти харчування й товари першої необхідності, курс грошей, частота проведення реквізицій та їх характер; радянські війська на терені України, їх чисельність і призначення, ставлення до них населення.

Збір та аналіз інформації у такий спосіб давали досить повну картину обстановки в УСРР у 1921 р.: економіка в занепаді; орних земель засіяно лише до 35 відсотків; більшість заводів і фабрик не працює; рух пасажирських поїздів на залізниці фактично припинений; легальна торгівля не існує; ціни на продукти харчування та товари першої необхідності дуже високі; курс радянських грошей низький; жахливих масштабів набули спекуляція та здирства; реквізиції та контрибуції у селян влада проводить надзвичайні й нерідко масові; скрізь розпач і руїна; наступає голод; до 50 відсотків дітей не навчається у школі через численні арешти вчителів за звинуваченням у петлюрівщині й бандитизмі; хоча українська мова офіційно й не заборонена, влада активно перешкоджає її утвердженню; ставлення більшовиків до церкви агресивне; населення до влади ставиться вороже, незважаючи на її активні пропагандистські заходи; проте національна свідомість громадян не скрізь на високому рівні через відсутність належної роботи в цьому напрямку патріотичних сил; у країні процвітає антисемітизм; ревкоми при реалізації своїх рішень спираються на військову силу та надзвичайні комісії [618]618
  233, ф.1092, оп.5, спр.17, арк.77; оп.1, спр.731, арк.53-55 зв., 114-118 зв.; 133, с.578


[Закрыть]. Після повернення з України розвідник С.Львівський у рапорті міністру внутрішніх справ від 7 лютого 1921 р. писав: "Треба деякий час понести на собі тягар тамтешнього життя, щоб цілком уявити собі страшну картину нищення всілякими засобами людності на Київщині. Я фарб не згущаю. Навіть нема таких фарб, щоб в повній уяві-мірі намалювати Вам картину горя під'ярмленої людності... Ставлення населення до уряду УНР прихильне, з надією на допомогу у звільненні від більшовицького режиму" [619]619
  233, ф.1092, оп.1, спр.731, арк.53-54


[Закрыть].

У першій половині 1921 р., а в деяких регіонах аж до вересня того ж року на території УСРР розгорнувся широкий антибільшовицький партизансько-підпільний рух, який підтримувався більшістю населення. Протидіяли йому радянські війська та загони НК. Ці ж сили здійснювали каральні акції щодо мирного населення. По селах проводилася мобілізація молоді до Червоної армії. З дезертирством велася шалена боротьба: бралися під варту родини втікачів, конфісковувалося їхнє майно, спалювалися оселі, спійманих дезертирів розстрілювали. За рахунок дезертирів поповнювалися підпільні партизанські формування [620]620
  233, ф.1092, оп.1, спр.731, арк.54 зв.-55 зв., 115 зв.-118; оп.5, спр.17, арк.77; 8, спр.68849, арк.9-17


[Закрыть].

Інформація, отримана ДПІ оперативними каналами, в цілому об'єктивна. Про економічну скруту, жорстокий "червоний терор" в Україні в 1921 р. та активну протидію йому сил опору є свідчення й інших, "нейтральних" очевидців, а також радянських дослідників. У 1921 р. зі столиці України до Праги прибув директор Петроградської філармонії Г.Заславський. Він писав: "Становище в Києві жахливе. Лютує "надзвичайка", яку очолює комуніст Павлов, котрий разом з латишем Яном Гамарником є фактичним правителем міста. Дорожнеча життя страшенна внаслідок відмови селян везти продукти більшовикам. Радянський український уряд – голова Раковський – знаходиться в Харкові. "Українізм" цього уряду – оперетковий. У масі своїй українські партії ставляться негативно до радянського уряду Раковського. Життя київського населення проходить під знаком найнеобмеженішого терору. Більшовики ввели дуже складну систему шпигунства і провокацій практично в усіх сферах суспільного життя, і всі бояться що-небудь сказати один при одному... Ненависть селянства до комуністів шалена. Не припиняються повстання, причому селяни виступають розрізнено групами по декілька сіл. Повстання ці придушуються більшовиками з неймовірною жорстокістю" [621]621
  233, ф.1092, оп.5, спр.29, арк.11


[Закрыть].

А.В.Лихолат у праці "Розгром націоналістичної контрреволюції на Україні (1917-1922 рр.)" посилається на інформаційне зведення ЦК КП(б)У за липень-серпень 1921 р., де повідомлялося, що "по всій території УСРР широкою хвилею розлився бандитизм (читай – рух опору – В.С.), найбільш сильний в губерніях: Донецькій, Катеринославській, Київській, Полтавській і Кременчуцькій" [622]622
  133, с.564-565


[Закрыть].

Таким чином, є підстави зробити висновок, що обсяг оперативних даних, що надходили в ДПІ з України, давав змогу правильно оцінювати ситуацію та об'єктивно інформувати про неї уряд УНР. Щоправда, бракує даних про розвідувальну роботу в радянських та компартійних установах, а також про агентурне проникнення у військові формування більшовиків, хоча масові мобілізації відкривали для цього непогані можливості. Значна частина інформації, що надходила в центр, збиралася на місцях шляхом візуального спостереження, і тому інколи важливі дані мають фрагментарний характер, як, скажімо, повідомлення агента, котрий прибув з одеського регіону: "приблизно місяць тому назад більшовики почали скупчувати сили на Румунському кордоні, но з якою метою не відомо" [623]623
  233, ф.1092, оп.5, спр.17, арк.77


[Закрыть]. Розвідка департаменту недостатньо приділяла уваги вивченню морально-психологічного клімату в частинах РСЧА, а він у багатьох випадках був сприятливим для відповідного впливу супротивної сторони.

Характерно, що насильство, жорстокість і провокації були нормами та принципами забезпечення покірності й благонадійності в структурах Червоної армії. В одній із тогочасних опозиційних радянській владі газет компетентний аналітик писав: "Незважаючи на те, що зовні офіцери мають буцімто всі права вільних громадян, насправді вони (крім партійних комуністів) перебувають під вічним наглядом комосередків, політкомів та особливих відділів. Особливо не люблять більшовики тих командирів, котрі користуються любов'ю й авторитетом у своїх підлеглих. Таких командирів, як і всіх запідозрених у політичній неблагонадійності, миттєво "ізолюють". Ізоляція ця (як і ізоляція рядових червоноармійців) полягає в тому, що людині, котра "ізолюється", дають якесь відрядження. З відрядження "ізольований" ніколи до своєї частини не повертається, а переводиться в іншу, причому в наказі оголошується, що він за "особливі відзнаки" підвищений у посаді. Дуже часто той, хто "ізолюється", підвищується аж до Особливого відділу, після чого пропадає без вісти".

Закордонний відділ ДПІ надавав практичну допомогу в боротьбі з ворогом партизанським загонам й підпільним організаціям, що діяли на території УСРР. Такі доручення виконували співробітники, котрі мали попередній досвід аналогічної роботи. Так, ще в 1920 р. співробітник департаменту Іван Романівський чотири рази направлявся на Катеринославщину, тричі – на Київщину, двічі – на Херсонщину, по разу – у Вінницю й армію Омеляновича-Павленка. Він продовжив цю працю і в нових умовах. Однак мало даних про характер самої роботи [624]624
  233, ф.1092, оп.5, спр.29, арк.8; оп.2, спр.739, арк.15


[Закрыть].

Об'єктами зацікавленості та впливу Закордонного відділу були й війська Врангеля, розташовані в Туреччині та Сербії, а також емігрантське середовище в цих країнах. Там знаходилось чимало військових і цивільних українців. Є змістовна інформація, отримана від розвідників, котрі повернулися звідти, про склад врангелівських військ і взагалі емігрантів, їхнє вкрай скрутне матеріальне становище, пригнічений морально-психологічний стан; про напруження в стосунках між росіянами та українцями; про утворення в Туреччині "українізованих військових частин" і українських організацій. Цікаво, що рівень національної свідомості членів цих організацій залишався попри все дуже високим. Відомо, що вони надіслали звернення до Ліги Націй, котре називалося "ТАК КАЖУТЬ ТІ, ЩО ТРИ РОКИ БУДУВАЛИ ЄДИНУ НЕДІЛИМУ", де просили визнати Україну незалежною самостійною державою. Українізація в таборах відбувалася завдяки зусиллям посольства УНР в Туреччині, яке контактувало з відповідними ланками ДПІ. Зауважимо, що Закордонний відділ постійно взаємодіяв з МЗС, особливо стосовно обміну інформацією [625]625
  233, ф.1092, оп.5, спр.17, арк.78-80; оп.2, спр.607, арк.31; спр.729, арк.2


[Закрыть].

Одним із напрямів діяльності Закордонного відділу ДПІ була пропагандистсько-інформаторська робота на території УСРР. Вона проводилася спеціальними емісарами-маршрутниками, котрі з придбаною або виготовленою пресовим відділом необхідною літературою, часописами, газетами, листівками переправлялись через кордон в облаштованих місцях. Ці матеріали розповсюджувались в першу чергу серед національно свідомої частини населення, переважно сільського, з метою опрацювання й ознайомлення багатьох інших селян. Але найефективнішими були виступи емісарів з рефератами про справи та плани Державного Центру перед сільською інтелігенцією, простими хліборобами та людьми, котрі добровільно взяли на себе обов'язок дальшого поширення інформації серед української громади. Для них реферати розмножували на гектографі [626]626
  233, ф.1092, оп.1, спр.731, арк.56-57, 211-212; оп.2, спр.722, арк.8, 12-12 зв.


[Закрыть]. Емісари-пропагандисти виконували ще одну дуже важливу місію: організовували через добровольців-інформаторів збір у селян "миколаївських" грошей для допомоги бідуючим на чужині українським козакам і старшинам та їхнім сім'ям. Слід підкреслити, що цю допомогу до місць призначення доставляли каналами ДПІ представники селянства, обрані на загальних зборах громади, що унеможливлювало зловживання. Безперечно, це були корисні заходи, проте аналіз наявних документів свідчить, що їх проводилось мало [627]627
  233, ф.1092, оп.1, спр.731, арк.57, 211-212


[Закрыть].

У роботі внутрішнього (контррозвідувального) відділу ДПІ простежується чотири основних напрямки: контррозвідувальне супроводження діяльності ДЦ УНР в екзилі, насамперед виявлення і знешкодження більшовицьких шпигунів і провокаторів та інших ворогів української державності серед співробітників державних інституцій; забезпечення (в межах своєї компетенції) збереження державних таємниць у структурах Центру; виявлення, попередження та припинення політичних злочинів, спрямованих проти уряду УНР, державних інституцій (ворожа агітація і пропаганда, дезінформаційні акції, спроби насильницького захоплення влади в Державному Центрі тощо – В.С.); вивчення (в межах своєї компетенції) обстановки в таборах, де перебувають вояки Армії УНР, та в українському емігрантському середовищі [628]628
  233, ф.1092, оп.2, спр.431, арк.14; спр.722, арк.11 зв., 13; оп.5, спр.17, арк. 68


[Закрыть].

Контррозвідка ДПІ мала певні здобутки. Так, уряд отримував від неї різнобічну інформацію стосовно ситуації в таборах перебування українських старшин і козаків: які частини розташовані в таборах та їх склад; ставлення польської влади до старшин і козаків, до українців взагалі. Багато уваги приділялося вивченню життя українців в таборах і оточенні, насамперед таким питанням: моральний і матеріальний стан війська та окремих осіб; культурно-освітня робота, її зміст; проведення муштри та її характер; взаємостосунки між старшинами й козаками; проведення ворожими партіями агітації серед війська, її наслідки; ставлення вояків до Головного Отамана, Ради Республіки, уряду; наявність утікачів з таборів та мотивація їхніх вчинків; кількість бажаючих повернутися в Україну; випадки скоєння вояками політичних чи тяжких кримінальних злочинів, їх причини [629]629
  233, ф.1092, оп.2, спр.535, арк.9


[Закрыть]. У квітні 1921 р. завдяки зусиллям співробітників внутрішнього відділу вдалося попередити назріваючий через вкрай скрутне матеріальне становище бунт службовців Державного банку й Кредитової канцелярії в Ченстохові [630]630
  233, ф.1092, оп.5, спр.17, арк.65-66


[Закрыть]. Внутрішній відділ провів також значну роботу по перевірці благонадійності осіб із середовища української еміграції. Усім, хто пройшов "сито" перевірки, були вручені відповідні посвідчення [631]631
  233, ф.1092, оп.2, спр.738, арк.5, 6, 13, 24


[Закрыть].

Але об'єктивність вимагає визнати, що контррозвідка ДПІ далеко не завжди забезпечувала надійний захист уряду УНР, апарату Головного Отамана та інших вищих інституцій від проникнення більшовицьких агентів та провокаторів. Установлено, що радянська агентура діяла в багатьох державних структурах і навіть у найближчому оточенні С.Петлюри (до нього, наприклад, потрапив більшовицький агент П.Жидківський) [632]632
  19, с.176


[Закрыть]. Розвідка ВНК завербувала дружину особистого секретаря С.Петлюри професора Зайцева, через яку мала доступ до таємних матеріалів уряду УНР. Інформацію вона передавала до резидентури ВНК у радянському посольстві у Варшаві. Крім того, вона отримала завдання отруїти голову Директорії, яке, втім, не змогла виконати [633]633
  145, с.187-188; 17, с.67-68


[Закрыть].

Завершуючи огляд діяльності внутрішнього відділу ДПІ, слід сказати, що, на жаль, відсутність матеріалів не дає змоги оцінити його працю щодо контррозвідувального забезпечення розташованих у Румунії військових формувань УНР, вивчення їх оточення. Хоча така робота, безперечно, мусила проводитись.

§ 6.2. СПЕЦІАЛЬНІ ПІДРОЗДІЛИ ГОЛОВНОЇ КОМАНДИ ВІЙСЬК

У структурі Державного Центру УНР в екзилі спеціальні служби Головної Команди військ відігравали провідну роль на відміну від подібних інституцій МВС. Це природно, оскільки повалення радянської влади в Україні планувалося переважно за допомогою збройної сили – наявних у його розпорядженні військових формувань у Польщі та Румунії, а також партизансько-повстанських загонів на території УСРР. У військовому відомстві діяла дещо трансформована за нових умов Розвідочна управа з розвідувальним й контррозвідувальним підрозділами, Інформаційним бюро, закордонним відділом. Їх діяльність в еміграційний період (1921 р.) в документах відображена фрагментарно.

Є відомості про аналітичну роботу розвідувального і контррозвідувального підрозділів Розвідочної управи, відповідної праці Інформбюро в таборах вояків УНР та взаємодію його з II відділом ("двуйкою") Генштабу Польщі. Щоправда, за браком коштів скасовувались військові аташати УНР в інших країнах. У дуже скрутному матеріальному становищі перебувало й "ІНФІБРО". Цей підрозділ був виведений із складу Генштабу, а його співробітники залишилися без засобів для існування. Виконуючий обов'язки начальника Інформбюро поручник Шевчук звертався в усі інстанції, навіть до Головного Отамана, з проханням вирішити долю цієї установи й не дати померти голодною смертю її співробітникам, які багато зробили для уряду УНР і будуть йому корисні й надалі. Відомо, що через відсутність засобів для існування окремі "інфібровці" переходили на службу в польську дефензиву, але при цьому виявляли готовність допомагати УНР.

У доповіді поручника Шевчука Головному Отаману (19 січня 1921 р.) висуваються серйозні звинувачення на адресу колишнього начальника "ІНФІБРО" полковника М.Красовського, який нібито забрав гроші й цінні речові докази, таємні справи й документи, самочинно залишив бюро й з групою прибічників перейшов на службу до поляків. Об'єктивність цих звинувачень сумнівна, оскільки не зрозуміло, навіщо було керівнику спецпідрозділу українських військ самочинно і скандально переходити в польську "двуйку". Адже існував більш пристойний і апробований іншими варіант – за взаємною домовленістю між керівниками двох союзницьких військових відомств. Скоріше за все, так і сталося задля вирішення якоїсь важливої спільної справи. На користь цього припущення говорять такі дані. У звіті по лінії ДПІ від 10 листопада 1921 р. йдеться про те, що М.Красовський, поновлений на попередній службі, отримав надзвичайні повноваження щодо організації контррозвідувальної діяльності, а його співробітники активізували роботу, в тому числі в таборах перебування українських вояків. Напевно, цього не сталося, якби М.Красовський залишив Інформбюро так, як про це писав Шевчук [634]634
  233, ф.1092, оп.1, спр.731, арк.1-5; оп.2, спр.725, арк.12-12зв.; оп.5, спр.28, арк.41; ф.1065, оп.2, спр.498, арк.1, 5


[Закрыть].

Організацію збройної боротьби за відновлення суверенної української державності активно продовжував спеціальний орган Державного Центру УНР в екзилі – Партизансько-Повстанський Штаб (ППШ), котрий дислокувався на території Польщі у Тарнові, а згодом у Львові. Головною метою його діяльності була підготовка повстання для повалення радянської влади в Україні. Крім того, керівництво ППШ готувало збройні формування Армії УНР до переходу через польсько-радянський кордон у травні 1921 р. [635]635
  221, с.174


[Закрыть]. Головними організаторами й керівниками Штабу стали відомі воєначальники УНР генерал-хорунжий Ю.Тютюнник та полковник Ю.Отмарштайн.

ППШ був створений зі згоди глави Польської держави Ю.Пілсудського. При цьому польська сторона пішла навіть на порушення умов Ризького мирного договору з РСФРР та УСРР від 18 березня 1921 р., який забороняв існування на території Польщі антирадянських збройних угруповань. Підготовка військових частин Армії УНР до виступу проти УСРР здійснювалась і в Румунії, де в спеціальних таборах під контролем та при підтримці королівського генштабу проводилося навчання українських збройних формувань тактики партизанської війни [636]636
  221, с.175; 2, с.162


[Закрыть].

Одразу ж після переходу української армії за Збруч у листопаді 1920 р., писав Ю.Тютюнник, до Державного Центру УНР в екзилі "потяглися делегації з України з проханням продовжувати керувати боротьбою проти окупантів, яка незалежно від неуспіху на фронті проводилась українським народом в виді окремих повстань". Враховуючи розгортання в Україні повстанського руху, Головний Отаман С.Петлюра доручив Ю.Тютюннику приступити до організації необхідного апарату керівництва ним. Відбувалося це за безпосередньої участі Генштабу Польщі та його представництва у Львові [637]637
  8, спр.68848, арк.858


[Закрыть]. Формування апарату прискорилося після переїзду ППШ до Львова. Енергійну діяльність по підбору кадрів, створенню структури Штабу розгорнув досвідчений генштабіст Ю.Отмарштайн [638]638
  221, с.175


[Закрыть].

Механізм підготовки та проведення операцій з метою повалення радянської влади в Україні включав: центральний апарат ППШ і його осередки на радянському кордоні, органи управління партизансько-повстанськими формуваннями на території УСРР, самі партизансько-повстанські загони та підпільні групи(. Виділяються такі важливі напрями роботи ППШ, як здійснення розвідувальних та контррозвідувальних заходів відповідними підрозділами, керівництво розвідувально-підривною діяльністю спеціальних ланок повстансько-підпільного руху в УСРР, підготовка цих сил та військ УНР до відкритого виступу.

Структура центрального апарату протягом існування ППШ зазнавала певних змін, проте чітко визначилися провідні підрозділи, що керували роботою на головних ділянках підготовки збройного повстання. Це відділи: оперативний (на чолі з полковником Ю.Отмарштайном), організаційний (полковник Л.Ступницький), розвідувальний (полковник О.Кузьмінський), адміністративно-політичний (полковник Добротворський). За станом на 21 жовтня 1921 р. особовий склад центрального апарату ППШ налічував кілька десятків військовослужбовців, цивільних спеціалістів та канцелярських працівників [639]639
  102, с.90; 42, кн.2, с.134; 8, спр.68863, арк.537


[Закрыть].

З накопиченням досвіду роботи виникали різноманітні проекти реорганізації центрального апарату ППШ. Один з них було викладено в записці начальника Штабу до Головного Отамана (24 травня 1921 р.). На думку Ю.Тютюнника, бракувало координації дій між ППШ, військовим відомством та іншими вищими державними установами ДЦ УНР, тоді як Штаб мав не тільки орієнтуватися на поточну роботу по підготовці до виступу, а й бути готовим стати тимчасовим органом управління країною в разі її звільнення від більшовиків. Відтак пропонувалося докорінно змінити структуру Штабу, поділивши його на чотири напрями роботи: "військове керування", "політичне керування", "економічне керування" і "керування транспортом". Військове керування передбачало виконання функцій управління повстанськими формуваннями в УСРР та розвідки ворога, "себто збір, систематизація та остаточне оброблення всіх відомостей про стан війська московських окупантів". Таким чином, "військовому керуванню" пропонувалося надати статус пріоритетного. Інші ж підрозділи мали зосередитися на консолідації всіх опозиційних радянській владі партійно-політичних сил, здійсненні в УСРР акцій саботажу на транспорті, проведенні широкої агітації, наданні матеріальної допомоги повстанському руху. Пропонувалося також посилити апарат ППШ кадрами деяких міністерств, передати у підпорядкування ППШ оперативну й розвідочну управи I-го генерал-квартирмейстерства Головної Команди, безпосередньо підпорядковувати начальнику ППШ керівників відділів комплектування й постачання, а з розвідочної управи взяти у повному складі відділи розвідки і контррозвідки.

Безперечно, наведений проект мав чималий сенс, оскільки від успіху діяльності ППШ вирішальним чином залежало відновлення української державності взагалі, а сам ППШ фактично був єдиним органом, що на практиці займався військово-організаційною та оперативною роботою.

Нова структура центрального апарату ППШ була запропонована його начальником пізніше, у зв'язку з поразкою військ УНР у листопаді 1921 р. у так званому "Другому зимовому поході". Передбачалося, що ППШ у більш несприятливих умовах має продовжувати загальне керування рештками повстансько-підпільних формувань в УСРР, а також проводити збір усіх українських збройних формувань за кордоном в єдину армію. Сам ППШ планувалося перевести до Румунії. Структурні зміни мали відбутися і в штабному апараті, який складався б з окремих частин: оперативно-організаційної (керівництво всіма повстансько-підпільними силами), розвідувальної (розвідка й підривна робота проти ворожих військ) та господарської [640]640
  8, спр. 68848, арк.1-4; спр.68865, арк.290-291


[Закрыть].

Варто зазначити, що деякі аспекти внутрішнього життя державних інституцій УНР в еміграції негативно впливали на діяльність провідного органу повстансько-підпільного руху. Насамперед це привнесення в управління повстанським рухом особистих політичних амбіцій вищих цивільних та військових провідників УНР. Так, поміж членами військового керівництва УНР точилася відверта боротьба за контроль над повстанським рухом. Особливі претензії в цьому плані проявляв шеф контррозвідки полковник М.Чоботарів, котрого деякі учасники визвольних змагань вважали навіть більшовицьким агентом [641]641
  215, с.7; 9


[Закрыть].

Ветеран української розвідки полковник В.Роєнко переконливо спростовує ці закиди. Він пише: "Щодо української розвідки і контррозвідки у Другій світовій війні, то її широку працю проти більшовизму та московської агентури розробив колишній шеф розвідки і контррозвідки при тодішньому уряді УНР полковник Микола Чоботарів. До речі, не лише московські окупанти, а й свої нерозумні земляки в діаспорі називали його всесвітнім агентом. Як соромно й ганебно згадувати про це!

Микола Чоботарів, ще 1905 року засуджений урядом Росії до смертної кари, емігрував за кордон. Через Сибір, Далекий Схід він втік до Америки, де доглядав свиней у фермера. 1914-го він знову в Україні. Під час визвольної боротьби працював пліч-о-пліч із Симоном Петлюрою, очолював розвідку. З 1921 року – у Варшаві, а з початку 1939 року керував підпіллям і розвідкою в Німеччині. План Чоботаріва полягав у тому, щоб не допустити розбрату серед української еміграції і усіма засобами зберегти її єдність та національне обличчя" [642]642
  171, с.58-59


[Закрыть].

Деструктивним було нерідко втручання в поточну оперативну роботу Штабу самого С.Петлюри. Ю.Тютюнник у своїх спогадах із сумом зазначав, що голова ДЦ УНР "намагався весь час до складу ППШ залучити своїх клевретів... А вони насправді служили тільки тому, хто сьогодні більше платить. Ці штабісти, не кажучи вже про самого Петлюру, перебували у наймах у поляків. Між іншим, навіть співпрацювали в "Рідному краєві" – органі польської дефензиви (контррозвідки), який намагався провокувати галичан" [643]643
  221, с.176


[Закрыть]. Доходило до того, що паралельно ППШ та без його відома С.Петлюра засилав на територію УСРР зі спеціальними завданнями осіб, підібраних ним за ознакою особистої відданості. При цьому часто відповідальні завдання покладалися на службовців, що заплямували себе тими чи іншими правопорушеннями. "...Петлюра таємно від мене, – писав Ю.Тютюнник, – розпочав вести повстанську політику на Україні... Його посланці, їдучи на Україну, все чинили всупереч директивам Штабу, хоча їх підписував він же. Переважно Петлюра використовував із цією метою людей, чия карно-злочинна діяльність була вже доведена Штабом... Ці людці, потрапивши на Україну, воювали один з одним. Вони влаштовували провокації і взагалі своєю поведінкою виправдовували дану їм назву "бандити" [644]644
  221, с.176


[Закрыть].

Сам ППШ також хибував на самочинність у діях відповідальних співробітників. Склалася ситуація, коли, за словами начальника Штабу, "кожен прагнув досягти своєї мети" [645]645
  221, с.175


[Закрыть]. В обстановці службових непорозумінь та інтриг серед особового складу ППШ панувало пасивне ставлення до своїх обов'язків, розквітли "політиканство і кабінетна робота". Розкладу та позаслужбовій діяльності потурали їх патрони з вищого керівництва ДЦ УНР [646]646
  19, с.135-137; 259, с.172-177; 233, ф.1092, оп.2, спр725, арк. 21зв.; спр.731, арк.110-111зв.; 221, с.176


[Закрыть].

Поширення службових зловживань та морального розкладу вищих управлінських кіл ДЦ УНР спричинило виникнення навесні 1921 р. таємної організації військовослужбовців Армії УНР під назвою "Українське військове товариство" (УВТ), яку очолив полковник Ю.Отмарштайн. УВТ ставило за мету "збереження здорового ядра армії, а то шляхом розігнання тих злочинців і нездар, що оточили особу Головного Отамана С.Петлюри". Члени організації розгорнули роботу по згуртуванню однодумців серед військовослужбовців, котрі перебували у таборах для інтернованих, вступили в контакти з англійською та американською місіями в Польщі. На думку багатьох сучасників, саме намагання Ю.Отмарштайна зміцнити дієздатність силових структур та державного апарату в цілому ДЦ УНР шляхом боротьби проти правопорушень у їх середовищі призвели до його вбивства 3 квітня 1922 р. [647]647
  215, с.7


[Закрыть].

Дуже суперечливим моментом у діяльності ППШ було його співробітництво зі спеціальними службами Польщі, котрі не розглядали ці контакти як рівноправні. Штаб змушений був працювати під пильним контролем польської розвідки й контррозвідки, постачати їм власну службову інформацію, виконувати їхні вказівки щодо оперативної роботи в інтересах Польщі. Двічі на місяць ППШ подавав до польського Генштабу докладні звіти про свою роботу. Встановленню контролю поляків над ППШ сприяло намагання С.Петлюри всіляко підкреслювати свою політичну лояльність до їхнього лідера Ю.Пілсудського. "Пілсудський, – згадує Ю.Тютюнник, – особистий приятель Симона Петлюри... , а його оточення завжди вдає із себе друзів тих осіб, з якими завжди їм доводиться співпрацювати, виконуючи завдання свого шефа. Через таке "приятельство" поляки і досягли своєї політичної мети..." [648]648
  221, с.175


[Закрыть].

Польські спецслужби влаштовували до структур Штабу своїх співробітників. Вони знаходилися в канцелярії, розвідувальному, контррозвідувальному й пресовому підрозділах ППШ [649]649
  221, с.175


[Закрыть]. Зокрема, до розвідувального апарату ППШ був приставлений польський поручник Ковалевський, котрий без відома начальника розвідки Штабу полковника Кузьмінського дозволяв собі інструктувати агентів розвідки, що направлялися на територію України. Двох польських офіцерів було введено до контррозвідувального підрозділу ППШ. Офіцери розвідувального відділу штабу VI польської армії контролювали поточну роботу контрольних (розвідувальних) пунктів ППШ на радянському кордоні. Працюючи з особовим складом ППШ, "поляки не гребували навіть старими як світ методами. Вони спробували простежити, чи не вплине на голови українських штабістів алкоголь. І завели "товариські вечори" [650]650
  102, с.90; 8, спр.68864, арк.653; спр.68849, арк.39; 221, с.175


[Закрыть].

З керівництвом ППШ працювали начальник Генштабу Польщі генерал Розвадовський, керівник львівської експозитури розвідки польського Генштабу (ПГШ) майор Флерек (останній регулярно інформував про діяльність ППШ свого шефа у Варшаві І.Матушевського), співробітники ПГШ – спецреферент з українських справ капітан Чарноцький і капітан Бондаровський. Регулярно відбувалися спільні наради представників ППШ і ПГШ з питань проведення виступів проти УСРР. Так, 24-25 вересня у Львові відбулася нарада співробітників II відділу ПГШ з керівництвом ППШ, яка розглянула хід підготовки до походу в УСРР. Представники польського Генштабу зробили висновок, що рейд в Україну є бажаним, але передчасним. При цьому вони посилалися на несприятливу атмосферу в УСРР, викликану спадом повстанського руху, та незавершеність організаційних моментів походу [651]651
  8, спр.68868, арк.516; 2, с.164; 48, с.38-39


[Закрыть].