Текст книги "Національні спецслужби в період української революції 1917-1921 рр."

Автор книги: Володимир Сідак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 27 страниц)

У збірці містяться цікаві відомості про діяльність спецслужб радянської Росії і "білого руху", комуністичне й монархічне підпілля, незаконні збройні формування в Україні, повстансько-підпільний рух, роботу маловідомої підпільної організації періоду Центральної Ради, яка мала протинімецьку спрямованість, та про інші цікаві події, що мали відношення до формування силових структур української державності.

Чимало відомостей про діяльність радянських спецслужб та керованого ними антиукраїнського комуністичного підпілля можна зустріти в мемуарах відомих діячів радянської влади і комуністичної партії. Так, у споминах одного з організаторів більшовицької агресії проти незалежної України В.Антонова-Овсієнка [100]100
  3


[Закрыть]йдеться про організацію розвідувально-підривної роботи під час підготовки наступу на Україну наприкінці 1918 р., про діяльність комуністичного підпілля в Україні, повстансько-підпільний рух на підтримку УНР тощо.

Згодом, після посилення ідеологічного впливу сталінізму, видання мемуарів учасників антирадянських рухів згортається, до того ж більша частина авторів споминів з радянського боку була репресована, а їхні праці потрапили до спецсховищ і не перевидавалися.

Одночасно численні спомини про події національно-визвольної боротьби 1917-1921 рр. з'являються з-під пера їх учасників у середовищі української політичної еміграції. Їх авторами виступають колишні генерали й старшини Збройних сил України, політичні діячі, дипломати. Багато споминів друкується на сторінках періодичних видань, про які йшлося у першій частині цього розділу.

Разом з тим виходять окремі видання спогадів, серед яких особливий джерелознавчий інтерес мають мемуари активних учасників воєнних дій в Україні [101]101
  див., наприклад: 116; 162; 220; 154; 155; 252 та ін.


[Закрыть]. Звичайно, їх автори лише побіжно торкаються певних аспектів історії спецслужб: оперативного забезпечення бойових дій, діяльності ворожих спецслужб та ін. Виняток становлять лише мемуари керівника ППШ Ю.Тютюнника, де висвітлено роботу всіх структурних підрозділів (в тому числі й спеціальних) Штабу по організації повстансько-підпільної боротьби в 1921 р. У його споминах переважно темними фарбами змальовуються стосунки між членами вищого військового керівництва УНР в екзилі, їх протиборство за контроль над повстанським рухом і лідерство у військовому будівництві в умовах еміграції, моральне падіння. Необхідно, однак, враховувати, що згадані спомини писалися Ю.Тютюнником вже після його арешту у 1923 р. (внаслідок операції органів ВУНК-ДПУ УСРР Ю.Тютюнник був виведений з-за кордону і заарештований, а після використання в пропагандистських кампаніях розстріляний) і багато в чому мали характер соціального замовлення радянської влади, яка намагалася розкласти українську військово-політичну еміграцію.

У мемуарних виданнях попри всю фрагментарність висвітлення діяльності національних спецслужб зустрічаються відомості, котрі дозволяють краще зрозуміти особливості фундації спеціальних органів, кадрову політику та інші моменти їх історії. Наприклад, в архівних джерелах та деяких друкованих працях знаходимо дані про структуру, функції й особовий склад Корпусу Державної жандармерії ЗУНР, однак мало що можна зустріти, скажімо, про морально-політичний стан її службовців. Тут корисним стало звернення до споминів С.Шухевича про минуле УГА, де він згадує про наявність, поряд із сумлінним ставленням до своїх обов'язків, протиправних вчинків з боку окремих співробітників Державної жандармерії ЗУНР.

В останні роки пожвавилось видання раніше написаних споминів відомих діячів періоду громадянської війни, які належали до різних таборів політичних сил [102]102
  див., наприклад: 7; 143; 199; 200; 250 та ін.


[Закрыть]. Автор критично ставився до їх свідчень при відтворенні історії українських спецслужб. Бо кожен мемуарист – син свого часу, і не виключена можливість обмежено-ностальгічного бачення ним історичної реальності та її відмежування від сьогодення. Запорукою подолання цієї вади мемуарної літератури, на думку автора, є поєднання історичного та логічного в дослідженні. Під таким же кутом зору використовувались як джерела і мемуари співробітників радянських органів держбезпеки, котрі працювали в Україні у період, що розглядається. Так, у споминах Ф.Фоміна [103]103
  231


[Закрыть]при висвітленні операцій ВУНК в Україні у 1919 р. багато суб'єктивного, коли йдеться про роботу спецслужб УНР по організації розвідувально-диверсійного підпілля на зайнятій Червоною армією території.

Крім оригінальних документів з історії вітчизняних спецслужб 1917-1921 рр., про які згадувалося вище, використовувались і збірки матеріалів, що вийшли за радянських часів і присвячені історії громадянської війни в цілому [104]104
  46


[Закрыть]та окремим її етапам [105]105
  див., наприклад: 60


[Закрыть]. Певний обсяг інформації з історії українських спецслужб знайдено в документальних виданнях про ранні етапи діяльності радянських правоохоронних органів [106]106
  152; 54, спр.2227


[Закрыть].

Ця загальна характеристика джерельної бази, з якої виходить автор у своєму дослідженні, свідчить, що діяльність спецслужб у минулому – це об'єктивна історична реальність, котра, власне, і потребує серйозного наукового дослідження, особливо, коли йдеться про такий період діяльності спецслужб, що є переломним в національній історії.

РОЗДІЛ II: Зародження органів  безпеки України: період Центральної Ради

§ 2.1. ПЕРЕДУМОВИ І ОСОБЛИВОСТІ СТВОРЕННЯ РЕВОЛЮЦІЙНИХ ОРГАНІВ БЕЗПЕКИ Й ОБОРОНИ УКРАЇНИ

Людська історія взагалі, і спецслужб зокрема, свідчать, що останні виникають під впливом дії певних соціальних чинників. Так і створення в період Центральної Ради перших самостійно функціонуючих спеціальних служб України було історично закономірним, необхідним і соціально зумовленим.

Доба Української Центральної Ради (УЦР) назавжди залишиться в історії вітчизняного державотворення як спроба відродження незалежної держави, що було споконвічною мрією українського народу. Її утворенню передували падіння царського режиму та прихід до влади в Росії ліберально-демократичного Тимчасового уряду.

У цей час в Україні набувають сили процеси з ознаками державотворення, виразником яких і стала Центральна Рада, зорганізована у березні 1917 р. поміркованими лібералами національно-патріотичної орієнтації з Товариства українських поступовців (ТУП) спільно з представниками української соціал-демократичної та соціал-революційної течій. Головою Центральної Ради обрали визнаного лідера національно-демократичного руху професора М.Грушевського.

Як орган державно-політичної репрезентації інтересів українського народу Центральна Рада була легітимована на Українському Національному Конгресі, що розпочав свою роботу 7 квітня 1917 р. Цей форум висловився за автономний статус України у складі федеративної демократичної Російської республіки: "...Тільки національно-територіальна автономія України, – йшлося у резолюції Конгресу, – в стані забезпечити потреби нашого народу і всіх народів, що живуть на українській землі". Була намічена структура Центральної Ради, що мала відтепер формуватися на основі делегування представників різних регіонів України, а також членів політичних партій та національних меншин України. Передбачалося створення місцевих органів влади – "українських комітетів – сільських, повітових й губернських". Сесія Центральної Ради обрала Комітет УЦР, реорганізований згодом у Малу Раду під головуванням М.Грушевського [107]107
  258, с.21; 47, с.5-38; 229, т.1, с.9-11; 165, с.461, 470; 83, с.26; 86, с.185-186


[Закрыть].

Дальше поширення впливу Центральної Ради на масову свідомість, громадсько-політичні організації України, спрямованого на досягнення широкої автономії у складі Росії, викликало різко негативну реакцію Тимчасового уряду. У цих складних умовах було вжито додаткових заходів до зміцнення позицій національно-державних сил. У виданому 10 червня 1917 р. Першому універсалі Центральної Ради проголошується верховенство її влади на терені України: "...Однині самі будемо творити наше життя". Був сформований виконавчий орган державної влади – Генеральний Секретаріат (уряд) автономної України на чолі з соціал-демократом В.Винниченком, висувалися вимоги створення власного законодавства й місцевих органів влади [108]108
  229, т.1, с.101-106


[Закрыть].

3 липня 1917 р. був оголошений Другий універсал Центральної Ради, де зазначалося, що вона визнає Всеросійські Установчі Збори, котрі повинні встановити автономію України, і не має наміру відокремлюватися від федеративної Росії. На підставі порозуміння з Тимчасовим урядом Центральна Рада поповнила свій склад за рахунок представників національних меншин, що проживали в Україні. Вони ж направили своїх репрезентантів до Малої Ради і Генерального Секретаріату.

Таким чином, усі верховні владні структури України із суто українських перетворювалися на органи захисту інтересів всього поліетнічного населення України. Щоправда, у серпні 1917 р. Тимчасовий уряд видав "Тимчасову інструкцію для Генерального Секретаріату", котра значно обмежувала права української автономії: Генеральний Секретаріат проголошувався органом Тимчасового уряду в Україні, а Центральна Рада позбавлялася законодавчих прав, територія України зменшувалася до п'яти губерній [109]109
  229, т.1, с.164-168; 201, с.67; 86, с.191


[Закрыть].

Отже, потреби розбудови нового державного утворення на території України, нарощування його економічного та духовного потенціалу, захисту національно-територіальної автономії від великодержавних утисків Тимчасового уряду були першою найважливішою передумовою створення спецслужб України.

Другою важливою передумовою виникнення органів безпеки України за її автономії у складі Російської держави була необхідність охорони "революційного порядку", організації місцевої самооборони. Ця передумова реалізовувалась у межах суспільної самодіяльності українського військового руху в збройних силах Російської імперії (зауважимо, що під час світової війни до армійських лав потрапило до 2 млн. уродженців України). У травні 1917 р. відбувся 1-й Всеукраїнський військовий з'їзд, що зібрав 700 делегатів від понад 1,5 млн. вояків-українців. З'їзд ухвалив резолюцію про необхідність створення українських частин у складі загальноросійських збройних сил, хоча в цілому форум військовиків стояв на позиціях автономії України. Головою українського військового руху з'їзд обрав члена УСДРП С.Петлюру. 5-10 червня 1917 р. у Києві відбувся 2-й Всеукраїнський військовий з'їзд за участю 2 тис. делегатів від 1 млн. 390 тис. українських військовослужбовців. Рішення цього форуму прискорили формування на фронтах українських військових осередків – клубів та комітетів [110]110
  165, с.465; 229, т.1, с.83, 106, 535, 537


[Закрыть].

Вже на параді українських вояків Київської залоги в березні 1917 р. було ухвалено рішення про фундацію Українського Військового Клубу ім. гетьмана Полуботка. За цим прикладом аналогічні організації українського вояцтва відкривалися в багатьох містах краю. Незабаром виникає перша українська військова частина – полк ім. гетьмана Б.Хмельницького. До серпня 1917 р. на фронті налічувалося вже 27 українізованих дивізій. В ході українізації збройних формувань особливо відзначився командир 34-го армійського корпусу генерал П.Скоропадський; його з'єднання перетворилося на 1-й Український корпус. На фоні загального розкладу російської армії українські частини, як помітив американський дипломат-розвідник Д.Дженкінс, відзначалися дисциплінованістю, боєздатністю, а їх особовий склад "з повагою вітає офіцерів і веде себе як солдати" [111]111
  165, с.464-465; 184, с.172-173


[Закрыть].

Ще одним із суттєвих проявів українського військового самодіяльного руху стало виникнення інституту Вільного козацтва, започаткованого у квітні 1917 р. на Черкащині заможними селянами, що не потрапили за віком до лав регулярної армії. Метою Вільного козацтва була охорона громадського порядку й організація місцевої самооборони від деморалізованих втікачів з фронту. Ця організація швидко поширювалася по Україні, й до жовтня 1917 р. її чисельність досягала 60 тис. Козацтво проголосило себе територіальним військом і визнавало лише владу Центральної Ради. На з'їзді Вільного козацтва у Чигирині (жовтень 1917 р.) було обрано Генеральну Раду з 12 осіб і почесного отамана – генерала П.Скоропадського [112]112
  165, с. 470; 122, с.378-382; 141, с.89


[Закрыть].

Розгортання українського військового руху вимагало створення координаційних органів. У складі Генерального Секретаріату існував секретаріат військових справ на чолі з С.Петлюрою. Крім того, після 1-го Всеукраїнського військового з'їзду було створено Генеральний Військовий Комітет, котрий відрядив своїх представників до військового міністерства Тимчасового уряду і до Генерального штабу Росії. Генеральний Комітет проіснував до створення Центральною Радою (після Третього універсалу) військового відомства та Генштабу Збройних сил України і став їх своєрідним організаційним ембріоном. У другому складі Генерального Комітету було сформовано "Комісію спеціальних служб" під головуванням генерал-майора Л.Кондратовича [113]113
  94, с.123; 229, т.2, с.374


[Закрыть]. Але, з огляду на відсутність самостійної української державності й власних збройних сил, ця структура навряд чи могла стати організатором реальної роботи по створенню спеціальних служб. Так воно і сталося. Однак заслуговує на увагу саме виділення такої комісії як усвідомлення необхідності створення розвідки та контррозвідки в майбутніх збройних силах України.

Українізація збройних сил і національний самодіяльний військовий рух створили ще одну з передумов фундації силових структур української державності, й спеціальних служб зокрема. Її можна визначити як формування у суспільно-політичному середовищі течії, спрямованої на проголошення повного суверенітету України. Звертає на себе увагу, що її прихильники зосередили свою агітаційно-пропагандистську діяльність саме у середовищі військовослужбовців-українців та у створених ними організаціях. Лідером "самостійницької" течії та одним з ініціаторів українського військового руху був мобілізований до царської армії харківський адвокат підпоручник М.Міхновський. Опорою "самостійницького" руху служили групи самостійників-соціалістів, що складалися переважно з військовиків (у грудні 1917 р. об'єдналися у партію самостійників-соціалістів – УПСС), а також частина ліберальної інтелігенції та заможного селянства [114]114
  165, с.464; 229, т.2, с.386; 151, с.74


[Закрыть].

Однак ця течія мала обмежений вплив на громадську думку і політичні події в Україні. Домінувала ідея українських соціалістичних партій, представники котрих переважали у Центральній Раді та уряді України, автономного існування краю у складі Російської республіки. Вони категорично заперечували необхідність створення власних силових структур. Так, заступник М.Грушевського і голова уряду В.Винниченко на шпальтах центрального органу УСДРП "Робітничої газети" виступав з різкими статтями проти формування української армії, мовляв, "не своєї армії нам, соціал-демократам і всім щирим демократам, треба, а знищення всяких постійних армій" [115]115
  165, с.465


[Закрыть].

Але ситуація в країні свідчила про нагальну потребу іншого вирішення цього питання. Вона характеризувалась: зростанням деструктивних процесів в Україні, що загрожували повною анархією та остаточним занепадом правопорядку; посиленням цілеспрямованого інтересу до становища в Україні з боку іноземних держав; загрозою реставрації шовіністичного загальноросійського режиму шляхом встановлення мілітаристської диктатури російського генералітету. Все це стало ще однією практичною передумовою створення спеціальних служб. Слід сказати про ці фактори обстановки більш детально.

Реальна влада Центральної Ради і Генерального Секретаріату практично не виходила за межі Києва і не поширювалася на регіони. На місцях панувало свавілля місцевої адміністрації, тип якої залежав від співвідношення місцевих політичних сил. Так, у Донбасі і Катеринославському індустріальному регіоні зростав авторитет і вплив рад робітничих, селянських і солдатських депутатів. Центральні органи влади не спромоглися своєчасно вирішити найбільш болючі питання суспільно-економічного життя, насамперед – аграрне. Внаслідок цього Україну охоплювали стихійні селянські виступи, що мали великі деструктивні наслідки.

Під впливом більшовицької агітації розпадалася здеморалізована світовою війною армія. Озброєні групи дезертирів на своєму шляху вчиняли погроми і насильства проти мирного населення. У відповідь на анархію й неспроможність влади підтримувати стабільність і правопорядок виникали незаконні збройні формування самооборони населення. Так, у серпні 1917 р. в Одесі під час погромів і "п'яних бунтів" створилася єврейська дружина, що мала на озброєнні навіть кулемети. Вона складалася з колишніх військовослужбовців і фінансувалася місцевим населенням [116]116
  168, с.256


[Закрыть].

На питанні боротьби з анархією зроблені акценти у Декларації Генерального Секретаріату від 29 вересня 1917 р.: "Війна, економічне винищення держави несуть за собою темне, несвідоме незадоволення широких народних мас. На цьому грунті ростуть анархія і контрреволюція. Генеральний Секретаріат через секретаріат внутрішніх справ буде всіма силами рішуче боротися з всіма проявами безладдя і контрреволюційними замахами за допомогою демократичних органів місцевого самоврядування. На тому ж грунті війни і економічної руїни в краю поширюється епідемія грабежів, самосудів, анархічних виступів безвідповідальних груп". Як засіб боротьби проти вищезгаданих явищ пропонувалися "активна, організована самодіяльність і самооборона населення" [117]117
  110, с.173; 229, т.1, с.323-324


[Закрыть].

Наведений уривок красномовно характеризує внутрішнє становище в краї. Однак важко не помітити, що головну надію в боротьбі з анархією та безладдям уряд покладав на абстрактне "самоврядування" населення, значна частина якого байдуже ставилася до Центральної Ради, котра не в змозі була проводити привабливу соціально-економічну політику. В рядках Декларації відчувається притаманне провідним у тогочасній Україні соціалістичним партіям зневажливе ставлення до державних інститутів (як таких, що мають незабаром "відмерти" при побудові соціалістичного суспільства). Жодного слова Декларація не присвятила проблемі зміцнення правоохоронних органів або ж створення органів безпеки, вкрай необхідних при такому внутрішньополітичному становищі.

Слід докладніше сказати про зростання інтересу до української "автономії" з боку провідних іноземних держав. Як правило, збір інформації про становище в Україні держави Антанти, США, Японія та ряд інших здійснювали через можливості військової дипломатії, консульські установи, силами окремих емісарів, журналістів, різного роду цивільних місій. Всі зазначені види роботи в Україні одночасно використовувались як "дах" для співробітників розвідок іноземних держав.

Іноземні інформатори намагалися вивчати широке коло питань щодо тенденцій розвитку політичних і військово-політичних подій в Україні, намірів її керівництва, позицій провідних суспільно-політичних сил, українізації збройних сил, становища в народному господарстві. Крім того, через канали спеціальних служб і військової дипломатії робилися спроби активно вплинути на провід України для забезпечення спрямування політичних подій в краї на користь власних держав.

Нестабільність ситуації в Україні й на решті території колишньої Російської імперії, відсутність спеціальних органів для боротьби з зовнішнім втручанням у внутрішні справи країни, загальний хаос у роботі державних органів, а також об'єктивне прагнення українського керівництва привернути увагу іноземних політичних кіл до розвитку національно-демократичної революції значно полегшували організацію збору розвідувальної інформації в Україні.

Швидкий розклад Східного фронту, що відвертав на себе величезні військові сили австро-німецького блоку, потреба у забезпеченні його стабільності і були покладені, очевидно, в основу інтересу країн Антанти і США до України. Їм необхідно було за рахунок військової сили та значного військово-промислового потенціалу краю повести керівництво України в кільватері своєї політики, спрямованої на продовження світової війни. При цьому українському населенню відводилась роль "гарматного м'яса" для утримання позицій на Південно-Західному і Румунському фронтах.

Спочатку серед інформаторів провідних держав Антанти переважало упереджене ставлення до Центральної Ради як до "банди фанатиків, без всякого впливу, що руйнує край в інтересах Німеччини" [118]118
  62, т.1, с.232


[Закрыть]. Проте прагматичні потреби військово-політичного порядку взяли верх над кон'юнктурною фразеологією.

Першою встановила контакт з Генеральним Секретаріатом японська військова дипломатія, що, напевно, можна розцінювати як спробу керівництва цієї країни знайти собі нових союзників серед молодих східноєвропейських держав, розширити свою присутність в Європі взагалі. В Україні перебувала японська військова місія для збору інформації про становище на Східному фронті, у Києві працювала група журналістів з Японії, в Одесі розташувалось консульство цієї країни для забезпечення транспортних сполучень. У липні 1917 р. військовий аташе посольства Японії в Росії Ашіда відвідав Центральну Раду і Генерального секретаря міжнаціональних справ О.Шульгина з метою одержання достовірної інформації про становище в Україні та зондажу намірів її керівництва щодо продовження світової війни [119]119
  180, с.26; 208, с.60


[Закрыть].

Свій професійний інтерес до України виявляла й американська розвідка. У травні 1917 р. відповідно до рішення Ради національної оборони США до Росії прибула через Владивосток "економічна місія" на чолі з Рутом. Потрапивши до України, вона головну увагу приділила збору інформації про становище на Чорноморському флоті. Цю місію змінила "залізнична місія" Стівенса. Американські інформатори встановили контакт з діячами українського парламенту, неодноразово зустрічалися з О.Шульгиним [120]120
  184, с.68-69, 80-82


[Закрыть].

Змістовну інформацію про політичні події часів Української революції спромігся зібрати французький журналіст-міжнародник Ж.Пеліс'є, який діяв напівофіційним шляхом, хоча його даними користувалися урядові кола Франції. У вересні 1917 р. він подав послу Франції в Росії Нулансу спеціальну доповідь на 27 сторінках, де містився грунтовний аналіз суспільно-політичної ситуації в Україні, з додатком в кількості 19 документів на 120 сторінках. Після цього західна преса почала писати про Україну як про "нову силу на Сході, здібну протистояти тиску німців" [121]121
  24, с.31


[Закрыть].

У жовтні 1917 р. прибули військові спостерігачі Франції – генерал Табуї і полковник Перл'є, котрим було доручено стежити за розвитком подій безпосередньо з Києва. Табуї мав двогодинну розмову з головою військового відомства України С.Петлюрою, виявив при цьому великий інтерес до процесу українізації збройних сил і військового аспекту політики Центральної Ради в цілому [122]122
  62, т.1, с.232


[Закрыть].

Військово-дипломатичні і консульські представники країн Заходу виявляли жвавий інтерес і до проявів громадсько-політичного життя України, контактували з самодіяльними суспільно-політичними об'єднаннями та їхніми лідерами. Так, 2 листопада 1917 р. військові дипломати Франції, Бельгії та Румунії були присутні на III Військовому з'їзді у Києві. Англійський консул Довглес вітав того ж дня Козацький з'їзд [123]123
  165, с.471


[Закрыть].

Інформаторами іноземних урядів про становище в Україні були і консульства цих країн – з дореволюційного часу в Києві перебували консульські установи Англії, Греції, Італії, Іспанії, Персії, Португалії, Данії, Норвегії, Франції, Швейцарії [124]124
  233, ф.2592, оп.1, спр.32, арк.64-65


[Закрыть].

Окрім збору професійної інформації, західні емісари намагалися організувати підтримку певних політичних угруповань або їх лідерів, розраховуючи на їхню лояльність при вирішенні деяких питань на користь своїх країн. Дипломати країн Антанти намагалися придбати агентів впливу серед членів Центральної Ради, підтримуючи їх фінансово. Скажімо, через лідера УСДРП М.Порша до редакції "Робітничої газети" надійшло 10 тис. крб. Гроші від Антанти отримував і отаман Вільного козацтва П.Скоропадський. Контакти підтримувалися і з лідерами профспілок залізничників. Не залишилися поза увагою спецслужб Антанти і впливові таємні політичні організації. Іноземним коштом було створено масонську ложу св.Андрія "Молода Україна". Якщо згадати успіх місії Ж.Пеліс'є, то варто сказати, що він був одним з провідних діячів французької масонської ложі "Великий Схід", а С.Петлюра також входив до української масонської організації й пізніше підтримував листування з Пеліс'є, прохаючи про "моральну підтримку" зовнішньої політики УНР [125]125
  110, с.126; 54, спр.69270, т.36; 27


[Закрыть].

Еволюція української державності від автономії до повноправної суверенної держави відбувалася у надзвичайно складних внутрішніх і міжнародних умовах.

Особливої напруженості ситуації в країні надавало одночасне існування й політична конкуренція влади Тимчасового уряду, рад робітничих і солдатських депутатів та національно-демократичної державності – Української Центральної Ради. В Росії швидко розросталася анархія, визрівав соціальний конфлікт, викликаний невдалими спробами уряду О.Керенського здійснити демократичні перетворення, а також намаганнями встановити авторитарний режим реакційних військових кіл, визнаним лідером яких став генерал Л.Корнілов.

26 серпня 1917 р. головнокомандуючий збройними силами Росії Л.Корнілов надіслав голові Тимчасового уряду О.Керенському ультимативну вимогу передати йому всю повноту влади для встановлення "жорсткого порядку" в Росії та оголосити в столиці воєнний стан. Фактично йшлося про встановлення в Росії мілітаристської диктатури. Звістка про демарш Корнілова викликала тривогу в Україні – Центральна Рада небезпідставно побачила в ньому загрозу реставрації імперської державності. Дії Корнілова кваліфікувалися "контрреволюційними" як щодо Росії, так і України.

Відтак, Генеральний Секретаріат УЦР та інші владні структури, виконавчі комітети рад робітничих і солдатських депутатів, представники політичних партій одразу ж звернулися зі спільною відозвою до населення України, де йшлося про те, що замах контрреволюціонерів з генералом Корніловим на чолі на Верховну владу Російської держави вимагає від органів місцевого самоврядування повести рішучу боротьбу з проявами контрреволюції. Закликаючи громадян до спокою, вони заявили, що всі замахи на здобутий революцією лад, звідкіля б вони не йшли, будуть придушені всіма необхідними засобами [126]126
  229, т.1, с.271-272


[Закрыть].

Представник Військового Комітету України при військовому Міністерстві Росії М.Полозов розіслав із Царського Села циркулярну радіограму: "По дорученню Секретаріату Української Центральної Ради об'являється до відома всіх військових українців: контрреволюційний заговор на чолі з генералом Корніловим загрожує всім здобуткам революції, як в Росії, так і на Вкраїні. Перемога Корнілова привела б до порабощення російської демократії і нового поневолення України. Всі військові українці повинні всемірно підтримувати тимчасове правительство в його боротьбі з контрреволюцією. Кожен українець, не повставший в сю рішучу хвилю на захист революції буде зрадником революції і всієї України" [127]127
  36, № 12-13, с.3-4


[Закрыть].

Як бачимо, виступ Корнілова спричинив зростання політичної активності в Україні й кваліфікувався таким, що загрожує здобуткам національного відродження, як військовими, так і політичними колами України. Хоча заяви з приводу корніловського заколоту несли на собі відчутний відбиток соціалістичної демагогії, притаманної провідним політичним партіям тогочасної України, все ж вживані заходи для протидії диктаторським зазіханням реакційної вояччини висунули на порядок денний питання розбудови власних структур безпеки.

Переконливим доказом цього можуть служити дії окремих владних інституцій та громадсько-політичних об'єднань України по усуненню небезпеки корніловщини, спрямовані на створення координуючого органу з питань безпеки та оборони, який повинен був об'єднати сили для протистояння загрозам революційним завоюванням в Україні з боку внутрішніх та зовнішніх ворогів.

27 серпня 1917 р. на об'єднаному засідання рад робітничих і солдатських депутатів м.Києва було створено Особливий Комітет по охороні революції. До його складу увійшли: командуючий військами Київського військового округу К.Оберучев, начальник міліції, міський голова, голови рад робітничих і солдатських депутатів та представники провідних політичних партій. Метою Комітету була організація боротьби з корніловщиною. 28 серпня УЦР доручила йому виробити план оборони Києва і завчасно мобілізувати всі живі і матеріальні сили, необхідні для виконання плану [128]128
  229, т.1, с.270-274, 553; 97, 1917, 28-30 авг.


[Закрыть].

Створення комітету викликало неоднозначну реакцію різних політичних сил країни. Так, представники партії кадетів на засіданні Київської Думи виступили з гострою критикою цього заходу, доводячи, що тільки Дума як представник всього населення є повноважним і повноправним органом влади, ініціатором у справі охорони завоювань революції. Від імені кадетів Григорович-Барський заявив, що, по-перше, комітет не є представником народу і у зв'язку з цим не може розраховувати на всебічну підтримку, а, по-друге, він перебуває поза законом, оскільки не визнаний Тимчасовим урядом. Більшовики, погоджуючись, що Дума є органом цивільної влади, заявили про необхідність створення Комітету для проведення рішучих заходів у боротьбі з контрреволюцією.

У результаті обговорення питання про створення Комітету охорони революції Київська Дума більшістю голосів прийняла резолюцію, де зазначалося, що в час, коли революції серйозно загрожує контрреволюція, існує необхідність створення органу, який би об'єднав військову і цивільну владу, бойові організації для протистояння внутрішнім і зовнішнім зазіханням. Одночасно Дума запропонувала ввести до складу органу своїх представників. Від голосування за прийняте рішення утрималися лише делегати від конституційно-демократичної партії. Таким чином, ідея створення спеціального органу безпеки країни одержала підтримку більшості депутатів. Але справа далеко не пішла [129]129
  97, 1917, 30 авг.


[Закрыть].

К.Оберучев і близький до нього комісар Тимчасового уряду І.Кирієнко проявили себе запеклими ворогами українського руху. Вони відверто ігнорували постанови УЦР, не визнавали Генеральний Секретаріат й намагалися паралізувати роботу Комітету. Але Комітет все-таки дещо зробив: доручив охорону міста загонам міліції, козаків і юнкерів, бойовим дружинам; усунув з посад кількох військових і державних діячів, запідозрених у симпатіях до Корнілова; закрив газету "Киевлянин"; провів серію обшуків для вилучення зброї. Після ліквідації заколоту за постановою Тимчасового уряду 2 вересня 1917 р. Комітет припинив свою діяльність, а за іншими даними – саморозпустився [130]130
  229, т.1, с.270-274, 553; 141, с.288; 22, с.234


[Закрыть].

Подібні Комітети існували в багатьох містах України. Є дані, що Комітет порятунку революції, "який установив нагляд за відповідальними установами", був сформований у Катеринославі. У Конотопі Комітет охорони революції припинив розповсюдження листівок з агітацією на користь корніловських заколотників. Такі ж Комітети діяли у Фастові, Чернігові, Полтаві [131]131
  195, с.40; 97, 1917, 28-31 авг., 1, 2 сент.


[Закрыть].