Текст книги "Національні спецслужби в період української революції 1917-1921 рр."

Автор книги: Володимир Сідак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 27 страниц)

Ще одним пріоритетним напрямом спеціальних заходів військової дипломатії за кордонами УНР було сприяння у вирішенні питань закупок зброї та іншого майна для Дієвої армії УНР. Ця робота була дуже потрібною тоді, коли збройні сили республіки залишилися відрізаними від головних військово-промислових баз Сходу та Півдня України. У складі Головної управи постачання Генштабу УНР функціонував відділ закордонних закупок на чолі з поручником Є.Ружницьким у складі 8 офіцерів та 5 військових урядовців [465]465
  216, с.98


[Закрыть].

Упродовж свого існування Директорія неодноразово асигнувала кошти для придбання зброї за кордоном. Так, 7 травня 1919 р. Глава Директорії й уряд УНР виділили 50 млн. гривень на ці потреби [466]466
  235, ф.581, оп.1, спр.31, арк.21


[Закрыть].

Найбільш цікавим прикладом проведення операції по закупівлі військового майна за кордоном (що само по собі вимагало володіння докладною інформацією про становище в країні перебування, застосування специфічних методів роботи) може розглядатися місія до Румунії офіцера Генштабу А.Стрижевського. Цей військовий емісар відбув до Румунії у жовтні 1919 р. за наказом С.Петлюри. У Бухаресті, діючи напівофіційним шляхом, він за допомогою прихильних до Української держави політичних та ділових кіл створив "групу сприяння" для закупівлі зброї для Армії УНР. Впливові підприємці Румунії допомогли Стрижевському зустрітися з представниками урядових кіл країни і отримати дозвіл "приватним" чином закупити необхідну продукцію. Вдалося розмістити у Румунії замовлення на продаж Україні 400 тис. гвинтівок, 2000 кулеметів, 180 гармат, 30 бронемашин, великої кількості набоїв [467]467
  216, с.100


[Закрыть]. Сьогодні важко судити, чи отримала УНР озброєння за цією домовленістю, однак можна припустити, що в скрутних воєнно-політичних умовах після поразки Армії УНР влітку 1920 р. ця визначна закордонна операція спецслужб України не дала бажаних наслідків.

Коли йдеться про закордонну роботу спеціальних служб УНР, виникає питання про джерела фінансування їх діяльності. Як доповідав своєму керівництву 2 вересня 1920 р. співробітник особливого відділу ВНК 14 армії "червоних" Бірюков, колишній військовий міністр УНР М.Шаповал мав у своєму розпорядженні до 350 закордонних агентів у різних куточках Європи. Політика С.Петлюри за кордоном проводилась через цю агентуру. Для організації такої діяльності виділялися величезні суми із таємного фонду Директорії. У одного із виявлених агентів було знайдено значну кількість діамантів, золота, срібла та інших коштовностей [468]468
  54, спр.69270, т.4, арк.46-48, 127-128


[Закрыть]. Як свідчать сучасники, С.Петлюра справді переказував закордонним дипмісіям УНР значні валютні кошти, котрі накопичив Гетьманат П.Скоропадського [469]469
  127


[Закрыть]. Проте архівні документи містять численні скарги українських дипломатів та співробітників спецслужб (про це, наприклад, йдеться у згаданій доповіді сотника Стрижака) на гостру нестачу коштів для поточної роботи. Цілком імовірно, що левова частка валюти і коштовностей, що потрапила за кордон, була використана не для забезпечення роботи закордонних установ, а заощаджена для лідерів республіки на випадок евакуації з України. Інакше важко зрозуміти, за рахунок чого з листопада 1920 р. підтримував своє існування та проводив активну розвідувально-підривну роботу проти УСРР Державний Центр УНР в екзилі.

Для Розвідочної управи гострою була проблема підбору й підготовки кваліфікованих кадрів, їх виховання в дусі відданості Українській державі.

Більшість співробітників в минулому були цивільними, не мали належної підготовки, але щиро бажали взяти участь у боротьбі Української держави за свою незалежність і територіальну цілісність. Отже, військова розвідка УНР відчувала гостру нестачу кадрів взагалі, а особливо кваліфікованих. Доцільно порівняти штатну чисельність центрального апарату і філій "ІНФІБРО" та реальну вкомплектованість цих установ. Так, у центральному апараті Інформбюро за штатом передбачалося 48 посад, а фактично працювало (за станом на кінець червня 1920 р.) 18 осіб; загальний штат філій повинен був мати 89 співробітників, а реальна їх чисельність досягла лише 35. Отже, вакантними залишалося майже дві третини штатних посад [470]470
  233, ф.1078, оп.2, спр.70, арк.29-31зв.


[Закрыть].

Пошуки шляхів розв'язання складної кадрової проблеми нерідко приводили до простого, на перший погляд, рішення: залучати до роботи в розвідувальних і контррозвідувальних структурах колишніх офіцерів жандармерії, поліції, військових спецслужб або й просто стройових армійських офіцерів зруйнованої імперії. Це давало певні позитивні результати, особливо з чисто професійної точки зору. Але далеко не скрізь така кадрова політика виправдала себе, приклади чого вже наводились.

Для підготовки спеціалістів розвідувальної й контррозвідувальної справи у структурі Розвідочної управи передбачалося створення спеціальної "Школи виховання розвідчиків". Її управління складали: начальник (підлягав особисто військовому міністру), його помічник і канцелярист. Начальником школи призначалася військова чи цивільна людина, достатньо обізнана з роботою спеціальних служб. Викладачами школи запрошувалися при необхідності військові чи цивільні особи [471]471
  233, ф.1078, оп.2, спр.70, арк.17-48


[Закрыть]. Номенклатура спеціальностей навчального закладу визначалася тими напрямками роботи, яких найбільше вимагала загальнополітична й оперативна обстановка в умовах воєнного часу. Тобто, школа мала готувати фахівців, здатних організувати розвідувальні й контррозвідувальні осередки в тилу ворога, на окупованій території, а також забезпечувати доставку інформації до Центру. Встановлювався однорічний термін навчання. У положенні про школу зазначалося, що її завдання – у "всебічній освіті курсантів", котрі мають оволодіти несенням спеціальної служби (пройти курс спецдисциплін – В.С.), ознайомитися з військовим, політичним і економічним становищем в УНР та за кордоном. До програми навчання входили також політична економія, політична географія, статистика, українська мова, іноземні мови (німецька, французька, польська, румунська), основи законодавства, економічна географія, комерційні бухгалтерія й діловодство, товарознавство, прикладна хімія і піротехніка, стенографія, стройова підготовка та гімнастика. Отже, після опанування згаданих предметів курсант школи ставав всебічно підготовленим працівником спеціальних служб, міг виконувати завдання розвідувальної, контррозвідувальної роботи, вести диверсійну діяльність, боротися з економічними злочинами.

До цього спеціального навчального закладу зараховувалися офіцери і військовослужбовці рядового складу віком від 18 до 30 років, що мали належний освітній рівень, а також добровольці з числа цивільної молоді. Курсантами могли стати і жінки віком від 18 до 25 років. Після закінчення школи її випускники зобов'язувалися прослужити в органах не менше трьох років [472]472
  233, ф.1078, оп.2, спр.70, арк.17-48


[Закрыть]. У Тимчасових штатах Розвідочної управи та Інформбюро Генштабу передбачалися школи навчання агентів. У багатьох інших документах цих відомств, а також Департаменту політичної інформації МВС також ідеться про необхідність створення школи агентів спецслужб УНР [473]473
  233, ф.1092, оп.2, спр.176, арк.7; спр.339, арк.3; ф.1078, оп.2, спр.70, арк.17, 59-62


[Закрыть]. Планувалося готувати агентів різних спеціальностей, у тому числі й агентів-резидентів для розвідки та контррозвідки, агентів-ходоків, агентів зв'язку тощо. Відомостей про функціонування названих навчальних закладів, їх штати, структуру, програми навчання немає. Не виключено, що йдеться про вищезгадану "Школу виховання розвідчиків", оскільки після її закінчення багато штатних працівників мали використовуватись у ролі агентів на найбільш гострих і відповідальних ділянках роботи. Значна ж частина із них мала статус позаштатних таємних працівників.

Потрібно також сказати й про те, що всі співробітники-військовослужбовці та цивільні працівники Розвідочної управи після зарахування на службу (роботу) приймали спеціальні обітниці-клятви щодо чесного і сумлінного виконання покладених на них обов'язків в інтересах Української держави. Тексти обітниць були передбачені урядовим законом, затвердженим Головою Директорії С.Петлюрою 13 жовтня 1919 р. [474]474
  233, ф.1092, оп.2, спр.98, арк.100-100зв.; ф.1115, оп.1, спр.1, арк.243-244


[Закрыть].

Таким чином, більш чітко, ніж в період Гетьманату, визначилась система військової розвідки як в горизонтальному, так і вертикальному вимірах. Оперативніше здійснювалось інформаційне забезпечення Армії УНР на тактичному й стратегічному рівнях. Починають задовольнятися потреби у розвідниках не тільки для сьогодення, а проводиться підготовка таких кадрів і на перспективу, створюються для цього спеціальні навчальні заклади.

§ 4.4. ВІЙСЬКОВА КОНТРРОЗВІДКА

Доба Директорії започаткувала ще одну особливу інституцію в системі національних органів безпеки – військову контррозвідку. Більше того, специфікою формування системи контррозвідувальних органів Директорії УНР було те, що першочергова увага приділялася створенню саме органів військової контррозвідки. За умов перманентних бойових дій, активної роботи на фронтах ворожих спецслужб та наявних спроб до збройних виступів проти існуючого ладу всередині держави, такий підхід можна вважати цілком закономірним. Фундація органів військової контррозвідки УНР відбувалася в межах повномасштабної реформи Збройних сил держави влітку 1919 р., спрямованої на перетворення армії на регулярну збройну силу з чіткою структурою, оскільки до того військо УНР нагадувало, скоріше, симбіоз повстанських формувань часів антигетьманського повстання й окремих регулярних частин.

Розуміючи гостру потребу посилення протидії замахам на боєздатність армії, важливість збереження військової таємниці й підтримки високого морально-політичного духу особового складу, керівництво Збройних сил з перших місяців існування Директорії вело пошук організаційно-правових форм механізму забезпечення внутрішньої стабільності у військах, особливо в "Дієвій армії УНР". Уже 12 травня 1919 р. за наказом Головного Отамана військ УНР почалося формування "Польового куреня варти" для боротьби з ворожою агентурою на фронті й безладдям на запіллі. До цього спеціального підрозділу, що поєднував функції військової поліції та військової контррозвідки, передбачалося набирати військовослужбовців "свідомих національно і соціально, безперечно чесних і совісних" [475]475
  210, ч.5


[Закрыть].

Можна вважати, що першою спробою запровадження постійного механізму забезпечення внутрішньої безпеки у збройних силах було створення "Державного Інспекторату у військових частинах та інституціях Української Народної Республіки", положення про який затвердив 13 травня 1919 р. Голова Директорії УНР С.Петлюра. "Надзвичайні обставини, в яких перебуває зараз Україна, – йшлося в цьому документі, – вимагають, аби Державний Інспекторат з одного боку був правою рукою і очима Центральної Влади, а з другого боку він не повинен зупинятися ні перед якими мірами, аби врятувати нашу армію від розпаду і деморалізації".

Положення встановлювало головні функції Інспекторату. До його компетенції входило: 1) Стеження за точним виконанням всіх наказів Верховного командування Армії УНР, боротьба з "демагогічністю, саботажем, розпустою, пияцтвом, мародерством, грабіжництвом", службовими зловживаннями й халатністю, господарськими злочинами у військах. 2) Догляд за політичними настроями військовослужбовців, проведення заходів, "аби всі військові частини і інституції були щиро демократичні й національно виховані". Своєчасне інформування центральної влади про "ворожий і непевний елемент", а також негайне усунення (у відповідності з наданими правами) із лав війська "непевного елементу". 3) Допомога стройовим командирам у справі зміцнення дисципліни, виховання високого морального духу військовослужбовців. 4) Виховна робота серед особового складу армії, "піклування про розвиток національної свідомості вояцтва" через організацію шкіл, лекційну роботу, художню самодіяльність, персональні співбесіди.

До складу інституції входили державні інспектори польових управлінь Дієвої армії, Штабу армії, Головної управи постачання, інших центральних військових органів, котрим підлягали інспектори військових з'єднань і частин. Згідно з Положенням державним інспектором могла бути лише людина "знайома з військовими справами... високої національно-патріотичної свідомості, морально не заплямована". Всі інспектори призначалися, звільнялися, а також несли покарання за рішеннями уряду, які затверджував особисто Головний Отаман Військ УНР. Державний Інспекторат очолював Головний Інспектор військ УНР. Державні інспектори наділялися великими повноваженнями. Вони мали право негайно припиняти дію шкідливих для обороноздатності військ наказів їх командирів, контролювати фінансові справи військових частин. Без їхньої санкції не могли набирати чинності вироки військово-польових судів, ордери на арешти військовослужбовців. У надзвичайних ситуаціях інспектор мав право звертатися до верховної влади республіки, обминаючи своїх прямих начальників. Разом з тим вони зобов'язувалися працювати в тісному контакті з командним складом військових частин, всіляко сприяти піднесенню авторитету командира, а під час бойових дій перебувати безпосередньо на фронті й допомагати командирам у їхній поточній роботі. Інспектор разом з командиром частини ніс повну відповідальність за її боєздатність [476]476
  233, ф.1075, оп.1, спр.47, арк.95-96


[Закрыть].

Аналізуючи наведений вище документ, можна помітити, що Державна Інспекція в системі Дієвої армії УНР за своїм правовим статусом і функціональним завданням являла собою надто змішану структуру, котра здійснювала виконавський, дисциплінарний, політичний та ідеологічний контроль. Одночасно вона займалася окремими питаннями внутрішньої безпеки військ.

Ще одним негативним фактором поточної роботи Державного Інспекторату, його підрозділів у військах стало перенесення ідеологізації суспільного життя через партійно-політичні впливи і на діяльність Інспекторату. Його особовий склад комплектувався переважно з функціонерів правлячих соціалістичних партій, котрі проводили у військах політичну лінію своїх організацій. "Праця тих інспекторів, – зазначали сучасники, – вводила до армії політику, роз'єднувала людей і тим ослаблювала боєздатність відділів" [477]477
  122, с.544


[Закрыть]. Тим часом гострою залишалася потреба створення спеціалізованої армійської контррозвідувальної служби.

Центральним пунктом концепції такої армійської спецслужби Української Народної Республіки, розробленої фахівцями Генштабу Збройних сил у першій половині 1919 р., передбачалося створення чіткої системи контррозвідувальних органів на всіх оперативно-тактичних рівнях Армії УНР з підпорядкуванням їх Розвідочній управі Генштабу. Сама система була розроблена генерал-полковником М.Юнаківим [478]478
  54, спр.69270, т.4, арк.63


[Закрыть]. Пропонувалася така організаційна структура контррозвідки:

1. Контррозвідувальні відділи, котрі мали входити до складу штабів військових груп і Управління коменданта тилу на театрі воєнних дій (ТВД). Відділ за штатним розкладом повинен був мати начальника, його помічника (офіцера або урядовця-юриста), двох діловодів, трьох канцеляристів, фотографа, 6-12 таємних агентів, козака для "господарських потреб".

2. Контррозвідувальні частини при штабі окремої дивізії. За штатом вони складалися з начальника, діловода, фотографа, двох канцеляристів, 3-6 таємних агентів.

3. Офіцери контррозвідки, що призначалися окремо. Наприклад, пропонувалося у складі розвідувального (агентурного – В.С.) відділу Штабу Дієвої армії запровадити посаду офіцера по контррозвідці, який би завідував збором і обробкою матеріалів, що надходили від нижчих ланок цієї служби [479]479
  233, ф.1075, оп.1, спр.46, арк.2, 6


[Закрыть].

"Положення про контррозвідку в Дієвій армії УНР", яке з'явилося у серпні 1919 р., визначало й головні функції армійської спецслужби. До них відносилися: збір інформації щодо розвідувальної діяльності ворога, "звертаючи увагу... на що саме найголовніше направлена розвідочна його діяльність, якими засобами користується ворог для своєї розвідки"; отримання інформації про конкретні розвідувально-підривні акції ворожої агентури на ТВД і в тилу Дієвої армії; активна протидія розвідувальній та контррозвідувальній діяльності противника в районах дислокації частин Армії УНР, затримання ворожої агентури й цілеспрямована її дезінформація та спрямування на фальшивий шлях; засилка власних агентів у запілля противника для збору інформації про роботу його розвідувальних органів. З цією метою документ рекомендував запроваджувати постійні агентурні мережі "в тилу ворога і особливо в місцях його керування своїми військовими силами", а також "підкуп осіб, працюючих у ворога, з метою одержання відомостей для з'ясування системи шпигунства у ворога і розкриття його розвідочних органів"; використання технічних засобів збору інформації (перехоплення телефонно-телеграфних розмов), а також застосування елементів "психологічної війни": "розповсюдження серед ворожих сил провокаційних чуток"; припинення диверсійно-терористичної діяльності, відвернення замахів на життя керівників збройних сил, а також зловмисної агітації з метою компрометації воєначальників УНР.

Окремим завданням військової контррозвідки було викриття посадових осіб, котрі "використовують своє службове становище в інтересах ворога": передають в його руки таємні документи Збройних сил УНР; повідомляють про кількісний склад, дислокацію, бойову підготовку військ; ведуть підривну діяльність по саботажу наказів командування; підривають дисципліну й закликають особовий склад до переходу на бік ворога. Гіркий досвід "отаманщини" доповнив реєстр обов'язків військових контррозвідників завданням протидії "персональним авантюрам або заходам до насильного усунення тої чи іншої особи з займаємої посади", відвернення "самовільної організації бойових отрядів з метою скористування фізичною силою для різних зловживань". Нарешті, до компетенції цієї служби було віднесено боротьбу спільно з іншими правоохоронними органами з кримінальними злочинами й відверто аморальними проявами з боку військовослужбовців (грабіжництвом, хабарництвом, "безмежним пияцтвом" та ін.).

Отже, документ, що розглядається, досить повно охоплював широке коло завдань військової контррозвідки, виходячи з конкретного воєнно-політичного становища УНР. При цьому передбачалося не лише проведення оперативних і карально-профілактичних заходів проти ворожої агентури, а й організація активних контракцій проти його спеціальних служб, робота по припиненню протиправних дій серед особового складу збройних сил, створення незаконних збройних формувань.

"Положення" встановлювало порядок управління поточною діяльністю контррозвідувальних установ різних рівнів. Відповідна інформація, зібрана контррозвідкою штабів груп і окремих дивізій, повинна була терміново передаватися до штабу Дієвої армії через офіцера розвідувального відділу, котрий відповідав за контррозвідку. У свою чергу начальник розвідувального органу Штабу Армії у визначений час робив доповідь з питань своєї компетенції начальнику Штабу, отримував від нього необхідні директиви та передавав їх нижчим контррозвідувальним установам.

Для виконання своїх службових обов'язків контррозвідувальним підрозділам надавалося право користуватися як штатними, так і позаштатними таємними агентами, працювати серед цивільного населення в тилу. Для отримання оперативної інформації вони здійснювали в разі потреби і зовнішній нагляд (спостереження) за відповідними особами, контролювали їх телефонні розмови, перехоплювали радіо– й телеграфні переговори розвідорганів противника, проводили допити полонених та перебіжчиків, вивчали здобуті у ворога документи.

Контррозвідувальним відділам надавалося право проводити арешти певних категорій осіб: засланих ворогом в діючі армійські частини з метою підкупу командування чи вояків або для проведення агітації; засланих для організації терористичних акцій проти вищого командування української армії; представників Дієвої армії або військових установ, які використовують своє службове становище в інтересах ворога (передача противнику таємних матеріалів, повідомлення ворога про плани армії, саботаж або несвоєчасне виконання розпоряджень командування, агітація на користь ворога, зловживання, що підривають дисципліну тощо); тих, хто хоч навмисно й не працює на ворога, але перешкоджає бойовим діям армії, руйнує чи розкладає її (авантюризм, самовільна організація бойових загонів для різних зловживань, грабіжництво, казнокрадство, шантаж, "безмежне пияцтво і гра в карти" тощо).

При цьому передбачалося суворе дотримання ряду умов, а саме: право проведення обшуків, виїмок, попередніх арештів, а також допитів осіб, запідозрених у перелічених злочинах, мають начальники контррозвідувальних відділів (лише в окремих випадках допити дозволялося проводити деяким іншим посадовим особам). Підстави для проведення цих дій повинні викладатися в окремій постанові. Для допомоги при проведенні арештів, обшуків, виїмок слід запрошувати представників міліції або інших правоохоронних органів. Копії постанови про арешт начальник контррозвідувального відділу повинен надсилати начальнику місця ув'язнення, прокуророві місцевого окружного суду й командуванню Дієвої армії. Під час проведення розслідування заарештовані можуть за розпорядженням начальника відділу триматися під вартою не більше двох тижнів. У разі потреби цей термін міг бути продовжений начальником штабу відповідної групи чи комендантом тилу до одного місяця, а за згодою прокурора окружного суду чи з дозволу начальника Штабу Дієвої армії – до трьох місяців. Усна чи письмова вимога про затримання зазначених вище осіб може бути висунута старшиною або штатним агентом контррозвідки, котрий має відповідне посвідчення, в особливо невідкладних випадках: коли особа захоплена безпосередньо при події шпигунства чи іншої явної допомоги ворогові або відразу після скоєння цих злочинів; коли свідки вкажуть на таку особу; коли речі, що є доказом перелічених вище злочинів, належать підозрюваному або знайдені при ньому; коли запідозрений не має постійного місця проживання; коли підозрюваний намагається втекти або затриманий під час чи після втечі; коли є обгрунтовані підстави вважати, що підозрюваний може сховатися або переховати чи знищити докази злочину.

З вимогою про затримання належить звертатися до міліції або відповідних їй органів. У разі їх відсутності затримання може бути виконано зазначеними співробітниками контррозвідки. Особа, затримана без відома начальника контррозвідувального відділу, повинна бути приведена до нього протягом 24 годин (у необхідних випадках цей термін продовжується на стільки, скільки цього вимагають місцеві умови). Начальник відділу не пізніше 24 годин після доставки до нього заарештованого мусить допитати його і написати постанову про звільнення підозрюваного з-під варти чи про затримання його надалі [480]480
  233, ф.1075, оп.4, спр.12, арк.2-6


[Закрыть].

Коли при розслідуванні справ виявлено склад того чи іншого із перелічених вище злочинів, начальник контррозвідувального відділу зобов'язаний повідомити про це відповідний суд, але до прибуття його представника не припиняти роботу у справі. Якщо ж ознак таких злочинів не виявлено, закінчена справа надсилалася прокуророві місцевого окружного суду. Втім одночасно військовому командуванню не заборонялося вживати щодо підозрюваного заходів, передбачених "Правилами про місцевості, оголошені на військовому стані".

Рішення й дії начальника контррозвідувального відділу щодо провадження ним розслідування могли бути оскаржені відповідному начальнику групи або комендантові тилу, про що особа, яка заарештована чи у котрої проведено обшук, інформувалася одразу після проведення цих дій.

Співробітники міліції про кожну справу, розпочату за ознаками перелічених вище злочинів, повідомляють начальника відповідного контррозвідувального відділу, котрому надається право для провадження розслідування далі вимагати від міліції всі матеріали справи. Про це він повідомляє місцевий прокурорський нагляд. Представники прокурорського нагляду не беруть безпосередньої участі у розслідуванні справ, але контролюють дотримання законності при їх провадженні й мають право давати свої пропозиції з усіх правозастосовчих і процедурних питань [481]481
  233, ф.1075, оп.4, спр.12, арк.2-6; 54, спр.69270, т.17, арк.156


[Закрыть].

Заслуговує на позитивну оцінку те, що в проекті Положення зафіксовані процесуальні права органів військової контррозвідки (на проведення затримань, арештів, обшуків, виїмок, допитів), а також запропоновано механізм їх реалізації. При цьому слід підкреслити, що наведені в проекті вимоги до підстав, термінів і загальної процедури проведення зазначених процесуальних дій, до нагляду за їх здійсненням відповідають у багатьох випадках загальноприйнятим демократичним стандартам (що за умов воєнного часу вельми показово).

Розглянуте вище Положення з невідомих причин не було остаточно затверджене Головним Отаманом військ УНР С.Петлюрою. Втім, аналіз архівних документів дозволяє зробити висновок, що принаймні організаційна структура контррозвідувальних органів Збройних сил УНР була саме такою, як пропонувалося в цьому документі.

Організаційно військова контррозвідка існувала як структурний елемент розвідувальної служби Дієвої армії УНР. Вищим керівним органом військової контррозвідки виступав контррозвідувальний відділ Розвідочної управи Головного управління Генштабу Армії УНР. Штат відділу складався з начальника, трьох його помічників (один з яких відповідав за такий напрямок роботи, як протидія ворожій пропаганді й військова цензура), юрисконсульта, трьох старшин для доручень і діловода [482]482
  233, ф.1078, оп.2, спр.70, арк.59-63; ф.1075, оп.2, спр.89, арк.26а; ф.1092, оп.2, спр.106, арк.25


[Закрыть].

Організатором і начальником контррозвідки Дієвої армії в 1919 р. був полковник М.Чоботарів – військовий і політичний діяч, колишній член Центральної Ради, член УСДРП, який певний період очолював Політичний департамент МВС УНР, в 1920 р. – начальник охорони Головного Отамана С.Петлюри і куратор контррозвідки. Людина вольова, рішуча і безкомпромісна. Мав великий вплив на вищих посадових осіб держави. Брав активну безпосередню участь у придушенні антиурядового збройного виступу отамана П.Болбочана. Дослідники дають дуже суперечливі оцінки діяльності М.Чоботаріва [483]483
  54, спр.69270, т.4, арк.32, 37, 47, 56; 233, ф.1092, оп.3, спр.343, арк.1; 229, т.2, с.411; 171, с.58-59; 9


[Закрыть].

Як уже наголошувалося, контррозвідувальна діяльність безпосередньо у військах проводилась відповідними підрозділами штабів з'єднань і частин. Але реальна штатна чисельність апарату контррозвідки у військах була невеликою: у складі 2-го відділу штабу армійської дивізії працювали начальник дивізійної контррозвідки ("шеф дефензиви") і керівник контррозвідувальної агентури ("шеф дефензивної агентури"). Ці офіцери здійснювали контррозвідувальну роботу через ту агентуру, яку самі спромоглися залучити до співробітництва.

Особливою структурою забезпечення стабільності й порядку в армійських частинах та їх оточенні вважалася військова жандармерія, створена за урядовою постановою, затвердженою Головою Директорії С.Петлюрою 14 березня 1920 р. В ній йдеться про те, що для забезпечення спокою і ладу на терені УНР, проведення радикальних заходів в процесі організації Української армії утворюється в її складі "Корпус Військових Жандармів". Його вищим начальником призначається Військовий міністр. Жандармерія ділилася на польову і запільну (для захисту державних інтересів на фронті і поза ним). На місцях вони підлягали відповідно командуванню фронту та губернським і повітовим комісарам. Сотні польової жандармерії функціонували при штабі кожної дивізії. "Польова варта" існувала і при штабі Корпусу Січових Стрільців у складі 120 військовиків.

Завдання для обох видів жандармерії передбачалися аналогічні: запобігати злочинним діям, вести спостереження за правопорушниками як із числа військових, так і цивільних осіб; підтримувати громадський порядок і лад, сприяти становленню адміністрацій регіонів; стежити за точним і своєчасним виконанням посадовими особами розпоряджень військової та цивільної влади, мобілізаційних наказів; перевіряти легітимність перебування прибулих й підозрілих людей на контрольованій території, затримувати дизертирів; наглядати за роботою телеграфних і телефонних станцій, станом шляхів, мостів, дотриманням правил зберігання зброї та іншого військового майна; контролювати відповідність змісту друкованої продукції інтересам держави. Для формування Корпусу військовому міністру було асигновано із Державної скарбниці 30 мільйонів гривень. До складу Розвідочної управи Генштабу був прикріплений окремий відділ польової жандармерії чисельністю більше сотні бійців [484]484
  233, ф.1078, оп.2, спр.70, арк.26-63; ф.1065, оп.2, спр.90, арк.1-1зв.; 112, с.278


[Закрыть]. Взаємодія між військовою контррозвідкою і військовою жандармерією була досить тісною.

Варто додати, що Головний отаман С.Петлюра та військовий міністр полковник В.Сальський виношували плани по реформуванню жандармерії збройних сил. Передбачалося створити Окремий Корпус жандармів УНР з широкими повноваженнями щодо військ і цивільного населення. Для підготовчої праці (вивчення досвіду становлення і функціонування аналогічних структур – В.С.) в Румунію, Австрію і Чехію був командирований полковник А.Мельник. Однак з відомих причин ці зусилля не принесли бажаних наслідків [485]485
  8, спр.XXIV-26


[Закрыть].

Справа вироблення організаційних підвалин і методів роботи військової контррозвідки не стояла на місці й розвивалася під впливом змін воєнно-політичної ситуації. Як відомо, в кінці квітня 1920 р. була підписана Варшавська угода між Українською Народною Республікою і Польщею. Військова конвенція цієї угоди передбачала об'єднання збройних зусиль держав у війні проти радянської Росії. З кінця квітня 1920 р. об'єднана польсько-українська армія почала рішучий наступ на "червоних", який закінчився взяттям Києва 7 травня 1920 р. Проте з початку червня ворогу вдалося взяти реванш: на ділянці фронту Канів-Біла Церква вони ввели в прорив Першу кінну армію С.Будьонного, завдали поразки 3-й польській армії, котра почала хаотично відступати. Вже до середини липня Червона армія перейшла р.Збруч і швидко просувалася по Галичині. Кіннота С.Будьонного вийшла у передмістя Львова. У Тернополі було проголошено прорадянський уряд "Галицької Радянської Соціалістичної Республіки" [486]486
  151, с.334


[Закрыть]. В цей скрутний для Української держави та її Збройних сил час керівництво Генерального штабу Дієвої армії УНР вживало додаткових заходів до посилення роботи спеціальних служб, у тому числі – військової контррозвідки.

19 червня 1920 р. начальник Розвідочної управи Генштабу УНР віддає "Руководящі вказівки начальнику контррозвідочного відділу", де містилися конкретні завдання по організації контррозвідувального забезпечення бойових дій армії. Перш за все увага керівників української військової контррозвідки зверталася на необхідність вдосконалення організаційної мережі цього напрямку роботи. Пропонувалося, крім існуючих офіційних посад контррозвідників при штабах з'єднань, запровадити при штабах дивізій і запасних бригад таємних резидентів по контррозвідці "для слідкування за настрієм військових частин і командного складу". Останні повинні були також негайно створити на місцях власну агентурну мережу, вести збір інформації через агентів і щотижня доводити її до Генерального штабу. Співробітників контррозвідки планувалося ввести, крім військових штабів, і до складу регіональних органів (філій) Інформаційного бюро Розвідочної управи Генштабу. При цьому пропонувалося розробити схему поділу території України із зазначенням місць дислокації філій. Начальник контррозвідувального відділу зобов'язувався особисто вивчати кандидатів на посади резидентів контррозвідки, виходячи з їх особистих і ділових якостей, виробити спільно з керівником Інформаційного бюро норми грошового утримання агентури, завести її особистий облік і журнал для фіксації надбаної інформації. Всю підготовчу роботу необхідно було провести до 1 липня 1920 р.