Текст книги "Національні спецслужби в період української революції 1917-1921 рр."

Автор книги: Володимир Сідак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 27 страниц)

Цікава подальша доля цього "короля" одеських бандитів. Після вступу в Одесу Червоної армії "Мішка-Япончик" добровільно прийшов у НК і заявив, що вирішив стати на чесний шлях. Він попросив дозволу сформувати із своїх людей загін для боротьби з "білими". Загін чисельністю в 2 тисячі бойовиків був створений, але вже в першому бою з військами Директорії розбігся. Самого "короля" при спробі втекти застрелив співробітник НК [284]284
  233, ф.1216, оп.1, спр.92, арк.30-30зв.; 140, с.306


[Закрыть].

За агентурною інформацією того ж Одеського ОВ, у вересні 1918 р. припинено злочинну діяльність затятого фальшивомонетника В.Шишла, у якого було вилучено велику суму підроблених українських банкнотів. А завдяки свідченням затриманого був схоплений і їх розповсюджувач І.Ожиган [285]285
  233, ф.1216, оп.1, спр.92, арк.15, 37


[Закрыть].

Перспективним аспектом оперативно-розшукової роботи проти кримінальної злочинності було співробітництво із спеціальними органами інших державних інституцій на території Росії щодо розшуку, затримання злочинців, обміну службовою інформацією. Так, у жовтні 1918 р. голова Крайового Кубанського уряду звернувся до уряду України з проханням допомогти у розшуках і затриманні колишнього комісара (міністра) фінансів Кубанського радянського уряду Д.Дуніна. У квітні 1918 р. той вивіз з Катеринодара коштовності Державного банку (в т.ч. золото і срібло в монетах, зливках, ювелірних виробах) і переправив їх до Царицина. Кубанський уряд просив також для розшуку Д.Дуніна прийняти в Україні групу співробітників його правоохоронних органів. Прохання задовольнили. Хід подальшої роботи контролював в.о. начальника ОВ Тишкевич. Наряд Державної варти провів обшук на київській квартирі Д.Дуніна, однак ні його, ні коштовностей не виявив. Але агентурним шляхом встановили, що він перебуває в Криму (котрий фактично не входив до складу гетьманської держави). За квартирою Д.Дуніна в Києві було встановлене негласне спостереження, передбачені заходи на випадок появи його в місті [286]286
  233, ф.1216, оп.1, спр.58, арк.6, 11; спр.71, арк.174-174зв.


[Закрыть].

Заслуговує на увагу діяльність освідомчих відділів по оперативному забезпеченню боєздатності Збройних сил Гетьманату, що викликалось необхідністю протистояти підривній роботі іноземних спецслужб і внутрішніх антиурядових елементів. Вище йшлося про підривну діяльність радянського емісара Г.Камєнєва серед персоналу військово-повітряних сил України, котра розпочалася у червні 1918 р. Незабаром за ним встановили зовнішній догляд. З'ясувалося, що Г.Камєнєв мав конспіративні зустрічі з офіцерами авіаційних частин в ресторанах, кафе і на вулицях Києва. Емісару не бракувало коштів – при собі він мав пачки купюр по тисячі карбованців. Під час відсутності Камєнєва в номері готелю було проведено обшук і знайдено підроблене посвідчення службовця Першого Українського авіазагону. Г.Камєнєву вдалося завербувати одного з офіцерів авіації – фон Вітте, в якого знайшли розписки про отримання грошей. Співробітники варти заарештували емісара та його агента і помістили їх в Лук'янівську в'язницю [287]287
  233, ф.1216, оп.1, спр.110, арк.94-94зв.


[Закрыть].

Аби оцінити роботу освідомчих відділів в інтересах збройних сил, варто розглянути оперативно-бойову операцію, проведену в грудні 1918 р. в Чернігівському гарнізоні. У той час значну територію України вже охопило антигетьманське повстання, й емісари УНС намагалися розкласти урядові війська. Об'єктом підривної пропаганди стала і залога м.Чернігова. Місцевий освідомчий відділ через агентуру встановив, що незабаром має відбутися відкритий збройний виступ ряду частин залоги, загітованих представниками УНС. Було прийнято рішення негайно знешкодити заколотників упереджувальними діями. На світанку 4 грудня почалася спільна операція військових підрозділів, загальної міської варти й ОВ. Силами сотні Особливого офіцерського корпусу, міської варти, при підтримці бронемашин, були оточені казарми бунтівних 26-го і 27-го стрілецьких полків 5-го армійського корпусу. Командир корпусу запропонував оточеним скласти зброю. Одночасно завдяки оперативним даним співробітники ОВ провели у місті арешти ватажків заколоту й агітаторів з числа членів партії соціалістів-самостійників. Таким чином, заколотники втратили верхівку в перші ж години операції.

Тим часом тривали переговори з оточеними в казармах вояками. Залишившись без керівництва, вони змушені були капітулювати. Придушення заколоту внаслідок чітких скоординованих дій армії та правоохоронних органів пройшло без людських жертв. Було затримано 72 військовослужбовці. Їх допити проводили працівники місцевого ОВ. Вдалося виявити склад керівних органів заколоту, його активістів та інших причетних осіб. 20 військовослужбовців і 3 цивільні особи з числа затриманих були визнані невинними і негайно звільнені. Разом з тим з'ясовувалися і такі причини розкладу вояків, як злиденне становище, зловживання командного складу, деморалізація під враженням поразок гетьманської армії у війні проти повстанців [288]288
  233, ф.1216, оп.1, спр.71, арк.132, 133


[Закрыть].

Освідомчі відділи проводили оперативно-розшукові заходи і за фактами злочинів проти мирного населення у воєнний час. Встановлювалися особи, що брали участь у розстрілах і грабунках під час більшовицької окупації Києва часів Центральної Ради, коли загони Муравйова знищили кілька тисяч громадян. Тільки у Микільсько-Слобідському районі столиці було встановлено 38 таких осіб, по кожному з них проводилося окреме дізнання [289]289
  233, ф.1216, оп.1, спр.106, арк.1-3


[Закрыть].

Під час збройного повстання проти Гетьмана П.Скоропадського у листопаді-грудні 1918 р. ряд добровольчих формувань, що воювали на боці влади, створили власні спеціальні підрозділи. Так, "Волинський військовий відділ" мав у складі штабу і секцію розвідки. Окрім розвідки сил противника, складання відповідних звітів і ведення карт, цей підрозділ займався виявленням фактів підривної роботи повстанців, саботажу, виступів проти влади [290]290
  233, ф.1216, оп.1, спр.63, арк.21


[Закрыть].

Власний освідомчий відділ сформувався при Київській добровольчій офіцерській дружині. Як свідчить, наприклад, звіт цього підрозділу від 4 грудня 1918 р., він виявляв: пункти нелегальної вербовки громадян до Червоної армії (навіть під прикриттям "Червоного Хреста"); шпигунів, що працювали на користь повстанців; чисельність і озброєння загонів УНС; ворожих агітаторів, що приїжджали до Києва. Надходила інформація і про конспіративні контакти соціалістичних організацій з німецькими соціал-демократами в підрозділах окупаційних військ, настрої населення тощо. Зауважимо, що особовий склад добровольчих дружин перебував під наглядом ОВ ДДВ, оскільки серед нього теж фіксувалися факти агітації за державний переворот [291]291
  233, ф.1216, оп.1, спр.71, арк.292-293, 274


[Закрыть].

У листопаді 1918 р. після початку бойових дій між повстанцями і Гетьманом з ініціативи ОВ при київському губернському старості були створені військова розвідка і контррозвідка з офіцерів і філерів відділу. Ці органи проводили роботу в прифронтовій смузі на лівому березі Дніпра до станції Бровари. Командування гетьманської армії неодноразово висловлювало подяку працівникам цього підрозділу за добування корисної військової інформації й контррозвідувальне забезпечення тилу армії [292]292
  233, ф.1216, оп.1, спр.64, арк.96


[Закрыть].

Короткий огляд становлення і функціонування загальнодержавної контррозвідки в період правління Гетьмана П.Скоропадського дає підстави для висновку, що у формі "освідомчих відділів" Державної варти вперше в історії державного будівництва України було започатковано створення повноцінних контррозвідувальних органів. Вони мали досконалу структуру, котра включала центральний апарат, територіальні підрозділи, негласний апарат і допоміжні служби, кваліфіковано використовували службовий інструментарій.

§ 3.4. ВІЙСЬКОВА РОЗВІДКА УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ ТА СПЕЦІАЛЬНІ ПІДРОЗДІЛИ ОСОБИСТОГО ШТАБУ П.СКОРОПАДСЬКОГО

Необхідність створення в збройних силах Української Держави спеціальних розвідувальних органів для здобуття різнопланової військової, воєнно-політичної та військово-технічної інформації щодо країн імовірного чи діючого противника зумовлювалась низкою конкретно-історичних обставин. Але найголовнішими були дві з них: наявність зовнішньої загрози для суверенітету й територіальної цілісності України з боку радянської Росії, "білого" руху (Добровольчої армії), а також Румунії, яка захопила частину української території (Південну Бессарабію, Північну Буковину) й виношувала подальші агресивні плани щодо України. Все це вимагало послідовної роботи по збору відомостей про військові плани та стан збройних сил вищезгаданих держав та їх союзників; нагальна потреба розбудови у цих умовах збройних сил Української Держави, в тому числі її складової частини – військової розвідки, без якої армія і флот не спроможні вирішити покладені на них завдання.

Адміністрацію Гетьмана П.Скоропадського відзначав серйозний, конструктивний підхід до військового будівництва. У червні 1918 р. було реорганізовано Генеральний штаб Збройних сил України, начальником якого залишився полковник О.Сливинський, котрий займав цю посаду й за Центральної Ради. До складу Генштабу ввійшли: перше генерал-квартирмейстерство, яке очолив генерал Дроздовський; друге генерал-квартирмейстерство під керівництвом генерала Прохоровича. В структурі Генштабу були розвідочний відділ – головний орган військової розвідки та закордонний відділ, що організовував роботу військового аташату [293]293
  233, ф.1077, оп.1, спр.28, арк. 2, 13; 122, с.425


[Закрыть].

24 липня 1918 р. Рада Міністрів ухвалила закон про загальний військовий обов'язок та затвердила вироблений Генштабом план організації Збройних сил. Встановлювалися строки військової служби для громадян, штати військових з'єднань і частин, військовий бюджет. Планувалося створити за територіальною ознакою 8 армійських корпусів, гвардійську ("сердюцьку") дивізію, маневрові сили з 4 кавалерійських дивізій, ряд окремих артилерійських і спеціальних з'єднань, технічні частини. До осені 1918 р. мали з'явитися військова академія, низка військових офіцерських шкіл за родами військ, кадетські школи [294]294
  122, с.426


[Закрыть].

Як свідчить штат Головного управління Генштабу, що був прийнятий 21 червня 1918 р. на Раді військового міністра, розвідочний відділ очолив полковник Колосовський з помічником в ранзі осавула. Відділ мав три частини, спрямованість діяльності яких дає уявлення про пріоритетні напрямки оборонних зусиль Гетьманату. Перша частина – Румунія, Болгарія, Туреччина. Керівництво частиною здійснював штаб-старшина Матвієнко. В його розпорядженні перебували два старших офіцери для доручень, два перекладачі, військовий канцелярист. Друга частина – Росія, Кавказ та інші регіони (тобто ті держави, що утворилися після розпаду Російської імперії). Начальником цієї частини був штаб-старшина Щербицький. Йому підпорядковувались два старших офіцери для доручень і військовий канцелярист. Третя частина – зв'язок з союзними арміями, їх командуванням, тобто державами Чотвірного блоку. Керівництво здійснював старший офіцер в ранзі полковника Генштабу. Йому підпорядковувались два старших офіцери для доручень, діловод, перекладач, військовий канцелярист. Перша та друга частини організовували добування, збір і вивчення даних про воєнно-політичну ситуацію в країнах, котрі були об'єктами зацікавленості, їх збройні сили, військово-економічний потенціал, склад, розташування, стан, характер дій та намірів їх військ [295]295
  233, ф.1077, оп.1, спр.28, арк.35


[Закрыть].

Таким чином, плани організації діяльності розвідки спрямовувалися на всебічне розвідувальне вивчення суміжних з Українською Державою країн. Але головними напрямами розвідувальних зусиль були радянська Росія і Румунія.

Як бачимо, розпочата ще Центральною Радою робота по формуванню регулярної національної армії та її розвідки не припинялася, але окупаційні власті не давали остаточної згоди на те, щоб справа рушила з місця. Так, рівноправне співробітництво у галузі обміну розвідувальною інформацією із спецслужбами австро-німецького блоку так і не вдалося налагодити. Окупаційні власті були зацікавлені в тому, щоб Україна платила за "послуги" німецьких та австро-угорських військ, їх розвідки та контррозвідки, а не зміцнювала власну армію та спецслужби [296]296
  8, спр.68845, арк.465; 114, с.154-155


[Закрыть].

Завдяки кадровій політиці, спрямованій на залучення до співробітництва фахівців старої царської армії різних національностей, до розбудови військової розвідки та Збройних сил Гетьманату в цілому підключилося чимало здібних офіцерів [297]297
  8, спр.68845, арк.466


[Закрыть]. Правда, далеко не всі вони вірили у державну ідею і чесно їй служили.

Документи Генштабу Української Держави дають певне уявлення про головні форми і методи роботи, що планувалося застосовувати для здобуття таємної військової та політичної інформації. До цих форм належали "періодична посилка за кордон таємних агентів з особливими дорученнями", використання "постійних особливих агентів за кордоном" (імовірно, що на увазі малися завербовані громадяни іноземних держав або ж співробітники нелегальних резидентур української розвідки). Закордонна агентура й співробітники розвідки повинні були організовувати "покуп... важнійших таємних документів (наприклад, планів мобілізації), вартість яких лічиться на десятки, а то й сотні тисяч карбованців".

Військова розвідка орієнтувалася і на здобуття інформації про живу силу армій потенційних противників, засоби збройної боротьби, що мають у розпорядженні, прикордонну смугу, яка стане першочерговим театром воєнних дій.

Приділялася увага збереженню конспірації в діяльності розвідки, особливо – забезпеченню таємності у роботі з агентурою та при проведенні розвідувальних операцій в цілому: "...Вся організація закордонної розвідки повинна доставатися безумовною таємностю для всього розвідочного відділу, позаяк було б занадто непевно для справи знайомить багатьох осіб з організацією таємної розвідки...". Планувалося вести розвідку і силами офіцерів – розвідників при штабах армійських з'єднань і частин, "...при тих штабах і частинах, при яких вони состоять, і отримання цим шляхом тих відомостей, які неможливо одержати открито" [298]298
  233, ф.1077, оп.1, спр.28, арк.3, 44


[Закрыть]. Звичайно, ці розвідники повинні були мати для виконання поставлених завдань відповідні умови та засоби.

Існувала і можливість для здобування розвідувальної інформації у межах України. На її територію внаслідок імміграційних процесів потрапила значна кількість громадян з інших регіонів колишньої Російської імперії. "Тисячні товпи людей облягали консульство, – повідомляв Київ генеральний консул Української Держави у Москві, – звертаючись з проханням про реєстрацію до українського громадянства, переїзд на Україну, про охорону персональну і охорону майна... бажаючих зареєструватися, без перебільшення, десятки тисяч" [299]299
  233, ф.3766, оп.1, спр.86, арк.18


[Закрыть]. Серед іммігрантів, крім тисяч офіцерів, було чимало представників технічної та наукової інтелігенції, ділових людей, серед яких були і носії важливої для розвідників інформації.

Військова розвідка застосовувала й технічні засоби, насамперед радіоперехоплення. У Миколаєві ще у ході світової війни було відкрито спеціальну школу підготовки персоналу станції радіоперехоплення для російської армії [300]300
  172, с.137


[Закрыть]. Фахівці залишилися і почали працювати в нових умовах. Для контролю радіопереговорів радянських військ на даху будинку Генерального штабу змонтували станцію радіоперехоплення [301]301
  233, ф.1074, оп.2, спр.37, арк.35


[Закрыть].

В процесі дослідження отримані певні дані й про наявність в структурі Генштабу Гетьманату окремого підрозділу військової контррозвідки. Питаннями оперативного забезпечення збройних сил займалися: контррозвідувальне відділення Генштабу та відповідні служби ДДВ. Контррозвідувальне відділення очолював підполковник царської армії, фахівець цієї справи [302]302
  54, спр.39064, арк.52 зв.-53 зв.


[Закрыть]. При розробці законодавчих актів Гетьманат передбачив покарання за навмисні дії по підриву обороноздатності країни. Проект відповідного закону містить покарання безстроковою каторгою за вбивство командирів військових з'єднань і частин, пошкодження захисних засобів укріплення пункту або військового корабля. За виведення з ладу військових об'єктів, озброєння, засобів зв'язку, шляхів сполучення – покарання стратою [303]303
  233, ф.1074, оп.1, спр.24, арк.98


[Закрыть]. Саме виявленням, попередженням і розкриттям подібних злочинів займалася контррозвідка Гетьманату.

Важливим засобом здобуття розвідувальної інформації була й військова авіація. Слід сказати, що на той час бойова авіація взагалі на 70-75 відсотків використовувалась для виконання розвідувальних завдань [304]304
  45, с.20


[Закрыть]. Затверджений Гетьманом генеральний план організації Збройних сил передбачав створення Інспектури повітряних сил, яка мала підпорядковуватися безпосередньо начальнику Генштабу. В збройних силах планувалося створення 3-х повітряних інспектур (авіаційних загонів), 2-х інспектур аеростатів і спеціальної повітряної школи для підготовки льотного складу. До того ж, кожний з армійських корпусів сухопутних військ повинен був мати окрему авіаційну частину. Свої авіарозвідувальні підрозділи мав і Чорноморський флот, формуванню якого Гетьманат приділяв особливу увагу. На озброєнні Чорноморського флоту перебувало до 20 гідропланів [305]305
  122, с.426-427, 441-442


[Закрыть].

Військова розвідка Української Держави працювала досить професійно й ефективно. Підтвердженням цього, наприклад, можуть служити матеріали розвідувальних звітів Генштабу, що містять докладні відомості про штатну організацію, чисельність, озброєння, командні кадри, дислокацію та передислокацію з'єднань, частин і залог Червоної армії, складені за наслідками обробки відомостей агентури й радіорозвідки [306]306
  216, с.97


[Закрыть].

Важливим каналом добування розвідувальної інформації була і військова дипломатія Української Держави. Вже навесні 1918 р. почалася робота по створенню організаційних і директивних засад військового аташату. Його працівники ("військові агенти" за тогочасною термінологією) мали призначатися з офіцерів Генштабу. При цьому встановлювалися суворі вимоги щодо професійних і моральних якостей кандидатів на військово-дипломатичну роботу. "Відповідальна робота агентів, – зазначав начальник Генштабу генерал О.Сливинський, – що проходить перед очима представників влади чужого народу, вимагає призначення кращих наших офіцерів..." [307]307
  233, ф.1077, оп.1, спр.45, арк.2


[Закрыть].

Керівним органом військової дипломатії у складі Генштабу був відділ закордонного зв'язку або закордонний відділ. Саме цей підрозділ взяв на себе основне навантаження по формуванню системи військово-дипломатичного представництва України, оскільки військовий аташат "необхідний для постійного зв'язку з центрами думки і військової науки приязних держав, а також для ознайомлення з становищем і поступом військових дій в них" [308]308
  25, с.21


[Закрыть]. Отже, за намірами Генштабу головними функціями військової дипломатії мали бути постачання інформацією про стан збройних сил іноземних держав і вивчення кращих надбань військово-теоретичної думки за кордоном.

З точки зору начальника першого генерал-квартирмейстерства Генштабу генерала Дроздовського, всі майбутні військові дипломати мають набути попередній досвід роботи в розвідувальному відділі Генштабу. "Тільки цей відділ, – наголошував він, – повинен служити як би школою для тих старшин Генерального штабу, котрі будуть потім одержувати призначення на посаду військових агентів за кордоном... тільки тут вони зможуть познайомитися цілком з виникненням і методами постанов різних принципових питань до всього... зо всестороннім освітленням різних політичних питань, в курсі котрих повинні бути військові агенти для того, щоб правильно дивитися на завдання нашої стратегії, відповідно цьому направляти свою діяльність" [309]309
  233, ф.1077, оп.1, спр.28, арк.3


[Закрыть].

31 травня 1918 р. начальник Генштабу затвердив цілком таємну "Інструкцію закордонним військовим агентам при представниках (по частині розвідочній)". Цей документ був першою комплексною директивою щодо організації поточної роботи українського військового аташату по збору інформації про стан збройних сил і військового будівництва країн акредитації. Інструкцію можна розглядати і як концептуальний документ щодо цілеспрямованого збору відомостей розвідувального характеру, виходячи з тогочасного рівня уявлень про завдання військової розвідки як такої. "Військові агенти, – йшлося у ній, – прикладають усі міри, способи і прийоми для постійного і різностороннього догляду за усіма справами життя краю і армії, пориваючись можливо вичерплююче і повно уявити загальний малюнок військової підготовки і доповнити її можливо більшими деталями". Зібрана інформація повинна була надсилатися до Генштабу у відділ закордонного зв'язку таємним телеграфним шифром або ж кур'єром "у власні руки". Крім того, першого числа кожного місяця військові аташе зобов'язувалися готувати та відправляти до Генштабу докладний інформаційно-аналітичний матеріал, підготовлений на основі зібраних за місяць відомостей [310]310
  233, ф.1074, оп.1, спр.45, арк.11


[Закрыть].

Інструкція мала вичерпну схему збору інформації, котра потрібна була Генштабу для врахування при розробці оборонної стратегії Української Держави та раціонального будівництва її Збройних сил. Центральну установу української армії цікавили такі проблеми: правова база формування армій іноземних держав; їх організація у мирний та військовий час стосовно родів військ; озброєння та технічні засоби, що знаходяться у користуванні цих армій; мобілізаційні можливості населення, промисловості, транспорту й шляхів сполучення держав акредитації; їх тилове забезпечення; хід військової підготовки, військово-навчальні та наукові заклади іноземних армій; дислокація їх частин, з'єднань, залог; морально-політичний стан особового складу, командні кадри; підготовка майбутнього театру воєнних дій у фортифікаційному, транспортному, топографічному відношеннях; плани військових дій; охорона кордонів [311]311
  233, ф.1074, оп.1, спр.45, арк.12


[Закрыть].

Позитивною рисою наведеної інструкції є те, що в ній міститься досить детальний перелік відомостей військового характеру, які мають збирати військові агенти (військові аташе) Української Держави в країнах акредитації. При цьому варто зазначити, що з воєнно-політичної й військово-штабної точок зору цей перелік складений вельми кваліфіковано й містить усі головні інформаційні орієнтири в галузі військової розвідки того періоду. Водночас в інструкції є чимало серйозних прогалин стосовно самої організації діяльності військових агентів. Зокрема, в документі не зазначені: статус військових агентів, їх місце в структурі закордонних представництв Української Держави й дипломатичні права; особливості взаємодії військових аташе з "чистими" дипломатами, представниками інших спецслужб України за кордоном, а також з військовими агентами інших держав у країні акредитації; основи роботи із закордонними конфіденційними джерелами інформації й пов'язані з цим вимоги; основи таємного діловодства; система зв'язку та багато іншого. Можна припустити, що ця інструкція була підготовлена кваліфікованим штабістом, котрий, однак, не мав грунтовних знань і навичок у сфері практичної організації військової розвідки.

У зв'язку з формуванням мережі дипломатичного представництва України за кордоном заступник міністра військових справ генерал Лігнау звернувся у червні 1918 р. до уряду з пропозицією направити до українських дипмісій військових представників. "Інтереси України, – йшлося у доповіді Лігнау, – вимагають установлення військово-дипломатичного контакту з сусідніми державами, а тому необхідно негайно командирувати військових агентів у держави, в які вже назначено посольство, а саме: в Германію, Австрію, Туреччину, Румунію і Болгарію... В найближчім часі прийдеться відряджати посольство в Швейцарію..." Відтак пропонувалося направити військових аташе до Берліна, Відня, Бухареста, Константинополя і Берна.

За проектом військового відомства при посольствах Української Держави 1-го розряду (12 осіб за штатом) повинні були отримати акредитацію військовий агент (посада отамана бригади), його помічник (полковник) та старшина для доручень (курінний), а при посольствах 2-го розряду (3 особи) – військовий агент (полковник) і його помічник (курінний) [312]312
  233, ф.1074, оп.1, спр.17, арк.1, 2; ф.3766, оп.1, спр.47, арк.37-38


[Закрыть].

Поки уряд розглядав законопроект, було створено військово-морське дипломатичне представництво. 4 липня 1918 р. ухвалюється закон "Про призначення військово-морських агентів та встановлення посад військово-морських агентів при посольствах Української Держави". Зазначені місії складалися з військово-морського аташе та його діловода. Вони були акредитовані в Німеччині (за сумісництвом – і в Данії, Голландії, Швеції), Австрії, Угорщині, Румунії, Туреччині. Планувалося направити військово-морського аташе і до радянської Росії, однак цього не сталося через складний характер міждержавних стосунків.

Військово-морські дипломати брали участь у складі делегації на мирних переговорах з Румунією, три морських офіцери входили до української делегації на переговорах з радянською Росією. 22 липня 1918 р. до Берліна було відряджено капітана 1-го рангу Українського військового Флоту Г.Свірського для ведення переговорів з представниками зацікавлених держав у справі повернення Україні Чорноморського флоту [313]313
  249, с.79, 81; 25, с.21


[Закрыть].

Поточною роботою військово-морської дипломатії керував закордонний відділ Морського Генерального штабу. Цей підрозділ вів обробку інформації щодо організації та озброєння військово-морських сил іноземних держав, яка надходила від військово-морських аташе, давав їм відповідні інструкції [314]314
  248, с.91


[Закрыть].

10 серпня 1918 р. Гетьман П.Скоропадський затвердив закон "Про призначення військових агентів" до вищезгаданих столиць. При посольствах 1-го розряду встановлювалися посади військового агента та помічника (відповідно – отамана бригади і полковника), при посольствах 2-го розряду – ті ж самі посади, але на клас нижче за військовим званням.

При впровадженні військово-дипломатичних агентів український уряд наштовхнувся на дискримінаційне ставлення до України держав австро-німецького блоку. Уряди Австрії та Німеччини відмовили у приїзді українським військовим дипломатам, посилаючись на те, що при штабі "Обер-Ост" (м.Ковно) та штабі австрійської Східної армії генерала Крауса в Одесі вже працюють представники від українських Збройних сил генерал-хорунжі Левицький та Семенов [315]315
  216, с.97, 98


[Закрыть].

Головними методами роботи військових дипломатів України були: встановлення та розвиток контактів з представниками урядових та військових кіл країн, де вони перебували (на це асигнувалася більша частка коштів); вивчення як офіційним, легальним шляхом, так і через таємні джерела іноземних збройних сил, опрацювання спеціальної періодичної літератури та наукових джерел зарубіжних країн з метою вилучення відповідних даних та інші. Військовий аташат працював не тільки в інтересах військового відомства, але й надавав суттєву допомогу цивільній дипломатії, здобуваючи важливу для неї інформацію.

Ефективність роботи військової дипломатії за кордоном була б, мабуть, вищою, якби не заважали відомчі суперечності між військовими та міжнародними інституціями України. Доходило до повної відмови Міністерства закордонних справ сприяти роботі військових агентів при дипломатичних представництвах. Їм не дозволяли користуватися приміщеннями посольств, транспортом, засобами зв'язку, що призводило до зайвих витрат [316]316
  233, ф.1074, оп.2, спр.37, арк.4; ф.1077, оп.1, спр.45, арк.1


[Закрыть].

Щоб досягти більш тісної координації роботи між цивільною та військовою гілками дипломатії, військове міністерство запропонувало запровадити посади військових дипломатів безпосередньо до штатів посольств України (це сталося 10 листопада). МЗС в цілому підтримало цю пропозицію, хоча і висловилося за відкладення цього заходу до остаточного формування української армії [317]317
  216, с.97


[Закрыть].

Поступове накопичення досвіду роботи за кордоном військовою дипломатією та військовою розвідкою сприяло уточненню їх функцій, дозволило зробити певні висновки щодо підбору й підготовки кадрів. Про це свідчить, наприклад, доповідь начальника першого генерал-квартирмейстерства начальнику Генштабу: "Розвідочному відділу повинно бути доручено всестороннє вивчення неприятельської армії, а також території противника, по можливості в такому ж об'ємі, як в статистичному відділі...". Тобто, йшлося про комплексну розвідку військового потенціалу зарубіжних держав.

На відділ закордонного зв'язку пропонувалося покласти все таємне листування з військовими агентами, розробку нових шифрів для конспіративних зносин, забезпечення режиму таємності навколо контактів Центру з конфіденційними джерелами інформації, а також офіційну репрезентацію Генштабу перед військово-дипломатичними представниками інших держав в Україні, супроводження їх у службових подорожах по країні.

Документ націлював підрозділи розвідки та аташату на щільну взаємодію. Висловлювалося побажання мати при кожному військовому аташе помічника для організації роботи українських дипломатичних резидентур. На посади військових агентів у провідних країнах Європи (Німеччині, Австрії, Англії, Франції, Туреччині та ін.) пропонувалося призначати лише тих офіцерів аташату, що вже мали попередній досвід роботи в країнах менш значних за місцем і роллю у міжнародних відносинах (Болгарія, Греція, Румунія, Швеція, Сербія та ін.) [318]318
  233, ф.1077, оп.1, спр.28, арк.3, 41-42


[Закрыть].

На військово-дипломатичній ниві за часів Гетьманату наполегливо працювали: генерал-майор Б.П.Баженов – голова української надзвичайної місії в скандинавських країнах; генерал-майор Л.А.Дроздовський – військовий аташе українського посольства у Швейцарії; генерал-хорунжий В.І.Левицький – військовий аташе України в Австрії; полковник К.Х.Середин – військовий аташе в Румунії та інші [319]319
  105, с.109, 148, 181, 236-237


[Закрыть].

У період Гетьманату П.Скоропадського почали здійснюватися спеціальні операції за кордоном, спрямовані на підтримку союзних політичних сил та протидію агресивним планам стосовно України. Ці операції здійснювалися через можливості представницьких резидентур у взаємодії з відомствами військових й міжнародних справ. Регіоном проведення таких операцій стала Кубань, що зумовлювалося рядом воєнно-політичних обставин. По-перше, Кубань і Північний Кавказ у цілому стали головною базою Добровольчої армії, котра не приховувала своїх намірів знищити нові суверенні національні держави й відновити "єдину Росію". Необхідно було мати всебічну інформацію про військовий потенціал та плани "білого руху" щодо України. Більше того, збір розвідувальної інформації безпосередньо у стані "білих" міг дати відомості про політичні організації та громадян України, що вступали у контакти з командуванням Доброармії, вели підривну роботу в Україні в інтересах "білих". Це давало б змогу завчасно виявляти такі елементи та проводити проти них контррозвідувальні та профілактичні заходи. По-друге, тогочасне політичне керівництво Кубані, де мешкала численна українська етнічна громада, прихильно ставилося до незалежної України й само відчувало загрозу з боку Доброармії. За цих умов необхідно було конспіративно надати військово-технічну підтримку Кубані у її боротьбі за незалежність і збереження статусу проукраїнської сили у безпосередній близькості від кордонів України. Територія Кубані не повинна була перетворитися на зручний плацдарм агресії "білих" проти Української Держави.