Текст книги "Національні спецслужби в період української революції 1917-1921 рр."

Автор книги: Володимир Сідак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 27 страниц)

Труднощів додавали часті випадки порушень режиму збереження державної та військової таємниці посадовими особами й військовослужбовцями Армії УНР. Так, у рапорті генерала Ю.Тютюнника до С.Петлюри зазначалося, що газети "Рідний край" і "Українська трибуна" друкували накази Головного Отамана, схеми розташування повстанських загонів і штабів, що призвело до їх розгрому більшовиками. Начальник ППШ вимагав під страхом застосування смертної кари заборонити розголошення таких відомостей. Доходило того, що співробітникам ППШ заборонялося без дозволу начальника Штабу залишати Львів, оскільки деякі з них у приватних бесідах зі знайомими розголошували службову інформацію.

Отже, в керівних структурах повстанського руху функціонували контррозвідувальні органи. Їх мали 2-й відділ ППШ (секція дефензиви), 2-і відділи штабів повстанських груп і районів, проектувався і контррозвідувальний підрозділ штабу майбутньої Окремої повстанської армії. Налагодження ефективної діяльності контррозвідки гальмував брак кваліфікованих кадрів. Як йшлося у рапорті начальника секції дефензиви начальнику 2-го відділу ППШ від 2 серпня 1921 р., очолюваний ним підрозділ не отримує необхідних директив, коштів, кадрової допомоги; незважаючи на численні прохання, досі не відкриті спеціальні курси підготовки офіцерів контррозвідки.

Що ж стосується діяльності секції дефензиви самого ППШ, то вона полягала у виробленні планів організації контррозвідки в повстанських угрупованнях, вивченні досвіду польської та радянської спецслужб. Планом роботи цього підрозділу передбачалося також завдання догляду за "всіма ворожими... особами" [676]676
  8, спр.68754, арк.37-38; спр.68847, арк.251; спр. 68867, арк.195; спр.68864, арк.655, 658; спр.68865, арк.658


[Закрыть]. Яким же був цей догляд?

Немає сумніву, що повстанська контррозвідка діяла – виявляла й знищувала більшовицьких вивідувачів ("лазутчиків"). Так, до повстанського штабу втерся шпигун на прізвище Нестеренко, який вивідував і передавав ворогові роздобуту інформацію, видавав зв'язкових. Контррозвідники зібрали проти шпигуна компрометуючі докази й незабаром ліквідували його. Викриті були також провокатор Петро Жидківський, котрий довго працював на користь НК, а також інший її прислужник підполковник Снігірів – співробітник, близький до Юрія Тютюнника; виявлена шпигунська діяльність полковника Ємельянова, який отримав наказ від Одеського більшовицького комітету "перейти на бік повстанців" і котрого в Румунії призначили офіцером зв'язку з повстанцями [677]677
  8, спр.68848, арк.759; 259, с.172-177; 17, с.67-68


[Закрыть].

Але, на думку автора, дефензива ППШ не організувала відповідним чином контррозвідувальне забезпечення військ УНР, які перебували в Румунії, не забезпечила надійний контррозвідувальний захист й супроводження підготовки і здійснення такої важливої військової акції, як "другий зимовий похід" в листопаді 1921 р. В його трагічному завершенні чимала доля вини саме контррозвідки та й розвідки Штабу. Такий висновок випливає із аналізу наявних документів та спогадів учасників походу, про що детальніше піде мова нижче.

§ 6.4. СПЕЦСЛУЖБИ ДЕРЖАВНОГО ЦЕНТРУ УНР І ПАРТИЗАНСЬКО-ПОВСТАНСЬКИЙ РУХ НА ТЕРИТОРІЇ УСРР

Питання взаємовідносин спеціальних служб ДЦ УНР з партизансько-повстанським рухом в УСРР викликає інтерес, оскільки діяльність розвідувальних і контррозвідувальних органів Центру була підпорядкована досягненню головної мети – всеукраїнського повстання і звільнення країни від більшовицької окупації. Задля цього спецслужби брали участь в організації партизанських і підпільних формувань, сприяли налагодженню зв'язку зі структурами Центру, здійснювали інформаційне забезпечення керівників партизанських та підпільних угруповань, координували роботу їх спеціальних ланок, аналізували одержані від них відомості, надсилали співробітників на місця для допомоги партизанам і підпільникам в підготовці й проведенні диверсійно-терористичних акцій та оволодінні правилами конспірації тощо.

Дослідники історії радянських органів державної безпеки наводять такі дані: "Тільки за 1921 р. за завданнями польської розвідки ППШ направив на територію республіки близько 900 шпигунів, емісарів, ватажків петлюрівського підпілля, десятки озброєних загонів, які сприяли пожвавленню політичного бандитизму на Україні в 1921-1922 рр. Одночасно в Румунії функціонував так званий штаб південної групи військ УНР, який у 1921 р. перекинув на Україну понад 150 петлюрівських емісарів" [678]678
  54, спр.3670/55, арк.55-56


[Закрыть].

Зі свого боку партизанські і підпільні угруповання постійно потребували всебічної і невідкладної допомоги від спецслужб Центру, оскільки, окрім відкритих збройних виступів, вели значну таємну боротьбу з використанням специфічних форм і методів в умовах жорстокої протидії набагато сильнішого ворога. На яких же процесах відбивалася ця взаємодія і які були її наслідки?

Широкий партизансько-підпільний рух антирадянської спрямованості в 1921 р. був одним з провідних чинників військово-політичної та соціальної обстановки в УСРР. "Воєнний комунізм" та економічна руїна викликали масове невдоволення більшовиками, особливо в середовищі селянства [679]679
  85, с.253


[Закрыть]. Саме вони створювали основну соціальну базу для формування антирадянського руху опору. Тенденційними і цинічними виглядають заяви більшовицьких лідерів стосовно справжніх причин "бандитизму", тобто руху опору в Україні: "Коріння його – за кордоном. Із рук французьких буржуїв і польських панів отримує засоби петлюрівщина для своєї ганебної роботи. Пани знають, за що платять ... Врангель і Петлюра ліквідовані, але їх таємні й явні союзники продовжують розривати живе тіло України" [680]680
  233, ф.3204, оп.1, спр.41, арк.5; 254, с.31


[Закрыть].

Щоб прояснити це питання, необхідно ще раз торкнутися розмаху повстанського руху в Україні. За офіційними радянськими даними, тільки на Київщині на початку 1921 р. діяло до 100 повстанських загонів. Основними районами поширення руху опору були Київщина, Східна Волинь, Поділля, Катеринославщина, Полтавщина, ряд південних місцевостей України [681]681
  54, спр.2313/114, арк.5; 8, спр.68863, арк.17


[Закрыть].

З'ясування чисельності учасників повстанського руху ускладнює ряд обставин. Відомості про повстанські формування важко вважати повними: не всі з них були зафіксовані в радянських джерелах, а ППШ не завжди міг отримати відповідну достовірну інформацію з-за кордону, що визнавалося у документах Штабу. По-друге, чисельність повстанських груп постійно коливалася під впливом різних чинників, у першу чергу – внаслідок зміни ставлення селянства до політики радянської влади, певних організаційно-тактичних особливостей самих повстанських формувань, котрі не мали, як правило, постійного складу. "Партизанські загони, їх кількість і стан активності має дуже рухомий характер. Діяльність їх, – зазначалося у доповіді начальника ППШ від липня 1921 р., – то зменшується, то збільшується під час боїв з більшовиками, нерідко до загону, який налічує не більше 500 багнетів, приєднуються місцеві селяни, збільшуючи цим загони до кількох тисяч, але ж пришлий елемент так же швидко і розпадається, залишаючи знов тільки одне ядро".

Істотно впливали на кількісний склад повстанських формувань втрати у боротьбі з радянськими військами й органами держбезпеки. Закінчення у листопаді 1920 р. основних бойових дій громадянської війни (поразка Армії УНР та розгром військ Врангеля в Криму) дозволили більшовикам кинути на придушення руху опору значні сили. За даними розвідки ППШ, у серпні 1921 р. в УСРР дислокувалося щонайменше 14 стрілецьких і 4 кавалерійських дивізії, окрема прикордонна дивізія особливого відділу КВО (3 бригади), окремі технічні частини, авіапідрозділи, 23 бронепотяги тощо. Свої збройні формування мали й органи внутрішніх справ і держбезпеки. Зрозуміло, що співвідношення сил у цьому протиборстві було не на користь повстанців. Але ж тоді виходить, що чисельність "союзників Петлюри" була дуже великою, коли для їх знищення знадобились такі військові контингенти. У липні 1921 р. силові структури радянської влади значно підвищили потужність ударів по повстансько-підпільному руху, нищили повстанські загони, викривали їх керівні органи та підпільні групи у містах. Проте в серпні рух опору ще досить відчутно давав про себе знати. В розвідчому звіті ППШ від 22.09.21 р. зазначається: 25 серпня в районі Ніжин-Носівка оперував повстанчий відділ полковника Ромашки (до 3 тисяч). Відділ перервав сполучення між Києвом і Бахмачем. Один з більшовицьких полків, посланий для його ліквідації, у повному складі перейшов на бік повстанців. 28 серпня відділ Ромашки захопив ст.Кобижча, а біля ст.Бобровиця висадив міст, повстанці захопили бронепотяг "Другий червоний командир" з 4 гарматами, 10 кулеметами і різним військовим спорядженням. За останні дні загін значно збільшився й існує під назвою "Друга дика дивізія". В Чигиринському повіті оперує відділ Заворотнього, а загін Заболотного рушив в район Одеси. 23 серпня в районі Дунаєвців повстанцями знищено бронепотяг, а на 41-й версті від Проскурова на Волочиськ пущений під укіс потяг. Восени 1921 р. більшість повстанських формувань в УСРР було ліквідовано, переважною їх формою відтоді стають невеликі загони, які нерідко налічували кілька десятків осіб і діяли здебільшого у лісовій місцевості [682]682
  8, спр.68863, арк.192, 221-222; спр.68865, арк.29-31, 57-66, 183; спр.68849, арк.15; 19, с.136


[Закрыть].

Г.Бурнашов зазначає: "У ході боротьби зі своїми супротивниками чекісти разом з частинами Червоної армії ліквідували в 1921 р. за їх даними: "бандитських" отаманів – 444, рядових бандитів – 29612. В боях з ними захоплено 5 гармат, 266 кулеметів, біля 4000 гвинтівок та іншої зброї. Ті, що добровільно з'явилися, здали 177 кулеметів, 8898 гвинтівок, 392 револьвери та 169 бомб ... Важко уявити, щоб такою величезною кількістю зброї могли володіти "банди", які нараховували в своїх рядах десятки тисяч народних месників. Ні, це була всенародна боротьба за свою свободу, за незалежність своєї держави!" [683]683
  17, с.27-28


[Закрыть].

За інформацією ППШ на липень 1921 р. (час найвищого піднесення партизанського руху – В.С.) в УСРР налічувалося до 42 значних партизанських загонів. Серед них виділялися: загін Заболотного (район дій Ольвіопіль-Балта), чисельність – до 6000 багнетів і шабель, 6-8 гармат, кулемети; загін Струка (Коростень-Житомир-Козятин), до 3 тис. осіб; загін Брови (Новомосковськ-Павлоград), 3 тис. багнетів і 1000 шабель, 27 кулеметів, гармати; загін Мордалевича (Радомишльський повіт), до 1220 багнетів; формування Бондарчука, Загороднього і Хмари (Черкащина), до 1200 багнетів; загін Удовиченка (Полтавщина), до 1000 багнетів; "Надбузька Повстанська дивізія" (Гайсинський і Уманський повіти), до 4000 багнетів і шабель.

До 75 відсотків партизанських сил зосереджувалися в районі, обмеженому з півночі лінією Житомир-Київ, зі сходу – р. Дніпром, з півдня – лінією Катеринослав-Ольвіопіль, із заходу – Південним Бугом. Керівництво ППШ вбачало причини більшої повстанської активності на Правобережжі у вищій національній свідомості населення цього регіону, переважанні серед селян дрібних власників, котрі вороже ставилися до соціалістичної політики рад, у активнішій підтримці опору в цьому регіоні закордонними структурами УНР. Крім того, продовжувало боротьбу повстанське з'єднання Н.Махна (до 30 тис. осіб), втім воно не підлягало ППШ і додержувалось власної тактики. Решта ж повстанських загонів на етапі піднесення руху опору налічувала від 100 до 500-600 активних бійців. У документах, що стосувалися повстанського руху, спеціалісти ППШ намагалися класифікувати наявні формування, проаналізувати джерела й соціальну базу повстанського руху в УСРР.

Розрізнялися два провідних типи повстанських формувань: партизанські загони, що постійно проводять активну збройну боротьбу; повстанські організації, котрі в поточний момент не ведуть активних дій, перебувають у законспірованому стані й збирають сили для відкритого виступу. На думку співробітників ППШ, повстанські загони комплектувалися за рахунок таких категорій: осіб, що ведуть боротьбу проти Рад на ідейному грунті; громадян, які постраждали від свавілля радянської влади; людей, "скомпрометованих перед большевицькою владою, які не мають змоги спокійно проживати на одному місті під загрозою арешту"; дезертирів з Червоної армії; "людей, що люблять сильні почування" [684]684
  8, спр.68863, арк.17, 189-191


[Закрыть].

На території УСРР при підтримці ППШ формувалися координаційно-керівні органи антирадянської повстансько-підпільної боротьби. За участю його емісарів у Києві в березні 1921 р. створюється "Всеукраїнський Центральний Повстанський Комітет" (Центрповстанком)(. В УСРР виникають підпільні губернські, повітові, міські й сільські повстанкоми. Вони розгорнули формування збройних загонів і підпільних груп. У липні головні структури Центрповстанкому були розгромлені ВУНК, ліквідовано його осередки у Києві й Катеринославі, заарештовано кількасот учасників підпілля, а ті, що залишилися на волі, змушені були значно обмежити свою діяльність і більш глибоко законспіруватися. Проте створення координаційних осередків не припинялося. У серпні 1921 р. була заснована "Козача Рада", котра у разі вибуху повстання мала керувати діями повстанців на території Київської, Подільської, Волинської, Миколаївської та Одеської губерній.

Діапазон безпосередніх дій повстанських формувань був вельми широкий: бойові операції проти цілих з'єднань, окремих загонів і залог регулярної Червоної армії, військ ВУНК, диверсії на комунікаціях і засобах зв'язку, терористичні акти проти партійних і радянських працівників та активістів, зрив продуктопостачання з України, пропаганда й агітація, збір розвідувальної інформації [685]685
  54, спр.2313/114, арк.3-4, 7; 8, спр.68863, арк.183, 189-191


[Закрыть].

У зв'язку з цим, автор вважає за необхідне зупинитись на одному питанні, яке безпосередньо не торкається діяльності розвідки та контррозвідки ДЦ УНР, але дає об'єктивне уявлення про характер протистояння між противниками, в якому брали активну участь спецслужби. Відомо, що боротьба двох ворогуючих сторін була вкрай жорстокою і безкомпромісною, з великими людськими втратами як з одного, так і з іншого боку. В радянських архівних документах, які відображають процес цього протистояння, містяться дані про терористичні та грабіжницькі акції "контрреволюційних націоналістичних банд" щодо мирного населення, жорстоке переслідування, а то й фізичне знищення політичних опонентів, нелюдське ставлення до полонених тощо [686]686
  233, ф.3204, оп.1, спр.3, арк.31; спр.41, арк.5; 202, т.2, с.210-211, 790-791


[Закрыть]. Водночас численні документи партизансько-повстанських сил опору також засвідчують факти масового знищення органами радянської влади та її збройними формуваннями захоплених повстанців і взагалі інакомислячих, здирництва та звірячих розправ над селянами [687]687
  233, ф.1092, оп.1, спр.731, арк.53-55зв., 114-118; оп.2, спр.728, арк.6-7зв.; оп.5, спр.17, арк.43, 44, 46, 77; спр.29, арк.11-13; 178, с.64-74


[Закрыть].

Автори наукових і мемуарних праць, що висвітлюють цей період, переважно в залежності від політичних переконань звинувачують у тяжких злочинах одну та ідеалізують другу (близьку за духом) із ворогуючих сторін [688]688
  254, с.27; 54, спр.3146/6, арк.18-19; 133, с.544; 145, с.87-90; 51, с.182-187


[Закрыть]. А скоріше за все правда полягає в тому, що жорстокість була обопільною. Однак виникає питання, що ж все-таки було першопричиною і наслідком такої ситуації.

Уявляється, що першопричин було декілька.

По-перше, воєнно-більшовицька експансія в Україну в кінці 1918-1919 рр. Ще 17 листопада 1918 р. у Москві спільним рішенням ЦК РКП(б) і РНК РСФРР було створено Реввійськраду групи військ Курського напрямку. Ця рада скерувала в Україну 2 російські і 2 "українські" дивізії. Наприкінці грудня група налічувала близько 22 тисяч бійців. Частини Червоної армії 3 січня 1919 р. увійшли в Харків, а з ними і сформований 28 листопада 1918 р. у Курську Тимчасовий радянський уряд України. Цікаво, що В.Ленін пояснив формування цього уряду так: "... Обставина має ту хорошу сторону, що позбавляє змоги шовіністів України, Литви, Латвії, Естляндії розглядати рух наших частин як окупацію і створює сприятливу атмосферу для подальшого просування наших військ. Без цієї обставини наші війська були б поставлені в окупованих областях у неможливе становище й населення не зустрічало б їх як визволителів" [689]689
  87, с.176-179; 85 с.253


[Закрыть].

По-друге, "воєнний комунізм" в Україні: спроба безпосереднього переходу до виробництва і розподілу на комуністичних засадах – без приватної власності, ринку і товарно-грошових відносин, запровадження продрозкладки. І, по-третє, соціально-економічна і політична криза початку 20-х років [690]690
  87, с.176-179, 183-189; 85, с.253-254


[Закрыть].

Саме ці першопричини призвели до широкого повстанського руху в Україні. З ним не могли впоратися більшовицькі війська, хоча Реввійськрада кинула проти бунтуючих селян кращі частини Червоної армії на чолі з уславленими воєначальниками – М.Фрунзе, В.Блюхером, П.Дибенком, Г.Котовським, О.Пархоменком [691]691
  87, с.176-179


[Закрыть]. В цих умовах більшовики почали штучно прискорювати класове розшарування і провокувати антагонізм на селі. Так, в постанові Ради Народних Комісарів УСРР від 29.01.1921 р., яку підписали Голова РНК Х.Раковський і Командуючий усіма збройними силами України М.Фрунзе, знаходимо:

"1.Фронт війни з бандитизмом оголосити фронтом такої ж державної ваги, яким був фронт по боротьбі з білогвардійськими генералами і яким є фронт по боротьбі з господарською розрухою, закликавши маси трудящих України до нещадної боротьби з куркульсько-поміщицьким бандитизмом.

2. З метою політично-економічного розброєння куркульства, яке живить бандитизм, зобов'язати всі військові й цивільні органи влади всебічно сприяти процесу розшарування села (виділено мною – В.С.) шляхом збільшення числа комітетів незаможників, посилення і поглиблення їх праці" [692]692
  233, ф.3204, оп.1, спр.3, арк.31-31зв.; 74, с.34-36


[Закрыть].

Реалізація постанови супроводжувалась широкомасштабним терором більшовицького репресивного апарату проти селян, що підтримували повстанців. Про це також яскраво свідчать документи.

У першу чергу слід назвати "Коротку інструкцію по боротьбі з бандитизмом і куркульськими повстаннями", затверджену РНК УСРР 20 квітня 1920 р. За нею така боротьба повинна проводитись найнещаднішим чином, маючи головною метою будь-що захоплювати керівників банд та їхніх помічників, штаби й матеріальну частину. Основними завданнями документ визначив: знищення банд і окремих бандитів; знищення ватажків та їхніх помічників; запобіжні та каральні заходи; практичну роботу по розшаруванню села.

Як запобіжний захід інструкція вимагала з місць, щодо яких є дані про підготовку бандитизму і повстань, брати заручників із куркулів, впливових осіб або підозрюваних у співучасті чи співчутті "бандитам". У випадках, коли місцеве населення йшло у "бандитські зграї" або брало участь у повстаннях чи інших ворожих діях проти військових частин та їхніх начальників, установ чи агентів радянської влади, заручників належало розстрілювати.

У разі явного ворожого ставлення населення, переховування й упертої невидачі "бандитів" і повстанців, це населення пропонувалося піддавати тому чи іншому покаранню: контрибуції продуктами харчування чи грошима, виселенню та "вилученню" родин ватажків, призвідників повстань з конфіскацією всього майна й переданням його бідноті; обстрілу населених пунктів; їх повному знищенню. Щодо заручників 1 квітня 1921 р. Голова РНК України Х.Раковський підписав нову інструкцію, де були конкретизовані механізм їх відбору (в тому числі й серед родичів повстанців) та обставини, при яких заручники підлягали розстрілу [693]693
  233, ф.3204, оп.1, спр.3, арк.26-27зв.; спр.7, арк.21-21зв.


[Закрыть].

Але на найбільшу увагу заслуговують два документи, найвиразніші пункти яких доцільно процитувати:

"Наказ Київської окружної наради по боротьбі з бандитизмом. 30 травня 1921 р. <...>

1. Поряд з політичною роботою, роз'ясненням справжнього обличчя керівників бандитизму та справжньої суті Радянської влади, необхідно встановити сувору відповідальність найбільш заможної частини населення за діяльність банд.

Для цього постановою повітових нарад у кожному селі чи хуторі підозрілих по бандитизму районів спеціальні комісії намічають із числа найбільш заможних і впливових громадян ВІДПОВІДАЧІВ, на котрих покладається відповідальність за будь-який прояв бандитизму в районі даного поселення.

2. Жоден випадок прояву бандитизму не повинен залишатися безкарним. У разі вбивства чи поранення в селі бандитами представника Радянської влади, червоноармійця або члена комнезаму розстрілюється з відповідачів подвійне число. Питання, хто саме, вирішується жеребом, котрий тянуть усі відповідачі.

Примітка: В разі утаєння тіл убитих кара збільшується вдвоє. <...>

5. Уникнути покарання (розстрілу) в даному випадку можна лише видачею справжніх винуватців, у тому випадку, якщо їх вдається взяти, або наданням Радянській владі особливих послуг по боротьбі з бандитизмом" [694]694
  233, ф.3204, оп.1, спр.41, арк.5-6зв.


[Закрыть].

Доповнює документ інструкція до наказу Окружної наради по боротьбі з бандитизмом "Про намічання відповідачів" :

"1. Призначення відповідача повинно відбуватися спочатку в районах, що найбільше полюбляють бандити, й має робитися найбільш урочисто... <...>

4. Взагалі мати на увазі, що головною метою створення інституту відповідачів є зовсім не негайний розгром бандитизму шляхом репресій, а внесення розбрату і розшарування в селі, створення атмосфери, коли кожен бандит буде боятися, що його видадуть. Відповідач, боючись репресії, буде при нагоді виказувати бандитів, а потім, боючись помсти з їхнього боку, може бути використаний як старанний інформатор.

5. При застосуванні репресій, особливо розстрілів, стосовно відповідачів, бити на психіку неквапним приготуванням до жеребкування і т.д., даючи можливість викупити життя (чи майно) видачею справжніх бандитів.

6. Взагалі рекомендується шляхом терору ставити відповідачів в такі умови, щоб вони ставали відкритими ворогами бандитів, тоді і звільнившись за заслуги від відповідальності, вони залишаться інформаторами й помічниками Радянської влади в боротьбі з бандитами через страх помсти з боку останніх.

7. Розданням конфіскованого майна і штрафів незаможникам і заходами політичного впливу слід створювати в селі обстановку, коли бандити і відповідач будуть боятися доносів з їхнього боку. Незаможники ж будуть зацікавлені у видачі тих та інших. Винагорода того, хто дає відомості, повинна йти або шляхом загального збільшення фонду комнезаму, куди надходить за наказом половина конфіскованого, або таємно з преміального фонду.

Якщо ж незаможник ризикне виступити відкрито, це слід усіляко заохочувати, надавши йому одному конфісковане у виказаного ним бандита майно.

Голова: Затонський. Члени: Пєтін, Іванов" [695]695
  233, ф.3204, оп.1, спр.41, арк.7-7зв.; 40, с.121, 124-125


[Закрыть].

Згідно з постановою РНК УСРР від 19.04.21 р. (підписана В.Чубарем), при військових загонах, що вели боротьбу з повсталим селянством, створювалися "революційні трійки". Вони мали права ревтрибуналів. Їхня діяльність не регламентувалась юридичними процедурами, а рішення виконувались безапеляційно [696]696
  233, ф.3204, оп.1, спр.2, арк.10-11; спр.3, арк.35-35зв.; 40, с.121


[Закрыть].

Цікаві одкровення про справжнє лице і плани більшовицьких можновладців щодо українського народу є у спогадах відомого радянського розвідника і терориста П.Судоплатова. Перебуваючи в колі гостей секретаря ЦК Компартії України Косіора і високопоставленого партійного функціонера Хатаєвича, він чув їх думки про необхідність виховання нового покоління, абсолютно відданого справі комунізму і вільного від будь-яких обов'язків перед старою мораллю, про нагальну потребу розвитку і підтримки нової української інтелігенції, яка вороже ставиться до націоналістичних ідей. Напевно, бажаючи показати розуміння тонкощів національного питання в Україні, П.Судоплатов з осудом зазначає: "Знадобились ще шістдесят років і розпад Радянського Союзу, щоб стало очевидним: слід було проявити щонайменше терпимість і постаратися зрозуміти протилежну сторону, а не намагатися будь-що її знищити" [697]697
  213, с.14-16


[Закрыть].

Важко судити, наскільки глибоко зрозумів П.Судоплатов суть національної проблеми, але він заслуговує на подяку хоча б за розповідь про людиноненависницькі "теорії" тогочасних правителів України.

Мабуть, саме ці – показані вище – "теорія" та практика становлення радянської влади в Україні змушували повстанців у відповідь також застосовувати жорстокі методи і засоби боротьби з активно діючими ворогами української державності. Але ці методи і засоби не застосовувались і не могли застосовуватись (навіть через об'єктивні обставини) проти широких верств населення.

Ватажок одного із повстанських загонів сотник Гальчевський ("Орел") писав: "Кожному з нас розстріляно кого-небудь близького, рідного, сім'я без притулку, господарство зруйноване – чи піде козак грабить, де він його діне. По 1, по 2 роки є козаки, що не бачились з родиною. У мене є козак. Два роки вже зі мною. За його повстанчу діяльність більшовики в серпні 21 року застрілили його брата Давида. Цього року піймали сестру Оляну, питаючи за Ониська, катували її, насилували, живою засипали в яму, яку вона сама собі викопала. Вона нічого не казала, бо нічого не знала і забрали її до губчека, де розстріляли, за що? Є козак Гриць Осидчук з 19 року в повстанні: йому за нього розстріляли сестру і старого батька. В с.Літинці 4 брати Антонюки в повстанні з 19 року. Торішнього року в серпні іхнього батька Гриця Антонюка, питаючи за синів, мучили: поодрізували вуха, носа, очі викололи, по суглобах розбирали руки, обрізали губи, язика вирізали і шаблюкою в горло закололи, вивезли за село і затоптали в болото і наказали не ховати мученика. Коли поїхали кати, все село почало голосити, але боялось ховати. Тоді прийшли сини, збили домовину в своєму садку і там сховали мученика за Україну, без попа і без хреста. Таких випадків мільйони. Сльози навертаються, коли пишеш і пригадаєш все. В кожного з нас накипіло на душі, за грабунок ні один повстанець не думає. Бралось тільки те з державних установ, що назвав попереду, що було потрібно для організації і для життя загонів. Кожний знав, що за ганебний вчинок буде розстріляний партизанським судом; за всім стежила к.р. (контррозвідка – В.С.) загонів" [698]698
  233, ф.1092, оп.5, спр.17, арк.45


[Закрыть].

Повертаючись до розгляду головної проблеми, необхідно зауважити, що у планах ППШ, крім повстанських формувань, чимало місця відводилося і тісно пов'язаному з ними антирадянському підпіллю. Воно виникало у різних містах і містечках УСРР, комплектувалося переважно з патріотично настроєної інтелігенції, колишніх військовослужбовців Армії УНР, молоді. Члени цих організацій проводили велику розвідувальну роботу, проникали й легалізовувалися в партійних і радянських органах, частинах РСЧА, впроваджували там свою агентуру, намагалися розкласти апарат радянського державного управління. Прикладом підпільної організації у РСЧА може бути "Військова організація січових стрільців", осередки якої діяли в Київській Школі червоних старшин і 402-му стрілецькому полку, дислокованому в Умані [699]699
  54, спр.2313/114, арк.6


[Закрыть].

У м.Біла Церква Київської губернії в серпні 1921 р. активісти розгромленого "Цупкому", котрі лишилися на волі, створили "Козачу раду Правобережної України". Вона була затверджена Петлюрою як центр інформаційної роботи на Правобережжі, але така роль не задовольняла керівників організації. У вересні 1921 р. вони вирішили діяти і як центр підготовки повстання в Київській, Волинській, Миколаївській та Одеській губерніях. Головою обрали службовця Білоцерківської кооперації Павла Гайдученка (Гонта); начальником інформаційного бюро – Миколу Лозовика (колишній заступник голови інформаційного бюро при Директорії); уповноваженим пошт і телеграфу – М.Симака (колишній член "Цупкому"); "командуючим збройними силами повстанців північно-східної частини Правобережжя" – отамана Т.Бессарабенка, котрий мав мандат ППШ ДЦ УНР; командуючим північно-західною частиною – І.Шамуленка (Федорцев), який працював у районній спілці кооперації; генеральним писарем – Г.Григоренка.

Активісти "Козачої ради" вербували прихильників. У роботі брали участь і деякі службовці Білоцерківського повітового військкомату, земельного відділу, пошти та інших установ. Проникнення у названий вище військкомат дозволило здобути і передати за кордон мобілізаційний план УСРР. Г.Григоренко залучив до організації співробітників штабу 45-ї радянської дивізії Ф.Галянта, В.Виговського, М.Малика, І.Білика, котрі здобули топографічні військові карти та передавали таємні відомості про наради, які відбувалися в штабі. "Козача рада" зав'язала стосунки з "8-м повстанським районом" і з "УНРівською підпільною контррозвідкою" в Києві, створеними ППШ, а також зі збройними загонами Гайового і Трейка [700]700
  42, кн.2, с.227; 54, спр.2313/114, арк.10


[Закрыть].

Історія цієї підпільної контррозвідки така. У серпні 1921 р. ППШ відрядив до Києва для розвідувальної роботи офіцера Миколу Афанасьєва, котрий закінчив у Польщі курси контррозвідки. Микола прийшов до батька, колишнього директора департаменту в Міністерстві фінансів за Директорії. Батько й дві сестри здобули Миколі Афанасьєву фіктивні документи, які дали йому змогу легалізуватися в Києві, а потім познайомили з людьми, котрі могли б допомогти у виконанні завдання.

Через деякий час незалежно від Миколи Афанасьєва до Києва прибув відряджений ППШ колишній полковник генерального штабу царської армії Віктор Алексєєв, котрий отримав мандат на організацію підпільної контррозвідки. Під ім'ям Георгія Мосійчука він за допомогою дружини та її знайомих вступив на службу в радянську військову установу, розшукав Миколу Афанасьєва й домовився з ним про спільну роботу. Зібрані через завербованих агентів відомості Алексєєв у шифрованому вигляді регулярно переправляв у Польщу через Едуарда Брейненсена.

У лютому 1922 р. Алексєєв, довідавшись про існування "Козачої ради", увійшов з нею в контакт. Йому запропонували працювати за сумісництвом помічником начальника контррозвідки при штабі "Козачої ради". Алексєєв згодився на пропозицію, допомагав цій організації й переправляв через свою агентурну мережу її донесення в Польщу. Але 3 березня 1922 р. НК ліквідувала "Козачу раду" й "УНРівську контррозвідку". Під час арештів та обшуків було вилучено 10 кулеметів, багато гвинтівок, револьверів, гранат і набоїв [701]701
  233, ф.1092, оп.2, спр.831, арк.41-42; 42, кн.2, с.229-230


[Закрыть].

Мужньо захищався і трагічно загинув Е.Брейненсен. Начальник секретно-оперативної частини Київської НК Ю.Перцов, котрий керував операцією, розповідав про цю подію так: "...Під час моєї відсутності в штаб доповіли телефоном про те, що на одній із квартир по Діонісіївському провулку членами петлюрівської контррозвідки вбитий наповал наш співробітник Янковський, а решта... деморалізовані. Розпочатій справі, таким чином, загрожував цілковитий зрив по всьому фронту. Тов. Кравченко, захопивши з собою кількох співробітників, негайно рушив на місце події. Не доїхавши до Діонісіївського провулка, всі зійшли з автомобіля, аби не сполохати бандитів, і попрямували провулком. Пройшовши незначну відстань, тов. Кравченко помітив двох чоловіків і одну жінку, котрі йшли йому назустріч. Запідозривши в них членів злочинної зграї та вбивць Янковського, Кравченко вихопив зброю й кинувся на них з вигуком: "Руки вгору!" Співробітники, які йшли за ним, ще не встигли підтягнутися, як пролунав постріл. Тов. Кравченко похитнувся й упав. Поранений, він встиг ще вистрілити у свого вбивцю. Зав'язалася перестрілка між нашими співробітниками й пораненим зловмисником, котрий, лежачи на землі, не переставав посилати кулю за кулею. В результаті він був зрешечений кулями й супутники його затримані. Тов. Кравченка понесли до найближчого медпункту, де він через 15 хвилин помер. Його вбивця виявився членом петлюрівської контррозвідки Брейненсеном, котрий постійно курсував між штабом Петлюри й контррозвідкою через кордон" [702]702
  42, кн.2, с.225-230


[Закрыть]. У зазначених вище справах до суду притягали 245 осіб, активні учасники організацій були розстріляні.